[Старосольський В. Й. Теорія нації. — Нью-Йорк; Київ, 1998. — С. 66-72.]

Попередня     Головна     Наступна

V

НАЦІЯ ЯК ТВІР НОВОЇ ДОБИ ІСТОРІЇ

1. Старовина не знала нації. До найбільш поширених поглядів належить погляд, по якому національні рухи початку XIX століття є «відродженнєм» націй. Його жерелом є не так теорія, як сама практика сих рухів: вони самі проголошували себе «відродженнєм» минувшини, навязували себе до бувальщини і старалися представити себе тільки продовженнєм сеї иноді призабутої вже бувальщини. І не тільки кожда нація навязувала себе до власної минувшини. Само явище «нації» уважав пануючий погляд старим явищем, яке стрічаємо в історії людства вже давно *. Стара історія жидівського народу, а передовсім історія старинної Греції та Риму представлялися очам не инакше, як історія сучасних, «відроджених» націй. Поміж власним життєм і життєм народів старовини добачувано не тільки анальоґії, але находжено його тотожним: тут і там находжено тіжсамі «національні» почування, змагання, однакові прояви однакового по сути суспільного явища. Сей погляд голошений практикою приняла майже без застережень і теорія. І для неї стало явище нації старшим, здавна відомим в історії людства явищем, яке виступає тільки тепер в дечим зміненій формі та з більшою силою **.

Наведена на вступі пересторога Сіммеля перед переношеннєм на далекі історичні періоди сучасних наших поглядів та понять, власне з огляду на питаннє нації дуже актуальна. Власне тут маємо нахил помилкою приписувати старовині дещо, чого вона не знала, що є твором тільки нового часу.

Поміж народами старовини і націями нового періоду історії є глибокі та основні ріжниці. Дякуючи сим ріжницям треба признати сі народи і сучасні нації анальоґічними, але далеко не тотожними суспільними явищами.

* Так зокрема René Johannet, «Le principe des nationalites», Paris, 1918, стор. 70 і слід.

** Так м. и. Житловський, навед. вище твір. /67/

Одні й другі належать до соціольоґічного типу спільнот, але є між ними основні ріжниці. Старинні народні спільноти були основані безпосередньо на племінному звязку. Почуттє приналежности до себе та окремішности від других народів випливало в них безпосередньо з сеї фізичної основи їхнього істновання. Таким «фізичним» народом були Жиди, такими були всі другі народи старинного світу. Зокремаж примір Греків виказує се наглядно. Відокремлені по своїх державах-городах від чужоплемінних Гельотів чи инших порабощених племен, помимо спільної культури, мови та культу, розбиті політично на кілька держав, старинні Греки дуже далекі від того, що тепер розуміємо під словом нація. Спільна східня небезпека обєднувала їх на час, але вона не встигла обєднати їх постійно хочби супроти північної або західньої небезпеки. Термопілі захищали спільну грецьку батьківщину, але напись про поляглих героїв згадувала не Грецію, тілки Спарту як батьківщину, за яку наложили вони головами. Лєвктра та Мантінса, свідки «братовбійчих» боїв не ображали в нікого патріотичного почування — настільки почуттє племінної спільноти перевисшало якенебудь почуттє ширшої спільноти, яка обєднувалаб усі грецькі племена. Тільки на верхах грецького світу, серед його фільософів прозябало почуттє ширшої спільноти, що обіймала всі грецькі племена та держави. У Плятона * та в Арістотеля ** протиставляються Гелєни як цілість «Варварам», при чому ріжниця між одними та другими є понята як ріжниця расова. Рівночасно виникає теж почуттє і розуміннє гелєнства як культурної спільноти, що основувалася на властивій тільки Грекам «ґімнастичній» та «музичній» освіті. Так Ізократ каже: «Наш город оставив так багато поза собою инших людей в думанню та бесіді, що його ученики стали учителями инших і він зробив те, що імя Гелєнів не означає тільки походженнє, але спосіб думання, та що Гелєнами називаються більше ті, що беруть участь в нашій освіті, як учасники нашого походження ***. Але ся культурна спільнота не була гелєнська нація. Гелєнська нація родилася в дванайцяту годину грецької самостійности, але не встигла витворитися.

* «Держава», IV. 11.

** «Політика», 1252 В. 1327 В. (німецький переклад Susemühl).

*** Dr. Paul Barth, «Die Nationalität in ihrer soziologischen Bedeutung» («Verhandlungen» і т. д.), стор. 30.

Партикулярні патріотизми, які так остро осуджував Плятон, боротьба за геґемонію, що була їх висловом, притихали тільки хвилево під впливом перської небезпеки, загальногрецький патріотизм не встиг ніколи побороти їх та запанувати на їх місці. Звязане з іменем Демостена останнє зусиллє витворити його, не відвернуло /68/ катастрофи. Битва під Хайронеєю поклала кінець незалежности Греції — і тасама битва відкрила ворота для побідного походу гелєнської культурної спільноти та для її поширення. Речник гелєнства як культурної спільноти, Ізократ не міг пережити катастрофи, яка одначе не була катастрофою для культурного гелєнства; він самогубством відповів на Хайронею. Се бувби доказ горячого його патріотизму — але чи грецького, чи тільки городського, який теж зазнав під Хайронеєю катастрофи? На всякий випадок мусить вражати нас дальший хід подій. В боротьбі проти македонського пановання та в цілому відношенню Греції до нього відогравають почуття племінної спільноти та культурний гелєнізм відмінні ролі. Активна участь Греків в перському поході Олександра і повстання проти македонського пановання се прояви ділання обох чинників. Їх не можна підтягнути під наші поняття про націю, та пояснити ними. Се роздвоєннє між племінним і культурним моментом просто суперечне з тим абсолютно обєднуючим характером, який має сучасна нація. Процес творення грецької нації муситься признати нескінченим. Твореннє спільноти обіймаючої всі грецькі племена відбувалося там по двох ріжних основах: думки про расову приналежність до себе і думки про культурну спільноту. Коли в новочасній нації обі сі основи зливаються субєктивно з собою, то в старій Греції довели вони до практичного конфлікту і взаїмно ослаблювали свій вплив та значіннє. Замість одної національної, творилися дві ріжні, конкуруючі з собою спільноти.

Племінна основа в початках історії Риму зовсім ясна. Ще Ціцерон називає родину «quasi seminarium respublicae» *. Пізнійше Рим перейшов межі своєї племінної основи, але нова, поширена його суспільність не була «нацією» в сучасному розумінню. Рим поширювався як держава, а не як нація. Поширювався круг горожан Риму і росло правове суспільство Римлян, але се було суспільство-спілка, а не спільнота. Почуттє, яке звязувало в одну цілість се суспільство, було не національним патріотизмом, а «льояльністю» супроти держави **. Поза означеним державним інтересом межами, Рома оставляла завойованим собою народам повну волю і не проявляла ніякої тенденції «денаціоналізувати», чи то оримлювати їх. Повна м. и. реліґійна толєранція Риму характеристична для його історії. Римський нарід як субєктивна спільнота не істнував як явище, що відповідалоб Римові-державі. На величезних просторах римської держави розплилися та загинули первісні заселюючі її народні спільноти і приготовлювалося утвореннє нових, опертих вже на иншій основі спільнот.

* De. officiis», I, стор. 17, 54.

** Kjellen, «Der Staat als Lebensform», стор. 101 і слід.

Вони доспівали на руїнах /69/ римської держави на протязі середньовіча, поки не виступили на сцену історії як сучасні нації. Але коли народи старинного світу були, так сказати, «первісними» спільнотами, основаними безпосередньо на кровному, фізичному звязку, то сучасні нації є спільнотами «другого степеня»: вони виникли якраз на розвалинах первісних, фізичних спільнот. «Обєктивна, основана на спільному походженню гуртова єдність, єдність раси або роду є так стара, як сягає історична память і далеко ще поза нею. Натомість субєктивна єдність нації є по своїй натурі витвором вищої культури і тому, хоч у зародку істнує вже давно, виступає в повній силі тільки в найновішому часі» *.

Як ціле «національне питаннє» є питаннєм, якого не знала давніще історія, так і суспільне явище що лежить в основі сього питання, феномен названий нацією є явищем новини **. Не «відродженнє», а народини націй треба записати на картах нової доби історії людства. Реннер каже: «На означеному ступені европейського розвою, який можна обмежити роками 1789 та 1914, француською революцією та світовою війною, та який осягнув найвищу точку поміж 1848 та 1870, виступають язикові та культурні спільноти народів, після вікового доспівання, зі своєї політичної пасивности, почувають себе силою, яку кличе історія, домагаються володіння державою, як найвищим даним знаряддєм сили і змагають зразу до свого політичного самоозначення, а скоро також до пановання над иншими народами ***. Поминувши подані ним роки, Реннер вказує вірно на суть явища. Вона в тому, що спільнота, яку він означає як язиково-культурну, посягає на державу. Се найбільш характеристичне для сучасної нації і в сьому власне лежить дальша основна ріжниця поміж нею та анальоґічними явищами минулих доб історії. Там байдужість отсих спільнот до держави і байдужість держави до них: тільки віра, а властиво церковна орґанізація суперничала з державою, в прочім культурне життє не проявляло ніякої тенденції витворювати спільноти, що обнималиб державу, як з другого боку, держава не вязалася зовсім істнуючими сього рода спільнотами. Тут політична активність сих, скажім «природних», спільнот звернена просто на опанованиє державою. Так заманіфестувало себе «національне відродженнє» в першій половині XIX століття. Найяркійше висказав його начальне домаганнє Маціні: «кожда нація є державою, ціла нація — тільки одною державою».

* G. Jellinek, «Allgemeine Staatslehre», 2. Aufl., стор. 119.

** T. G. Masaryk, «Nová Evropa», Praha, 1920, стор. 65.

*** «Das Selbstbestimmungsrecht der Nationen», стор. 15.

Національний принціп виставлено як абсолютний постулат для /70/ держави, а «політичність» стала одною з прикмет нації. І випереджуючи дальші виводи треба сказати вже тут, що ся політичність се сущний критерій нації. Се вона власне той чинник, який творить націю з пригожою для сього, зближеною до себе культурою, мовою, реліґією та взагалі всіма можливими чинниками матерялу. Коли означити словом «народність» («Volkheit») загал сих обєктивних прикмет, які зближають до себе загал народньої ґрупи та відріжняють його на вні, тоді можна за Реннером сказати, що «нація се політично активна народність» *.

Розуміється се не значить, що «народність» не мала вже раніще політичного значіння. Фактично вона все була чинником, який так чи инакше проявляв себе в політичному життю. Так Йоахімзен оповідає, що вже за часів Барбароси питає якийсь Анґлієць: «хто установив Німців суддями над народами?» Італійці говорять тільки про німецьких варварів, Французи протиставляють ґалійську «девоцію» німецькій непоміркованости, Трубадури уважають Німців грубими, Візантійці добачують в них своїх найнебезпечнійших ворогів **. Але се не німецька нація стягає проти себе отсі заміти. «В 1919 році і довго ще опісля не було нічого, що можнаби назвати німецькою політичною свідомістю» ***. Центрами політичних інтересів були династії, церква, стани, до певної міри племена, але не нарід як самосвідома цілість. І назви Німців, Анґлійців і т. д., які пізнійше стали означеннєм націй, уживалися тоді тільки для означення сих політичних центрів по їхній територіяльній чи племінній, в широкому значінню «народній» приналежности. Поза сими центрами, народність, навіть оскільки вже витворилася була, представляла собою тільки певну скількість обєктивних прикмет — вона не істнувала як субєктивна цілість, тим менше як самостійний центр політичних інтересів, признаних за власні. Творилися в сьому розумінню народности, але тільки згодом вони мали стати політично активними націями.

М. Вебер висловився, на згаданому вже з’їзді соціольоґів, так: «Оскільки за сим очевидно многозначним словом («нація») скривається якась спільна річ, то вона лежить, очевидно, на політичному полі. Поняттє нації можнаб хиба тільки так означити: вона є чуттєвою спільнотою, якої рівновартним виразом булаб власна держава, яка отже має нормально тенденцію видати її (себто державу) з себе» ****.

* Цит. тв., стор. 9.

** «Vom Deutschen Volk zum Deutschen Staat», стор. 19-20.

*** Там же, стор. 15.

**** «Verhandlungen і т. д.», стор. 50.

На томуж зїзді Ф. Теннєс сказав, що помимо всього зближення, яке істнує поміж поняттєм «нації» і кровним поняттєм /71/ («Blutbegriff») «народу», має поняттє нації «глибоко антагоністичну тенденцію» супроти сього другого поняття. «Нарід є первісним чинником суспільного життя, нація специфічно модерним поняттєм» *.

2. До історії слова «нація». Практика мови вже дуже рано звязала зі словом «нація» поняттє активности. Майнеке каже, що так було не тільки в Німеччині, але «і в сусідніх краях, Франції, Анґлії, Італії, де слово nation, nazione будило гордіщі представлення, як слово peuple, people, popolo. В нації, такби мовити, малося поняттє, яке змагало до світу, до вижин, до особовости, в народі — більше вислів для пасивного, жівотіючого, засудженого на роботящий послух істнування» **. В такому протиставленню уживає обох сих слів Вольтер. Найманн наводить слова Й. де Местра: «Що таке нація? се є суверен і аристократія» ***. А Оляр формулує погляд радикальних кол Франції на передодні великої революції так, що по ньому нація, се була Франція освічена, або багата ****. Тому і політична еманципація третього стану представлялася як його націоналізація. В 1758 назвав один з речників сього стану недостойним, зачисляти купців та учених і артистів до «peuple», бож вони належать до висших верств «nation». Підчас славних нарад третього стану в червні 1789 ведено теж спір на тему обох сих слів. Йшло про назву зібрання. Мірабо пропонував назвати його «representants du peuple française», але зібраннє назвало себе проти його опінії «assamblé nationale», власне для того, щоби зазначити свою волю бути активною, свій вихід з підчиненого, пасивного політичного становища. Майнеке замічує, що ся ухвала знищила можність компромісу та була відкриттєм шляху революції *****.

А відтак ще раз довелося слову «нація» відкривати шлях до революції. В «комуністичному маніфесті» сказано: «Томущо пролєтаріят мусить в першу чергу добути собі політичне панованнє, піднести себе на становище національної кляси, уконституувати себе як націю, є він ще сам національним, хоч зовсім не в розумінню буржуазії» ******. Тут так ясно як може ніколи досі ужито се слово для означення політичної активности.

* «Verhandlungen і т. д.», стор. 187.

** «Weltbürgertum und Nationalstaat», стор. 24.

*** Fr. I. Neumann, «Volk und Nation», 1888, стор. 124.

**** Aulard, «Histoire politique de la Revolution française», стор. 25.

***** Цит. тв., стор. 25-26.

!!****** «Das Kommunistische Manifest», Ausg. 1919, стор. 26.

Яснійше ще як зробив се третий стан в 1789, проголошено тут сим власне словом волю /72/ «четвертого стану» визволитися, перейти зі становища політично поневоленої кляси на становище пануючої: «уконституувати себе як нація».

Хоч практика мови не все послідовно і не все без виїмків йшла в описаному тут напрямі *, всежтаки досить вже наведених прикладів для того, щоби виказати, що активність вже інстинктово звязувано з поняттєм нації. В мові проявилося свідомо чи несвідомо відчуттє факту основного значіння.

Сконстатованнєм його обмежується питаннє про народженнє та суть нації. Воно звучить тепер так: серед яких умовин та через які причини «народність» стає активною, себто переходить в націю?

* Дм. Донцов, «Підстави нашої політики», 1921, стор. 102, зовсім неслушно каже, що не «народньою», а «національною» требаб було назвати Укр. Республику. Се очевидне нерозуміннє назви УНР.

Попередня     Головна     Наступна