Попередня       Головна       Наступна

ВІД В. КОЧУБЕЯ ДО ГОСУДАРЯ ДОНЕСЕННЯ

близько 1704 року

Пресвітлий, великий, державний, усемилостивий!

Слухаючи премудрих слів Еклезіаста, у книгах його покладених, вельми дбаючи виконати заповідь його, написану такими словами: «Не квапся своїми вустами, і серце твоє нехай не поспішає казати слова» ^а, і промовчи достатній час: «Час-бо мовчати і час говорити» ^б. Тепер же, як раб вашої царської величності, не мовчачи, а вболіваючи серцем, б’ю чолом, падаю головою своєю у підніжжя вашої царської величності, із плачем молячи вашу царську величність і звіщаючи, які образи терплю від самого гетьмана Мазепи, від літа 1691 аж дотепер. Невдовзі після відібрання собі знаку військового і після повернення із Кримського походу із Голіциним засіяв у серці його сатана озлобити мене і знищити із живих, «віддають мені злом за добро» ^в і ненавидять за любов мою, самі ж дружбу завівши із бусурманами, аби за своїм хитрим замислом, забачивши догідний час, могти відлучити від високодержавної вашої царської величності правиці Малу Росію й підняти бран із тим хрестоненависним воїнством на православ’я. І він почав сприяти таким злопідступним хитрощам, наповнивши правицю Петрика мздою ¹, і лихої ради своєї таємницю йому відкривши, навчив його, як утечу вчинити, і вручив йому вашої царської величності достатнє жалування, щоб малоросійським полководцям роздати ². Він-бо, слухач злоби його слова, наповнюючи ділом, невдовзі перейшов, як злодій, і втік із малоросійських міст до Запорозького війська, а скоро по тому у Кримську державу і за лихою своєю радою підняв бран на православний Російський край із хрестоненависним бусурманським воїнством, учинивши численні кровопролиття, монастирі та церкви святі попалив, народ християнський у численні біди та скорботи вкинув. Усю свою злопідступну хитрість і від належної покари вашої царської величності голову зберігаючи, [Мазепа все] на мене перекинув і мовою племінника свого ³ учинив мене призвідцею. Що ж мені тоді було [чинити], «коли вороги мої сказали лихе, що помру — були сльози мої хлібом денно і нощно». Він-бо чужою головою царицинського сотника ⁴ зберіг од смерті свою голову, як змій, мене ж бачачи неповинного і вже знеможеного, «як трава та — побите та висохло серце моє, так що я забував їсти хліб свій» ^г, прикладався до мене влесною любов’ю, коли, бажаючи печаль мою перевести в радість, дочку мою із своїм сестринцем ⁵ у подружжі з’єднав не заради доброї дружби та свояцтва, але аби могти мене улесно вловити. Однак Бог збавив мене від вуст неправедних і від язика влесного, припинив-бо життя Обідовському, зятю моєму, на службі вашій царській величності. Тоді сіть його порвалася.

 ^а Еклезіаст, — V — 1.

 ^б Еклезіаст, III — 7.

 ^в Псалтир, XXXIV-XII.

 ^г Псалтир, СІ — 5.

Коли ж він віддав гробу жону свою ⁶, тоді нову вишуковує на мене ворожнечу, зваблюючи мене, страхаючи, молячи і смертю загрожуючи, аби дочку мою другу ⁷, дівицю, узяту від святого хрещення духовну дочку, міг узяти в подружжя. Хотів цим диявольським дійством збудити у мені печаль, щоб я явився як законопереступний батько й маловірний християнин, а щоб бажання своє здійснити, вельми щодо того наді мною насильство чинив і немало хилявся, але явно не зміг. Однієї ж ночі, наче вовк вівцю з огорожі, так він дочку мою таємно викрав ⁸. О нелюдська і невимовна печале! Я ж, нічого не можучи учинити, у дзвони вдаряв, аби всяк побачив бідство моє. Ліпше було б йому мене смерті віддати, аніж славу мою у ганьбу невимовну перетворити. Чи ж такого у часи вашого великого царювання знайти, аби такі переходив біди? Немає такого серед благочестивих, тільки я, окаянний. Такі нестерпні біди переходячи, ридав із плачучим пророком: «Повипливали від сліз мої очі» ^а, смутиться серце моє, розсипалася по землі слава моя через викрадення і падіння дочки моєї. Довідавшись, який у домі моєму учинився плач, і ридання, і численні волання, і що не міг я терпіти його співчутливих слів, повернув мені дочку, приславши із Григорієм Анненковим ⁹, який сказав мені, вимовляючи: «Не тільки дочку вашу має силу гетьман узяти, але й жінку твою від тебе відняти може!» Від кого таку владу має? Творець усіх говорить: «Що Бог впарував, людина нехай не розлучує» ^б. А він, ще не створивши, як бажає, землі Малоросійської, до польських норовів себе нахиляє ¹⁰. Але не кінець біди моєї. Ненастанно зваблюючи своїми рукописними грамотками ¹¹ дочку мою до свого зломисля, посилав їй різні дари, як одній із наложниць, аби я від печалі життя погубив, а коли не зміг лестощами, перейшов до очарування й чародіяння, аби дочці моїй збіситися й бігати, на батька й матір плювати.

 ^а Плач Єремії, II — 11.

 ^б Матвій, XIX — 6.

Вірний слуга ваших козацьких Запорозьких військ, генеральний суддя, кидаю усього себе під ноги вашої царської величності, зі слізьми молячи вашої царської держави із усім домом моїм про милосердя й кріпке захистя і збавлення від напастей, образ та смертельних бід, які насилаються на мене дійством самого гетьмана, Івана Степановича Мазепи, якому не досить близької злоби в минулі роки, коли за лихою хитрістю найшли вороги хреста Господнього, за його бажанням, численні міста пополонивши, при цьому невірні проливали кров, як воду, поклавши трупом рабів моїх ¹², щоб могти мене знищити із землі, але й досі ту ж ворожнечу на мене щедро сіє, виливаючи.

ПРИМІТКИ

Донесення, очевидно, писалося 1704 року, коли й відбувалася історія із Мотрею Кочубеївною. Перекладено із слов’янської мови за виданням: Источники малороссийской истории, собранные Д. Н. Бантыш-Каменским. — Ч. II. — М., 1859. — С. 125-126.

 ¹ Див. примітку 3 до листа І. Мазепи до М. Зотова від 5 вересня 1699 року. Тут же В. Кочубей відрікається від свого зв’язку із Петриком, якого йому закидали.

 ² Петрик віз платню Ф. Жученку та запорожцям. До речі, він її не привласнив, хоча міг, а доставив за призначенням, отож злодієм не був.

 ³ Можливо, І. Обідовського, ніжинського полковника; небожами І. Мазепи були також К. Мокієвський, київський полковник, та А. Войнаровський.

 ⁴ Смертну кару прийняв 2 грудня 1692 року царичанський сотник (прізвище не збереглося), а китайгородському Салу інсценізували кару на смерть і заслали до Сибіру.

 ⁵ З Іваном Обідовським, ніжинським полковником, який помер у 1701 році.

 ⁶ Дружина І. Мазепи Ганна померла 1702 року.

 ⁷ Йдеться про Мотрю. Перша дочка звалася Ганна.

 ⁸ Мотря сама втекла до Івана Мазепи, бувши в нього закохана.

 ⁹ Анненков Григорій Іванович — російський полковник, очолював російське військо, що було при боці гетьмана.

 ¹⁰ Натяк на сепаратизм гетьмана, а водночас прихильність його до Польщі.

 ¹¹ Йдеться про листи І. Мазепи до Мотрі Кочубеївни. Їхні тексти див.: Іван Мазепа. Художньо-документальна книжка. — К., 1992. — С. 112-114.

 ¹² Очевидно, це знову натяк на акцію Петрика, що творилася на Полтавщині, де були маєтки В. Кочубея.

Попередня       Головна       Наступна