‹‹   Головна        





Ірина ЖИЛЕНКО

АВТОБІОГРАФІЯ СВЯТ. ДИМИТРІЯ САВИЧА (ТУПТАЛА)


Свят. Димитрій Савич-Туптало, більше відомий за своїм канонізаційним прозванням як святитель Димитрій Ростовський, є останнім визначним українським церковним письменником тої величної доби в історії нашої Батьківщини, яку історики звичайно називають епохою визвольних війн та Руїною. Проте її правильніше назвати могилянською або, вірніше, помогилянською добою. Адже якщо козацькі шаблі принесли простим українцям славу хоробрих і відчайдушних людей, їхньому керівництву — поганих і переважно продажних політиків, а більшості населення нашої Батьківщини — страждання ще жахливіші, ніж у найтяжчі часи польського панування, то культурне будівництво к. XVI - поч. XVIII ст. поставило Україну в ряд найбільш освічених та культурних націй Європи. На жаль, свят. Димитрію не пощастило народитися в часі розвою цієї величної доби, і він став свідком закономірного закінчення кривавої вакханалії другої половини XVII ст. — утиски української культури московською державою. Вся діяльність святого пов’язана, власне, зі спротивом цьому процесу. Сумною іронією є його канонізація саме в той час, коли за наказом синодальної влади піддавалась нищівному цензуруванню найголовніша справа життя святого - “Житія святих”.

У відношенні до біографії свят. Димитрія ми маємо доволі унікальну можливість, недоступну нам у вивченні біографій абсолютної більшості святих — почути про його життя, так би мовити, “з власних вуст”. Справа в тому, що свят. Димитрій, серед свого численного літературного спадку, залишив нам власноруч написану автобіографію — своєрідний особистий літопис, який нижче пропонуємо вашій увазі в адаптованому до сучасної української мови вигляді. На жаль, ця автобіографія дуже лаконічна, причому святий, очевидно боячись перлюстрації, надав її змісту абсолютної “безконфліктності”, старанно обходячи всі гострі політичні процеси того часу. Проте, на нашу думку, є в цій особливості твору і значний позитивний аспект. Адже загальновідома активна позиція святителя у питанні відстоювання української церковної незалежності в багатьох історичних студіях кінця минулого та цього століть нерідко виходить на перший план і дещо захиляє собою всі інші напрямки діяльності свят. Димитрія. Ці питання коротко висвітлені нами в примітках. “Аполітичний” же “Діаруш” змальовує нам те, що найтяжче вивчити і виповісти досліднику - внутрішнє, духовне життя святителя — передусім людини глибокої віри та надзвичайної духовності. А саме дані риси характеру цієї надзвичайної людини й були домінуючими. Димитрій-історик, Димитрій-полеміст виріс, власне, з Димитрія - ченця, священика, пастиря.

Власне «Діаруш» мав свого попередника — рукопис із хронологічними записами, зроблений свят. Димитрієм для своїх наукових студій, що містить короткі записи з датами про різні події, які відбулися по Різдві Христовому (в тому числі — літописні, особливо цінні для нас у зв’язку з точними вказівками на їхнє джерело). В кінці рукопису містяться записи про події, що сталися за життя свят. Димитрія. Не всі ці записи увійшли пізніше до «Діаруша». Тому, нижче в примітках до основного тексту ми подаємо ті з них, які є суттєвим доповненням до основного тексту за виданням: Шляпкин И.А. Св. Димитрий Ростовский и его время (1651-1709 г.) — Спб., 1891. — Приложения. — С. 4-11.






Діаруш грішного ієромонаха Димитрія, постриженика Кирилівського монастиря.



Батьки мої, Сава Григорович і Марія Михайлівна, християни благочестиві граду Макарова, в законному шлюбі перебували[1].

Во грісі родила мене мати моя 1651 року, місяця грудня, і наречено було мені ім'я Даниїл: на той час була війна Радзивілова [2]; і хрещенням святим просвітлений [був][3].

1668, липня 9, на святого священномученика Панкратія в іноцький образ пострижений у монастирі Кирилівському київському преподобним отцем Мелетієм Дзиком, ігуменом Кирилівського монастиря.

1669, березня 25, на Благовіщення Пресвятої Богородиці, на диякона поставлений преосвященним митрополитом Йосифом Тукальським [4], у Каневі.

1675 року, на Зішестя Святого Духа (травня 23) на священика поставлений преосвященним архієпископом Чернігівським Лазарем Барановичем [5], в монастирі Густинському [6]; і був при його преосвященстві проповідником певний час [7].



1677 рік


Червня 31 виїхав із Чернігова в Новодвір на поклоніння святому образу Пресвятої Богородиці чудотворному [8].

Серпня 13 приїхали з паном Бучинським до Новодвору увечері, і поклонилися чудотворному образу ще в старій церкві, а 14 числа, на предпразнество Успіння, преосвященний [Феодосій] Василевич, єпископ Білоруський [9], із кліром і немалою кількістю священиків, перед Літургією здійснив перенесення чудотворного Пресвятої Богородиці образу зі старої церкви до нової [10]. Того ж дня рано поспішив на це перенесення його пречесність отець [Климент] Тризна, старший Віленський [11]. Того ж дня, перед хресним ходом, представлений був я єпископу у вівтарі. У названому ході йшов поряд із Хоментовським — єпископським проповідником. Коли хресний хід увійшов до церкви, й чудотворний Пресвятої Богородиці образ поставлений був на місці; тоді отець Хоментовський сказав проповідь на такі слова: "Воставши Маріамъ, иде въ горняя со тщаніємъ, и вниде въ домъ". По закінченні проповіді сам єпископ здійснював Літургію.

Серпня 15, на саме свято Успіння Богородиці, той же єпископ здійснював Літургію; і після Літургії говорена була проповідь отцем Паскевичем, мінським проповідником, котрий на тій же Літургії висвячений на ієромонаха. В обидва ці дні єпископ влаштовував учти багаті для усього духовенства, де і я був.

Серпня 16, отець Никодим, ігумен Целерський, оглашав у церкві після обідні чудеса Пресвятої Діви, що сталися під час ходу.

Із Новодвора поїхав я до Вільни з отцем Климентом Тризною, старшим Віленським.

Бувши у Вільні, говорив дві проповіді, одну в неділю вісімнадцяту по П’ятидесятниці, а другу — в неділю двадцять третю.

Перед Філіповим заговінням преосвященний єпископ Білоруський приїхав до Вільни; звідки з його преосвященством поїхав я 24 листопада до Слуцька.

Грудня 6 замешкав у Слуцькому братстві.

Грудня 28 отець старший Мокрієвич привіз до мене листи з Чернігова, як від тамтешнього пана полковника, заявляючи іменем ясновельможного гетьмана, аби я до них повернувся, так і від Київського Михайлівського монастиря преподобнішого отця ігумена Дзика.




1678 рік


Січня 10 духовенство братства Слуцького, утримавши мене у себе щонайсильнішими проханнями й великими обіцянками, послало до отця ігумена Дзики отця Христинича з листами про мене просительними.

Лютого 16, з купцями, що приїхали із Чернігова, отриманий мною другий лист від пана полковника Чернігівського, з викладенням гетьманського побажання, аби я до них повернувся назад.

Лютого 20, отець Христинич приїхав із відповіддю від отця Дзика із Києва, з листами до Слуцького братства й до мене.

До монахів Слуцького братства від отця Дзика наступного змісту був власноручний польською мовою лист:

"Милостиві мої отці, Слуцьке братство Преображення Господнього, щирі мої благодійники та друзі!

[Зичу вам] доброго здоров'я, щасливих подій, благословення Божого, і всіх тимчасових і вічних благ від руки Пречистої Діви й Матері Божої, допомогою ваших патронів, св. Архангела Михаїла та всіх Небесних Сил, і святої великомучениці Варвари; і від найчистішого джерела добрóт отримати вам, милостивим моїм отцям і благодійником, щиро бажаю. Хоча й не знайомий із милостивими отцями, але добре відома мені пильність ваша й гаряча ревність до загальної нашої Матері, Церкви Божої. Сам Господь Бог мій навчив мене щодо вас: "Від плодів їхніх пізнаєте їх"; а це, як могло бути, зобразив св. Павло: "Плід духовний з любов'ю... і далі". В листі, адресованому мені, найостаннішому слузі Церкви Божої, побачив я велику милість і невимовну, Духом Святим розпалену любов вашу до перебування у вас отця і брата нашого, чесного отця Димитрія, задля всіяння слова Божого до сердець ваших. Я зі свого боку і [від] своєї обителі на це радо погоджуюся, не забороняю вашої до нього прихильності, але [тільки] на час, і з тим, щоб це було згідно його бажання. Якщо ж тут не буде в ньому великої потреби, то дозволю й довше лишатися йому у вас. Вельми хвалю схильність вашу до слухання Слова Божого: "Блаженні, хто чує слово Боже і береже його". Це є істинними знаком призначеності до Вічної Хвали, якої ми недостойні. Бажаючи вам усіх духовних утіх, доручаю себе любові вашій з убогим монастирем моїм, перебуваючи в молитвах своїх до послуг, ваш, милостивих моїх отців і благодійників, найнижчий слуга і постійний богомолець, Мелетій Дзик, ігумен св. Михаїла Київського Золотоверхого монастиря. Із монастиря Михайлівського, 5 лютого 1678 року, за нашим стилем".

Отець ігумен Дзик прислав декілька часток мощей св. великомучениці Варвари, із яких одну віддав я до церкви братства Слуцького, котра покладена у золотий хрест і до Спасителевого привішена образу.

З тим же отцем Христиничем прислав мені Михайлівського монастиря інок, отець Арсеній, книгу в багатому і золотому перепльоті, зі срібними застібками; та воздасть йому Бог.

Березня 2 через купців чернігівських відповів я пану Чернігівському полковнику та отцю ігумену Дзику на їхні листи, 16 і 20 лютого прислані.

Березня 11, на пам'ять святого Софронія, архієпископа Єрусалимського, у понеділок, блаженної пам'яті отець Феодосій Василевич, єпископ Білоруський, архимандрит Слуцький, приставився у Любліні. Та почиє з миром.

Через тиждень приставився отець Серапіон Замаревич, того ж понеділкового дня. Пом’янь його, Господи, в царствії Своєму Небесному! Похований у Новодворі, і при новій церкві він покладений.

Травня 9, на перенесення мощей св. Миколая, був я у Грозові [12] на святі.

 Липня 14 їздив я з отцем Олейкевичем до села Старожице, від Слуцька чотири милі, де Пресвята Богородиця явила милість Свою зціленням п'яти хворих, з яких двоє знемогли хворобою голови та очей, один страждав від нечистого духу; жінка, котра внутрішню мала хворобу, і одна глуха жінка, поклонитися чудотворному образу [13]. Усе це під час Літургії в недільний день відбувалося.

Серпня 1 Макарій Лигариді, митрополит Грецький, приїхав до Слуцька.

Серпня 3 отець Феофан Креховецький, архимандрит Овруцький також прибув до Слуцька.

Серпня 29 отець Ісайя Бай за предстательства отця старшого Віленського зведений на ієромонаха в Слуцьку, в церкві св. Іоана Хрестителя, в день Усікновення його; до чого і я доклав свого старання: висповідав його на прохання отця Дубинського, проповідника Віленського; а перед тим отримав від отця старшого наступний польською мовою лист:

"Щонайпречесніший в Бозі панотче Димитрію, мій во Христі отче і брате!

Заїхавши до Цеперського монастиря [14], і дізнавшись, що до Слуцька приїхав преосвященний отець митрополит Грецький, хотів був сам приїхати для засвідчення мого поклону, але від того утримали мене інші справи. Отже, посилаю я отця Йону Дубинського з отцем Браєм, аби, при засвідченні пошани, попросив про висвячення отця Бая на ієромонаха. Пора йому з нами священицьке нести тягло, від якого за попередніх властей ухиляв свої рамена. А тому і Вашого сприяння прошу у цій справі, (бо Ви добре роззнайомилися з митрополитом) — допомогти моїм стáрцям і відвернути перепони, що можуть виникнути у зв'язку з висвяченням; це Господу Богу, мені, і всій моїй обителі на добро буде. Постарайтеся й ви докласти старання свого до його висвяти, за що я вдячністю своєю відплатити надіюсь, а нині, передаючи себе вашій братській любові, бажаю вам, во Христі брате, всілякого блага. Палкий слуга, Климентій Тризна, старший Віленський, монастиря Зішестя Святого Духа".

Вересня 22 з отцем Гуславським, ігуменом Мінським [15], був у Старчицях коло чудотворного образа, де протягом двадцяти тижнів збулося чудотворінь від образа Богородиці 76.

 Жовтня 11 отець Мефодій, архидиякон Вінницького, прибув до Слуцька.

Жовтня 19, у суботу, увечері, 9 години, було затемнення місяця.

Жовтня 29 пан Скочкевич помер, у п'ятницю ранком, в кінці сьомої години: та почиє з миром!

Грудня 3 здійснене над ним прекрасне поховання, при якому говорив я проповідь, за що дано мені голландського доброго полотна 6 ліктів.



1679 рік


Січня 29, увечері, виїхав зі Слуцька з паном Димитрієм Окуличем, березинським купцем.

Лютого 5 приїхав до Березни.

Лютого 6 прибув до монастиря Максаківського [16]; до Батурина ж приїхав у суботу, перед тижнем блудного сина, де був ясновельможним гетьманом [17] вельми милостиво прийнятий і його благодійством користуюся по сьогодні.



1680 рік


Лютого 21 від преподобних отців кирилівських монахів приїхав до Батурина отець Меркурій до гетьмана з листами просительними про мене на ігуменство, а до мене з вибором від цілого монастиря, котрого 23 числа я і відправив назад.

Грудня 16, на пам'ять пророка Аггея, з середи на четвер, з'явилася у небі вельми велика комета, і з'являлася аж до Богоявлення Господнього [18].



1681 рік


У четвер першого тижня великого посту приставився отець Кирило, уставщик Батуринського монастиря: поховали його у п'ятницю ранком.

Того ж року отець Монастирський на Великому Посту поставлений ігуменом Кирилівським.

Червня 28 дня, перед св. Петром, зроблено склепіння в церкві монастиря Батуринського: в день Преображення антимінс у ній покладений, і першу обідню відправляв отець Почека, митрополит Сербський, за ігумена Феодосія Гугуревича.

Місяця липня перед св. пророком Іллею, народився благочестивий цесаревич Ілля Феодорович.

Серпня 9, на пам'ять св. апостола Матфея, вночі в Батурині був трус землі, але ледве хто під час загального всіх людей сну чув: сам пан гетьман, і стольник Максим Даландин добре чули, і з великим страхом; також і інші люди, не лише в Батурині, але й повсюдно [19].

Серпня 10 отець Єримія Ширкевич, ігумен Максаківський, приставився увечері, о восьмій годині, в середу; та почиє з миром!

Серпня 26, у п'ятницю по обіді, приїжджали до мене в монастир Батуринський отець Віктор і отець Рогоза від усієї братії з обранням та проханням до них у монастир на ігуменство. Останнього дня серпня попрощався я з ясновельможним гетьманом.

Вересня 1 виїхав із Батурина до архипастиря [20] з указом; дай Боже щасливого шляху!

Вересня 2, в суботу, дуже пізно, приїхав до Чернігова з отцем Віктором, з отцем Рогозою і з отцем Ісайєю.

Вересня 4, в неділю, ранком, був я у владики з гетьманським листом, і вельми милостиво його преосвященством був прийнятий. Як тільки розпечатав листа — зразу ж наступні сказав слова: «Не читаючи писання, кажу: та благословить вас Господь Бог не тільки ігуменством, але за іменем "Димитрій" — бажаю вам і митри: Димитрій та отримає митру!» Того ж дня був я на обіді у його преосвященства, і любовно вгощений. Між іншими милостивими словами таке мені сказав: "Цього дня [пам'ять] святого Мойсея Боговидця. Цього дня сподобив вас Бог ігуменства в храм Преображення Господнього, яко Мойсея на Фавор; сказав свої путі Мойсеєві, та скаже і вас на цьому Фаворі путь свій до вічного Фавора". Ці слова я, грішний, мав за хороше предзнаменування і пророцтво й запам'ятав. Дай Боже, аби пророцтво його архипастирства збулося!

Вересня 5, в понеділок, після обідні, отримав благословення, і указ у його пастирської милості на ігуменство Максаківське і Клюсовське, і посох свій хороший дав мені його преосвященство на благословення, і так мене з добром відпустив, немов батько рідного сина. Дай йому, Господи, все благе по серці його!

Вересня 8 Різдво Пресвятої Богородиці святкував в Мянині.

Вересня 9, в п'ятницю, ранком, приїхав до монастиря і вступив на ігуменську посаду — дай Боже добрий початок! — у п'ятницю.



1682 рік


Лютого 7, у вівторок, після утрені, на пам'ять преподобного отця Парфенія, приставився блаженної пам'яті отець Мелетій Дзик, ігумен Михайлівський Київський: вічна йому пам'ять [21]! На його місце обраний отець Феодосій Гугуревич, ігумен Батуринський; а до Батуринського монастиря [22] на Гугуревичеве місце мене Бог сподобив.

Березня 1, на пам'ять св. Євдокії, в середу першого тижня Великого Посту, отець Феодосій Гугуревич здав мені з себе ігуменство монастиря Батуринського, в церкві святителя Христового Миколая; а сам того ж дня виїхав із монастиря у шлях свій до Києва. Боже, посприяй йому!

Березня 3, в п'ятницю першого тижня великого посту, поїхав я до Максакова, аби, здавши Максаківське ігуменство, подякувати тамтешній братії.

 Березня 4, в суботу, на обідні в Максакові, отця Петра, священика із замку, постриг у камилавку, і назвав його Павлом, во Ім'я Господа; а на другий день, у неділю, рясофорних двох братів, Никона і Киприяна, постриг у мантію і назвав одного Никодимом, а другого Каллістом.

Березня 6, у понеділок, поїхав до монастиря Батуринського, і отримавши пастирський указ, прийняв начальство цього монастиря. Дай Боже час добрий! Боже, почуй моє [моління] про допомогу! Преблагословенна Діво, благослови початок!

Квітня 1, в суботу Похвальну, в Дівочому монастирі постриг у мантію трьох дівчат і двох жінок; імена їхні — Єлизавета, Варвара, Февронія, Євфимія і Марфа.

Отець Гугуєвич, ігумен Михайлівський Київський, прислав по покійному отці Дзику на сороковуст п’ять червінців, а для мене особисто два: дякувати Богу!

В суботу Лазареву отця Петра Ходоровича постриг у мантію, назвав його Пахомієм.

В суботу велику одяг камилавку на служителя свого; і назвав його Мойсеєм.

Травня 3, отець Георгій монах, постриженик отця Галятовського, Чернігівський, в Батуринському монастирі помер.

Липня 11, отець Мелетій Лопата приставився по полудні.

Серпня 12, отець Варлаам, духівник монастиря Батуринського приставився у суботу, під час трапези обідньої.

Жовтня 26, на пам'ять св. Димитрія, двох служителів — Іонна та Григорія — постриг у мантію, і назвав їх: Іонна — Йовом, а Григорія - Гавриїлом.

Листопада 24, в день св. великомучениці Катерини, преосвященний митрополит Болгарський Мелхіседек в монастирі нашому в церкві трапезній висвятив брата Гедеона диякона на пресвітера, Йова і Гавриїла на дияконів.

Грудня 23, в суботу, двох у рясофор постриг, одному ім'я Феофан, а другому Симеон.



1683 рік


Січня 19 дня, з четверга на п'ятницю, перед північчю, приставився ієродиякон Йосиф, постриженик отця Гугуревича: вічна йому пам'ять!

Вересня місяця у кінці брат Йоіль диякон утонув; і Іван Домонтович, суддя генеральний, помер, [той], котрий збудував кам'яну церкву в монастирі Батуринському, де і покладений на лівому боці біля стовпа. Вічна пам'ять!

Жовтня 12, на пам'ять святих мучеників Прова, Тараха і Андроніка, в Дівочому монастирі церква і трапезна згоріли у північ: у вівтарі загорілося від необережності пономарів.

Жовтня 26, на пам'ять св. великомученика Димитрія, патрона мого, зняв я з себе ігуменство Батуринське.



1684 рік


Квітня 23, в день св. великомученика Георгія, приїхав до монастиря Печерського й почав жити [там] по милості Пресвятої Богородиці при архимандриті Варлаамі Ясинському.

Того ж року, у Великий Піст, приставився святої пам'яті монах Афанасій Федорович, келійник преосвященного архієпископа Чернігівського Лазаря Барановича в Середу Велику, а в Четвер Великий похований у монастирі Іллінському, вічна йому пам'ять!

Місяця липня був у мене в Печерському монастирі брат Феофан із Батуринського монастиря, мій постриженик, котрий вирядився до дальніх країн, Бог знає з яким наміром.

Того місяця почав, з Божою допомогою, задля послуху, писати житія святих на цілий рік. Дай Боже звершити! [23]

На початку місяця грудня отець Тимофій Богданович, проповідник, приставився в Новгородку-Сіверському.

Того ж місяця 12 дня, вночі затемнення місяця було, і отець Іаков Олонецький у Печерському монастирі приставився. Вічна пам'ять! Він мені заповів книгу "Hortum Pastorum", тобто "Сад проповідницький".

Невдовзі перед цим, за декілька тижнів, приставився Паїсій Гладкий, постриженик Кирилівський, але не в Кирилівському, а в Чернігівському помер монастирі. Бог відає, де й мені судиться главу положити!



1685 рік


Близько [пам'яті] святого Петра було обрання на митрополита київського Гедеона Святополка, князя Четвертинського [24].

Серпня 10, в понеділок, почув я благовіст до утрені, та задля звичайної своєї ліні розіспавшись, не поспів до початку, але проспав аж до читання Псалтиря. В цей час бачив таке видіння: привиділося, ніби доручено мені доглядати печеру, в якій святі почивали мощі. Оглядаючи зі свічею святі гроби, побачив, ніби там же почиває свята великомучениця Варвара. Підійшовши до її гроба, видів, що лежить боком, і гроб її дещо підгнив. Бажаючи її прибрати, вийняв мощі її з раки, і поклав на іншому місці. Прибравши раку, приступив до мощей її, взявши їх руками для перекладення в раку: але раптом побачив святу Варвару живою. Промовив я до неї: "Свята діво Варваро, благодійнице моя, вмоли Бога за гріхи мої!". Відповіла свята, ніби маючи сумнів який: "Не відаю, — казала, — чи вмолю, бо молишся по-римськи" (думаю, що сіє мені сказано задля того, що я вельми лінивий до молитви, на зразок римлян, у котрих вельми коротке молитвослов’я, — оскільки у мене коротка й нечаста молитва). Слова ці почувши від святої, почав я тужити, і ніби впадати у відчай. Але свята невдовзі поглянула на мене з веселим і усміхненим обличчям, і сказала: "Не бійся". І інші деякі втішні слова вимовила, котрих я і не пам'ятаю. Потім поклавши її в раку, поцілував її руки і ноги: здавалося тіло живим і [було] вельми білим. Але рака вбога й струхла. Печалячись через те, що нечистими і оскверненими руками й вустами дерзаю торкатися святих мощей, і що не бачу хорошої раки, роздумував, як би прикрасити цей гроб, і почав шукати нову й багатшу раку, в яку б перекласти святі мощі; але в той самий момент прокинувся. Жаліючи про пробудження моє, відчуло серце моє деяку радість. Бог відає, що цей сон знаменує, і які після нього будуть події! О, коли б молитвами святої Варвари, патрона мого, дав мені Бог виправлення поганого й окаянного житія мого! [25]




1686 рік[26]


Січня 15 дня, на пам'ять преподобного отця Іоана Кущника, з отцем Варлаамом Ясинським, архимандритом Печерським, прибули до Батурина, де від ясновельможного пана, Іоана Самойловича, гетьмана, і від сиятельнішого князя Гедеона Святополка, митрополита Київського, намовлений був взяти знову ігуменство монастиря Батуринського.

Січня 29 дня, на перенесення мощей св. Ігнатія Богоносця, преосвященний митрополит поїхав до Києва, на престол свій, на святу Софію, в п'ятницю.

Лютого 2, на Стрітення Господнє, у вівторок, преосвященний митрополит служив з усім своїм кліром у святій Софії.

 Лютого 4, на пам'ять св. Ісидора Пилусітського, виїхав я із Печерського монастиря до Батурина, у четвер.

Лютого 9, на пам'ять св. мученика Никифора, у вівторок, на віддання свята Стрітення Господнього, в'їхав до монастиря Батуринського, й сів на ігуменстві, по волі й наказу властей духовних та мирських [27].




1687 рік


Березня 4, в п'ятницю Хрестопоклонної сідмиці, преподобного Герасима, що на Йордані, о четвертій годині дня ........................ [28]




1688 рік [29]


Березня 15, із монастиря святителя Христового Миколая Крупицького Батуринського, писав я до Москви до патріарха [30] наступного листа:

"Божою милістю, великому панотцю, святішому і всеблаженному отцю, кір Іоакиму, патріарху царственого міста Москви, і всія Рóссії [31] та північних земель отцям отцю, і пастирям пастирю, моєму ж найвищому архипастирю, премилостивому отцю і щонайбільшому благодійнику, смиренну мою до лиця землі перед ступнями ніг схиляючи главу, щонайнижче кланяюсь.

Перед святительство ваше, отця і архипастиря нашого, і я, вівця отари твоєї, хоча й найостанніша, і нітрохи не знана, цим негідним писанням моїм (оскільки на краще не здатен) звертаюся, і до ступнів святих твоїх ніг припадаю, аби сподобитися святішим моїм архипастирем знаним і згадуваним бути на ймення. До лиця бо земного великопостним поклонінням святині вашій, отцю і архипастирю моєму, кланяючись, через посланника від вірного їх царської пресвітлої величності підданого, обох боків Дніпра гетьмана, Івана Степановича Мазепи відправленого і через особливого мого ієромонаха Дорофея, намісника монастиря нашого, приношу і даю в святіші ваші руки [прохання], аби святі великі книги [Четії Мінеї], [за] місяці грудень, січень і лютий, передані Вашим святительством на прохання колишнього гетьмана, задля адекватності [32] житій святих, що пишуться в монастирі Батуринському мною, непотребним рабом, і підніжжям Вашим. Бо святительство Ваше до їх царської пресвітлої величності богомольця, а свого в Дусі Святому сина, преосвященного в Бозі кір Гедеона Святополка, князя Четвертинського, митрополита Київського, Галицького і Малої Рóссії, а перше до преподобнішого Варлаама, архимандрита Печерського, зволив писати про ті книги. Проте ті книги не у того преосвященного митрополита, ні у преподобнішого архимандрита, але в монастирі Батуринському, в моїх недостойних руках до сьогодні утримані, і з увагою читані. Від них же численну отримавши користь і звірившись зі святими житіями, у них написаними, віддаю їх святині вашій з подякою, і звіщаю, що в послусі святому, від малоросійської церкви мені дорученому, з Божою допомогою потрудившись, по немічній силі моїй, переписуючи з великих блаженного Макарія, митрополита Московського і всія Росії книг, і з інших християнських істориків, написав «Житій Святих» [на] місяців шість, почавши із вересня першого числа й до лютого останнього числа, у відповідності зі святими тими великими книгами в усіх історіях, і в повістях, і діяннях, святими здійснених, в підвизі їхньому та мучеництвах. І уже написані ті святі житія прочитані були, по-більшості, і обговорені певними визначними людьми, переважно в святій Лаврі Печерській. Нині ж, згідно багатьох благовоління та бажання, хотів би задля духовної користі християн типографським [способом] їх видати; до чого найбільше схиляє мене частими писаннями преподобніший архимандрит Печерський. На таку справу, церкві Божій (як думаю) не непотрібну, вашого верховнішого архипастирського прошу благословення. Благоволи, святіший і всеблаженіший отче, отецьке своє благословення мені, недостойному й непотребному рабу своєму препослати, як кормило добре й настанову премудру, й допомогу міцну; та тим вашим архипастирським благословенням управлений, наставлений і [тим] підтриманий, зможу свою справу добре здійснити, [і] обговоренню церковному піддавши, опублікувати ті шість написаних місяців; якщо ж коли Божою допомогою і благословенням вашим архипастирським здійсняться і видадуться, то (якщо Господь захоче, і живі будемо) й на наступне навернемося, й до вашого святійства чолом бити станемо про наступні святі книги. А ці нині через ваших посланців віддаючи вашому святительству, і себе з ними превеликій вашій архипастирській милості і отецькому благословенню вручаю.

Вашого святительства, отця отцям і пастиря пастирям, панотця, архипастиря і благодійника мого найбільшого найнижчий раб, смиренний ігумен Димитрій.”




1689 рік


 І з Чернігова переїжджаючи до Рудні, що знаходиться під Любечем, де прославився образ Пресвятої Богородиці чудесами чисельними[33], пробув тут декілька днів. Наказав я своєму живописцю списати для себе той чудотворний Пресвятої Богородиці образ, мірою й подібністю такий, як є. Це відбувалося на початку місяця січня.

Того ж місяця приїхав я до Печерського монастиря, і почав, [з] допомогою Божою друкувати житія святих [за] жовтень місяць[34].

Що давно в добрій моїй пам'яті тримаю, те розсудив за благо тут вписати, аби задля давності часу з пам'яті не випало. 1685 року, протягом Філіпового посту, в одну ніч закінчивши писати страждання святого мученика Ореста, котрого пам'ять листопада 10 числа читається, за годину чи менше до заутрені, ліг відпочити не роздягаючись, і в сонному видінні побачив святого мученика Ореста, [котрий з] обличчям веселим до мене звертався такими словами: "Я більше перетерпів за Христа мук, ніж ти написав." Це сказавши, відкрив мені груди свої, і показав на лівому боці велику рану, що в глибину крізь нутрощі проходила, сказавши: "Це мені залізом пропалено". Потім, відкривши праву руку по лікоть, показав рану прямо навпроти ліктя, і сказав: "Це мені перерізано"; при чому і видні були перерізані жили. Також і ліву руку відкривши, на такому ж місці, таку ж показав рану, кажучи: "І те мені перерізано". Потім, нахилившись, відкрив ногу до коліна, і показав на згині коліна рану. Також і другу ногу до коліна відкривши, таку ж рану на такому ж місці показав, і сказав: "А це мені косою розпечено." І ставши прямо, дивлячись мені в обличчя, промовив: "Як бачиш, більше я за Христа витерпів, ніж ти написав". І супроти того нічого не сміючи сказати, мовчав, і мислив про себе: хто сей є Орест? Чи не з-поміж п'яти, [пам'ять яких 13 грудня]. На цю мою думку святий мученик відповів: "Не той я Орест, що з-поміж п'яти, але той, якого ти нині житіє писав".

Бачив і іншого якогось чоловіка визначного, що за ним стояв, і здався мені також мучеником, але той нічого не говорив. В той же час благовіст до заутрені розбудив мене, і я жалів, що це дуже приємне видіння закінчилося. Було це під час мого перебування в Печерському монастирі. А що це видіння я, недостойний та грішний, істинно бачив, і що точно так бачив, як написав, а не інакше, це із присягою моєю священноіноцькою сповідую: бо все те, як тоді точно запам'ятав, так і тепер пам'ятаю.

Березня 29 дня, у святу Велику П'ятницю Спасительських страстей мати моя, Марія Михайлівна, законна дружина батька мого Сави Григоровича, приставилася у дев'ятий час дня, точно в той час, коли Спаситель наш, на хресті страждаючи, за Спасіння наше Дух Свій Богу Отцю в руки передав. Мала від народження свого років більше сімдесяти; та пом'яне її Господь у Царствії Своєму Небесному! Померла при повному розумі, пам'яті та мові. О, аби і мені такої блаженної кончини Господь удостоїв, її молитвами! І справді християнська була її кончина: бо з усіма обрядами християнськими і з належними Таїнами, безстрашна, незасоромлена, мирна; ще ж та сподобить її Господь доброї відповіді на Страшному Своєму Суді, і не сумніваюсь у Божому милосерді, а [також — ?] у її Спасінні, відаючи постійне добродійне і набожне її життя. А й те за добрий спасіння її знак маю, що того ж дня і того ж часу, коли Христос Господь розбійнику під час вільної Своєї смерті рай відкривав, тоді і її душі від тіла відлучитися велів. Квітня в 3 день, в середу сідмиці Світлого Воскресіння Христового, здійснили ми поховання в монастирі Кирилівському, і поклали її в церкві Святої Трійці, ліворуч, біля самої стіни, при дверях, котрими на хори сходять. Та почиває в Господі, [Котрий] живими і мертвими володіє.

 Того ж квітня 3 дня в монастирі Братському Київському приставився блаженної пам'яті отець Феофан Прокопович, муж визначний і знаний, котрий в Церкві Божій добре послужив, проповідник солодкоголосий, мій любий брат. Поховали його на другий день, тобто в четвер Світлої сідмиці. Вічна йому пам'ять!

Я розсудив за потрібне в цю мою пам'ятну книжку включити те, що було, аби не забути мені, бо маю пам'ять уже слабку: в бутність мою проповідником при преосвященішому панотці Лазарю Барановичу і, архипастирі Чернігівському, одного разу у Великий Піст, 1676 року, протягом Тижня Хрестопоклонного, вийшовши з заутрені, і готуючись до служби в соборі, (бо й сам преосвященний хотів служити, як і служив) задрімав трохи сном легким. В цьому сонному видінні здалося мені, ніби я у Вівтарі перед Престолом: преосвященний архієрей сидить у кріслі, а ми всі біля Престолу, до служби готуючись, щось читаємо. Владика раптом розгнівався на мене й почав мене сильно лаяти. Слова його (бо добре пам'ятаю) такі були: "Чи не я тебе обрав, чи не я ім'я тобі нарік, брата Павла диякона облишив, і інших, що приходили, тебе ж обрав"; і ще деякі речі корисні для мене у гніві своєму промовив, котрі я уже й забув; але ці тільки добре пам'ятаю. Я, низько кланяючись преосвященному, і обіцяючи виправитися, (чого й понині ще не роблю) просив пробачення й сподобився його. Бо, простивши мене, дозволив поцілувати свою руку, і почав ласкавіше зі мною говорити, велячи мені готуватися до служіння. Тоді знову я став на своєму місці, розгорнув Служебник, і в ньому знайшов зразу ті ж самі слова, якими мене преосвященний лаяв, великими літерами написані: "Чи не Я тебе обрав...", і далі, як вище сказано. Читав я тоді це з великим жахом та здивуванням, і донині твердо ті слова пам'ятаю. Потім, прокинувшись від сну, чимало дивувався побаченому. І нині, згадавши, дивуюсь, і думаю, що у видінні сам Творець мій навчав мене. Питав я потім і про Павла диякона, - чи не було такого диякона, що цим ім'ям називався, але не [зміг] знайти ніде: ні в Чернігові, ні в Києві, ні по інших монастирях. І донині не знаю, був чи є тепер де в моїй Вітчизні диякон Павло. І Бог знає, що означає "Павло диякон". О Господи мій! Влаштуй зі мною все за Твоїм преблагим і премилосердним бажанням на спасіння душі моїй грішній.

 Того ж 1689 року, липня 21 дня, виїхав я з ясновельможним гетьманом Іваном Мезепою із Батурина в столичний царствуючий град Москву. З ним їздив і преподобний отець Інокентій Монастирський, ігумен Кирилівський Київський, і я, грішний, з двома дияконами - Петром і Єфремом. В'їхали ми до царствуючого граду Москви серпня 10 дня, на пам'ять св. мученика Лаврентія, в день суботній; а 11, у день недільний, були біля ручки щонайблагочестивішого царя Іонна Олексійовича і щонайблагочестивішої царівни Софії Олексіївни, а щонайблагочестивішого царя Петра Олексійовича не було в домі, був десь у поході. Того ж дня були ми біля ручки у святішого патріарха Іоакима.

Вересня в 10 день були ми з ясновельможним гетьманом біля ручки щонайблагочестивішого царя Петра Олексійовича, в монастирі Троїцькому, обителі Сергія Радонезького чудотворця. В тому ж монастирі був на той час і патріарх, котрого ми часто відвідували.

Того ж місяця в 13 день, знову вдруге були ми біля ручки у государя Петра Олексійовича на відпусті. Святіший благословив мені грішному продовжувати писати житія святих, і дав на благословення мені образ Пресвятої Богородиці в окладі. В бутність нашу в Троїцькому монастирі скарано трьох знатних осіб за деякий бунт — голови відрубано, а інших батогом січено, іншим язики вирізані, іншим — вуха, і в заслання розіслані [35].

Вересня 22, в день недільний, тижня 18 по Святому Дусі, з царствуючого граду Москви у шлях до домівок своїх, з Божим благословенням, збираємося. Поможи, Господи!

Жовтня в 10 день приїхав я додому з Божою допомогою.




1690 рік


В січні постриг я в мантію хвору рясофорну монахиню Ангеліну і дав їй ім'я Агафії.

Лютого 9, в день недільний, почав жити в скиту біля церкви св. Миколая Крупицького. Господи, поможи!

Березня 17 дня, святіший патріарх Московський Іоаким приставився [36].

У квітні, в тиждень 5 Святого Великого Посту, преосвященний митрополит Київський Гедеон Святополк приставився [37].

В Світлу Суботу постриг у мантію трьох братів — Порфирія, Мартиніана і Климентія.

В серпні, між днями Преображення і Успіння, йшла велика сарана з півдня на північ [38].

Того місяця обраний і висвячений на патріаршество Московське Адріан, митрополит Казанський [39].

Того ж місяця, останнього числа, на покладення пояса Пресвятої Богородиці, висвячений на митрополію Київську преподобний Варлаам Ясинський, колишній архимандрит Печерський.

Жовтня останнього числа до Батурина прибув.

Листопада 1 дня преосвященний митрополит Київський, благословляючи писати житія святих, дав мені від святішого патріарха таку грамоту: "Адріан, милістю Божою патріарх царствуючого граду Москви і всія Росії, і всіх північних земель, чесної обителі святого чудотворця Христового Миколая Батуринського Крупицького, чесному ігумену ієромонаху Димитрію наше архипастирське благословення.

Сам Бог в Трійці Животворчій, — благословен Сий у віки! — та воздасть тобі, брате, всіляким благословенням благосним, записавши тебе в книги Життя Вічного за твою боговгідну працю в писанні, виправленні ж і типографським способом виданні книги душокорисної, житій святих на три місяці перші — вересень, жовтень і листопад; Той же і надалі та благословить, укріпить і допоможе потрудитися тобі, аби на цілий рік і інші такі ж «Житій Святих» книги виправити бездоганно й опублікувати в тій же Ставропигії, нашій патріаршій Лаврі Києво-Печерській, якої колишній всечесний архимандрит, а нинішній же, благословенням Божим, і нашим архипастирським, преосвященний митрополит Київський Варлаам, в Дусі Святому син наш любимий, перед нами старанність твою і благорозумність в тій святій справі, трудолюбство все, добре хвалив, оскільки почав за свого архимандритства піклуватися про опублікування в Лаврі тій книг тих душеспасительних, бажаючи, аби в тому виконаний був боговгідний намір його попередників-архимандритів. Нині послав Бог вченого і благорозумного, благостаранного працівника і виконавця, любов твою. І надалі нехай не зрікається [того], ні далеко не віддаляється від піклування тою старанною своєю благоприязністю і допомогою вагомою, наскільки буде потрібно і можливо, оскільки недалеко мешкає, а любов'ю завше [у] Лаврі святій перебуває. Наставляв його архипастирство і про дозвіл на те його наступника-настоятеля, і братії тої ж ставропігії нашої. Не сумніваємося також, що любов твоя докладеться задля швидкого того святого діла здіснення. Бажане наше благословення архипастирське присилаємо.

Писалося в царствуючому великому граді Москві, літа 7199, від Різдва ж Бога Слова 1690, індикта 14, місяця жовтня 3 дня.”

На обороті цієї грамоти написано: в Батуринський Миколаївський Крупицький монастир, чесному ігумену ієромонаху Димитрію це та буде віддане.

На сію грамоту наступну послано відповідь: "Великому панотцю, кір Адріану, милістю Божою святішому і всеблаженнішому патріарху царствуючого гада Москви і всія Россії, і всіх північних країн, отцю отців, і пастирю пастирям, моєму щонайвищому архипастирю, премилостивому отцю і щонайбільшому благодійнику, смиренну мою до лиця землі перед ступнями ніг схиливши голову, щонайнижче кланяюсь.

Благословення архипастирства вашого, мого премилостивого отця, через преосвященного митрополита Київського Варлаама, недостоїнству моєму прислане, з великою радістю прийнявши, і благоговійно поцілувавши, перше Богу в Трійці Животворчій благословенному в віки дякую, оскільки за превеликою Своєю милістю і чоловіколюбством мене, щонайгрішнішого й малорозумного, і найгіршого з-поміж усіх, сподобив писати житія святих, у Книзі Житійній на небесах записаних, [і] уже написану з допомогою Його Всемогутньою першу тримісячну книгу явлено угодною перед очима Вашими архипастирськими. Також Вашому Архипастирству подяку воздаю, оскільки благословили згадати мене, раба непотребного, благословенням же своїм і премилостивим отецьким словом звеселити. Та похвалений і прославлений буде Бог у святих і від святих славлений, оскільки дарував нині Церкві Своїй такого пастиря доброго і освіченого, Ваше Архипастирство, що на початку свого пастирства перш за все піклуєшся і думаєш про помноження Божої і святих Його слави, бажаючи, [аби] житіям тих у світ виданим бути на користь усьому християнському рóссійському роду. Слава сія є [уславленням] усіх преподобних! Нині уже і я, недостойний, старанніше, з Господньою допомогою, на наступне простягну марнjтну й грішну мою руку, маючи ваше святительство за помічника свого, що укріплює і наставляє благословенням, яке немало збуджує мене скинути сон ліні. Повелене мені творю пильно, хоча й не навчений є, не маючи стільки знань і таланту, аби всеналежно довести до бездоганності розпочату справу: проте завдяки Ісусу, Котрий мене укріплює, маю нести ярмо накладеного на мене послуху і обмеженість розуму мого Той доповнює, від Якого все, чого виповнені, отримали, і ще й ще отримуємо. Також наперед нехай допомагає мені з благословенням блага Архипастирства Вашого молитва, на яку вельми покладаю надію. Ще ж б'ю чолом Архипастирству Вашому, моєму премилостивому отцю, аби прислані були з кафедральної патріаршої великої соборної церкви святі великі книги, Мінеї читальні [за] місяць грудень, січень, лютий. Оскільки хоча уже й були в руках наших від блаженної пам'яті великого пана, кір Іоакима, святішого патріарха Московського, і всія Россії, прислані, проте того ж святішого велінням невдовзі від нас були взяті, я ж не зумів за короткий час їх прочитати й вибрати звідти потрібне. Нині ж, аби зволило Архипастирство Ваше, задля адекватності [40] писаних нами житій святих, ті ж святі великі книги за три названі місяці, на [певний] час моєму недостоїнству повеліти прислати, постарався б, з допомогою Божою, набути великої користі, і тут в світ видати; а книги ті знову до Вашого Архипастирства з подякою відіслані були б. Про них же нині смиренно чолом б'ючи архипастирській милості, отецькому ж благословенню, і благим святительським молитвам вручаюся.

Писано в монастирі святителя Христового Миколая Крупицького Батуринського, в літо від втілення Бога Слова 1690, місяця листопада в 10 день. Вашого святительства, пана, отця, архипастиря і благодійника мого щонайвищого, найнижчий раб, смиренний ігумен Димитрій."

Грудня 25, в самий день Різдва Христового, по вечірні, приставився в монастирі нашому ієромонах Феодосій Гугуревич, колишній ігумен у різних монастирях, а саме: в монастирі цьому Батуринському літ п'ять [ігуменствував], в Михайлівському Золотоверхому Київському — рік один, в Братському Київському три роки, в Максакові — один рік, а в бідах і скорботах після Максаківського ігуменства страждав також цілий рік. Та пом'яне його Господь в Царствії Своєму Небесному! І [та] буде йому вічна пам'ять!




 1691 рік


Січня 5, в надвечір'я Богоявлення, повернувся додому, в монастир Батуринський, брат Феофан монах, мій постриженик, котрий пішов зі свого монастиря 1684 року, ходив різними землями, в Парижі й Римі філософії та богослов'ю вчився, був у Барі, де мощі святителя Христового Миколая почивають.

Січня 13 дня, у вівторок, перенесена була славно до монастиря Батуринського частка мощей святої великомучениці Варвари, саме персо, вкладене до срібного образа. Ця частина, що лежала в Батурині, в Казенній палаті, сюди покладена по блаженної пам'яті Йосифові Тукальському, митрополитові Київському, котрий в Чигирині приставився, і була ніби під спудом захована, і ледве кому відома аж до цього року. За моїм проханням і немалим старанням, ясновельможний Іван Мазепа, гетьман їх царської пресвітлої величності віддав її в монастир наш. Я переніс із Батурина в монастир з прекрасним хресним ходом, при безлічі народу; і запровадив кожного вівторка співати молебень святій великомучениці Варварі [41].

Червня 4 дня Петро, диякон з монастиря Батуринського, приставився.

Червня 23 Митрофан Кирилівський приставився; а перед смертю за декілька днів облікся в схиму, моїми грішними руками пострижений, і названий Мойсеєм.

Того року, осінню, побудував я собі келію нову в пeстині, задля спокійнішого писання житій святих. Місяця жовтня 15 дня закінчена, а 18 освячена, і почав жити в ній у Ім'я Господнє [42].

Листопада 5, на пам'ять св. мученика Галактіона і Епистимії, отець Дорофей Кирильський перед північчю помер сном смерті у Господі, з усіма належними обрядами християнськими. Вічна йому пам'ять!




1692 рік


Лютого 14, в перший тиждень Святого Великого Посту, перед обіднею, облишив я і здав ігуменство моє в Батуринському монастирі задля спокійнішого життя і писання житій святих; а на моє місце просить братія отця Пахомія Ходоровича.

У вівторок Хрестопоклонної сідмиці Пахомій Ходорович в'їхав на ігуменство в монастир Батуринський, березня в 1 день.

Квітня 29 від преосвященного отця Варлаама Ясинського, митрополита Київського до ясновельможного його милості Іоанна Мазепи гетьмана через преподобного отця Інокентія Монастирського, ігумена Кирилівського Київського, духовне слово на листі, власною митрополита рукою писаному, було подано таке: "Передати ясновельможному благодійнику бажання митрополита, аби в столичному гетьманському місті Батурині був особливий протопоп, при церкві святої Животворчої Трійці, що тримав би намісництво від митрополита Київського, і був за ступенем перший по Київському протопопові задля честі гетьманської, так само, як і Київський перший задля честі столиці перших самодержців Рóссійських. Також аби і в монастирі Батуринському був архимандрит, а саме: той же пречесний отець Димитрій, а оскільки до архимандрії за звичай належать і інші монастирі, то аби володів архимандрит Батуринським Глухівським монастирем, і Максаківським, і ще, якщо є до нього [ще який] найближчий"[43].

Вересня 13 високопреподобний отець Феодосій Углицький, архимандрит Єлецький і Чернігівський, висвячений у Москві в архиєпископи на престол Чернігівський за життя теперішнього архиєпископа Чернігівського преосвященного Лазаря Барановича; а грудня 9 на Зачаття Пресвятої Богородиці, в Батурин приїхав, повертаючись із Москви [44].

 



1693 рік.


У Великий Піст привезені мені з Гданська книги Болланда про життя святих [45].

Того ж року, по Воскресінні Христовому, вибираюся із пустині в Київ у типографію: Боже поможи! Травня 1 дня.

Травня 9, на перенесення мощей св. Миколая, прибув я в монастир Печерський.

Липня 10, в день Антонія Печерського, почав друкувати грудень місяць [46].

Вересня 1 приставився преосвященний архієпископ Чернігівський Лазар Баранович, великий стовп церковний.

1694 року, в Петрів піст, прийняв я ігуменство в монастирі Глухівському.




1696 рік.


Січня 29 приставився благочестивий цар і великий князь Іоанн Олексійович.

Лютого 5 преосвященний архієпископ Чернігівський, Феодосій Углицький, приставився [47].




1697 рік.


Січня 17 дня, з суботи на неділю, о третій годині ночі, приставився чесний старець Інокентій Монастирський, ігумен Кирилівський; по ньому я, грішний, прийняв ігуменство.

В той же час висвячений архієпископом у Чернігів преосвященний Іоанн Максимович.

Лютого 7, в суботу, під час заутрені, приставився всечесний архимандрит Печерський Мелетій Вуяхевич [48].

Червня 10, на пам'ять св. священномученика Тимофія, єпископа Пруського, в четвер, благословенням Божим і волею старших, прийняв монастир Єлецький, архимандрію давню чесну Чернігівську [49]; а 20 червня на святого священномученика Мефодія, єпископа Патарського, в неділю (тиждень був четвертий по Святому Дусі), висвяти архимандричої сподобився в церкві Успіння Пресвятої Богородиці Єлецької священнодійством преосвященнішого архиєпископа Чернігівського Іоанна Максимовича, во славу Бога, Богородиці, і всіх святих. Амінь.




 1699 рік.


Вересня 17 дня, на св. мучениць Віри, Надії і Любові, на тижні шістнадцятому по Святому Дусі, здав монастир Єлецький, і того ж дня виїхав із Чернігова в Новгородок Сіверський на архимандрію [50]; а 22 числа, у п'ятницю, ранком виїхав у Новгородський Всемилостивого Спаса монастир, і поселився тут. Дай Боже час добрий!




1700 рік [51].


Жовтня 1, в Києві, у Святій Софії, на єпископство Переяславське висвячений ігумен Золотоверхо-Михайлівський Захарій Корнилович.

Грудня 16, із Великої Церкви Печерської, із Великого Вівтаря присланий мені на благословення образ Пресвятої Богородиці Московський [52], — прислав преподобний панотець Іоасаф Кроковський, архимандрит, з братією. Про цей образ [існує] така повість: благочестивий цар і великий князь Олексій Михайлович прислав ту святу ікону преосвященному митрополиту Київському Петру Могилі (вінчаний на царство цар Олексій Михайлович літа буття світу 7154, а від втілення Бога Слова літа 1646). Преподобний панотець Никон, ігумен Троїцький, лікарні Печерської, за перебування архимандрита у Москві, у монастирі Богородиці Донської (? — І.Ж.), прийняв архимандрію Єлецьку Чернігівську листопада 21 дня, на Введення Пресвятої Богородиці. Цей із Печерського [монастиря] привіз ту ікону з собою до Чернігова, а з Чернігова прислав із ієродияконом Йосифом Родикевичем. Привезена мені 16 грудня.




1701 рік.


У лютому, згідно указу царського, приїхав до Москви, в неділю про митаря і фарисея, числа лютого було 9.

Поставлений у архієреї в Сибір, у неділю Хрестопоклонну, березня 23 дня [53].




1702 рік.


Січня 4, на тижні перед Просвітленням, переведений на Ростовську митрополію, а на моє місце до Сибіру поставлено Філофея Лещинського [54].

Березня 1, в тиждень другий Великого посту, Господнім зволенням, зійшов на престол мій у Ростові.

1703 [р.], січня 6 в третій час дня Богоявлення Господнього, приставився батько мій Сава Григорович, і похований у монастирі Кирилівському Київському, в церкві Святої Трійці: вічна його [та] буде пам'ять.


 На цьому «Діаруш» закінчується. У власноручних хронологічних записах святителя, які лягли в його основу, зазначено ще декілька дат [55]




1704 р.

 

Квітня 23 в неділю Фомину під час благовісту до Літургії приставилася сестра моя старша інокиня Олександра, що мала літ від народження бл. 65. Похована в церкві Кирилівській, біля ніг материних.




1705 р.


8 лютого житія святих за місяць серпень написав остаточно. Амінь. Слава Богу!

Цього року серпня місяця в останніх числах поїхав до Москви на чреду.




1706 р.


В перших числах червня повернувся з Москви до Ростова.




1707 р.


Червня 5 Афанасій монах приставився в монастирі Кирилівському Київському.

Серпня 22 преосвященний Варлаам Ясинській, митрополит київський, приставився.




1708 р.


Архимандрит Печерський Іоасаф поставлений митрополитом Києву на Москві серпня 7. Були і ми на поставленні.


На разі, навіть у цих останніх повідомленнях нема фактично ніяких даних про обставини перебування святителя у Ростові. Проте, можемо сказати, що ростовський період життя був його найтяжчим підвизом. Ситуація, з якою зіткнувся, посівши ростовську митрополію свят. Димитрій була настільки тяжкою, і реальність у серці “істинно-православної” Русі були настільки жахливою, що ми просто не ризикуємо описувати його діяльність на цих теренах, аби не навернути на себе звинувачення в політичних інсинуаціях. А тому нижче нами поміщено присвячену цьому питанню опубліковану ще 1910 року в “Трудах Киевской Духовной Академии” блискучу роботу київського дослідника К. Маккавейського [56].

На разі, одна людина, навіть настільки свята, не могла змінити того, проти чого була не лише вікова відсталість, але й державна політика, в якій не було місця духовності. За день до своєї смерті свят. Димитрій написав листа до свого друга Феолога:


“Чесному пану Феологу, любому моєму!

Спасе Бог любов твою, оскільки всі мої бажання і прохання виконуєш. Катехізис єретичний отримавши, проглянув, і знову послав до вас. Бачив я його давно, коли ще в Литві перебував, лише авторів його забув. Не можу я над ним працювати: дав би Бог іншого якого бажаючого — я бо знемагаю.

Питав мене, любий, про моє здоров’я. Істинно кажу тобі, що недужий. Раніше було моє здоров’я навпіл: напівздоровий, напівнедужий. А нині недуг перемагає і лише третина здоров’я лишається. Проте ніби тримаюся і рухаюся в Господі моєму, в руцo Якого життя моє. Роботи нині ніякої не роблю: за що не візьмуся — з рук падає. Дні мені стали темні, очі погано бачать, вночі світло свічі мало допомагає, але лише заважає, коли довго в рукопис дивлюся; а недуга примушує лежати і стогнати. В такому моєму нездоровому здоров’ї, не знаю, чого чекати — життя чи смерті? В тому воля Господа та буде! До смерті не готовий, хоча за волею і за велінням Господнім мушу готовим бути. [Проте] може Владика мій ще укріпити мою немічність. Осінь для мене тяжка; повітря ростовське дуже погане, а вода дуже нездорова.

Пробач, любимий. Не можу багато писати. По тому чолом б’ю, грішний Димитрій [57].


Близько жовтня 1709 року цариця Парасковія Федорівна поїхала на поклоніння іконі Богородиці Толгській з Москви до Ярославля. Але оскільки, за розталлю до Ярославля добратися було важко, то велено було св. чудотворну ікону принести до Ростова. Димитрій, почуваючи себе нездоровим, покликав свого казначея Філарета і сказав йому: „Се грядутъ въ Ростовъ д†гостьи - Царица Небесная и царица земная; токмо я уже видеть ихъ не сподоблюся, а надлежитъ къ принятію оныхъ готову быть тебЂ, казначею".

26 жовтня, у день свого ангела, святитель почав знемагати від сильних нападів кашлю. Хоча він і служив Літургію в соборі, але повчання доручив сказати по зошиту одному півчому, а сам сидів біля Царських Врат; був і за трапезою в Хрестовій палаті, але нічого не їв. У той же день він приймав архимандрита Переяславського Варлаама, що приїхав до Ростова. 27 жовтня, за настійним проханням, черниця Варсонофії Козинськой, його пострижениці, що була годувальницею царевича Олексія Петровича. Свят. Димитрій у супроводі Варлаама відвідав її, але повернувся, уже підтримуваний служителями. У той же день він написав останній лист свого життя — старому другу Феологу.

Ввечері, наказавши скарбнику своєму ієромонаху Філаретові почастувати архимандрита Варлаама, святитель велів покликати півчих. Свят. Дмитро грівся біля печі, і слухав спів своїх кантів: "Іисусе мой прелюбезный, Надежду мою въ БозЂ полагаю, Ты мой Богъ ІисусЂ, Ты моя радосте". По закінченні співу святитель відпустив усіх, крім одного любимого свого півчого й щонайпильнішого в працях йому помічника писаря мирянина Саву Яковлева. Йому святитель розповів про свою юність, про свої молитви і додав: "и вы, дЂти, такожде молитеся". Нарешті святитель сказав: "время и тебЂ чадо, отыти въ домъ свой". Півчий прийняв від нього благословення, а свят. Димитрій проводжаючи його, поклонився йому ледь не до землі, дякуючи за працю по переписуванню творів. Той зніяковів, святитель ще раз лагідно сказав: "благодарю тя, чадо!" і повернувся в келію, а півчий, заплакавши, пішов. Відпустивши служителів, святитель увійшов в особливу келію для молитви, і там, ранком 28 жовтня 1709 року, був знайдений покійним навколішках, у молитві. Згідно приписки іншою рукою на власноручних хронологічних записів свят. Димитрія, «преставився преосвящений Димитрій митрополит Ростовський і Ярославський грудня 28 числа в п’ятницю в [часі] віддачі часів на світанні» [58]. Три окремих удари в 2000-пудовий дзвін Ростовського соборного храму передали всім жителям Ростова сумну звістку про смерть їхнього великого архипастиря.

30 жовтня тіло свят. Димитрія було перенесене з домового архієрейського храму до собору. 25 листопада він був похований в Ростовському Яковлевському монастирі на вказаному ним самим місці. Поховання здійснював його друг Стефан Яворський. В надгробному слові він неодноразово вигукував: “Свят Димитрій, свят!”. Святим з самої його смерті вважало його і православне населення Ростова [59].

Після смерті святителя було, як водиться, зроблено опис його майна. І цей список є чи не найкращим свідоцтвом його християнського життя. Опис власне майна займає в ньому ледь не найменше місця. Тут фігурує святкова мантія, три ряси, дві ковдри (одна взята у когось на час), дві подушки, чотири килима, дуже незначна кількість посуду, шість різних хрестів (в т.ч. — наперсних і благословенних), панагія. А ось книг лишилося доволі багато.













ПРИМІТКИ

[1] Батько свят. Димитрія — полковник Макарівської сотні київського полку Сава Туптало, що походив із шляхетської сім'ї Савичів \Шляпкин И.А. Св. Димитрий Ростовский и его время (1651-1709 г.) — Спб., 1891. — С. 1\. Попри узвичаєння називати свят. Димитрія прізвищем Туптало, повторене, згідно традиції, і нами, мусимо зазначити, що це ім'я було лише козацьким прізвиськом його батька Сави. Сам же свят. Димитрій завше підписувався прізвищем Савича \ Шляпкин И.А. Вказана праця. — С. 1\.

Сава Туптало та його жона були людьми дуже релігійними, і свої погляди зуміли передати усім своїм дітям — крім самого святителя чернечий постриг обрали три його молодші сестри: Памфілія, Февронія та Параскева, котрі послідовно посідали ігуменство в Йорданському Київському монастирі.

1660 року Сава з сім'єю перебирається до Києва і оселяється на Подолі, зберігши звання сотника. Цікаво, що місцезнаходження будинку Тупталів викликало свого часу певну, втім зразу згаслу полеміку. Причиною її була легенда, що панувала у XIX ст. серед студентів Київської духовної академії, і пов'язувала з іменем Тупталів будинок на розі вулиць Хоревої та Межигірської. Публікація цієї легенди була здійснена у "Киевлянине" (№ 19 за 1887 р.). Проте невдовзі в "Киевской старине" з'явилась стаття з підписом "Л.П." \Л.П. Где находился дом Саввы Туптала сотника // Киевская старина. — 1887\. Автор цієї публікації — киянин похилого віку — відкинув вищевикладену теорію, і на основі розповідей, почутих у молодості, а також записів зі щоденника київського митрополита Серапіона († 1822 р.), довів, що дім Туптал знаходився між церквою Миколи Притиска та Флорівським монастирем, і був розібраний у 40-х рр. XIX ст.

[2] Мова йде про "Радзивілову війну", коли гетьман Ян Радзивіл після битви під Берестечком із литовським військом підступив до Києва і спалив Поділ. Згідно власноручних хронологічних записів свят. Димитрія, він не був зовсім певний у точності року свого народження. Так, там текст майже тотожний наведеному в "Діаруші" записаний первісно під 1650 роком. Збоку красномовний напис латиною: "Non hic sed inferius id est". Нижче під 1651 роком дописано: "Тут родився і тут була війна Радзивилова. А інші кажуть, що війна Радзивілова була 1650 року, що коли так було, то і я, грішний, народився 1650 року кметне не інакше... як в Радивільщину у Філіпів піст." \Шляпкин И.А. Св. Вказана праця. — Приложения. — С. 6\.

Насправді Радзивіл увійшов до Києва 25 липня 1651 року. Таким чином, свят. Димитрій дійсно народився в період з 14 листопада 1651 р. по 24 грудня 1651 р. (протягом Філіпового чи Різдвяного посту) — найвірогідніше 11 грудня, в пам’ять св. Даниїла.

[3] Першу освіту свят. Димитрій отримав дома, і 1662 року, у 11-річному віці навчився писати слов'янською \Шляпкин И.А. Св. Вказана праця. — Приложения. — С. 6\. Того ж року юнак поступив до Києво-Могилянського колегіуму. На підставі цього його звичайно вважають її випускником та вихованцем \див. напр.: Аскоченский В. Киев с его древнейшим училищем Академиею. — К., 1856. — Ч. 1. — с. 219\. Проте, це не зовсім так. За три роки, протягом яких майбутній святитель вважався спудеєм колегіуму, він через хворобу не часто бував на заняттях \ Шляпкин И.А. Вказана праця. — С. 5\. 1665 ж року колегіум був спалений, і поновив свою роботу лише 1669 року. Отже, юний Данило Савич-Туптало мав остаточно повернутися до того "університету", якого, власне і був випускником — самоосвіти.

[4] Засвоєні змалку симпатії свят. Димитрія до ультранаціонального крила українського чернецтва зумовили й набуття ним дияконства від київського митрополита Йосифа, не визнаного ні польським, ні, тим більше, московським урядом, проте, наголосимо, канонічним — висвяченим згідно давнього українського церковного права константинопольським патріархом Мефодієм \ Шляпкин И.А. Вказана праця. — С. 13\. Цей ієрарх, названий печерським архимандритом Інокентієм Гизелем "православ'я великим ревнителем, віри святої східної стовпом непохитним" дійсно був уславлений своїм непохитним відстоюванням православ'я \Там само. — С. 12\ ще під час перебування протягом 1649-1661 рр. на посаді «старшого» Віленського Святодухівського монастиря \ Смирнов Флегонт. Виленский Свято-Духов монастырь. Историческое описание. Вильна, 1888. — С.78\, а пізніше єпископа Мстиславського і Білоруського. Осінню 1663 року він, по смерті не визнаного Москвою митрополита Діонисія Балабана († 10 травня 1663 року), був на Корсунському соборі обраний на Київську митрополію. Польський король спочатку утвердив це обрання, але пізніше, у зв’язку з контактами свят. Йосифа з гетьманом Виговським, він був заарештований (разом із Гедеоном — в миру Юрієм Хмельницьким) і ув’язнений у Марієнінбаумі, де вони й провели бл. двох років. Це ув'язнення, а також небажання, відразу по звільненні, вшанувати церковним дзвоном тіло запеклого уніата Іосафата Кунцевича, що саме тоді переносилося до Полоцька, надало свят. Йосифу ще й лаврів сповідника. Дуже імпонувала широким верствам населення і його абсолютна незажерливість. Бувши людиною дуже бідною, він подароване йому Дорошенком село Стайки офірував Києво-Братському колегіуму. Все це зумовило надзвичайну популярність митрополита Йосифа серед усього православного українства.

Виходячи з реалій часу і свят. Йосиф, і його прибічники робили спробу набути визнання московського та польського уряду. Проте, це їм не вдалося, більше з вини останніх, ніж його самого.

Чим займався свят. Димитрій по висвяті на дияконство — нам не відомо. В його житії написано, що цей час він провів у Кирилівському монастирі \див. напр.: Филарет Жития святых, чтимых православною церковию. — Спб., 1885. — Октябрь. — С. 213-214\, проте дослідник його біографії I. Шляпкін припустив, що цей час він міг перебувати при митр. Йосифі \Шляпкин И.А. Вказана праця. — С. 16\.

[5] Лазар Баранович — один із найвідоміших українських ієрархів і письменників другої половини XVII ст. Вихованець Києво-Могилянського колегіуму, він потім став його ректором, а з 1657 р. — чернігівським архієпископом. Бувши хитрим політиком, умів ладити з московськими патріархами, декілька разів посідав місцеблюстительство київської митрополії, але, все ж, в результаті московського тиску, так і не зумів стати митрополитом. Автор численних літературних творів. † 1693 р.

[6] Мається на увазі Густинський монастир, що знаходиться за 11 км. від м. Прилуки. Він заснований 1600 року ченцем Межигірського монастиря під Києвом Іоасафом († 1614 р.). 1612 року сім’я Вишневецьких подарувала монастирю великі земельні угіддя. Монастир був дуже значним духовним і просвітницьким центром не лише для своїх околиць, але й на загальноукраїнських теренах. Тут, зокрема, зберігався чудотворний список Смоленської Богородиці, що уже 1670 року був уславлений багатьма чудотворіннями. Перше цей образ стояв над колодязем, але після багатьох чудотворінь був перенесений до монастиря \Слава Богоматери. Сведения о чудотворных и местно чтимых иконах Божией Матери. С прибавлением сказаний о главнейших событиях из земной Ея жизни и о явлениях Ея святым угодникам Божиим. — М., 1907. — С. 542\.

Катерина II під час секуляризації церковних земель наказала розігнати Густинський монастир, і, попри довгий спротив, 1799 року обитель все ж була зліквідована. Троїцький храм перетворено на приходський, а занедбані монастирські будівлі розпродано з торгів. Нове поновлення монастиря 1844 року пов’язане з діяльністю єпископа Полтавського і Переяславського Гедеона. На той час унікальний архітектурний ансамбль монастиря становив собою суцільну руїну. Їхня «реставрація» XIX ст. надала щоправда монастирському комплексу доволі ошатного вигляду, проте значно попсувала первісний вигляд барокових будівель традиційним тоді «псевдо-руським» стилем. 1924 року монастир знову був закритий, і його архітектурні пам’ятки знову опинилися на межі повного знищення. 1943 року монастир був відроджений як жіночий, але 1959 року ще раз закритий \Косьяненко В. Густинський Свято-Троїцький монастир на Чернігівщині // З історії української реставрації. Додаток до щорічника «Архітектурна спадщина України». К., 1996. — С.154-157\. Знову відроджений як жіночий 1994 року \Дятлов В. Монастыри Украинской Православной Церкви. Справочник-путеводитель. — К., 1997. — С. 87\.

[7] В цей час свят. Димитрієм з благословення Лазаря Барановича опублікований його перший друкований твір — "Руно орошонное" — зібрання чудес, які сталися в Чернігівському Свято-Iллінському монастирі. Втім, видрукувана книга була вже 1680 року, коли святий залишив Чернігів \Шляпкин И.А. Вказана праця. — С. 17-19\.

[8] Мова йде про Новодвірський монастир на р. Раті (суч. село Яревище або Раєвище на Волині), вірогідно заснований у кінці XIII ст. свят. Петром, майбутнім київським митрополитом, в урочищі «Новий дворець». На початку XV ст. цей монастир перейшов до рук католиків, але потім знову став православним. Пізніше захоплений уніатами. В монастирі здавна знаходилась чудотворна ікона Богородиці, згідно легенди, написана самим свят. Петром, яка пізніше, в часі уніатської загрози, була перенесена ієромонахом Іаковом до Чернігівського Єлецького монастиря (про цю обитель див. прим. 49). При заснуванні Сурозького монастиря на Чернігівщині, преосвященний Антоній Стаховський віддав ікону засновнику монастиря Симеону. Вона була виставлена в соборній церкві.

Пізніше ікона знаходилась у Спасо-Преображенському Новгород-Сіверському монастирі (про цю обитель див. прим. 50). Чудотворні списки цієї ікони відомі також в Успенському жіночому монастирі на Чернігівщині та в Київському Золотоверхо-Михайлівському монастирях.

[9] Феодосій Василевич був архимандритом Слуцького монастиря і таким же палким противником церковного єднання з Москвою, як і свят. Димитрій. В його монастирі, зокрема, по-більшості жив свого часу київський митрополит Діонисій Балабан. 1669 року Василевич був висвячений на єпископа білоруського від київського митрополита Йосифа Тукальського, але зберіг і сан слуцького архимандрита. Уславився як добрий пастир та активний борець із уніатами, у яких по мірі можливості відвойовував православні храми \Шляпкин И.А. Вказана праця. — С. 21\

[10] Згідно абсолютної більшості джерел, наведений свят. Димитрієм опис перенесення ікони зі старої церкви до нової відбувся не в Новодворі, а в Сурозькому монастирі.

[11] Тобто ігумен братського Святодухівського православного монастиря та ректор школи, що в ньому містилася \Смирнов Флегонт. Вказана праця. — С. 69\. Климент Тризна обіймав цю посаду з 1677 по 1685 р. \Там само. — С.337\, а пізніше, по смерті Феодосія 1679 р. став могилевським єпископом \Шляпкин И.А. Вказана праця. — С. 23\.

[12] Мається на увазі невеличкий Миколаївський монастир у м. Грозові в Білорусі. Був приписним до Слуцького Свято-Троїцького монастиря.

[13] Знайдена в середині XVII століття в урочищі Старожице на Вышковій горі, серед дрімучого лісу на дереві селянином Левом Шапокою. Відразу ж прославилась численними чудесами, зокрема, покаранням економа Старчицкого маєтку кальвініста Якова Пакоші. Пізніше на цьому місці поставлено церкву Різдва, а потім і Петропавлівську, при якій у 1670-х рр. засновано архимандритом Слуцкого монастиря Феофаном Креховецким Петропавлівський монастир, приписний до Слуцкого Свято-Троїцького.

На жаль, усі документи, що відносяться до історії чудотворного образу і здійснених ним чудес згоріли під час пожежі 1738 року, а тому серед них відомі лише декілька.

Відома також інша однойменна ікона — Старчицька Смоленська. Ця ікона була принесена до вищезгаданого Старчицького монастиря кн. Григорієм Оссолинським 2 лютого 1689 року.

[14] Цеперський Преображенський монастир у м. Пінську був приписним до Віленського Святодухівського монастиря. Заснований королівським дворянином Новогрудівського воєводства Костянтином Богдановичем Долматом 1618 року. При монастирі його фундатором були засновані школа та госпіталь. Ним же було передане монастирю село Цепр з землями і селянами, а також половина іншого маєтку «Новий двір». Умовою фундатора було перебування цього монастиря під владою Свято-Духівського Віленського, доки той буде лишатися в православ’ї. 1696 р. керівники монастиря вирішили перекинутися в унію. Тоді керівництво Новодворського монастиря Феодосій Кохановський і Віленського Свято-Духового Петро Пашкевич-Толоконський відняли у них усе майно й монастирські доходи. 1698 року Віленський трибунал вирішив цю справу на користь православних. Проте, пізніше уніати вже не діяли в межах закону, просто захоплюючи православні обителі. Серед них був і Цеперський, захоплений ними 1721 р. \Смирнов Флегонт. Вказана праця. — С.139-140\. 1753 року Свято-Духів монастир підняв питання про відібрані монастирі, в тому числі Новодворський та Цеперський, подавши судовий позов у Гродно в асесорському суді. Після довгої тяганини вони отримали доволі оригінальну, хоча й характерну для «судочинства по-уніатськи» відповідь інстикгатора асесорського суду: «Нехай москалі віддадуть нам наші монастирі, що повідбирали у Смоленську, Стародубі, Чернігові й Києві, при чому повиганяли наших ксьондзів, тоді й ми повіддаємо вам ваші монастирі» \Там само. — С.175-176\. Йшла тут мова про католицькі монастирі у вказаних містах, дійсно відібрані ще урядом Хмельницького, чи православні монастирі, захоплені під час уніатщини греко-католиками і пізніше повернуті православним — на разі, не ясно.

[15] Очевидно, мова йде про ігумена Мінського Петропавлівського монастиря.

[16] Максаківський Преображенський монастир заснований 1642 року над Десною біля с. Максаківки (суч. Менський район Чернігівської обл.) ченцями Трубчевського монастиря (суч. Брянська обл. Російської Федерації), котрі після передачі Трубчевська Московії не захотіли бути «під царем московським», а за допомогою Київського каштеляна Адама Киселя набули тут землю для нової обителі. Першою церквою монастиря стала збудована до 1654 року дерев’яна Введенська церква, зразу по тому став будуватися мурований Спасо-Преображенський храм \Юрченко С. Максаківський монастир // З історії української реставрації. Додаток до щорічника «Архітектурна спадщина України». К., 1996. — С. 166-167\. 1788 р. обитель знищена владою і перетворена на заклад для божевільних. Відновлена на вимогу місцевої патріотичної громадськості лише 1803 р. З 1829 р. перетворена на жіночий монастир, якому 2 грудня 1843 року присвоєно другий клас.

[17] Тобто, Самойловичем.

[18] В літописі Самійла Величка читаємо: «Того ж 1680 року, 15 грудня, коли минуло 33 роки від метеорів, або незвичайних знаків у повітрі, що були перед війною Хмельницького... з'явилася знову після заходу сонця з південного краю також незвичайна зірка, або комета, яка, являючись протягом цілого місяця по вечорах і схиляючись своїм верхом на північний бік, весь той час своєї появи ходила, як зірка, з південного краю на західний бік, і тою своєю появою вчинила немале в малоросійському народі сум'яття й страх, оскільки малоросіяни після багаторічних, почавши від самої Хмельниччини, своїх бід, кровопролить, розорень і загального запустіння сподівалися від тої появи комети нової на себе від Бога біди. Але невідомі й неосягненні долі Божі змінили здогади та страх малоросіянам, і відвернули біду, якої сподівалися від комети, та обернули ту біду на їхнього, малоросійського, розорителя, головного ворога Хреста Господнього турчина і на Відень — столицю християнського цісаря...» \Величко Самійло. Літопис. — К., 1991. — Т. 2. — С.268\.

[19] Порівн. в писаннях С. Величка: «Того ж року, 9 серпня, у Спасівку, з понеділка на вівторок, о восьмій годині ночі, Господь, доглядаючи землю, створив землетрус — глянув бо з висоти Свого Престолу на українську козако-руську землю, що в безперестанній біді й плюндруваннях терпіла тоді численні людські беззаконня. Вона, не мігши стерпіти того Божого погляду, здригнулася й трохи потряслася. Землетрус цей був незначний, тільки тим відчувся, що в людських будинках усе тряслося» \Величко Самійло. Вказана праця. — Т. 2. — С.275\.

[20] Тобто до преосв. Лазаря Барановича

[21] У власноручних хронологічних записах свят. Димитрія вказано, що Мелетій Дзик був похований у церкві «під святою Варварою» \Шляпкин И.А. Вказана праця. — Приложения. — С. 7\.

[22] Мова йде про Батуринський Крупицький Миколаївський монастир недалеко від м. Батурина. Заснований у XV ст. У XVI ст. відновлений після сплюндрування татарами. Крупицьким названий від чудесної появи крупи, що падала біля монастиря під час голоду по татарському нападі. Оповідь про це була записана самим свят. Димитрієм під час свого ігуменства на напрестольній Євангелії монастиря. Головною святинею монастиря був чудотворний образ свят. Миколая та часточка мощей св. Варвари, згадана свят. Димитрієм.

[23] Згідно інших писань святого цю 20-річну роботу було започатковано 6 травня 1684 року \ Шляпкин И.А. Вказана праця. — С. 38\.

[24] Не маючи ще навіть відповіді від царгородського патріарха на “пропозиції” передати Київську і всія Русі митрополію під владу Московських патріархів, московські мирські та духовні власті розпорядилися проводити в Києві вибори митрополита, з наказом прислати новообраного до Москви для висвячення. Фактично був зараніше визначений і кандидат — єпископ Луцький Гедеон з князів Святополк-Четвертинських. На Лівобережжі він з'явився, тікаючи від переслідувань уніатів та, зокрема, тоді ще прихованого уніата — "православного" митрополита Йосифа Шумлянського — майбутнього нищителя львівського братства. Дослідники досі не можуть дійти згоди стосовно кількості соборів, що відбулися цього року: чи відбувся власне один собор, на якому, крім виборів, було піднято протести проти об'єднання з Московським патріархатом, чи два, один із яких, не маючи кворуму, все ж, майже одноголосно обрав Гедеона, а інший був протестаційним. В усякому разі, на обрання не з'явилась частка духовенства, в т.ч. Лазар Баранович зі своїм кліром. На «труднощі» в проведенні собору жалівся в Москву і Самойлович. Втім, уже ніщо не могло змінити плин історії, тим більше, що власне, загального, всенародного протесту проти цієї події не було — православний люд України, втомившись від католицьких переслідувань, і не розбираючись у тонкощах культурної та церковної політики Москви по більшості нічого не мав проти церковного об’єднання з нею. Поставлення Гедеона відбулося в Москві 8 листопада 1685 р. «Попутно» з титулу київських митрополитів виключено частину "і всія Русі". По цьому, власне, перепідпорядкування митрополії було вже доконаним фактом. Того ж року Єрусалимський патріарх Досифей своїй грамоті до московських царів він писав: "Ваше набуття єпархії Київської, немов своєї, не хвалимо... не справа бо константинопольського патріарха таке передавати власноруч одному, оскільки патріархи мають [сукупно] про церкву піклуватися, проте самі одноосібно дати чи взяти єпархію не можуть, але належить разом дати чотирьом патріархам"; і далі: "належало б не просити це за гроші, але просто задля Віри і користі вірних, не як нині, коли чесні посли звістили нам: якщо дамо грамоту — дасть і милостиню, якщо не дамо, не дасть" \Цит. за: Шляпкин И.А. Вказана праця. — С. 40\. Список цієї грамоти, що належав свят. Димитрію і з його власними помітками на полях, однозначно свідчить про ставлення святителя до ситуації, що склалися. Зокрема, навпроти останньої фрази ним двічі написано помітку "зри". Навпроти ж наступного свідчення Досифея: "страх є повсюди, що коритимуться подекуди православні України та Польщі київському митрополиту, не висвяченому в Константинополі, і почнеться схизма іще гірша від теперішньої", ним же зроблена ще більш красномовна примітка "ніби вгадав, що буде, і неволею пророкував" \Там само. — С. 40-41\. Тоді ж зробив свят. Димитрій на полях вищезгаданого рукопису й власні виписки стосовно давнього права поставлення митрополитів у Константинополі та ставропігійних прав Печерського монастиря \Там само. — С. 41\.

Дійсно, частина українського духовенства Гедеона за митрополита не визнавала, що мало свої підстави, оскільки канонічність його поставлення ще до згоди на те Константинопольського патріарха, як і канонічність самої згоди, були вельми проблематичними. Адже коли московські посли приїхали до Константинополя, патріарха Діонисія там не було, однак вони вдалися, на разі, до мирської влади — великого візира — який і наказав патріарху вволити їхнє бажання. Діонисій погодився. Таким чином, «автором» підпорядкування Матері-церкви — Київської і всія Русі митрополії її дочірній Московській патріархії був власне, навіть не патріарх, а візир-мусульманин.

Втім, протести українського духовенства,як ми вже знаємо, ні до чого не привели. Як уже говорилося, 8 листопада 1685 року новий митрополит Гедеон був висвячений у Москві. Свят. Димитрій брав участь у службі нового ієрарха у Софії Київській, після чого, очевидно переживши від поразки значну моральну травму, залишив Київ і знову повернувся на ігуменство до Батурина (втім, слід сказати, що обрання Гедеона він все ж визнав і ставився надалі до нього з належним пієтетом, як до законного ієрарха, причому Гедеон також добре знав і поважав його).

[25] Цей фрагмент «Діаруша» був використаний у другому й наступних виданнях «Житій святих» в переліку чудес св. Варвари Великомучениці.

[26] У вересні цього ж року св. Димитрій створив "Ономастікон імен усіх святих із прологу за азбукою зібраних" — іменний покажчик, який мав слугувати йому під час роботи \Шляпкин И.А. Вказана праця. — С. 51\.

[27] Згідно власноручних хронологічних записів свят. Димитрія 26 квітня цього року майбутнім святителем була закладена нова церква мурована в Глухові.

[28] Тут в оригіналі втрачено один лист.

[29] Згідно власноручних хронологічних записів свят. Димитрія 20 липня цього року почалось друкування першого тому «Житій святих» \Шляпкин И.А. Вказана праця. — Приложения. — С. 8\. Книга вийшла наступного року.

[30] Навіть всебічна підтримка гетьмана I. Мазепи не могла захистити святого Димитрія та його унікальну працю від наруги московських церковних властей. Ці утиски, і, власне, незгоди праці свят. Димитрія пов'язується передовсім із діяльністю московського патріарха Iоакима, який зарекомендував себе в історії церкви, як особа брутальна, неосвічена агресивно фанатична \Шляпкин И.А. Вказана праця. — С. 139-142\. Відома наприклад, “розканонізація” ним св. Анни Кашинської (уславленої величезною кількістю чудес) на тій, головно, підставі, що в її нетлінних мощей пальці були складені як для старообрядського Хресного Знамення \Голубинский Е. История канонизации святых в русской церкви. — Сергиев Посад, 1894. — С.119-122\. Особливої ненависті патріарха, разом із старообрядцями та інославними “удостоїлися” також освічені люди Московії та українці. Негативним було і його до роботи свят. Димитрія. Зокрема, свого часу для нього було прислано з Москви Макаріївські Четії-Мінеї \Шляпкин И.А. Вказана праця. — С. 46 (про них самих та їхню роль у написанні «Житій святих» див. _). В березні 1688 року Іоаким став вимагати від Печерського архимандрита Варлаама Ясинського та Гедеона повернення Макарівських Четій-Міней. Книги довелося повернути. Супроводжувальний лист до них і приведений свят. Димитрієм нижче у статті цього року. Цей благальний лист патріарх лишив без відповіді. "Навіщо знадобилися йому мінеї, коли в Москві був інший їхній екземпляр при Успенському соборі? — пише I. Шляпкін. — Звичайно, тільки внаслідок нелюбові до малорусів, а треба пам'ятати, що справа Дмитра — складання міней — було справою народною..." \Шляпкин И.А. Вказана праця. — С. 181\.

[31] Тут і далі в цьому виданні ми приводимо самоназву України та українців допетровського часу так, як вона читається в документах того часу. Адже, насправді назва «Русь», як і її більш пізні відозміни «Рóссія», «Рóксоланія» (з наголосом на першому складі!), і т.д. з найглибшої давнини відносяться саме до українських земель. За княжої доби назвою «Русь», «Руська земля» використовувалась для всієї території Київської Русі лише як назва держави, а як географічна назва — тільки для території Середнього Подніпров’я і лісостепового Лівобережжя Дніпра, приблизно до Курська \Рыбаков Б.А. Язычество Древней Руси. — М., 1988. — С. 9\. Це була територія літописних племінних союзів полян та сіверян. Ні Західна Україна, ні Новгородська земля, ні Залісся до цієї території не входили. Ця, найбільш економічно та політично розвинута територія Середнього Подніпров’я — ядра Київської Русі — дуже точно визначається археологічними матеріалами ще в VI-VII ст. н.е. \Там само. — С. 10\, і уже тоді, як видно з повідомлення сірійського автора VI ст. називалась населеною народом «Рос» чи «Рус» \Дьяконов А.П. Известия Псевдо-Захарии о древних славянах. — ВДИ, 1939, № 4. — С., 84-87\.

В той же час, Ростово-Суздальська земля, здавна називалися Заліссям, а пізніше — Московією. І лише в часи Петра I його держава стала офіційно називатися Росією (з наголосом на другому складі) чи Руссю. У зв’язку з узвичаєнням нині назви «Україна» («Україна-Русь»), сучасні автори при перекладі, та, навіть, цитуванні давніх текстів або стараються «перейменовувати» «Рóссію» (з наголосом на першому складі) на «Русь» (українські), або вважають її черговим «доказом» того, що «ніякої України тут ніколи не було» (російські). Ми вирішили лишити тодішню самоназву нашої держави такою, як вона була. І не лише тому аби не псувати текст давнього першоджерела, але й тому, що вважаємо невід’ємним правом нашої нації називатися власним, давнім ім’ям, а не поступатися ним для наших сусідів, і користуватися самоназвою «Україна», яка на всю територію нашої держави розповсюдилась з легкої руки деяких інтелектуалів тільки в XIX ст. І як приміром давня назва «Галлія» є синонімом сучасної Франції, так і ми з повним правом можемо називати себе і українцями, і русинами, і рóссами, і рóссіянами.

[32] В оригіналі: "согласия" — І.Ж.

[33] Ця ікона явилась 1687 року в містечку Рудні Могилевської єпархії. 1689 року місцевий ієрей Василій переніс її до Києва, і попри бажання братії Києво-Печерської лаври, передав до жіночого Печерського Вознесенського монастиря \Величко Самійло. Вказана праця. — С.380-381\. З 1712 року цей образ знаходився у його правонаступника — жіночого Фролівського монастиря на Подолі.

Свого часу свят. Димитрій написав вірші на образ Богородиці Рудненської:

ИдЂже творяшеся желЂзо отъ блата

Тамо ДЂва вселися дражайшая sлата (sic! )

Да людемъ жестокія нарвы умягчаєтъ

И желЂзн ыя къ Богу сердца обращаєтъ

Цит. за: Шляпкин И.А. Вказана праця. — С. 190.

Крім цієї Рудненської ікони відома також однойменна ікона в м. Олешках під Харковом. Ця українська ікона була перенесена, згідно легенди, священиком Петром Андрієвим 1692 року із м. Браїлова на Поділлі \Богоматерь. Полное иллюстрированное описание Ея земной жизни и посвященных Ея имени чудотворных икон. — Спб., 1909. — С. 656; Слава Богоматери… — С. 103\. Відомі також чудотворні списки з Рудненської ікони в с. Бубнах під Полтавою; в с. Олишевці на Чернігівщині, під Москвою в колишньому селі Крилатське (нині на тер. Москви) \Слава Богоматери… — С.103\.

[34] Під цим роком у «Літописі» С. Величковського знаходимо повідомлення:«Того ж року за архимандритства отця Варлаама Ясинського видруковано вперше в Печерській друкарні і у світ випущено з великою користю для людей першу книгу «Житій святих», складену працею превелебного в Бозі отця Дмитра Савича-Туптала, київського сотниченка, мужа премудрого і повного дару Святого Духу. Починається вона з вересня місяця» \Величко Самійло. Вказана праця. — С.377\. Відсліджування цієї події у загалом доволі далекому від культурного будівництва й налаштованому швидше на політичні записи писанні говорить про ту надзвичайну всенаціональну роль «Житій святих», яка відводилась їм уже в часі їхньої підготовки та видання.

Завдяки “батьківському” піклуванню Іоакима, Лавра тоді не мала привілею на типографію. Та її керівництво, добре розуміючи необхідність виходу писання свят. Димитрія, вирішило здійснити цю роботу на свій страх і ризик. Перед тим текст було ретельно прочитано і розглянуто, як печерськими книжниками під керівництвом Варлаама Ясинського, так митр. Гедеоном та Лазарем Барановичем. Друкування почалося 2 липня 1688 року, але свят. Димитрій приїхав до Лаври тільки на початок видання житій за жовтень \ Шляпкин И.А. Вказана праця. — С. 190-191\.

Нововидрукуваний том послали патріарху з вибаченням та проханням прислати Макарівські Четії-Мінеї. Іоаким відповів Варлааму Ясинському лайкою й заявою, що твір свят. Димитрія треба було наперед прислати до Москви в рукописі, аби порівняти з Макарівськими Мінеями, і "соборне свидетельствова, исправити". Було перераховано і "вини" самого свят. Димитрія. Той образився, і, як видно з його рукописів, навіть зібрався написати відповідь \Там само. — С. 191-192\. Чи була вона написана, на разі — не відомо.

[35] Приїзд гетьмана I. Мазепи до Москви збігся із втечею Петра I до Троїце-Сергієвої лаври (аж надто дипломатично названим свят. Димитрієм «походом») і захопленням ним влади. Якийсь час становище I. Мазепи було дуже хитким, але у лаврі він зумів добитися прихильності Петра.

С. Величко описує цю поїздку так: «Князь Василь Васильович Голіцин, прибувши з того Кримського повторного походу в Москву, і, очевидно, схаменувшись, що неслушно повернувся без будь-яких воєнних дій від Криму, і побоюючись за те кари від свого государя царя Петра Олексійовича, затіяв був ще більше (яке спіткало його самого) зло з поради царівни Софії Олексіївни, замисливши скинути з престолу царя Петра Олексійовича, а поставити на ньому немічного царя Іоанна, тобто, власне кажучи, замість Іоанна — царівну Софію. Невідомо з якої причини (а був він у великій силі) прислав він гетьману Мазепі грамоту з монаршим указом (але без государського відома), щоб їхав той з генеральною старшиною та полковниками в Москву. Після того указу гетьман відразу ж зібрався зі згаданою старшиною і виїхав із Батурина в Москву. Але, перш ніж приїхав гетьман до Москви, царю Петру Олексійовичу відкрився лихий замір супроти нього Голіцина з іншими. Щоб уникнути лиха, він — цар Петро — боронячи цілість свого здоров'я, виїхав з певними своїми друзями з Москви чи з Донського монастиря у Радонезький Свято-Троїцький монастир, що відстоїть від Москви на 21 милю, і прикликав до себе на захист кілька полків війська. Коли ж гетьман прибув у Москву, то за кілька день прислано було від нього, государя царя Петра Олексійовича, указ їхати гетьману з Москви з усією старшиною до нього, государя, в згаданий Троїцький монастир. Коли гетьман після того указу виїхав з Москви, то й князь Голіцин з Шакловитим, думним дяком та іншими виїхав з Москви і поспішив до Троїцького монастиря раніше гетьмана, але за монаршим указом не був допущений перед його лице, а взятий з Шакловитим та іншими порізно під міцні караули. Коли ж прибув до того монастиря і гетьман, то показано йому зі старшиною місце, де стояти. Потім питано в нього: навіщо він приїхав у Москву і за чиїм указом. На це питання було дано гетьманом докладну відповідь, що учинив те за монаршим указом, присланим від князя Голіцина. Тоді проти нього, Голіцина з товаришами, виник великий монарший гнів і підозра в незичливості, після чого відразу чинено дізнання, а після дізнання вчинено страшну екзекуцію: князя Голіцина і Неплюєва (на нього була особливий монарший гнів за виготовлення у Севську фальшивих чеків, на які давалося царське срібло) послано на возах порізно в далекі заслання, Шакловитому відтято голову, а інших бито батогами, повідрізувано язики і розіслано в різне заслання. І здійснилося тут слово євангельське: «Якою мірою будете міряти, відміряють і вам». Заслав Голіцин Самойловича в заслання і сам не уникнув його, позбувшись всіх маєтків і багатств. Неплюєв забрав у війську всі багатства та скарби Григорія Гетьманича, згубив, нарешті, в Севську його самого безчесним рубанням голови на пласі, отож і сам, позбувшись раптом усіх маєтків та багатств, утратив з ними заразом бажану волю. Отак було вчасно присмирено тодішню крамолу, що мала розпочатися, а царівні Софії Олексіївні звелено лишатися в одному дівочому монастирі. А цар Петро Олексійович, з огляду на слабкість брата Іоанна, почав звідтоді царювати й правити всім Російським царством одноосібно. Гетьман же зі старшиною після шеститижневого перебування в Москві і в Троїцькому монастирі милостиво був відпущений з виданою йому на пергамені прикрашеною золотом монаршою грамотою, що підтверджувала всі давні права та вільності Запорозького війська і всього малоросійського народу в непорушній цілості, також з особливою грамотою на гетьманські маєтності. Тоді ж таки було подавано монарші потвердні грамоти на маєтності й грунти за їхнім проханням й іншим малоросійським панам. Іншим панам через швидкий від'їзд їхній із гетьманом із Москви такі підтверджувальні грамоти не поспіли, їх повидавано їм з монаршої милості вже в майбутньому 1690 році» \Величко Самійло. Вказана праця. — С.374-376\.

Свят. Димитрій, як зазначає і він сам, перебував у складі делегації українського духовенства, яка, між іншим, привезла до Москви «Житія святих» за три місяці. Після довгих переговорів з патріархом, який також знаходився тут, їхній автор отримав нарешті від Iоакима благословення на продовження роботи. Проте, так було тільки на словах. Макарівські четії-мінеї йому надано так і не було \Шляпкин И.А. Вказана праця. — С. 202-206\.

[36] Після смерті Iоакима, його прихильники зробили спробу канонізації патріарха. Було навіть написане житіє, до якого додано серію вигаданих "чудес" \див.: Житие и завещание святейшего патриарха московского Иоакима // Памятники древней письменности. — 1879.\. Проте канонізація не відбулась. I не лише тому, що померлий патріарх був особою аж занадто одіозною \Шляпкин И.А. Вказана праця. — С. 212-213\. Починалась Петровська доба...

13 лютого 1690 р. до патріарха було послано черговий лист з проханням дозволу на друк. Проте, по смерті Іоаким вирішення цього питання було відкладено до виборів нового патріарха.

[37] Київський митрополит Гедеон Четвертинський помер 6 квітня 1690 року.

[38] Порівн. у С. Велички: «Того ж року літо було дощове, але, гніваючись на нас за беззаконня наше, попустив Господь на малоросійську Україну велику кількість сарани, яка, наплодившись упродовж кількох літ у степах біля Криму, тепер за Божим попущенням, наспіла 1 серпня від Криму в Полтавський полк. І така була вона велика, що в ясний полудень затуляла сонячне світло, наче темна хмара. Ішла ж вона через усю Малу Рóсію не разом, але порізно — одна за одною, превеликими партіями і стовпами, начебто мала поміж себе розумних вождів. Пробула вона на Україні тижнів зо два і, либонь, озимим хлібам, уже вижатим, не зашкодила, однак хліби ярові, ще не вижаті, і всі невикошені трави виїла дощенту і вчинила малоросійським людям превелику втрату й печаль, а де йшла превеликими партіями і на землю падала, — там наповнював од неї повітря великий сморід, і хоч людям не шкодив, але шкодив худобі, робочим волам та коням, і то так, що багато їх здихало, не мігши стерпіти того смороду. Свині, однак, і птаство надвірне їли її доволі й без жодної шкоди нею насичувалися. Перелетівши через Малу Росію за два тижні, удалася на Волинь і в Польщу, так само і в Литву. Певні письменні люди з малоросіян повідали, що на багатьох крильцях її бачили руськими літерами такі два слова: «гнів Божий» \Величко Самійло. Вказана праця. — С.379-380\.

[39] Адріан (в миру Андрій) став останнім до 1918 року патріархом Московським і в повній мірі відчув на собі всі утиски мирської влади петровської епохи. Поставлений 24 серпня 1690 р. з митрополитів казанських і свіяжських, він був людиною освіченою і далеко не схильною до того жорстокого й темного фанатизму, який був притаманний патріарху Iоакимові. Адріан доклав чимало зусиль для реформації Московської патріархії, залучаючи до того, зокрема, освічених українців, і його стосунки з Київською митрополією були загалом добрими. В той же час Адріан сам був непоганим письменником. † 15 жовтня 1700 р.

[40] В ориг: "согласия"

[41] Про історію цієї часточки мощей святитель пише у житії св. Варвари Великомучениці: “Потім же, року від Різдва Христового 1650, за блаженної пам’яті преосвященного митрополита Київського Сильвестра Косова гетьман великий Литовський, князь Януш Радивіл, коли штурмом взяв був богоспасаємий град Київ (див. прим. 2 – І.Ж.) то за бажанням його, дано було йому дві часточки немалі від перс та від ребра святих тих мощей святої великомучениці Варвари, з яких одну частину більшу, яка від перс, зберіг для жони своєї княгині Марії, благочестивої доньки Господаря Молдовлахського Іо Василія. По її ж преставленні та часточка лишилася була преосвященному митрополиту Київському Йосифу Тукальському, яку він до українського города Канева з собою приніс. І потім взята до Батурина — града малорóссійського, — і нині в монастирі святого чудотворця Миколая Батуринському чудодійно знаходиться, достохвально вшановується. Другу часточку меншу, що від її ребра, той же князь Радзивіл послав у дарунок біскупу Віленському Георгію Тишкевичу, згідно бажання його, про що прохав його, пишучи з града Вільни. Прийнявши дарунок той, біскуп зберігав його з честю в палаті своїй, в ковчезі ебеневому. Прилучилося потім загорітися палаті біскупській та геть згоріти. По пожежі тій знайдений був цілим і неушкодженим тільки ковчежець той ебеневеий з часточкою мощей святої великомучениці Варвари, за що всі, здивувавшись, прославили Бога й святу великомученицю Варвару. Чудо ж це повідане було чесним та віри достойним чоловіком в монастирі Святомихайлівському Золотоверхому Київському року від Різдва Христового 1657. Як відомо, житіє св. Варвари Великомучениці в “Житіях святих” свят. Димитрія написане значною мірою із житія св. Варвари михайлівського ігумена, визначного українського історика та агіографа Феодосія Софоновича. Проте в тексті останнього (чудо 3) \Софонович Феодосій. Хроніка з літописців стародавніх. — К., 1992. — С.261-262\ описано лише, що Радзивілу “мусіли дати” часточки мощей “от ребра”. Відповідно описано й історію лише одної часточки, тої, яка потрапила до віленського біскупа (ім’я не назване). Можливо, монастир дійсно подарував Радзивілу одну часточку, і вона була поділена пізніше. Історія другої часточки, очевидно, була дописана самим св. Димитрієм на основі власних спогадів.

[42] Ця келія збереглася до кінця XIX ст. \Келья св. Димитрия Ростовсконго // Киевская старина. — 1898\.

[43] Останню пропозицію I. Шляпкін пояснює тим, що Варлааму не подобалося залишення свят. Димитрієм Батуринського ігуменства \Шляпкин И.А. Вказана праця. — С. 246\.

[44] Свят. Феодосій Чернігівський народився 30 рр. XVII ст. на Поділлі в сім’ї священика. Походив із давнього шляхетського роду Полоницьких-Углицьких. Учився в Києво-Могилянському колегіумі та за кордоном. Пізніше жив у Крупицькому монастирі. З молодих літ був адептом щонайстрогішого чернечого підвизу. Посівши 1664 р. ігуменство у недавно відібраному в уніатів Київському Видубицькому монастирі, він швидко зібрав навколо себе великий гурт прихильників строгого подвижництва, для яких 1680 року заснував на видубицькому хуторі Михайлівщині спеціальний скит. Протягом 1678-1680 рр. свят. Феодосій був київським намісником Лазаря Барановича, який, ставши місцеблюстителем Київської митрополії, продовжував, втім, жити у Чернігові. 1688 року він посів архимандрію в Чернігівському Єлецькому монастирі, де допомагав Лазарю в управлінні єпархією. З 1691 р. став офіційним помічником архієпископа, а 1692 року офіційно висвячений на чернігівську єпархію московським патріархом Адріаном ще за життя Лазаря. Його управління єпархією було позначене значним підйомом чернечого життя. † 5 лютого 1696 р., і був похований у Борисоглібському соборі. На його могилі невдовзі стали відбуватися чудеса, що сприяло поширенню в народі його вшанування, який офіційні церковні власті воліли не помічати. І лише 1896 р., під тиском громадськості, його мощі було перенесено до Спасопреображенського собору, а сам він канонізований з днем пам’яті 5 лютого \Есипов Н. Святитель и чудотворец, архиепископ черниговский Феодосий Углицкий. — Спб., 1897\.

[45] Тобто Acta sanctorum болландистів — найфундаментальніше католицьке агіографічне джерело, якість та інформативність якого може бути порівняна лише з роботою св. Димитрія (Макарівські Четiї-Мінеї, завдяки своїй не завжди якісній критиці першоджерел, стоять на ступені дещо нижчому). Робота над “Acta sanctorum” провадилась загалом протягом 1643-1794 рр., і була почата Гербертом Росвеєм та Болландом, навколо яких об’єдналась велика група послідовників, переважно єзуїтів, які стали називатися болландистами. В деяких західних писаннях “Acta sanctorum” оголошується ледь не головним джерелом св. Димитрія \Див. напр.: Пачовський Теоктист. Відгуки “ Zywotow Swetych” Петра Скарги в “Четьїх-Мінеях” Дмитра Тупталенка // Записки наукового товариства ім. Т.Шевченка. — 1937. — Т. CLV\. Проте, насправді, це є політичною легендою. Справа в тому, що болландисти використовували за джерело писання православного агіографа Симеона Метафраста, які дійсно були головним джерелом святителя, що й спричинилося до зближень в тексті обох збірок.

[46] Згідно власноручних хронологічних записів свят. Димитрія, друкування цієї книги «Житій святих» було закінчене в січні 1695 року \Шляпкин И.А. Вказана праця. — Приложения. — С. 9\.

С. Величко повідомляє про вихід другого тому «Житій святих» під 1695 роком: «Року від розподілу стихій 7203, а від сповиття пеленами Немовляти, що небо хмарами покриває, 1695. На самому початку року вийшла з Києво-Печерської друкарні друга тримісячна книга «Житій святих», яка починалася від грудня, складена Димитрієм...» \Величко Самійло. Вказана праця. — С.469\. Бувши відправлена до Москви, книга отримали позитивну оцінку патріарха, що виразилося в присилці грамоти (її текст наведено Самійлом Величком \Там само. — С.485\, і, нарешті, довгожданих Макарівських міней, що прибули до Києва в лютому 1896 року \ Шляпкин И.А. Вказана праця. — С.252-256\.

[47] Див. прим. 44.

[48] Мається на увазі Мелетій II (Вуяхевич), котрий обіймав Печерську архимандрію протягом 1690 — 1697 років. Обрання Мелетія було безпрецедентним в історiї Лаври. Коли Варлаам Ясинський був висвячений на митрополію, на архимандрію претендувало декілька заслужених в Церкві осіб. Проте згоди дійти не вдалося. В цей час від гетьмана Мазепи прибули гінцi, котрі повиннi були бути присутніми при обранні нового архимандрита. Це були військовий суддя Михайло Вуяхевич і Чернігівський полковник Яків Лизогуб. I сталося неймовірне: попри існування трьох кандидатів, братія одноголосно обрала архимандритом Вуяхевича. Своє правління о. Мелетій почав із того, що, посилаючись на різні обставини, відмовився їхати задля висвяти до Москви.

[49] Згідно з переказами, Чернігівський Єлецький монастир був заснований бл. 1060 року на місці, де на ялині явилась чудотворна Єлецька ікона Богородиці св. Антонієм Печерським. Не дивлячись на страшне татарське розорення монастир, вірогідно, не припинив свого існування. Проте, це, на жаль, було не останнє пограбування. Після того, як 1499 року місто було завойоване московськими військами і, як догідливо написано в історичному нарисі монастиря «с 1500 и до 1611 года вся Черниговская земля, можно сказать, мирно жила под сенью Московской державы, мирно текла жизнь и обителей черниговских» \Елецкий монастырь Успения Пресвятыя Богородицы, со времени основания и до наших дней (1060 — 1900 г.). Его святыни и достопримечательности // Черниговские епархиальные ведомости. Чернигов, 1900. — Часть неофициальная. — С. 463\ монастир втратив свою головну святиню, яку пощадило навіть татарське нашестя. 1579 р. ікона Єлецької Богородиці була відібрана у монастиря і вивезена до Москви нащадками князя Святослава Барятинськими. 1687 року один із Барятинських — Даниїл — взяв ікону з собою в Кримський похід, а потім, помираючи, подарував Харківському Успенському собору. 1676 р. монастирем був куплений список із цієї ікони, привезений із Володимира-на-Клязьмі.

1662 року в монастирі проявилась іншачудотворна ікона, відома під іменем Ільїнської Чернігівської. Протягом 16-24 квітня з неї витікали сльози. Пізніше біля ікони стали здійснюватися численні чудеса. Власне, саме чудесам цього образу присвячено книгу свят. Димитрія «Руно орошенне» (див. прим. 7). Існуючі в монастирі до сьогодні печери пов’язуються зі св. Антонієм Печерським, котрий мешкав тут певний час бл. 1069 року \Патерик Києво-Печерський. — К., 1998. — С. 171\.

1611 року Чернігів був захоплений польськими військами і вщент спалений. «Тоді згорів і Єлецький монастир, у якому верхи дерев'яні і стіни від пожежі зруйнувалися. Куполи Єлецької церкви над хорами і з боків упали, нарешті і великий купол впав і зробив такий гуркіт, що чули те у всьому Чернігові» \Елецкий монастырь Успения Пресвятыя Богородицы… — С. 464\. Протягом 1618-1649 рр. монастир належав уніатам. На рубежі 40-50 рр. XVII ст. тут жив православний єпископ Чернігівський Зосима Прокопович. 1653 року він доручив обитель архимандриту Лазарю Барановичу, котрий, ставши 1657 р. приємником Зосими на Чернігівській кафедрі, передав її іншому великому українському письменнику — Іоанникію Галятовському. Серед настоятелів монастиря — такі великі українські церковні та культурні діячі, як свят. Феодосій Углицький (1688-1695 рр.), свят. Іоанн Максимович (1695-1697).

Про душевні якості свят. Димитрія зайвий раз свідчить те, що, перебуваючи на посту архимандрита цієї обителі, він під час голоду 1699 року на свій кошт годував монастирських селян \Шляпкин И.А. Вказана праця. — С. 259\.

[50] Новгород-Сіверський Спасо-Преображенський монастир заснований, згідно переказів, 1033 р. Мстиславом Володимировичем Тмутараканським. 1618 року ним заволоділи поляки, в результаті чого монастир був доведений до повного зубожіння. Поновлений 1657 року Лазарем Барановичем. Тут певний час знаходилась Новодворська чи Сурозька ікона Богородиці, написана в Новодворському монастирі на р. Раті свят. Петром, митрополитом київським.

[51] Цього року у січні було закінчене друкування третьої книги житій святих. У С. Величка зазначено: «Року від створення світу 7208, а від Божого Очоловічення 1700 року, місяця січня, вийшла у світ третя книга «Житій святих», складена працею боговдохновенного мужа ієромонаха Димитрія Савича-Туптала, починаючи від березня, — вийшла вона з києво-печерської друкарні за архимандритства отця Іоасафа Кроковського і наповнила духовною радістю серця цікавих книжних людей» \Величко Самійло. Вказана праця. — С.600\.

 1 березня книга була відправлена до Москви.

[52] Мова йде про місцево вшановану копію Казанської Богородиці, котра зберігалась у Максаківському монастирі ще на початку XX ст.

[53] Свят. Димитрій був поставлений на цю кафедру ще за життя божевільного митрополита Iгнатія Корсакова († 13 травня 1701 р.) \Шляпкин И.А. Вказана праця. — С. 271\. Обрання на цю посаду саме Димитрія Туптала було здійснене не духовною, а мирською владою — цар Петро надавав великого значення як розвитку самого Сибіру, так і контактам через нього з Китаєм. В той же час стосунки останнього патріарха Адріана з майбутнім розорителем московської патріархії були дуже далекі від ідеалу. Тому, зважаючи на хворобу попереднього митрополита, ще 18 червня 1700 р. цар писав київському митрополиту Варлааму, вимагаючи обрати серед визначних духовних осіб претендента, що був би придатний "для утверждения и приумножения в православную веру и проповедь св. Евангелия в идолопоклонных народах, також для приведения ясачных народов в веру христианскую..." \ Шляпкин И.А. Вказана праця. — С. 275\. Цей претендент мав би привести з собою двох або трьох належних помічників. У липні 1700 року з тою ж вимогою звертався до Варлаама Ясинського і патріарх Адріан \Там само. — С. 275\. Що відповів Ясинський, на разі, не відомо, проте 27 грудня 1700 р. цар наказав приїхати до Москви переяславському єпископу Захарію Корниловичу і свят. Димитрію, аби одного з них обрати на Сибірську кафедру \Там само. — С. 276-277 \. Врешті, вибрано було свят. Димитрія.

Іноді в літературі, услід за синодальним житієм свят. Димитрія, можна знайти повідомлення про те, що свят. Димитрій поставився до цього призначення негативно, а відтак не поспішав до Сибіру. Проте, це не так. Ми, звичайно, не знаємо, наскільки уподобав він необхідність їхати в таку далечінь, проте безсумнівно, що він був готовий сумлінно виконати свій пастирський обов'язок. Проте, дістатися весною Сибіру було неможливо. Отже, свят. Димитрій поселився у Чудовому монастирі. 28 березня він відпустив в Україну свій почет \Шляпкин И.А. Вказана праця. — С. 280\. Почав регулярні зносини зі своєю паствою шляхом як листування, так і прийому сибіряків. В травні він був готовий їхати в свою єпархію, але цар Петро наказав йому поки-що лишитися в Москві \Там само. — С. 281\, очевидно чекаючи смерті попереднього митрополита.

[54] В липні свят. Димитрій тяжко захворів, і, врешті, на його місце був поставлений його давній друг, майбутній просвітитель Сибіру Філофей Лещинський, а самого свят. Димитрія поставлено до Ростова на місце померлого 10 листопада 1701 р. Іоасафа Лазаревича. \Шляпкин И.А. Вказана праця. — С. 283\.

 Як і більшість тогочасних українських церковних діячів, свят. Димитрій пережив період захоплення діяльністю Петра I, в якому бачив людину, здатну до переродження Московської патріархії, надія вирватися з лабети якої для українців була вже на той час ефемерною. Цар дійсно ставився до освіченого українського духовенства краще, ніж до московського. Та, на разі, ейфорія швидко пройшла. Проведені Петром реформи виявилися направленими аж ніяк не на розвій духовності та освіти, а, насамперед, на перетворення дійсного православ'я (і української, і московської його гілки) у православ'я "синодальне", з його офіційно-державною регламентованістю. Ось, як характеризує цей процес сучасний московський дослідник церковного права протоієрей В.Ципін: "Характер взаємин між Церквою і державою істотно міняється. Симфонія церковної і державної влади піддається деформації, зміщається убік протестантського принципу верховенства світського государя над усіма релігійними громадами підвладної йому території — так званого територизму . Привілейоване становище Православної Церкви в державно-правовій свідомості зв'язується вже не стільки з тим, що вчення її щире, скільки з тією обставиною, що Православ'я, відповідно до основних законів держави, є віросповіданням монарха і більшості його підданих. Державна влада в цю епоху жорстко контролює церковне життя. Собори не скликаються, а Святіший Синод діє не тільки як орган вищої церковної влади, але і як урядовий заклад, що, подібно Сенату, Державній чи Раді Кабінету Міністрів, має на те повноваження від Найвищої влади..." \Протоиерей Владислав Цыпин. Церковное право. Учебное пособие. М., 1996 — С. 111\. Остаточне встановлення синодального способу управління РПЦ припадає на час по смерті Туптала, але основи його закладалися ще за його життя — за місцеблюстительства талановитого, але безпринципного українця Феофана Прокоповича, і така діяльність співвітчизника аж ніяк не знаходили собі прихильника в особі свят. Димитрія — адже навіть попередні більш "демократичні" стосунки між церквою та московськими правителями викликали у нього обурення. На разі, ще за свого життя свят. Димитрій зумів розібратися в характері московського царя, і незадовго до смерті став виразно схилятися від петровської когорти до старомосковської партії прибічників Олексія Петровича \Шляпкин И.А. Вказана праця. — С. 434\.

[55] Шляпкин И.А. Вказана праця. — С. 10-11.

[56] Маккавейский К.К. Святой Димитрий, митрополит Ростовский, как пастырь и пасторолог. — К., 1910.

[57] Неизданные письма святителя Димитрия Ростовского // Труды Киевской Духовной Академии. — 1860. — № 2. — С. 283-285.

[58] Шляпкин И.А. Вказана праця. — С. 11.

[59] Титов Ф.И. К истории Киевской духовной Академии в XVII-XVIII вв. 2. Святый Димитрий, митрополит Ростовский, бывший ученик Академии. — ТКДА. — 1909. — № 10. — С. 215-216.











Див. також:


Синопсис. Київ, 1674. (Переклад та примітки Ірини Жиленко)

Ірина Жиленко. Святий Серапіон Печерський — маловідомий український письменник XIII ст.

Ірина Жиленко. Вшанування святих Бориса і Гліба та Києво-Печерська писемна традиція.

Ірина Жиленко. Печерські тексти про свв. мучеників Бориса і Гліба.

Ірина Жиленко. Житіє та чудеса святої великомучениці Варвари.

Ірина Жиленко. Україна: християнство до заснування Київської Русі.











‹‹   Головна         Додатки


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.