Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


Попередня       Головна       Наступна





ВАСИЛЬ ТЯПИНСЬКИЙ (ОМЕЛЬЯНОВИЧ)


Народився в I пол. XVI ст. в родині Миколи Тяпинського, волинського чи полоцького шляхтича, малозаможного. Вперше ім’я згадується в 1564 р. У 70-х рр. переклав на книжну українську мову Євангеліє і частину його надрукував з передмовою у власній друкарні: «Перша частина Нового Заповіту, або Тестаменту, відповідно словенського розділення, тобто від чотирьох євангелістів святе Євангеліє». Текст друковано паралельно словенською та українською мовами (бл. 1580). В. Тяпинський, як пише в своїй «Історії української літератури» М. Возняк, «глибоко перейнявся моральною наукою социніанства поміркованого напряму» (Т. II — Львів, 1921 — С. 24).



ПЕРЕДМОВА ДО ПЕРЕКЛАДУ ЄВАНГЕЛІЯ, близько 1580 року



Василь Тяпинський знатній монархії слов’янській 1, а особливо богобійним ласка та мир від Бога Отця й пана нашого Ісуса Христа.


Радо викажу віру мою, котру маю, а особливо народу своєму руському. Вони її покірно, як гадаю, підтвердять отією славною вправністю з давніх віків предків своїх, а коли є в чому блудна, то поправлять. Отож тримаю її не інакше, тільки з Євангелії, поданої від Бога через пана Христа та його апостолів, яка є сумою закону Божого, котра із слов’янської, хай би їм також властивої, їм мовою руською із друку вийшла 2. І в тому, маючи Господа в помочі не вигадливим або красномовним виказом, не кладучи слів, що догоджають часу, але чиню як сприятливий, кладу прості й щирії, правдиво вірно, і це відкрито із доброзичливості до моєї Вітчизни, оскільки ті, котрим те більше належало б учинити, митрополити, владики чи хтось із учених, не захотіли через такий довгий час. Із убогої своєї маєтності народові своєму услугую, на що також при цьому й маєточка, хоча він є невеличний, кладу, особливо дістаючи давніх старих книг на різних і неблизьких місцях. Надто ще в минулі літа тяжкі дороги долав для друку й належних до того потреб, а, правдиво, все для того зачинав знову, аж вельми в тому прецінь і заборгував, і це тим більше, що то не влох [=італієць], не німець або ж доктор якийсь, постановлений з-поміж попів є, — але з чого б мали Господа зі співами хвалити й радіти? — отож з-поміж них русин для них, русі, послугу чинить. А ще скажу, що так іще з часом буває і з такою невдячністю, що деякі замість допомоги або подяки починають і заздрістю платити. Ніщо мені з того всього для моєї повинності і до них зичливості не є таке прикре, а взагалі, за ласкою пана Бога, вдячним є. Намагаюся їм виказувати збавлення, а наостаток і співучасне й знатне чуття та прихильність серця мого, та й завершити те для хвали Божої. При тому хоча те прийшло не без більшої трудності, що двома мовами водночас: словенською і при ній тут-таки руською подаю, а словенською тому найбільше, тим більше від слова до слова так, як вони всі скрізь читають в усіх церквах та й знають, — і це чиню для ліпшої їхньої віри, що не нове щось, але їхнє-таки власне подано, також і для ліпшого їхнього розсуду, надто ж і для їхнього навчання в тій недобре знаній словенській мові Євангелія, в писанні святого Матвія та святого Марка і в початку Луки є від мене для них видруковане в тій убогій моїй друкарні.

Для цього треба, аби спершу самі і їхні дітки змисли свої певним чином готували, гострили і у вірі вивчали тим часом того Катехизиса 3, а його складанням своїм їм наперед подаю, бо вважаю це за річ вельми потрібну, коли не зараз, то у свій час відтак узнають це. Нехай же їх охітними та схильними до більших наук учинить і збудить Господь у слові своєму до статечного роздуму.

А то не без великої потреби чиниться тепер перед ними: як устала, так і загинула — бачення жалісних речей ґвалтом гонить до вуст слова.

Бо хто із богобійних утримається, дивлячись на таку Божу кару, щоб не мали плакати, бачачи таких великих князів, таких панів значних, так багато діток, невинних мужів із жінками в такому значному руському народі, особливо перед тим розуму навченому, занедбання мови своєї славної, а просто погорду, з якої, за Божою покарою, ота їхня ясна мудрість у слові Божому (і котра їм була правдиво як уроджена), коли від них відійшла, на її місце натомість прийшла така неоплакана невмілість, що вже деякі соромляться й письма свого, особливо в слові Божому. А наостаток, що може бути жалісніше, що ганебніше, коли й ті, котрі поміж них звуться духовними, навчителі, сміло мовлю, не більше того вміють, не більше того знають вирозуміння і в тому не навчаються, навіть школи до науки його ніде не мають, через що у польські або інші письма, за такою неволею, немало й себе, і дітей заводять не без немалого свого сорому — хай би про це почули! Тут би вказав хоч одного їхнього з великого числа слов’ян Івана чи Григорія 4, котрих аж золотоустими звали через велику їхню не тільки в своїй, але в різних мовах науку і через їхню добру вимову. Коли б живі були, радо узяв би собі за привід [навідатись] щодо того до них, а, зрештою, засвідчити їм ту річ, адже коли б були тепер, то певно могли б побачити, що краса та оздоба народу їхнього в їхньому потомстві віднята і просто загинула. Коли б таке сталося з милосердя самих над собою, коли б безмовно подивились у давні часи, який бо то був знатний, славний, гостродумний народ у вмілостях, як не раз чужі вчені народи мусили похваляти їхню мудрість, а взагалі й учитися від них або хоч би через їхнє письмо, адже чотири Євангелія й Апостола словенського подали, які, можу сказати, перед тисячею літ викладено від котрогось зі слов’ян 5, і воно не тільки в них, але й по всіх церквах сербських, московських, волоських, болгарських, хорватських та інших пошановувалось читанням, і з тих, коли б хто бажав та вмів того виклада читати, побачив би їх, то цілував би і певне для себе залишив. Той муж наш, милий слов’янин, із латинських та інших тлумачів, наче власне із грецького слова, викладав, що важко зрозуміти чи, може, більше грецьку або словенську мову знав і не більше, відтак з того доста немалий знак маємо, як перед тим слов’яни мали щось природжене, тільки не рус, а був то люд розумний. 1 коли б це не давало короткої полегші, а особливо були в читанні своїх письм управніші, то це б немарно для них було.

Тоді були б, кажу, як це пишеться, пам’ятниками; гостроум’я мали вони від отих синодів, з папою римським та іншими, пам’яті гідними 6, тож багато людей до вір навертали з блуду, бо в різних мовах ученими були, до того ж вели й життя святобливе, також поміж себе злих та фальшивих у вірі братів викривали, лікували й направляли, також і вчителів своїх, відповідно до науки слова Божого, святобливим подружжям від інших відділили 7, і їх, тим оздоблених, показали народам та вірам й досі для прикладу, як свічу, яка світить чистотою подружньою, — було б усе зашироко про них описувати.

Але тільки один явний, ясний і вічної пам’яті гідний приклад їхній пригадаю, від чого і без письма вони всім є відомі та значні і правдиво знані. Адже через таку святобливість свою, окрім іншого, були оздоблені від Господа таким щедрим даром, що, не кажучи вже про папу римського і про інші в інші часи вчені народи, в Лібії, в Антіохії, в Пентаполії, в Сицілії, в Месопотамії, в Палестині, у Фінікії та інших місцях, що й на око можна доглянути і в недалеких до нас влохів, німців, поляків, французів, ганкликів [= англійці], гішпанів, а коротко кажучи, в усіх на світі християнських народів, які прозріли в слові Божому, самі одні того доказали, що, відповідно до науки апостольської, своєю власною мовою із давнього часу Боже слово почали викладати і це нам залишили. В чому всі інші народи, за їхнім прикладом, ледве аж у ці наші віки переконались і прийшли до того не без малого збурення та змагань, що слово Боже із латинських та інших письм почали перекладати й читати своєю-таки природженою мовою. Отож дав би Господь, щоб ви, кожен од себе, о знатні панове, котрі тієї речі начебто вітцями залишилися після таких хвалебних предків ваших і на їхні місця вступили, оскільки в тому жодної людської помочі нема через гріхи, то тільки ви самі змогли б тому допомогти з любові до вашої Вітчизни. Адже простота бідної посполитої людини завжди повертала очі на вас та й повертає і за вами йде, і на ту потребу Вітчизни вашої на грубу простоту щодо недостачі науки треба поставати прикладом своїм милосердним, коли є щось у вас із братської любові. Таж-бо між усього людського немає нічого такого властивого, особливо богобійній людині, як милосердя, яким виказуємо певне посіб’я й подобенство Божій добротливості, а зрештою вічну заплату собі від Господа матимемо, допомагаючи тому народу вашому, який заведений неосвіченістю та поневоленням, щоб до того проханнями вашими вели митрополита вашого, владик та вчителів ваших, щоб дбали ви не про підкупи та обіцянки задля посідання столиць один перед одним, не до житейських речей та привілеїв, один над іншим укріплених, але щоб навчали слова Божого й інших із маєтностей та маєтків, які надано від ваших предків не на марнотратства, не на строї чи щось таке, але для наук клали, отож хай би бажали науки, але не такої як тепер, на вічний вам сором, бо тільки прочитати і то ледве своєю мовою учаться і не більше, а школи закласти й науку слова Божого, так у багатьох літах занедбану, піднести. Це я доручаю й залишаю не комусь одному, але всім із тією потребою вашої Вітчизни, їхній богобійній пильності, діяльності та вірності, просячи Господа, щоб був готовий, коли вона до кінця згине, згинути із нею, або коли через ваш рятунок буде піднята із вами, з нею піднятися, а тут уже кінець речі своєї чиню а.



 а Примітка на полі: «Перед тисячею років Старий із єврейської, а з грецької Новий Заповіт, тобто всю Біблію, також інші або толкові письма їхні предки виклали і в своїх церквах власною мовою своєю й дотепер залишили. А вони тепер не тільки в єврейському, але й у своєму словенському освіченість утратили».



Насамкінець і те в жалю своєму скажу: коли б тепер за нинішню невдячність не було милосердя Божого ту покару віддалити від нас, адже зараз на око бачимо, що скрізь усі речі лихим розсудом такі є попсовані, що нічого не може бути так добре поведено, на що б не могло б бути учинено наговору, бо кожен од того, що розхапав, відступити не хоче і аби не бажав у чомусь поблудити. 1 це так, як у посполитих буває, коли живого чоловіка б’ють, а особливо свого або собі знайомого, то люди скромно й без образи того зносити не можуть, отож хочуть, аби і при правдивій повісті залишився, і лихого наміру позбувся. Не мовлю про всіх, але таких не хочу переконувати ані посильним проханням, ані марним запобіганням, ані лагідними й додатковими доказами, але, виконавши повинність свою, мусимо до Божого маєстату вдатися, перед яким усі мусимо стати, а в тому нітрохи не сумніваємося, що той справедливий суддя річ нашу похвалить, хоча нею наші неприхильники так погорджують і викидають її. А тепер побожного читальника задля Христа просимо, коли примітив у нас щось надмірне або щось із невправності, то заради Христа хай вибачить нам, коли, так кажучи, немало в тому і звинуватить, нехай нас не ганьбить, але вкаже нам у тому по-християнському.

Нарешті всіх побожних у Христі просимо, аби жодного посвару не мали супроти тих, котрі нас щипанням та опалюванням переслідують, або щоб із Яковом та Іваном 8 не жадали, аби було спущено із неба вогонь, щоб заборонився дім і місця в ньому слову Божому, а з нами нехай за нас пана Бога просять, і за це аби забули та збавлені були, і щоб самі себе не позбавили такої великої ласки Божої, яка покладеться їм з їхньої-таки достойності та значності.















ПРИМІТКИ


Перекладено з книжної української мови за виданням: «Киевская Старина». — Т. XXIV, январь. Приложения. — С. 1 — 6.


 1 Тобто Річі Посполитій.

 2 Передмову складено до перекладу Євангелія, що має таку назву: «Перша частина Нового Заповіту, або Тестаменту, відповідно словенського розділення, тобто від чотирьох євангелістів святе Євангеліє». Книгу було надруковано в мандрівній друкарні В. Тяпинського (але не закінчено друком) близько 1580 року. Дослідник П. Владимиров вважає, що книга вийшла близько 1570 р.

 3 До Євангелія мав бути доданий ще «Катехизис, або Сума науки дітей у Христі Ісусі», про що написано на першій сторінці рукопису перед «Передмовою».

 4 Очевидно, йдеться про отців церкви Івана Золотоустого та Григорія Великого, хоча посилання неясне.

 5 Здається, тут йдеться про Євангеліє руською мовою, що його бачили в Криму Кирило та Методій чи сам Кирило. Можливо також, що В. Тяпинський мав у своєму користуванні якийсь вельми давній перепис Євангелія.

 6 Йдеться про святі собори ще до розколу на східну та західну конфесії.

 7 Тут протиставляється звичай одружуватись у православних священиків, на противагу римському целібату.

 8 Йдеться про апостолів.
















Попередня       Головна       Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.