Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


Попередня       Головна       Наступна             Примітки до тексту





Додаток 14


Ірина ЖИЛЕНКО

Теорія: хазари-козари-козаки в українській історіографії XVII — початку XVIII ст.



Серед цілого ряду топонімічних легенд різноманітного походження, які відомі в українській історіографії XVII — початку XVIII ст., існує цікавий епізод: виведення назви козаків від відомих як з літописного, так і з грецьких та ін. хронік етноніму хазарів (в тогочасній транскрипції "козарів". Ця теорія, власне, тільки одна з цілого ряду подібних, що описували походження козацтва, і стали особливо актуальними, коли в другій половині XVII і в XVIII ст. для багатьох як всередині України (вихідців із козацтва), так і за її межами стала ототожнюватися з козацтвом. Протягом цього часу фактично одночасно існувало декілька теорій походження козацтва, коріння яких виходило ще з XVI ст. Так, в писаннях Гван’їні назва "козак" пояснюється таким чином: "Бо козак є словом татарським. Русь козаком зве і пояснює козака, як бідного найманця, що шукаючи собі здобичі, нікому не належачи, а за гроші, кому хоче, служить" 1077. Синопсис, услід за М. Стрийковським виводив етимологію слова від міфічного ватажка на ім’я Козак (див. вище у тексті "Синопсиса" на стор. 44 та у Густинському літописі 1078). Відома також спроба вивести назву козаків від слова "козел" 1079.

На разі, найбільш відомою була теорія про походження козаків від хазарів (козарів). Цей етнонім згадується як в літописанні, так і в писаннях грецьких та інших істориків. А оскільки з відомої в XVII ст. літописної та агіографічної літератури було відомо, що хазари жили на території, що в їхні часи була переважно заселена слов’янами, певний час володіли територією Русі, мали певний вплив на неї, і навіть київський князь носив титул кагана, постала і теорія про слов’янське походження хазар. Звичайно нині ми знаємо, що ця теорія була хибною. А отже, в нашій наукові літературі прийнято писати про неї зі зверхньою поблажливістю — мовляв, що можна чекати від людини XVII століття? Проте, мусимо ще раз наголосити, що в межах приступних у той час, переважно писемних джерел, гіпотеза є не просто закономірною, але й цілком обґрунтованою.

Звідси уже був один крок до етимології козаків-козар. Дана теорія вперше була мимохідь висловлена М. Стрийковським і коротко переказана з посиланням на цього автора серед інших теорій в передмові до виданої 1676 року книги Іоанникія Галятовського "Скарбниця..." (Скарбниця... // Іоанникій Галятовський. Ключ розуміння. — К., 1985. — С. 345). Пізніше вищезгадане ототожнення з’являється в творі під назвою: "ПовЂсть, ведлуг нЂкоторых мудрых людей, откуль початок свой и назвиско взяли козаки", яка знаходиться в складі "Великого Синопсиса Руського" П. Кохановського і займає там аркуші 232 — 233 про. Згідно студій Ю. Мицика, в основі цього додатку лежав текст передмови Іоанникія Галятовського. "Той факт, що при скороченні були опущені релігійно-риторичні міркування, що не було характерно для Кохановського, — пише Ю. Мицик, — наводить на думку, що це скорочення було проведено до нього Софоновичем. Пропуск похвали Й. Галятовського тодішньому гетьману Лівобережної України І. Самойловичу, якого Софонович недолюблював, підтверджує це припущення. Не виключено, що Софонович хотів розширити "Кройніку про землю Польську", продовжити її, однак смерть перешкодила йому реалізувати свої задуми. Кохановський міг скористатися заготівками Софоновича, як і його "Кройнікою" 1080. І далі: "Хоча усі факти, що приводяться в "Повісті", знаходяться відповідність у польських хроніках, однак порядок їхнього викладу трохи відрізняється від зведень А. Гван’їні, М. і И. Бєльських, М. Стрийковського і збігається з деякими українськими літописами XVII-XVIII ст. (див. звістку під 1534 р.). У ряді українських літописів, як і в "Повісті", відсутня згадка про Олександра і Михайла Вишневецьких, Самуїла Зборовського. Вважаємо за можливе висловити здогад про споріднення "кронички" з гіпотетичним літописом О. Левицького і К. Заклинського..." 1081.

Проте, в найбільш повному вигляді дана теорія з’являється в цитованій нижче науковій розробці про хазарів святителя Димитрія (Туптала). Ця розробка є найглибшою з подібних творів із них в історіографічному плані. І хоча нині вона з вищезазначених причин не може бути прийнята наукою, та, оскільки навіть й на сьогодні питання про походження козацтва і походження слова "козак" не отримало однозначного вирішення  1082.

Пізніше, оповідь, дещо сходжу, хоча й не тотожну тексту свят. Димитрія, знаходимо в літописі Г. Граб’янки 1083. Проте, ця історична праця написана після виходу "Житій святих", а отже аж ніяк не є первинною. Існує вона й в ряді інших робіт козацьких істориків 1084.






Святитель Димитрій Ростовський (Туптало)


Про козар

[Фрагмент (додаток) до житія св. Костянтина і Мефодія.]


Козари, яких греки хазарами, римляни ж ґазарами називають, були народом скіфським, мову [ж мали] слов’янську чи руську. Країна ж їхня була біля Меотійського озера, яке і Мертвим морем називається, де Дон-ріка, що Азію від Європи розділяє, впадає. В тій землі спочатку жило плем’я першого сина Яфетового Гемера, що називалося раніше гемерами, по тому греками названі були кимерами, руською ж мовою названі були цимбрами. Від них же і устя Меотійського озера, що в Понт Евкслінський впадає, називається "Восфор 1085 Кимерійський", тобто "тіснина моря Кимерійського". Коли ж ті цимбри звідтіля по північних землях розійшлися, то пізніше на інші перемінилися народи — на литву, на жмудь, на готфів, і на інших. Тоді в тій землі Меотійського озера і Кіммерійського Восфора, плем’я якесь, скіфами прозване 1086, назване (від гір Аланських) аланами, назване по тому (від ріки з назвою Козар) козарами, осіло, і розрослося вельми впродовж довгого часу, і широко розселилося по обидва боки Дону, як в Азії — аж до Волги, що впадає в Каспійське чи Хвалинське море, так і в Європі — але до Дніпра, що до Чорного моря впадає. Немала частина з-поміж них, перейшовши Дніпро, над Чорним морем, яке називають Євксінським Понтом, поселилися, [там], де нині Очаків, і де Белагород, і далі, бо й аж до Панонії сягнули, але там уже іншими назвами прозвані були, де — аварами, де — гуннами, і на інші перемінилися народи. Були ж норовом грубі, жорстокі, негарні зовні, звичаї мали точно як нині у татар, більше з-поміж них у полях, ніж у містах жили, без будівель, у шатрах і кущах, переходячи з місця на місце задля випасання худоби. Харчувалися зіллям і м’ясом більше, ніж хлібом, м’ясом же — напівсирим. А в битвах були дуже хоробрими й для всіх страшними.

Старійшиною у них був каган (що іноземними літописами називається хаґаном чи хаяном). Назва ж та — каган — не було ім’ям власним людини, але титулом старійшини, як у нас цар чи князь.

Про сміливість народу того багато в давніх літописах грецьких та римських знаходимо, а найбільш обтяжливими були для Цариграду, морем приходячи під град той. Під ним же і переможені були чудесно в царство Іраклієве, в патріаршество ж Сергієве силою незборимою Пречистої Богородиці, Котра град Свій від тих поганкозарів, як і від персів, що були з ними у спілці, і разом град здобували, захищала, як про те багато написано в Синаксарях Акафісних, що читаються в п’яту суботу Великого Посту на Неседальному читаних 1087.

По тому, по довгім часі, через років сто чи й більше, Лев Ісаврянин, цар Грецький, бажаючи примирити з собою козарський народ, взяв за сина свого Костянтина (прозваного Копронимом) доньку у кагана — козарського князя. І хрестивши її в Цариграді, назвали Іриною (не та [то] Ірина, що по тому сотворила Православ’я, а інша — більш рання). Ця народила Копрониму сина Лева, якого по матері названо Козарином чи Хазарісом, оскільки від матері козарині народжений був (той Лев Козарист мав дружину, що також звалася Іриною, як і мати його. Та, отже, друга Ірина, з малим сином Костянтином, по чоловікові своєму Леві Козарині лишившись вдовою, насадовила Православ’я, відкинувши іконоборську єресь Сьомим Великим Вселенським собором). Після взяття доньки каганової в супружництво Копрониму жили козари з греками ніби мирно, але інші слов’янські руські народи смутили по тому греків. Почали ж козари потроху запозичувати християнську Віру від сусідів своїх херсонян. І коли, завдяки навчанню святих учителів слов’янських Костянтина, немала їхня частина Христову Віру прийняла — здружилися з херсонянами, і навчилась від них добрих звичаїв, і чесного, належного християнам житія. І раділи греки в Тавриді та Херсоні, чому дехто з космографів і Тавриду і Херсон Хазарією чи Козарією назвали, оскільки козари з греками там змішалися.

Мали ж козари віддавна, перед хрещенням, владу над Києвом, і над іншими деякими Рóссійськими областями, і данини з них брали: білячу шкірку від кожного дому, і від плуга по шелягу. Але потім Аскольд і Дір, прийшовши з Великого Новгорода від князя Рюрика, сіли у Києві й не дали данини козарам. По тому, по Аскольді й Дірі, [коли] Олег князював у Києві — відняв у козарів [землі] сіверян та радимичів.

По Олезі княжив Ігорь Рюрикович, по ньому — Святослав Ігоревич, батько Великого Володимира. Той Святослав (як про нього святий Нестор пише), пішов на Окуріку й на Волгу, і знайшовши в’ятичів, котрі платили данину козарам, відняв їх у козарів. По тому усією військовою силою пішов на козарів. Також і козари з князем своїм каганом сполчившись, супроти нього виступили. І билися сильно. І переміг Святослав козарів, і місто їхнє — Білу Вежу 1088 — взяв, і данину на них наклав 1089. Проте Святослав підкорив собі лише тих козарів, що жили у Європі, на цьому боці Дону; а козари, що жили по той бік Дону, вірою — християни, — свою мали державу, доки інший народ, названий половцями, що походив із готфського народу (а готфи від цимбрів походять), сполучившись із печенігами, як одноплеменними собі, сіли перш над Понтом Евкслінським, чи Чорним морем, вигнавши звідти народи, що там жили. По тому пішли на козарів, і впродовж довгих років воювавши з ними, винищили козарів, а самі їхні землі захопили. Печеніги, отже, поселилися, де нині ногайські татари, а половці в Тавриді (вигнавши звідти християн) осіли, і приходили разом із печенігами на Русь, великі нещастя землям цим приносячи. Також народ інший скіфський, названий татарами, жив колись за Каспійським морем в скелях Кавказу, коли з царем своїм Батиєм ріку Волгу, на тому місці, де в Каспійське (воно ж і Хвалинське) море впадає, напали на цю країну, з силою великою прийшли перш на половців і бившись із ними сильно, винищили їх, а з ними і печенігів — доконечно, і взяли ті землі під свою владу. По тому і на всю Руську землю напавши, завоювали. [Про] половців же і печенігів пам’ять геть зникла. А пам’ять імені козарів лишилася в нинішньому малоросійському сильному воїнстві, що називається майже так само, лише дещо змінено.















Попередня       Головна       Наступна             Примітки до тексту


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.