Попередня       Головна       Наступна             Примітки до тексту





Додаток 9


Ірина ЖИЛЕНКО

Легенда про здобуття Московськими царями царських регалій




Варіанти "Мономахової легенди" в "Синопсисі" та інших пам’ятках української історіографії


Представлена в Синопсисі (розділи "ПРО КНЯЗЮВАННЯ ВОЛОДИМИРА ВСЕВОЛОДОВИЧА МОНОМАХА В КИЄВІ" та "ПРО ТЕ, ЗВІДКОЛИ РÓССІЙСЬКІ САМОДЕРЖЦІ ВІНЕЦЬ ЦАРСЬКИЙ НА СОБІ НОСИТИ ПОЧАЛИ") легендарна розповідь про обставини здобуття Володимиром Мономахом царських регалій, які, буцімто, збереглися і використовувалися (до 1917 року) для поставлення московських царів, знаходиться в багатьох українських пам’ятках. Власне, у "Синопсисі" бачимо навіть не один, а три варіанти цієї оповіді:

1. Здобуття регалій, які потім стали царськими Володимиром під час війни з генуезцями.

2. Послання царських регалій візантійським імператором Олексієм Комнином

3. Те ж саме, але царські регалії тут прислані імператором Костянтином, причому приведено докази, чому цей варіант не може бути вірним.






Перший, "генуезький" варіант здобуття регалій та його історія


Перший варіант розповіді знаходимо у М. Стрийковського: "Кілька разів [Володимир] розгромив половцівпоган та італійців-генуезців, котрі на той час панували в Таврії, де тепер Перекопська орда, здобув славне столичне місто Кафу. Коли удруге зустрівся з генуезцями, то викликав на двобій їхнього гетьмана, кафського старосту... котрого хоробро списом зсадив із коня і схопив, зв’язав та привіз до свого війська. Там взяв з нього великий ланцюг, прикрашений перлами та коштовним камінням, який залишив після себе своїм нащадкам, великим князям. І сьогодні його називають Брамаї 941 [і] зберігають у Московській скарбниці, й надягають князям при посвяченні. Залишив він також пояс, оздоблений золотом і перлами та княжу шапку, майстерно оправлену золотою бляхою, перлами й коштовним камінням для посвячених у князівство, чого ще й сьогодні його нащадки, великі московські князі, вживають з великою пошаною. Про це згадує Герберштейн на ст. 22 у творі "Історія Московії". Оскільки князь Володимир завжди охоче вступав сам на сам у бій з ворогами, прозвано його по-грецьки Мономахом...". Цей сюжет був використаний як автором "Синопсиса" так і Ф. Софоновичем 942. О. Рогов коментує дане повідомлення М. Стрийковського так: "Тільки одне в цій розповіді — згадка про поразку половців — знаходить відповідність у руських літописах. Його містять під 1125 р. літописи Софійський І 943 і Новгородський IV 944, тоді як Лаврентіївський говорить просто "прослувый в победах" 945 , а Іпатіївський — "найпаче же бе страшен поганым" 946. Уже із самого місцезнаходження цієї розповіді видно, що вона не входила до складу літописів, тобто основних джерел Стрийковського з історії Київської Русі.

Не знайдемо ми його й у польських хроніках, написаних попередниками Стрийковського. Згадка про цю подію є тільки в Герберштейна, але це саме тільки згадка. Говорячи про знаки царського достоїнства московських государів, Герберштейн зауважує: "Барми являють собою рід широкого ланцюга з волохатого шовку, зовні ж вони ошатно прикрашені золотом і всілякими дорогоцінними каменями. Володимир відняв їх у якогось розбитого ним у бою генуезця, начальника Кафи" 947. Перед нами дуже короткий виклад тієї ж розповіді, що читається в Стрийковського, без істотних подробиць (не сказано, що це був двобій, даний інший опис самої реліквії і т.д.), так що вважати, що Герберштейн послужив джерелом Стрийковському, не доводиться. Не могло бути і навпаки, тому що, як відомо, твір Герберштейна вийшов у світ раніше Хроніки Стрийковського. Таким чином, перед нами, очевидно, використання того самого джерела двома авторами" 948.






Другий та третій варіанти розповіді — грецьке походження царських регалій


Другий та третій варіанти розповіді, власне, можуть бути об’єднані в один ізвод: адже вони обидва оповідають про прислання "Мономахових дарів" із Греції, і відрізняються тільки іменем імператора, за якого це було здійснено. Як побачимо далі, даний сюжетний ізвод також має в собі певні різночитання, пов’язані з політичними інтересами тої чи іншої сторони.

З українських пам’яток найбільш повний текст оповіді другого варіанту знаходимо в Густинському літописі: "Року 6622 (1114)... Цього літа Володимир, зібравши всіх бояр своїх і старців, каже їм: "Хіба я є меншим від государів, що були до мене і правили скіпетром великого княжіння Руського, що проходили численні країни і землі, і звідти з великою славою і вигодою поверталась — як Олег, Ігор і Святослав, а ще більше великий серед державців князь Володимир, дід мій, котрий потряс всесвітом і грецькою землею, і звідти великі вигоди й славу землі нашої Руської набув? Тому хочу і шляхом отців і дідів своїх ходити, тобто, хочу в грецьку землю піти й славу роду нашому добути". І те почувши, бояри і старці всі згідно зволили йти в грецьку землю, що й скоро [здійснили] — приготувавшись, пішли до Цариграда. І спочатку почали полонити Фракію. Цар же Олексій Комнин, котрий мав тоді війну з персами, коли почув про нашестя русі на землю грецьку, знаючи, що цей народ, великий і хоробрий, багато може зла в землі його сотворити, намислив тому послати до них з миром і любов’ю, і з собою замирити; що і сотворив. І негайно посилає до Володимира Мономаха вінець, скіпетр і діадему, і хрест святий із Животворчим Древом (з тими ж дарами посилає кір Неофіта, митрополита Ефеського, і з ним єпископа Милитинського і Митилинського, та інших численних сановників своїх), і інші великі із золота чистого й каміння дорогоцінного царські дари, і грамоту таку при тому: "Олексій Комнин, милістю Божою, цар православний грецький, великому в державних князях руських Володимиру радіти! Оскільки з нами єдиної Віри єси, до того ж нам і єдинокровний, від крові бо великого Костянтина Мономаха, царя Грецького, походиш, то задля того не війна, але мир і любов, як єдинокровним, належиться нам мати з тобою; і аби зрозумів любов нашу, яку до твого благородства маємо, ось посилаю тобі вінець царський Костянтина Мономаха, батька матері твоєї, і скіпетр і діадему, ще ж і хрест золотий із Животворчим древом, і гривни, й інші царські знамення та дари, якими ж хай вінчають благородство твоє послані від мене святителі, аби був звідсіль Боговінчаним царем руським, ти і по тобі майбутні властителі Руської землі". І так послані до великого Володимира грамоту з цими великими царськими дарами на тарелі золотій принесли. Їх же великий Володимир з любов’ю прийняв. Там від них негайно, згідно звичаю, вінцем царським як цар вінчаний був. Послів же цих вельми вшанувавши, вгостив і, обдарувавши, відпустив із миром, а з Олексієм, царем Грецьким мир і любов на вічні роди утвердив. І звідтоді Володимир Мономах царем Руським називався. Цим же вінцем Мономаховим і донині царі Московські вінчаються" 949.

Третій варіант сюжету, який приписує участь у даних подіях імператору Костянтину Мономаху відомий переважно в московських першоджерелах (хоча використання в "Синопсисі" свідчить, що знали про нього і в Україні).






Розвиток сюжету третього варіанту оповіді на Московських теренах і становлення Московського самодержавства. "Сказання про князів Володимирських"


Оповідь про прислання Мономаху царських регалій від імператора Костянтина Мономаха має в Московії довгу і складну літературно-політичну історію. Основу його знаходимо у епохальному для московської державницької думки творі московської літератури "Сказанні про князів Володимирських". Цей твір дійшов до нашого часу у величезній кількості списків, які Р. Дмитрієва ділить на дві редакції 950 та низки списків, які можна віднести до змішаних типів 951. До цього твору крім оповіді про здобуття царських регалій увійшли також фантастичне родослів’я св. Володимира, а відтак і всіх українських та московських можновладців, де їхнє походження виводиться не більш, не менш, як від римського імператора Августа, а також деякі інші статті. "Сказання" знаходиться в рукописах переважно, як вступ до родослів’я київських та московських можновладців, причому між ними майже в усіх списках знаходиться аж вельми оригінальне родослів’я литовських князів, що мало на меті принизити їхній рід. Твір використовувався і як певна передмова до чину вінчання на царство московських царів 952 Івана Грозного та Федора Івановича. Крім двох основних редакцій існує також декілька видозмін основного тексту.

Як правильно відзначав О. Гольдберг, "Особливістю такого роду творів було те, що сюжет їх був прикріплений до визначених історичних подій, але ускладнений фантастичними, легендарними мотивами. Міфи і легенди входили в ці твори на тих же підставах, що й історичні факти, і це дозволяло авторам подібного роду сказань надавати їх сюжету бажану спрямованість, тобто зображувати минуле саме таким, яким вимагала керівна авторами політична ідея" 953.

Розповідь про легендарних предків Володимира відкривається історією нащадків Ноя, викладеної по-іншому, ніж у традиційній біблійній версії, і приділяє особливу увагу роду Сима. У розповіді названі нащадки Сима — Арфаксад, Месрем і Хус, Фарсис, Гандуварий, Сеостр, Филикс і Нектанав, що був нібито батьком Олександра Македонського. На цьому пряма родовідна лінія, що веде від Сима, обривається, і далі мова йде про долю влади, яку мали його спадкоємці, — вона виявляється в руках династії Птоломеїв, а потім переходить від останньої правительки Єгипту Клеопатри до римського імператора Августа. "Кесар Август" стає спадкоємцем споконвічних "властителів всесвіту". Історія Августа закінчується описом розподілу всесвіту між васалами "кесаря римського", причому особливо докладно говориться про володіння, відведені міфічному "родичу" Августа — Прусу, у країні, що по імені Пруса зветься "Пруська земля". Звідси виводиться перший руський князь Рюрик який таким чином оголошувався "від роду римського царя Августа" 954.

Цей сюжет прямої аналогії в більш ранній східнослов’янській літературі не має. Проте такі аналогії прослідковуються у західноєвропейських геральдичних пам’ятках, оскільки в Європі було вельми престижно, аби королівський рід мав якомога більш давнє походження. З цією метою не раз робилися спроби звести генеалогічне древо місцевих государів до того історичного персонажа, що згідно тодішніх уявлень, займав особливе місце серед земних правителів, оскільки "сам Спаситель побажав народитися в царювання настільки великого государя". Походження "з роду Августа" забезпечувало правителю почесне місце в колі інших государів і одночасно ставило його вище всієї місцевої знаті, що не володіла настільки чудовою генеалогією 955. Не обійшла ця ідея й православні народи. Зокрема, від Августа виводилась генеалогія болгарських Ассенів та Стефана Немане в Сербії 956. Московські книжники створили власну версію такої розповіді, поєднавши з нею відому з літопису легенду про призвання Рюрика. "При цьому в рамки звістки про покликання був вкладений зовсім інший зміст: старий переказ, що зв’язував рід Рюриковичів з колись могутніми, але давно зійшлими зі сцени варягами, було замінено новою легендою, що включала Русь у коло світових держав. Ця літературна знахідка була тісно зв’язана з цільовою настановою автора і навряд чи могла бути запозичена ним звідкись вже в готовому вигляді" 957.






"Сказання про князів Володимирських." і європейська політика XVI ст.


Надзвичайно важливими для нашого дослідження є обставини та політичне підґрунтя появи "Сказання", оскільки, всі ці чинники мають пряме відношення не лише до внутрішньої ситуації в Московській державі, але й до її міжнародного становища, зокрема до литовсько-польсько-німецько-московських взаємин, які безпосередньо стосувалися уже українських земель — як в політичному, так і в ідеологічному відношенні. Отже, головне політичне підґрунтя "Сказання" полягає у двох проблемах, які, власне, витікають одне з одної. Мова йде про набуття московськими володарями титулів "цар" та "всія Русі". Загальновідомо, що офіційно першим московським великим князем, що набув титулу царя, є Іван IV. Проте, у внутрішніх документах Московської держави царем називав себе ще Василь III, причому робилась спроба обґрунтувати цей титул, як давній, тобто такий, який був притаманний ще можновладцям Київської Русі св. Володимиру та Володимиру Мономаху (як свідчить і "Сказання"). На разі, ці намагання закономірно не знаходили підтримки у сусідів Московії, зокрема, у Польсько-Литовської держави 958. Справа в тому, що вищезазначені титули не були в даному випадку голими словами — називаючи себе царями всієї Русі, московські можновладці узасаднювали тим свої зазіхання на українські та білоруські землі, які входили колись до складу Київської Русі, і цим, в свою чергу, пояснювали своє небажання замиритися з сусідніми державами задля спільної боротьби з агресією мусульманської Туреччини 959. Дане питання викликало значні дипломатичні проблеми, оскільки й московські можновладці не були схильні називати литовських государів тими титулами, які вони вважали для себе правомірними 960. Власне, всі ці проблеми і зродили основні постулати "Сказання" та інших споріднених із ним документів — необхідність "історіографічним" шляхом обґрунтувати як високість та правомірність титулу московських великих князів, так і принизити аналогічні достоїнства литовських можновладців.

Проте, сама по собі поява легендарних записів (яких тоді було доволі в Європі) не могла бути серйозним підґрунтям для політичних реалій. Таким чином, для Москви стало необхідним підтвердити свої намагання чимось більш вагомим, ніж легендарні оповіді. Мова йде про офіційне вінчання на царство Івана IV. Власне, до цього Москву задовго до описуваних подій підштовхували римські папи. Ще в часи княжіння Василя III папські посланці схиляли його до "возвеличення его достоинств" — зокрема, набуття титулу "східного імператора" та патріаршого достоїнства для московських митрополитів, проте, за умови унії з Римом 961. Ці намагання підтримувалися також дипломатичним листуванням із австрійським ("римським") імператором, який також був готовий за умови унії визнати за московськими правителями правонаступництво східних імператорів 962. Це, звичайно, було неприйнятне для православної країни, та й право пап маніпулювати наданням мирського православного титулу завше викликало й викликає закономірні сумніви.

Втім, правомірність чи неправомірність успадкування московськими великими князями титулу візантійських імператорів виходить за межі нашого дослідження. Набагато важливішим для нас є те, що всі вищенаведені уваги, які, крім католицьких ідеологів, розроблялися й московськими, лягли в основу загальновідомої концепції "Москва — третій Рим", безпосереднім автором якої у 10-20 рр. XVI ст. був старець Єлізарового монастиря Філофей 963. Активно використовувані ще в часі правління Василя III ідеї походження московських правителів від Августа, набули особливого розвою за його наступника 964. Саме "Сказання" лягло в основу обґрунтування обряду вінчання на царство, здійсненого над Іваном IV 1547 року. Ідеологічним "батьком" всієї цієї процедури можна вважати великого новгородсько-московського письменника, митрополита Московського Макарія, за участі різних боярських угрупувань 965. "Право російського государя вінчатися на царство треба було обґрунтувати. Тому в самому чині [вінчання на царство — І.Ж.] у ряді місць повторюється, що вінчання відбувається згідно "давнього нашого чину". З метою доказу права Івана IV вінчатися на царство був створений вступ до чину. Вступом служила друга частина "Сказання про князів володимирських" першої редакції..." 966.

Проте, й вінчання, що відбулося, не вирішило міжнародних проблем стосовно титулу московських правителів. "Питання про визнання іноземними державами титулу царя за Іваном IV після вінчання не було вирішене цілком. Російській державі необхідно було домогтися цього визнання, про що свідчить, як буде видно надалі, російське дипломатичне листування з країнами Західної Європи. Європейські держави, особливо ПольськоЛитовська, не хотіли визнати за Іваном IV титулу царя. Доводилося шукати нові засоби для доказу права на царський титул. Може бути, цим було викликане звертання Івана Грозного до патріарха з проханням затвердити за ним титул на всесвітньому соборі 967. Характерно, що протестантська Англія зразу визнала царський титул за Іваном четвертим 968.

А. Гольдберг ставить питання чому "легендарна генеалогія руських правителів виводила їхній рід з "Пруської землі". Справді: чому автору розповіді прийшла на розум саме ця країна? Адже володіння Тевтонського ордена, що улаштувався там, ніколи не межували з руськими землями, та й зносини Пруссії з Московією мали випадковий характер. Утім, був період, коли московські правителі не тільки установили тісний контакт із прусською владою, але й уклали з ними спілку, підкріплену солідною грошовою субсидією, спрямованою з Москви в Кенігсберг. В 1517 р. був підписаний договір про спільні дії Московської держави і Тевтонського ордена проти Сигізмунда Ягелона. Правда, спілка ця виявилася малоефективною і не принесла ніяких результатів, однак ніколи — ні до, ні після цього — пруські справи не становили для Московської Русі такого серйозного інтересу. Головною метою Тевтонського ордена було повернення під його владу земель, що відійшли до Ягелонів за умовами Торуньського миру 1466 р. У московських дипломатичних документах 1520 р. про ці землі говориться цілком конкретно: "...магістру... одержати ті свої міста, що король тримає за собою, його міста пруські, неправдою: Гданеск, Торунь, Марборок, Хвойницу". А. Гольдберг відмітив, що при описі "розподілу вселеної" Августом говориться, як про батьківщину Рюриковичів, про ті пруські міста, що були предметом суперечки між Тевтонським орденом і державою Ягелонів. "Навряд чи це було випадковим збігом, — пише дослідник. — Вірніше буде припустити, що розповідь про Августа була створена саме в той час, коли питання про пруські міста було для московської влади особливо злободенним"  969.

В пам’ятках московського письменства оповідь про "високе походження" Володимира завжди супроводжується зневажливою оповіддю про витоки литовського правлячого роду, вірогідно, тверського походження 970, що мало, очевидно підкреслити "ницість" литовської династії порівняно з московською 971.

В 1557 г. у Москву приїхав від патріарха митрополит Іоасаф із проханням про матеріальну поміч. "И удоволив столом государь митрополита и святогорцев дарми почтив, отпустил в Царьград, а x патриарху послал c митрополитом з грамотою Ивашка Волкова, а во Святую Гору бывшего архимандрита Еуфимьева монастыря Феодорита", — говориться в літописі про результати поїздки митрополита Іоасафа. Зміст грамоти в літописі не наведено, але, як це виявляється із самої грамоти, у ній полягало прохання про благословення вселенським собором вінчання на царство Івана IV... Посланому до патріарха архимандриту Феодориту був даний наказ вимагати, щоб благословення на царство було дано не тільки самим патріархом, але і затверджено на соборі. У наступному році прийшла грамота від патріарха, що прихильно прийняв вінчання на царство Івана IV... У літописі немає згадки про цю грамоту. Очевидно, з політичних міркувань у літопис не були включені звістки про спробу домогтися затвердження в царському сані Івана IV уселенським собором. Тільки в 1561 році, коли була привезена стверджувальна грамота, звістки про офіційне визнання за Іваном IV царського титулу були включені в літопис... грамота константинопольського патріарха була складена на основі руських письмових джерел. Чи були ці джерела відомі патріархії в письмових перекладах з російської чи в усному викладі, — сказати поки важко. Справді, у грамоті патріарха 1561 р. з повідомленням Івана IV про затвердження його собором у сані царя дане обґрунтування права вінчання на царство Івана IV, і в основі цього об ґрунтування лежить усе та ж легенда про Володимира Мономаха, що викладена в передмові до чину вінчання — у так званому "Поставлянні". Тільки в грамоті історія про придбання Володимиром Мономахом царського вінця розказана трохи інакше. Володимира Мономаха вінчають і посилають йому дарунки не через успішну війну проти Костянтина Мономаха, а завдяки рішенню самого Костянтина, тому що Володимир Мономах був царської крові по своїй бабці — цариці Ганні, сестрі Василія Багрянородного. Зміну цю можна зрозуміти як прагнення константинопольського патріарха дотримати авторитет Візантії. Незважаючи на цю відмінність грамоти від повісті про Володимира Мономаха, у них є спільне: Костянтин посилає дарунки Володимирові Мономаху, і потім Володимир вінчається. Подібність між грамотою патріарха і "Поставлянням" в обґрунтуванні права на царський титул Івана IV треба визнати невипадковим. У документах, що дійшли до нас, не згадано, що Іван IV разом із проханням про затвердження вінчання для обґрунтування його повідомив і зміст легенди. У грамоті від Івана IV говориться тільки про завоювання Казанського й Астраханського царств і про скорення невірних. Цей аргумент не раз згадувався й у дипломатичному листуванні, коли ставилося питання про право російського государя на царський титул. Можливо повість про Володимира Мономаха була повідомлена собору окремо російським послом — усно чи письмово. Інакше збіг між грамотою і повістю й обґрунтуванням права на царський титул пояснити не можна. Докази прав Івана IV на царський титул, наведені в "Поставлянні", офіційно на Русі були прийняті ще в 1547 р. Патріарху ці обґрунтування здалися прийнятними з внесенням деяких змін. Патріарх мав на увазі, мабуть, повторити вінчання Івана IV і разом із грамотою в 1561 р. надіслав для цієї мети митрополита; він хотів щоб вінчання було зроблено від його імені. Але уряд Івана IV, дотримуючи високий авторитет Росії, відмовився від цього" 972.






До питання про реальне підґрунтя легендарної оповіді та його висвітлення в українському літописанні


Отже, історія тексту "Мономахової легенди" однозначно веде нас до московських політичних обставин XVI ст. Власне, до того ж висновку приводять і студії над історією та мистецтвознавчими особливостями аксесуарів, які входили до складу коронаційного набору московських царів. Їхнє пізнє походження та поступове входження до розряду використовуваних при вінчанні на Московський стіл, було доведено ще в кінці минулого століття Д. Прозоровським 973. Появу всіх описуваних речей ним віднесено до періоду XV-XVI, в кращому випадку XIV ст. Зокрема, вінець, відомий під назвою "шапки Мономаха" був, найвірогідніше, зроблений у Москві в XV ст. 974. Безперечним є зв’язок її форми з уборами татарських можновладців. О. Спицин пов’язував його навіть із декором "пайзе" — татарського знака, який видавався вищим сановникам та князям 975. Власне, зв’язок між Золотою Ордою, культура та політичний устрій якої мали колосальний вплив на Московщину, виглядає дуже й дуже вірогідним. Адже, ні в Греції, ні в Київській Русі можновладці не носили діадем, подібних до "шапки Мономаха". Грецька діадема первісно мала вигляд пурпурової пов’язки, прикрашеної перлами, а пізніше перетворилась на розцяцькований обруч-стемму. Цю традицію запозичили й київські князі. Жодний із цих різновидів ніякого відношення до московських регалій не має. На сьогодні відомо 11 давньоруських діадем у формі стрічки з нашитими на неї золотими бляшками з зображенням та перлами (переважно прикрашених зображенням Деїсуса), які походять безпосередньо від грецьких 976. Іншою князівською ознакою в Київській Русі були т.зв. барми, які замінили давню гривню.

Отже, здається, все вищесказане веде нас до одного висновку — вся інформація про набуття Мономахом царського титулу є пізньою московською політичною легендою, яка, як і абсолютна більшість офіціозних легенд такого плану Європи та Азії жодного історичного підґрунтя під собою не має. Власне, це так. Для Московії. Проте, мусимо відзначити, що на сьогодні практично не існує дослідження, присвяченого питанню про існування даного сюжету в українських писаннях. Ми в цьому розділі не претендуємо на повномасштабне вивчення даної проблеми, проте дозволимо собі висловити стосовно цього деякі уваги.

Отже, в українській історичній літературі знаходимо два варіанти описуваної оповіді. Перший із них вже згаданий нами вище сюжет про взяття регалій Володимиром Мономахом із Кафи. На разі, цей текст найчастіше пов’язується дослідниками з писаннями М. Стрийковського. "Яке ж походження цієї повісті, — пише з цього приводу Рогов, — коли і де вона могла виникнути? Навряд чи варто окремо відмічати, що це повість легендарного характеру. Історична невірогідність її видна хоча б уже з того, що в ній Кафа в XII в., коли жив Володимир Мономах, виявляється зайнятою генуезцями, тоді як у дійсності вони з’явилися там лише в XIII в. Природно, сама повість не могла виникнути раніше цього часу, імовірно, вона виникла десь наприкінці XV — на початку XVI в. Саме в цей час з’являються такі пам’ятки, як "Сказання про Вавілонське царство" і "Сказання про князів Владимирських", які також оповідають про легендарні обставини появи царських регалій... Порівнюючи дві версії про походження регалій, ми бачимо, що версія, передана Стрийковським і Герберштейном, принижує значення московських регалій, роблячи їх просто військовим трофеєм, узятим усього лише у воєводи генуезької колонії Кафи, і тим самим лишаючи їх значення символу наступності Візантії — другого Рима. Перед нами ніби контрповість про князів Владимирських.

"Сказання про князів Владимирських" торкалося польсько-литовської держави не тільки ствердженням влади російських государів, але і тим родоводом литовських князів, що було нерозривно зв’язане зі сказанням, і було його продовженням... Дійсно, у польських історичних творах XVI в. міститься така версія про походження литовських князів. В умовах запеклої боротьби литовської шляхти за свою самостійність нерідко ідеологічним знаряддям служила легенда про особливу знатність литовських князів і панів. І потім зрозуміло, що в противагу цьому поляки підхопили версію про Гедиміна — слугу Вітеня. Власне і Сава Спиридон, автор "Послання", узяв родовід князів литовських з польських хронік, доповнивши його важливою подробицею: походженням Вітеня від руських князів.

Звертає увагу місцезнаходження родоводу в Герберштейна. Воно, як і в "Сказанні", іде безпосередньо за розповіддю про походження регалій московських государів, хоча в системі викладу Герберштейна стоїть явно не на місці — у главі "Обряди, установлені після вінчання великого князя". Створюється враження, що обидві пам’ятки в джерелі Герберштейна нерозривно зв’язані між собою, як це було й у "Сказанні про князів Владимирських". Якщо ж ми врахуємо антилитовську спрямованість родоводу, то найбільш ймовірним місцем виникнення цієї пам’ятки здається Польща. Бувши публіцистичним твором, ця пам’ятка була свідомо побудована за схемою "Сказання". Заперечуючи "Сказанню" згідно питання про регалії, вона в той же час давала трохи іншу версію литовського родоводу, не ставлячи литовських князів у яку б то не було залежність від руських, але в той же час і не допускаючи їх звеличання. Те, що ця приблизно реконструйована нами пам’ятка польської публіцистики була відома Герберштейну, навряд чи може викликати подив: Герберштейн дуже часто бував у Польщі, знаходився в щонайтіснішому спілкуванні з польськими дипломатами" 977. На разі, Р. Дмитрієва припускала, що ця легенда була написана представниками Тевтонського ордена в період гострої боротьби з Литвою, і відзначала, що вона зафіксована в анналах Оливського монастиря ще в XV ст. 978. Присутня вона також в писаннях Длугоша, Кромера і Бєльського 979.

Таким чином, інформація про взяття Кафи потрапила до українських історичних писань через добре відомі їм західні джерела, а розповідь про набуття царських регалій від Костянтина Мономаха походить із Москви. Проте, згадаймо, що в "Синопсисі", Густинському літописі та інших українських пам’ятках міститься відмінна, і найбільш узгоджена з історичними реаліями редакція зі згадкою Олексія Комнина 980. Найлегше пояснити її походження переробкою освіченими українцями московської редакції. "Укладачі літопису в XVII в. помітили, що час царювання Костянтина Мономаха і княжіння Володимира не збігаються, тому і була зроблена ними така заміна. Цей же переказ зустрічається і як самостійний твір" 981. На підтвердження цього даний автор посилається на окремий список цього твору XVIII ст. 982, але той, вірогідно, походить із "Синопсиса". Є деякі інші нюанси, які змушують нас не погоджуватися з дослідницею. Насамперед, відомий нині текст Густинського літопису склався в результаті накладення двох печерських редакцій — 1518 року (до якого доведено виклад) та редакції, здійсненої протягом 1623 — 1633 рр. 983. Таким чином, перша з них складена до вінчання Івана IV. Цікаво, що появу московських літописних повідомлень про походження Мономахових регалій Р. Дмитрієва відносить до Воскресенського літопису, перша редакція якого доводить виклад до 1533 р. 984. Цю інформацію вставлено до тексту розповіді про вокняження Володимира Мономаха у Києві (під 1113 роком) 985. Надзвичайно вагомим для нашого дослідження є те, що літописне московському зведенні 1479 року, значною мірою забазованому на українському літописі, який ми ідентифікуємо, як одну з редакцій "Нестора" (див. стор. 37 і далі), цієї оповіді не знає 986. Таким чином, можемо припустити, що, дійсно ця оповідь до складу даної редакції "Нестора" первісно не входила. Наступна редакція печерського літопису здійснена за Єлисея Плетенецького і свят. Петра Могили, які не відчували жодного пієтету до Московського князівства, що виключає внесення до літопису офіційних документів, пов’язаних із Московською політикою. Ми, звичайно, свідомі того, що дане наше твердження не має конечної доказовості. Адже, інформація про Мономаха могла потрапити до тексту з якогось іншого документу і доволі випадково. Проте, й забувати про нього не варто, тим більше, що дане повідомлення з’являється і у "Синопсисі", основа якого створена за свят. Петра Могили.

Проте, коли й за яких обставин була запозичена ця концепція в Україну і, зокрема, в українське літописання? Н. Яковенко відзначала: "...можна припускати, що для мешканців України-Русі не пройшло непоміченим виопуклення ролі Києва у московській пропаганді першої половини — середини XVI ст. Міхалон Литвин, принаймні, орієнтувався у цьому так само добре, як і посли Люблінського сейму 1569 р.; ще один приклад: аналізуючи текст послання 1592 p. Львівського Успенського братства до царя Федора Івановича, Ігор Шевченко відзначив дослівне знання братчиками словесних штампів, які відповідали московській доктрині влади. Сформульована там відома ідея translatio imperii, що обґрунтовувала патримоніальне право російської династії на Київ — "отчину извечную" московських царів-Рюриковичів, знайшла, зокрема, свій вияв у особливо цікавій для нас тезі "Москва — другий Київ", уперше виразно заявленій, згідно зі спостереженнями Ярослава Пеленського, у "Казанській історії", пам’ятці російської публіцистики середини 1560-х років, де сказано: "Воссия ныне стольный и преславный град Москва, яко вторый Киев" 987. Тож видається достатньо вірогідним, що репліки українських книжників XVI ст. про Київ як "Богоспасаємий град" могли стати свого роду рефлексією на різке піднесення його ролі в ідеології могутньої єдиновірної держави" 988. В принципі дане твердження київської дослідниці видається цілком реальним вирішенням проблеми. Проте, лише одним із багатьох інших. Зокрема, звернімо увагу читача на дві такі обставини — саме в більшості українських історичних праць (включаючи, безумовно, і "Синопсис") давньоруським великим князям Київським систематично присвоюються звання царів. Причому, вперше цей титул в такій якості, як здається, використаний у назві українського за походженням "Літописці Переяслава-Суздальського", що відноситься до початку XIII ст.! Таке ж титулування знаходимо у М. Стрийковського, який не міг набути його без використання відповідних першоджерел. В аналізованому нами зараз "Синопсисі" титул "цар" застосовується вперше до св. Володимира (див. стор. 54) та його синів, а повідомлення про набуття регалій описано, власне, не як набуття царського титулу, а як набуття царського вінця. Така тенденція української історіографії стає нам зрозумілою, коли ми згадаємо:

1) протягом своєї історії XIV-XVII ст. Україна на мала власних православних верховних правителів, що, закономірно, викликало ідеалізацію давніх можновладців. В свою чергу, оскільки мова йшла про давню історію, таке їхнє титулування не викликало особливих застережень з боку не лише литовської влади, яка була схильна вважати себе спадкоємцями київських "царів", але й поляків;

2) в західних писемних джерелах до київських та деяких інших князів застосовувався титул "rex" 989, який в Європі було аналогом слова "король", але в античній літературі однозначно перекладався, як "цар".

Все це дає нам право поставити питання досить парадоксально: Україна запозичила легенду в Москви, чи Москва в України? І: що лежало в основі цієї легенди?

Вагомим аспектом проблеми е текст самого "Сказання про князів Володимирських". Якщо вся фабула цього твору є цілком характерною для легенди, то одне уточнення викликає сумніви в однозначній фальсифікації інформації. Мова йде про докладне перерахування в тексті послів, посланих до київського князя. На разі, таке перерахування для загального змісту тексту прямо не потрібне. А тому воно могло бути запозичене з якогось дійсного першоджерела. Так, О. Гольдберг припускав, що оповідь ця походить від легенди про те, що якийсь Володимир воював з греками і отримав якісь дарунки 990.

Ще далі в цьому напрямку пішов Д. Прозоровський. Його дослідження особливо цікаве для нас тим, що даний автор писав до появи серйозних досліджень з історії тексту "Сказання", а, отже, користуючись переважно літописними та іншими літературними переспівами легенди, він не був схильний, на відміну від більш пізніх вчених, зосереджуватися на перебігу численних пізніх редакцій, і автентичність їхньої інформації оцінював на основі не археографічних, а чисто історичних студій. І навіть прийшовши до однозначного висновку про пізнє походження царських регалій, і відкидаючи саму можливість царських регалій в руках Володимира Мономаха 991, він не вважає цим проблему завершеною. Він припускає, що в легенді злилися імена двох Володимирів — Володимира Святого та Володимира Мономаха 992. Відомо, що болгарських, сербських та грузинських можновладців візантійські імператори зводили на високі візантійські придворні чини, що також було пов’язано з носінням певної відзнаки 993. "Нічого подібного не відомо про руських государів; а звідси потрібно укласти, що зазначені звання... вважалися принизливими для них, як такі, що не відповідали власному їх достоїнству, і що усунення великих князів від Візантійської чиновності було наслідком скільки незалежного їхнього становища, стільки ж і особливого про них поняття й особливих до них відносин з боку імператорів. А такі поняття і відносини могли утворитися шляхом саме надзвичайно важливої обставини, до чого в наслідку приєдналося першість великого князя між князями удільними, що уподібнював його цесарям, володарям царів. У Руській давній історії навряд чи можна вказати іншу подібну обставину, крім хрещення й одруження св. Володимира, єдинодержавного володаря всієї Русі" 994. З даним твердженням можна не погодитися. Як відомо, візантійські імператори вважали своїми підданими усіх християн поза місцем їхнього проживання, і хоча переважно незалежна позиція київських князів унеможливлювала їхні претензії, але подібні спроби могли робитися, що могло й викликати ідею про присилання якихось відзнак. Проте, це не знецінює висновку Д. Прозоровського, що регалії "скоріше були привезені самою царівною Анною для вживання їх при одруженні, яке повинне було відбутися згідно звичаїв Константинопольського двору, які спостерігалися при одруженнях імператорів і членів царського сімейства. Мені здається привезення до Володимира царських регалій для шлюбного вінчання видає менш значну поступку з боку імператорів, ніж згода їхня на здійснення шлюбу не в столиці імперії, не у Великій Церкві, не в царських палатах і не в присутності царів, а на місці здобутої варварами перемоги, у завойованому ними місті, на краю імперії, серед далекого військового стану. Східні імператори прийняли запропоновані Володимиром умови, може бути, і не власне зі страху, а більш з бажання не упустити випадку, що надавав Церкві — величезне придбання, а імперії — сильного союзника; однак які б не були причини згоди на Владимирові пропозиції, та відколи пропозиції ці прийняті, з тієї самої пори царівна Анна з її двором і навіть самими імператорами стали деяким чином у становище другорядне стосовно Володимира, що був тут головним діячем, із правом на всілякі догоди йому з їхнього боку. Видно, що Володимир розумів своє становище, а його великодушні вчинки, що ішли за хрещенням і одруженням, показують, що він був цілком задоволений імператорами. Звідси можна укласти, що коли Володимир, подібно до інших князів X століття, мав домагання на імператорські регалії, то і це бажання його було задоволено, до чого і привід представився дуже слушний" 995.

Побудови Д. Прозоровського, закономірно, забазовані на визнанні хрещення св. Володимира у Херсонесі. Нині ми знаємо, що воно навряд чи дійсно відбулося в цьому місті 996. Проте, факт його вінчання і хрещення частини його дворян саме тут на сьогодні сумніву не підлягає. Таким чином, не знецінюються і висновки Д. Прозоровського: "Володимир зброєю зважився добути собі християнство як трофей, і, так би мовити, силою вломитися в імператорську родину, поставивши неодмінною умовою миру і хрещення шлюб з царівною, що він зробив, можливо, для більшого рівняння себе з імператорами. При таких обставинах він не міг ставити себе нижче царів у пишності обрядів... З іншого боку, було б дивно бачити чи уявляти царівну, одягнену по-царському, що стоїть поруч князя, одягненого згідно смаку варварської простоти. Вступаючи в імператорську родину, Владимир, звичайно, мав повне право одягтися до вінця згідно одіяння нареченої, при том же тут і сам шлюбний вінець міг мати, крім звичайного, і інше значення, чому і слід думати, що при вінчанні великий князь мав вигляд царя і що на нього була тоді покладена царська корона замість вінця шлюбного, і навіть при цьому варто допустити можливість покладання на Володимира царських регалій з належними молитвами. Таким чином досягалися дві мети: Володимирові надавалися християнські знаки царського достоїнства, замість знаків язичеських, і з тим разом усувалася потреба в коронуванні, при якому корону довелося б прийняти не по праву, а як би в дарунок, за прихильності і бажання імператорів, що було б для Володимира принизливо, тому що через те на ньому відбилася б печать деякої підпорядкованості імператору, як Августу, чим Володимир ні в якому випадку бути не міг" 997. Тут же в примітці Д. Прозоровський відзначає, що "згідно шлюбу, як член імператорської родини, Володимир міг одержати тільки імператорський хрисовул на сан Візантійського кесаря; подібний приклад трапився при Мануїлі І Комнині, коли Угорського короля Белу, по одруженні його на сестрі августи, тобто імператриці, пожалував у кесарі... але прийняти кесарство такого роду значило те ж, що підкорити Русь Візантії" 998.1 далі: "У житті Володимира це, можливо, був єдиний випадок, коли він, відкинувши язичеські одяги, облачався в царські відзнаки, на знак засвоєння собі разом з духом і зовнішності християнської. І цей то випадок послужив основою для Руського переказу про регалії, перекрученого в наступні століття. Звичайно, усе це одні імовірності; але при повній відсутності даних, що могли б з’ясувати факт, що існує в ознаках, потрібно й імовірностям дати пристойне місце" 999.

Повторимо від себе висновок Прозоровського: всі ці припущення видаються досить вірогідними. Ми не будемо піднімати питання про джерело, в якому було збережено інформацію про "коронування" св. Володимира, оскільки ніяких джерел для висунення такого твердження не маємо. Слушний же час для внесення цієї інформації до українського письменства, та, й ширше, світосприйняття, бачимо в зазіханні у XIII ст. папського престолу на західноукраїнські землі (звідки, власне, і походить і "Літописець Переяслава-Суздальського"), та, зокрема, згоди Данила Галицького, вінчатися на королівство від папи, що, зрозуміло, не могло бути сприйняте без обурення як власне підданими Данила, так і загалом можновладцями та духовною інтелігенцією у інших частинах Київської Русі 1000. Отже, найвірогідніше від тих подій ми, мабуть, і можемо починати історію титулування самого св. Володимира та його найближчих спадкоємців "царями". Звідси ж — і витоки легенди католицького (польського — ? — І.Ж.) походження про похід Володимира Мономаха на Кафу (тобто, власне, в Херсонес), звідки він і привіз царські регалії. Німецький автор передав це повідомлення досить точно, тільки надавши йому політичного вигляду, і "розбавивши" серією анахронізмів, надзвичайно характерних для середньовічних писань католицьких авторів.

Питання, коли і яким чином ця оповідь могла бути "прикріплена" до Володимира Мономаха за браком джерел також доводиться лишити відкритим. Проте, відзначимо, що одною з причин могла бути спроба виділення як "царської" лише одної гілки Рюриковичів — які вели свій першопочаток від Володимира Мономаха. Ця правка, як видно з українських першоджерел, та, власне, і з "Синопсиса", була зроблена ще в Україні, при чому набуття царського титулу та царських регалій було розірвано в часі. Звідси дане повідомлення перейшло в Московію, де стало благодатним підґрунтям для створення власної легенди та власного "корпусу предметів", які оголошувалися з ним пов’язаними.














Попередня       Головна       Наступна             Примітки до тексту


Опитування кафедри прикладної лінгвістики Львівської політехніки:

Анкета для вивчення суспільної думки щодо фемінних інновацій :   Опитування щодо доцільності функціонування в українському мовленні фемінативів (новітніх назв жінок за професією, родом діяльності, соціальним статусом тощо), переважно не зафіксованих у сучасних словниках. Допоможе виявити ставлення мовців до явища словотвірної фемінізації в сучасному українському мовленні та спрогнозувати подальшу долю назв у лексичній системі української мови. анкета )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.