Попередня       Головна       Наступна

Валерій Шевчук

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНА ДУМКА В УКРАЇНІ В XVI — ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVII СТОЛІТТЯ

У цьому томі подаємо зібрання найяскравіших пам’яток у вказаному часі, які складають максимально повний спектр тодішнього суспільного мислення, — а він має таку структуру:

1. Національне усвідомлення української еліти.

2. Розмисли українців про суть та природу держави і правителя в ній. Ідея князівської держави в Україні.

3. Початки творення Козацької держави.

4. Міжконфесійні змагання українців. Ідея Руського Сіону.

5. Виховання української людини. Гелікони та Парнаси.

Спробуємо кожен постулат розглянути окремо.

До середини XVI століття знаємо мало пам’яток, котрі порушували б вище поставлені питання, відтак першим визначним політичним мислителем XVI ст. безсумнівно став Станіслав Оріховський із його баченням держави та правителя й соціально-утопічними проектами. С. Оріховський був представником римо-католицької русі (далі ми це явище окреслимо), «вірним підданим» держави, що звалася Річ Посполита, але мислив про неї з позиції українця, хоча в ньому промовляв не раз і поляк, бо мислитель етнічно був змішаного походження. До 70-х років він стоїть самотиною у колі порушених проблем, відтак активізація суспільно-політичного думання помічається із 70-х років XVI ст., відколи збільшується і число пам’яток, і число авторів у цій сфері, а це свідчить передусім, що саме відтоді маємо різкий зріст і національної свідомості в українському суспільстві. Ясна річ, що це сталося з цілком конкретних причин, а перш за все через те, що Велике князівство Литовське, в яке входила більша частина українських земель, у 1569 році за Люблинською унією з’єдналося із Короною Польською. Відтак склалося нове державне утворення з двох частин, причому обидві, з’єднуючись, поставили у підрядне становище третю велику складову цього географічного обширу — Русь, яка бачилась в Україні та Білорусії, — при тому Білорусія із юрисдикції Литовського князівства не вийшла, а Україна була перепідпорядкована Польщі.

Отже, Русь опинилась у нерівноправному, незважаючи на всі королівські забезпечення, і підневільному становищі, притому цілком відслонена перед татарськими набігами, від яких могла захиститися, — при тодішньому стані речей в Річі Посполитій, — лише завдяки самоорганізації, що, зрештою, й викликало зріст національної свідомості, а водночас піднесло значення козацького стану, яке в початках перебувало під впливом, а не раз і організовувалося представниками української магнатерії та шляхетства. На цій основі й почала витворюватися нова військова еліта.

Не можна не відзначити: через те, що литовські князі кількаразово ставали польськими королями, ідея унії цих держав наростала поступово і мала свої етапи. Не зупинятимемося на цьому докладно, бо це виходить за межі нашої теми, але не зайве сказати, що Литовське князівство бачило себе (це засвідчено в «Хроніці» М. Стрийковського) престолонаступником Київської держави; бачили його як таке й українці, бо не раз, зокрема в поетичній «Похвалі князю Вітовту» від 1428 року, наголошували, що Вітовт «тримав велике княження Литовське і Руське» ¹, або ж у вміщеній тут пам’ятці «Битва під Оршею» від 1515 року князівство кількаразово зветься Литовським та Руським. Це й справді було так, бо державною мовою в ньому була руська, в самій Україні тривалий час утримувалося удільне князівське правління, православна віра не переслідувалася, українська аристократія займала в державі належне місце. Так князь Костянтин Іванович Острозький, нащадок київських князів Рюриковичів, був «найвищим гетьманом литовським» тощо.

Є незаперечна істина: боротьба починається тоді, коли з’являється насилля. Люблинська унія, зрештою, й відчинила двері такому насиллю, а саме польській, а з нею римо-католицькій експансії, хоч це явище спостерігалося й раніше на українських землях, що до Люблинської унії входили у володіння Корони Польської: в Галичині, Підляшші чи й на Поділлі, яке першим опинилося під юрисдикцією Корони Польської із земель Литовсько-Руського князівства. Проте до антагоністичних змагань ще не доходило, принаймні в такій мірі, як це сталося після Люблинської унії. І ще одна важлива річ: немало української молоді з кінця XV і впродовж XVI ст. їздило здобувати освіту в західноєвропейських університетах чи й ближче — до Праги та Кракова, де закономірно, — бо такі були вимоги, — втрачала православ’я і переходила в римську конфесію, але це їхньому національному самоозначенню ніби й не перешкоджало. Не раз траплялося (як у випадку з С. Оріховським), що з’єднувались у шлюбі представники різних конфесій, ба й етносів, що також витворювало межові ситуації. Але й це не призводило до антагонізму, бо то факти добровільного поєднання.

Насилля ж почалося з того, що Польська держава ставила представників неофіційних конфесій у соціально нерівноправне становище. Отже, бути в римській конфесії було практично вигідніше, аніж у східній. З цього виростало поняття нерівності етнічної, що й призвело, зрештою, як тоді казали, «до порушення прав та вольностей» українців. Коли проблеми віри почали переростати, а згодом і переросли, у політичні, це штовхнуло українців до соціальних та конфесійних змагань.

У «Заповіті» В. Загоровського від 1577 року, роздумуючи про виховання своїх дітей, автор, — палкий прихильник українського народу та його звичаїв, тобто, по-сучасному кажучи, національно свідома людина, — не бачив нічого загрозливого в тому, щоб його діти вчились у єзуїтів. А через двадцять років І. Вишенський, та й не тільки він, різко постане як проти єзуїтів, так і проти всієї системи західної науки, хоч західна наука була якісно вища й пожиточніша та й розвиненіша проти східної, про що цілком резонно заявляє, наприклад, І. Потій.

Таким чином, за ті двадцять років (70 — 90-і роки) відбувається велика зміна в суспільно-політичному мисленні українців, що й призвело до справжньої духовної війни поміж конфесіями до і після проголошення Берестейської унії.

Розглянемо конкретно всі компоненти спектру того мислення, як ми їх і накреслили.

І. НАЦІОНАЛЬНЕ САМОУСВІДОМЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЕЛІТИ

Приклади визначення своєї етнічної приналежності знаємо з давніх часів. Отож бачимо їх і в початках XVI ст., особливо в середовищі римо-католицької русі, яка мусіла розрізняти поняття: громадянин держави і людина певного етносу. Так, Павло Русин із Кросна у своїй книзі «Пісні» в 1509 році не тільки ставить слово «русин» як придаток до власного імені, але й спеціально наголошує, що він «той, кого русином весь тямущий гурт залюбки йменує словом солодким». Визначимо поняття «тямущий гурт»: тут ідеться про еліту, відтак маємо своєрідну маніфестацію національної гордості» ². Так само русином, чи рутенцем, чи роксоланином звуть себе Георгій Тичинський, Іван Туробінський, Станіслав Оріховський, Григорій Чуй із Самбора та інші новолатинські поети.

У згаданій «Битві під Оршею» від 1515 року розрізняються воїни литовські, руські та польські, що перебували в окремих підрозділах одного війська. Про Руський край як окрему соціумну категорію говорить М. Стрийковський у вірші «Про вибиття 25000 татар перекопських під Вишенцем, року 1512». При цьому вказує, що руське військо виступало як окрема частина. Загалом же тут були литвини, поляки й волиняни ³, причому князь К. І. Острозький протиставляє військо руське польському як ліпше.

Чітке розрізнення цих понять проходить у писаннях С. Оріховського, який звав себе ще Роксоланином. Наголошуючи, що свої послання творить з «любові до Вітчизни», якою бачить Русь (Україну), він подає щодо того докладніші роз’яснення. Так у листі до Павла Рамузіо (вміщений у нашому виданні), визначаючи свою Вітчизну — Русь, вказує, що вона раніше була «сувора й неосвічена», але в нові часи «виявляє великий потяг до літератури латинської й грецької» (можливо, це натяк на двоконфесійність українців). Предками русів бачить скитів, а що нам особливо цікаво: говорячи про юнаків, котрі навчались в Італії, вказує, що там їх зараховують до поляків, бо «Русь є провінцією, що належить Польщі». Отже, маємо тут розрізнення поляка етнічного й поляка політичного, громадянина Польщі, — ним міг називатись і русин. Саме через те в листі до Яна Комендоні С. Оріховський зве й себе поляком, але чітко вказує, що його Вітчизна таки Русь із Підкарпаття, а його народ «не займався ніколи наукою і філософією, зупинившись на освіті середньої міри», яка служила «для ведення служби Божої і до вироблення законів». Вказує мислитель і на своє змішане етнічне походження: батько з поляків, але тих, які вже в поколіннях брали жінок-українок, а мати — українка, дочка православного священика. С. Оріховський підкреслює, що завжди пам’ятав про «своє грецьке походження», — тут слово «грецьке» означає конфесію.

Усі названі вище діячі були представниками римо-католицької русі, які, однак, зі своїм народом не поривали. Православний же Василь Загоровський у «Духовному заповіті» 1577 року викладає дбання, щоб його діти «письма свого руського і мовлення руськими словами та звичаїв цнотливих і покірних руських не забували, а найбільше — віри своєї». Визначення надзвичайно промовисте, бо українця автор бачить у тій людині, що освічується і розмовляє українською мовою, живе в системі національних звичаїв і дотримується східної, тобто православної конфесії. Тут уже виявляємо певну суперечність між римо-католицькою руссю, яка освічувалася й писала мовою латинською (здебільшого), бо таку здобула освіту, та польською, що перебуває в латинській конфесії, але зі звичаями свого народу певною мірою не пориває, принаймні не забуває про свою до цього народу приналежність. В. Загоровський іде далі: наказує своїм дітям не знатися із відступниками од своєї віри, тобто ніби ототожнює етнічну приналежність із конфесійною. Цей постулат згодом набере розвитку, бо ставить вимогу, щоб і дружини синів були з ними «передусім однієї віри».

Чітко зазначає, що належить до «руського народу», В. Тяпинський у передмові до свого перекладу Євангелія від 1580 року, а свою культурну працю чинить, «як русин для них, русі», і турбується, щоб не було «занедбання мови своєї славної», бо дехто вже соромиться «і письма свого». І коли В. Загоровський не бачить нічого лихого в тому, що хоче віддати синів навчатися до єзуїтів, В. Тяпинський проти цього заперечує, бо це соромно має бути українцям. Він хоче, щоб «Боже слово» викладалося «своєю власною мовою», кладучи постулата любові до Вітчизни, якою є для нього Україна-Русь. Шляхту ж закликає бути прикладом для «бідної посполитої людини». До речі, саме таким прикладом В. Загоровський подає себе.

Особливо виразною пам’яткою національного самоусвідомлення є поема Себастіяна Кленовича «Роксоланія» від 1584 року, адже цілим твором автор подає образ українського народу як окремої етно-соціальної категорії, до речі, не вводячи її у звичну систему трьох народів Річі Посполитої, як це чинив С. Оріховський чи М. Стрийковський. Земля русів оспівується як багатий край, не гірший від Грецької землі, тобто класичної, — тут поняття «грецький» не конфесійне, а за ренесансною поетикою — класичний зразок. Цей край автор зве своїм. Метафорою Роксоланії стає ліс із різними породами дерев, серед яких особливо виділяє клена: «Дерево це і мені прізвище миле дало». На доказ самодостатності краю викладається його історія і система звичаїв та занять, тобто народ Роксоланії, у розумінні С. Кленовича, має свою територію, історію, звичаї предків, систему занять, міст, має віру, за дотримання якої й похваляється, — нагадаємо, що це писав представник римо-католицької русі, ставлення до православ’я у якого більш ніж толерантне. Територіально Україна (Роксоланія) бачиться в межах історичного Галицько-Волинського князівства, в якому Київ «важить стільки, скільки для всіх християн Рим стародавній колись». Таким чином, у визначенні України С. Кленович ближчий до В. Загоровського, аніж до С. Оріховського, бо про поляків тут не говориться нічого, хоч з інших народів описуються євреї та вірмени. Зрештою, поняття Роксоланії в автора — одне (через систему міст), а поняття Русі — інше, ширше: воно захоплює Білорусію, Новгород-Псковщину, а на заході дотягується до Адріатичного моря, — очевидно, маються на увазі хорвати, що вийшли з-під Карпат. Москва в Русь не вводиться, — то інша етнічна територія. В поемі підкреслюється, що «на Русі зберігають закони і звичаї предків», а самі руси «далі ідуть шляхом дідів та батьків», а ще «бездоганно віру свою бережуть».

У полемічних віршах із Загоровського збірника від 80-90-х років XVI ст. бачимо вже розрізнення народів русі на два: білорусів та українців, що звуться «вірні народи», а римо-католицизм визначається тим небезпечний, що «зжирає батьківські права». Через це заперечується латинська система науки. Тут маємо розвиток поглядів В. Тяпинського.

Одночасно з «Роксоланією» С. Кленонича постав анонімний «Epicedion», тобто жалобний вірш, на смерть Михайла Вишневецького. Особливістю твору є те, що тут Україна — не лише Русь, чи Роксоланія, але й Україна. Для автора рідна земля також самодостатнє соціумне тіло. Оповідає він про організацію самооборони України (яка зветься матір’ю) князями; Україна тут — рідна земля, отчий край, Вітчизна. Водночас автор користується для опису польською мовою.

Україна як Батьківщина мислиться і Герасимом Смотрицьким у «Ключі царства небесного» від 1587 року, де, зокрема, кладеться постулат: «Благословенство і ласку на світі в Бога і Творця свого беруть ті, у батьківщині та добрах яких не дідичить чужак». У звертанні до «народів руських» (тобто автор бачить русів як поліетнічне явище, власне — двоіпостасне, як українців та білорусів, бо йдеться про народи, які входять в Річ Посполиту) спостерігаємо, як і в полемічних віршах Загоровського збірника, одне із ранніх розрізнень цих народів. Їм протиставляються «інші одновірні». Окрім того, змішування у сімейних стосунках Г. Смотрицький розглядає як супротивне природним законам.

Фіксуємо в тому часі й боротьбу шляхти за українську мову в діловодстві; особливо щодо цього яскрава пам’ятка «Чолобитна до короля Стефана Баторія від шляхти», створена в другій половині XVI ст. і написана, що особливо цікаво, розмовною українською мовою. Тут ставиться вимога, щоб листи з королівської канцелярії «руським письмом видавались» — це увіч свідчить про рівень національної свідомості брацлавської шляхти.

Не були позбавлені національного самоусвідомлення й уніати. Так, анонімний автор у передмові до книги «Унія» від 1595 року говорить про «славний народ руський», і, здається, вперше саме в цій пам’ятці український народ називається «нацією»: «Для своєї нації людей». Саме ж поняття «народу» мислиться етнічною категорією.

Але в середовищі уніатів не завжди було так. Принаймні один із головних ініціаторів унії Іпатій Потій національного самоусвідомлення виявляє якнайменше, — його більше цікавить подолання догматичних різниць між західниками і східниками. Зокрема в його творі «Унія греків з костелом римським» (1595) проблема поєднання римо-католицизму з польською експансією не розглядається, тобто релігійна боротьба мислиться більш догматичною, аніж національною. І це при тому, що православні поставали супроти унії, бо це починало становити загрозу для політичного існування українського народу. Більше того, в листі до князя К. Острозького від 1598 року І. Потій подає цілком національно-опортуністичного постулата, що несправедливий мир «далеко є ліпший, аніж ворожнеча і справедлива війна», тобто цілком заперечує національно-визвольну боротьбу, а відтак унію бачить, як подолання розрізнення між «русином та римлянином», бо тоді «не зможе як русин римлянином, так римлянин русином гордити і сторонитися» (підкреслення моє. — В. Ш.). Звернімо увагу на ці терміни: православний зветься русином, а римлянин не зветься поляком, бо йдеться тут і про римо-католицьку русь, і про уніатів. Загалом автор застерігає: «Не мішаймо людських справ з Божими, мирських із духовними», — отже, ніби хоче вивести унію з системи тодішніх суспільно-політичних змагань, тож і розглядає її виключно церковно-догматично. Тому ставиться до Острога і тамтешнього культурного осередку з погордою, — це для нього чуже, бо до культури на православній основі його ставлення негативне.

Думку, що мир ліпший, аніж справедлива війна, І. Потій розвиває і у «Відповіді Клирику Острозькому», де знову наголошує, що «мир поміж самих християн, хоч би й був учинений із кривдою якогось боку (підкреслення моє. — В. Ш.), далеко є ліпший, аніж незгода і справедлива війна», а найбільше з-поміж справедливих війн виступає супроти внутрішніх «поміж домашніми в одній державі». Всупереч православним догматикам, автор постає за звичаєм здобувати освіту в Західній Європі, зокрема в Італії, вказуючи на недостатність можливостей здобути освіту в Україні, і твердить, що це віри не знищує, — хоч життя таки доводило, що вихованці західноєвропейських університетів православну конфесію здебільшого полишали.

Таким чином, національне самоусвідомлення І. Потія було десь таке, як у римо-католицької русі, хоча і в тому середовищі, як і поміж уніатів, воно було різних ступенів: більш чи менш патріотичне стосовно України, своєї властивої Батьківщини.

З цього погляду вельми цікаво розглянути рівень національної свідомості в такої видатної особистості з-поміж римо-католицької русі, як Йосип Верещинський, київський біскуп. Для нього Київ — «столиця колишнього князівства Київського». В своїх творах автор незмінно підкреслює особливе значення цього міста, а відтак створює у формі подання послам на Краківський сейм надзвичайно цікавого й докладно розробленого проекта відбудови Києва, щоб підносити його в красі та силі, як столицю краю. Мета цього заходу — оборона землі, України, від московитів і татар. Тобто проектована колонізація, чи осадництво, не скеровувалася супроти місцевого люду, а навпаки — мала творитися для його захисту, навіть для відродження, щоб українці «в обороні потужніші зробилися», а коли б таке сталося, то «київські русаки, завдяки ляхам, розквітнули б», а потім «більшої слави за свою пристойну чулість і звичну відвагу безпохитно з ними разом доступляться» і будуть «на вічні часи розкошувати». Подання надзвичайно характерне для визначення національного самоусвідомлення Й. Верещинського: він лояльний громадянин Річі Посполитої, але й гарячий патріот рідної землі; його головна мета при визначеній колонізації не полонізувати і не поглинати українські землі, а підняти колишню славу України, звести її з руїн, зрештою, дорівняти у правах та вольностях і в потузі до двох інших народів у державі — поляків та литовців. Про це свідчить і виняткового інтересу «Війську Запорозькому пресвітлий виказ» від 1696 року з проектом відновлення князівського правління на українських землях при реформуванні козацького війська у формі територіальних полків (про ці проекти поговоримо докладніше далі в розділі «Початки творення Козацької держави»). Не зайве тут додати, що сучасний стан України автор бачив як «неволю єгипетську», вказуючи, що саме він для «козацького люду» ніби другий Мойсей і саме його Бог «на цю країну доглядів, щоб вам був вождем, за Дніпром для ліпшої свободи вашої і доброго імені вашого».

Таким чином, національне самоусвідомлення Й. Верещинського з-поміж римо-католицької русі сягає чи не найвищого ступеня, десь такого, як у найвидатнішого козацького ватажка того часу Северина, чи Семерія, Наливайка. Не дивно, що їхні думки перегукувалися, адже свого проекта козацьких реформ Й. Верещинський склав у той-таки 1596 рік, коли відбувалося повстання С. Наливайка та Г. Лободи.

Мали певний рівень національного самоусвідомлення й протестанти. Чи не це приводило їх до єднання із православними в боротьбі супроти римо-католицизму та унії, пам’яткою чого став знаменитий «Апокрисис» 1598 року Христофора Філалета? За цим псевдонімом дослідники вбачають протестанта Мартина Броневського. Саме він ставить постулата римо-католицької експансії, вказуючи, що унія служить, щоб «вовну з нас брали, а подібно і шкуру лупили», а відтак римо-католики шукають «вторгнення в нас самих і пишного панування над сумлінням нашим». Православні звуться «народу руського та литовського обивателі», де народ руський — українці, а литовці (литвини) — білоруси. Унія для автора — «ґвалт предкам», але внутрішню війну він засуджує, як і І. Потій. Водночас X. Філалет — прихильник права кожного народу бути вільним, і воно, те право, не має порушуватися. Гостро засуджує гніт рідного народу і застерігає від небезпеки розпалення вогню внутрішніх війн, навіть пророкуючи загибель від того держави Річі Посполитої, а відтак вимагає скасування гніту та вирівнювання прав.

Не бракує самосвідомості і в Клирика Острозького, який бачить Україну домом і застерігає, що «величезна небезпека будову закладати на чужому фундаменті», а «не своїм рядити домом». Людина, на його переконання, має пробувати в «межах батьківських», а на з’єднання вірних із чужими народами гнівається Бог, а тому засуджує «помішання народів», унію ж бачить як розкол національного цілого, — все це читаємо у «Відписі на листа І. Потія до князя К. Острозького» від 1598 року.

Ці думки він продовжує у «Відповіді на другого листа І. Потія» від 1599 року у філософському розмислі про сталість: виродження народу наступає там, де сталість порушується і де не виконуються заповіти батьків, які є каменем сталості, й де ідуть у слід чужих. Резюме цього розмислу: «Де лінія вчинків та законів батьківських від синів не загладжується, а від урожаю врожай ціло заховується, там є рід безсмертний»; унія ж порушує «стовпа та фундамента, окраси, і слави, і підпори народу нашого».

Таким чином, в особі Клирика Острозького маємо поборника консерватизму, але не вельми здорового, бо вважає, що українцям досить віри, а держави не треба. Окрім того, унія бачиться автором, як подвоєння українцям ярма і шлях до їхнього винищення; тому кладеться гостре звинувачення відступникам. До речі, саме такий спосіб мислення сприяв ототожненню понять: православний — українець, неправославний — не українець, хоч у житті це було далеко не так і не завжди. Зрештою, й уніати були переконані, як свідчить «Зголошення до унії волинської шляхти» 1598 року, що «тієї згоди предки наші здавна жадали», і просять короля, щоб церковні обряди чинилися без порушення догматів східної церкви, — тобто й вони гадали, що виконують заповіти батьків і пробувають у належній сталості.

Складний комплекс національного самоусвідомлення фіксуємо в Івана Вишенського. З одного боку, він признається в гарячій любові до свого народу, заявляючи, що палає «більшою, ніж природна, до вас, брати народу руського, любов’ю» ⁴, Україну-Русь зве «улюбленою», відчуває з рідним народом тісний зв’язок, веде себе десь так, як Й. Верещинський, почуваючи себе його провідником, але не гетьманом, а апостолом, на зразок апостола Павла, через що й шле із Атону в Україну пристрасні послання, дає вказівки, як їх треба читати, сварить, гнівається, наказує, картає суспільні порядки; а з другого боку, відчуває себе відсторонено щодо того народу, особливо під кінець життя. Він також прихильник і сповідник консерватизму, цілком відкидає запровадження чужих звичаїв і є рішучим ворогом латинської науки, подаючи систему науки на традиційних православних основах — у формі нижчих шкіл. Радить народові зректися своїх вищих станів, а рятуватися через простолюддя, яке є носієм батьківських заповітів. Резюме цих поглядів: ліпше мале при правді, ніж велике при брехні, тобто ліпше своє, хай і умалене, як чуже звеличене. Однак наприкінці життя зрікається й такої форми національного консерватизму, виступає супроти світської пропагандистської діяльності духовенства у формі проповідей, чим, зрештою, сам займався через власні послання, і заперечує саме розуміння народу як такого: «Я з народом заповітів не складав і відповідей не творив, і народу я не знаю, в бесіді із ним не спілкувався і на очі не здибувався». 1 далі: «Що за привід народні страсті і якого народу, не можу зрозуміти» ⁵.

Цікавий матеріал для пізнання національної самосвідомості у тому часі подає поема С. Пекаліда «Острозька війна» від 1600 р., зокрема — вищих прошарків українського суспільства, в продовження до того, що було висловлено в «Epicedion-i» 1584 року. Україна тут мислиться як князівство, на чолі якого стоїть рід Острозьких, у котрих «царськая кров пливе». Сама вона — вільна й багата земля, а Острог ніби її столиця. Тут-таки — царство Мінерви: так бачиться Острозький колегіум. Самі Острозькі бажають збільшити «батьківські кордони», тобто Україна окреслюється — ніби субдержава в Річі Посполитій; місія ж Острозьких — «справа велика Русі». Але утримати сталість у цій країні може лише згода, яка з’єднує «речі маленькі», а «узи священного миру руйнує народне повстання». З цих позицій і засуджується повстання К. Косинського.

Причину занепаду Руської держави автор бачить, як і М. Стрийковський, у внутрішньому розмирі: «Знищили мир їх безглуздя й притчею стали в народі». Коли ж миру не буде, «скрізь доброчинність загине, і жодної честі не буде», бо тільки при згоді процвітають «доброчесність, побожність, закони, угоди і право». Відтак вказується, що «Русь нищили сили свої». Виходячи з цього, повстання К. Косинського трактується, як «несправедлива війна», «змова», адже Косинський нищив рідну землю: храми, вівтарі, фортеці, села, повставши супроти своїх «найвищих монархів», якими зве поет князів Острозьких. Битву своїх проти своїх поет зве горем і печаллю, «свавіллям шкідливим». Сама ж війна — братовбивча, через яку руси можуть бути вигнані із власних поселень.

Як бачимо, рівень національного самоусвідомлення в автора високий, десь такий, як в автора «Epicedion-y» та у Й. Верещинського. Він мислить Україну не лише як етнічну спільність, але як соціум — державу, не зупиняючись на стосунку до Річі Посполитої.

Система розглянутих пам’яток дає змогу виразно окреслити рівень національного самоусвідомлення українців у XVI ст. З того зробимо такі висновки:

1. Українці в цей час відчували себе окремим соціумним тілом. У битвах, які вело Велике князівство Литовське, а тоді й Річ Посполита, українське військо складало окремого контингента. Дехто (як С. Оріховський) мислили русь як провінцію Польської держави, але більшість дивилася на неї, як на окремий народ, часом як на князівство, відтак змагання йшли, щоб вивищити Україну до політичного рівня чи Корони Польської, чи князівства Литовського у складі Річі Посполитої. Це стояло й у проектах Й. Верещинського та С. Наливайка. Про можливість вибороти незалежність глухо говорить лишень анонімний автор «Epicedion-y».

2. Римо-католицька русь відчувала себе українцями незалежно від конфесійності; у середовищі ж православному з’являється ототожнення: русь — це православні. Маємо зразки українського патріотизму й з-поміж протестантів.

3. Римо-католицька русь та уніати прагли ввести Україну в систему європейської освіченості; православні зчаста висловлювали ідеї національного консерватизму, часом тільки конфесійного, не раз заперечуючи потребу української держави, а зводячи національну самодостатність до проблеми утримання східної віри.

4. Поняття Русь інколи розглядалося як сукупне для України та Білорусії, однак не раз простежується чітке розмежування цих етнічних понять; загалом же Україна бачиться в межах колишнього Галицько-Волинського князівства із Києвом. Часто поняття Русь ототожнюється лишень з Україною. Москва в Русь не вводиться. Це робить, але непослідовно, тільки М. Стрийковський.

5. Терміни: русь, русини, руський, Роксоланія, рутенці — мають переважний ужиток, хоч уже стало з’являється термін Україна, який поступово починає впроваджуватися в життя.

А тепер розглянемо, як виявляли національне самоусвідомлення наші предки в першій половині XVII ст. Рідний брат знаменитого козацького повстанця С. Наливайка Дем’ян у своїх віршах чітко розрізняє поняття Вітчизна і Річ Посполита: Вітчизна — це Україна, а Річ Посполита — держава, в яку та входила; вказує на потребу уникати «звад домових»; до князів Острозьких ставиться, як і С. Пекалід, рівняючи їх із царями. А у вірші «До того ж читача» із книги «Ліки на оспалий розмисел людський» (1607) ставить проблему спадковості, бо «подібні подібних родять, все чесне і добре зі світу не зводять» ⁶. Водночас вказує, що й лихих батьків діти, творячи добро, поправляють неславу роду: ситуація накладається на одну із головних проблем того часу — відступництво від свого народу. Загалом його система самоусвідомлення — шляхетська, вироблена в XVI ст.

«Пересторога», приписувана Юрію Рогатинцю, розвиває деякі давніші постулати: в автора поняття русь і православна віра вже нерозторжні; унія розглядається, як черговий наступ на права українців; самі руси — колись державний народ, котрий утратив державність через міжусіб’я (позиція М. Стрийковського та С. Пекаліда), а передусім — через недостатній розвиток освіти на православній основі. Відтак ставиться постулат, що саме через освіту й наступала польська експансія, захоплюючи в поле свого впливу вищі стани суспільства. Більше того — писемні пам’ятки, свідчить автор «Перестороги», свідомо збиралися і знищувалися польськими римо-католиками, щоб українці втратили свою історичну пам’ять. Русь тут — своя держава, яка бачиться в межах України та Білорусії. Їй протиставляються держави «в північних краях», — очевидно, йдеться про Московщину та Новгородщину. Таким чином, у творі ніби з’єднувалася шляхетська й православна консервативні позиції, а загалом рівень національного самусвідомлення високий. Коли прийняти, що твір написав таки Ю. Рогатинець, то тут можна було б побачити позицію заможного православного міщанства.

Такий же рівень фіксуємо у прецікавих «Статтях Київського та Волинського воєводств», створених у тому ж часі, що й «Пересторога», тобто у 1606 році. Це голос української шляхти, котра взяла участь у повстанні (рокоші) Забжидовського. Тут маємо продовження державотворчих ідей Й. Верещинського та С. Наливайка про автономне утворення типу Великого князівства Литовського. Ця територія зветься Україною. Постає шляхта і за ведення документації при королі українською мовою.

Анонімний автор твору «Про виховання дітей» (1609) чітко бачить «народ руський», який має розвинути в себе власну освітню систему, бо саме через це в народі «всяк нелад і зле все походить». Про це мають дбати вищі стани суспільства. Тобто й тут маємо розвиток ідей мислителів XVI ст.

Національна самосвідомість чітко проступає і в ряді творів, що присвячуються обороні України від татарських нападів — тема вельми актуальна і в XVI ст., її розвивали С. Оріховський, С. Кленович, анонімний автор «Epicedion-y», Й. Верещинський та інші. Цією темою особливо переймається М. Пашковський. У своєму творі «Україна, татарами терзана» (1608) автор говорить про занепад українських шляхетських родів (власне, їхній вихід із українського народу), що й чинить Україну безборонною перед напасниками. Отож закликає шляхту повертатись до свого народу: «русьтесь, бо мати одна є у світі», бо сполонізовані роди ніби вимерли духовно для України. Коли ж цього ще не було, Україна вміла себе оборонити. Отже, причину ослабленості України автор бачить у непогодженості станів, власне — у розбраті. М. Пашковський закликає: «Єднайтеся знову, матір рятуйте, о милі панове!» — бо сама вона себе захистити не може. Закликає автор не забувати славних справ своїх предків, бо «в смороді бути нікчемства вже годі», також «бридко в ярмі». Відтак закликається збройно повстати супроти ярма, адже «війни — святі, як боронять свободу, несправедливі ж — прокляті з породу», тобто з часу народження, що є цілковитим запереченням поглядів І. Потія.

М. Пашковський стоїть, таким чином, на досить радикальній позиції, заявляючи себе палким українським патріотом. Маємо тут розвиток та вивищення визвольних тенденцій у суспільно-політичному мисленні українців. Звертає увагу й те, що поет послідовно вживає термін «Україна».

Загалом сказати, це постать мало вивчена, хоч заслуговує на значну увагу, бо саме в нього (і ми про це скажемо докладніше далі) можна побачити переорієнтацію від шляхетської позиції до козацької, більше того, він був у певний спосіб дотичний і до проекту Козацької республіки в Трапезунді ⁷, що також свідчить про його національне самоусвідомлення. Не встановлено також, чи не був він родичем писаря Запорозького війська в тому часі Л. Пашковського.

Знаменитий Мелетій Самотрицький належав до більш поміркованих суспільно-політичних мислителів. Вже в «Трені, або Плачі» (1610) він зрікається того шляху, яким пішов С. Наливайко, тобто від повстання, виказує вірність королю та Річі Посполитій, подаючи себе за громадянина цієї держави, і закликає до законного розв’язання суперечностей. Тобто його позиція на загал шляхетська, хоч рівень національної самосвідомості має значний. Його шлях — від гострого заперечення унії до прийняття її. Водночас він постійно підкреслює, навіть у пізніх творах, свою приналежність до українського народу і вістить про вірність йому. В «Трені» ставиться постулат дотримання науки предків: «...тих святих предків, наших пастирів і вчителів». Усе зло в Україні, на його переконання, від того, що зверхники народу «не мають влади, аби і зовні, і внутрішньо, тобто і світськими, і духовними справами, по своїй волі керувати могли», — тобто зло постає через відсутність власної держави. Українці, для автора, «знаний народ руський», а відступництво від нього значних шляхетських домів гостро картає. Східна церква та Україна-Русь для автора синоніми. Саме через відступників мати-церква, власне Україна, «стала убогою і осиротілою». Кладеться застереження, що коли син не повернеться до матері, проклятий буде. Саме виходячи з такого патріотичного передзавзяття, автор радить розвивати науку й освіту: «Візьмися за науку охочіш, аніж за срібло. Шануй мудрість, а не злото». Закликає автор свій народ прокинутися.

Не зайве сказати, що пізніше цієї книги М. Смотрицький зречеться, — це проходить у «Протестації проти Київського собору 1628 року». Але й тоді автор не почуватиметься відступником від рідного народу, хоч його шляхетська поміркованість збільшилася. Його хитання від православ’я до унії свідчить, що мислитель хотів погодити шляхетські інтереси, які в той час значною мірою від проблем існування українського етносу відривалися, з інтересами широких мас, котрих шляхетство від себе відторгало як іншорідне тіло.

Римо-католицька русь, зрештою, й була переважно шляхтою. В першій половині XVII ст. вона ще зберігає український патріотизм, і з її середовища на цій основі виходять цікаві мислителі. Своєрідним осередком римо-католицької русі стає Добромиль, де довкола Яна Щасного-Гербурта збирається своєрідний гурток. Саме ця шляхта разом із Я. Щасним-Гербуртом бере участь у повстанні Забжидовського і видає свого політичного маніфеста, про якого говорено вище. Персональним маніфестом є його «Розмисел про народ руський», написаний під час Московської конфедерації 1613 року. З цього-таки осередку вийшла й книжка Войцеха Кіцького «Оборона України» (1615). На жаль, діяльність Добромильського культурного осередку вивчена досить слабко, але те, що вона мала український характер, — безсумнівно. Сам Ян Щасний-Гербурт зве український народ «шляхетним», загалом слов’янських народів налічує вісімнадцять і вказує, що всі вони прагнуть свободи, отож дивляться на польського короля як на її гаранта; коли ж він ним не буде, то зробиться їхнім ворогом. «Народ руський» для нього — «брати і кревні наші». Ян Щасний-Гербурт постає супроти польської експансії на Україну, вказуючи: «Коли хочуть, щоб русі не було в Русі, — то це річ неподібна, і це все одно, якщо порівняти, якби їм захотілося, аби море було поблизу Самбора, а Бершадь неподалік Гданська», тобто змішання чи експансія бачиться автором, як річ протиприродна. Русь хоче одного: «жити відповідно прав», а право на вільне життя закладено в природі. «Мають в умислах людських найліпше право й матір усіх прав — звичай». І далі: «Звичай, котрий живе в часі так довго, що пам’яті про його початок нема, має повагу найміцнішого привілею», тобто автор постає за так званим «природним правом» кожного народу на існування, а передусім — українського. А отже, заявляє, що за порушення прав і за ґвалтовне впровадження «папістської віри» «здоров’я своє при вас (українцях-православних. — В. Ш.) і перед вами покладемо».

Виявляє виразний український патріотизм і В. Кіцький, який зве Україну (в нього Україна, а не Русь) матір’ю і пристрасно закликає боронити її від татарської руїни.

Другим осередком римо-католицької русі був Київ, де біля біскупа Б. Радошевськрго зібралися освічені люди, пам’яткою діяльності яких стала поема І. Домбровського «Дніпрові камени» (близько 1619 року). Українська патріотична настроєність автора безсумнівна. Новому київському римо-католицькому біскупу автор промовисто нагадує, що той передусім українець і прибув у стольне місто стародавнього Київського князівства. Єпископа автор титулує «дужим правителем Бористену», який «місцевою ситий славою і чужоземною», при цьому хоче підняти «славу північну до зірок, адже русів не долав у бою ані Рим, ані Турція». Але природа русів така, що воюють із сильнішим, а слабшим не чинять зла, тобто не є імперіалістичним народом. Славить автор і козаків, тобто тих, що «в гирлі Дніпра недругів зборюють». Україна для автора — «край квітучий», але він живе в постійній загрозі від татар; Київ же як місто «в чужоземнім ярмі захиріло». Отож єдині оборонці цієї землі — козаки, «лицарі славні». Відтак робиться висновок: «Знайте всі й інші: народ, що зберіг цей престол аж понині, диким не можна вважати», хоч дехто з чужинців «часом паплюжить цей люд».

Таким чином, ця унікальна пам’ятка виразно свідчить, що римо-католицька русь і в той час не тільки не втратила свого українського патріотизму, а ще й старанно його плекала.

Православна ж шляхта плекала цей патріотизм більш натурально, про що свідчить «Лист волинської шляхти», де йдеться про заснування Луцького культурного осередку. В цьому акті брало участь також духовенство, притому й ті, й інші з різних земель України.

Свій рівень національного самоусвідомлення утримувало й тогочасне українське духовенство. Маніфестом їхнім треба вважати «Пораду щодо благочестя» 1621 року, в якому твердиться: «Воістину русь нічим не є від інших народів східних менша», ставиться постулат: русь і православна церква — єдине поняття, а відтак вказується на потребу навертати «тих росів, які східної церкви в нас відступилися». Варто відзначити пункт дев’ятий: «Поки в нас гріхи, поти не можна нам повстати» і «голові нашій не підвестися». Це саме читаємо і в «Протестації» 1621 року Й. Борецького та інших духовних осіб, де проходить термін: «народ руського віросповідання церкви східної». До речі, саме на цьому й поставало своєрідне москвофільство в середовищі частини православного духовенства в першій половині XVII ст., зокрема Й. Борецького, бо на означення народу тут клався конфесійний чинник, а не етнічний. Козаки подаються, як «люди з роду нашого, братія наша і християни правовірні», але вони не перебувають під орудою духовенства, бо «самі вони природний розум і од Бога даровану кмітливість мають». Як бачимо, рівень національного самоусвідомлення тут обмежений конфесійно.

Яскравим сеймовим борцем за права українського народу в першій половині XVII ст. був Лаврентій Деревинський, луцький шляхтич, депутат од волинської шляхти, чашник волинський. У промові на Варшавському сеймі 1620 року він, засуджуючи унію, визнає за нею той позитив, що вона пробудила український народ до розвитку освіти й полемічної боротьби: «Ніколи б такі вчення, такі школи і такі достойні вчені люди серед нашого народу руського не виявилися б. Учення в церквах наших по-старому було б укрите прахом недбальства». Але цей народ тепер повен «великих турбот, гніту і нестерпних кривд відносно релігії», від чого падає моральний рівень народу, і вже дванадцять років православні марно випрошують собі на сеймах оборони в правах та вольностях.

Ще цікавіша його «Суплікація 1623 року» — пристрасне звинувачення у чиненні наруг українському народові з боку уніатів та поляків. І це при тому, що «вольності тих свобод та прав народ наш руський кров’ю своєю здобув», захищаючи державу від зовнішніх ворогів. Говорить автор і про внутрішнього ворога нашого народу: права його видираються з ґвалтом, а він з’єднався із поляками «як рівний до рівного, як вільний до вільного». Але тепер уже не вільний, бо перша його вольність — віра — попирається. Отже, українці змагаються за те, що «від шістсот літ і далі наше власне є». Поневолення ж у вірі ламає всі права та вольності. А це означає, щоб «русі не залишити в Русі» (формула Я. Щасного-Гербурта), бо грецька віра буде тільки тоді знищена, коли знищиться український народ. Проте віру і народ Л. Деревинський не ототожнює, виразно ставлячи й розробляючи постулата про двоконфесійність українців: вони розділені «на два закони», одні — «закону римського», а другі — «закону грецького». Подає автор окреслення Русі і в містах. Перелік їхній свідчить, що Русь бачиться у з’єднанні України та Білорусії, а Річ Посполита — як з’єднання трьох вільних і рівноправних народів: поляків, русі та литовців. Неволення ж руського народу — знищення муру для захисту королівства. Більше того, це може призвести до домової війни, а зрештою, до такого роз’єднання, якого скласти буде годі, — маємо тут виразну шляхетську позицію.

Визначною пам’яткою національного самоусвідомлення є «Вірші на жалісний погреб шляхетного лицаря Петра Конашевича-Сагайдачного» Касіяна Саковича, який мислить Україну, як козацьку субдержаву в Річі Посполитій. Тут також ставиться постулат «природного права» народів жити вільно, а свободу мають лише ті, що боронять Вітчизну і Бога. Вітчизна ж для автора — Україна, отже, свобода купується не грішми, а кров’ю. Козаки — це спадкоємці традицій Київської держави, вони є оборонцями України. Коли ж поляки знищать це військо, то самі впадуть у сіті. А хто не хоче за батьківщину вмирати, стане підлеглим. Отож краще вмерти, «ніж піддатись ганебно, навколішки впасти».

Шляхетське національне самоусвідомлення стверджується також і у ряді генеалогічних оповідань, що постали в першій половині XVII ст. В тодішніх умовах це було публічним засвідченням, що той чи інший пан ще не покинув зневаженої натоді православної конфесії, а навпаки — є її прихильником та ревнильником, а отже, й українського народу, що важливо, аби нація не обезголовлювалася.

Так, у генеалогічному оповіданні З. Копистенського про князів Четвертинських засвідчується, що цей рід походить «з монархів роських, що панували в Києві». Відтак «є власною кров’ю родом і нащадком тих монархів роських від Володимира, котрий хрестив роський народ». Отже, в Україні ще не перевелися великокняжі роди. Це мало велике значення для самоствердження нації, бо після Острозьких саме Четвертинських бачили як голову «племені»: «Маєш плем’я підлеглих в Сіоні та Єрусалимі», тобто в православній конфесії. Таким чином, цей рід «в роді пресвітлих тих монархів роських є і перебуває», а князь зветься «сторожем прав, свобод та вольностей» народу і протиставляється князям-відступникам, які «не йдуть шляхом предків своїх».

А Памво Беринда славить рід Копистенських як закорінений у часі (від князя Лева), з якого постали філософи, теологи, проповідники православ’я та воїни.

У цьому розрізі вельми цікавий лист до князя Яреми Корибута-Вишневецького І. Копинського від 1631 року. Тут уже йдеться про відступника від православ’я — того, хто згодом стане лютим душителем української революції. Ревнильник православ’я дорікає князеві, що той не наслідує «старожитньої релігії грецької предків та батьків своїх». Вказує, що слави достойної відступник не здобуває, а ліпшу славу мають ті, «котрі у вірі своїй сталі». Подається при цьому генеалогічна довідка про рід Вишневецьких, говориться, що раніше в цьому роді відступників не було «і їм нічого не шкодило». Лише князь Ярема відлучився, чим поставив під загрозу весь дім.

Автор закликає князя не даватися зводитися «політичними раціями», а хай згадає батьків і предків і повернеться в лоно своєї церкви. До речі, в творі православ’я й народ не уподібнюються, такий постулат навіть не ставиться.

Своєрідно з’являє своє національне самоусвідомлення Тома Євлевич у поемі «Лабіринт» від 1625 року. Сам він був родом із Могилева. Поет говорить про «славний слов’янський народ», яким бачить українців та білорусів; славить при цьому Київ та Галич — як столиці князівств; вістить, що після занепаду давньої слави ця земля почала відроджуватися, раніше ж «нащадки погані» тієї слави «віддали розрусі цю землю». Отож для відродження треба повернути собі Мудрість, бо тільки ті народи, що її шанують, і собі мають «велике шанування». Багатство й Мудрість не одне й те ж, а тому в Могилеві тільки «чужаки письменні, як птахи», вчених же власних не шанують, вони бідолахи. А вчений — ніби візник у возі. Тому народ блукає у лабіринті зіпсутих звичаїв, і, щоб вийти з нього, автор подає ряд настанов: дбати за церкву, «щоб був лад завжди в вашій хаті», турбуватися про школи, дбати не про своє добро, а про загальне, плекати згоду й не опускати рук. Єдина ж сила, яка може врятувати край, — Запорозьке військо. В поемі звіщається, що народ уже береться до згоди, підіймає церкву, закладає братства, «новітні школи». Тут же постає автор супроти розкольників, тобто уніатів.

Коли ж все те, що пропонується, виконати, тоді «вам усміхнеться стародавня свобода, і слід проореться вернути країну на ті дороги, і все, що ниць впало, підняти на ноги», а «по темряві ночі сонце засяє».

Таким чином, тут народ мислиться як православний, без етнічної різниці між білорусами та українцями. Автор бажає бачити його знову державним, тобто мріє відродити Київську князівську державу, а може, і в обширі держави Галицько-Волинської.

Турбота про школи була компонентом національної самосвідомості. Докладніше про це поговоримо далі. Тут лишень скажемо, що один із шкільних луцьких статутів побіч із вільним вибором для навчання предметів уводив обов’язкове вивчення «писання словенського та руського», тобто церковно-слов’янською та книжною українською мовами. А саму школу творили «міщани луцькі руського народу святого закону грецького», тобто православні українці. Але кошти на її утримання давали духовенство, магнати, шляхта й посполиті, «аж до вбогих удовиць», що надзвичайно характерно: це означало, що турбота про школи була загальнонаціональна. Зрештою, запровадження шкіл було ніби відповіддю на закиди римо-католиків та уніатів щодо недостатньої освіти православних та інтелектуального рівня української православної еліти. Це саме бачимо в актах на заснування Києво-Могилянської колегії, що означало створення (побіч із друкарнею та митрополичим осідком) духовної столиці України, — акт хоч і підтриманий Петром Могилою та певною мірою фінансований ним, але й загальносуспільний, бо його утверджувало духовенство, шляхта й козаки, — кожен стан давав на те своє колективне зволення. Отже, це були православні — «шляхта, обивателі Київського воєводства і всі загалом уписні братія церковні». Більше того, в акті Київського братства засвідчується, що ініціатива йшла не від П. Могили, а від самих братчиків, П. Могила на це прохання «легко і безборонно зізволив», хоча школи уфундував таки він «із своїх власних добр», стаючи «дожиттєвим дозорцею та оборонцем шкіл». В іншому місці, як ініціатори з’єднання київських шкіл, подаються й козаки. Отож найбільшого й найвидатнішого заклада для виховання української православної еліти було утворено за згідним «постановленням всього народу нашого руського, духовного і світського». А серед світських згадується не тільки шляхта, а й поспільство.

Отже, перед нами визначний і показовий акт національного самоусвідомлення та й консолідації — явища, що виразно посилюється в першій половині XVII ст. До речі, одним із заходів до такої консолідації була спроба «згоди русі з руссю», як писав до Л. Деревинського в 1628 році Мелетій Смотрицький. Саме в тому часі в середовищі П. Могили, Й. Борецького та М. Смотрицького виникла ідея з’єднання з уніатами. Але погодження тут тодішня еліта не здобула: козаки й нижче духовенство різко виступило супроти того. Й. Борецький та П. Могила відступилися. А жертовним козлом зробили М. Смотрицького, учинивши суд над ним, К. Саковичем і над «Апологією», що її перший написав, а другий видрукував; таким чином, хоча школи й було об’єднано, та об’єднання з уніатами не відбулося.

З постанням Козацької держави в українському суспільно-політичному мисленні частіше з’являються розмисли про її правителя: ним мав бути або гетьман, або митрополит. Ми ці пам’ятки докладно розглянемо в розділі третьому цієї розвідки. Тут же відзначимо, що поява таких розмислів — також своєрідний показник національного самоусвідомлення українців.

Не зайве наголосити на тому, що українська шляхта, хоча частина її і сполонізувалася в 20-30-ті роки, не втратила активності в політичній боротьбі за права та вольності українського народу. Ми вже згадували про палкі промови на сеймах Лаврентія Деревинського, про участь шляхти в заснуванні шкіл. А особливо цікавою в цьому ракурсі є «Ухвала шляхти Волинського воєводства» 1632 року. По смерті короля Сигизмунда Третього, коли мали вибрати нового короля (ним став Владислав IV), українська шляхта витворює яскравого маніфеста в оборону національних прав українців з вимогою зрівняти у правах та привілеях обивателів Руського воєводства (Галичини) з обивателями воєводств Київського, Волинського та Брацлавського, повернути дефініції (маєтки) православному духовенству. І щоб «не терпіли в цьому великих кривд та ґвалтів», і щоб було вільне визнання релігії, а до урядових посад допускалися «обивателі тільки осілих з предків». Отже, ставилася вимога уосіблення українських земель в Річі Посполитій. Перед нами пам’ятка українського шляхетського самоусвідомлення.

З другого боку, маємо ряд документів, які свідчать про гостру суперечність між шляхтою, зокрема магнатами українського походження, та поспільством. Тут яскравою пам’яткою є віршовий твір автора, що сховався за криптонімом M. H. «Лямент про нещасну пригоду, про лихо й мордування острозьких міщан», де йдеться про повстання острозьких міщан супроти останньої з роду Острозьких, тобто царського українського роду, Анни-Алоїзи. Сама подія сталася на Великдень — отже, в порушення національних традицій.

Автор, описуючи протистояння княжни та поспільства, хоче розібратися, на чиєму боці правда. Відтак доходить висновку, що винен той, хто «посмів підняти руку на святі справи». А початок до заворушення учинили пани, яких автор мислить уже не руссю (українцями), а таки ляхами. Ставиться й питання: «Русь, а чи ляхи у тому блудять?» — отож княжна Острозька тут уже не русь, а ляхівка. Симпатії автора, зрештою, схиляються на бік міщан. По тому автор пророче вістить про наближення великих — через такі причини — катаклізмів: «На що це заходить? Та ж знати, що на теє воно заходить, щоби все внівеч було обернулось, із грунту здвигнулось».

Інший шляхтич, у чернечій православній одежі, Атанасій Кальнофойський покладає, як і З. Копистенський у згаданому генеалогічному оповіданні, свої надії на князів Четвертинських як голову нації і подає лямент на загибель, власне, відречення від свого народу, знаменитих українських родів: «Вже не русь вони, кажуть, її відцурались». Але не має він симпатії і до козаків.

Отож дедалі більше посилюється в тодішньому суспільстві позиція: український народ — це православні, римо-католики та й уніати — відступники, отже, ляхи. Керівник козацького повстання полковник Карпо Скидан у своєму універсалі від 1637 року ставить у протиполозі два соціуми: «народ наш християнський руський і віри нашої старожитньої грецької» і його неприятелі, «себто ляхи», мета яких «внівеч обернути козаків» і запровадити в неволю. Ляхи при цьому звуться «безумниками і неприятелями віри нашої».

Конфесійний православний елемент і справді посилюється в суспільно-політичному мисленні українців аж до такого рівня, що з’являється поняття Руського чи Київського Сіону «в київській зоні», як це проголошено в ряді творів, зокрема в «Евфонії веселобринячій» із 1632 — 1633 років. Та й значення київського митрополита виростає до рівня правителя народу, бо саме він стає «щитом» Київського Сіону, відтак йому доручаються і мури Києва, які стоять тут з часів Ярослава Мудрого, висловлюється надія, що вони вік стоятимуть, а найде ворог, «його відігнати поможеш, Боже». Старання ж митрополита — «щоб найкращою була наша руська слава». Більше того, Україна тут прямо зветься: «Русь — держава», а митрополит — вождем народу.

Отже, зробимо висновки щодо розвитку національного самоусвідомлення у першій половині XVII століття.

1. Питання національного самозбереження в цей час загострюється, через що національне самоусвідомлення зростає в одній частині української суспільності, в тій, що постала на оборону національних прав та вольностей, і послаблюється в іншій частині, до якої входять відступники чи ті, що належать до інших конфесій і поступово перетворюються в «ляхів».

2. В перших двох десятиліттях XVII ст. ще досить сильною є шляхетська позиція: національна оборона шляхти римо-католицької русі і шляхти православної; в наступних десятиліттях активність перших послаблюється, а других посилюється; останні з’єднують свої інтереси з козацтвом та поспільством.

3. Національна самооборона здобуває організаційні форми в зародженні Козацької держави, що засвідчується збільшенням потуги і значення нової військової еліти нації — козаків — в організації освіти, книгодрукування, діяльності братств.

4. Посилюється ототожнення понять: «русь» і «православна віра»; зростає значення Києва та київського митрополита як голови нації.

5. Термін «Україна» здобуває більшого поширення; паралельно вживається «Русь» і навіть «Росія». Останнє поняття часто поширюється на Україну та Білорусію, які були об’єднані владою київського митрополита. І не раз вони мисляться як єдине суспільне тіло, наприклад, у Т. Євлевича, який називає це тіло «слов’янський народ».

6. Слабшає державний патріотизм стосовно Річі Посполитої; Русь бажають бачити рівноправною серед трьох народів. Водночас посилюється вороже ставлення до «ляхів» і наближених до них вірою чи ідеологією, тобто українських відступників (наприклад, до Яреми Вишневецького). Хоч частина уніатів та римо-католицької русі, навіть українці-протестанти (як Ю. Немирич), утримують своє патріотичне щодо України настановлення.

Саме такий спектр національного самоусвідомлення й мала Україна перед початком Визвольної війни Богдана Хмельницького, що фактично й підготувало її вибух.

II. РОЗМИСЛИ УКРАЇНЦІВ ПРО СУТЬ ТА ПРИРОДУ ДЕРЖАВИ Й ПРАВИТЕЛЯ В НІЙ. ІДЕЯ КНЯЗІВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ В УКРАЇНІ

Серед мислителів XVI ст. найбільше уваги й розмислів про суть та природу держави успадковано від Станіслава Оріховського. Його писання побудовано у формі повчань філософа правителю. Вони творились у ренесансній традиції, тобто мислитель іде «за прикладом найвизначніших філософів». Важливо також наголосити на головному інтересі автора: коли подавав напучення польському королю Сигизмунду Августу в 1543 році, то чинив це для того, щоб король «захотів звільнити Русь від рабства й спільну твоїй державі свободу зберегти». Ласки за таку працю мислитель собі не випрошує, а тільки нагадує королю про свій рідний край і небезпеку для нього, короля, адже «обирали тебе королем поляки», отже, польські справи королеві важливіші від українських. Ми ж, тобто Україна, «вогнем та залізом знищені». Відтак закликає короля допомогти, бо «люд у Русі нещасливо гине», — й описує разючу картину руїни в Україні.

Це, так би мовити, фундамент роздумів С. Оріховського про державу та її правителя. При цьому він мислить себе громадянином Річі Посполитої і королівським дорадником, а «всякий дорадник є вісником Бога, і його треба слухатися». Вимоги такі: прагнути до правди й справедливості, відтак до науки, розвиваючи природні здібності; власні бажання король має стримувати, повинен шанувати Бога, любити своїх, гуртувати громадян, захищати кордони. Ідеалом володаря для С. Оріховського є просвічений монарх. Цю тему він і розробляє. Велике значення має оточення короля, отож правитель мусить остерігатися підлабузників, базік, пліткарів, донощиків, хвалителів, а дбати, аби мати щирих дорадників. У підрозділі «Де має мешкати король» мислитель розвиває вельми цікаву для нас ідею, щоб король мешкав в Україні, бо вона найбільше загрожена від зовнішньої небезпеки. «Ти сторож королівства, — пише С. Оріховський. — Місце-бо сторожа не всередині, а поза тими речами, які він стереже». Русь для автора — «гімназія справжньої доблесті» (підкреслюємо ці слова, бо саме на них побудував пізніше деякі свої державотворчі розмисли інший видатний політичний мислитель XVI ст. Йосип Верещинський. — В. Ш.): серед труднощів та страху молодий король навчиться там мудрості і стане улюбленцем підданих, адже одна з потреб короля — здобути прихильність підданих, бо без того влада «неміцна і нетривала». Отож подаються приписи, як це чинити: нічого не називати в державі власним, не мати пожадливості, бути щедрим, мати до підлеглих ласку, уникати тих, котрі більше дбають про власні прибутки. Подається і припис, як захищати державу: сторожову службу мають нести воєводства по черзі, по кілька воєводств у рік. Коли ж великий напад — збирати посполите рушення. Загалом король існує для держави, а не держава для короля. Отже, закон вищий і більший за короля, який має бути «вуста, очі і вуха закону». Сам від себе закон — глухий та сліпий.

Це подання надзвичайно важливе, бо знову наголошує на ідеї просвіченого монарха, правління якого не є автократичним, а твориться навіть відверто всупереч тиранічному. Скажемо, забігаючи наперед: саме ці думки стали основоположними в розмислах українців щодо правителя.

Великого значення надається в державі сенату. Тиран-можновладець сенату переважно не має, а якщо й має, то це «нікчемний гурт людей». Державу ж він використовує для власних потреб, не дбає про плекання визначних людей. А просвічений монарх вибирає у спільники «найкращих, найвидатніших з-поміж громадян» — це й визначає «підбір сенату». Остерігатися й тут треба зажерливих та розкішників, незнатних за походженням або заплямованих, однак «авторитет є нагородою за славу, мужність, а не породу». Ці думки пізніше розвине Д. Наливайко. Сенатори мають досягати згоди, бо чвари в сенаті руйнують державу. Що ж до партій, то вони «знесилюють супротивників зневагами, образами, приниженнями і плітками». Відтак «моє» і «твоє» — два джерела всілякої незгоди у суспільстві. Варто через те впровадити у державі мировий суд.

Загалом, король має пильно контролювати володарів провінцій, бо саме там діється багато неподобств, а «людям забираються свободи». У вільній же державі такого бути не повинно.

Автор проти того, щоб у сенаті сиділи єпископи (пізніше С. Оріховський цю думку змінить), бо «це чуже для релігії Господа Христа». Так само заперечує мислитель право короля призначати єпископів, — вони мають обиратися.

Такий зміст має «Напучення польському королеві» в першій книзі. В другій подаються настанови за пунктами. Їх двадцять, і вони повторюють вище сказане, додано лише про те, що король повинен дбати про школи й освіту — «оселі правдивої мудрості», колегії, прості школи й гімназії, має шанувати людську гідність, дбати про справедливий суд та суддів і ніколи довго не повинен жити на одному місці, мусить стежити, щоб правителі церкви були високоморальними людьми й некористолюбними. Йдеться також про моральні якості самого короля, щоб не мав він лихих і аморальних звичок. У храмі король слухається єпископа, бо він тут приватна людина.

На тлі цих загальних розмислів С. Оріховський розбудовує свого проекта відродження України в межах Річі Посполитої як її рівнорядної складової із Короною Польською. Таким чином, завдання короля, живучи в Русі, захистити її від нападів численних ворогів і розбудувати, як новопридбаний дім. Отож прожити тут він має довший час. Власне, йдеться про перенесення столиці чи принаймні створення другого стольного міста в Україні, що поверне їй утрачений державний статус, але в рівному союзі із Польщею. Таким чином, у «Напученні польському королеві» маємо чи не перший у XVI ст. проект державного піднесення України під керівництвом просвіченого польського монарха, а не відновлення в ній князівського правління, до якого С. Оріховський ставився як до тиранічного, відтак цілком негативно, — цю тезу він докладно розробить у «Квінкунксі» 1564 року. Загалом же державотворче мислення С. Оріховського має цілком ренесансний характер.

Другий визначний суспільно-політичний трактат мислителя «Квінкункс» надзвичайно складний і не без суперечностей, бо коли в «Напученні польському королеві» все розкладено ясно й чітко, — то в «Квінкунксі» автор уживає поетики натяків і навіть масок. Але головна тема має свій зачаток у «Напученні» — це протиставлення тиранічного правління гуманістичному правлінню просвіченого монарха, що певною мірою приводить автора до несподіваних і часом не цілком гуманних висновків.

Особливістю твору є те, що маємо тут послання русина до польського читача, якого автор просить прочитати його твір із «доброю волею і думкою», але щоб «сподівався знайти в ньому гостру і щиру правду», аби зміг, себе оглянувши, себе-таки пізнати і вдосконалити. Однак автор не підкреслює так явно, як раніше, що він українець, а називає себе й поляком, а народ польський своїм і йому прагне служити всім серцем. Отже, тут С. Оріховський виступає як громадянин Річі Посполитої, — не забуваймо, що він був етнічно змішаної крові, а тут виступає як поляк за державною приналежністю.

З другого боку, говорить, що в творі є «багато прихованих речей». Таким чином, те, що він видає себе за поляка, можна вважати політичною маскою, адже йдеться про гостру критику Польської держави із пророкуванням її загибелі. Про те, що це справді так, свідчить початок передмови: «Важко мовчати, коли болить, важко не волати, коли тонеш, важко і не зітхати в неволі». Звернімо увагу на кінець фрази, адже в неволі були українці, а не поляки. Підкреслює це й наступна думка: «В одному човні сидимо». Отже, Річ Посполита — держава різних народів. Порятуватися ж від загибелі можна тільки разом, коли достатньо організувати державне життя.

І тут автор скидає маску. «Хто ти?» — запитаєте. — «Брат ваш із Русі». В «Компасі першому» ставиться постулат: чи держава має давати, чи брати? Й подається засновок: «Тиран бере, а король дає». Автор, отже, за короля і цілком ворожий тиранії. Раз надані королем привілеї відмінятися не можуть, а коли діяти всупереч їм, то це насилля й суспільний розлад, бо кладе незгоду. Нагадаємо, що згодом саме цей постулат став наріжним каменем у боротьбі українців за свої права та вольності. Зрештою, Річ Посполита й загинула, бо діяла тому законові всупереч.

Вказується в творі на роз’єднання в Польщі людей, зокрема через віру: «Навіть Бога в Польщі єдиного не маємо, бо по-різному про нього міркуємо і неоднаково про нього віримо». Папіст наголошує, що в Польщі треба «зробити людей одної віри, одної думки, нарешті, одної мови» — експансійний пасаж. Сам С. Оріховський (він тут учасник діалогу між собою, папістом та євангеліком) подається як такий, котрий «людей розбурхав». Цікавий монолог євангеліка, тобто протестанта, з критикою польських сеймів, де панує Практика, тобто власний інтерес бере гору над суспільним. Відповідно немало є таких, котрі збурюють державу і мирне життя в ній, щоб у мутній воді половити рибу. Для цього навіть «землю Руську москві й татарам» відкривають для її розгрому, — а саме звідси й насувається занепад Польської держави.

С. Оріховський підтримує цього висновка євангеліка, наводячи у приклад порядки у Венеційській республіці, й робить висновок: «Не може ні правди, ні віри бути в тій людині, яка, дораджуючи або займаючи якусь посаду в державі, чекає якихось подарунків». Введені екзекуції, тобто податки від духовенства, резюмує С. Оріховський, зводять на ніщо духовний стан. А це державу руйнує передусім. Відтак ті, що бажають позбавити церкву прибутків, прагнуть у Польщі чвар та розрухи. Сейми ж мають бути «для збереження і для розмноження вольності громадянської». Неволя ж починається там, де ламаються вольності. Посли ж повинні стояти «за справедливістю, за обороною, за миром». В державі мусять міститися всі повсюдно і кожен зокрема. Засадничих речей у державі не можна порушувати, бо від того вона й занепадає. Відтак в державі архієпископ — батько, а король — син (скажемо, до речі, що пізніше цю ідею використають православні, ставлячи свого митрополита як головного вождя народу). Разюче передбачення С. Оріховського, що коли в Польщі порушаться основи основ і множитимуться чвари (мутна вода), то «замість вугра впіймаємо в тій ковбані лютого василіска посполитого, який одним своїм поглядом Польську державу вмить заразить (пояснимо: василіск — мітична істота, що вбиває поглядом), а той василіск буде нічим іншим, як або мечем духовним, або недругом зі сторони». Отже, вгадуємо тут передбачення майбутніх козацьких повстань. А вони почнуться через тридцять років після написання цих слів. Говориться і про вплив творів самого С. Оріховського на читачів (вони звуться тут діалогами). Саме вони розгнівали послів на сеймі, священиків, придворних, короля і цісаря, і то тому, як каже папіст, що в них щира правда, «яка завжди світові буває неприємна». При цьому називає С. Оріховського відважним письменником, якого «в віці цьому знайти важко», і саме тому його писання і викликають ненависть. А саме його першого, вважає папіст, «Господь Бог серед нас у Русі розбудив, щоб аргументи підібрав особисто». Розлад іде у суспільстві через те, що «жоден з нас своїм становищем не задовольняється», — це й викриває С. Оріховський. Відтак папіст називає мислителя тим, хто «перший у Русі спокусився на високі і знамениті знання», і радить йому не закопувати їх «у себе вдома», а їхній плід у світ видавати, — отже, виходити на загальнодержавні обшири («великі справи»), що мислитель і чинить.

Багатозначне застереження С. Оріховського, що через чвари й незгоди «ми досягли того, що, сварячись навколо незнайомої екзекуції, Полоцьк утратили і своєю незгодою відкрили ворота московському [цареві] до всієї Руської землі», тобто України та Білорусії. На думку С. Оріховського, «добре влаштована держава є картиною царства Божого». Король же в ній в собі збирає численну різноманітність справ і про все турбується, є найвищою основою, через яку Бог роздає дари людові, а їх має в собі. Священик же є ніби кіш, в якому залишилися частки Христового хліба, а ними і є король та держава; зміст же тих часток сховано в священичих урядах. Тих часток треба шукати в Римі, у святій столиці Петра, а в Польщі — у гнєзнинського архієпископа, тобто папського намісника в Польщі. Отож стверджується, що усе здорове і благодатне в суспільстві Бог дає людям через священика, а де нема священика, там немає миру. Відтак робиться висновок, що, «позбувшись духовного стану, миряни загинути мусять».

Пізніше ці розмисли, але вже стосовно православної віри, розвинуть інші мислителі, зокрема Мелетій Смотрицький у «Трені», в якому твердилося: «Сліпим смердючим порохом і тінню є світський стан без духовного стану».

У «Квінкунксі другім» С. Оріховський пояснює, чому уподібнив Польську державу квінкунксу (тут зве себе «простим русином»), тобто компасу. Передусім визначає головні основи Польської держави: король, священик, вівтар і віра, об’єднання в апостольській церкві. Коли ж порушити ці засади, пише він, держава впаде. Далі іде полемічний пасаж супроти протестантства, яке несе загрозу Польській державі, бо руйнує її засади. До речі, викладаючи ці засади, С. Оріховський зве себе вже не русином, а ляхом («в нас, ляхів»).

Розглядаючи типи держав, мислитель протиставляє королівство і князівство. В князівстві, вважає він, панує деспотія, бо князь володіє підлеглими «як хоче». Влада ж польського короля обмежена, бо в країні встановлено свободи (вольності). В Литовському князівсті, отже, панує князівська деспотична влада, невільна. Коли ж Литва хоче жити в свободі, вона має дбати про унію із Польщею (нагадаю, що така унія й була прийнята в Люблині через п’ять років після написання цього твору). Князівська влада в Литві спадкова, отже, князь має особисте право на підлеглих. А тому невільна Литва із вільною Польщею з’єднатися не може, доки великий князь не зробить її вільною.

Автор є переконаним прихильником вольностей і вважає, що саме в них живе «слава вільного поляка». Вольність і свобода поляка має такі ознаки: однакові із королем вольності, шляхетський стан, в якому всі рівні, посполите право, яке служить шляхті. Отже, йдеться про свободу не будь-якого поляка, а таки шляхтича. Шляхтич у Польщі не має жодного невільного обов’язку: королю він зобов’язаний віддавати пошану в титулі, платити два гроша з лану і ходити в посполиті рушення.

У князівстві ж, тобто в деспотії, шляхтич не є правдивим і не має жодного певного права, бо там панує страх, а не закон. У деспотіях, якими бачаться авторові князівства, «кожне рабство... проти деспотів, тобто проти свого князя, природжену війну веде». Адже за природним правом невільник ненавидить свого пана.

Таким чином, протиставляючи деспотію і шляхетський демократизм, автор рішуче стає на боці останнього, але, з другого боку, радить Литві не просто завести в себе такий же лад, тобто перетворити і її в окреме королівство польського зразка, а підкоритися Польщі, зліквідувати своє князівство, і хай «неотесаність свою на освічену натуру польську хутко змінює». Тут уже бачимо у мислителя нездорові паростки польського експансіонізму, що певною мірою пояснює, чому він зве себе в трактаті не так русином, як поляком чи ляхом, хоча раніше ретельно підкреслював своє походження з України, ба й українськість свою. Очевидно, асиміляційна бацила під кінець життя заразила мислителя, що визначало значний регрес у його поглядах і порушення ренесансної ясності мислення.

У системі таких думок С. Оріховський іде далі, кладучи наступного постулата: кожен литвин, хай би навіть був найясніший і найперший, не зрівняється з найнижчим поляком. 1 хоча автор осмислює це на теоретичному рівні: вільна людина ставиться вище невільної, навіть коли та високого становища, а вільна низького, — така думка має й антигуманний контекст, бо дає підстави до експансіонізму. Бо, за мисленням автора, щоб дорівнятися поляка, стань поляком, а не підіймися на ступінь його розвитку і залишися литвином. Чи не тому й він сам перетворює себе з русина в поляка? Польський експансіонізм тут безсумнівний. Відтак заклик С. Оріховського: «О невільнику литвине, слухай мене, вільного поляка! Закликаю тебе до себе, вольності і благословення свого щедро і вільно тобі надам», — звучить двозначно, а, з урахуванням пізнішого історичного досвіду, і по-блазенському, бо передбачає не звільнення литвина, а його асиміляцію, чого мислитель, однак, не зауважує, хоча й свідчить, що він «з любов’ю так говорить». Очевидно, відчувши цю суперечність, С. Оріховський пише: «Не для себе, а для тебе самого беру до свого гурту». Але «вольністю своєю зроблю тебе, невільника, вільним, як також невільного раніше русина зробив вільним і при свободах паном і рівним собі в усьому».

Для нас це розумування має виключний інтерес, бо пояснює певною мірою механізм асиміляції українського панства: щоб стати рівним з поляком у Польській державі, треба було людині іншого етнічного кореня самому ставати поляком, інакше вольностями і свободами він наділений не буде, як раб. Про втрату ж національної ідентичності тут не говориться ані слова, що така втрата, зрештою, гірша втрати свободи, бо йде всупереч Божій волі. Адже Бог створив різні народи зі свого вищого розмислу. Відтак і втрата народу в загальнолюдській шкалі вартостей є втратою світовою, а не індивідуальною. Поляк, за С. Оріховським, свідчить, що живе з русином після того, як той утратив свою державу, — а вона була у формі князівства, — «як зі своїм власним братом». І далі: «Ґрунт і все князівство Руське я, поляк, добувши у руських панів, у суворих тиранів, в одне тіло держави Польської під одним королем і під одним правом об’єднав», — і вважає це за добродійство, яке хоче накинути й литвину. В сучасного читача ця сентенція може викликати лише криву усмішку, бо нагадує мову вовка, який переконує вівцю, що тій ліпше, не маючи харчу для прожиття, добровільно піддатися, аби вовк її з’їв, — так вона стане одним тілом із вовком, отже, здобуде його силу й спромогу вижити, і не біда, що вона після того перестане бути вівцею. Таким чином, мислительні конструкції поляка, в передачі С. Оріховського, стають казуїстикою. Але не забуваймо, що саме така казуїстика пожирала цілі пласти українського шляхетства, — і це історичний факт. Зрештою, засновок цього силогізму правильний: просвічена монархія з гуманістичної точки зору справді ліпша деспотії. Але висновок робиться кривий, бо вимагає: хочеш кращого, втрачай себе і власне обличчя. Відтак цілком сумнівно звучить і теза, що країна з вольностями більш здатна до мілітарних подвигів, як країна деспотична. Історія дає безліч прикладів, що бувало якраз навпаки: скільки переможних війн провели Туреччина чи та ж Московія, де деспотичне правління традиційне!

Таким чином, логіка розмислу й тут не витримує критики. Зате цілком логічною можна назвати думку, що ліпший той король, котрий вибирається за достойностями, аніж король спадковий, уроджений, бо коли «пан для своїх підлеглих є вродженим, то так само там кожний підлеглий є вродженим невільником свого пана», а отже, «панові вільно з ним чинити, як заманеться».

Своє розуміння подає С. Оріховський і поняттю «республіка». Для нього — це «шляхта польська з коронною радою». Король може піддаватися суду, але суддею має бути папський примас чи папа, котрі корону йому давали. Викладається, яким має бути король: належати до народу, яким править (поляки не завжди це витримували), не мати коло себе великого війська, бути поштивим, не збирати золота і срібла, владу брати від священика, бути побожним, не підноситися над братією, все класти на благо підлеглих і для їхньої вольності, бути правдивим. Король має бути, як і священик, пастирем, однак королівство мусить залежати від священицького правління, всупереч якому король не може постати.

Вельми цікаве місце в «Квінкунксі» маємо в прикінцевому пророцтві, де йдеться про загибель Польської держави. Апокаліптичні настрої з’явились у польському суспільстві вже в часі написання твору: «Почуєш одностайний людський голос: «Згинемо!» Сам С. Оріховський називає себе «тінню дому, що постійно міркує про явний свій занепад», бо відчуває, що той має згинути «у розбраті домовому або в ув’язненні ворожому». Поляків він зве «блюзнірами». Звідусіль Польська держава оточена лютими ворогами: турки, волохи, татари, московити, німці. А в самій Польщі «жодної людини не знайдемо... котра єдності прагне», бо розкололася на папістів та євангеліків. А вони «люди дуже різні, ніби не один народ». Маємо тут раннє визначення постулату, пізніше такого актуального: народ і віра — поняття тотожні. Сама Польща зветься «дочкою розбійника» і негідницею. Бог же вразив Польщу «несамовитістю, сліпотою і шалом розуму». С. Оріховський пророкує початок загибелі Польської держави після смерті короля, бо його «смерть є явною смертю Польської держави». Після часу толеранції в Польщу мають прийти, як він бачить: розладнана рада, церковні грабунки, священичі смерті, пограбування домів, внутрішні чвари і погроми, посполиті спустошення. 1 нарешті автор бачить «Польську Корону, що плаває в крові». Все це й справді прийшло в часи Сигизмунда Третього та Владислава Четвертого.

Відтак причину падіння Польщі автор вбачає передусім у релігійному різномислі, що цілком правильно. Тому велику тривогу в нього викликає ущемлення священичого стану на сеймі, а відтак він різко постає проти єретиків, які розламують релігійну єдність Польської держави: «Кайданів треба на єретика, а не письма».

У творі, таким чином, як у дзеркалі, відбито позицію розламаної душі мислителя, який борсався між Україною та Польщею, вільнодумством та консерватизмом, гуманізмом та антигуманізмом, папізмом та опозицією до нього — все це і склало різновимірний спектр думок «Квінкункса». З іншого боку, в нашому суспільно-політичному мисленні немає подібного твору, який би так точно відбив розлам душі українських вищих станів, що, полонізувавшись, утрачали злуку із власним народом, а відтак у значній масі винародовилися і призвели свої роди до вимирання.

У зв’язку із «Квінкунксом» особливо цікавою стає пам’ятка ранішого часу «Битва під Оршею» 1515 року, де подається образ правителя Литовсько-Руської держави князя К. І. Острозького, котрий вельми дбає про свій моральний статус, бо «немає гірше людині, як посягання на чуже добро, з покірливого і смиренного немилостивим і непокірним чиниться» — цілком антиекспансійний засновок; воювати супроти такого — це мати власну правду перед собою. Відтак ставиться постулат справедливих і несправедливих воєн, а князь Острозький, як великий литовський гетьман, вів тільки справедливі війни: він відбирає в московитів тільки те, що належить законно Литовсько-Руському князівству, і не більше. Отже, погляд на тиранське правління в Литві, що його подав раніше С. Оріховський, проблематичний, тим більше, що Литва не раз мала спільного короля з Польщею.

Цілком усупереч із «Квінкунксом» постає анонімний автор «Еріcedion-y» 1584 року, який є прихильником саме князівського укладу в Україні і з’являє автономного володаря краю М. Вишневецького, відтак вказує, що Україна завжди мала своїх «добрих гетьманів» і їх «з чужих країн не потребувала». При цьому князь тут постає, як батько роду, що був «для нашої землі батьком милостивим», а до вояків своїх звертається: «Діти!» Проходить тут термін «князівська Русь», що ідентичний із такими: «Придніпровський край наш», «наша земля», «Вітчизна», «Україна», і вони не ідентичні з поняттям «Річ Посполита». Князь подається як «благородний син», котрий дбає про Вітчизну, жертвуючи задля неї «статками, здоров’ям». Він має чесноти: честь, слава, сміливість. Саме в князівських добрах збирався «рицарський люд», де проходило навчання «військовому ремеслу» (поняття це тотожне із «рицарською школою» в пізнішого Й. Верещинського). Все це чиниться для того, щоб «Вітчизна утисків більше не терпіла». За свою діяльність князь від короля «винагороди жодної не має».

Цікава характеристика подається тут Московії, яка є, за волею долі, нашим сусідом. Хоча і на неї татари нападають, але московити

Не виборюють у нас волю, незалежність,

Мають око заздрісне на чужу маєтність,

Тої волі, що у нас, злодії не мають,

Тільки задля користі шаблю підіймають.

Цей погляд ідентичний із тим, що його маємо і у «Битві під Оршею» від 1515 року.

Загалом ці слова є ніби дискусійними до подань «Квінкункса», бо князівський устрій України, а може, й Литви, протиставляється справді тиранічному у Московії: «Тої волі, що у нас, злодії не мають», з іншого боку, цей пасаж дискусійний і супроти москвофільства в українському середовищі. Українські князі зображаються, як «потужні України оборонці, сміливі і мужні», через що Україна стає щитом і для Польщі (подання, яке повторюється не раз і в інших творах). Сам М. Вишневецький беззастережно подається як правитель України: «Завжди правив з гідністю і хоробро бився, Україні над Дніпром славно прислужився». Його правління зветься «гетьманством»: «Як годилося чинив за свого гетьманства, Україну не давав шарпати поганцям». Він не тільки воював, а й осаджував «щонайліпшими людьми» спорожнілі городища, зокрема осадив Корсунь. І коли б більше прожив, вважає автор, в Україні не залишилося б спорожнілих городів. Цю ідею потім перейме й розвине Й. Верещинський. Сам гетьман, як такий, має бути «як державець правий». Загалом пам’ятка — унікальний зразок князівського автономізму в Україні — саме те, чого не приймав С. Оріховський.

Ця ж ідея проходить і в «Ключі царства небесного» Герасима Смотрицького від 1587 року, тобто названа пам’ятка постала майже одночасно із попередньою. Її присвячено синові Костянтина-Василя Острозького Олександрові, що був тоді ще в молодих літах. У передмові говориться, що все змінне у світі і «народ людський», «та єство їхнє чи натура не гине, бо подібне минулому виростає й одне від другого народжується». Ставиться й постулат Батьківщини, відтак говориться, що «благословенство і ласку на світі в Бога і творця свого беруть ті, у батьківщині та добрах яких не дідичить чужак». Продовжувачем роду «великого Володимира» є рід Острозьких, а в ньому князь Олександр. Саме його автор закликає утримувати традиції роду, бо при належному дбанні може Бог князя «посадити на їхній (предків. — В. Ш.) першій столиці», тобто він може стати правителем свого народу. Для цього потрібно передусім не мінятися у вірі щодо Бога (І. Потій в листі до К. Острозького від 1598 року говорить прямо: «Мало не вся русь наша на тебе оглядається»), бо єдиний він із нащадків князя Костянтина тримався східної конфесії. Отже, тут ніби заперечується думка С. Оріховського, що спадковість у князівських родах сприяє тиранічному правлінню. Навпаки, спадковість у вождях народу тут похваляється, як один із компонентів утримуваної традиції.

Продовжувачем ряду ідей С. Оріховського став інший видатний представник римо-католицької русі Йосип Верещинський, етнічно чистий українець. В своїй мислительній системі він ніби з’єднує ідеї свого попередника з ідеєю князівської України, а також пробує пристосувати до неї власні проекти реформування козацтва, тобто зв’язати ідею князівської України з ідеєю Козацької держави в системі Річі Посполитої. До нього, скажемо, подібного не робив ніхто. У С. Оріховського він бере кілька постулатів і розвиває їх:

1. Створення в Україні рицарської школи, чи, як писав С. Оріховський: «гімназії справжньої доблесті». Про рицарську школу говорив, як ми вище зазначали, й анонімний автор «Epicedion-y».

2. Перенесення в Україну королівської столиці, а на цій основі удосконалення її оборони і відродження давньої значимості землі.

3. Створення колективними зусиллями Річі Посполитої (Й. Верещинський навіть розширює коаліцію на Польщу, Австрію та Московію) заслони супроти магометанського, чи бусурманського, як тоді казали, натиску на Україну ⁸.

Найбільше «Напучення польському королеві» відбилося на творі Й. Верещинського «Регула, тобто наука, або Учинок доброго життя кожного християнського короля» (1587), де знаходимо щодо держави та її правителя ті ж думки, що й у С. Оріховського, тобто тут подано ідеальний образ християнського монарха з його добродійствами. Самостійніші «Дорога певна до найшвидшого осадження в Руському краї пустельних земель рицарством королівства Польського», де ставиться проблема осад, тобто заселення обезлюднених місць та оборони. Автор пропонує організувати п’ятитисячне військо і збудувати чотири фортеці на шляхах, якими нападали татари, а Київ пропоновано зробити королівською резиденцією. Й. Верещинський закликав убогих польських шляхтичів заселяти вільні землі України і стати на її оборону та відбудову. Вельми цікаве з цього погляду його «Зголошення про осади нового Київа» (1595), а найцікавіші — проекти козацьких реформ: «Війську Запорозькому пресвітлий виказ як щодо виховання, так і щодо вічного забезпечення на Задніпров’ї» (1596). Цього твора розшукав у данцінгському архіві серед польських звітів Марко Антонович ⁹, — його ми докладно розглянемо в наступному розділі «Початки творення Козацької держави».

Постулати С. Оріховського Й. Верещинський здебільшого розвиває. Так, порада першого польському королю: «їдь до гімназії справжньої доблесті — у Русь», — і спричинила появу твору Й. Верещинського «Зголошення на сеймики про рицарську школу в Україні». Щоправда, не можемо не зауважити такого: С. Оріховський вважав, що така «гімназія справжньої доблесті» в Україні вже існує, і вона творилася, зокрема, по магнатських та князівських дворах, без участі короля, на самочинних основах.

Загалом, ідея перенесення столиці Річі Посполитої в Україну і перебування тут короля була великозначна вже тим, що центром держави мала стати таки Україна, яка вже не мала б статусу князівства, а Польща відтак дістала б статуса не коронного утворення, а десь такого, як Велике князівство Литовське. Коронною землею вважалася б Україна. В такий спосіб, на думку обох мислителів, мала б і відновитися Київська держава. Адже її столицю Й. Верещинський бачив таки в Києві. Цю думку він висловив у «Дорозі певній» від 1590 року, але згодом від неї відійшов, очевидно, розуміючи її нереальність. А київський біскуп загалом був прагматик і свої проекти обставляв не тільки доказами їхньої потреби, а й розрахунками коштів на виконання й утримання. Саме тому його думки набувають іншого скерування: організація оборони України, її залюднення та розквіт, а відтак автономна регламентація у князівство. У «Зголошенні на сеймики, листом роз’ясненім, як заснувати рицарську школу в Україні» автор говорить про мету своїх заходів: «Надмірна небезпека, а до того часте безправ’я всієї України королівства Польського і вашої милої братії (тобто українців. — В. Ш.) спричинило це писання моє». Україну зве він «золотою», але й «долиною сліз». В Україні пропонувалося створити швидку мобільну силу, що перебувала б у постійній бойовій готовності. Військо мало бути шляхетське, на чолі — великий коронний гетьман, але ректором школи — гетьман цього контингенту. Фактично школа мала готувати старшинські кадри для війська Річі Посполитої; число і розклад такі: п’ять тисяч кінноти, а п’ять — по-козацькому, тобто організованих за козацькою військовою структурою. Друга позиція цього плану: «Нехай би було шляхетського народу чотири тисячі по-козацьки, а міського і сільського люду хай би було піхоти дві тисячі». Тобто тут уже йдеться про реєстрове козацьке військо з регулярним військовим утриманням і тільки частково зі шляхти. Складалося б те військо з молоді, яка, пройшовши тут бойовий вишкіл, поверталася б у рідні краї, а українська частина тут і залишалася б. Жити б мали вояки у бурсах, тобто в гуртожитках. Певним чином це військо протиставлялося Запорозькому низовому, як пізніше городове низовому, бо останнє не було піддане державній регуляції. Коли ж зникне загроза постійних нападів, «Україна швидше заселитися змогла б». Говориться тут і про загрозу домових сутичок («пиха домова»), що може бути натяком на повстання К. Косинського.

Таким чином, «Зголошення на сеймики» створено в системі тодішнього українського державотворчого мислення шляхетського гатунку з метою воскресіння в Україні державного життя в системі Річі Посполитої. Це саме можемо сказати і про «Зголошення про осади нового Київа» (1595), мету якого автор виголошує так: «Я вважав за гідне й потрібне, виходячи із сенаторських обов’язків, звідомити про велику небезпеку, яка діється зі сторони для колись славної столиці Київського князівства від прикордонного ворога, тож разом з оспалістю і недбалістю нашою доведемо її рано чи пізно до немалого розпачу».

Пам’ятка має форму подання послам на Краківський сейм. Автор з огляду на оборону від татарських нападів наголошує на потребі охороняти Київ як «столицю колишнього князівства Київського», тобто не рядового міста в Україні, а таки стольного князівського, для чого треба утворити нові осади, тобто нові поселення. Вказується на виняткове значення міста, його великий обшир і значну кількість церков, докладно описується Софія Київська. Як римо-католицький біскуп Й. Верещинський осуджує киян за нищення латинських храмів і вважає, що саме за це покарав Бог Київ — позиція, яку використовували римо-католицькі полемісти. Оповідає про дві порожні фортеці — Кия та Щека. На місці останньої виникло місто єврейське, а від самих фортець залишилися в часи Верещинського тільки земляні укріплення. При цьому автор пропонує відновити обидва київські замки і вказує, щó потрібно для їхнього утвердження — подається опис київського замка. Конкретно розробляється, як мають утримуватися нові осадники в Києві.

Загалом створюється цікава картина убогого життя тодішніх киян, які не мають де дістати собі поживи. Через це Й. Верещинський просить повернути їм права та вольності і щоб ними користувалися.

Другий замок має бути відбудовано на Щекавиці, місці біскупської резиденції. Цей замок захищав би столичний замок із півночі, очевидно, від московитян чи від татар, які зайшли б від Оболоні. Автор навіть розробляє докладно, як мають вестися захисники в час ворожого нападу, як міщанам самоорганізовуватися для оборони і з якою зброєю. Відтак осадження й залюднення мало б велике значення для оборони Києва.

Обмірковується також податкова система в Києві для управи, зокрема городничого, і для збирання загальнодержавних податків.

Говориться також і про відселення безземельних посельців, підданих митрополичих, монастирських та шляхетських, — їм треба відвести інше місце, бо міста мали бути: одне — королівське, а друге — біскупське. Самі ж міста повинні заселятися новими людьми з різних міст Річі Посполитої, йдеться про цілком нову забудову тих міст, відтак давня столиця Київського князівства має відновитися в усій красі та силі. Таке осадження — річ не нова, бо так чинено і в інших державах, щодо того подаються історичні приклади. Мета творення осади нового Києва — оборона краю, тобто України, від московитян і татар: «Щоб більше московитин і поганий татарин кров’ю християнською не торгували». Відтак колонізація порожніх міст не повинна скеровуватися супроти місцевого населення, — навпаки, виразно застерігається, що місцеві права та вольності мають залишатися непорушні. Поляки повинні допомогти Україні (Русі), «братам своїм наймилішим», щоб ті були «порятовані та підсилені» і в «обороні потужніші зробилися» супроти своїх ворогів. Говориться також про потребу відновлення Вишгородської фортеці із замком для заслони від московського нашестя й потребу інших подібних оборонних осад. Коли таке учиниться, то «київські русаки розквітнуть» і доступляться більшої слави, і це на вічні часи, — саме таке бажання Й. Верещинського.

Логічно вважати, що турбота про Київ могла випливати із практичних потреб київського біскупства. Але не так про те дбає мислитель, як про відновлення, залюднення, ба й воскресіння давньої української столиці, що є ніби передумовою відновлення Київського князівства, постулат якого він також активно розробляє.

До речі згадати, що на Київ особливу увагу звернув С. Кленович у згаданій поемі «Роксоланія» (1584), людина близька до Й. Верещинського, принаймні вони поміж себе контактували. Цікаво, що, описуючи Львів, С. Кленович не підкреслює стольності цього міста, як це робили його наступники по поетичній школі брати Зиморовичі, а пасаж про Київ починає саме з цього: «Києве славний, могутня столице князів давньоруських» — і говорить про постійну загрозу йому з боку татар, роблячи висновок, що Київ для Русі значить стільки ж, як «для всіх християн» Рим. Не забуває поет про Київ як столицю православ’я. Й. Верещинський говорить про Київ із С. Кленовичем однодумно. Для нього це «місто славне і до того ж старожитнє». Відтак пропонує забезпечити його «виключним правом і вольностями над інші міста його королівської величності». Як біскуп, не претендує на землі православних, однак пропонує виділити простір і для своєї конфесії: на дві милі з кожного боку для господарчих потреб. На осаду Києва закликалися й поляки. То чи не було це виявом польської експансії, бо поляки, поселившись тут, могли б вести експансійну політику? Щодо цього Й. Верещинський легковажно зазначає, що Україна втричі більша від коронних земель, отож не могла б перетворитись у Польщу, навіть коли б усі мешканці коронних земель переселилися б у Русь, що неможливо. А отже, поляки мали б бути цією просторою країною поглинуті.

Ясна річ, як показала історія, Й. Верещинський тут рації не мав.

Його мрією, однак, було створити Українське князівство, столицю якого він бачив, однак, не в Києві, а в Переяславі. Князеві мали б підпорядковуватися козаки.

Цікаво й те, що мислитель на свої проекти готовий був викласти гроші власні й біскупські. Чому ж Й. Верещинський бачив столицю князівства не в Києві? Про це в нього ясної відповіді не знайдемо, але можна гадати, що Київ в нових осадах мав бути королівський, — і чи не про українську столицю для польського короля він дбав, адже ідею С. Оріховського про переселення короля в Україну не тільки поділяв, а й розробляв?

То була одна лінія в українському державотворенні. Продовження ж думок про князівську Україну анонімного автора «Epicedion-y» та Г. Смотрицького подає Симон Пекалід. Тобто всі три автори говорять не про потребу відродження князівського статусу України, а про те, що, незалежно від офіційного визнання, він в Україні не переставав існувати, бо українські князі залишилися фактичними володарями краю. Згадаймо, як говорив про примат звичаєвого права над сучасним законодавством Ян Щасний-Гербурт у своєму «Розмислі про народ руський». Отож традиційно, як ми вже вказували, першим родом в Україні, головою нації, був рід князів Острозьких, про що виразно говорив Г. Смотрицький. Саме тому С. Пекалід, перш ніж почати мову в своїй поемі «Острозька війна» (1600) про міжусобне змагання Острозьких з козаками К. Косинського, подає широку картину, вказуючи, супроти кого повстали заколотники. З цієї позиції і славиться рід Острозьких.

В описі Острога, який є стольним містом Острозьких, подається глибинна історія цього міста, зокрема присутня цікава звістка, що предками русів були алани (роксолани), що, до речі, перегукується із «Велесовою книгою». Сам опис Острога створено в поетиці похвали з античними уподібненнями. Острог ідилічно подається як місто, що стоїть у краю, котрий, як тоді казали, наповнений медом і молоком; у ньому живуть представники різних народностей, але найбільше українців; вони відбивають напади й самі ходять у воєнні походи; назагал, це вільна й багата земля. Однак Острог не тільки військовий центр, а й «царства важкого Мінерви бажає Острозька фортеця». Тут засновано тримовну гімназію, є славетна бібліотека, тут побачила світ Біблія, видаються книжки, є і храми, а князі Острозькі прагнуть збільшити «батьківщини кордони», подають допомогу іншим родам, загалом, вони є «могутня підпора держави».

В генеалогічному викладі роду Острозьких поет засвідчує, що вони походять від великих київських князів: «Славиться років сімсот герб Острозьких». Отже, цей рід походить від Рюриковичів і давніх князів, що вказує на особливе значення Острозьких як чільного українського роду, — це в поемі підкреслюється. Таким чином, Острог, як у Й. Верещинського Київ, мислиться столицею України, а сидять на тому столі Острозькі. Отож Україна тут окреслюється як князівська субдержава в Річі Посполитій.

В генеалогічному розписі автор окремо зупиняється і на постаті Данила Галицького, як безпосередньому предкові Острозьких, та на його нащадках. Зокрема, йдеться про Лева, засновника Львова. Отож Острозькі, за автором, нащадки і правителі Галицько-Волинського князівства.

Але «Русь нищили сили свої». Ягайло об’єднав «литвинів і русинів», а «руських вождів із родів стародавніх покликав до влади», тобто було відновлено князівську Україну. Відтак оповідається героїчна історія Острозьких у Литовсько-Руській державі, де вони займали неабияке становище: про Федора, Василя, Івана, а особливо про славетного Костянтина Івановича Острозького і про битви, зокрема під Теребовлею, Березиною, Ольшаницею, над Случчю тощо, які той провів. Оповідається про нащадків його Іллю, Костянтина, особливо про останнього, бо він «батькове носить ім’я і теж душу», на ньому й тримається дім Острозьких. Відтак складається йому велична похвала, де він, зокрема, називається «Аполлон наш», бо сприяв розвитку науки та освіти.

Всі ці викладки першої книги поеми великозначимі, бо виразно подають, проти кого повстав К. Косинський — проти правителя князівської України, а отже, супроти старожитніх звичаїв і прав.

У другій частині коротко переповідається про перший напад К. Косинського на Переяслав у 1591 році, що його відбив Януш Острозький. Цікаво й те, що в співця князівської України не спостерігаємо негативного ставлення до козаків, — навпаки, в описі Хортиці як козацького гнізда вона подається як «вірна захисниця люду», що славно воює на морі супроти турок і татар, і висловлюється великий жаль, що тепер це славне військо пішло в Україну, щоб нищити рідну землю. Причина того — «отрута якась, що в душі запалилась», і «вроджене прагнення влади», а також голод на Запорожжі.

У промові на козацькій раді К. Косинський не кладе високих резонів на оправдання повстання, а лише наголошує на «здобутті трофеїв», тобто здобичі, а загалом його війна — супроти «ворожих палаців», отже, й соціальна. Собі К. Косинський шукає тільки слави, козакам — «здобичі великої». Гасло ж козаків: «Смерть всім палацам!» Автор відтак козаків засуджує, бо «дідько зловіщий забрав у вас розум і ви загордились»; козаки при цьому бачаться як «злочинці». К. Острозький спершу не хотів воювати з ними, але «переміг його образ вітчизни, що всюди палала», могили і кров громадян, а за меча князь брався, «щоби захистити свободу». Отже, якихось державотворчих планів щодо становлення Козацької держави у К. Косинського не було.

Цікавий розпис військ, що виступили проти заколотників. Це власна оружна сила Острозьких, серед якої були т. зв. «домові татари»; до неї долучилася волинська шляхта; поляків же було лише кілька відділів, — отже, змагання було міжусібне, а не національно-визвольне. Князь перед боєм молиться в православній церкві, його благословило духовенство. Самі Острозькі тут виступають як «найвищі монархи», а князь зветься великим.

Козацьке військо очолювали, крім ватажка, Ніс, Полох, Озовський-авгур — очевидно, татарин, Серафин, Жук; підтримали виступ валахи на чолі із Циркасієм; прилучилося «багато бідноти», яка хотіла загасити «золота сильну жадобу». У мові козака перед битвою подаються такі резони боротьби: «Мило нам здобич приносити й жити приємно з грабунку»; при цьому козак заперечує закони, межі і земельні посілості шляхти. Тут козаки уподібнюються до татар, в яких перейняли їхнє воєнне мистецтво.

В супротилежність до цього промовляє Януш Острозький. Для нього виступ козаків — «жахлива гроза», що скрізь «по нивах невинних шаліє»; йому болять знищені міста й «поля громадян»; оборона супроти цієї «грози» — «справедливі дерзання». Відтак оборонцям має допомогти Бог, адже ті, що повстали супроти Острозьких, — віроломні, отже, зрадники.

Прохаючи миру, козаки визнають, що князь був «милосердним до низових», і згоджуються, що вони знеславили «честь острозьку». У відповіді сам Костянтин Острозький каже, що громадянська пожежа змогла «розв’язати війну братовбивчу», через яку руси можуть бути вигнані з їхніх поселень; це безбожна війна, а таких вести не можна, бо за це Бог карає; перемир’я ж має «права зберігати». В останньому слові К. Косинський визнає свою вину: «Я — саме той, хто мечем сплюндрував ці міста, повні чару». К. Острозький всю вину за заколот складає не на козаків, а на самого К. Косинського, вказуючи, що ліпше він воював би з татарами, а не зі своїми. (В наступному розділі ми ще повернемось до документального акту покаяння К. Косинського).

Таким чином, у пам’ятці описано зудар князівської України з новою військовою елітою на рівні міжусібного змагання.

Визначав князів Острозьких як «руських монархів» і Дем’ян Наливайко, брат С. Наливайка, який прямо вказує в одному із своїх геральдичних, на герб Острозьких, віршів, що Острозьких недаремно рівняють із царями, тобто пригадується їхнє великокнязівське походження. З огляду на те, нам зрозумілим стає, чому поляки, а передусім єзуїти, таку велику вагу клали на перехід у римо-католицизм українських князівських родів, адже йшлося увіч про те, щоб обезголовити український народ. Зрештою, тут своєї мети вони досягай: вже в першій половині XVII ст. із чільних князівських родів не відділилися від свого народу лишень Четвертинські, а Острозькі та Вишневецькі постали до свого народу супротивно (див. «Листа до князя Корибута-Вишневецького» І. Копинського, «Про князів Четвертинських» З. Копистенського, «Лямент Про нещасливу пригоду, про лихо і мордування острозьких міщан» поета з криптонімом M. H., генеалогічний вірш на честь Четвертинських А. Кальнофойського). Не помилимося, коли скажемо, що князівська Україна-Русь була подолана в політичний спосіб, відтак князі із протягом часу перестали бути українською елітою-войовником. В. Липинський про цей час писав так: «Смутний образ з огляду на звичаї являє у тих часах шляхта, що осіла на цілій просторіні земель руських Річі Посполитої. Позбувається вона поволі, у всіх верствах вищих особливо, давніх традицій політично-народних; разом із тим позбувається почуття суспільної солідарності і визнання ширших громадянських обов’язків; з польської державності, до якої тільки зараз була втягнена, бере лишень «золоту вольність» і необмежену свободу шляхетську. Землі руські, загорнуті Річчю Посполитою, за дивною іронією долі, стають першими гніздом розслаблення звичаїв, а потім політичної анархії, яка, від XVII ст. почавши, буде трусити шляхетську Польщу» ¹⁰. Але цей висновок стосувався хоч і багатьох, та не всіх. Частина українських родів (досить згадати їхнє перечислення в «Тератургимі» А. Кальнофойського від 1638 року) залишається вірною традиціям предків, а шляхта Київського та Волинського воєводств під час шляхетського збурення (рокошу) Забжидовського у 1606 р. запропонувала на з’їзді під Сандомиром встановити автономну українську територію в межах Київського, Волинського та Брацлавського воєводств із розмежуванням із Руським (Галичиною) та Подільським. Причому ця територія мала залишатися на тих правах, як і Велике князівство Литовське, — із окремою канцелярією при королі; унія повинна бути скасована, а урядові посади посідалися б тільки місцевою шляхтою. Саме цей край і називається в документі Україною.

Отже, то була ще одна спроба встановити Велике князівство Руське на продовження ідей Й. Верещинського і в закріплення традиції князівської України. Щоправда, про уряд князя тут не мовиться (чи про великого гетьмана, який стояв на чолі Литовського князівства), але таке в системі мислення шляхти само по собі розуміється, адже мало бути все так, як у Литовському князівстві.

У цьому контексті багатозначно звучить і віршований твір М. Пашковського «Україна, татарами терзана» від 1608 року, про який докладно говорилося в попередньому розділі. Ідея князівської України там не ставиться, але виразно йдеться про єднання шляхти на українській основі. Не забуваймо, що твора написано якраз після 1607 року, коли було придушено другий шляхетський виступ супроти Сигизмунда III.

Можна гадати, що діяльність Яна Щасного-Гербурта, авторів «Статей Київського та Волинського воєводств» 1606 року, М. Пашковського в ранній стадії (пізніше його діяльність здобуде інші, козацькі орієнтири), а також В. Кіцького з його «Діалогом про оборону України» від 1615 року прямує до культурно-політичного осередку в Добромилі і є виявом своєрідного шляхетського автономізму та українського патріотизму. Зокрема В. Кіцький бачить Україну оборонним щитом перед частими бусурманськими наїздами, через що радить королю Сигизмунду тримати в своїй пильній увазі знищену бусурманами Україну, бо інакше татарин шукатиме «собі хліба під

Люблином». Відтак «Поділля й Україну школою ми звемо рицарською» ¹¹. Україна плаче на те, що обідніла на синів, які обороняли її від поганина. Новітнє ж покоління шляхти, замість обороняти рідну землю, ховається по містах: «Буркові свої достатки всі являть», позбулися цноти, бавляться розпустою, «сіють вкраїнське добро відтак по вулицях» і не бажають оплачувати труди жовніра (до речі, жовнір тут зве Україну: «Мати моя свята»). А без плати яка може бути служба? Відтак організація оборони України нікчемна.

У відповіді України жовніру віднаходимо цікаві для нас речі — це ніби відповідь на проекти Й. Верещинського, зокрема на його пропозицію творити польські колонії для оборони краю від напасників. Отже, мова України до «панів, яких, мов своїх (отже, це були не свої, а таки поляки), годувала грудьми», така: міста і села вони осадили, та замість оборони, «покинувши мене, скарби в бурки вжили», де бурки — розпусні заклади, базари. Відтак «і тут мене татарин стоптав, та не дбають, усе бенкети чинять», а ті лакоти має оплачувати Україна. Отож автор увіч засуджує тих поляків, яких кликав в Україну Й. Верещинський, сподіваючись, що вони підсилять українців, допоможуть їм звестися на ноги й «воскресити давню славу», — вони ж «маєтки побрали, а рицарськеє діло набік відсували». Сатир (до речі, цей образ у подібному тлумаченні з’явиться значно пізніше в «Літописі» С. Величка) у своєму монолозі говорить про нелад у Польщі й в Україні, зокрема на Поділлі, де господарять татари, женучи без міри «всілякого полону». Винуваті в тому саме ті пани, що цілком занедбали оборону краю. А їм би варто скарби свої обернути не для власного пожитку, а «в Україні-волості чи не краще обернути для своєї вольності». Маємо тут прямий відгук ідей, що їх висловила шляхта в статтях 1606 року. Далі йде ще цікавіше: ліпше змагатися, пише автор, за українські вольності, ніж писати супроти Пана (короля) на сеймах, «також братів на межах купи розбивати» — прямий осуд боротьби проти запорозького козацтва, які тут звуться «братами». Відтак Сатир шкодує, що в Україні немає свого Сціпіо — античного героя, чи Вітольда — литовського князя, який громив татар для організації оборони України. Раніше такі герої були: це Претвичі, Збаразькі, Струси, Вишневецькі, Лянцкоронські, Сенявські, Ружинські. Отже, маємо відверто висловлений жаль за князівською і великошляхетською Україною, а лише вона, на думку автора, могла оборонити Україну, щоб «не бути в неволі». Вони ж відзначалися так, «що народам усім найпередніші стали». Наприкінці йде звернення до поляків: «Отож, милі поляки, як слави широко ви бажаєте, майте на Вкраїну око», тобто Україну треба обороняти й піднести.

Таким чином, головна особливість цієї пам’ятки та, що автор засуджує шляхетську сваволю й розклад в Україні та й тодішні методи самооборони в Річі Посполитій, а в ідеалі має князівську Україну з її рицарськими школами та активним оборонним чином у XVI ст. Відтак добачаємо тут ту саму лінію, що йде від «Epicedion-y» та С. Пекаліда, а не від Й. Верещинського, шляхетські проекти якого не приймаються, навіть засуджуються.

Цілковитою апологією князівської України в цьому часі треба назвати «Дніпрові камени» Івана Домбровського, видані латинською мовою близько 1619 року. Цю пам’ятку варто розглянути докладніше.

Вона походить із середовища «русі закону римського», за визначенням Л. Деревинського, і належить до риторичної поезії типу повчань можновладцеві (згадаймо «Напучення польському королеві» С. Оріховського), властивих як ренесансній, так і барокковій поетиці. Характерна щодо цього передмова. Автор звертається до Богуслава Радошевського, київського римо-католицького біскупа, з нагоди його прибуття до Києва. Його ліра «авзонська», тобто італійська. Єпископ має правити в Києві, де «часто віру міняє люд». Це нелегко, бо в цих умовах постійно живе «страх з надією». Автор закликає муз славити запорозьких козаків, тобто тих, що «в гирлі Дніпра недругів зборюють». Славу ж народу поширює муза історії Кліо. Сам поет, як свого часу Вергілій, відкидає «грубі вірші», тобто його поезія вчена, а саме вченою поезією треба славити зброю, тобто воєнні подвиги свого народу.

Далі автор вітає біскупа, зауважуючи, що той прийшов у «рай квітучий», в якому ще живуть традиції фрігійської Трої, але цей край живе у вічній загрозі від «скіфів, у шкури вдягнених» (татар). По тому йде нагадування біскупові, що в Києві колись панували «славетні лицарі», котрих боялася й Візантія, а тепер це місто спустошене, проте тутешні люди й досі вважають Київ столицею. Автор сподівається, що прибулий єпископ принесе в Київ добробут, спокій, тобто не заради війни, а для миру сюди прибув.

По тому йде монолог Дніпра, який трактує себе осереддям та символом тутешньої землі, згадуються і козаки, які обороняють цю землю від татар і турків. Відтак розповідає автор, у яке місто біскуп прибув: «іде гостем», тобто викладає його героїчну та державну історію як столиці великої держави, межі якої й окреслює і про діяння якої складає своєрідний хронограф. Таким чином, викладається історія київських князів від Кия, Аскольда, за ним Дира, Олега, Ігоря, Ольги і так далі, основана на літописних свідченнях, аж до татарського погрому. Цікаво, що козаки, на думку автора, з’явилися вперше саме після того. Далі йдеться про Галицько-Волинське князівство, в яке входив Київ, розповідається про його князів, нащадками яких були Острозькі: «правдиві нащадки Данила», відтак іде оповідь про Острозьких та їхні подвиги. Повстання К. Косинського, як і в поемі «Острозька війна» С. Пекаліда, осуджується, бо воно принесло «русам руїну». Героїчні справи роду Острозьких продовжили Заславські, які були шанувальниками «дідівської звитяги». Оповідається про пробування Києва в Литовсько-Руській державі, йде опис історичних руїн у сучасному поетові Києві. Згадується князь Замойський, який споріднився з Острозькими, взявши від них собі дружину. В цьому ряді славиться і польський гетьман Жолкевський, який також був українського роду (із Жовкви). Про С. Наливайка мовиться, що він зі своїм військом — «схильна до шкоди ватага». Під «Гіацинтом старим», якого автор радить біскупу наслідувати, вбачається Й. Верещинський.

Отже, що тут маємо? А речі надзвичайно характерні. Патріотично настроєний до України автор, про що конкретно вістилося в попередньому розділі, увіч продовжив тут лінію Й. Верещинського, але певною мірою і С. Пекаліда. В його ідеалі — князівська Русь, але на чолі її, «дужим правителем Бористену», який має бути ситий місцевою славою, автор бачить римо-католицькрго біскупа, — згадаймо, як називав себе гетьманом і вождем русів Й. Верещинський. Можливо, є це супротиполога до так званого Руського, чи Київського Сіону, своєрідної духовної православної республіки в Україні, про який скажемо докладніше далі, але не антагоністична. До козацтва ставлення цілком позитивне, хоч повстання К. Косинського та С. Наливайка засуджуються (опінія аристократична, чи точніше — князівська). Маємо тут і особливе вивищення Києва, при чому відзначається, що це історична столиця і «народ цей [українці] зберіг цей престол аж понині», відтак «його диким не можна вважати, хоч дехто з чужинців і паплюжить цей люд». Більше того, подається вказівка, що місто це «в чужоземнім ярмі захиріло» (скажемо, до речі, що Б. Радошевський етнічно також був українцем), а ярмо тоді могло бути тільки польське.

Цим величавим акордом ще не закінчується в першій половині XVII ст. розробка ідеї князівської України. Вона звучить, як вже згадувалося, в генеалогічному оповіданні 3. Копистенського «Про рід Четвертинських» і у вірші про цей-таки рід А. Кальнофойського.

У 1628 році в Київському культурному осередку друкується в перекладі із грецької державотворчий твір вельми давній, ще візантійський — це «Цареві Юстиніяну... розділи повчальні», які написав у VI ст. диякон собору святої Софії Агапіт, один із учасників творення так званого «Кодексу Юстиніяна», — твір належить до типу «князівських дзеркал», або «царських сувоїв». Не зайве зазначити, що ним цікавилися й перевидавали західноєвропейські гуманісти. Його знав і Еразм Роттердамський. Нагадаємо, що з гуманістів питання держави й права розглядали такі автори, як Юст Ліпсій, Жан Боден, Гуго Гроціні та інші.

Факт перевидання пам’ятки в перекладі словенською мовою в Києві вельми показовий, адже в цей час набирає своїх видимих рис ідея Козацької держави. В Україні з’явилися козацькі територіальні полки, козацтво свої позиції значно зміцнило, одне за одним прокочуються хвилі національно-визвольних повстань. Таким чином, твір сприяв відродженню та розвитку державотворчого мислення серед українців, через що православне духовенство вважало за насущне переклад та видання твору. Відтак пам’ятка в розвитку політичного мислення українців відіграла свою роль.

В анонімній передмові, яка вийшла з-під пера когось із вчених киян, можливо, Памва Беринди, подаються викладки, чим твір цікавий у часі його українського перевидання. А він повчає володаря, як йому треба царювати й володарювати, при цьому в основу кладеться постулат: «Не той, хто слухає закон, а той, хто його виконує, буде виправданим». Отже, закону мають дотримуватись усі: ченці, світські, той, хто царює, — для тодішньої Річі Посполитої це були насущні питання. Відтак говориться: «Істинним царем є не той, хто володіє численним народом, а пристрастям підкоряється, а той, хто має владу і над собою і над пристрастями». Твір увіч адресовано до правителя українського народу. У часи бездержавності таким був духовний провідник. Через це в передмові пишеться: «Зміцнюйтеся в чині подвигу, щоб, перемігши тілесні й душевні пристрасті, разом із світськими похотями і солодощами, голову ворога, первня зла, котрий закував дідів наших у кайдани, звалити до ніг», — досить промовиста, можна сказати, революційна фраза. Твір адресується церковним достойникам і «благочестивим царям», а ними були сербський та російський царі. Послання тим більше цікаве, що російські царі визначалися тиранським правлінням, яке тут осуджується, бо царювання має бути праведне, у любові.

Відтак повчання Агапіта, пише автор передмови, «гідний для вас взірець», щоб побачили «мудру будову і християнського праведного царювання істинний і властивий образ». А що твір видано на відзнаку постановлення П. Могили архімандритом Києво-Печерського монастиря, то він і є безпосереднім йому повчанням.

У самому викладі подано вимоги до царя, тобто володаря: його розум має бути тверезий, щоб міг пізнати Божу науку; вказується на його смертність; творити має людинолюбно; не на багатство треба покладатися, а на «благодать добрих справ»; владу шукати не для звеличення, а для держави. Цар має бути чистий душею; не може, як кормчий, помилятися; має відвертатися від облесників та хижих людей, бути сталим у розумі, навіть філософом, одягненим «у багряницю правди», для всіх добродійником, супостатів долати зброєю, а до слухняних виявляти лагідність, не гніватися, слухати добрих порадників, досконало керувати царством, оберігати закони, віддавати перевагу тим, хто добротворний, не перебувати разом зі злими. Як можемо помітити, ці настанови значною мірою збігаються із настановами польському королеві С. Оріховського, — очевидно, той також користувався твором Агапіта. Правити треба над прихильними цареві людьми, а не підкореними силою, віддячувати дарами доброзичливих, чинити рівний суд друзям та ворогам. Царя послано на допомогу доброму, він не має бути кривдником, для підлеглих не страшним, а лагідним, не повинен брати дарунків від підлеглих, мусить здобути вінця доброчинства щодо бідних, — загалом же, уподібнюватися до Бога, лишаючись рабом Божим, тощо. Таким чином, у пам’ятці подано образ просвіченого християнського монарха.

Картина державотворчих розмислів української шляхти у першій половині XVII ст. була б неповною, коли б не згадати й тих наших мислителів, котрі ще сподівалися на вдосконалення Річі Посполитої як спільної держави для трьох народів: поляків, литвинів і русі. До таких загальнодержавних розмислів можна віднести «Роздуми про війну з московитами» від 1634 року Юрія Немирича. Для нас ця пам’ятка тим більш цінна, бо належить видатному державному діячеві, одному із творців Гадяцького трактату 1658 року, соратнику гетьмана І. Виговського, — саме той трактат продовжив і розвинув у своєму баченні ідею князівської України, зокрема проекти Й. Верещинського, тобто входить у коло шляхетського державотворення, але на козацькій основі. Твір, який розглянемо, написаний Ю. Немиричем у молодому віці.

Автор виступає тут ще як громадянин Річі Посполитої, який, з огляду на мілітарну загрозу Московії, подає роздуми щодо організації війська, не раз згадуючи козаків та українські землі. Так, зокрема, він говорить, що «сармати сильні лише в кінному, а не в пішому бою», а піхоту наймати з німців та угорців зле, бо ведуть себе як чужинці: «пустошать маєтки знаті і жорстоко грабують беззахисний народ».

Відтак автор вважає, що козаки могли б стати піхотою у війську Річі Посполитої, але вказує на їхнє «суспільне заворушення», тому радить тримати козаків по провінціях, в укріплених місцях у вигляді військових захисних постів. При цьому, радить автор, варто задовольнити татар і зробити їх своїми союзниками, а кіннота підкріпилася б «звичним ветераном і віковічним воїном», тобто професійними жовнірами. Вказується, що козацькі походи на турків корисні для Річі Посполитої і їх не потрібно стримувати. Автор постає супроти спалення козацьких кораблів, бо їх можна використати з користю, — маємо тут прямий відгук на трансакції в тому часі польського уряду з козаками. Осібно говориться про запровадження у війську загальної дисципліни і відзначення подвигів, забезпечення війська лікарями, організацію поховань тощо.

Цікавий опис мосхів з військової точки зору: описується природа краю — в ньому вести воєнні дії важко; у московському війську сильна кіннота (може бути на двісті тисяч); частина війська регулярна (65 тисяч); описуються озброєння, стрій за будовою — турецький. У них «успіх, досягнений силою, вважається ознакою величі», але коли втрачають впевненість щодо успіху, кидають зброю і вдаються до втечі. Московське управління подібне до турецького: «абсолютистське і деспотичне». Загалом московська збройна сила грунтується більше на кількості, ніж на якості. До чварів та міжусіб’я московитів «важко підбурити»; вказується на місцеперебування московських скарбів, на потребу руйнувати угоди мосхів з іншими народами і самим входити у союзи. Говориться про організацію розвідки, про вторгнення при обороні на територію ворога, організацію битви, польові сутички, облогу і взагалі військове мистецтво. Свій твір автор зве «незалежним голосом», а себе людиною «розкутої думки». Особливістю пам’ятки є те, що автор розглядає не так саму Річ Посполиту, як її міжнародне оточення, — отже, твір вкладається в систему оборонних пам’яток, яких створено, як це говорилося, цілий ряд. Це було особливо актуально і для України, як у той час, коли почалася Визвольна війна, так і по тому, коли політика різних орієнтацій в тих чи інших колах українського суспільства набула вирішального характеру.

Зробимо з поданого матеріалу висновки.

1. Фундаментом розмислів українських мислителів про державу, її природу, правителя в ній було загрожене становище України перед зовнішньою небезпекою, яка бачиться, більшою мірою, з боку татар і турків, і меншою — з боку московитян. Самоорганізація оборони й стала побудником державотворчих роздумів.

2. Ідеальний образ володаря бачився в особі просвіченого монарха, а держава — як просвічена монархічна республіка з розумною мілітарною політикою. Протиставляється цьому тиранічний спосіб правління і образ правителя-тирана.

3. Україна розглядається як окреме соціумно-етнічне тіло в системі народів Річі Посполитої. Головне ж стремління українців — урівнення прав Русі до рівня прав Великого князівства Литовського в межах Річі Посполитої.

4. На цій основі постає ідея князівської України і України як удільного князівства в системі Річі Посполитої. Носієм цієї ідеї є шляхта.

5. Слабше, але чітко презентується ідея шляхетської України в системі виділених українських воєводств — Київського, Волинського та Брацлавського — у субдержавній субстанції.

6. Україна розглядається як спадкоємиця Київської держави (князівства, престолу), відтак ідеалом постає князівська форма правління, яку потрібно повернути й відновити. Є тут і контрверсія: засуд в С. Оріховського князівської форми правління.

7. Виношується ідея перенесення в Україну польського престолу з королем і перетворення її в Коронну землю.

8. Київ бачиться як давня державна столиця, отож українці прагнуть повернути цьому місту його давній статус.

9. Українці розмірковують не тільки про автономізацію України, а й про вдосконалення самої Річі Посполитої, з урахуванням інтересів України.

III. ПОЧАТКИ ТВОРЕННЯ КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Не зупинятимемося на питанні генези козацтва. Хоча пам’ятки суспільно-політичної думки дають до того невеликий матеріал, — ця проблема більш-менш з’ясована історичною наукою. Для нас важливо, що з побутово-соціумного явища цей стан у XVI ст. поступово починає виростати в політичний чинник. М. Грушевський про це сказав досить чітко: «Козацтво, як явище побутове, знане нам з часів староруських. Своє козацьке ім’я в тім матеріалі, якими розпоряджаємо, дістає воно з другої половини XV в. А формується у певну суспільну верству протягом цілого XVI в. в певні організовані форми і певне правно-признане значіння дістає аж на переломі XVI і XVII в. І тільки з кінця XVI в. про козаччину можна говорити, як про певну суспільну групу, організацію, міркувати про козацький устрій, козацькі громади, управу і т. ін. Як явище побутове, ті прояви українського життя, які в XVI ст. стають нам звісними під технічною назвою «козацтва», — старі, як Україна» ¹².

Не можна обійти тут увагою й думку про боярське станове оформлення козацтва, яке в другій половині XVI ст. значною мірою поповнилося представниками давнього боярства, котре після Люблинської унії ніби опинилося за правовим бортом. С. Леп’явко пише про це так: «Головною підставою виділення козаків в окрему суспільну групу можна вважати сприйняття його урядом як залишку старого рицарського стану (негербової безпомісної шляхти), обійденого новим феодальним правом. Не допустивши його в ряди шляхти, уряд і суспільство все ж традиційно приймали його не як декласований елемент, не як селян, а як прошарок дрібних воїнів» ¹³.

Та, на мою думку, козацтво не можна розглядати тільки як викинуте за правове поле боярство, — воно поповнювалося з різного соціального контингенту, в тому числі і з селян. З політичної точки зору козацтво виросло в суспільно-політичний чинник під впливом своєрідного альянсу князівської України-Русі із Запорозьким, стихійно і традиційно витвореним, військом, наділивши цю стихію політичними ідеями оборонного чи навіть християнсько-оборонного чину супроти бусурманів. І це сталося тому, що ані Литовське князівство, ані Польська Корона не мали фізичної спромоги відбивати часті і нерегулярні татарські наскоки. Отже, Україна в особі її князівських верховників мусила організовувати самооборону. А оскільки оружної, яка завжди під рукою, сили бракувало, звернула увагу на гулящу військову потугу й почала її організовувати, тим самим витворюючи в Україні свою еліту-войовника, до якої було залучено й козацтво.

Воювала з турками й татарами князівська еліта не лише з особистих амбіцій, а й з цілком конкретної практичної і насущної потреби: вона обороняла свої володіння й маєтки. Ось чому в першій половині XVI ст. зустрічаємо не раз на чолі козацтва Лянцкоронських,

Вишневецьких, Ружинських та інше високе панство. Місцеві старости й воєводи живуть з козаками не тільки погоджено, але, певною мірою, однодушно. Відтак у свідомість цієї оружної маси починає вростати поняття Батьківщини — це Русь, Україна, рідний край, Вітчизна, а від цього й зростало національне самоусвідомлення, яке шукало своїх коренів у героїчному та державному минулому України. (Про це досить було сказано, а також простежено зростання національної самосвідомості в першому розділі цієї розвідки).

Не зайве відзначити, що співці князівської України, як уже вказувалося, майже завжди про козаків говорять цілком позитивно. До козаків прихильні й Острозькі як головний князівський рід, але тільки тоді, коли козаки виконують оборонні функції, до чого князівська Україна їх і зобов’язувала. Але коли в козаків з’являється тенденція до виділення в окремий військовий стан, коли вони починають не лише повставати, але й поширювати в мирний спосіб свій вплив на волості, беручи під свою юрисдикцію цілі обшири земель, на яких були розташовані і шляхетські, і князівські маєтки, між обома частинами військової еліти України з’являються суперечності, які й призвели до перших взаємних сутичок, ба й війн ¹⁴.

Таким чином, у другій половині XVI ст. козацтво, зміцнившись і розширившись, можливо, й за рахунок усунутого з правового поля боярства, почало ставати окремим станом, суспільно-політичною категорією. Отож Польська держава й королі мусили вживати заходів до політичного порозуміння з козаками. Це ставало державною потребою, бо самої «поліційної регламентації» (термін М. Грушевського) для наведення тут ладу бувало недостатньо.

Вперше литовський уряд звертається до козаків «безпосередньо, — як пише М. Грушевський, — і спеціально, як певного тіла, а не до провінційної адміністрації, як зверхників козаків, як і всіх інших» ¹⁵, пропонуючи козакам службу і плату при замках, в 1568 році: «Отже, при замках наших знайдеться вам служба наша, за котру жалування кожен із вас від нас одержить, коли від свавільності відступить» ¹⁶. А вже в 1570 році, тобто відразу після Люблинської унії, польський король дає коронному гетьману Юрію Язловецькому доручення вибрати з-поміж козаків на державну службу «певний почет», що мав діставати річну платню із скарбу, і вчинити «постановлення між козаками низовими», тобто упорядкувати козацьке життя відповідно до загальнодержавного. Ця королівська постанова була також відповіддю на скаргу самих козаків «на великі кривди й утиски від воєвод, старост українних і інших урядів», тобто вже на цей час визначилося соціальне протистояння козаків і шляхетської та князівської України.

Наступний етап державного реформування козацтва — звісні Баторієві реформи. У 1578 році з козаків організовується реєстровий платний полк, який підпорядковувався прославленому в «Epicedion-i» 1584 року князеві Михайлові Вишневецькому, старості черкаському; тут повторюються умови, складені із Сигизмундом Августом в 1570 р., а безпосередньо на чолі козаків стає Ян Оришовський, шляхтич — таким чином, знову з’являється цікаве поєднання князівської та козацької України. Коли ж згадати про патріотичну настроєність оспівувача М. Вишневецького і виказ про таку ж настроєність самого князя, — це може пролити певне світло на ці події. У 1581 році було вчинено реєстр козацького полку. Цікавий його склад: козаків зібрано з усіх українських земель у різній пропорції, немало тут було також білорусів. Осідком козацьким визначено Трахтемирів із монастирем та шпиталем у ньому. Вольності козацькі окреслюються у грамоті короля Баторія від 1592 року. Фактично саме цими акціями козаки й визнавалися як окремий стан, і в цьому велике значення цих документів.

Про рівень суспільно-політичного мислення козаків можемо судити як із цих нечисленних документів, так і зі згадок про них різних авторів, що козаками не були, ба й чужоземців. Вельми цікавий щодо цього матеріал подає «Щоденник» Еріха Лясоти від 1594 року. Твір є цінним причинком до історії дипломатичних стосунків козаків із чужими державами, що також є чинником їхнього суспільно-політичного мислення. Окрім того, в «Щоденнику» подано перекази усних висловлювань козацьких ватажків, наводяться й договірні козацькі документи.

Сам Е. Лясота прибув у Запорозьку Січ з метою заохочення козаків до затягів на війну Австрії супроти Туреччини від імені імператора Рудольфа Другого. Відтак звертається увага: козаки знали міжнародний етикет у поводженні з послами. Так вони вибачились у Е. Лясоти за те, що слухають першим московського посла, хоч той у ієрархії правителів мав вторинне місце, порівняно із імператором Священної Римської імперії. Подано описа, у який спосіб велося в козацькому колі обговорення важливих справ. Рада при цьому розділилася на старшинську і чорну, пріоритет же був за чорною. Для переговорів вибрали двадцять депутатів, що утворили мале коло, яке й вело переговори з послами. Затяги козаки відбували при визначених умовах, які скріплялися договором від імені правителя, на допомогу якому йдуть. При цьому визначалася платня і продовольство. Коли ж Лясота сказав, що він не має повноважень, козаки запропонували вислати до імператора своїх послів і договір таки укласти. Але депутати не могли вирішувати щось самі від себе, а передавали певне питання до вирішення у велике коло. Чернь знову відокремлювалася, і її думка ставала вирішальною. Однак старшина могла вдаватися до агітації пропозиції, яку прийняло мале старшинське коло; за непевних умов козаки виступати в похід не бажали. Коли гетьман мав супротивну до загальної думку, то зрікався гетьманства, — так сталося і в даному разі. На наступній раді козаки просили гетьмана знову прийняти гетьманство. Зрештою, виготовили умови, на яких годились іти в затяжну службу. Вони тут подаються як документ, в якому говориться, що козацькі походи проти турків — це й була служба імператору за погодженням через С. Хлопицького; козаки годилися вести її й далі, але в похід іти відмовлялися через відсутність коней і слабку свою силу. Відтак бажали послати послів, зокрема того ж С. Хлопицького, вимагаючи складення документальної угоди. Імператор мав погодити питання про козацькі затяги з польським королем, а також підняти супроти турок Московію. Подається в «Щоденнику» письмова відповідь Е. Лясоти на умови козаків, — є тут, до речі, цікаве твердження, що московський князь вважав козаків «своїми підлеглими». Україна в баченні Е. Лясоти — це Волинь і Поділля. В поданому тут листі Запорозького війська повторювалась оповідь про козацькі походи супроти турків і татар, про своїх послів, відряджених до Австрії та Московії. До листа додано «Повноваження запорозьких послів», де Запорозьке військо зветься «вільним», а повноваження подано від імені тодішнього гетьмана Б. Микошинського. Цікава звістка про камінь, поставлений «на знак того, що в давнину тут відбулася велика битва», — чи не найдавніша звістка про меморіальний знак.

Документ передусім свідчить, що козаки мали чітко організований лад, який грунтувався на звичаєвому праві, — отже, виступають вже в тому часі, як автономна державна структура. Це увіч заперечує думку М. Грушевського, що козаки організували свій громадський устрій тільки під кінець XVI ст. В документі ж форми цього устрою фіксуються як встановлені й традиційні, на що мало піти немало часу.

Вельми показною пам’яткою про стосунки між князівською та козацькою Україною є присяга повсталого К. Косинського та війська Запорозького К. Острозькому, дана 10 лютого 1593 року після поразки під П’яткою. Тут передусім говориться «про великі доброчинства й ласку» князя Острозького, які той «виявляв усьому військові й кожному з нас зокрема і багато добра чинив». За переступ постановлено К. Косинського «за отамана не мати», а вибрати іншого; військо має бути слухняне королю, не нападати на сусідні країни, жити за порогами, а не розташовуватися на постоях «в державах і маєтностях їхніх милостей князів та їхніх приятелів, його милості князя Олександра Вишневецького та інших, котрі в цей час перебувають із його милістю; також не переманювати до себе слуг із маєтностей і держав їхньої милості, утікачів, зрадників і слуг їхньої милості в себе не переховувати»; повернути награбоване. Це дуже важливий пункт, бо йдеться про прямий конфлікт саме з князівською Україною, отож саме з нею укладався договір, тобто з князями і тими, хто є їхніми прихильниками, і не більше; відтак заборонялися і постої козаків саме в князівських землях. При цьому кладеться обіцянка: «Вічно жити у князів, їхніх милостей, у попередній любові» (підкреслення моє. — В. Ш.), ніколи не приставати до жодної людини, що йде проти князів, і, навпаки, служити їм. До речі, підписала ці умови чільна шляхта України: Якуб Претвич, О. Вишневецький, В. Гулевич, Я. Гульський тощо — представники здебільшого тих родів, які з козаками мали тісний зв’язок.

У цьому контексті стають зрозумілі заходи Й. Верещинського щодо замирення станів в Україні і його проекти, адже проект козацьких реформ мислителя — один із найцікавіших серед пам’яток суспільно-політичної думки в Україні XVI ст. Йшлося про автономне козацьке самоуправління, — отже, цей стан до того вже дозрів в Українському князівстві. Його територію автор чітко омежовує. Князь задніпровський має столицю в Переяславі, а гетьман зі своїм полком — Лубни; другий полковник — Печатин, третій — Ставище, четвертий — Бориспіль, п’ятий — Остер, шостий — Любич, сьомий — Гомель, восьмий — Чичерськ, дев’ятий — Пропойськ, десятий — Кричів, одинадцятий — Мстислав, дванадцятий — Радовиль. Тобто козацькі територіальні полки мали охоплювати Лівобережжя, Київщину, Полісся, Білорусію. Це надання могло бути як плата козакам за їхні походи до Волох. Козацького війська могло бути до трьох чи чотирьох тисяч, очевидячки, постійного (в автора «певного»), окрім територіального «на всяку потребу»; шляхетські маєтності з визначеного обширу мають або перенестись в інші місця, або шляхта має бути на службі в князя.

Подаючи такі плани, Й. Верещинський називає себе тим, хто зичить козакам «установлення статечного і доброго ім’я і слави несмертельної в цілому світі», тобто бажає, щоб вони здобули державного статусу, кладучи, як ми вже згадували, на цього проекта гроші і власні і біскупські — із боргів, вказуючи, що він сам для козацького люду, ніби «другий Мойсей», і його «Господь Бог на цю країну догледів». Власне кажучи, Й. Верещинський подає козакам програму для будівництва Козацької держави.

Не зайве сказати, що ці ідеї мали винятково перспективний характер: поділ на територіальні полки було згодом таки запроваджено, а ідея Українського чи Великого Руського князівства ще довго потім буде в основі суспільно-політичного мислення українців — спершу шляхти, а потім і козаків, через І. Виговського та І. Мазепу аж до К. Розумовського. Щоправда, здійснити її так і не вдалося.

Відтак «Війську Запорозькому пресвітлий виказ» від 1596 року Й. Верещинського без перебільшення можна назвати однією з найвизначніших пам’яток суспільно-політичної думки XVI ст.

Цікаво й те, що майже суголосно з Й. Верещинським мислив і С. Наливайко у своєму листі до короля Сигизмунда Третього від 1596 року, тобто написаного в той-таки рік, коли уклав свого козацького проекта Й. Верещинський. Сама пам’ятка цінна й тим, що подає виклад подій наливайківського руху від імені його провідника, а також і його державотворчу програму. З іншого боку, лист з’являє картину, як козаки здійснювали свою тактику поширення на волості. С. Наливайко не ставиться до повстання свого попередника К. Косинського позитивно, бо вважає, що покривджений був таки К. Острозький, відтак і сам воював на боці останнього. Не вважає себе і свавільником, а напад на маєтності М. Калиновського трактує, як особисту помсту за кривду, бо той був винуватцем смерті його батька. Докладно описує свої військові змагання з турками й татарами, які чинились у козацький спосіб, оповідає і про своє пробуття на австрійській службі в затягах, про повернення в Україну й похід у Білорусію. Ясна річ, що події він подає у пригідному для себе висвітленні, але найцікавіше в цьому документі «Кондиції [тобто умови], подані від Наливайка його милості королеві», де він ставить, як і Й. Верещинський, питання про територіальне омеження козацького простору, — це мало бути на Поділлі, на порожніх землях, — там С. Наливайко пропонує осадити місто й замка, де перебуватиме погоджене число козацького війська, яке повинне мати начало над Запорозькою Січчю, де буде поручник гетьмана. Нереєстрове козацтво мають зліквідувати, селянство у військо не допускатиметься, так само і слуги панські чи жовнірські, баніти (вигнанці) та позбавлені честі. Спеціального утримання це військо може не потребувати, натомість йому могли йти так звані «упоминки» — плата Польщі татарам за ненапад; коли ж ні, козаки діставали б жовнірське утримання; числом козаків мало бути дві тисячі, окрім сторожі. Воно має підпорядковуватися королеві і гетьманам. Зобов’язується діставати «язиків», тобто виконувати військову розвідку. Загалом підкреслюється, що в козаків добра розвідча служба, яка може служити королеві.

Як бачимо, вимоги досить скромні й розумні, але в них зумовлювалася автономія козацької території, яка, до речі, докладніше не обговорена. А йшлося-таки про початки становлення Козацької держави.

Згадує козацтво в своїх віршах і Адам Чагровський, український шляхтич і жовнір із Чагрова в Галичині. Автор говорить про постійний військовий стан в Україні (збірка його поезій вийшла 1595 року) під загрозою татарських нападів. Відтак Україна уподібнюється до палахкої печі. Козаки живуть за порогами, їхнє життя убоге і загрожене. Про них автор говорить із симпатією. Жовнірське вояцтво також живе бідно і під загрозою, а б’ються «чи для слави, чи для зиску», — якихось вищих ідей тут не ставиться. Отже, був і такий погляд.

Завершує цикл пам’яток із розмислами про козаків в XVI ст. «Острозька війна» С. Пекаліда від 1600 року, про яку докладно говорилося в попередньому розділі, як і про зображений там гострий конфлікт між князівською та козацькою Україною. Тут лише наголосимо, що загальне ставлення в автора до козаків позитивне, але ворожнечу між князями та козаками автор рішуче засуджує з позицій України князівської. Особливе значення «Острозької війни» в тому, що вона фіксує розлам між двома військовими елітами в Україні, який — побіч із конфесійним розламом — став фатальним для становлення української автономії, що обмислювалася на той час всіма станами, і визначає початок занепаду князівської України. І хоча К. Косинський, як пізніше С. Наливайко (останній із князівською Україною не конфліктував) у своїх виступах не перемогли, але саме ці повстання означили прихід нової епохи, в якій ідея князівської чи шляхетської України почала слабшати, занепадати і замінюватися ідеєю Козацької держави, бо козацький стан із підрядного виходив на головного у військовій еліті народу, що було пов’язано з його альянсом з православною конфесією та її боротьбою за виживання і самостановлення.

У цьому розрізі особливого інтересу набирає творчість загалом мало вивченого поета і суспільно-політичного мислителя Мартина Пашковського, який жив і діяв у першій чверті XVII ст. Вже говорилося про високе національне усвідомлення цього шляхтича, також і про те, що він, можливо, був наближений до Добромильського культурного осередку і що його «Україна, татарами терзана» від 1608 року — палкий заклик до духовного єднання українців, до повернення шляхти в лоно українського народу. Але він уже розумів, що зменшена в силі князівська та шляхетська Україна захистити себе не зможе, бо ці стани перебували в суспільно-моральному розкладі і немало нащадків славних українських родів позабували своїх прадідів і «батьків славних», відрікшись од них. Отож невдовзі побачимо в М. Пашковського своєрідну переорієнтацію. Він починає цікавитися козаками, про що свідчать його «Дії турецькі і змагання козацькі з татарами» від 1615 року. Ця книга ніби продовжує «Україну, татарами терзану» і має виразно політично-пропагандистський характер. Автор вказує на нову силу, яка почала виконувати оборонні функції, чого не могло доконати шляхетство, а саме — на козаків. Саме тому козаки тут подаються у супротиполозі із мусульманським світом. До них і пристає герой поеми, шляхтич Кимиковський. Символічно ця нова сила уподібнюється в легенді про Дніпро та Кінську Воду, де Дніпро — Україна, а Кінська Вода — козаки в ній. Козаки, однак, не тільки ведуть оборонну війну, але й не раз самі чинять напади на турок і татар, звільняючи бранців. Описується і козацьке повстання на галері, подібне до того, яке оспівано в народній думі про Самійла Кішку. В подальшій частині поеми М. Пашковський описує долю християнських бранців у Туреччині ¹⁷, ніби подаючи універсальну картину того, що чекає християнський світ, коли б турки його перемогли. Через це оборонча й наступальна діяльність козаків супроти Туреччини подається у вивищених тонах, а козацькі змагання підносяться до Богом визначених і поданих справ.

Але це ще не все. Через два роки М. Пашковський видає загадкову брошурку: «Розмова козака запорозького з перським гінцем». Це — виняткового інтересу пам’ятка, що опосередковано торкається одного з великих проектів в історії українського державотворення, а саме — встановлення Козацької республіки в Трапезунді та його околицях при сприянні Венеції, Польщі та Персії, хоч Польща тут була задіяна пасивно. Саме в цій справі і їхав перський посланець до польського короля, а перед цим він зустрівся із запорозьким козаком. Діалог М. Пашковського не просто літературний твір, а, можна сказати, агітаційна брошура, що переконує шляхту не миритися із Туреччиною, — саме це й було передумовою втілення в життя вище згаданого проекту. Отже, твір треба розглядати передусім як пам’ятку суспільно-політичного мислення, а що здійснення проекту було в інтересах передусім козаків, то пам’яткою українською.

Історія була б не зовсім зрозуміла, коли б не збереглися щодо цього листи венецького дипломата Пієтра Делла Валле, активно задіяного в цій акції, який навіть подає себе її ініціатором, відтак оповідає докладно.

Таким чином, блоком цих документів відтворюється один із величних політичних замислів, зв’язаний з іменем Петра Конашевича-Сагайдачного та його оточення. Можна гадати, що М. Пашковський у цій акції виконував доручення козаків, принаймні знаємо, що в цей час писарем Запорозького війська був Лаврентій Пашковський, — чи не родич поета? Коли ж згадати, що в «Україні, татарами терзаній» М. Пашковський писав, що Україні «вже бридко в ярмі», і закликав збройно повстати супроти того ярма, адже «війни святі, що боронять свободу», то стає цілком зрозуміла позиція мислителя, — він був прихильником державного самоозначення України.

Брошуру М. Пашковського видано 1617 року. На нашу думку, це було невипадково, бо саме в цей час козаки виношували ідею українсько-венеційського проекту, яскраво описаного в листах Пієтра Делла Валле, — козацької республіки в Трапезунді. Польський уряд, добре поінформований у цій справі, гостро ставиться до козаків, свідченням чого є Ольшанська комісія того-таки 1617 року, чергова в ряді, що стосувалися упорядкування Запорозького війська. Тобто її можна сприймати як реакцію на козацькі плани. Цій-таки меті служила й Роставицька комісія 1619 року. Про що ж там ішлося?

Ольшанська комісія складається із кількох частин. По-перше, вона є сеймовою постановою шляхти Київського воєводства разом із королівськими комісарами, що мала на меті зреєструвати козацьке військо; по-друге, це — трансакція між королівськими комісарами, польським військом та військом Запорозьким; по-третє, це звернення козаків від імені П. Конашевича-Сагайдачного до польських комісарів. У першій частині побіч осуду самовільних військових формувань, які вирушають у військові походи проти турок і татар та підіймаються на повстання, подаються заходи щодо державного упорядкування Запорозького війська (цікаво при цьому, що вони вироблялися із шляхтою Київського воєводства, отже, є не зовсім польські): заводиться тисячний реєстр із платнею та визначенням місця проживання, решта козаків оголошується поза законом; подано міри покарання ослушникам і засоби боротьби проти них. Потверджується володіння козаками Трахтемирівським монастирем, у трансакції повторюються пункти сеймової постанови з додачею: про вибір старшого над Запорозьким військом; стверджується, що козаки згоджуються з постановою сейму, але просять права клопотатися за збереження вольностей. У листі запорозьких козаків від імені гетьмана П. Конашевича-Сагайдачного подається згода на частину вимог королівських комісарів, однак вони заперечили тисячний реєстр, вимагаючи більшого, а також залишили за собою право клопотатися про збереження своїх прав та вольностей, наданих королями раніше. Отже, бачимо, що це не було обопільне порозуміння, а скоріше накинуте козакам. З їхньої реакції увіч видно, що козаки сприймали Ольшанську комісію як наступ проти своїх прав та вольностей.

Роставицьку комісію 1619 року створено в продовження Ольшанської. Головним пунктом її є заборона козакам ходити в морські походи, що найпевніше було прямою реакцією Польщі на проект Козацької республіки в Трапезунді. Заборонялося також ставати військом на постоях у панських володіннях, на волостях, що певною мірою суперечило територіальному закріпленню козацтва в Україні. Для цього мало бути скорочене військо і знищені військові кораблі, — згадаймо, як супроти цього протестував трохи пізніше Юрій Немирич. Це викладено в комісарській постанові.

Лист козаків як відповідь на ці домагання написано хоча і в дусі примирення, але фактично заперечувалися пункти про малий козацький реєстр і пробування козацького війська на волостях, що розглядалося як порушення козацьких вольностей. Відтак рішення відкладалося. Давалася, однак, згода на очищення козацького війська від наносних елементів з міщан та мандрованого люду. Побільшено суму платні Запорозькому війську, що практично означало й побільшення реєстру, число якого, однак, не визначалося. Не зайве сказати, що Роставицька комісія творилася як один із актів угоди Польщі з Туреччиною 1619 року. Переговори між комісарами та козаками були довгі й важкі; поляки навіть загрожували козакам військовим розгромом, а в останніх сил для війни було недостатньо.

Друга вельми цікава річ, що проступає в документах: козаки продовжували опановувати волості, відтак впроваджували в життя ідею Й. Верещинського про територіальні полки, зіштовхуючись тут із спротивом шляхти, яка ці землі посідала. Отож між козаками і шляхтою наростав соціальний конфлікт. Поки що вони згодилися жити на королівських землях, зійшовши із шляхетських.

Загалом постанова мала формальний характер, але в питанні становлення Козацької держави ці документи надзвичайно цінні. Так само, до речі, як «Протестація» Йова Борецького з іншими православними владиками. Адже саме тут маніфестується з’єднання православних з козаками, хоча й заперечується, що духовенство керує козацтвом. Генеза самих козаків виводиться «з коріння Яфетового, котре Чорним морем і посуху Грецьке царство воювало», — отже, заглиблюється в початки Київської держави. Принаймні предки козаків, як тут віститься, входили в Олегову дружину, а пізніше і у Володимирову. Вони, козаки, й тепер воюють за християнську віру, а мету мають — визволяти невольників; будують церкви й монастирі та збагачують їх. Тобто Запорозьке військо подається, як сторожове антибусурманське і як оплот християнства; вони ж ведуть перед в антиунійній боротьбі. Відтак робиться висновок, що не вищі духовники козаками керують, а Господь Бог, — висновок вельми примітний, бо ним православне духовенство ніби прикриває свій політичний альянс із запорозькими козаками. З другого боку, маємо дипломатичне відвернення опінії, що православний митрополит є не лише духовним, а й політичним вождем нації, — а така опінія тоді існувала. Водночас вказується, що козаки є носіями державної традиції Київської Русі, бо звуться «останками старої Русі». Самі ж владики зголошують себе «громадянами сеї землі», тобто Річі Посполитої, вони не є бунтівниками та заколотниками і ніби відхрещуються від бунтівного козацтва. Водночас твердять, що йдуть за заповітами своїх предків, відповідно не чинять «збитків, злочинів і насильств», а властивими бунтівниками й заколотниками є уніати. Самі ж православні «на мучеництво призначені» подібно до давніх християнських подвижників. Гетьманом їхнім є Бог, а військом — ангели й мученики (а не Запорозьке військо — вислів дипломатично увертливий). Наприкінці ж протестації подано заклик православним стояти твердо й непохитно і йти на мучеництво, бо, відверто пишеться тут, приходять часи змагань: «Світ цей кінчається, судний день наближається». Отож треба бути безстрашними, а за «вінця мучеництва дістануть заплату на небесах». Маємо тут разюче провіщення майбутніх великих катаклізмів і певну готовність до того православного духовенства.

Те, що не могли сказати вголос православні владики, висловив досить чітко Касіян Сакович у своїх знаменитих «Віршах на жалісний погреб шляхетного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного» від 1622 року.

Перед нами пам’ятка, яка ніби підсумовує здобутки козацтва у початках творення своєї держави, з’явлено процеси і явища за гетьманства П. Сагайдачного — першого великого і мудрого козацького політика, політичне обличчя якого треба ще з’ясовувати та вивчати. Оскільки сам гетьман не полишив після себе виразних політичних маніфестів чи проектів, творених документально, про це можна певною мірою звідомитися саме з названого панегірика.

Пам’ятка знаменита тим, що в ній славляться козаки як еліта-войовник України, що хоч і підпорядковані польському королеві, але вже склали окрему суспільну субстанцію, тобто Козацьку субдержаву. І це декларується в пам’ятках чи не вперше. В передмові вказується, що «народи до свободи ідуть від природи», відтак її звуть «золотою» і доступитись до неї «всі пильно жадають», але тільки ті її здобувають, хто боронить Вітчизну і Бога. Свобода купується не грішми, а кров’ю. Запорозьке військо, декларується в пам’ятці, ту свободу здобуло, бо «служило Вітчизні старанно і чуло». При цьому подається історичний екскурс, з якого випдиває, що козаки — спадкоємці державної традиції від Олега Роського та князя Володимира. Як бачимо, цей постулат у пам’ятках не раз декларується. Військо це мало в себе «князя і пана», які не раз ставали козацькими гетьманами. Тобто маємо виразну алюзію в бік князівської України, наступниками якої й мисляться козаки. Таким славним гетьманом і був П. Сагайдачний, до речі, також шляхтич, що наголошується. Запорозьке військо потрібне Україні, щоб мати собі захист, бо «де нема запорожців, татарин гуляє». Воно воює передусім супроти татарських нападів, звільняє невільників. Ті ж, хто хоче знищити це військо (поляки й частина українського панства), самі «як вівці у сіті б упали». При цьому даються настанови козакам: «тривати у вірі святій», заховувати «пильну вірність» королеві, але «є король, а крім нього — не маєте пана». Ця позиція вельми визначальна, — тут відбито колізію Української субдержави, за якою козаки польським коронним гетьманам не мають підлягати. Цю вимогу пізніше прочитаємо в Гадяцьких пактах. Козаки мають увільнитись «від усяких податків, судів», тобто створити власну юрисдикцію та податкову систему. Славиться гетьман Олифір, тобто Олифір Голуб, наступник П. Сагайдачного, йому й присвячується книжечка. Визначається статус гетьмана: «Не особою гетьман, а військом є славний, також гетьманом — військо». Далі йде в монологах спудеїв плач на смерть гетьмана Сагайдачного, дається йому характеристика, вславляються його дії при звільненні полонян і відверненні людських кривд, відтак резюмується: за Вітчизну краще вмерти, «ніж піддатись ганебно, навколішки впасти», а хто не хоче гинути за рідний край, «той з Вітчизною згодом піде помирати». Сагайдачного тут дорівняно до античних героїв. Окремо описується «діло... Конашевича Петра», викладено факти з його життя, свідчиться про його побожність, кладеться розмисел про гетьманський уряд, бо від гетьмана залежить вся держава: добрий керівник її вивищує, «а лихий — бентежить». Описується й приїзд патріарха Теофана й участь гетьмана у висвяченні православних владик, тобто засвідчується альянс козацтва із православним духовенством. Цей гетьман зветься зразковим, що й доводиться, тож він заслужив «на безсмертну славу». Вустами вісімнадцятого спудея кладуться вимоги до гетьмана як правителя, котрий мусить мати такі чесноти: Божа боязнь, тверезість, чулість, статечність, мужність, розум, чистість, ученість у воєнній науці, нетерпимість до

Ґвалтівників, уміння зносити нестатки, військо теж має тримати «в убозтві». І справді, подібної пам’ятки українська суспільно-політична думка не знала, — вона виразно свідчить, що козацтво дійшло значної потуги й самоусвідомлення себе як військової, при тому єдиної на той час, еліти України.

Своєрідне продовження цих думок, але на своєму рівні, знаходимо в «Лабіринті» Томи Євлевича від 1625 року. Тут також маємо з’єднання: народ руси (в автора «слов’янський народ») і православ’я, без розділення на українців та білорусів (автор сам був білорусом), а елітою-войовником цього народу автор бачить «Військо Запорозьке, до воєн придатне», яке тут прославляється. Отже, ставиться постулат таки Козацької держави, образ якої автор і малює: церква, братства, закладення «новітніх шкіл» для утвердження власної системи освіти, з’єднаність народу в дусі як передумови до національного визволення, про що говориться прямо. До всього цього закликає Мудрість, відтак «по темряві ночі ясність сонця засяє».

Польща, ясна річ, намагалася убгати цю новопосталу силу у шори. З другого боку, вона цієї сили сама потребувала. Відтак угоди козацтва із Річчю Посполитою мають більш паперове, як реальне значення.

Однією із таких угод став Куруківський трактат 1625 року, який є результатом польсько-козацької війни того ж року. Гетьманом козацьким тоді був Марко Жмайло. Власне, події не можна до кінця називати козацьким повстанням, — це спроба поляків присмирити козаків на вимогу Туреччини, адже козаки не виконували вимоги не ходити в морські походи. За Куруківським трактатом гетьманом став Михайло Дорошенко, постать також визначна, а козакам значно урізано їхні права.

М. Грушевський писав про цю угоду: «Оден з типових паперових і атраментових тріумфів, що розроджувалися потім звичайно морями крови, біди і злоби» ¹⁸. Отже, трактатом козакам заборонялися походи на володіння турецького султана та скликати до себе позареєстрових козаків; встановлювався новий реєстр в шість тисяч козаків (читач може помітити, як ця цифра весь час побільшується), визначалася платня реєстровикам. Тисяча козаків з числа реєстру мали пробувати в Січі за порогами, інші могли жити на волостях (тобто більша їхня частина). Суперечки між собою козаки «повинні розв’язувати самі», — отже, їм дозволялося мати свій суд. Заборонялося козакам воювати не тільки з турками, але й з усіма сусідніми державами без наказу короля та Річі Посполитої. Морські судна мали бути спалені. Козакам належало коритися володарям земель у маєтках земських, шляхетських і духовних; захоплені ж землі й місця промислів мають бути повернуті або ж — подати комісарам права на володіння. Оце й був один з найболючіших пунктів непогодженості козацтва із місцевим шляхетством. Коли ж володільцям не коритимуться, мають бути виселені. Заборонено козакам і укладати договори із «сторонніми державами» та входити з ними в дипломатичні стосунки, що вони чинили не раз (згадаймо записи у «Щоденнику» Е. Лясоти). Провини козаків відпускалися.

Куруківська угода цікава тим, що польський уряд почав боротися не тільки з козаками як нерегламентованим військом, а й із зародженням Козацької держави, проти чого, власне, й скеровано всі пункти. Дозвіл пробувати на волостях сприяв формуванню козацьких територіальних полків, що почав чинити П. Сагайдачний, а завершив М. Дорошенко.

Має своє значення й те, що козаки в 20 — 30-х роках XVII ст., як свідчать пам’ятки суспільно-політичної думки, стають активними учасниками суспільних акцій. Так, вони беруть участь у виборах православного духовенства, в освітніх заходах — навіть при осудженні уніатських тенденцій в «Апології» Мелетія Смотрицького; часом фізично розправляються, чи загрожують це учинити, з уніатами.

Цікаво також порівняти листа волинської шляхти від 1619 року, за яким установлювався Луцький культурний осередок, і акти про заснування Києво-Могилянської колегії: у першому випадку участь беруть шляхта і духовенство, які ведуть перед, у другому — вирішальне слово за шляхтою, духовенством і козаками. Отже, козаки подають окрему згоду на з’єднання київських шкіл, — це вчинив тодішній козацький гетьман Іван Петрижицький із усім військом, причому козаки особливо наголошують на православному характері шкіл. Військо при цьому обіцяє подавати оборону Братському монастиреві та школам і всьому, до них належному, «аж до смерті своєї». І це не ініціатива окремої особистості (акт підписав колишній гетьман, а підтвердив новий), а свідома акція саме Запорозького війська, яке відчуває власну силу й місію опікуватися навіть духовними справами в Україні. Акт доповнено наказом І. Петрижицького київському отаманові й козакам не чинити перешкод при передачі установ П. Могилі. Сама ж акція зветься «згідне тут постановлення всього народу нашого руського, духовного і світського», де козаки є повноправно одним із вирішальних чинників.

Козацькі повстання, які сколихнули Річ Посполиту в 30-х роках, стали, зрештою, спробами встановити Козацьку державу збройно. Показовими тут є козацькі універсали Карпа Скидана, цікаві тим, що викладають ідеологічні підстави козацького повстання 1637 року. В протиполозі тут стикаються два соціуми: «народ наш християнський руський і віри нашої старожитньої грецької» та його неприятелі, «себто ляхи», мета яких «внівеч обернути козаків», та й не тільки, а й «підданих королівських, княжих та панських» і обернути їх у неволю. Отже, національно-визвольний характер повстання безсумнівний. Сам К. Скидан зве себе «опікуном всеї України».

В іншому універсалі говориться, що «лядське військо наступає на віру й вольності наші». Козакам же наказується зібратися під загрозою кари на смерть: «Під горлом наказую», тобто недобровільно. Хоча в іншому універсалі говорить: «Хто охочий, нехай до мене... прибуває». Ляхи ж звуться «бездушниками і неприятелями віри нашої». Змагатися з ними треба, йдучи «звичаєм предків», — акценти розставлено цілком виразно.

Це засвідчує і лист одного із провідників козацького повстання Дмитра Гуні. Тут, побіч із чемними реверансами, кладеться, що мета польського війська «до решти нас вигубити», що польське військо «гірше, аніж який ворог святого хреста»; сміливо вказується, що дії коронного гетьмана неправдиві: «Не маєш тут правди, ані боязні Божої», бо поляки воюють не тільки супроти козаків, які повстали за свої давні права, а й з «бідним, поневоленим людом», а та пролита кров «волає на помсту до Бога». Козаки ж за свої права готові «померти один за другим і голови свої покласти, аніж таке перемир’я мати, як з-під Кумейок», — йдеться про повстання Павлюка та Скидана, — і вимагалося, щоб козакам повернули їхні права та вольності, при цьому вказувалося, що козаки самі битися не хочуть, «але хто на нас наступить, боронитися мусимо». Відтак пропонувалося обійтися мирним погодженням, на що поляки не пішли. Таким чином, війна закінчилася «Ординацією» 1638 року, що було поверненням Кумейківської, чи то Боровицької угоди.

«Ординація війська Запорозького» від 1638 року, укладена після поразки козацького повстання Я. Острянина та Д. Гуні, засвідчує, що козацтво — це стан, який мав своїх старших, суд, прибутки. Саме з цим активно й боровся польський уряд, тому ординацією ці права в козаків відбиралися, а самі вони перетворювались «у хлопів». На чолі ж козаків ставили польського комісара: «старшого комісара, від сейму до сейму, за рекомендацією гетьманів», шляхтича. Подається і форма його присяги. Отож козацька старшина з комісаром мають залежати від гетьманів польських. Полковниками й осавулами наставлялися також шляхтичі, вони «призначаються», а сотники й отамани мали вибиратися самими козаками. Резиденція комісара — Трахтемирів, полковники перебуватимуть у територіальних полках. Полки по черзі мають ходити в Запорожжя для охоронної служби від татар. Морські походи козакам заборонялися. А на Запорожжя козак міг іти тільки «з паспортом комісара», інакше пійманий карався на смерть. Заборонено вступати в козаки міщанам й одружувати з ними своїх дітей. Також поверталися козацькі землі «старим володільцям».

Таким чином, козаки зводилися до помічного польського війська, призначеного для сторожової служби. Всі ознаки Козацької держави скасовувалися. Отож поляки намагалися силою повернути козацтво у давній статус, знищивши державні чинники в його устрої.

Але повернути історію назад годі: Україна на той час вже була вагітна революцією, бо прийшов час народитися й Козацькій державі. А вона вже сформувалася в умах і душах українців. Отож єдиним засобом для поляків зупинити цей природний процес було намагання вбити новий історичний плід насильно. Насильство ж, за тим-таки природним правом, викликає потребу боронитися, бо, як скаже пізніше, вже по загибелі Козацької держави, анонімний автор «Історії Русів», уклавши ці слова у вуста Б. Хмельницького: всі народи, котрі живуть у світі, завжди захищали і захищатимуть вічно своє буття, свободу і власність; навіть тварини: плазуни, звірі, худоба, птахи — захищають свої становиська, гнізда і дітей, скільки мають сили, бо природа подала живим істотам знаряддя для самооборони ¹⁹.

Зробимо висновки. Пам’ятки XVI — першої половини XVII ст. щодо становлення Козацької держави засвідчують таке:

1. Козацтво стає політичною силою з другої половини XVI ст.

2. Його спершу організовувала й використовувала князівська Україна, але в другій половині XVI ст. доходить між обома станами до конфліктів та ворожнечі. Виявом цих змагань стало повстання К. Косинського.

3. При деморалізації та винародовленні українських князів та шляхти козаки починають виростати у військову еліту України.

4. Першим національно-визвольним повстанням із виразною програмою Козацької субдержави треба вважати повстання С. Наливайка.

5. Урядові спроби вписати козаків у структуру Річі Посполитої були загалом малоефективні, бо намагалися не розв’язати зрослу протипологу й конфлікти, а приборкати козаків.

6. Першим ідеологом Козацької держави у формі князівства з організацією територіальних полків був Й. Верещинський.

7. В першій половині XVII ст. козаки стають єдиною українською військовою елітою.

8. Форми Козацької держави впроваджують у життя гетьмани П. Сагайдачний та М. Дорошенко.

9. Козацькі повстання 20 — 30-х років XVII ст. після С. Наливайка стають другим етапом збройної боротьби за національне визволення і за становлення Козацької держави.

Продовження тексту...

Попередня       Головна       Наступна