Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи
ЧОЛОБИТНА ГЕНЕРАЛЬНОЇ СТАРШИНИ СУПРОТИ ГЕТЬМАНА ІВАНА САМОЙЛОВИЧА
від 7 липня 1687 року
Пресвітлим і державним великим государям, царям і великим князям Іоанну Олексійовичу, Петру Олексійовичу та великій государині, добровірній царівні і великій княжні Софії Олексіївні, всієї Великої, і Малої, і Білої Росії самодержцям, їхній царській величності, милостивим своїм володарям вірні піддані покірні доносять, що Запорозьке військо вельми є скорботне й жалісне, що їхній государський святий намір щодо посилки їхніх монарших сил на Крим, на які весь християнський світ повернув свої очі, і з того наміру були всі їхні монарші доброхітні сподівання із великим бажанням щасливого, прехвального і до приросту безсмертної навіки великої слави Російському царству належних прибутків, не прийшло тепер до свого здійснення. У тому ділі хоча й було Запорозьке військо для милості милостивих і милосердних скіпетроносних государів своїх при всякій бадьорості й старанні служити, однак не змогло через гетьманську несправність, який через сліпоту очей своїх і через утяження свої не був і не є пригідний до творення служб, належних гетьману; по-друге, і не бажав того, щоб цим походом монарші сили мали перемогу над Кримом, і це небажання його можна вивести з такого.
Ще перед учиненням Вічного миру їхньої царської пресвітлої величності з Польським королівством 1 завжди він, гетьман, такі пропозиції через посланих і через гінців своїх до великих государів доносив, щоб вони, великі государі, тримали перемир’я із турками й татарами, а з поляками не мирилися, кажучи, що той мир не потрібен, і через те він, ні з ким не радячись, і села посожські звелів був заїхати 2, бажаючи глибоко посварити їхню царську пресвітлу величність із королівською величністю польським [королем], щоб той мир не здійснився, і тих посожських сіл не бажав відступати, хоча й були до нього численні їхні монарші укази, так їх і не відступав, поки самі поляки, за государським зізволенням, відібрали.
А коли Вічний мир уже учинився із польським боком, то був присланий від них, великих государів, до Батурина ближній окольничий Леонтій Романович Неплюєв із тим мирним сповіщенням, тоді він запечалився вельми і був печальний численні дні, окрім того, виявлявся перед окольничим неприхильними словами, говорячи: «Побачите, що не всякий із ваших чинів московських вам дякуватиме за те, що розірвали польською хитрістю мир із Турецькою та Кримською державою і хочете війну проти них почати». А при військовій старшині тоді ж невдовзі після від’їзду окольничого із Батурина багатократ такі жорсткі слова говорив: «Купила нині москва собі лихо за свої гроші, ляхом дані 3, ще побачите, що знайдуть у тому мирі, учиненому з поляками, і що учинять супроти хана. Жаліли малої дачі татарам давати, а даватимуть велику казну, яку татари захочуть». І після того бував смутний і сердитий, і такі слова при нагоді розмов поновлював, і за той мир, учинений поміж монархами, не велів і по церквах молебні справляти.
А коли прийшла відомість од великих государів у писаних списках із різних курантів а, що цісарські війська взяли в турків місто Будин, а венеціани численні міста побрали у турків морем, то тих писань не хотів і чути, ще й тепер валяються не прочитані, а це від того йде, що не є охочий слухати вістей про християнську перемогу над бусурменами.
а Куранти — газети.
А коли почує, що татари побрали людей на Волині, тоді вельми буває веселий, а скільки в нього бувало із Криму мурз і кримських посланників у час перемир’я! Завжди просив і наказував до хана, щоб постійно під Білу Церкву та Немирів, на Волинь і Полісся татари наскакували загонами і чинили втрати в християнських людях Польському королівству, в чому явна його є зміна.
Родина його, гетьманська, в певний час говорила жінкам генеральних осіб: «Сердитий тепер і великі похвалки чинить Іван мій на Москву, ледве того не учинить, що вчинив Іван Брюховецький».
А коли королівська величність минулого року відступав із Волоської землі, тоді бунчужний 4, маючи наодинці розмову із гетьманом, такі слова промовив: «Радий був би пан гетьман, щоб поляки, будучи утиснені облогою в тій землі Волоській од татар, помирилися, тоді б москва і нас пізнала і не легковажила, оскільки ми обіцяну й надійну дружбу із Кримською державою маємо».
Хоча за указом великих государів з того минулого літа у цей теперішній похід із полками готувався воювати Крим і про те великим государям навдокучав він-таки, гетьман, щоб усі сили монарші, скільки їх є, у цей похід були двигнуті, одначе не мав такої правди, щоб істинно виказав свою службу, як тепер відбулося, бо хоча й пропонував, щоб було піднято великі сили великих государів, але старанно радив, аби ранньої весни були в поле виведені, і то не для якоїсь прислуги, а тільки на пагубу війська, оскільки й раніше, хто б не ходив і в малому зібранні на Крим, то чинив те на осінь, а не по весні. А вийшовши із Батурина і наблизившись до ріки Ворскли, хоча козацькі полки не всі зібралися було, пропонував наполегливо вельможному боярину, його милості князю Василю Васильовичу Голіцину, щоб якнайшвидше виходив у поле, і так, за його пропозицією, боярин, його милість, утруднені дальнім походом із домів війська, які вимагали відпочинку, вивів у поле за Самару.
А в тих полях хоч належало гетьману про язиків дбати і за кілька верст караули висилати і про становище в полях вивідувати, але він того не чинив ніяк, а коли боярин, його милість, хотів послати вперед полки, відрадив йому, а ради щодо того від старшини не приймав і, бачачи довкола таборів запалені пожежами поля, хоча старшина багатократ йому докучала, гасити не посилав і не наказував.
А коли прийшли до Кінської Води 5, то там, за тією Водою, всі поля пожежами вигоріли, і він нічого щодо того не дбав і, хоча боярин, його милість, не радив без загальної наради рушати, цілковито не вивідавши, як далеко вигоріло за ту ріку, рушив із козацькими полками, а за ним і боярин, його милість, двигнувши монарші сили, сподіваючись, що йому відомо про достатність кінських кормів, а там далі, коли пройшли, то виявилося, що все поле вигоріло.
Через те, за тими вищеописаними причинами і через несхильність і нерозпорядність, багато хто сподівається і переконано твердить, та й ми знаємо, що він, гетьман, не бажаючи зовсім запобігти тим пожежам, є причиною і повелителем до випалення піль.
Адже не доходячи Кінської Води, коли і йому у поході хворим очам сонячна спека докучала, казав: «Ця нерозсудна московська війна вельми нам шкідлива. Позбавила оно мене здоров’я цілком. Чи не ліпше було б москві вдома у мирі сидіти і своїх рубежів стерегти, аніж із Кримом війну цю непотрібну заводити?»
А коли не можна було військам по погорілих полях далі піти, він, не шукаючи і не вигадуючи якогось способу, як би учинити над неприятелями, хоча вже й меншими військами, промисла, вганяючись не за вічною славою московських і козацьких військ, а захищаючи Кримську державу, цілком на тому став і радив, щоб бояри, їхні милості, із військами повернулися назад.
А повернувши обози назад, таке говорив: «Чи ж бо не мовив я, що москва нічого Криму не зробить? Це так і є, і доведеться їм надалі вельми від кримців віддуватися!» І чинив оту наругу зі сміхом. Тепер ні про що не жаліє, тільки так говорив перед чесною духовною особою: «Коли б мені дав Бог сина мого цілого з Низу розшукати 6 і до Батурина прийти, знатиму, що чинити. Є в мене справи, скеровані на інші діяння».
І таке говорив до тієї ж особи: «Не знаю, що мені робити з тими чортами, москалями, коли вони зі всіма своїми військами попруться іти додому. Я ж бо хотів просити боярина, щоб мені дав і залишив із п’ять тисяч війська і то щоб дочекатися і відшукати сина свого із Низу».
І те пресвітлим великим государям нехай буде звісно, що він, гетьман, самовладно володіє і хоче володіти Малою Росією, грамоти монарші, у кого хоче, забирає й ударування на себе чи на дітей своїх обертає. До царського міста Москви не тільки мирським, але й духовним людям їздити забороняє, а міста государські малоросійські не государськими, а своїми називає і людям військовим наказує, щоб йому, а не монархам вірно служили.
Над те говорив: «Коли повернемося із Кримського походу, подбаємо ліпше Малу Росію утвердити, а не так, як стоїть у попередніх наших статтях».
А син його, Григорій, у Чернігові лаяв війта та міщан і, лаючи, смертною карою загрожував за те, що хотіли на ратуші орла розпластаного на те знамення, що Чернігів є власна отчина їхньої царської пресвітлої величності 7. І говорив Григорій війту й міщанам так: «Не будете, мужики, жити на світі через те, що хочете виламуватися із підданства пана, батька мого, а піддатися Москві» 8, — і заборонив орла ставити, і поставити не осмілилися.
Той-таки син із іншими [синами] 9 говорив огудними словами про пресвітлий і превисокий монарший дім їхньої царської пресвітлої величності, докучливість яких хоч і чув батько їхній, але їм того не забороняв.
Ще те пригадаємо, що він, гетьман, посилаючи Михайла, бувшого полковника гадяцького 10, на розміну з татарами а, давав спершу словесного наказа, а потім писав своєю рукою до нього, Михайла, щоб усіма силами дбати про утвердження потуги своєї і дружби з Кримською державою. За тим указом і Михайло говорив: «Коли б нам самопали козацькі з’єднати із шаблями кримськими, сильні були б ми супроти всяких монархів».
а Розміни — обмін полоненими.
І таку річ багатократно при старшині і всім уголос вносив: «Не послухала-бо дурна москва моєї поради, помирилася з поляками. Отож діждуться скоро того, що знову мене проситимуть, аби я посередником до перемир’я із Кримською державою був; тільки ж знатиму, як Кримську державу із Москвою мирити — пам’ятатимуть мене і знатимуть, як і нас шанувати».
Ще й таке говорив: «Чортівську, дурну й паскудну війну москва взяла на себе і не по собі ваготу і зголосила цілому світу, що повоює Кримську державу, а вона сама ніколи не зможе себе оборонити. Ліпше б дбали при нашому промислі своїх рубежів берегти, аніж підніматися чуже лихо боронити, а коли тільки захочуть, не відмовившись од свого наміру, підняти війну, то пропадуть».
Сам він віддавна бив чолом великим государям, щоб були роблені під царським знаменням і титулом чи в Путивлі, чи в Севську чехи 11, а тепер, коли на цю дорогу вийшли і війську видано платню, не велить і не наказує, щоб між народом малоросійським їх брали і всілякі куплі та продажі діялися; більше того, підсміюється й говорить: «Із самої міді багато непотребу наробили».
Степана Гречаного, суддю генерального, без відома та зволення государського посилав до королівської величності з тим, щоб Мигулу 12, що йменується на тому боці гетьманом, із його військом самовільним не тримати, обіцяючи себе на всіляку службу бути готовим із Задніпровським військом, і просив, щоб зволив йому тими місцями володіти, міста осадивши, докіль Хмельницький володів.
Липня в 4 день, сам із своїми полками перейшовши мости на річ-
ці Самарі, побудовані військом окольничого Леонтія Романовича 13, він, гетьман, звелів їх попалити, а на тому боці залишив з усім військом боярина, який мав для своєї переправи тільки два мости, і змушений був боярин нові мости робити, і той його вчинок змінницький учинився над государським військом.
Липня в 6 день, прикликавши до себе Димитрашку 14, говорив: «Маю-бо відомість, що хан із солтанами і з усією ордою біля нашого війська, на Низ посланого, має воєнну забаву. Небагато треба загаятися, і сам хан відступить до Перекопу, а солтана із ордами супроти поляків пошле, і дадуть, звісно, полякам зустріч. Хай же бояри, такі непоштивої матері діти, скачуть і дають полякам поміч і нездорові дадуть».
Того ж дня прийшов до нього, гетьмана, переяславський війт і говорив: «Жаліється москва, приходячи, що багато померло государських людей, а вельми багато хворих лежить». А він сказав: «Хоч би і всі пропали, то я щодо того не печалився б».
Коней, скільки до нього не приведуть заблуклих московських і всіляких, усіх велить своїм тавром перепечатувати і в Гадяч відсилати — то його всім явне злодійство.
Якось тут, у війську, був гетьман із московськими полковниками і з нами всіма на обіді в обозного 15, а після обіду полковник Петро Борисов розмовивсь із Гамалією 16, і Гамалій, очевидно, сподіваючись на його підтримку, сказав супроти полковника: «Чого ти мені, полковнику, попрікаєш? Не шаблею ви нас узяли?» І він, гетьман, те чувши, жодного слова Гамалії не мовив, ще й розсміявся, а треба сподіватися, що й похвалив.
А після учиненого миру, знати, бажав у тому шкоду вчинити і посилав у Задніпрянські пасіки, залишені в мирних договорах при польському боці, вибирати бджолину десятину 17, і те учинив він супротивно, а не за волею государською.
А про землі того боку Дніпра говорив жорстко: «Не так воно буде, як москва з поляками постановила в мирних своїх договорах. Учинимо ми так, як нам потрібно». За тим своїм наміром Гречаному, посланому до королівської величності, велів упоминатися про ті землі і про посожські села понад мирні договори.
А при таких своїх до великих государів несправностях порушив і вольності Запорозького війська, підтверджені від великих государів.
Усе сам робить, нікого до ради не закликає.
Уряди за своїм гнівом відбирає і карає їх не за пристойними причинами, і в безчестя заводить, та й кого хоче [карає] марно без суду і без дізнання.
За полковничі уряди бере великі хабарі і через те допускає людям утиск, чого при інших гетьманах не бувало.
Людей старовинних військових заслужених утискує всілякими своїми вигаданими способами і слова доброго не говорить.
А інших дрібних, незаслужених, від себе поставляючи, тим доказує, що хоче, те й може чинити.
У млинах козацьких нема козакам волі ані знатним, ані заслуженим — все на себе забирає.
Що в кого вподобає, бере, а що він промине, те діти візьмуть. І той до нього має приступ, хто хабаря дасть, а хто не дає, то хоч би й гідний був, буває відкинений.
Старшині генеральній нема в нього належної честі й безпеки. Більше від гніву й похвальних його слів мертві бувають, аніж спокійні живуть.
Судейського уряду уже від кількох літ не віддає через те, що нікого за доброго чоловіка не має і хоче, щоб той судейський уряд за великі гроші був куплений. Государеве ударування соболине і об’ярне а, на двох прислане, собі забрав, а через відсутність судей вигасло право і ображеним людям немає задоволення і від того вельми плачуть.
а Об’яр — шовкова тканина із хвилястим блиском.
Більш управляється біля домашніх речей, аніж біля самих монарших справ.
Через те, із-за таких усіх причин і через нездатність його, немає надії, щоб і надалі Запорозьке військо за його проводом щось похвальне зголосило для монаршої прислуги. І бажає все військо, із слізьми Господа Бога молить, щоб великі государі, для ліпшого управління своїх монарших справ і щоб утолити численні сльози, зводили указати: зняти із нього гетьманський уряд і на того уряда, за військовими правами, вільними голосами повеліти обрати якогось моторнішого, вірнішого і справнішого чоловіка, котрий би в теперішній війні не ліниво, а розпорядно й вірно із військом у всяких випадках чинив їм, великим государям, службу. Цієї заміни гетьмана багато просять із великою покорою превеликої монаршої милості і пропонують, що, вчинивши таким чином, може бути Крим зачинений і невдовзі повойований силами государськими і війська Запорозького.
А коли того не буде, то під цим гетьманом не може нічого виявитися для монаршої слави, хіба біди, а станеться те, що від його утисків усі нарізно розбредуться, збав Боже, щоб серед добрих не вчинилося якогось розруху.
1 про те все Запорозьке військо б’є чолом, щоб після зняття його з гетьманства не був він і не жив на Україні, але щоб з усім домом узято його до Москви і щоб, як явний змінник їхньої царської величності і війська Запорозького, був скараний.
При тому, чолом б’ючи вам, великим государям, пригадали ми ще його, гетьмана, змінне діло. Був указ до нього від вас, великих государів, за проханням королівської величності, відпустити в бік Польської держави хлібні запаси, коли там була їхня нестача. А він, не послухавши того вашого, государського, указу, учиняв заборони, щоб у ту державу ніхто хлібних запасів возити не осмілювався і тут не продавав тамтешнім людям, а дозволив тільки вино та тютюн продавати чумакам, які звідти приїхали, а до Криму й у городки турецькі, укріплюючи там собі міцну дружбу, велів спеціально всілякий запас возити, воли, вівці і коні гнати на спродаж, і з тим продажем малоросійські люди постійно туди їздили. А коли Вічний мир у великих государів із королем польським учинився й оголошено війну на бусурман, то й тоді тих продаж не припинили, а хто хотів, їздив туди із хлібними запасами проздовж усього літа і минулої зими занявши, а хоча кого із таким продажем і піймали, то не карали, через що вельми були збагачені турські городки, які є над Дніпром, звідси, із Малої Росії.
І інших численних непочислених його вчинків лихих не можна виписати, отож просимо, біля превисокого престолу вашої царської пресвітлої величності впавши, конечної його, гетьманської, переміни, а коли б за тими сторонніми поданнями не мала б бути на тому воля вашої царської пресвітлої величності, то військо Запорозьке із менших чинів аж ніяк не зможе його терпіти, як явного недоброхота, зберігаючи до вас, великих государів, свою вірну службу, і змушене буде вчинити з ним невдовзі за своїми військовими правами та звичаями, за що аби ваш царський престол на нас не нарікав — всепокірно б’ємо чолом вашій царській пресвітлій величності з усім військом.
А щоб усі ті його гетьманські справи, від нас виписані, були прийняті і віра їм була дана, імена наші руками нашими підписуємо і до рук ясновельможного, його милості ближнього боярина, князя Василя Васильовича Голіцина покірно віддаємо.
У таборі, над річкою Коломаком, у літо 1687, липня у 7 день.
Вашої царської пресвітлої величності піддані й найнижчі підніжки:
Василь Борковський, генеральний обозний війська їхньої царської пресвітлої величності Запорозького
Михайло Воєхевич, суддя
Сава Прокопов 18, генеральний писар війська вашої царської пресвітлої величності Запорозького
Костянтин Солонина, Яків Лизогуб, Григорій Гамалій, Дмитрашко Райця, Степан Петров Забіла 19.
А знизу написано: Василь Кочубей.
І те потребує високого розмислу, що він, через високу про себе думку, хованим умислом своїм не тільки в народі цьому малоросійському, між котрого й сам мілко, як і інші люди, народився 20, не кладе нікого собі рівного уродженням та розумом, але, й великоросійського православ’я всілякими чинами бридячись, не захотів ні за кого віддати теперішньої дочки своєї, але з-за рубежу спеціальними способами для того приманив князя Четвертинського, через що замислює мати спосібний приступ не до чого іншого, як до віддільного у Малій Росії володіння, і через такий, знати, намір, і печатку Юрася Хмельницького при собі затримав 21, не відсилаючи до великих государів, на якій погонь а, князівство Малоросійське, зображено, тому Юрасю від турків дане.
А що від дітей його в полках Чернігівському та Стародубському бід діється, того й виписати не можна, про що ті ж таки полчани у свій час своє цілковито розкажуть.
а Погонь — кінь із вершником.
ПРИМІТКИ
Перекладено за російським списком за виданням: Источники малороссийской истории, собранные Д. Н. Бантыш-Каменским. — Ч. І. — М., 1858. — С. 297-304.
1 Йдеться про Вічний мир між Московією та Польщею 1686 року.
2 У поріччі Сожу — лівої притоки Дніпра на кордоні між Україною та Білорусією (Чернігівщина).
3 Йдеться про статтю Вічного миру під номером шість, за якою Московія зобов’язалася заплатити Річі Посполитій 146 тисяч московських рублів.
4 Генеральним бунчужним був Леонтій Полуботок.
5 Кінська Вода — ліва притока Дніпра в теперішній Запорізькій області, протікає вздовж Дніпра до гирла, з’єднуючись із ним численними притоками.
6 Йдеться про Григорія Самойловича, чернігівського полковника, який був наказаним гетьманом над військом, що стояло поблизу Запорозької Січі.
7 Як князівська столиця Рюриковичів. Отчиною ж Романових Чернігів не був.
8 Тут відбито суперечності між козаками й міщанами, особливо сильні на Сіверщині в часи гетьмана Д. Многогрішного.
9 Сини Івана Самойловича: Семен, полковник стародубський у 1680 — 1685 роках; Григорій, що був чернігівським полковником у 1685 — 1687 роках, забитий росіянами у 1687 році; Яків, що заступив Семена на стародубському полковництві в 1685 році, в 1687 р. був засланий із батьком у Сибір, де й пропав.
10 Небіж гетьмана Михайло Самойлович був полковником гадяцьким у 1678 — 1687 роках, за І. Мазепи засланий до Сибіру.
11 Чехи — мідна монета, що її чеканила у Севську Московія для України, — це була одна із спроб вивести Україну із загальноєвропейського монетарного простору. В Коломацьких статтях покладено зобов’язання цю монету в Україні приймати.
12 Йдеться про Андрія Могилу, був полковником козацької піхоти, у 1684 — 1689 роках (з перервами) — козацький гетьман польської орієнтації на Правобережжі. 1689 року забитий козаками.
13 Тобто Неплюєва, севського воєводи.
14 Думитрашко-Райча Родіон (? — 1705) — переяславський полковник у 1667 — 1674 роках.
13 Дунін-Борковський Василь — перед цим був чернігівським полковником.
16 Очевидно, Андрій Гамалія — генеральний осавул. Можливо також, що йдеться про Григорія Гамалію — лубенського полковника.
17 Бджолина десятина — державний податок із пасік, десята частина здобутого меду.
18 Тобто Прокопович.
19 Це син відомого Петра Забіли, генерального обозного, ніжинський полковник.
20 Тобто був сином простого священика.
21 Йдеться про князівську печатку Юрія Хмельницького.
