Попередня       Головна       Наступна

ЮРІЙ РОГАТИНЕЦЬ (? ЙОВ БОРЕЦЬКИЙ)

Гіпотезу про те, що саме Ю. Рогатинець написав «Пересторогу», висловив І. Франка у статті «Z dziejów synodu Brzeskiego». Його підтримав, але обережно, М.Возняк, який сприймав «Пересторогу» як «маніфест поступової течії сучасного українського громадянства» (Історія української літератури. Т. II. — Львів, 192], — С. 175). Вважали також, що твір написав львівський священик Андрій Вознесенський, чи синодальний вікарій Григорій Василевич, чи Йов Борецький у львівському періоді свого життя. Сам Юрій Рогатинець був багатим львівським міщанином, фабрикантом і торговцем вибиваних шовкових тканин, водночас — одним із керівників Львівського братства. Брав участь у православному Берестейському (Брестському) соборі 1596 р. К. Сакович писав навіть про секту рогатинців у Львові.

ПЕРЕСТОРОГА, ВЕЛЬМИ ПОТРІБНА НА ПОТОМНІ ЧАСИ ПРАВОСЛАВНИМ ХРИСТИЯНАМ, 1605 — 1606 РОКУ

Уривки

Синам святої католицької східної церкви, аби відали, що деякі єпископи коронних держав, котрі від початку завжди були під владою та послушенством святійшого вселенського константинопольського патріарха, потім не для спасіння душ своїх або доручених собі, а через певні причини свої та дочасні пожитки (як це нижче показано буде) свого патріарха відступили, і римському папі в послушенство віддалися, і велике замішання в людях учинили. Відтак, пишучи книжки й друкуючи, майбутнього віку людям знати дають, начебто вони задля спасіння людських душ це вчинити мали, нічого іншого в Божу церкву не внесли, тільки те, що ніби спершу бути мало й було, відновили. І показують, наче папа римський старший над усіма патріархами мав бути, а потім начебто патріархи мали від нього відірватися, і він їх прокляв як вселенський патріарх та намісник святого Петра, апостола та єпископа римського. А потім нібито на Флоренському соборі перед півторастами роками, тобто після року тисяча чотириста п’ятдесят дев’ятого або десятого ¹, мали учинити поміж себе згоду, і митрополит київський Ісидор наче ту згоду в Руській землі утвердити мав, що немов на численних місцях у церквах старофундованих відбулося, тощо.

Православний християнине, є потреба того, аби кожен відав, звідкіля в цю землю прийшла християнська віра. Інакше не довідаєшся: тільки з Греції прийняли християнську віру передніше, аніж ляхи з німців римську за двадцять і п’ять років. 1 так з’явилися великі ревнителі, котрі багато, з великим коштом церков та монастирів намурували й маєтностями наділили, золотом, сріблом, перлами та дорогими каменями церкви приоздобили, книг велике число словенською мовою нанесли, але того, що було найпотрібніше, посполитих шкіл, не фундували ². Від цього поганська грубість та природження, що тягли до марності цього світу, так їх уразили, що немало тих побожних благочестивих самодержців, князів руських, заведені красотами цього світу й наукам не навчених, упали у велику ласість, взяли велику хіть до панування й розділилися: одні тут залишилися, а інші в північних краях держави посіли, а ті й далі у своїй державі жили. А коли задля панування очі лупили, один одному видираючи і на поміч супроти себе довколишніх сусідів приводячи, тобто венгрів, поляків та литву, чинили так велике кровопролиття. Через це ті помічники, перемігши супостатів їхніх, потім і самі перемагали, і держава Руська в їхні руки переходила. Відтак церкви Божі з їхніми окрасами грабувалися: золото, срібло, та інше коштовне каміння, та книги забрано, як це на око побачиш у самому коронному Кракові, повно того і в костелах римських. Книг словенських великими склепами знайдеш замкнених, яких на світ не випускають. Так само є у Львові у ченців-домінікан склеп великий книг наших словенських учительних, докупи знесених після зруйнування й осягнення Руської держави.

І так це вельми зашкодило Руській державі, що не могли шкіл та наук посполитих розширяти і їх не фундовано, бо коли б науку мали, тоді б через невідомість та глупство своє не прийшли б до такої погибелі. Читаючи польські хроніки, знайдеш щодо того достатньо, як поляки Руські держави пообсідали, поприятелившись із ними і дочок своїх за русинів віддавши, через них свої оздобні звичаї й науку вкорінили. Так само й русь, з’єднавшись із ними, позаздрила їхнім звичаям, їхній мові та наукам і, не маючи власних наук, до наук римських своїх дітей почали віддавати, котрі з науками й віру перейняли. І так науками своїми все руське панство до римської віри привели, аж нащадки князів руських з віри православної на римську вихрестилися й назвиська та імена собі повідмінювали, ніби ніколи не бували нащадками благочестивих прародителів своїх.

А за тим православ’я грецьке схололо і в погорду прийшло та до занедбання, бо особи знатних станів, також погордивши своїм православ’ям, до духовних урядів приходити перестали, але будь-кого на них ставили, згідно волі тільки самих посполитих людей. Відтак вступали на столиці невправні митрополити та єпископи, не такі, які спершу були, мужі святобливі, архімандрити київські, за старшинства яких і іноки бували людьми життя святобливого, так що просяяли добродійництвами своїми, а після смерті їхньої великі чудеса у гробах їхніх чесних діються, чого знаки й тепер є у Києві. Після тих доброподібних та подвижних ледачі, а не добрі настали. І так через них порядки церковні у забуття прийшли, книги ті, які ще залишилися, порохом припали і все набоженство прийшло до погордження, відтак люди не тільки стану шляхетського, але й простого стану приходили до іншовірства та відщепенства, бувши спокушені від духовних.

А в тих часах Грецька держава у світську перейшла в сарацинські руки ³ за гріхи християнські. Однак, коли вже той тиран утвердив свою державу по часі, коли Константинополь порожній був (бо греки розбіглися були), поганин зібрав люд докупи, дозволив, аби патріарх на столиці своїй сидів, владу духовну аби тримав, монастирі аби цілі залишалися і в них духовні щоб спокійно сиділи, давши першу данину, тобто по червоному від особи, і аби кожен вільно заживав не тільки набоженства, але й ремесла, грунтів, з яких прожиття хто має, аби люд посполитий за становим звичаєм патріарха обирав і від трьох патріархів був посвячений і від нього потверджений. Так ото Бог предивним чудом уладнав, щоб той поганин, який головним ворогом вірі Христовій є, радий-нерадий, як пес чужих скарбів, сам їх не заживаючи, є сторожем і розкрадати їх нікому не допускає.

Проздовж довгого часу святійші патріархи нашої держави не відвідували своїми особами, тільки через посланців своїх, а також митрополити: кожен із них, одержавши митрополію від господаря, короля польського, за благословенням до вселенського патріарха, до Константинополя, завше тільки посилали.

У той час, за зволенням Божим, благовірний князь Костянтин Костянтинович, у святому хрещенні наречений Василем, князь Острозький, наслідуючи благочестивим батькам та прабатькам своїм, маючи в домі, у князівстві своїм єпископію острозьку, від предків своїх, також князів київських, ідучи, у православній вірі неодмінно з предками своїми бувши утверджений, а єпископію маючи уфундовану і маєтностями доглянуту, а на багатьох місцях монастирі і в них іноків маючи, бувши збуджений Святим Духом, намислив утвердити православну віру, предками своїми скрізь уфундовану. Передусім подбав у святійшого патріарха, аби сюди дидаскалів заслав для розмноження науки віри православної, а він на те маєтностями своїми не жалів класти утримання, тож коли збудував школу та шпиталі, то маєтностями їх наділив. І так науки словенські та грецькі в Острозі заклав, друкарню зібрав, з благословенням та посланням патріарха вселенського заклав усе те.

Відтак почав святійший патріарх константинопольський про овечок своїх старання мати, які до нього стікалися. А бачачи його таку гарячу любов до Божої церкви, вселенський патріарх часто й часто його навідував, утверджував своїми посланцями та й письменами своїми.

За чим і великий король польський, святобливої пам’яті ⁴, князю, його милості, привілеєм те зміцнив і доручив, аби начальними духовними віри своєї завідував, а за його дорученням митрополії, єпископії роздавати людям віри й послушенства грецької обіцяв, також і давав.

Від того православ’я наше почало було висяювати як сонце. Почали з’являтися в церкві Божій учені люди: від учителів та будівників церкви Божої стали множитися друковані книги. Що бачачи, святійший патріарх тим частіше почав доглядати: дидаскалів мудрих присилав і нарешті святійший патріарх антіохійський Йоаким спершу, а потім і константинопольський ⁵ у Руську землю приїхали і час немалий кожен із них приїздом своїм промешкували, братства в містах постановили, ставропігію у Львові уфундували, також те передусім нагадали Стефанові, королеві, що то єпархія є його власна константинопольська. А в тому йому допомогли два сенатори, тобто православної віри, які ще були старі: згаданий князь Острозький, воєвода київський, та Теодор Скумин Тишкевич, воєвода новгородський. По тому король довідався від своїх канцлерів, що предки його віру грецьку у коронних державах тримали однако, як і римську, при вольностях та при зверхностях їхніх, залишив їх у межах духовної влади і те підтвердив та правами остеріг, дав також привілея свого король Стефан святійшому патріархові константинопольському, аби в усьому всі єпископи та митрополити із усім їхнім духовенством, як пастиря свого, слухали і були підпорядковані щодо порядку та всіляких справ, через нього постановлених, відповідно до старих прав [...]

А в той час приспів до Варшави коронний сейм, на якому про ту справу від відступних владик було багато сварів і утруднень, а для заспокоєння тих речей, коли не тільки митрополит та інші владики, які про те не відали, але й ті, що на тій раді вперше були, бачачи, що продали, як Іуда, кров невинну, розкаялися і того відреклися. Тільки ті, посли спритні не могли відректися. Дозволив король і наказав митрополитові, аби було складено синода, який був скликаний та відправлявся. Що на ньому діялося, є про те історії, як наші, правдиві, так і супротивників, фальшиві.

А що був там я сам, при тому, що писатиму, істину покладу перед Богом серцевидцем, що коли з’їхалися ми, князь Острозький із сином своїм, воєводою волинським ⁶, були там правдиво всі благочестя нашого як стану світського, так і духовенство (де і я сам був у всіх тих ходіннях та відправах), питали митрополита ⁷: чи він хоче з нами залишатися у благочесті, чи змішатися з ними, відступниками? Той явно сказав: «Оскільки того не доручав тим фальшивникам, то православ’я свого й пастиря, котрий на той сан мене посвятив, не відступлюся, і до вас прийду, і з вами щодо того радитися хочу, і те, що Бог нам усім і посланцям патріаршим на серце покладе, готовий те вчинити». Тоді знову, коли відійшли ми, вночі прийшли до нього відступники і там звабою диявольською намовили його до себе так, що на день завтрішній до них уже пристав. Те все знайдете в писанні синодовому, як відправлявся, що наше благовір’я й посланці патріарші тих відступників од церкви Божої відтяли, як гнилі члени, і віддали прокляттю. А вони, з’єднавшись із римськими біскупами, згоду свою вчинили і на знак згоди у Божій церкві всі заразом службу свою відправили, де відразу ж Бог показав, що відкинув їхню офіру, бо при тому служенні в келиху вино у воду перемінилося без приливання води, і мусіли в іншому келиху, не офірованому на жертвенниці, принести з дому вина і так просто погану свою справу, або ж офіру, відправити. Там же, звідтіля, ті відступники виправили єзуїтів, Скаргу з іншими, до Його Королівської Милості з тією новиною, що гадану згоду вчинили, і ті предтечі всюду оповідали про ту згоду. І православні послали до господаря двох православних послів з народу шляхетського, оповідаючи: те, що вчинили луцький та володимирський [єпископи] ⁸, те все зрада і фальш, і митрополит спершу правдиво до того, що є істинна правда, признавався, але зваблений був. Однак їхнє все духовенство про те не відає і при своєму пастирі, святійшому патріарсі, стоять, і вони є за те з духовних урядів скинуті та прокляті, а стани обидва, світський та духовний, їх за пастирів мати не бажають і просять, аби король, господар, митрополита та владик їм інших дав, відповідно прав та вольностей їхніх, його присягою на те усім стверджених. Оті посли від православних, ідучи за тими єзуїтами, скрізь свідчили та оповідали, що жодної згоди не вчинили і взагалі митрополита та владик відступних у прокляття віддали, тобто протосингел патріарший їх і з урядів, відповідно до права духовного, скинув і стани обидва, духовний та світський, їх за пастирів не мають, і господаря просити хочуть, аби відповідно до прав та їхніх вольностей їм замість тих відступників зволив інших пастирів дати.

Із тим, коли посли приїхали до Варшави, зараз почали їх намовляти лагідними словами, аби того занехаяли й замовчали, і обіцяно їм за те ласку справити господарську. Але коли того не могли щодо них доконати, не допустили їх до відправлення того посольства. А тим часом приїхали ті відступники й ту свою гадану згоду оповіли, супроти чого ті посли освідчилися про своє посольство. Їх наказано відправити з великим воланням на короля, вказуючи на ґвалт. Коли ж відправили, і те все королеві відповіли, і свідчилися, що їх за пастирів не мають і про інших пастирів до тих достойностей, та єпископій, та митрополій просять, а коли б того отримати не могли, то самі на сеймі бажають говорити і хочуть явно свідчити. А в тому часі відступники взяли листи з господарської канцелярії, маючи патронів Мацієвського, луцького біскупа, який прудко на краківське біскупство вступив, і канцлера литовського, котрий сам недавно від православ’я відступив і, римлянином ставши, став великим гонителем на Божу церкву.

Так оті відступники почали воювати Божу церкву. А спершу вдаряли на Віленське братство й Берестецьке навзаєм, муками відбиранням добр, недопусканням робити, ремесла вживати, торгівлі та всілякого ґендлю, і то так, що коли хто не мав знаку на чолі чи руках відступлення та спілкування з ними, жодному не було вільно ані купити, ані продати, а найбільше у Берестю Потій помучив так, що мусіли від домів своїх розбігтися. А Віленське [братство] вкупі залишилося, маючи при собі єретиків, котрих їм Господь Бог заступниками дав. А в тім гонінні, чим більше вони гонені та переслідувані були, тим сила Божа більша над ними виявлялася, а братство множилося, школа росла, людей із неї вчених, отих казнодіїв ^а мудрих [багато] виходить. І так мужніють і укріплюються, посеред вовків неушкоджені є і правдиво оті слова Збавителя над собою явно мають: «Не лякайся, черідко мала, бо сподобалося Отцю вашому дати вам царство» ⁹. А друге, де мовить, що брами пекельні не змогли їх перемогти ¹⁰. Отак воно діється й досі [...]

 ^а Казнодія — проповідник.

На тому сеймі, коли попирали посли ту справу супроти митрополита та владик, тоді ті відступники, маючи по собі владу духовну римську і також владу королівську, справу ту із того сейму відтягай, а потім чинили велике насилля убогим людям. Попів до тієї унії ґвалтом притягали, а які не далися, щоб їх зводили, безчестили, інших ув’язненням та муками гнітили, інших, скеровуючи [до унії], забивали, топили і різними способами почали губити, їздячи по містах, церкви печатаючи, беручи владу у гетьмана.

А в той час сталося, що під Луцьком, у монастирі святого Спаса, в дідицтві князя, його милості, пана воєводи київського ¹¹, був священик Стефан Добрянський, який не покорився тому безвір’ю, і люд до нього із міста навернувся і там почав у нього набоженства заживати.

Кирило, луцький [єпископ], не відаючи, що йому вчинити, не можучи до нього явно й приступу мати, скерував на нього своїх кревних, які були ним найняті шпигувати за тим Стефаном. Він був у своїх потребах у Луцьку і йшов до черниць у монастир; тоді ті лотри пішли за ним із міста, а було це близько перед Божим Різдвом, а коли випровадили за місто, піймали на оболоні та й утопили [...]

Хто супроти вас пише, не сміє жоден імені свого в книжках своїх написати, аби його не спіткало, як Стефана-попа, котрого в луцькій ріці втоплено, що супроти вас стояти обіцявся й заповідався. І міщанам львівським та віленським, церковному Братству, також берестейським міщанам далися ви знати, відає те їхній хребет та мішок; і попа їхнього Павла в Берестю, як є, в темниці сморідливій мордували й іншим побожним священикам голови та бороди ви пообголювали. І самого отця Никифора, котрий вас судив, того великого протосингела, у заточення запровадивши, заморили, а він вас писанням та книжками своїми звинуватив. І Стефана Зизанія, дидаскала шкільного та казнодію, який на вас поставився і книжки свої явно друкував, обезчестили і на його здоров’я так важили, що, через комина витиснувшися, утік із Вільни.

Дивно є всім, для чого Іпатій, єпископ, пишучи, криє своє ім’я у своїх книжках, повних усілякої зваби, і під покриттям-бо світить, а чому на свічнику не стоїть, аби всі бачили світлість його? Інших у воді топите, бувши повинні самі, прив’язавши собі каменя до шиї, утопитися, як і Христос казав. І видали ви останню книжку свою супроти книги такого собі Філалета ¹², погрожуючи йому києм. І пише Потій у тих-таки останніх теперішніх книжках, про нового календаря, котрого ви, в Римі видрукувавши по-руському, принесли із Рима, хвалячи того богопротивного календаря, що є він добрий і вельми потрібний, і про такого собі Лятоса ¹³, котрий проти нового календаря пише заперечення, оповідаєте і радите йому їхати до Рима на науку, аби тут швидко-швидко визволився із клопоту цього світу.

ПРИМІТКИ

Перекладено з книжної української мови за виданням: Хрестоматія давньої української літератури. Упорядкував О. Білецький. — К., 1967. — С. 156-162.

 ¹ Про Флоренський собор див. «Відпис» Клирика Острозького.

 ² Тут автор неточний: школи були запроваджені ще в часи Київської держави, тоді ж установилася місцева система освіти. Інша справа, що на той час вона була недостатня. Зрештою, далі автор говорить про велике число руських учительних книг, що їх вилучили з обігу поляки.

 ³ Тобто були звойовані турками, — сарацинами називали арабів або ж взагалі мусульман.

 ⁴ Йдеться про польського короля Стефана Баторія, королював у 1576-1586 рр.

 ⁵ Йдеться про приїзд константинопольського патріарха Єремії,

 ⁶ Воєводою волинським був Олександр Острозький. ¹ Тобто Михайла Рогозу.

 ⁸ Кирило Терлецький та Іпатій Потій.

 ⁹ Лука, XII - 32.

 ¹⁰ Матвій, XVI — 18: «І сили адові не переможуть її».

 ¹¹ Тобто К. Острозького.

 ¹² Книжка проти Філалета — це «Антиризис» І. Потія, видана у Вільні в 1599 р.

 ¹³ Лятоса, котрий проти нового календаря пише... — Іван Лятос, математик, філософ, астролог, перебував в Острозі при князеві, написав працю проти нового григоріанського календаря.

Попередня       Головна       Наступна