Головна         Див. Ірина Жиленко. Вшанування святих Бориса і Гліба та Києво-Печерська традиція

Печерські тексти про св. мучеників Бориса і Гліба

[Переклад Ірини Жиленко]

Текст 1. Прп. Нестор Літописець. Читання про житіє і погублення блаженних страстотерпців Бориса і Гліба.
Текст 2. ...життя і страдництво святих праведних князів Рóссійських братів вроджених Бориса і Гліба.
Текст 3. Свят. Димитрій Ростовський. Сказання про убієння святих страстотерпців Рóсійських князів Бориса і Гліба.

Текст 1
Прп. Нестор Літописець

Місяця липня 24. Читання про житіє і погублення блаженних страстотерпців Бориса і Гліба. Господи, благослови.

Видано за рукописом Московської Синодальної друкарні № 1(53), пергамент. Сильвестрівський збірник XIV ст. — арк. 89.

Адаптовано за виданням: Бугославський С. Пам’ятки XI-XVIII в.в. про князів Бориса і Гліба. (Розвідка та тексти). — С. 179-206.

Владико Господи Вседержителю, Творче неба і землі, і всього, що на ній, Ти і нині, Владико, зглянься на смиренність мою і подай же думку серцю моєму, аби оповів я, грішний, всім, хто слухає, [про] житіє і мучеництво святих страстотерпців Бориса і Гліба. Хоча, о владико, знаєш невченість і нерозумність серця мого, та надіюся на Твоє милосердя, і молитви святих мучеників Бориса і Гліба. Скільки чув [про них] від певних христолюбців — виповів[LXXX]. Але та слухайте, братіє, не засуджуючи невченість мою[LXXXI].

На початку, бо, сказано, сотворив Бог небо і землю[LXXXII], і все, що на землі, і насадив на сході рай, і сотворив людиною Своїми руками, і подув на лице його, і отримав [той] душу живу. І взявши ребро від нього і сотворив дружину йому. І заповів їм із усього саду їсти, лишень з одного дерева не їсти, від якого усвідомлюють добро і зло. Каже Бог: “в той же день, [як] з’їсте з нього, смертю помрете”. Диявол же, котрий від віку ненавидить добро, який сказав: “та сотворю престол свій на зірках”, і скинутий був на землю за гордість свою[LXXXIII], той, як перше сказав, ненависник диявол, знаючи, що заповів Бог Адамові, взяв із дерева [плід], дав дружині його. Вона ж, попробувавши, дала Адаму. І обидва переступили заповідь Божу. І за те вигнаний [Адам] із раю. І зачала жона його Єва і народила Каїна. А на додачу[LXXXIV] народила Авеля. Але не буду продовжувати докладно і коротко оповім [далі].

Як помножилися люди на землі, і побачив ненависник роду людського диявол помноження людей, зробив, аби поклонялися ідолам, а не Богу, Творцю Неба і землі. Милосердний же Бог довго терплячи, і чекаючи покаяння їхнього, послав до них святих пророків. Вони ж їх не послухали, але й тим зле вчинили, а інших побили. І як те зробили - і тоді Бог не прогнівався на творіння Своє, але змилосердився на створених Ним: послав бо Сина Свого Єдиночадного, Котрий зійшов з Небес і вселився в Святу Діву і народився від Неї, дівства не порушивши - як же була перед Різдвом Дівою, так же і по Різдві зосталася Дівою. Господь же наш Ісус Христос, як [я] перше казав, народився від Святої Діви, і хрестився від Івана[LXXXV], нам образ давши, аби й ми хрестилися в Ім’я Його. По тому обрав 12 учнів, яких назвав Апостолами, і багато їх вчив про Царство Небесне, оповідаючи їм неодноразово, чудеса сотворивши перед ними і перед всім народом, як Свята Євангелія свідчить. Потім і до смерті прилучився у вільній Страсті Своїй, і покладений був у гробі. І зійшов до пекла, і державу його зруйнував, самого ж зв’язав і утримувані [там] душі звільнив, і сказав до них: “Ідіть у рай”. Вони ж, радіючи, ішли, хвалячи Бога[LXXXVI]. Сам же на третій день Воскрес із мертвих і явився учням Своїм, говорячи їм: “Пішовши, проповідуйте Євангелію по всій землі, і кожен, хто, увірувавши, хреститься, спасенний буде. А хто Віри не йме - засудиться на муку вічну”. По словах цих Вознісся на Небо, і сів одéсну Бога і Отця. Апостоли ж, пішовши, проповідували Євангелію по всій землі, як же заповів їм Господь. Безліч увірували і хрестилися во Ім’я Отця і Сина, і Святого Духа. І була радість велика тим, хто увірував у Господа нашого Ісуса Христа. Бачили бо чудеса численні, які творили святі Апостоли во Ім’я Господа нашого Ісуса Христа: сліпі прозрівали, кульгаві ходили, прокажені очищалися, бісів від людей відігнані бували молитвами святих Апостолів[LXXXVII]. І помножилися християни, і треби ідольські були знищені й погинули. Як це сталося, — лишилась же земля Руська в первісній спокусі ідольській - не чули бо ні від кого слова про Господа нашого Ісуса Христа, не ходили бо Апостоли до них, [і] ніхто бо не проповíдав їм Слова Божого. Але сам Владика Господь наш Ісус Христос, милосердям Своїм, зглянувся на Своє Творіння, не дав бо їм загинути в спокусі ідольській, але по багатьох літах змилосердився над Своїм творінням, бажаючи їх в останні дні долучити до Свого Божества. Як же і Сам говорив у Євангелії притчами: подібне є Царство Боже до чоловіка, котрий пішов найняти робітників на свій виноградник, і, знайшовши їх, послав, аби працювали у винограднику його, обіцявши їм по срібняку дати. І знову пішов у третій час і знайшов інших, що без діла стояли, і говорить до них: “Ідіть у виноград мій і працюйте, якщо будете добре [працювати], то те ж отримаєте. Також і в 6 і в 9 час вийшов, і в 12 час, і знайшов інших, що сиділи без діла. “Чому без діла є?” — каже до них. Вони ж говорять йому: “Весь день сиділи, [і] ніхто не винайняв нас”. Каже їм: “Ідіть у виноград мій і працюйте, якщо будете ви добре [працювати], то [те ж] отримаєте”[LXXXVIII]. Це Господь, прорікаючи про тих [русів], цю притчу вирік. Во істину бо й ці неробствували, служачи ідолам, а не Богу, Творцю Неба і землі, бо всі літа свої провадили у спокусі ідольській. Ніхто бо не приходив до них благовістити про Господа нашого Ісуса Христа. Але благоволив Небесний Владика, як перше говорив, в останні дні змилостивитися над ними, і не дав їм до кінця загинути в спокусі ідольській.

Був бо, кажу, князь в ті роки, котрий володів всією землею руською, на ім’я Володимир. Був же мужем праведним і милостивим до жебраків, і до сиріт, і до вдів, [хоча й] еллін[LXXXIX] вірою. Цьому ж Бог сотворив певну перепону, аби став цей християнином, як у давнину Плакиді[XC]. Був бо Плакида мужем праведним і милостивим, як же і в житії його пишеться, [хоча й] еллін вірою. Але коли бачив Господа нашого Ісуса Христа, Котрий явився йому, — тоді поклонився Йому, кажучи: “Господи, хто [Ти] є і що велиш рабу Твоєму?” Господь же до нього: “Ісус Христос, Котрого ти, не відаючи, вшановуєш! Але пішовши, христися во ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Він же тут негайно, взявши жону свою і дітей своїх, хрестився в Ім’я Отця і Сина і Святого Духа. І наречено було ім’я йому Євстафій. Так же і цього Володимира явлення Боже християнином зробило[XCI]. Наречене було ім’я йому Василій. Також потім всім наказав вельможам своїм і всім людям хреститися во Ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Погляньте [на] чудо, виповнене Благодаті: вчора наказуючи всім требу приносити ідолам, а сьогодні велить хреститися в Ім’я Отця і Сина і Святого Духа; вчора не знавши, хто є Ісус Христос, проповідником Його став; вчора - еллін, Володимиром називався, сьогодні - Василієм називається. Це - другий Костянтин[XCII] у Русі з’явився, і внаслідок чудесної події[XCIII], як перше говорив, сказав усім хреститися, і всі пішли до Хрещення. І жоден не опирався, але, немов здавна навчені, так ішли, радіючи, до хрещення. Радів князь Володимир, бачачи їх теплу віру, яку мали до Господа нашого Ісуса Христа. Це було в літо 6495 (987)[XCIV]. Потім же сотворив Володимир церкву Святої Богородиці, Владичиці нашої, у Києві.

Багато було синів у Володимира. Серед них же були святі сини, про яких і повість ця. Так світилися, немов дві зірки світосяйні серед темряви. Звалися Борисом і Глібом. Послав же благовірний князь синів своїх кожного на надане ним володіння. А святих цих Бориса і Гліб біля себе тримав, оскільки ще дітьми були. Був же Гліб [ще] вельми малим. А блаженний Борис, підрісши, виповнився благодаті Божої. Брав бо книги і читав, бувши грамоті навчений. Читав же житія мучеників святих, і говорив, молячись зі сльозами: “Владико мій, Ісусе Христе, сподоби мене, як одного з тих святих, і даруй мені піти їхнім шляхом. Господи Боже мій, та не заповнить думку мою суєта світу цього. Але просвіти серце моє на розуміння Твоє і Твоїх Заповідей, і даруй мені дар, який дарував від віка угодникам. Ти єси Царю і Боже істинний, помилувавши, возведи нас від пітьми до світла. Тобі бо є слава у віки. Амінь”.

Так він молився повсякчас. А святий Гліб слухав його, сидячи [поряд] і не відходячи від блаженного Бориса, але з ним день і ніч [перебував], слухаючи його. Був бо, як же і перше говорив, дитиною тілом, а розум [мав] старечий, велику милостиню творячи старцям, і вдовам, і сиротам. Був бо і батько його таким милостивим, що і на возах возив збіжжя по місту, і овочі, і мед, і вино, і, коротко кажучи, все, що потрібно хворим і бідним. І проповідників[XCV] просив визнати, де хто де хворий. Блаженний, бачачи, як батько так творив, ще більше утверджувався на милостиню. Любив же його [і] батько, бачачи на ньому благодать Божу. Було ж блаженному Борису дано в хрещенні ім’я Роман. Бо як і на тому[XCVI], почивав на ньому змолоду Дух Святий, так же і цьому Благодать була Божа. Колись, кажуть[XCVII], святий Роман молився у Святій Владичиці нашій Богородиці[XCVIII], і трохи задрімав, і явилась йому Мати Божа, тримаючи в руках Своїх свиток, якого подала святому Роману. Він же, збудившись від сну, відчув себе виповненим Духа Святого. Так же і цей блаженний Роман. Враг, бачачи в цьому блаженному Романі дану йому Благодать — від Бога милосердя в усьому, і стерпіти не мігши, враг увійшов у брата його старшого, бажаючи тим відібрати життя його з землі, як про це невдовзі скажемо.

Святому ж Глібові дано [в хрещенні] ім’я Давид. Чи бачиш благодать Божу [що спочила] відмолоду на дитині. Дали йому, як казали [вище] ім’я Давид, чомусь чи з якоїсь причини, можливо, на ознаменування того, що як він був найменшим серед братів своїх, так і цей святий. Про те і сам пророк свідчить, говорячи: найменший був серед братів моїх і наймолодший в домі батька мого і так далі[XCIX]. Так же і цей Давид найменшим був серед братів своїх і найменшим у домі батька свого. І по тому, як пророк Давид пішов проти іноплемінних, і погубив [їх], і звільнив від ганьби рід ізраїлів, так і цей святий Давид пішов проти супостата диявола і погубив його, і відняв ганьбу від синів руських.

Але ось уже повернíмося до першої розповіді. Благовірний же князь, бачачи блаженного Бориса, що виріс[C], захотів шлюб сотворити йому. А блаженному не полюбилося те, але вмолений бувши від бояр, щоб не здійснити непослух батькові, вволив волю батькову. Це ж блаженний зробив не задля хіті тілесної, а було те задля закону царського і послуху батьку. Також послав потім його батько і на княжіння - Володимир[CI] — який йому дав. А святого Гліба у себе залишив, оскільки був юний тілом.

Блаженний же Борис багато милосердя показав в області своїй, не тільки до убогих, але й до усіх людей, аж усі чудувалися милосердю його і лагідності. Був бо блаженний лагідним і смиренним. Ще більше того не терпів враг, але, як же перше казав, увійшов у серце брату його, котрий був старшим, на ім’я Святополк. Почав замишляти неправедне на праведного[CII]. Хотів бо клятий всю країну погубити і володіти один. Тому, [таке] задумавши, хотів блаженного погубити, але не попустив йому тоді Бог, але [прирік тому збутися], коли Сам зволить[CIII]. Дізнавшись, отже, про те, благовірний отець їхній, пославши, привів до себе блаженного Бориса, оберігаючи, аби якось не пролив кров праведного. Той же ще більше розгнівався на блаженного, думаючи, клятий, що той хоче по смерті батька свого стіл прийняти. Таке бо було за Йосифа. Був бо, — сказано, — [любив ] Йосифа [більше] від Якова й Веніаміна[CIV] — був бо [той] юний тілом — і задля того брати вельми гнівалися на нього, буцімто Йосиф хоче над ними царствувати, як же і сталося[CV]. Так же і тут сталося, не тільки на блаженного Бориса гнівався [Святополк], але і на Гліба блаженного, котрий нічого не усвідомлюючи[CVI], перебував у вивченні Божих словес, милостиню творячи старцям і убогим і вдовам, аж не мав у себе нічого.

По часі ж певному почав слабувати благовірний батько їхній на хворобу, від якої помер. Коли ж хворів він, в країну його прийшли вороги. Дізнавшись про це, князь, не мігши піти проти них, послав сина свого Бориса, давши йому безліч воїв. Блаженний же, вклякши, поклонився батькові своєму, і поцілував чесні ноги його. І потім, вставши, обнявши шию його, цілував зі сльозами[CVII]. Та потім пішов з воями на ворогів. І як пішов, батько помер цього блаженного, благовірний князь Володимир, року 6523. Про те дізнавшись, окаянний син його Святополк, ніби радіючи батьковій смерті, сів на коня, і швидко досяг Києва-града. І сів на столі батька свого, вволивши бажання серця свого[CVIII]. На блаженного Бориса замишляв, як [і] яким чином погубити. Побачивши [таку справу], святий Гліб захотів втекти у північні землі, де був його інший брат, кажучи, “аби мене якось не погубив”. Бажаючи тікати, пішов перше до церкви Святої Богородиці[CIX] і упавши посеред церкви, молився так: “Господи мій, Ісусе Христе, задля Якого все сталося, оскільки Ти єси помічник тим, хто на Тебе надіється, почуй, отже, і дивись, що сотворити хочуть рабу Твоєму Борису, а моєму брату. Ти бо єси знаєш усе, але якщо й мені присудив єси вбитим бути, в граді цьому, не тікатиму від призначеного Тобою. Але пребудь зі мною в усякому шляху, і не лиши мене, Господи Ісусе Христе, і не віддай мене на смерть. Яко Ти єси Спас і Тобі слава увік, Амінь”. Так молився святий Гліб, і вставши з землі, пішов до ікони Святої Богородиці. І тут, вклякши, поклонився зі сльозами, і цілував образ Святої Богородиці. По тому пішов із церкви. Пішов до ріки, де був готовий кораблик, і зійшов на нього, аби так втекти від законопреступного брата.

Блаженний же Борис, як уже казав, пішов був із воями на ворогів, і не знав того всього. Вороги ж, як почули, що блаженний Борис іде з воями, втекли, не насмілившись противитися блаженному. Таж дійшов [до того місця — ? - І.Ж.] блаженний, [і] замиривши гради всі, повернув назад. Дорогою повідомили йому про смерть батькову, [і] що найстарший брат Святополк сів на столі батьковому. Блаженний, коли почув про смерть батькову, звівши очі до неба, помолився так: “Владико, Господи, Ісусе Христе, Спокою всіх святих отців, котрі вгодили Тобі, Богу Істинному, Ти і нині упокой, Господи, душу раба Свого, батька мого Василія, з усіма праведними, з Авраамом, Ісаком, Іаковом. Бо ти ж Спокій [і] Воскресіння тим, хто надіється на Тебе, і Тобі славу возсилаємо увік”. Почувши ж, що брат його старший сидить на столі батьковому, зрадів, кажучи: “цей та буде мені за батька”[CX]. Ішов же шляхом своїм, немов овча незлобиве, не замишляючи ніякого зла на брата свого. Немилосердний же той послав облудно до блаженного, бажаючи почути що він скаже, але [і дізнавшись про його наміри — ? - І.Ж.] не навернувся на милосердя до брата свого, думаючи як чи яким чином погубити його. Чи бачите, братіє, немилосердність клятого, чи бачите появу другого немилосердного Каїна?! Думав бо Каїн, кажуть, як і яким чином погубити брата свого Авеля, не знали бо тоді, яким чином смерть настає. І ось явив йому злодíй враг вночі у вві сні вбивство. Вставши, [як] побачив у вві сні, так убив брата свого Авеля[CXI]. Так же і цьому, подібно до того [випадку], явився враг, коли замишляв він, як і яким чином погубити брата свого Бориса, і вклав зло це в серце його, аби, пославши, в дорозі погубити його. Він же послав слуг своїх погубити, вибравши мужів навіжених[CXII], послав на блаженного Бориса, сказавши їм: “напавши на нього поночі, погубіть його. І коли хто опір чинитиме вам, то й тих погубіть разом із ним”. О, клятий цей, чи не чув, що сказав Бог Каїну про вбивство брата його, і як не злякався Суду Божого, Котрий сказав: “Якщо хто гнівається на брата свого, підлягає той Суду і муці вогненній”[CXIII]. Ти ж не лише гніваєшся на брата свого, але й посилаєш на нього [убивць], кажучи: “Якщо хто чинитиме опір в цьому, то і того з ним погубіть”!

Блаженний ішов до брата свого, не чекаючи в серці своєму ніякого зла від брата свого. Але клятий не лише замишляв на нього зло, але й погубити його послав. Блаженний же шляхом своїм ішов, радіючи, що брат його старший на отчому столі сів. Клятий же печалився, почувши, що брат іде до нього, і задля того погубити його послав. І ось якісь, прийшовши до блаженного, звістили: “Брат твій хоче тебе погубити”. Блаженний же не йняв віри, говорячи: “Не може бути правдою сказане нині вами. Чи ви не знаєте, що я, молодший, не суперник є брату моєму старшому”[CXIV]. Через два дні прийшли, повідомивши йому все, що було, і як, брат його, святий Гліб, утік. Це почувши, блаженний говорить таке: “Благословен Бог! Не піду і не втечу з місця цього, ні надалі опиратимусь братові своєму старшому, але як Богу угодно, так [та] буде. Краще мені є тут померти, ніж у іншій землі”. Так само відповів воям, що були з ним, з якими ходив на ворогів - було бо їх близько 50 тисяч — і всі при зброї. Говорять йому: “Ми, о владáрю, віддані єсмо благим батьком твоїм в руки твої. Підемо чи з тобою чи самі, і того силою виженемо з міста, а тебе введемо, оскільки віддав нас тобі благий батько твій”. Це почувши, блаженний, во істину милосердний, піклуючись про них, немов про братів своїх, говорить їм: “Ні, брати мої, ні, отці! Ще сильніше прогніває Господа мого брат[CXV], коли проти вас боротиметься. Але ліпше є мені одному померти, ніж стільком душам. До того [ж] не смію опиратися старшому брату, оскільки [так] Суду Божого не вбережуся. Але молю вас, брати мої і отці, ви йдíте по домівках. Я ж, пішовши, впаду в ноги брата свого - раптом змилосердиться наді мною? Якщо бо мене побачить — не уб’є мене. Прошу ж вас про те вельми”. І почоломкався з усіма, і потім відпустив їх. А сам із почтом перебув на місці тому день той[CXVI]. Послав бо з благанням до брата. Той же захопив посланця і затримав його - був бо немилосердний. І тих послав на блаженного, аби його погубили. Зрозумів же блаженний, що не прийде посланець його[CXVII]. Знявся [з табору] сам і пішов до брата свого. І ось, як ішов він, звістили йому, знову говорячи: “Послав брат твій погубити тебе, і ось уже наблизилися [убивці]”. Блаженний же, подивившись на небо, каже: “Владико Господи Ісусе Христе, не попусти мені загинути, але Ти сам державну руку Твою простягни на мене, грішного і негідного, вибави мене від люті тих, хто йде на мене, спаси мене в час цей, оскільки ти Один єси Притулок Запечаленим, Ти бо єси Бог істинний, Тобі слава у віки. Амінь”.

По тому звелів поставити шатер свій і зайшовши до нього, молився Богу зі сльозами, припадаючи, скільки було в нього сил. І знову впав на ложе своє, плачучись гірко, молився Богу[CXVIII]. Як настала ніч, звелів слугам принести свічу, і, взявши книги, почав читати. І тут ті послані з’явилися. Ідучи, рикали немов звірі дикі, поглинути бажаючи праведного. Почув же блаженний, що уже наближаються до нього, і звелів пресвітеру відспівати заутреню і Святу Євангелію читати: був бо день недільний. І сам почав молитися, говорячи таке: “Господи, чого помножилися вороги мої? Численні повстали на мене, численні говорять про душу мою: нема спасіння йому в Бозі його. Ти ж, Господи, заступником моїм є...” і інше [з] псалма[CXIX]. Нечестиві ж, які йшли, не насмілилися напасти на праведного, не попустив їм Бог до закінчення заутрені. Потім, по закінченні цілував усіх, і ліг на ложі своєму, і відкрив вуста свої до беззаконних, кажучи: “Заходьте, брати, закінчіть волю того, хто послав вас”. Вони ж, немов звірі дикі, напали на нього і увіткнули в нього сулиці свої. І ось один із слуг його, що тут стояв, упав на нього, вони ж і того пронизали. І думаючи, що блаженний мертвим є, пішли геть. Блаженний же схопився, оторопівши, вискочив із шатра. І підносячи до неба руки молився, таке говорячи: “Дякую тобі, Владико, Господи Боже мій, що сподобив мене єси, недостойного, співучасником стати смерті Сина Твого, Господа нашого Ісуса Христа. Послав бо єдиночадного Сина Свого в світ. Його ж беззаконні віддали на смерть. І ось я посланий був батьком своїм аби врятувати людей від ворожих йому поган, і ось нині поранений єсмо рабами батька мого. Але, Владико, звільни їх від гріхів, мене ж упокой зі святими, і не передай мене в руки врага, оскільки Ти єси захисник мій, Господи[CXX], і в руки Твої передаю дух мій”. Як же це сказав, один з-поміж губителів, підійшовши, ударив його в серце. І так блаженний Борис віддав душу в руки Божі місяця липня в 24 день[CXXI]. Чесне ж його тіло, взявши, понесли в град, який називається Вишгородом, що є на відстані від Києва, граду стольного, [на відстані] 12 стадіїв. І тут поклали тіло блаженного Бориса у церкві святого Василія[CXXII].

І про те дізнався окаянний, що до північних земель втік святий Гліб. Послав і туди, аби й того погубили[CXXIII]. О немилосердий окаянче, що не доволі йому погублення і одного брата, але й на другого посилає, говорячи: “Швидше пішовши, погубіть його”. Вони ж негайно сіли в кораблі швидкі, доганяли святого Гліба дні численні. І коли уже вони наближалися до них, раптом побачили ті, хто був зі святим, корабель, що плив на них. Взяли зброю свою, бажаючи опиратися їм. Святий же Гліб прохав їх, аби не противитися їм. Говорить бо їм: “брати мої, якщо я їм супротивник, то, якщо захоплять мене - не погублять мене, але поведуть мене до брата мого, і він, побачивши мене, помилує мене і не погубить мене. Якщо ж ви чинитимете опір і вас посічуть, [то] і мене погублять. Та молю вас, брати мої, не чиніть опору їм, але до берега пристаньте, а я на своєму кораблі пливтиму посеред ріки, і вони попливуть до мене. Там побачимо: може задля мирної [справи] якоїсь прийшли. Якщо ж ні, то, якщо захоплять мене - не погублять мене, але, як перше говорив, поведуть мене до брата мого. Він ще, якщо побачить мене - змилосердиться наді мною і не погубить мене. Ви ж тільки трохи відступіть до берега і не чиніть опору їм”. Вони ж, послухавши святого, попливли до берега, жаліючи за святим, і часто озираючись, бажаючи бачити, що станеться зі святим. Це ж святий, просив їх, оберігаючи їх, аби і тих не погубили і не пролили кров невинну. Вважав бо за краще святий один за всіх померти, і задля того відпустив їх. Сам же з найближчим почтом в кораблику посеред ріки плив. Кляті ж ті, побачивши корабель, що один посеред ріки плів, і святого в ньому, кинулися за ним, немов звірі дикі. Святий же, побачивши їх, поплив до них. Подивившись на небо, заволав, говорячи таке: “Суди, Господи, тих, хто обижає, заборони тим. Хто виступає проти мене зі мною, візьми зброю і щит і постань на допомогу мені, подвигни зброю і щит проти тих, хто переслідує мене, кажи душі моїй: спасінням твоїм Я є. Та принижаться і посоромлені будуть ті, що шукають душі моєї, аби вийняти її. Та повернуться назад і посоромляться ті, хто хоче зла рабу Твоєму. Хай буде шляхом їхнім пітьма і спокуса...” і інше [з] псалма святий казав[CXXIV]. І ось нечестиві приблизилися, і захопили корабель за кормило і притягли до себе. А ті, хто був зі святим у кораблі, поклавши весла, сиділи, нарікаючи на святого. За святим же сидів старійшина поварів. І звеліли тому нечестиві забити Гліба святого: “візьми ножа свого і заріж пана свого, а не то жахливою смертю помреш”. Клятий же повар, не наслідивши ревно того, котрий упав на святого Бориса, але уподобившись Іуді зраднику, вийняв ножа свого і, взявши святого Гліба за чесну голову, хотів його забити. Святий же Гліб мовчав, немов ягня незлобиве: всі бо думки звернув до Бога. І, звернувши погляд до неба, молився так: “Господи мій, Ісусе Христе, почуй мене в час цей, і сподоби мене сопричасником бути Твоїм святим. Це бо, о Владико, як в давнину в цей день Захарія заколотий був перед требником Твоїм[CXXV], так нині і я забитий буду перед Тобою, Господи. Але, Господи, Господи, не пом’янь беззаконь моїх попередніх, але спаси душу мою, аби не зустріла її лукава рада супротивних [Богу], але та приймуть її ангели Твої світлі, бо Ти єси, Господи, Спаситель мій. Що сотворив - прости. Ти бо єси Бог істинний [і] Тобі слава у віки. Амінь”. Таке святий Гліб сказав [про себе], і ось вищезгаданий повар, ставши на коліна відрізав голову святому і перерізав гортань його. І так святий Гліб передав душу свою в руки Божі місяця вересня в 5 день[CXXVI].

Кляті ж ті винісши тіло святого [на беріг], кинули в пустелі під колодою[CXXVII], і, пішовши, до клятого [Святополка], звістили йому про все, що зробили святому. Те почувши, немилосердний не пожалів про скоєне, ні трохи схаменувся від того, але й на інших братів воздвиг гоніння, бажаючи вигубити їх усіх, аби самому володіти всіма землями.

Але Той, хто знає таємниці сердечні і бажає всім людям Спасіння й до розуму істинного приходу, не попустив клятому так зробити, але винищив із землі цієї заворушення людське. І вигнаний він був не лише з граду, але й із князівства всього. Втік він у краї чужі, і там життя своє закінчив і втратив[CXXVIII]^, [CXXIX]. Буває бо смерть грішника лютою. Численні кажуть, що в мороці його бачили, так, як прихильників законопреступного.

Таке [було] по смерті клятого. Отримав владу брат блаженного на ім’я Ярослав, що був старшим від блаженного. Був мужем той і праведним і лагідним, дотримувався Заповідей Божих. Звелів же христолюбивий князь знайти тіло святого Гліба, яке довго шукали і не знайшли. По році ж одному мисливці, ходячи, знайшли тіло святого, що лежало ціле, [і] ні звірі, ні птахи не торкнулися його[CXXX]. Не гаючись, пішли у град, звістили старійшині граду. Він же, пішовши з почтом, побачив же святого, що світився немов блискавиці, і, вжахнувшись, звелів слугам своїм [залишившись] на місці тому, стерегти святе тіло, доки послав звістити христолюбцю Ярославу, що тоді посідав стіл батька свого. Той, дізнавшись, написав листа старійшині граду, аби швидше послав тіло святого Гліба в перш назване місто, де було тіло блаженного [Бориса] покладене. Старійшина ж тут, не гаючись, наказав слугам приготувати кораблик. І по тому, взявши тіло святого Гліба, зі свічами і фіміамом, і з великою честю, несли до кораблика. І відпливли. Був же попутній вітер. Припливли в назване місто, і тут поклали тіло святого Гліба поруч з Борисом у церкві святого Василія, де багато чудес показав Бог задля своїх угодників.

Ось уже написав я, грішний, про життя і погублення святих блаженних страстотерпців Бориса і Гліба. Але, якщо Бог велить, то і [з] чудес їхніх трохи дечого оповім на славу [і] честь великому Богу Спасу нашому Ісусу Христу, з ним же Отцю славу і з Пресвятим Духом нині і повсякчас у віки віків. Амінь.

Благословен Господь Бог Отець Господа нашого Ісуса Христа, Котрий не дав нам загинути в спокусі ідольській, але вивів нас із пітьми на світло, і заблудлих овець зібравши [у] святе стадо Господом нашим Ісусом Христом, духом Святого Духа Свого явивши чоловіколюбство Своє на святих, що Йому вгодили. Терпить гріхи людські і безліччю милосердь Своїх Шлях йому показав до Спасіння. Явив нам угодників, страстотерпців Своїх блаженних Бориса і Гліба, що виливають зцілень благодать неоскудиму, що численні чудеса показав молитвами святих страстотерпців Своїх, що й донині діються. Кожен бо, хто приходить з вірою, доторкається до раки з мощами святих страстотерпців Бориса і Гліба, і тут, невдовзі, зцілення отримує. Сліпі прозрівають, кульгаві бігати навчаються, і біснуваті очищаються, і, коротко кажучи, будь-яка недуга і будь-яка неміч від людини відгониться силою Господнею, і задля молитви святих Бориса і Гліба. Тому ж і народу багато приходить до церкви святих і приносить недужих своїх, аби покласти в церкві святих, і тут невдовзі оздоровлюються.

Але ось уже почну звідсіля оповідати про перші чудеса та зцілення святих блаженних страстотерпців Бориса і Гліба, і яким чином винесено було тіла [їхні][CXXXI] з-під землі - не гідно бо такому скарбу захованим під землею [бути].

Часто вночі на місці тому, де лежать тіла святих страстотерпців Бориса і Гліба, бачили коли свічу, коли стовп вогняний до небес. Якщо бо срібло чи золото заховане буде під землею, то багато хто бачить вогонь, що горить на цьому місці[CXXXII]. То таке робить диявол, показуючи, задля сріблолюбних. Наскільки [ж] ліпше Богу явити христолюбивим людям тіла угодників своїх страстотерпців Бориса і Гліба, аби таким чином не забуте було під землею заховане тіло святе, але перебувати покладеним на визначному місці. Біля бо того місця, де лежали тіла святих страстотерпців, приходячи з іншої землі, варяги стояли. І ось один з-поміж них, не знаючи, став на святих — полум’я, що вихопилося [із землі] обпалило йому ноги. Він же, не стерпівши, зіскочив із місця того, і не міг ходити. І звістив дружині своїй. Вони ж, те почувши, а також і побачивши ноги його обпалені, звідтоді не сміли наближатися до місця того. І те почувши, громадяни, приходячи зі страхом, поклонялися біля гробу святого[CXXXIII].

Цього не знісши, враг зробив напасть таку, [що] загорілася церква, яка стояла тут, таким чином: пономар бо тієї церкви по відспіванні утрені потьмарений був сном від вселукавого сатани, і, не доглянувши належно в церкві, так пішов з поспіхом додому, забувши свічу, що горіла на високому місці. І потроху від того загорілася церква та. Але, однак, це невдовзі завваживши, вірні люди винесли все, що було в ній, так що нічого від тої [пожежі] не загинуло, крім самого храму[CXXXIV]. І то, я думаю, Божим попущенням це сталося в тій непоказній[CXXXV] старій дерев’яній, аби інша церква була збудована на тому місці в ім’я святих і блаженних страстотерпців Бориса і Гліба. І тіла їхні винесено було з любов’ю з надр землі, як же і сталося.

Не були довго заховані під землею, як бо каже Господь: “ніхто ж світильника не запалює під спудом, [а] ставлять його на свіщниці, аби освітлював те, що в храмі”[CXXXVI]. Світильники ж ці є - угодники Божі. Не належить таким світильникам захованими бути під землею, але на належному місці покладеними бути, аби світили всім, хто в храмі. Під храмом же маються на увазі вірні люди. Як же бо сонячні промені сяють, так виточують цілющі дарунки всім вірним.

По тому [по пожежі], старійшина, що був правителем міста того, пішов до христолюбця Ярослава, звістивши йому все про святих і про спалення церкви. Те почувши, звелів [Ярослав] покликати архієпископа Іоанна, котрий пас тоді Христове стадо розумних овець його. [А] як той прийшов — оповів йому христолюбивий князь усе про святих блаженних страстотерпців Бориса і Гліба. Преподобний архієпископ, почувши те від христолюбця, вжахнувся, і звелів невдовзі зібратися всьому криласу церковному. І зранку з хрестами пішли, співаючи, до вищеназваного граду, де лежать тіла святих страстотерпців Христових Бориса і Гліба. Потім, викопавши, винесли ковчег з надр земних, і поставили його на землі. Як побачили ковчег святих вірні люди - поклонялися зі страхом, підходячи до нього. Потім же приступив архієпископ із пресвітерами і відкрив раку святого [Гліба[CXXXVII]]. Ті побачили тіло блаженного, що ні жодного рубця від ран на собі не мало, і було немов сніг біле. Обличчя ж його світилося немов ангельське, так, що довго чудувалися архієпископ і всі люди. Виповнилося ж пахощів не лише місце те, але й увесь град, так, що не могли надихатися дивовижними пахощами. Потім же взяли раку святого, внесли у вищеназваний зруб[CXXXVIII] і тут поставили праворуч. Відслужили ж Святу Службу. По тому пішли, славлячи Бога[CXXXIX].

І та покаже Чоловіколюбець Бог, що істинним є обіцяне, що тих, хто прославляє [Його] славить. Старійшина бо граду того мав [сина-]підлітка[CXL] кульгавого. Була бо нога його скорчена і суха, немов тростина. Ні трохи її не відчував, але була немов мертва. Не міг ступати [на неї], але дерев’яну ногу підв’язавши, ходив. Той прийшов помолитися до раки святих і перебував у молитві день і ніч. І однієї ночі стали перед ним святі страстотерпці Борис і Гліб, кажучи йому: “Чого так волаєш до нас?” Він же ногу простягнув, зцілення просячи. Швидкі ж лікарі й цілителі, взявшись за суху ногу, і, тричі перехрестивши, здоровою зробили. Бачив же з ними і отрока, котрий був упав на блаженного Бориса, котрий свічу ніс перед святими[CXLI]. По тому збудився він, і звідтоді не потребувáв дерев’яної ноги, але підхопився і ментом дістався до місця, де стояла рака святих, і припадаючи до них, молився зі сльозами. І всім оповідав те, що зробило з ним святе милосердя. Те почувши, вірні люди, котрі бачили перш ногу його сухою, нині ж цілу, як і друга, прославили Бога, Котрий дав благодать святим Своїм[CXLII]. Побачивши його зціленим, і таким, і почувши від нього все, що було, [правитель] вирішив оповісти [про це] христолюбцю Ярославу. І як він про те думав, тут також інше чудо здійснили страстотерпці Христові Борис і Гліба - більше від першого. Муж бо один молився, прийшовши, припадаючи біля раки святих, прозріння очам просячи. Як цілував він святу раку, очі приклавши до неї, тут негайно прозрів. І почав голосно при всіх славити і Бога, і Його святих страстотерпців[CXLIII].

По тому правитель міста[CXLIV], пішовши до христолюбивого Ярославу, оповів йому все про святих, що почувши, здивувався той. Потім же, як прийшов до нього архієпископ Іоанн, розказав йому христолюбець, як святі тому, котрий мав суху ногу цілою [її] зробили, і як очі сліпому дали. Архієпископ же те почувши, вжахнувся, і раду благу надумавши, мудро мовив до христолюбця: “Добре б нам, благовірний царю, церкву в ім’я їх збудувати, і встановити день, в який святкувати їм. Те почувши від митрополита, христолюбивий князь каже до нього: “Добра рада твоя, отче, і як велиш - так зробимо”. Потім же наказав теслям приготувати дерево для будівництва церкви. Був бо вже зимовий час. Вони ж приготували дерево, як наказав христолюбець. І коли настало літо, збудували церкву в ім’я святих блаженних Бориса і Гліба.

[CXLV]Христолюбивий же князь прикрасив церкву п’ятьма верхами, і всілякою красою: іконами й іншими розписами[CXLVI]. Звелів же і на іконі святих написати, аби вірні люди, входячи до церкви, бачили їхній образ написаний[CXLVII]. Потім сам подивився [на збудоване], та з вірою і любов’ю поклонився їм, і поцілував образ їхній[CXLVIII]. Також по тому попросив христолюбець архієпископа, аби, пішовши, освятив церкву і Святу Службу сотворив у ній. Той, не гаючись, взявши попів та дияконів і весь причт церковний, пішов до вищеназваного міста, разом із христолюбивим Ярославом і з вельможами. Як прийшли вони в град — здійснив архієпископ звичайне храму оновлення, що називається освяченням. Раки ж святих поставив у церкві на правому боці[CXLIX]. [Було те] місяця липня в 24 день, коли блаженний Борис убитий був. Встановив же христолюбивий Ярослав і преподобний митрополит Іоанн в [той] день кожного року свято творити їм, як і нині здійснюється. Також потім, коли закінчилась Свята Літургія, покликав їх благовірний князь Ярослав на обід з усіма, хто був тут. Звеселився ж христолюбець радістю духовною, що такої благодаті сподобилися святі його брати, про яку вже не від інших чув, але й очевидцем був. Ще бо як були вони всі на Святій Літургії - чоловік кульгавий, що не міг ходити, з трудом великим приповз до раки святих, молився припадаючи, і коли наблизився до рак, тут раптом зміцнилися ноги його, і, вставши, ходив перед усіма, славлячи Бога і святих[CL]. Зробив христолюбець учту велику - свято святим, не лише для бояр, але й усіх людей, найголовніше ж - жебраків, і всіх вдів. І всім убогим звелів же і від майна свого дати їм. Здійснив же таке святкування аж до восьмого дня. Також по тому христолюбець в стольному граді звелів правителю того граду дати від данини церкві святих десяту частину. Архієпископ же, лишившись, поставив попів і дияконів, і звелів їм відспівувати кожного дня в церкві святих вечерню і утреню, і Святу Літургію. І поставив їм старійшину, і по тому пішов в свою кафоликані іклисна[CLI].

Численні чудеса показав Бог на місці тому святими своїми страстотерпними: сліпі прозрівали, кульгаві ходили, біснуваті очищалися[CLII]. І інші, що на різні недуги слабували, як тільки приходили до церкви святих, зцілення отримували молитвами страстотерпців Бориса і Гліба, котрі [все те] творили. Одним являлися. Інші ж, як тільки приходили в церкву святих, і від усього серця молилися Богу та святим Його страстотерпцям — зразу зцілення отримували.

Численні, що були в кайданах і в темницях[CLIII], звільнялися. Початок же того такий. В одному граді були мужі засуджені старійшиною граду того і кинуті в темницю, і багато часу провели в ній, і не знаючи, що робити, були в печалі великій. Потім же згадали чудеса, що бувають від святих Бориса і Гліба, почали молити Бога і святих закликати на допомогу, каючись у здійсненому перед тим гріху. І однієї ночі, як молилися вони, раптом відкрився покров[CLIV] в’язниці і світло засяяло в ній. Вони ж, звівши очі свої, побачили святих на русих конях[CLV], і юнака, що перед ними свічу тримав, і, вжахнувшись, вклякши, поклонилися їм. Святі ж говорять до них: “Не бійтеся, ми бо є Борис і Гліб, яких ви закликаєте в молитві своїй, і ось нині прийшли звільнити вас від біди цієї. Нам покаялися у раніше створеному вами грісі, і задля того ніякого зла суддя не зробить вам, але відпустить вас із миром”. І як це вони сказали - спали кайдани з них. Святі ж в цей час невидимі стали. Ті ж [ув’язнені], відкинувши страх, вставши, заволали: “Господи, помилуй!”. Сторóжа ж, те почувши, швидко підбігла до темниці і знайшли її розмéтаною, в’язні ж сиділи і кайдани лежали перед ними. І запитали їх: “Що сталося з вами?”. Вони ж оповіли їм по порядку все, що сталося. Сторóжа ж, те почувши, швидко пішовши, звістила судді те, що сталося з в’язнями від святого Бориса і Гліба. Він же звелів покликати їх до себе, бажаючи точніше почути від них. Все те, прийшовши, по порядку розповіли йому. Він же, здивувавшись тому вельми, відпустив їх із миром і звістив усе це христолюбцю Ярославу. І те почувши, розрівняли місце те і створити церкву в ім’я святих, що і донині є. Таким же чином численні, хто був у кайданах і в темницях, звільнилися, не лише в граді тому одному, але й по всіх містах[CLVI].

Христолюбивий же Ярослав, княживши літа довгі в правовір’ї, і поділив синів своїх — кожного на свою землю, сотворив також і Святу Софію й інші численні церкви, які й донині є, похворівши трохи, передав душу свою в руки Божі, доручивши престол свій найстаршому сину своєму Ізяславу, котрий поховав тіло батька свого, поклавши [його] в раці мармуровій, і поставивши в притворі церкви Святої Софії. Здійснилися і за цього [Ізяслава] чудеса численні святих страстотерпців Бориса і Гліба. Ходив же цей до святих на день вшанування їхнього, роблячи святкування велике на пам’ять святих жебракам і убогим усім; подавав від майна свого милостиню всім. Прийшовши колись, побачив, що церква святих стара, [і], покликавши старійшину теслярів, звелів йому церкву збудувати, також в ім’я святих на місці неподалік старої церкви попередньої. Попросив же преподобного митрополита Георгія, котрий тоді пас Христове стадо[CLVII], аби здійснив молебень на місці тому. Дав же їм від майна достатньо на будівництво церкви, і по тому пішов до стольного граду. Старійшина ж тут негайно зібравши усіх своїх теслярів, закінчив повелене йому благовірним князем, і невдовзі[CLVIII] збудував церкву на вибраному місці. І послав зведення князю, що закінченою є церква. Те почувши, [князь] послав до правителя міста того, кажучи: “Даю їм з данини княжої прикрасити церкву”. Той же невдовзі повелене йому здійснив. Дізнався ж те боголюбець Ізяслав, що повністю готова церква, [і] попросив архієпископа Георгія, аби, пішовши, приніс мощі святих до новозбудованої церкви. Архієпископ же, зібравши весь причт церковний, пішов так із хрестами до вищеназваного граду, де перебувало тіло святих, бажаючи перенесення здійснити. Туди прийшовши, здійснив належне оновлення церкви новозбудованої, і Святу Літургію в ній відслужив. І на другий день зібрав митрополит всіх єпископів і всіх церковнослужителів[CLIX] [там], де були раки святих, бажаючи перенесення здійснювати. Прибули ж вірні князі з земель своїх, і інші численні, що ще дітьми були, прийшли з земель своїх. Було ж і чорноризців без ліку зібралося із монастирів своїх. Серед них же був преподобний отець наш Феодосій, ігумен монастиря Печерського, котрий сяяв немов сонце посеред них, прикрашений добрими звичаями. Митрополит же, невірствуючи, що святими [є] блаженні, приступив, відкрив раку святих, побачив, що ті нетлінними. Церква ж виповнилася благодатними пахощами. Побачивши те, митрополит вжахнувся про себе, і повернувшись на схід, здійнявши руки до неба, вигукнув, говорячи: “Прости мене, Господи, що зогрішив, не вірячи в святих Твоїх, і допоможи невір’ю моєму, ось бо вірую, що воістину святими є страстотерпці Твої”. Також по тому, підійшовши, взяв руку блаженного Бориса, бо була мощами лежала, і цілував, прикладаючи до очей і серця. Потім благословив нею благовірного князя Ізяслава[CLX], потім брата його Святослава, і лишився ніготь один на голові його на благословення йому. Потім же так само [благословив] боголюбця Всеволода, по тому - всіх людей, і поклав на своє місце. По тому, взявши раки, несли до нової церкви, і тут поставили праворуч року 6580 (1072) місяця травня в 20[CLXI]. Здійснили ж свято велике в той день[CLXII]. Потім розійшлися додому, славлячи Бога.

Багато ж чудес сотворив Бог на місці тому святими своїми страстотерпцями, як же і на першому місці, так, що коли по одному докладно писати, [вийшов] би великий оберемок книг. Але аби ніхто не думав про них, як про неправдиві[CLXIII], найдивовижніші з цих чудес нині оповім.

Чоловік якийсь німий мав ногу одну відтяту біля коліна. Той перебував біля церкви святих, як один з-поміж убогих. І всі християни, приходячи, давали йому харч і на потребу тілесну. Одного дня учта була у котрихось багатіїв[CLXIV]. Пішов і цей туди, аби щось взяти у них собі прохарчуватися. І увійшовши до садиби, сидів перед будовою, в якій учта влаштовувалась. Слуги ж, мимо ходячи, не дали йому нічого, і він лишився голодним. І ось раптом впав у нестяму і втратив свідомість. І ось здається [йому], що сидить в церкві святих, і, звівши погляд, бачить святих Бориса і Гліба, котрі виходять із Вівтаря, прямуючи до нього. Він же, вжахнувшись, упав долі. Святі ж, узявши його за руку, підняли, посадивши. І почали казати про зцілення його. По тому підійшли і перехрестили його, [а] потім ще раз ногу його, і помазали по ній немов оливою, тягнучи за неї. Все ж це немов у вві сні бачив, бо сам лежав у домі, де була учта. Люди, побачивши, як він лежить на землі немов мертвий, взяли його [і] перевернули. Побачивши ж, що й вуста не може відкрити, тільки душа була в ньому, і подумавши, що від біса враженим є, взявши, понесли до церкви святих і поклали перед дверима. І почала нога його виходити з коліна, і було багато людей, що стояли навколо нього і дивилися на нього. І всі зорили на нього, і всі бачили і чудувалися: протягом однієї години виросла нога його і стала, як і друга! І всі прославили Бога й святих Його страстотерпців. Потім той, що був спочатку німим і кульгавим, прийшов до тями, і мовив перед усіма, і, вславши, ходив здоровим. Вони ж запитували і хотіли від нього чути, що сталося йому. Він же оповів по порядку все, що було[CLXV].

Одного дня прийшов я задля якоїсь потреби до граду, і сів у одному місці, і ось якась жінка, якої не знав раніше, прийшовши, сіла біля мене. Говорила, що з іншого міста прийшла. Немов від Бога спонукана, оповіла вона мені про святих: про святого отця Николу, і про блаженних страстотерпців Бориса і Гліба. Ту [розповідь] я зараз переповім вам. Але послухайте, братіє, з великою старанністю і не закиньте невченості моїй. Був, отже, — каже, — день святковий святого Николи. Всі пішли до церкви його. Вона ж, взявши роботу свою, почала працювати. Жінки ж інші, побачивши її за роботою, почали її кликати до церкви, і лаяти її, говорячи: “Що твориш, працюючи в день святого Николи і не йдучи до церкви?” Вона ж не послухала їх, але лишалася в домі своєму, працюючи. І ось раптом заїхало троє мужів у білому на подвір’я її. Вона ж, виглянувши з дверей, побачила їх. Був один старий, а двоє юних обабіч його. Ті говорять: “Гей, жінко, як сміла образити отця нашого Николу, в день його працюючи, [а] до церкви його не йдучи?” Вона ж відповіла їм, кажучи: “Я є жінка вдóва убога, належить мені працювати, і нема чого мені до церкви ходити”. Говорить знову старий до юних: “Що ви говорите так із нею, розкидайте її хату”. Вони ж, підійшовши, розметали будову до підлоги. І, підійшовши, старий, взяв її за руку праву, і викинув її геть із будинку. І була немов мертва. Сусіди ж, побачивши її, що так лежала, взявши, понесли її до іншого будинку, той бо був розметаний святими. Поклали її і сіли над нею, бажаючи щось почути від неї. Вона ж не могла ні очі звести, ні вустами рухати, але була, немов мертва. Не їла нічого, хіба тільки розтуляли їй уста, і так вливали ложкою або молоко, або воду. Перебувала так до Святого Великого Посту. Як настав тиждень М’ясопусний, взяли її і понесли до церкви святого Николи. І коли помолилися над нею, ледве дещо бачити почала, і немов зі сну збудившись, почала просити їсти. І споживши їжі, змогла виповісти всім те, що сталося. Рука ж її права була немов суха, так що ні трохи її не відчувала. І так було літ 3. Почувши ж [про] чудеса, що бувають від святих страстотерпців Бориса і Гліба, зібравшись, пішла в град той, де тіла святих, і перебувала у церкві їхній день і ніч, молячись їм. І однієї ночі, як спала вона перед дверима церковними, вийшли святі, підійшовши до неї, говорять їй: “Перехрестися”. І говорить їм вона: “Пани мої, бачите, що рука моя права сухою є. І як можу перехреститися?” І один, приступивши, взяв її за суху руку, і хотів щось говорити до неї. І в цей час пономар, прийшовши, почав відмикати церкву. Вона ж збудилася і вже не бачила святих. Рука ж її однак була сухою. І, зайшовши до церкви, молилися святим, аби зцілення руки отримати. Почали ж співати заутреню, була бо неділя в той день і Успіння Богородиці. Вона ж стояла в притворі церковному, молячись. І ось раптом упали її золоті кільця, які носила у вухах своїх, і, котячись, лягли біля раки святих. Їх узявши, віддала жебракам. Зразу по тому почала боліти суха рука її, яку перше не чула. Не стерпівши [болю], хотіла піти з церкви, але не дали їй ті, що були з нею. І коли Євангелію читали, відірвався від шиї пояс, яким була рука її підв’язана, і упав на землю. Рука ж її витяглася і була цілою, як і друга. І прославили всі Бога і святих його страстотерпців Бориса і Гліба. Це ж все, що було з нею, оповіла мені сама, сидячи [біля мене]. Я ж прославив Бога, Котрий сподобив мене чути все це, що хотів[CLXVI].

І ось ще інший оповів мені, говорячи, що був у одному граді чоловік сліпий. Той приходив до церкви святого мученика Георгія[CLXVII], молячись йому зі сльозами повсякденно, прозріння очам просячи. І однієї ночі, як спав він, явився йому святий мученик Георгій, говорячи: “Що ти так волаєш до мене? Якщо хочеш прозріти, іди до святих Бориса і Гліба, і ті зроблять, аби ти прозрів. Тим бо дана від Бога благодать цілюща в землі цій”. Він же, прокинувшись, і не полінувавшись, пішов до святих страстотерпців Бориса і Гліба. Коли прийшов, перебував при церкві їхній мало днів, молячись їм. І однієї ночі явилися йому святі й, тричі перехрестивши очі його, прозріння йому дарували. Збудившись же, прославив Бога і святих страстотерпців, що подали світло його очам. І все що тут сталося, численні оповідали, котрі бачили і розмовляли з ним[CLXVIII].

Багато ж і по тому чудес здійснили святі во славу Бога Прославленого.

Чи бачите, братіє, наскільки високою [була] покора, яку виявляли святі до старшого брата. Якби бо опиралися йому, навряд чи такого дару чудесного сподобилися [б] від Бога. Багато є нині молодші, що не коряться старшим, і опираються їм. І коли бувають убиті - не сподобляються такої благодаті, як же святі ці. Що бо в святих цих найдивовижніше - що в такій честі і в такій славі таку покірність мали, аж і на смерть віддалися. Ми ж ні трохи не маємо покори до старших, але коли наперекір говоримо їм, коли ж докоряємо їх. Часто противимося їм. Але послухайте оповіді про святих. Чи не були святі ці як і той [Святополк — ? - І.Ж.], чи не одного батька були синами, чи в інших місцях [жили], [і] тому не противилися йому?[CLXIX]. Але чули перше, коли прийшли послані на вбивство їхнє, що відповідали тим, хто був з ними, коли [ті] хотіли противитися їм? Не лише не просили їх противитися їм, але й додому веліли їм іти, вважаючи з краще, самі за всіх померти, маючи за зразок самого Владику Господа нашого Ісуса Христа, Котрий поклав душу Свою за людей Своїх. І хто не здивується святим цим, хто не похвалить їх? Ними янголи зачудувалися і люди [їх] прославили. І сам же Владика Господь Ісус Христос зустрів їх з воями Ангельськими, вінчаючи переможними вінцями. О, блаженні, багатьох похвал гідні, як насмілюся я, недолугий, похвалити вас, невчений і нерозумний! Чого б не сказав, не можу належно похвалити, але що скажу, і що вимовлю?! Блаженний воістину і преблаженний і град той, в якому перебуває гроб святих, оскільки має в собі тіла блаженних, що зціленнями благодать випускають. Тому ж і про гроб скажемо, про блаженний гроб, де лежить багатство некрадеме. Про чесний гроб, з якого течуть джерела зцілень неосудні. Про святий гроб, що збирає [і] невірних людей на честь і славу пам’яті блаженних. Про преблаженний гроб, що містить у собі чесне тіло во славу Божу. І вшановуються блаженні страстотерпці й лікарі від віку, пам’ять маючи з похвалами. О, граде чесний воістину, бо вшанований єси іменем прозвання - цей бо Вищий град славою вознесений єси. Заступника бо маєш й цілителя для всіх, хто приходить до тебе[CLXX]. О, граде святий і освячений святими цими. Ті, хто лежать у тобі, бо є світлими, світлішими від невгасимого сонця. Сонце бо хмарами і ніччю багато разів закривається, світила ж блаженних ніч і день, не пригасаючи, світ подають затемненим, задля Ісуса Христа, Котрий просвітлює угодників своїх численними чудесами.

Але тут ми вже зупинимо слово. Це ж я, Нестор грішний, про життя і про погублення, і про чудеса святих та блаженних страстотерпців цих спитавши, тих, хто докладно відав, а інше сам знаючи, з великого мало вписав, аби ті, хто читатиме, славили Бога. Молю ж і вас, читачів, аби задля любові Божої згадували мене і казали: “Господи Боже, молитвами преблаженних страстотерпців Бориса і Гліба, гріхи того, що написав колись прочитане, [тих] гріхів відпущення отримає, благодаттю і милосердями, чоловіколюбством Господа нашого Ісуса Христа, з Ним же Отцю слава разом із Святим Духом і нині і повсякчас [і] у віки вічні, амінь.

Текст 2

Того ж дня життя [CLXXI] і страдництво святих праведних князів Рóссійських братів вроджених Бориса і Гліба

Рукопис Києво-Печерської лаври № 370 (155). Житія святих XVII-XVIII ст., л. 561, під 24 липня. Публ. за: Бугославський С. Пам’ятки XI-XVIII вв. про князів Бориса та Гліба. (Розвідка та тексти). — К., 1928. — С. 49-55.

[З-поміж] знатних князів Рóссійських вийшли дві квітки нев’янучих пахощів і краси і оздоби Святої Церкви Матері Нашої, слави всьому світу, а головне — для благочесного народу Рóссійського[CLXXII]. Ті святі Борис і Гліб, кажу, нові мученики, народилися у місті святоліпному і славному - Києві, від батьків вельми знатних, але благохвальних, тобто від Володимира, князя Київського і всієї Рóсії монарха і від болгарки-королівни[CLXXIII]. Бо Борисом і Глібом в поганстві наречені, а у святому хрещенні Романом і Давидом названі. І перше батьків своїх віру і вшанування їх наслідували, а потім хрещені були таким чином[CLXXIV]. Князь великий Володимир мав столицю свою перше в Новгороді[CLXXV], потім в Києві, наостанку переніс до Володимира - міста, яке за тридцять і шість миль за Москвою між Волгою і Окою над Клязьмою‑рікою збудував[CLXXVI]. Таку велику широкість мавчи свого княжіння, що не тільки своєю Рóсією східною, південною, і північною володів, але землею Болгарською, Сербською, Корвацькою, Семигродською, тими і іншими країнами, де тепер волохи, мултяни і татари бобруйські мешкають[CLXXVII]. А ще бувши в поганстві, мав жінок немало, з якими наплодив синів 12. А остерігаючись, аби по смерті його не вадили задля поганства і земель руських, також між ними монархію руську поділив. Вишеславові, старшому, дав Новгород Великий, перший наділ свій; Ізяславові - Полоцьк; Святополкові - Туров; Ярославові - Ростов, а коли Вишеслав помер, то тому Ярославові - Новгород Великий; а Борисові - Ростов; Глібові - Муром; Святославові - древлян; Всеволодові - Володимир; Мстиславові - Тмутаракань; Станіславові - Смоленськ; Судиславові - Псков, Брячеславові - Луцьк. Тим же також, як молодшим, Борису і Глібу, по смерті своїй Київ і Берестове князівства призначив[CLXXVIII].

В ті святі юнаки Борис і Гліб, наречені у святому Хрещені Романом і Давидом, часто і довго в молитві аж до подиву люду посполитого, перебували; читання і науки Письма Святого радо слухали; дитячими і захоплюючими іграми та забавами не дивлячись на вік, гидували; і не зважаючи на свій високий стан, провадили життя цнотливе й святобливе. Підрісши, і уже на уділі отця свого Володимира сівши, ніколи непослуху і всякого (що родичам трапляється)[CLXXIX] по юності не вимовляли. Без священика і свого духівника також жодною мірою не зоставалися[CLXXX].

Ті тоді по смерті отця свого великого князя Володимира братом своїм Святополком з диявольського напучення були забиті таким чином. Коли дано було знати Володимиру, що печеніги на Русь напали, і не мігши сам піти з ними воювати (бо був у той час вельми хворим) послав на них Бориса-сина, князя Ростовського[CLXXXI]. Тоді Святополк, князь Туровський, дізнавшись про смерть батькову, швидше, ніж Борис, у Київ увійшов, і опанував [ним]. А взявши святого Володимира [тіло] в Берестові потаємно, оскільки швидко квапився на київське панування, обмотавши[CLXXXII], поховав його у мармуровому гробі з великим жалем простого люду і бояр у церкві святій Пресвятої Богородиці Десятинній, яку сам святий Володимир збудував[CLXXXIII]. А Борис, син Володимирів, котрий ходив проти печенігів, і коли, не знайшовши їх, (бо були відступили) до Києва до батька повернув, та невдовзі дійшла до нього вість, що батько його Володимир помер. І з жалем великим поспішав, як можна скоріше. Святополк тоді, опанувавши столицею Київською, змовився з вишгородцями на брата Бориса, аби зуміли його забити[CLXXXIV], в чому йому обіцяли вишгородці прислужитися. Тоді святий Борис Святополка, як старшого брата, за батька правдиво маючи і з великої доброти, хоча йому бояри його радили, аби домагався Київської столиці, а тим більше маючи в себе готове військо, не хотів жодним чином на брата старшого нічого недоброго помислити. Але злість перемогла Святополка, котрий намисливши святого Бориса забити, послав на нього вишгородців дворян своїх лотрів на ім’я Тутшу, Тальця, Єловича, Ляшка[CLXXXV]. А Борис, святий юнак, в той час стояв незмінно на Альті. В день суботній перед вечором наказав у шатрі вечірню співати: бо шатрами і обозом стояв, з війни ідучи, і сам теж співав із плачем, а потім спати пішов. А вставши рано в неділю, наказав священикам заутреню служити, а сам з набожністю великою до Господа Бога перед образом Спасителевим, впавши на землю, молився. А в той час йому дано знати, що військо Святополкове наближається, бажаючи його убити. Те почувши, почав співати той псалом: “Господи, чому ся намножило ворогів моїх, і багато їх наміряються на мя”. А закінчивши заутреню, почав з плачем молитися, очі до неба звівши, а дивлячись на образ Христа Спасителя. А почувши прибуття воїнів і убивць своїх, що до намету з великою силою наступали, упав навколішки і почав сльози виточувати, немов ріку. Те ж священик і слуги його чинили, стривожено дивлячись на таку пригоду пана. А той час той Путша із товариством своїм, старші воїни Святополка злосливого з оголеними мечами і зі списами, заскочивши святого Бориса у молитві, почали його ґвалтовно сікти і колоти. Слуга його або коморник Георгій Угрин упав на нього, і його також [було] прохромлено. Однак же вискочили з намету, бо не були ще до кінця смертельно зранені, почали вбивці мовити: “Чому стоїмо, дивлячись, а не кінчимо діла, нам наказаного”. Тоді святий Борис почав у них просити, з покорою мовлячи: “Брати мої милі, дайте мені трохи часу, аби я ще Богові помолився”. А по тому, піднісши очі до неба, з плачем зітхнувши, розчулено почав молитися. А перевівши очі на убивць, і упавши ниць, з плачем каже їм: “Брати мої милі, кінчіть справу вашу. А нехай буде покой брату моєму і вам”. Тоді, почувши слова його, убивці плакали. А по молитві успів Борис святий і віддав [душу] в руки Господу Богу липня 24. І слуга його вірний Георгій Угрин був забитий[CLXXXVI]. Святого Бориса тіло, обгорнувши, на возі поклали і везли до Вишгорода. А коли були на горі, почав ще святий голову піднімати. Те побачивши, слуги Святополкові наказали двом варягам серце його мечем пробити, і голову з плечей стяти. І так прийняв від Христа через меч мученицьку корону. Поховали тіло його у Вишгороді в церкві святого Василія[CLXXXVII].

Але мало того було безбожному Святополку, послав [він] до Мурома до другого брата Гліба, мовлячи: “Приходь швидко, каже батько. Бо є вельми хворим”. А він хитро таїв смерть батькову, бажаючи невситимо більшого панування, братів всіх половити і вибити.

Тоді Гліб, князь Муромський, повіривши словам зрадливим Святополковим, не барячись, із Мурома з малим почтом на конях до Києва поспішив, а Святополк, шпигуючи за ним, послав убивць дворян своїх, котрим також наказав Гліба, брата свого, забити, як і Бориса святого. А відтак, коли спочивав Гліб той святий, в хрещенні названий Давидом, на Смядині в урочищі за милю від Смоленська, прийшли безвісно слуги Святополкові і забили його також під час молитви, і заховали тіло його в місці порожньому між двома колодами. Але Господь Бог не лишає вірних і праведних слуг своїх. Бо коли те тіло покинуте лежало в тому нежданому місці, тоді ті, які туди часто приходили, бачили на тому місці свічі палаючі, і голосів янгольських спів чули[CLXXXVIII].

Того року прийшла новина з Києва до Новгорода до Ярослава від сестри Предслави про смерть батька їхнього Володимира, а [також] про забиття Святополком Бориса і Гліба, а заразом, аби й він стерігся, оскільки також уже і на нього Святополк також направив убивць з хитрим підступом. Почувши те, Ярослав підготувався: зібрав новгородців 30 тисяч люду, також і інших найнявши - рицарів кілька тисяч - пішов до Києва[CLXXXIX].

Тоді Святополк безбожний, покликавши печенігів на поміч, із киянами і волинцями пішов проти нього. А коли обидва війська стали одне проти другого під Любечем, негайно гетьман Святополків на прозвання Вовчий Хвіст, почав на середину викликати і ганьбити і соромити Ярослава і рицарство його. Блуд же, Ярославів справця, швидко через ріку Дніпро переправився з військом своїм. А Святополк з воїнами цілу ніч пив, не високо ставлячи Ярослава. Але коли битву почали біля Любеча, припер його Ярослав на одне озеро, сміло на нього наступаючи. Те побачивши, Святополк негайно з війська свого втік, після чого кияни і печеніги, зраджені вождем своїм Святополком, почали втікати на одне озеро і ріки, тонким льодом скуті, де й вельми багато потонуло, але більше на полі [бою] побито. А Ярослав, отримавши велику перемогу, пішов до Києва, і опанував ним разом із усіма пригородами, які добровільно здалися. Тоді Святополк, утікши до Польщі, умовив Болеслава, короля, допомогти. З тою силою розбив Ярослава на голову, так що Ярослав з малою дружиною втік аж до Новгорода Великого. Був Київ у той час містом славним і багато розбудованим, красиво і широко, чільним в усій Рóсії, що ще й тепер кожен добре побачити може, оглядаючи різноманітні рештки монастирів та церков, яких самих було 300 мурованих, і які тільки є свідченням великої кількості населення, і скільки рицарства Ярославового у облозі перебувало. Болеслав-король з Святополком облягли Київ, і з вільної віддачі через голод, що в місті панував, місто і замок Київський взяв, і віддав на пограбування війську. Його тоді — як будинки посполитих, так і церкви і всі скарби: золото, срібло, перла і інші цінності — пограбував, і з великою здобиччю вернувся до Польщі[CXC]. Про те все довідався Ярослав, і, приготувавшись, із військом великим русі та печенігів пішов до Києва. А Святополк, теж зібравши силу і військо велике русі та печенігів, пішов проти Ярослава, з яким зустрілися далеко, аж на Лєті-урочищі, де Ярослав стояв обозом точно на місці тому, на якому святого Бориса, брата його, безбожний Святополк замордував. І підніс Ярослав руки до неба, з плачем мовлячи: “Ось кров брата мого волає до Тебе, Господи мій, як Авеля невинного, котрому Ти сам вимісти, Господи Всемогутній!” І те сказавши, ударив на військо Святополкове з великою силою в п’ятничний день, якраз тоді, [як] сонце сходило. А святих Бориса і Гліба, братів забитих, закликав, аби молили за нього Господа Бога. Там тяжка і кривава була битва, а перемога нелегка, аж один перед одним стояли про три крот війська, і хапаючись за руки, мечами сікли. Але Господь Бог допоміг Ярославові, котрий повністю всю силу Святополкову і печенігів переміг і розгромив[CXCI]. Сам же Святополк, переможений Ярославом, утік із побоїща. А з волі Божої вселився в нього біс і розслабив так, що не міг і на коні їздити, а пробігши литовську і польську землю, прибіг у пущу між чехами і ляхами, і там своє не цнотливе життя завершив. І є провалля аж і до цього дня, до якого Святополк провалився, з якого виходить сморід отруйний на об’явлення людям[CXCII]. Так по смерті Святополковій припинилися котори в Рóсії. Тоді князь великий Ярослав почав безпечно панувати в усій землі Руській. А жаліючи про невинну смерть брата Гліба, котрого злостивий брат Святополк забив, послав дворян зі священиками шукати тіла його в пущу Смоленську, і яке потім, згідно сказаного самим Господом Богом, що не може град заховатися, на верху гори стоячи[CXCIII], і там, де було тіло святого, світло сильне численні бачили, і невимовні голоси янгольського співу чули, знайшли. І наказав його Ярослав з шаною в гроб покласти, і провадив до Вишгорода. Там же його поклав біля святого Бориса, другого брата[CXCIV]. Тоді тих святих угодників своїх чудесами великими Господь Бог уславив: і тіла й кості їх сліпих просвітлювали, кульгавим давали ходити, хворих та калік оздоровлювали, бісів із людей виганяли, з темниць і ув’язнення звільняли. Тоді кожен християнин благочестивий про те відав, доки Церква, Мати наша Свята, тих святих юнаків, тобто Бориса і Гліба, наречених у святому хрещенні Романом і Давидом до подій трагічних, а святих христових мучеників вшанування не надаремне постановила і ухвалила, а то властиво задля побожного і святобливого їх життя і досконалості[CXCV]. Хоча бо, як знаємо, наймолодшими були серед своїх братів, але притаманні старим показали в собі звичаї: покору, сумирність і моторність в літах тих була їм властива, і потяг до науки великий, а головне - до Письма Святого. А підвизаючись в набожестві та в пильних молитвах Господу Богу, частій сповіді і вживанні Пречистих і Животворних Таїн Христових, до вищих цнот щодень і до полум’яної любові до Господа Бога здіймалися. Що у кожному стані добре і досконале життя, оскільки вимагає багато поту і праці, та має належну думку від Бога і від людей. Але на великих панських і князівських станах особливо те дивовижно, і більше люду Божого устрій, бо тяжча для них дорога, коли достаток, розкóші й інше — до злого, і сіті до гріха в руках мають, і набути того можуть. А тому, як справі рідкій і великій письмо Святе дивується. Благословенні, сказано, багаті, котрі не нехлюї, але ті, котрі без обману знайшли, а за золотом не припустив, і ні надії й любові своєї в скарбах не лишив. А котрий таким буде - хвалити його будемо. Бо ті святі юнаки чинили чуда за життя свого: могли порушити, а не порушили, могли зле чинити, а не чинили, і задля того зміцнення доброго їх у Господі милість їхню славить уся Церква и стається більше із вищих станів: як то в високому стані по вірі панувати, а покору, достойну нижчих на серці мати. Багатства мати, і ними гóрдувати, в розкошах жити, а ними собі не заставлятися, молодим бути, а старих умертвіння на тілі носити. Тоді даючи того і так великого тих святих, мовлю, Бориса Гліба, вчинку, Господь Бог дивовижно і ясно знаним, також і короною мученицькою, і також тими небесними добрами і розкóшами їх наділив[CXCVI]. Чого, Всемогутній Боже, і нас удостой, ласкою і чоловіколюбством Твоїм, Ти бо, знаю, милуєш і спасаєш нас, Боже наш. А ми Тобі ївалу і поклоніння воздаємо нині і завше і у віки віків. Амінь.

Текст 3
Свят. Димитрій Ростовський

Того ж дня Сказання про убієння святих страстотерпців Рóсійських[CXCVII] князів Бориса і Гліба,
в святому Хрещенні названих Романом і Давидом, і про перенесення чесних мощей їхніх, і дещо про чудеса.

“Блажен муж, котрий боїться Господа, Заповідей Його дотримується, сильним буде його сім’я, земля його і рід праведних благословиться”[CXCVIII] — говорить великий царствений Пророк. Воістину блаженним був муж, що боявся Господа — святий Рівноапостольний великий Володимир, наречений у Святому Хрещенні Василієм, син Святославів, — котрий не тільки сам постарався вгодити Богові, але й усю державу свою — землю Рóсську — святим Хрещенням просвітивши, немов шанобливий дарунок, угодний Богові, приніс. Задля цього і сíм’я його на землі великим сотворив Господь, і рід його праведний благословив єси.

Той великий князь, зістарившись, і наближаючись до блаженної кончини своєї, коли мав [перейти] від тимчасового земного до безкінечного Небесного Царства; і з багатотрудного життя до спокою вишнього і блаженного життя пересилитися, зізвав дванадцятеро синів своїх, котрих від багатьох жін [ще] за часу невірства свого родив, і поділив між ними землі князівства свого — землі Руської, — [давши] кожному по володінню. Вишеслава посадив у Великому Новгороді, Ізяслава — в Полоцьку; Святополка — в Турові; Ярослава — в Ростові. Коли ж помер Вишеслав, посадив Ярослава у Великому Новгороді, а Бориса — в Ростові, Гліба — в Муромі, Святослава — у древлянах, Всеволода — у Володимирі, Мстислава — у Тмутаракані, Станіслава — у Смоленську, Судислава — у Пскові, Брячислава чи Позвизда — у Луцьку на Волині[CXCIX]. Коли ж було по святому Хрещенні [Русі] літ близько двадцяти восьми — захворів блаженний Володимир. І в той час приїхав до нього син його Борис, якого він любив більше від усіх дітей. І прийшла вість до князя Володимира, що печеніги йдуть війною на Русь. І запечалився Володимир, оскільки через хворобу не міг піти на битву проти печенігів. І, покликавши любимого сина свого Бориса, нареченого в святому хрещенні Романом, доручив йому воїв своїх, і послав його за Дніпро проти печенігів. Той же, пішовши швидко, і не знайшовши печенігів, повернувся назад, і став на ріці Альті. І ось прийшла йому вість, що батько його, благовірний святий князь Володимир, приставився на Берестові, і як Святополк, при тому присутній, старався втаїти смерть отчу. Тіло бо в килим завернувши, і підлогу розібравши, звісили додолу, [і] по тому перевізши поночі таємно до граду, поставили в церкві Пресвятої Богородиці Десятинній. Блаженний же князь Борис, те вчувши, почав плакати за батьком своїм, говорячи: “Ой, біда, отче мій, світло очей моїх, сяйво і зоре лиця мого! Ой, біда мені, оскільки закотилося світило моє, [і] я не був присутній при кончині твоїй, аби самому спорядити чесне твоє тіло! Чому не сподоблений був я поцілувати чесні сивини твої, отче мій?!” І інші розчулені слова в плачі своєму говорив[CC].

Святополк же сів у Києві на престолі отчому самозвано, не йому бо належало володіти Києвом по батькові[CCI]. І виповнилося серце його беззаконним властолюбством, і Каїновою злісною заздрістю. І сказав про себе: “Погублю братів моїх усіх та буду одноосібним властителем Русі”. І негайно послав облудне [послання] до брата свого Бориса, говорячи: “Брате мій любимий, хочу з тобою любов мати, й до отчого даяння ще більше додам тобі володінь”. Це ж говорив брехливо, роздумуючи, як би погубити Бориса. Зізвавши ж киян, роздав їм дарунки численні, проте серце їхнє не було з ним[CCII]. По тому поїхав [Святополк] поночі до Вишгорода, покликав таємно до себе Путшу-боярина та інших вишгородських бояр: Тельця, Єловича та Ляшка. І говорить їм: “Скажіть мені щиро, чи маєте до мене щиросерду приязнь?” Ті ж із Путшою відповіли: “Голови наші з усіма вишгородцями за тебе покладемо”. Тоді окаянний Святополк каже Путші і друзям його: “Оскільки обіцяли за мене покласти ваші голови, то, пішовши, убийте таємно Бориса, брата мого”. Вони ж обіцяли це зробити[CCIII]. Князь же Борис тоді стояв на Альті-ріці. І говорять йому київські бояри: “Піди на Київ та сядь на престолі отчому, адже і військо батькове — з тобою”. І каже їм блаженний Борис: “Не піду на старшого брата, якого маю замість батька”. Почувши те, бояри й воїни розійшлися від нього хто куди. А святий Борис лишився тільки зі своїми приближеними, і хотів іти до брата Святополка, аби поклонитися йому, воздаючи честь, як старшому брату та великому князю. І прийшов до святого Бориса якийсь таємний вісник, звіщаючи йому про злий замисел Святополків: що хоче його вбити, і уже послав на те убивць. Святий же не йняв тому віри, знаючи, що нічим не завинив перед Святополком, ні сподіваючись такого підступу від брата[CCIV]. Проте смутним був того дня, і, печалячись, покладався на Бога. Був же день суботній. І увійшовши до шатра свого, почав молитися з плачем Христу Богу та Пречистій Богородиці. В святу ж неділю, дуже рано вставши, велів ієрею служити утреню, а сам гаряче молився Господові. Послані ж Святополком вишгородські бояри тієї ночі наблизилися [до шатра], і чули, як святий Борис стоїть на Утрені, молячись. Звіщено ж було Борису святому, що наближаються вже убивці Святополкові, аби вбити його, і ще запопадливіше став молитися, говорячи: “О, Господи, як багато моїх ворогів, безліч їх повстало проти мене”[CCV], й інше з псалма того. І далі читав Псалтир, з великим зворушенням виголошуючи псалом той, в якому є слова ці: “Твоїм єсмо від утроби, від черева матері моєї Ти єси Богом моїм. Не відступи від мене, бо скорботи близько, бо нема в мене ніякого помічника. Обступили мене тільці численні, юнаки сильні навколо мене стали. Роззявили на мене вуста свої, немов лев, що роздирає й рикає. Обсіли мене пси численні, сонм лиходіїв обступив мене. Ти ж, Господи, не віддали допомоги Твоєї від мене, почуй моє волання [про допомогу], звільни від зброї душу мою, з рук песих єдинородну мою”. І інше.[CCVI] По завершенні ж утрені, дивлячись на ікону Христову, з плачем промовив: “Господи, Ісусе Христе, що людиною явився на землі задля Спасіння нашого, і зволив волею Своєю на хресті розіп’ятися задля гріхів наших, Ти ж і мене сподоби задля Імені Твого прийняти страдництво це, яке не від ворогів, але від брата свого приймаю безвинно. І не зарахуй йому, Господи, цього у гріх!” І помолившись належно, ввірив себе Волі Господній[CCVII]. І тут окаянні убивці, немов звірі люті, раптово напали зі зброєю — оголеними мечами та списами. І влетівши до шатра, бояри окаянні вишгородські: Путша, Телець, Єлович і Ляшко, ударили Бориса святого списами, і прохромили його! І упав мученик на землю, і лежав у крові своїй. Один же з-поміж вірних його слуг, на ім’я Георгій, родом угрин, вельми любий святому Борису, що мав на собі гривну золоту, ним подаровану; той упав на тіло князя свого зі словами: “Не залишу тебе, пане мій любимий! Але де життя твоє зів’яне, там і я закінчу життя моє!” І того там же таки списами прохромили. Не могли в поспіху зняти з нього золоту гривну, [отже] відсікли голову його і геть відкинули, і так зняли гривну. І через те по тому не могли знайти тіла Георгієвого між мерцями — багато бо тоді забито було мечами слуг Борисових. Цей Георгій угрин, любимий слуга святого Бориса, брат був рідний преподобному Мойсею Угрину, що за чистоту від жони постраждав. Про нього ж у Патерику Печерську пишеться докладно[CCVIII]. Святого ж страстотерпця Бориса окаянні вбивці, завернувши в шатро, поклали на воза й везли з собою ще ледь живого. І ось зустріли їх двоє варягів, посланих Святополком. Ті побачили, що святий Борис ще дихає. Негайно один із них витяг меча свого й увіткнув у серце святому. І так помер Борис святий місяця липня у 24 день на пам’ять святої мучениці Христини, в день недільний, і прийняв від Господа вінець мученицький. Тіло ж його чесне убивці, привізши до Вишгорода, таємно поховали у дерев’яній церкві святого Василія.

По вбивстві святого Бориса думав окаянний Святополк, як би ще й Гліба убити: Борис бо і Гліб були дітьми одної матері, їх же родила Володимиру болгарка[CCIX]. Послав, отже, Святополк облуду до граду Мурома, до Гліба, князя Муромського говорячи: “Батько вельми нездужає, і кличе тебе до себе, бажаючи бачити тебе. Іди, отже, швидко, з невеликою дружиною”. Блаженний же Гліб, що вельми слухався батька, негайно, взявши мало дружини, пішов швидко, аби змогти побачити батька свого, святого Володимира, ще живим. Не чув бо про приставлення того. Як прийшов він до устя Волги, вночі оступився під ним кінь у рову, і трохи пошкодив йому ногу. Тому сів до насаду[CCX] водного, і водою плив до Смоленська. Коли ж досяг урочища, названого “Смядинею”, пристав до берега. Тим часом прийшла до Ярослава, князя Великого Новгорода, вість із Києва, від Предслави, сестри його, про смерть батька їхнього Володимира, і про убивство Бориса Святополком. І послав Ярослав до Гліба, говорячи: “Не ходи в Київ до Святополка, оскільки батько наш уже помер, а Святополк убив Бориса і тебе хоче убити”. Те послання Ярославове догнало блаженного Гліба на Смядині. І вельми заридав Гліб, і плакав гірко за батьком та за вбитим братом. І як ще він на тому місці плакав, в той час приспіли послані Святополком убивці, і, напавши раптово з оголеною зброєю, почали до насаду Глібового стрибати. Дружинники ж Глібові розгубилися від страху. А святий Гліб, побачивши вбивцю, підняв руки свої до Неба і почав молитися зі сльозами, говорячи: “Суди, Господи тих, котрі обіжають мене, воюй проти тих, що війною йдуть на мене. Візьми щит малий і великий, і встань мені на поміч! Замахнися списом і моїх гонителів стримай; скажи моїй душі: Я — твоє спасіння!”[CCXI]. Головний же над убивцями, окаянний Горасір, велів негайно вбити Гліба. Тоді повар Глібів, на ім’я Торчин, який був ворожим до пана свого, і стояв ззаду, витяг свого ножа, і, схопивши святого Гліба ззаду за голову, всадив ножа свого йому в гортань, і перерізав її, і так, немов ягня бездоганне, закланням віддав на смерть, відібравши у нього життя малочасне й багатоболісне, місяця вересня у 5 день, в понеділок, на пам’ять святого пророка Захарії, батька Предтечового, убитого між церквою і Вівтарем[CCXII]. І представ Гліб святий перед Христом Богом в Небесному Царстві разом із братом своїм Борисом. Справдилися на них слова псаломські: “Ось наскільки добре і наскільки красно жити братам разом”[CCXIII], в Житті Безкінечному, в славі святих мучеників. Люті ж убивці по убієнні святого Гліба не сподобили його належного поховання, але кинули тіло його чесне в пустці, недалеко від берега, між двома колодами, трохи присипавши хмизом. І ніхто з-поміж смолян не знав, де знаходиться тіло убієнного Гліба. Бог же, не лишаючи угодника Свого, показував людям тіло різними чудами: іноді стовп вогняний являвся на тому місті, іноді ж — свічі палаючі, а іноді прохожі та погоничі худоби чули там спів Янгольський. По тому, по якомусь році, мисливці, висліджуючи звірів, знайшли те чесне і святе тіло, що лежало ціле — ні звір бо, ні птиця не торкнулися його, і звістили про знахідку в місті. Жителі ж та весь чин духовний і мирський пішли з хрестами, взяли тіло страстотерпницьке, пізнали, що належало благовірному князю Муромському Глібу Володимировичу, на тому місці вбитому. І, принісши з честю до міста, поклали у церкві: Бог бо показав угодника свого славного смолянам, як колись Йосифові кості ізраїльтянам[CCXIV].

Окаянному ж Святополку не доста було крові двох братів — святих страстотерпців Бориса й Гліба — але по вбивстві тих негайно простер убивчу руку й на третього брата — Святослава, князя Древлянського, котрий, дізнавшись про підступи Святополчі, втік в Угри, проте настигли його послані Святополком убивці й убили його в горах Угорських.

По тому Ярослав, князь Великого Новгорода, зібравши військову свою силу, пішов на Святополка, виміщаючи за кров братську, і була війна велика довга між Ярославом і Святополком аж до чотирьох літ. Інколи бо Ярослав Святополка перемагав і проганяв, інколи ж Святополк, допомогу від ляхів отримавши, Ярослава перемагав. Пізніше ж остаточно переможений був Святополк, — на тому місці, де вбив святого Бориса.

По тому Святополк, неодноразово Ярославом побитий і прогнаний, втік до печенігів, і звідти знову на Ярослава з великими силами прийшов[CCXV]. Тоді Ярослав, пішовши супроти нього, став на ріці Альті, де Борис святий списами заколотий був. І здійнявши руки свої до Неба, помолився Богу зі сльозами, говорячи: “Кров братів моїх волає із землі до тебе, Владико Господи Боже мій! Але молю тебе, Всемогий Творче Судіє щонайперший, вимісти за кров праведників цих, як вимістив кров Авелеву на Каїні, наклавши на нього дрижання[CCXVI], так наклади дрижання і на цього окаянного Святополка, аби не зміг більше проливати кров братську християнську”. Також сказав: “Брати мої святі, Борисе і Глібе! Допоможіть мені проти вбивці цього страшного!” Закінчивши молитву, сполчив воїнів своїх і зіткнувся на сході сонця з силою Святополковою. Був же той день п’ятницею. І билися обидві сторони сильно, і не було ніколи в Русі такої битви, за руки бо хапаючи, сіклися. І текла кров потоками по заглибинах. І заледве до вечора переміг Ярослав, і геть розгромив силу Святополчу[CCXVII]. І втік Святополк з малою дружиною з тої битви, і побіг у Ляхи. Напав же по дорозі на нього зі страху біс, і розслабив кості його, аж не міг він сидіти на коні, але був несений на ношах. Не міг від хвороби на одному місці перебувати ніде, але постійно кричав до своїх: “Женуться за нами! Тікайте!” І тікали з ним. Він же знову й знову вигукував: “Женуться за нами! Біжіть!” І так з місця на місце тікали ті, хто ніс його. І пробігли з ним усю лядську землю (гонимий бо був гнівом Божим), доки прибігли в порожню землю між Чехами та Ляхами, і там настав поганому життю його недобрий кінець — бісом бо мучений помер тілом, разом і душею, помер бо навік, успадкувавши геєну вогняну. Тіло ж його окаянне дружина його там, де помер, поховала, насипавши над ним могилу велику, яка є й до сьогодні, і виходить із неї сморід великий на відзначення відомщення Божого й на покору поганим людям[CCXVIII].

Благовірний же великий князь Ярослав по битвах зі Святополком набув остаточно княжіння Київського, і від битв спочивши, почав питати про чесні мощі вбитих братів своїх, страстотерпців Бориса й Гліба — де, в якому місці поховані? Про святого Бориса негайно сказано було йому, що у Вишгороді, у церкві святого Василія покладений був. А про святого Гліба знали всі, що недалеко від Смоленська був убитий, [проте] де похований, ніхто із киян не знав, доки не прийшла зі Смоленська до Ярослава звістка, що чудесними знаменнями об’явив Бог тіло святого Гліба, яке в пустці довго лежало, [і] що чесно до граду Смоленська перенесене. І негайно Ярослав послав ієреїв і дияконів до Смоленська. І, взявши звідти Гліба святого, поклали його на корабель, і повезли по Дніпру до Києва. І зустрів мощі мученикові благовірний князь Ярослав з митрополитом та з ігуменами і усім духовним чином, і з безліччю люду. І бачили всі те чесне страдникове тіло ціле [та] поза всяким тлінням, за стільки часу нічим не уражене, не почорніле, але біле немов у живої людини, а до того ж і духмяне, і здивувалися чуду тому. І несли до Вишгорода, до дерев’яної церкви святого Василія. Розкопали землю і поклали [його] в раці кам’яній при братові його святому Борисі.

Бог же почав прославляти угодників Своїх, явно показуючи, що сподобив їх із ликом святих мучеників Царства Свого Небесного. Дав бо мощам їхнім святим дар цілити недуги, і приходили численні хворі до гробу їхнього із вірою, і отримували зцілення недугів своїх, і поверталися здоровими, славлячи во святих славимого Бога.

По певнім часі випало, Промислом Божим, загорітися церкві святого Василія, в якій під спудом лежали чудотворні мощі святих мучеників, нових чудотворців рóссійських Бориса і Гліба. І не могли люди ніяк загасити ту церкву — від верху бо загорілася. Винесли з неї всі ікони та посуд [богослужбовий] аж до найменшого. І нічого там не згоріло з-поміж церковних речей, лишень сама церква. І так зосталися святі, котрі лежали в гробі, поза церквою. Але однак, тим, хто приходив із вірою, подавалися зцілення, і знамення являлися, як і перше на Смядині над тілом святого Гліба — іноді бо стовп вогненний, іноді ж — свічі палаючі видні були на гробі святих, а іноді спів Янгольський чувся, і деякі приходили туди ніби на якесь видовище.

Прийшли одного разу варяги, і ходили зі зневагою [там], де лежали під землею чудотворні мощі мучеників, і коли один з-поміж варягів ступив ногами на гроб мученичий, раптом вийшов вогонь із гроба, і обпалив йому ноги. Той же, не втримавшись, закричав і зіскочив із місця того, і показав друзям свої обпалені ноги. І з тих пір не сміли наближатися до того місця, але здалеку поклонялися.

Про це та про інші чудеса, що відбувалися при гробі святих, повідано було великому князю Ярославу. Той же зрадів душею, що братів його безвинно убитих прославляє Господь і те почуте повідав митрополиту Іларіону[CCXIX]. Митрополит же подякував Богу, що в землі нашій нових чудотворців прославляє Господь. І говорить до князя: “Раду добру і благовгідну даю тобі: побудуй церкву над гробом святих чудотворців, і виймемо мощі з-під спуду на поверхню, аби ще ревніше притікали до них вірні люди, і отримували жадане від угодників Божих”. Люба була князю рада митрополитова. І доклавши зусиль, збудував невдовзі церкву велику та красиву дерев’яну в Вишгороді над гробом святих мучеників, що мала п’ять верхів. І розписав її зсередини іконами й прикрасив всілякою красою. Коли ж завершена була церква — з усіма прикрасами та потребами, — прийшов митрополит Іларіон з кліром та всім священним собором, також і великий князь Ярослав із усіма боярами та безліччю люду. І здійснивши всенічну службу у новій тій церкві місяця липня в 24 день, в який колись Борис святий убитий був, освятили церкву. І по здійсненні освячення, велів митрополит розкопати землю над гробом святих. І коли копали — виходили пахощі від гроба. І викопавши, вийняли з землі раки із мощами святих. І приступив митрополит зі священиками, насмілившись, зі страхом та любов’ю, відкрив раку святих, і побачив чудо преславне: тіла бо святих [виявилися] неушкодженими, нетлінними, лиця мали світлі, виглядаючи немов живі, так що всі вельми здивувалися. Виповнилася ж церква сильними пахощами. І поклали ті мощі святих у церкві праворуч. І встановлено в той день, місяця липня в 24^е, святкувати пам’ять святих мучеників Романа й Давида. Як ще були вони в церкві на Святій Літургії, чоловік один, кульгавий на обидві ноги, повзком дістався з великим трудом до церкви, і просив, аби дали йому наблизитися до чесних мученицьких ковчегів — було бо в народі стовпотворіння велике. І коли наблизився і доторкнувся, з вірою молячись — негайно стали міцними його ноги, Благодаттю Божою та молитвами святих страстотерпців. І вставши, ходив у всіх на очах. Побачивши те чудо, сам князь Ярослав та митрополит і всі люди воздали хвалу Богові й святим його угодникам. По Літургії ж зізвав князь усіх на обід. І відсвяткували свято, як належить. Багато майна роздав у той день великий князь старцям і сиротам, і вдовицям.

Після приставлення великого князя Ярослава, по довгих літах, як уже струхла церква, побудована Ярославом, то син його, котрий посідав тоді Велике княжіння Київське, благовірний Ізяслав, збудував нову церкву велику дерев’яну в ім’я святих, однокупольну. І як збудована була церква, руські князі, сини Ярославові: Ізяслав Київський, Святослав Чернігівський, Всеволод Переяславський, зібралися до Вишгорода на перенесення чесних мощей святих страстотерпців Романа і Давида. Також [прийшов] і митрополит Георгій з єпископами: Неофітом Чернігівським, Петром Переяславським, Никитою Білгородським, Михаїлом Юріївським. Були ж і ігумени: преподобний отець наш Феодосій Печерський, Софроній [ігумен] монастиря святого Михаїла, Герман [ігумен] святого Спаса, та інші ігумени[CCXX]. І святкували світло. І перш взявши чесні мощі Бориса святого, в раці дерев’яній несли. Перед ними йшли преподобні чорноризці зі свічами. По них — диякони, потім — пресвітери, потім — святителі. За ними виступали князі, несучи на плечах своїх святі мощі. І принісши до нової церкви, поставили. Коли ж відкрили раку — виповнилася церква пречудесними пахощами, які подібно до якогось легкого димку із мощей виходили, що побачивши і вдихнувши, всі прославили Бога. А митрополита Георгія об’яв жах, бо не мав твердої віри у святих, і, вклякнувши перед святими мощами, пробачення просив. І, приклавшись до мощей Бориса святого, вклав до кам’яної раки. По цьому, пішовши, взяли Гліба святого з кам’яною ракою. І, поклавши на сани, везли. Коли були уже в дверях, стала рака непорушно. І веліли народу вигукувати: “Господи помилуй!” Як стали люди молитися, зсунулась рака, і внісши, поставили зі святим Борисом. І цілували голову святого Бориса й руку святого Гліба. Її ж узявши, митрополит благословляв нею князів та люд. В той час князь Київський Ізяслав мав якусь болячку на шиї, і голова йому боліла. Взявши, отже, руку митрополитову з рукою святого Гліба, приклав Ізяслав до болячки й до голови, і до очей. І з того часу зцілився. І всі прославляли Бога й угодників його величали. По Літургії ж обідали князі разом зі святителями, і великі милостині убогим сотворили; і звідтоді уставилося свято Перенесення чесних мощей святих страстотерпців і чудотворців Рóссійських князів Бориса і Гліба, травня в 2 день[CCXXI], на пам’ять святого Афанасія, архієпископа Олександрійського.

Невдовзі Святослав Ярославич, князь перш Чернігівський, по тому (по вигнанні Ізяслава) — Київський, захотів збудувати святим мученикам Борису і Глібу церкву у Вишгороді кам’яну крáсну, яку заснувавши, і почавши зводити стіни, приставився. По Святославі ж знову Ізяслав посів престол князівства Київського. І не піклувався про будівництво тої церкви. Але й Ізяслав невдовзі помер від поранення в битві, [і] третій брат — Всеволод Ярославич, князь Переяславський — на великому князівстві Київському сів. Той уже перед своєю смертю почав будувати церкву ту, яку Святослав заснував, але не звершивши, приставився. По Всеволоді ж Михаїл Ізяславович, прозваний Святополком[CCXXII], князював у Києві, [проте], бувши впродовж років обтяжений численними битвами — в той бо час погани укріпилися й великі насилля творили християнам — не закінчив тієї церкви. Було, отже, немов забуто про ту церкву, а також про чудеса святих мучеників.

Потім Олег Святославич, князь Чернігівський, Богом подвигнутий, до кінця звершив і прикрасив церкву кам’яну у Вишгороді, яку колись батько його будувати почав. Але Михаїл Святополк, князь Київський, заздрячи Олегу, не дозволив переносити святих мучеників до тієї кам’яної церкви. По смерті ж князя Михаїла Святополка постав у Києві князь Володимир Всеволодович, прозиваний Мономахом. Той захотів перенести мощі святих страстотерпців Бориса і Гліба, і звістив про те по всіх землі Руській. Зібралися до нього князі Руські: Давид та Олег Святославичі Чернігівські із синами своїми, і з вельможами та боярами, і інші князі з боярами своїми. І з усієї землі Руської безліч безлічі люду зібралася. Також і митрополит Київський Никифор з боголюбивими єпископами: Феоктистом Чернігівським, Лазарем Переяславським, Миною Полоцьким, Даниїлом Юріївським, і з блаженним Прохором, ігуменом Печерським, Савою, ігуменом Спаським, Сильвестром Михайлівським, Петром Кловським, Григорієм Андріївським; і з іншими ігуменами, і з усім священним собором[CCXXIII]. І не вміщав Вишгород зібраних властителів та народу. Отже першого дня місяця травня[CCXXIV] освятили церкву, і учту велику сотворили того дня, і всі князі й святителі обідали у Олега, князя Чернігівського. Убогим же і подорожнім численні трапези виставлялися три дні на ознаменування [цієї події]. Другого ж травня[CCXXV], коли [ще] раніше уставлене було свято перенесення мощей святих князів Бориса і Гліба, по відспіванні звичайного ранкового правила (був же тоді тиждень святих Мироносиць) митрополит із єпископами й усіма пресвітерами та дияконами, одягнувшись у ошатні священні облачання, й свічі запаливши, покадили раки святих, і поклали кожного на окремі сані, для того приготовані та розцяцьковані. Були ж раки кам’яними, і везли [їх] князі й вельможі на собі. Попереду йшов митрополит з усім священним собором, згідно чину кожного. Не могли ж не тільки мощі святих везти, але й самі ступити від безлічі народу, що налягав і штовхався. І велів князь Володимир Мономах кидати срібло в народ. І так заледве змогли привезти раку зі святим Борисом. Поставили ж посеред церкви, і пішли по святого Гліба, і таким же чином привезли, і при святому Борисові поклали. Була ж суперечка між князями: Володимир Мономах хотів, аби мощі святих перебували серед церкви, і хотів терем срібний над ним поставити; а Давид та Олег хотіли поставити їх праворуч, у камарі, де назнаменував їхній батько Святослав Ярославич. І каже митрополит з єпископами: “Кинемо жереб задля кращого звіщення. Де побажають святі мученики — там їх покладемо”. І сподобалося слово це усім, і поклали жереби свої у Вівтарі на Божественній Трапезі. І випав жереб Давидів та Ольгів. І поставили святих мучеників в камарі, для того влаштованій по правому боці[CCXXVI]. Володимир же Мономах обкував раку святих срібними дошками, й ікони святих зобразив на дошках, і позолотив. Поставив же при раках і світильники срібні позолочені зі свічами. І всю камару камінням позолоченим прикрасив невимовно — дуже бо любив благоліпство церковне той благовірний князь[CCXXVII], мав велику ревність у вірі в святих угодників Божих.

Здійснювалися од цих святих мучеників і чудеса різні, з яких тут деякі загадати належить.

Був же у Вишгороді чоловік на ім’я Мирон-городник[CCXXVIII]. Той же мав хлопця, у якого нога була суха скорчена. І не міг ступати на неї, бо нітрохи не володів нею, але зробивши дерев’яну ногу, [так] ходив. Той завше на церковне правило вдень і вночі до святих мучеників Бориса та Гліба приходячи, і до гробів їхніх зі сльозами припадаючи, просив зцілення. Однієї ж ночі явилися йому святі мученики, кажучи: “Чому звертаєшся до нас, чоловіче?” Він же показав їм усохлу ногу й просив зцілення. Вони ж перехрестили йому ногу тричі. І збудився той отрок від сну, [й] відчув, що нога його здорова. І підскочив, славлячи Бога! І оповідаючи людям, як його святі мученики Борис та Гліб явленням своїм зцілили, повідав і те, що бачив Георгія, отрока того, який упав на тіло Бориса, якого вбивали, і прохромлений був списом. Того бачив, як свічу перед святими ніс[CCXXIX].

Сліпий один, прийшовши, припадав до гробів святих, прикладаючись з любов’ю до ковчегів, і очі свої притуляв, просячи зцілення. І негайно прозрів! І всі прославили Бога та святих Його угодників Бориса і Гліба[CCXXX].

По тому був один кульгавий, якому відсічена була нога по коліно. І зробивши дерев’яну ногу, сяк-так на ній ходив. Той прийшовши до Вишгорода, перебував при церкві святих мучеників з іншими убогими, отримуючи необхідне від християн, що давали милостиню. Був же у той час у Вишгороді старійшина городників, прозваний по-мирському Жданом, а в святому Хрещенні — Николою, котрий мав звичай щорічно відзначати свято святителя Христового Миколая, харчуючи старців та подорожніх. Одного разу, як відбувалася в домі цього мужа свято в честь святого Миколая, — пішли туди вбогі, як і кульгавий той, надіючись чогось набути. Й сіли перед будинком. І з якоїсь причини не дали йому ані їсти, ні пити, і лишився голодним та спраглим. По тому раптом втратив свідомість, і побачив видіння таке: [йому] привиділося, що сидить у церкві святих мучеників Бориса та Гліба. І побачив, що обидва виходять із Вівтаря й до нього наближаються. Він же, вжахнувшись, упав ниць. І взяли його святі за руку й посадили, і почали говорити про зцілення його. Перше перехрестили його, потім ногу його ушкоджену ніби єлеєм помазавши, потягли коліно його. Це все як у вві сні бачив недужий, був бо немов у вві сні, упавши у дворі Николиному. Люди ж побачивши, як він упав, перевертали [його] туди й сюди. Він же лежав, немов мертвий, лиш душа його в ньому була, і серце його в ньому билося. І думали всі, що вразив його дух нечистий. Взявши, отже, понесли до церкви святих страстотерпців, і поклали його біля дверей церковних. І численні люди, що стояли навкруги, побачили річ дивовижну: з коліна кульгавця того почала з’являтися мала нога, немовби дитяча, і росла помалу, доки стала як і друга. Сотворилося ж те протягом однієї години. І, прийшовши до тями, чоловік той, раніше кульгавий, почав ходити обома ногами, радіючи та скачучи, і хвалячи Бога, прославляючи цілителів своїх святих — страстотерпців тих, явлення яких привселюдно оповідав. Побачивши те, всі люди велику хвалу возсилали Богові, говорячи за Пророком: “Хто виповість сили Господні, усю славу його розголосить?[CCXXXI]” і далі: “Страшний Бог у Своїй Святині”[CCXXXII] 

В граді Дорогобужі жона одна працювала в домі в день святителя Христового Миколая. І явилися їй святі страстотерпці Борис і Гліб, грізно погрожуючи їй; і кажучи: “Чому працюєш у день святого отця Николи?! Чи не знаєш, що Господь не терпить безчестя угодників своїх?” Те сказавши, розметали будову ту. Жона ж змертвіла від страху, а потім, ледве прийшовши до тями, цілий місяць лежала недужа. І від тої хвороби усохла рука її. Хоча ж видужала, проте висохла її рука не зцілилася. І була такою три літа. Прочувши ж про одного чоловіка, котрий руки й ноги скорчені мав, що отримав зцілення від святих мучеників Бориса і Гліба, прийшла й вона до Вишгорода в день предпразнества Успіння Пресвятої Богородиці і звістила про себе пресвітерові Лазарю, який був головний над кліриками церкви святих мучеників. Той же велів їй перебувати всю ніч при церкві. Ранком же, коли йшов клір із хрестами привселюдно до іншої церкви, яка була [освячена в ім’я] Пресвятої Богородиці підійшла жона до Лазаря-священика, і повідала йому сон свій, кажучи: “Цієї ночі, як сиділа я при церкві й задрімала, прийшли до мене двоє юнаків вродливих. І кажуть мені: «Хто тебе тут посадив?» Я ж відповіла їм: «Лазар-священик велів мені, мовивши: «Сиди тут. Раптом Бог молитвами святих мучеників зцілить тебе?» І коли те промовила до них; негайно старший, знявши персня з руки своєї, дав мені, кажучи: «Одягни на руку і перехрестися, і зцілиться рука твоя»”. Почувши це від неї, Лазар велів жоні у тій же святих мучеників церкві бути на Літургії, хотів бо по Літургії сотворити над нею молитву та помазати святим єлеєм усохлу руку її. І коли по відспівуванні Трисвятого, почалося перед Апостольським посланням читання прокимена: “Величитъ душа моя Господа...” — негайно суха рука жони тої стала здоровою. І почала жона велегласно славити Бога й святих чудотворців угодників Божих Романа та Давида. І всі зі здивуванням возславили Бога[CCXXXIII].

По тому сліпий один, приходячи до церкви святого великого мученика Георгія, просив прозріння осліплим очам своїм. Так робив багато часу, однієї ж ночі явився [йому] у вві сні святий великомученик Георгій, говорячи: “Чому волаєш до мене, чоловіче?” Якщо прозріння потребуєш, я тобі повідаю, де можеш його отримати: іди до святих мучеників Бориса і Гліба, і ті дадуть тобі прозріння. Їм бо дана від Бога Благодать зціляти в землі цій Руській різні недуги”. Сліпець же, прокинувшись, вирушив з поводирем. І прийшовши до Вишгорода, перебував при церкві святих мучеників кілька днів, припадаючи до гробів їхніх і молячись. І отримав просиме. Відкрилися бо йому очі, і прозрів. І славив Бога та Його угодників: оповідав людям явлення йому святих мучеників, що прийшли до нього обидва, перехрестили тричі очі його і так прозрів.

Обмовлено було колись безвинно перед великим князем київським Михаїлом Ізяславичем Святополком двох мужів. Князь же, повіривши брехні, ні розсудивши про них істинно, велів обох мужів тих обмовлених, закувавши у залізні кайдани, кинути до темниці у Вишгороді. По тому, зайнятий численними іншими справами управління свого князівства, забув про тих мужів, кинутих до темниці. Ті ж, немалий час провівши у в’язниці, всіма залишені й забуті, нізвідки не маючи надії на звільнення своє, [і] знаючи, що в бідах швидкими помічниками є святі мученики Борис і Гліб, на них у Бозі надію поклали, і закликали їх у своїх молитвах. І щонеділі давали стражеві своєму цати[CCXXXIV], аби, купивши проскуру та свічі, відносив до церкви святих мучеників. Немало ж часу пройшло, і їм, що у великій печалі й тузі перебували, явилися одної ночі у вві сні святі мученики Борис та Гліб, і поламали окови їхні. Коли ж мужі ті прокинулись, побачив один себе на тому ж місці в темниці, [проте] без кайданів; а другий поза темницею лежав, і кайдани його поламані біля нього кинуто [було]. Також і друга його кайдани зламані при ньому лежали. Темниця ж була міцно зачинена, як і раніше, і запечатаною здавалася. Той чоловік, вставши, нажаханий, збудив сторожа темничного. Страж же був вельми зляканий і нажаханий, дивуючись, як в’язень вийшов із темниці, коли двері були міцно замкнуті та запечатані, і печатка була ціла. І запитав того: “Як [ти] вийшов?” Він же каже: “Пустіть мене перш до церкви на утреню, аби поклонився святим чудотворцям Борису та Глібу, і приложився до святих їхніх ковчегів. І потім оповім, що було”. Пішовши зі стражем до церкви, вкляк перед ковчегом святих, велегласно славлячи Бога, й дякуючи визволителям своїм чудесним, святим страстотерпцям Роману і Давиду. Далі, вставши, почав привселюдно оповідати про своє звільнення таке: “Як спали ми в темниці, побачили у вві сні, що раптом відчинилася ляда темнична, і узріли святих мучеників Бориса і Гліба, котрі спускалися до нас, кажучи: «Завіщо тут перебуваєте?» І відповіли ми їм: «Така є воля княжа. Але невинно ми обмовлені!». Кажуть же святі: «Ось ми прийшли звільнити вас із темниці, оскільки кликали нас!» По тому говорять до мене одного: «Ти негайно йди до церкви нашої, і розкажи, що бачиш нині, а цього друга твого, як маловірного, лишаємо ще в темниці в покарання за маловірство його, і на увірування іншим, проте від кайданів звільняємо [і] напускаємо на нього тимчасову сліпоту. Ми ж нині йдемо до грецької землі, і через три дні знову сюди прийдемо. І зробимо, аби прозрів. Підете потім обидва до князя, і кажіть йому: «Чому таке зло твориш: не розсудивши істини, мучиш людей безвинно? Якщо того не виправиш, то чимало бід чекає на тебе!» Те сказавши нам, святі стали невидимими. Я ж, — каже звільнений в’язень, — по цьому видінні прокинувшись, не знаю як опинився лежачим поза темницею, а кайдани мої та мого друга, зламано, і біля мене покладено. І якщо хочете докладніше дізнатися й упевнитися у сказаному мною, то ходімо до темниці”. І пішли з ним усі присутні в церкві. І побачили двері темничні та печатки [на них] цілими. Кайдани ж назовні лежали поламані. І, здивувавшись, усі славили Бога. Звістили про те негайно старійшинам градським, і ті, прийшовши, відкрили темницю, і знайшли другого в’язня, котрий сидів без оков, проте осліп. І випустили обох із темниці. Був же четвер. І пішли обидва до церкви святих мучеників, [і] не йшли з неї аж до неділі, дякуючи за звільнення, [та] прозріння очам осліплим просячи. В неділю ж сліпий той муж, припадаючи до гробів святих, молився з криком сильним, аж смутилися клірики від волання його, і говорили: “Відведіть звідси цього сліпого. Бо служити не можна — волання його молитви заглушає”. Проте він продовжував там бути, припадаючи і б’ючись і волаючи до святих: “Помилуйте мене, чудотворці святі! Просвітіть очі мої, як обіцяли!” По тому раптом повернувся до народу з криком: “Гукайте «Господи, помилуй!», і взнайте милість Божу й чудо святих мучеників! Я бачу!” І стали очі його здоровими, ніби ніколи сліпоти та хвороби не мали. Тоді всі велегласно прославили Бога та святих страстотерпців і чудотворців Рóссійських. Пішли ж мужі ті до князя Михаїла Святополка, і все бачене та чуте, і що з ними сталося, докладно оповіли. Князь же здивувався та вжахнувся від преславного того чуда, і з того часу змінився, і не був швидковірним до наклепів, ні не карав без слідства й належного дізнання істини. До тих же мучеників часто до Вишгорода приходив, і з любов’ю поклонявся святим їхнім мощам[CCXXXV].

У великоросійському славному граді Володимирі Заліському князював Всеволод Юрієвич, внук Володимира Мономаха. [І] повстали проти нього братаничі[CCXXXVI] його — Мстислав і Ярополк Ростиславичі, які прийшли з великого Новгорода, бувши таємно покликані ростовцями, аби у них княжити. Ті, повставши на битву, пішли на Всеволода, дядька свого, на град Володимир, бажаючи його з бáтьківщини його вигнати, собі ж набути більших володінь. Була тяжка для обох сторін битва, [і] розбиті були Ростиславичі Всеволодом. І, живими полонені, до міста Володимира приведені. Всеволод, приставивши до них стражу, пустив ходити, куди хочуть. Володимирці ж, побачивши князів тих полонених, що не до порубу посаджені, але вільно ходять, повстали і прийшли до князя свого Всеволода на двір зі зброєю, вигукуючи і кажучи: “Чому, княже, тримаєш ворогів наших не ув’язненими, але вільно? Або на смерть скарай їх, або осліпи, або нам їх видай!” Милосердний же князь не хотів зла творити взятим у бою князям. Але задля народу велів посадити їх до порубу — аби заспокоїти заколот людський. Невдовзі ж знову Володимирці волали, вигукуючи до великого князя Всеволода: “Видай нам Ростиславичів, хочемо бо їх осліпити!” Великий же князь Всеволод запечалився, та не міг народному заколоту раду дати. І люди, пішовши, розламали поруб, і захопивши Мстислава й Ярополка, і осліпивши їх, відпустили. І так бідні Ростиславичі — Мстислав і Ярополк — котрі бажали більшої слави та влади, стали смиренними і сліпими. Пішли ж до Смоленська. І прийшли на Смядинь до церкви святих мучеників Бориса і Гліба — було ж тоді святого убієння Гліба святого — 5 вересня — і вельми ревно молилися Богу, і святих мучеників, як родичів своїх, закликáли на поміч, аби зменшився біль — гнили бо в обох рани на місці очей. Як молилися вони, перш полегшився біль, по тому ж, понад сподівання, і зцілення з прозрінням очей дароване було! І бачачи ясно, почали перед усіма славословити й дякувати Богу та Пречистій Богородиці, і святим рóссійським чудотворцям Роману та Давиду. І пішли звідтіля, радіючи, і повсюдно оповідаючи, що сотворив над ними Бог милість і милосердя молитвами святих мучеників[CCXXXVII].

Був у граді Турові один вельми старий стáрець, на ім’я Мартин, котрий раніше був поваром у єпископів Туровських Симеона, Ігнатія, Іоакима та Георгія. Увільнений же єпископом Георгієм від служби тої через старість, прийняв на себе монашеський образ, і перебував при єпископському монастирі при церкві святих мучеників Бориса і Гліба, один у келії живучи. Той часто хворів нутром, живіт бо його в нутро виходив. І коли бувало йому це, тоді лежав старий, охаючи від болю, не мігши встати й обійти себе. Одного разу, як хворів він на цей недуг, і лежав у келії, знемагаючи від спраги — ніхто не відвідав його, бо була тоді повінь велика навколо монастиря того — на третій день наяву зайшли до нього святі мученики Борис і Гліб у своїй подобі, як на іконі зображені є, і говорять: “На що слабуєш, старче?” Він же оповів їм недугу свою. І кажуть йому: “Чи хочеш води?” І каже стáрець: “О, пани мої! Уже її давно жадаю!” І один з-поміж них, взявши відро, приніс води, а інший наповнив корця й напоїв стáрця. І каже старець: “Чиї ви, діти?”[CCXXXVIII] І відповідають йому: “Брати Ярославові!” Стáрець, подумавши, що вони з дружини Георгія-Ярослава[CCXXXIX], каже: “Бог та подасть вам довгі літа, пани мої. Візьміть же самі хліба й поїжте, бо я не можу послужити вам”. Вони ж кажуть: “Лиши собі хліб. Ми ж підемо. А ти не хворій більше, але спочинь [від того]”. І негайно невидимими стали. Старець же відчув себе здоровим, і усвідомив відвідання святих мучеників Бориса і Гліба, і вставши, прославив Бога й угодників його. І звідтоді ніколи не хворів тою недугою, але далі жив здоровим, і оповідав братії про зцілення, дароване йому святими мучениками, що наочно явилися йому[CCXL].

Благовірний князь Олександр, прозиваний Невським, владарюючи у Великому Новгороді, мав війну з німцями. І коли з військом своїм прийшов на ріку Неву, один із воєвод його, на ім’я Філіп[CCXLI], муж богобоязливий, якому доручено було нічну стражу, бачив (уже бо сонце сходило) на воді корабель, і посеред корабля святих мучеників Бориса і Гліба, котрі стояли у одязі червленому, гребці ж сиділи, ніби імлою вдягнуті. І каже святий Борис до святого Гліба: “Брате Глібе! Пішли швидше, поможемо родичу нашому князю Олександру проти несамовитих німців!” Це видіння воєвода той оповів князю своєму. І того дня князь Олександр з допомогою святих мучеників Бориса і Гліба, переміг і витоптав німецьке військо, і короля їхнього сам вразив мечем в обличчя, і з тріумфом до Великого Новгорода повернувся[CCXLII].

Подібно до цього, коли потім, по довгім часі, великий князь Московський Димитрій воював із царем татарським Мамаєм, страж нічний Фома Халцибеїв бачив відкрите йому від Бога видіння таке: в вишині було видно велику хмару, ніби полки якісь вельми чисельні зі сходу надходили. З півдня ж прийшли двоє юнаків крáсних, що мали в руках своїх свічі та мечі гострі оголені. Це ж були святі мученики Борис і Гліб. І сказали полковникам татарським: “Хто вам велів Вітчизну нашу, Господом нам даровану, плюндрувати?” І почали сікти ворогів, так, що жоден із них цілим не остався.

Ранком повідав страж той великому князю своє видіння. Князь же очі свої та руки до неба звівши, почав зі сльозами молитися, говорячи: “Господи чоловіколюбче, молитвами святих мучеників Бориса і Гліба, допоможи мені, як Мойсею на амалика, як Давиду на Голіафа, як Ярославу на Святополка, і як прадіду моєму великому князю Олександру на короля німецького, так і мені на Мамая подай допомогу!” І того дня великий князь Московський Димитрій, з допомогою молитов святих страстотерпців Бориса і Гліба, переміг Мамая, царя Татарського, про що існує велика Історія[CCXLIII].

Та й інші численні чудеса святі мученики і чудотворці рóссійські Борис і Гліб, в святому хрещенні наречені Романом і Давидом, здійснили, і нині здійснюють тим, хто закликає їх із вірою, у славу Христа Бога нашого, з Отцем і Святим Духом славимого, нині і в безкінечні віки, амінь.

Коментарі