‹‹   Головна         ДОКУМЕНТИ





Ірина ЖИЛЕНКО

КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКА ЛАВРА І ЗАПРОВАДЖЕННЯ ЦЕРКОВНОЇ УНІЇ 1596 РОКУ


[Лаврський альманах. Києво-Печерська лавра в контексті української історії та культури. — Вип. 5. — К., 2001. — С. 37-59; 166-191.]



Як ми знаємо, церковне життя України (а точніше — митрополії Київської і всія Русі, яка включала також білоруські та литовські єпархії) протягом XIV-XVI ст. було постійно позначене боротьбою за збереження православних традицій проти зазіхань католиків. Визначну роль в цьому процесі грала Києво-Печерська лавра. На разі, дана стаття присвячена невеликому періоду її історії з 90-х років XVI ст. до початку XVII ст. — час, коли засновувалась та запроваджувалась Брестська церковна унія.

Початок XVI ст. в житті митрополії Київської і всія Русі характеризувався відносним спокоєм від унійних спроб [1]. Але в цей час православні вірні нашої Батьківщини зіткнулися з іншим, власне, також пов’язаним з католицьким наступом, процесом. Мова йде про право т.зв. "подавання" духовних посад, яке було присвоєне можновладцями Польсько-Литовської держави, особливо королями, і практика якого особливо процвіла в цей період. Навіть не маючи якихось спеціальних антиправославних намірів, королі та інші вельможі просто настільки безвідповідально ставилися до поставлення на православні духовні посади, що створювалися воістину трагікомічні ситуації. Так, Стефан Баторій одного разу помилково призначив архимандритом мінського православного монастиря явного католика [2], а поставлений королівською владою на архимандрію Супрасльську Тимофій Злоба виявився убивцею і карним злочинцем [3]. Жидичинський архимандрит Никодим Моноський Шибинський звинувачувався в убивстві, розтраті монастирського майна і в тому, що, розігнавши братію, перетворив монастир на кубло [4]. Дуже часто новопоставлені на духовні посади шляхтичі не хотіли постригатися і їх до цього ледве змушував митрополит [5]. А дехто, без тіні сумління продовжував після постригу жити шлюбним життям. Що вже говорити про жадібність, самоуправство, зборойні конфлікти і безупинні судові справи про маєтки [6].

Всі ті негативи, які існували в церковному житті, зійшлися, власне на особах тогочасного єпископату і вищого духовенства загалом. На гріх жити по постризі шлюбним життям слабували єпископи Діонісій Збируйський, Леонтій Пельчицький, Михайло Копистенський… [7]. Один із найактивніших засновників унії Кирило Терлецький неодноразово звинувачувався за життя в моральній розпущеності, жадібності, убивстві, чужоложестві, кровозмішанні, фальшивомонетництві [8]. Абсолютно унікальним в історії православної церкви є вельми обгрунтоване обвинувачення його, чинного єпископа, в згвалтуванні невинної дівчини! [9] Кирило був, після дев’ятирічного процесу виправданий, але, власне, виходячи з тогочасних процесуальних норм, в цій ситуації мав бути виправданий любий шляхтич при згвалтуванні незнатної дівчини [10]. Коментуючи цей процес О. Левицький писав: "Чи був насправді здійснений Терлецьким приписуваний йому злочин, чи ж він у цьому випадку з'явився лише жертвою низької інтриги  — для мене це питання другорядне… для характеристики ж віку зовсім досить уже того, що один із самих значних представників церковної ієрархії кілька років привселюдно виступає в настільки принизливому процесі і це анітрошки не бентежить його самого, не похитнуло його службового і суспільного стану, не заважає прихильності короля, не порушує його особистих стосунків" [11]. І зовсім закономірним для такої особи є ледь не власноручно здійснене Терлецьким 1597 р., уже після прийняття унії, політичне убивство визначного православного діяча священика Стефана! На запитання власних слуг, які перед тим привезли його до Терлецького, що сталося зі священиком, він відповів, що його убило прокляття, виголошене на адресу неуніатів на Брестському соборі. Зрозуміло, що справу за тих часів було зам’ято… [12].

Чотири митрополити, які правували митрополією Київською і всія Русі до Брестської унії були особами строго-православними, але мало придатними для такої високої ролі. Сильвестр Белькевич, прямо з мирянина митрополит, людина ледь грамотна, не в змозі був реально впливати на духовне життя своєї пастви. Його наступник Іона Протасович показав себе пастирем доволі ревним, але і його турботи не простиралися далі матеріальних питань. Ілля Куча, також з мирян митрополит, перебував на кафедрі впродовж недовгого часу, і не залишив по собі ніякого сліду. Останній митрополит, Онисифор Дівчатко, не досягав навіть рівня своїх попередників [13].

Яскраву картину тогочасного церковного життя знаходимо в листі галицьких дворян до митрополита Онисифора (від 14 лютого 1585 року). Згадавши тут, насамперед про грубе насильство, заподіяне тоді латинянами православним у Львові, із приводу нового календаря і про запечатання церков їхніх, дворяни продовжували: "А що сказати про порубання святих хрестів, про відібрання дзвонів у замок і віддачі їх жидам? І ти ще сам даєш відкриті листи на допомогу жидам проти Церкви Божої, до потіхи їх, а до більшої наруги нашого святого Закону і на наш жаль. Які при цьому відбуваються спустошення церков! З церков робляться єзуїтські костьоли, і маєтки, що були надані на церкві Божі, передані костьолам. У чесних монастирях замість ігуменів і братії живуть ігумени з дружинами і дітьми, і володіють, і правлять церквами Божими; з великих хрестів роблять малі, і з того, що подано на честь і хвалу Богу, здійснюють святокрадство, і роблять собі пояси, ложки, злочестиві посудини для своїх потреб; з риз роблять саяни, з єпитрахилей барми. Але ще печальніше, Ваша милість, ставиш єпископів, без свідків і без нас, братії своєї, чого і правила Вам не дозволяють. І при такім незаконному поставлянні зводяться у великий єпископський сан люди негідні, котрі, до наруги святого закону, на єпископському сідалищі живуть без усякого сорому з дружинами і родять дітей. І безліч інших та інших великих лих і негараздів, про що ми, на жаль, тепер писати не можемо. Єпископів наставилося багато, по два на кожну кафедру, від чого і порядок згинув. Ми, згідно зі своїм обов’язком, застерігаємо Вашу милість, і молимо, і просимо: заради Бога, озирнися, згадай святих твоїх передмісників, митрополитів Київських, і возревнуй їх благочестю. Не прогнівайся на нас: нам шкода душі твоєї; ти за усіх повинний дати відповідь Господові Богу. Особливо ж даємо знати Твоїй милості, що архієпископія Київська (Києво-Софійський собор), що знаходиться нині під твоєю владою, віддана деякому єретику жовніру, а архимандрія уневська обіцяна такому ж» [14].

Не на краще призвелося право подавання і в Лаврі, яка в XVI ст. бачила на своїй архимандрії і шахраїв та пройдисвітів, і беззавітно відданих обителі осіб, які боролися за поновлення давніх її давніх прав, і, зокрема, права обрання архимандритів та ставропігії (непідвладності митрополії).

Значні негаразди в Церкві спричинилися як до спроб покращити ситуацію, так і до певних роздумів над унією, оскільки в католицькій церкві таке значне втручання мирян у церковне життя не допускалося. Так, у листі Львівського ставропігійного братства до Костянтинопольського патріарха Єфимії від 6 лютого 1592 р. читаємо: “Бо вельми бентежиться Церква і назад повертається, особливо ж сановиті. Ті, котрі в різні єресі впали, і хочуть повернутися про свого правовір’я, нині ж цураються, засуджуючи церковне безчинство; люди ж усі одноголосно волаючи, говорять, що “якщо не влаштується церковна розпуста, геть розійдемося, відійдемо в Римський послух і в спокої безтурботному перебуватимемо” [15].

На разі, на кінець століття ситуація мала тенденцію до покращення. Архиманритом Києво-Печерським впродовж більше двох десятиліть був чоловік вповні православний, і для того часу, можна сказати, навіть благочесний, Мелетій Хребтович-Богуринський. Пізніше Мелетій посідав також Володимирську єпископію, хоча жив переважно в Лаврі, і архимандрію не полишав. Хоча цей архимандрит і не відзначився у історії Лаври ніякими особливим діяннями, але його строго-православна позиція та економічна діяльність мали позитивні наслідки для обителі.

Перебування константинопольського патріарха Ієремії протягом 1588-1589 р. у межах Литви, Білорусі та України дало суттєвий поштовх до давно назріваючого питання про духовне відродження в Київській і всія Русі митрополії. Він активно сприяв підйому православного відродження в державі, що вже намітився на той час, зокрема, відновленню давньої практики регулярних помісних церковних соборів, які в останні три останні десятиліття перед тим київські митрополити зовсім не скликали [16].

Собори 1590 та 1591 років вирішили ряд нагайних проблем церковного життя та управління. Намітився реальний поступ для переборнення найголовніших негативів. З матеріалів соборів ясно, що ієрархи Київської митрополії були цілком свідомі тих негараздів, які відбувалися в Церкві, і, в усякому разі, позірно були готові боротися за ці зміни. Зокрема, це стосується печерського архимандрита Мелетія Хребтовича, хоча його власне минуле і при набутті Києво-Печерської архимандрії і при отриманні єпископства було далеко не безневинним. Проте, коли на соборі 1590 року, відповідно до розпорядження патріарха, зайшла мова про приведення церковного життя в належний стан, чотири єпископи Кирило Терлецький, Гедеон Балабан, Леонтій Пельчицький і Діонісій Збируйський повстали проти цього, і між ними з однієї сторони, і митрополитом та володимирським єпископом Мелетієм Хребтовичем з іншої сторони вийшло «нЂкоторое разномысліе»: протестуючим здавалося, що «митрополит хоче простягти свою владу на ними далі, ніж належить».

Проте, процес відродження почався, і, коли б не було унії, церковне життя України поступово прийшло би в норму. Але, як це завше буває, не витримала найтонша ланка. І цією ланкою виявився православний єпископат… Реальне втілення в життя як настанов патріарха, так і соборних постанов закономірно наразилося на спротив найбільш одіозних ієрархів, і, як наслідок, з’явилася й думка про звільнення з-під “тягаря” канонів шляхом переходу в унію з Римом.

Уже буквально в перші місяці по від’їзді Ієремії (який, як відомо, відбув з території митрополії Київської і всія Русі в середині листопада 1689 року), ще до початку собору (червень 1590 року) чотирма єпископами (Кирилом Терлецьким, Гедеоном Балабаном, Леонтієм Пельчицьким і Діонісій Збируйським) була вже підписана грамота про згоду їх усіх визнати над собою владу римського папи. Створенню цього документу була присвячена нарада цих чотирьох єпископів у Белзі [17]. Втім, існує інформація, що Гедеон Балабан ще до белзької наради звертався до львівського латинського архієпископа Яна Димитрія Соліковського, просячи його звільнити православних від рабства константинопольських патріархів [18], що є першим за хронологією, кроком до Брестської унії [19]. Грамота ж, що стала результатом перемов у Белзі, підписана 24 червня 1590 р. в Бресті, тобто, власне, під час собору, хоча однозначно жодного відношення до нього не мала, і про її підписання не знав ніхто з-поміж інших єпископів чи духовенства, в тому числі й архимандрит Києво-Печерський Мелетій Хребтович.

В грамоті 1590 р. висловлене бажання прийняти владу папи, під умовою його обіцянки зберегти на віки нерушимими «церемонії і усі священнодійства східної церкви, тобто Службу Божу і весь церковний порядок». Крім того єпископи бажали, аби король своїми грамотами забезпечив їм вільності їх і затвердив артикули, які вони йому представлять. Згідно з коментарями П. Жуковича: “Загальне враження, що виноситься від читання першої грамоти чотирьох єпископів на унію, це враження якоїсь непевності в собі, у своїх діях, якогось навіть нерозуміння усієї важливості справи. Після двох нарад вони ще не можуть представити ніяких артикулів! Ту єдину умову, у залежності від прийняття якої папою вони поставили свою згоду на унію, вони виклали, не дивлячись на пояснення… так неточно, начебто це були не єпископи церкви, а мирські люди, що перебирають її справи» [20].

Унійні ідеї православного єпископату впали на вельми родючу землю, оскільки, з іншого боку, і державна влада в особі короля, і католицька церква в особі єзуїтів, йшли до цього ж рішення своїми шляхами. Проте, унійний процес впродовж декількох років розвивався у підпіллі, і, зокрема, ніяким чином не відобразився в діях собору 1591 року [21]. В той же час один із чільних заченателів унії Кирило Терлецький передав королю таємні грамоти від єпископів-відступників. 18 травня 1592 року, в Кракові Сигізмунд III так само таємно дає єпископам, які погодилися на прийняття унії, свою цілком позитивну відповідь, обіцяючи їм захист держави від інших православних та пільги, передбачені законодавством Речі Посполитої для католицьких єпископів [22].



* * *


В часі активізації цих таємних підступів 13 січня 1593 року в лаврському маєтку Луцького повіту Городці помер архимандрит Києво-Печерський Мелетій Хребтович. Його наступником став Никифор Тур, під проводом якого Печерській обителі довелося пережити найтяжчі роки уніатських гонінь. Згідно соборної грамоти 1591, о. Никифор був обраний з-поміж братії монастиря — займав до того посаду економа. Це, як здається, підтверджує його обрання згідно давніх лаврських звичаїв і привілеїв, про що свідчить також та одностайна підтримка, яку виявила по відношенню до нього братія монастиря не тільки в часі спротиву унії, але й до того — в процесі боротьби митрополитом Михаїлом (Рогозою). Грамоту на архимандрію Києво-Печерську Никифор Тур отримав 6 березня 1593 року [23].

На разі, на соборі в червні 1593 року питання унії так само не розглядалося. Навпаки, митрополит, який на цей час, як видно, був ще не в курсі унійних ідей вищезгаданих єпископів, судив одного з них — Гедеона Балабана  — за протидію його настановам патріарха, а також за перенесення ним своєї справи з братством у мирський (королівський) суд.

Та вже невдовзі по соборі почався затяжний конфлікт між митрополитом та Києво-Печерською лаврою, який, власне, ста преамбулою наступних православно-католицьких зіткнень. Уже невдовзі по обранні нового архимандрита Никифора, 22 березня 1594 року [24], а за іншими даними 6 березня 1594 року [25] митрополит Михаїл Рогоза прислав йому зі священиком Костянтином Григоровичем наказ з’явитися до нього в Новогрудок (резиденцію митрополитів Київських і всія Русі) для прийняття висвяти "яко отъ своего старшого" з забороною в противному випадку залишатися в Печерській обителі. Никифор Тур категорично відмовився. 9 квітня лист був повернутий "з чого видно велику неповагу Никифора Тура до старшого" [26]. Висловлюючись стосовно причини цього конфлікту, М. Максимович пояснював, що про Рогозу на той час уже було відомо, “що він збирається зрадити православ’я і перейти в унію” [27]. Власне, тієї ж думки був і С. Голубєв, котрий писав, що "у цей час про релігійні переконання Рогози носилися вже двозначні слухи" [28]. Але відкриті пізніше факти свідчать про протилежне  — Рогоза ніколи не був зачинателем унії, і ніколи не був її енергійним провідником, тому навіть у 1596 році ми бачимо серед причин, які привели його в табір уніатів радше байдужість до Віри, ніж реальне про-католицьке спрямування. Ми, звичайно, можемо припустити, що причиною негативного ставлення до Михаїла новообраного архимандрита Києво-Печерського стало не зовсім прихильне до нього ставлення патріарха (і, можливо, частини духовенства) ще в часі його обрання. Але, попри все Михаїл лишався канонічним митрополитом. Отже, на нашу думку, мова тут іде про інше. Никифор Тур, виходець із тої самої печерської братії, яка ревно боролася за свою незалежність як від короля, так і від митрополита, досягши визнання цього права згідно своїх давніх привілеїв, зрікатися їх не збирався (нагадаємо, що архимандрит Києво-Печерський ще з XV ст. мав від патріарха привілей висвячуватися від будь-якого єпископа і не підлягати митрополиту). Відзначимо, що до такої мотивації дій архимандрита Никифора схилявся і П. Жукович [29].

Та, як би там не було, відмова о. Никифора викликала надзвичайну лють у митрополита, який, не бажаючи визнавати права обителі та її настоятеля, з тим же священиком 20 вересня 1594 року шле нову вимогу, забороняючи Туру "без його митрополичого благословення жити в святій обителі" [30]. "Але він і цей лист повернув через священика Новогрудської соборної церкви Костянтина Григоровича, чим показав ще більшу неповагу до духовної влади" [31]. Архимандрит відповів митрополичому посланцю: "як перше я відправив я тебе з тим, що пан твій не має тут ніякого права і влади, з тим тебе відправляю і тепер" [32].

Та М. Рогоза не припиняв спроб приборкати непокірну обитель. 9 січня 1595 року він шле третій лист із тими ж вимогами і погрозами в противному випадку звернутися до короля. Але й втретє його, повернувшись 10 лютого 1595 року посланець повертається з відповіддю: "Я тебе перші два рази відправив тому, що митрополит не має тут влади, і тепер, поважаючи тебе, як духовного отця, прошу більше не бувати в мене" [33].



* * *


Тим часом, невидимий для абсолютної більшості православної людності унійний процес продовжував просуватися. Так, 21 травня 1594 року луцький єпископ Терлецький, заявляючи володимирському гродському уряду про віддачу ним церковного маєтку Водиради в заставу володимирському писарю Кандибі на суму 2000 польських золотих, пояснив, що сама ця віддача церковного маєтку в заставу зроблена з дозволу короля для покриття витрат на його майбутню подорож до Риму [34]. У цій своїй заяві Терлецький говорив про унію, як справу безповоротно вирішену [35]. Після брестського червневого собору 1594 року до складу єпископів-відступників долучаються перемишльський єпископ Михайло Копистенський, брестський Іпатій Потій і сам митрополит Михайло Рогоза. Бракувало тепер тільки полоцького архієпископа [36].

У грудні 1594 року на зібранні в м. Сокалі єпископами, згодними на унію, був складений другий письмовий акт, чи вирок на унію, що пояснював у загальних рисах мотиви визнання єпископами папської влади над собою [37]. Цікаво, що хоча з часу появи першої грамоти про унію пройшло більш чотирьох років, формулювання церковно-догматичних умов її до часу і в процесі вироблення Сокальських артикулів дуже мало просунулося вперед. Головна увага звернена на зміцнення церковно-ієрархічної влади митрополита і владик (серед іншого, і над братствами), на гарантування їй повної безпеки з боку константинопольського патріарха і на розширення мирських привілеїв митрополита та владик (вони просили для себе всіх тих переваг, якими користалися латинські ієрархи, у тому числі і сенаторського звання). Церковно-релігійній стороні справи з десяти Сокальських артикулів присвячені тільки три. У третьому артикулі сказано, що церковна служба, обряди і церемонії ніколи і ні в чому не повинні бути порушені ні духовною, ні світською владою, а повинні завжди і надалі бути дотримувані без усяких перекручувань, згідно зі старим календарем. У першому артикулі це ж саме сказано щодо кафедральних церков, зокрема. Артикулом восьмим право висвяти єпископів надавалося митрополиту, а право висвяти митрополита — собору єпископів (із благословення папи, але без усякої плати). Ось, власне, і все! Щодо віри в Сокальських артикулах нічого не говорилося. Вірогідно, цей бік справи майбутніх уніатів мало тривожив. Уже з цього можна судити про те, наскільки далекими були ці духовні особи від істинної духовності й Віри. Тільки в інструкції, даній єпископами уповноваженому їх для представлення артикулів королю, повторене зобов'язання визнавати папу своїм єдиним верховним пастирем [38]. Митрополит Рогоза, від свого імені послав і власний текст унійного проекту [39]. Вони можуть бути об’єднані за однією ознакою  — ніякого ідеологічного підґрунтя об’єднання з Римом тут нема. Є лише бажання набути шани і переваг католицького духовенства й невимовний жах відплати за зраду.

Вести з королем подальші переговори стосовно унії учасники Сокальського з’їзду доручили Терлецькому, який вів переписку та особисті перемови з цього питання з канцлером Замойським [40] та іншими членами уряду, і, нарешті поїхав для завершення питання до Кракова. Хоча приїзд Терлецького до Кракова співпав з початком сейму, та розгляду даного питання на краківському сеймі 1595 року не відбулося [41]. Не дивлячись на це, уповноважений православних владик таємно радився із представниками латинської церковної ієрархії про умови унії з Римом, представивши попередньо королю вірчі грамоти від своїх спільників та митрополита. Результатом наради стала «угода латинського і руського духовенства за сприяння Кирила Терлецького, єпископа луцького, з відому його королівської милості і панів сенаторів». Як правильно відзначав П. Жукович, тут маються на увазі не всі сенатори, і, в усякому разі, аж ніяк не православні [42].

Уже в тексті “угоди” католики внесли в феєричні наміри своїх майбутніх братів по вірі суттєві правки, а вірніше, значні поступки в церковно-релігійних питаннях майбутньої унії. Так, у Сокальських артикулах говорилося про незмінне здійснення, і після прийняття унії, усіх служб і обрядів за старим календарем, а в «угоді» на першому місці знаходиться пункт про прийняття майбутніми уніатами нового календаря. У Сокальських артикулах, за винятком визнання православними папської влади, про інші догми й предмети віри не говорилося нічого, а в «угоді» знаходимо вже умову щодо догми про сходження Св. Духа: «про походження Святого Духа має бути декларація, що греки і римляни однаково про походження вірують, тільки що дотепер домовитися не могли». Слідом за цим у «угоді» додано: «інші предмети, про які між цими церквами йшла суперечка, залишили на розсуд папи, тобто про причастя під двома видами, чи під одним,  — ніякого через це розбрату бути не повинно»... Таким чином, на нараді з Терлецьким католицьке духовенство не побажало задовольнятися одним визнанням папської влади, а підняло питання про догми, й при цьому домоглося від уповноваженого православних владик доволі непевної обіцянки надати спірні догматичні питання розсуду папи. Загальне враження від «угоди» виноситься таке, що луцький владика не особливо дорожив своєю «вЂрою» і не надто в ній розбирався. Зі свого боку і католицьке духовенство, цінуючи, мабуть, поступливість Терлецького, погодилося на те, щоб владики мали місце серед біскупів у сенаті, і, насамперед на сеймі. Власне, їм тим легше було на це погодиться, що воно знали: їхня згода отут небагато значить... «Угода» закінчувалося постановою «відправити до короля від імені руського духовенства легатів», тобто офіційних уповноважених задля затвердження всіх пунктів «угоди» владою сейму і внесення їхній у конституції [43].



* * *


Як ми бачимо митрополит Михайло Рогоза аж ніяк не був ні заченателем унійного процсу, ні його активним учасником. І пристав він до нього тільки з огляду на можливість набути нових економічних та політичних переваг. Так, маємо підстави твердити, що одним із чинників, які підштовхнули Михаїла Рогозу до унії цілком можна назвати його бажання загарбати Печерську обитель. І ці “тридцять срібняків” папа був готовий кинути майбутньому відступнику ще до його офіційного переходу в унію, тим більше, що при цьому, власне, нічого не втрачав. Так, не без участі, втім, польського уряду [44] 4 березня 1595 року, тобто ще доволі задовго до запровадження унії, з’явилася унікальна за нахабністю папська булла про передачу православної Києво-Печерської лаври ще православному митрополиту! За цією буллою Києво-Печерська архимандрія надавалася в управління київських митрополитів, але за умови того, щоб вони перебували в єднанні з римською церквою [45].

Отримавши цей документ, польський уряд діяльно взявся допомагати митрополиту в загарбанні обителі. Відомо, що питання стосовно реальних дій уряду з передачі Києво-Печерського монастиря митрополиту було поставлено зокрема на зустрічі Терлецького і Потія з королем у Кракові в травні 1595 року [46]. Грамотою, підписаною 5 травня 1595 р. у Кракові, Сигізмунд (не згадуючи втім, про папську буллу) виявив надзвичайне піклування про Печерський монастир, оскільки, за його словами, мав "вЂдомость", що "Никифор Тур, котрому єсмо недавно дали архимандрію Київську Печерського монастиря, немало маєтків церковних тої архимандрії різним особам позаставляв, і що важливіше  — що і на архимандритство згідно порядку і закону Грецького і до сьогодні не поставлений, але що, простим ієромонахом будучи, там у тому монастирі живе…". Король офіційно наказує Рогозі розібратися, і у випадку підтвердження непорядків взяти монастир під своє управління [47].

В документі від 10 липня 1595 року Рогоза наказав викликати Никифора Тура на духовний суд. Власне, консисторський стряпчий ще 4 травня 1595 року послав Печерському архимандриту відповідний позов. Отримання цього позову 7 червня 1595 року засвідчене священиком Костянтином Григоровичем [48]. Але Никифор, цілком свідомий того, що, як архимандрит ставропігійного монастиря, він юридично непідсудний митрополиту, ні на папську буллу, ні на позови до суду не прореагував (в усякому разі, до суду не з’явився). Тоді він був "за неслухняність підданий прокльону 1595 р. липня 9 дня" [49].

Позов на суд було повторено 2 січня 1596 р. А 5 лютого датовано неприйняття цього позову. За неявку на позов, згідно королівської грамоти від 18 грудня 1597 р. отець Никифор "був віддалений від християнського єднання і служби церковної в 1596 р. березня 6 дня" [50]. Втім, не виключено, що інформація про прокляття Тура саме в цей час вставлена пізніше. Адже, як ми знаємо, "анафемі" від уніатів Печерський архимандрит був підданий пізніше, за свою строго-православну позицію під час Брестського собору.

Нарешті 9 липня 1596 року Никифору Туру було відправлено ще один позов, аби він з’явився на суд на Брестський собор. Пред’явлення цього позову Печерському архимандриту засвідчене 21 серпня 1596 року [51]. Але до того часу релігійна ситуація в країні докорінним чином змінилася…



* * *


В 1595 р. унійні намагання єпископів перестали врешті бути таїною. Деякі чутки про Сокальські артикули на той час уже дійшли до сокальських пресвітерів і деяких міщан. Та не бачили причин критися і самі зачинателі унії. Так 28 січня 1595 року Гедеон Балабан організував у Львові вельми чудернацьку акцію, на якій римську церкву було визнано «правдивою, істинною, царствуючою і владущою над всім всесвітом», і проголошено рішучість перебувати у послусі до неї [52], а Іпатій Потій уже на початку 1595 року говорив про унію навіть у своїх проповідях [53]. У зв’язку з цим не дивно, що православні поступово стали усвідомлювати серйозність небезпеки, що насувалася.

Після краківського сейму переговори про унію з урядом вели уже разом Терлецький і Потій. Зі згоди митрополита і з деякими його окремими дорученнями і проханням (зокрема, стосовно Києво-Печерського монастиря) вони вирушають до Кракова, де, згідно їхнього листа Рогозі від 20 травня 1595 року, зустрічають вельми прихильний прийом. Тепер уряд починає квапити їх із завершенням справи, зокрема, наголошуючи на необхідності остаточного залучення до унії слабовільного митрополита Михаїла. З цієї нагоди мала відбутися зустріч між ним, Терлецьким і Потієм у Кобрині 18 травня 1595 року, але Рогоза на зустріч не з’явився, з приводу чого Терлецький і Потій відправили 20 травня було відправлено лист із докорами й навіть погрозою королівського гніву [54].

Наступним кроком до запровадження унії стало вироблення на основі згаданої вище «угоди духовенства латинського і руського за посередництва Терлецького», а також результатів пізніших спільних нарад Терлецького і Потія, докладних артикулів, чи умов прийняття унії. Вони датовані 1 червня 1595 р. "Соборне" послання до папи з виявленням згоди на прийняття унії, підписане митрополитом і єпископами, позначено 12 червня 1595 р. У цьому посланні, як і у висновку артикулів, ті, що підписали їх, просили папу залишити їх «при вірі, таїнствах і обрядах східної церкви, ні в чому їх не порушуючи». Згідно з останньою статтею «угоди», для представлення остаточних артикулів папі і королю, як легати від «руського духовенства» були обрані ті ж Терлецький і Потій [55].

Прибувши до Кракова 17 липня 1595 р. Терлецький і Потій, представили червневі артикули на розгляд папського нунція та короля. Власне, ці артикули й мали бути тим підґрунтям, на якому мусила відбутися злука православ’я з католицизмом, причому "православні" вчинителі унії виявили велику поступливість у ідеологічних питаннях, і велику завбачливість у отриманні переваг економічних та політичних. Так, у питанні про походження Св. Духа виражене бажання триматися визначення Флорентійського збору (тут і наведеного). У питанні про чистилище сказано: «про чистилище суперечки не збуджуємо, але бажаємо бути навчені (doceri) св. римською церквою». Таїнство Євхаристії, згідно остаточних артикулів, і надалі повинно здійснюватися під обома видами. В артикулах затверджувалася незмінність Літургії і усього взагалі східного богослужбового чину, форми таїнства хрещення, православних свят, у тому числі й неіснуючого в західній церкві Богоявлення. Новий календар малось на увазі прийняти, але з тією умовою, щоб свято Великодня й інші залишилися недоторканними і незмінними. Уніати не повинні бути змушувані до участі в хресному ході в латинське свято Тіла Христового і до дотримання взагалі латинських обрядів та церемоній. Шлюб священиків і в унії повинний залишитися незмінним. Не повинно заборонятися тим, хто прийняв унію, дзвонити в дзвони в неділю, носити до хворих св. Тайни привселюдно і робити у свята хресні ходи.

Єпископи грецького обряду і в унії не повинні звертатися в Рим за стверджувальними грамотами, а згідно давнього звичаю негайно після призначення їхнього королем висвячуватися митрополитом; митрополит же майбутній повинен посилати в Рим за затвердженням, а висвячується своїми двома чи трьома єпископами; якщо ж митрополит призначений буде з єпископів, то він не повинен посилати в Рим за грамотою, а просто виразити покірність папі перед гньозненським архієпископом (але не як перед архієпископом, а як перед примасом держави).

Щоб у митрополита і владик більше було авторитету, вони просили папу клопотатися перед королем і духовними та світськими чинами держави про включення їх до числа сенаторів. На підкріплення свого прохання вони особливо вказували на те, що кожен із них, коли буде вимовляти присягу на звання сенатора, може без сумніву вимовити разом і присягу на вірність папі. При такім становищі вже не трапиться того, що трапилося після відходу митрополита Ісидора, коли єпископи, не зв'язані ніякою присягою і відділені один від одного простором, легко відступили від запровадженої на Флорентійському соборі унії. Коли ж владика буде зв'язаний присягою сенатора, маловірогідно, щоб хто-небудь насмілився роздумувати про відділення.

Прямо стосувалася Києво-Печерської лаври (як, втім, і інших непокірних настоятелів чи тих, хто не хотів би прийняти унію) вимога, аби архимандрити, ігумени, ченці, а також їхні обителі, згідно давніх звичаїв, залишалися під владою єпархіального єпископа. Разом із тим, наголошено, що монастирі й церкви грецького обряду, які приймуть унію й устоять у ній, не повинні переводитися в церкви римського обряду.

Спеціально відзначалося, що якщо хто-небудь за яку-небудь провину буде відлучений єпископами грецького обряду, такий не повинний бути прийнятий у римську церкву, а повинен і нею вважатися відлученим (що і взаємно повинно бути дотримуване щодо відлучених римською церквою). Якщо ж за допомогою Божою коли-небудь, інша частина східної церкви приступить до унії з західною церквою і з часом загальною згодою усієї Вселенської церкви буде визначене що-небудь стосовно порядку і зміни грецької церкви, у цьому мають взяти участь і уніати [56].

1 серпня 1595 року папський нунцій дав свою письмову схвальну відповідь на документ.

В посланих до короля документах єпископи, серед іншого, просили короля про те, щоб не пропускали в Польщу з Греції ні людей, що їдуть з метою перешкодити унії, ні грамот із заборонами проти них, щоб іноземні єпископи і священики, які противляться унії, не здійснювали в їхніх єпархіях ніяких треб, щоб не сміло їх здійснювати і місцеве духовенство супротивне унії. Всі ці вимоги отримали повну підтримку короля [57].

Значно менше ентузіазму зустріли засновники унії у короля в питанні зрівняння їхніх прав з католицьким духовенством. На це король відповів ухильно, що з цього приводу йому ще треба досягти згоди з католицьким духовенством. Зокрема, питання про надання єпископам сенаторства було відкладено ним до розгляду сейму, і то лише по тому, як унія остаточно приживеться.



* * *


Таким чином, власне, на нараді в Кракові всі питання майбутньої унії були в основному вирішені у вузькому колі зацікавлених осіб. Проте "православні" владики цілком усвідомлювали, що згідно з церковними канонами, а також властивим митрополії Київській і всія Русі устроєм, для остаточного вирішення цього питання необхідно зізвати собор. Оскільки король не протестував проти цього, Потій діяльно зайнявся цим питанням по приїзді з Кракова. Але вже невдовзі стало ясно, що не дарма в усіх унійних документах їх автори вимагали для себе захисту мирської влади від своєї ж пастви. Православні Київської і всія Русі митрополії не хотіли унії, і було зрозуміло, що майбутній собор не матиме позитивних для уніатів результатів. Тоді король звелів призупинити підготовку до нього, і провести всю акцію без соборного рішення. Терлецькому і Потію було наказано готуватися до поїздки в Рим, причому за такою цікавою умовою: “якщо від київського воєводи (К. Острозького — І.Ж.) вийде звістка, що він бажає синоду в інтересах унії, тоді синодальні грамоти будуть видані, щоб синод відбувся перед поїздкою їх у Рим; у противному випадку владики, не пізніше чотирьох тижнів, повинні повернутися до Кракова, щоб потім виїхати до Риму". Повертаючи з Кракова, Потій написав зі шляху (5 серпня 1595 р. з Любліна) відповідний лист до кн. Острозького, де прохання підтримати унію було виражено у вельми улесливих виразах [58].

Якщо навіть єпископи-відступники, в основному, якщо не бажали, то вважали неминучим зізвання собору, то тим більше його бажало православне духовенство та їхня паства. Так, уже 31 травня 1595 р. в Любліні на трибунальному суді записано протест з тієї причини, що “деякі духовні особи... майже відійшовши від східної грецької церкви... на якихось приватних з'їздах, з-за рогу і віддалено від них, на зібраннях непроголошених, потай і таємно проголошують ухвали проти них і їхньої релігії, порушуючи цим їхні права і вільності» [59]. Піднялося проти таємних переговорів віленське православне братство, яке, зокрема, звернулося по підтримку до К. Острозького, який запевнив їх у тому, що перебуває на їх боці. Проте вимоги К. Острозького і інших православних можновладців про проведення собору наштовхнулися на протидію короля, який у своїй грамоті від 28 липня 1595 р. писав, що “з'їзд якийсь, про який його просили самі руські біскупи, здається йому не потрібним. У грамоті зазначені і мотиви негативної відповіді: а) Господь Бог у цій справі явив свою милість королю, звернувши серця руських пастирів до унії; б) судити про спасіння  — справа пастирів, за якими ми зобов'язані йти без питань, а роблячи так, як учать вони, яким Дух Господень представив нам вождями до кінця життя; в) з'їзди взагалі скоріше утрудняють справи, ніж що-небудь добре роблять» [60].

Цікаво, що в питанні протидії унії православні знайшли певну підтримку протестантів. «Відмовлення в синоді, чи з'їзді, не могло не викликати сильного роздратування серед православних. Це роздратування і привело їх до участі в торунському протестантському синоді, що відбувався, усупереч забороні короля, 21-26 серпня 1595 р. Це роздратування послужило і стимулом до написання кн. К. Острозьким відомої, різкої і образливої для короля, інструкції спеціальному уповноваженому його на цей синод, шляхтичу Каперу Лушковському. У цій інструкції говорилося, що не тільки християнські, але і поганські государі виконують дану ними своїм підданим присягу, що государ, котрий не виконує присяги, може поплатитися за це життям… чи престолом. Нагадувалося, що й у своєму спадкоємному королівстві Сигізмунд нічого не досяг насильством, і шведську корону на його голову поклали не ксьондз, а пастор. У випадку порушення королем свободи совісті православних (чого, утім, не припускав), Острозький загрожував йому збройним повстанням, говорячи, що він сам з'явиться з загоном, якщо не в 20, те вже, напевно, у 15 тисяч чоловік, що і з литовськими панами з'явиться великий загін людей. В інструкції були ужиті різкі вирази щодо папи, римсько-католицького духовенства...» [61]. Саме звертання торунського синоду до короля не мало ніяких практичних наслідків: він відмовився прийняти його послів. Але православні документи, зокрема інструкція кн. Острозького потрапили у руки уряду і ще більше утвердили Сигізмунда у його бажанні прийняти унію без собору [62]. Так, на початку вересня Острозький звернувся до Льва Сапєги з проханням “впливати при дворі в тім напрямку, щоб король у справі унії не квапився, а попередньо зібрав синод який-небудь чи з'їзд, щоб почата вже справа йшла за згодою всіх православних панів". У відповідь на прохання Острозького, Сапєга написав, що після інструкції його на торунський синод і після відозви його, про синод не може бути і мови, оскільки для короля ясно, що Острозький скористався би синодом лише на шкоду справі унії [63]. Лист мав на меті настрахати князя. Але насправді в столиці з великим острахом ставилися до його погроз, і в середині вересня 1595 року король зібрав нараду з представників римо-католиків — мирян і духовенства, для вирішення питання про те, чи варто доводити почату справу до кінця, чи краще від поїздки єпископів до Риму утриматися. Вирішено було одноголосно призупинити негайну їхню поїздку і почекати, поки кн. Острозький не остигне і не займе щодо унії більш сприятливішої позиції. Листи такого змісту були негайно послані до Потія і Терлецького. Але перш ніж листи дійшли до них, вони обоє приїхали в Краків [64]. За їх участі 22 вересня 1595 року було проведено ще одну нараду, на якій думки розділилися. Одні були проти негайної поїздки і за зізвання собору, вказуючи, зокрема, на те, що у Острозького готові 150 вершників, аби не дати єпископам доїхати до Риму, а до патріарха послані грамоти з проханням скинути весь єпископат; інші ж сумнівалися у здатності Острозького підняти великий заколот, і наголошували на необхідності для єпископів негайно вирушити до Риму. Адже на насилля над совістю православні жалітися не можуть, бо в унію переходить їхній єпископат. Нунцій своєї думки не висловив. Потій і Терлецький висловилися за невідкладну поїздку до Риму, вбачаючи у відстрочці загрозу справі унії. Ця думка, зрештою, й перемогла [65].

24 вересня 1595 р. Сигізмунд видав універсал про злуку православних з римською церквою. У цьому універсалі, слідом за вказівкою мотивів введення унії (релігійного  — бажання возвеличити славу Божу і відновити єдність у церкві Христовій і політичного  — зміцнити і затвердити єдність держави), Сигізмунд заявляє про свої безустанні старання на користь цієї справи, «але і не більш, ніж скільки королівської влади в тій справі намагатися належить». З особливою силою король наполягає на тому, що унія, що вводиться, не є що-небудь нове, а тільки відновлення давньої Флорентійської унії, що обряди і церемонії грецької церкви і в унії лишаться недоторканними. Через два дні після видання королівського універсалу (26 вересня) Потій і Терлецький виїхали до Риму» [66]. До нашого часу дійшов лист одного з головних ідеологічних батьків унії єзуїта Петра Скарги до генерала єзуїтів К. Аквавіві, написаний наступного дня, що дає можливість краще осмислити як сам попередній хід заснування унії, так і роль в ньому єзуїтів [67].

Як ми бачили вище, Сигізмунд впродовж підготовки запровадження унії виступав категорично проти проведення відповідного собору. Проте раптом в кінці року з’являється грамота митрополита Рогози з викликом духовенства на собор, який мав відбутися в Новгородку 25 січня 1596 р. На думку П. Жуковича: “Цей термін занадто явно розрахований був на те, аби тим особам, які зібралися на нього, піднести унію, як факт, що відбувся, — звершений не тільки в Польщі (таким він оголошений був уже місяць тому), але й у Римі. Собор скликався митрополитом, у всякому разі, не для нарад про суть справи, для нього давно і цілком вирішеного, а для чогось іншого» [68].

Погляди короля на зізвання цього собору добре зрозумілі з postulstum’а Сигізмунда III до папи з цього приводу. Аналізуючи цей документ П. Жукович пише: “Польському королю самому довелося пустити в хід цілий арсенал аргументів богословських і політичних, щоб домогтися згоди папи на зізвання цього з'їзду. Більшу частину королівського роstulstuм'а, три чверті його, займає богословська аргументація. Якби від папи, — говорилося в ньому,  — було потрібно запросити на збір схизматичних єпископів, для того, щоб вони подавали голос по справах віри, чи з якихось інших, як єпископи, папа звичайно повинен був би відкинути це; але від папи не потрібно цього, як не потрібно від нього і дозволу скликати з католицьких єпископів національний собор, хоча на це папі можна б і погодитися. Від папи вимагається простий дозвіл на проведення з'їзду католицьких єпископів (розуміються тут очевидно руські єпископи, що прийняли вже унію), дозвіл цим єпископам у силу суспільної необхідності відлучиться на якийсь час із їхніх єпархій і запросити до себе схизматиків. Цих останніх король, якщо буде потрібно, спонукає з'явитися на з'їзд для того, щоб викрити їх у їхній омані і залучити до унії з римським первосвящеником: без з'їзду щодо більшої частини їх не можна очікувати добрих результатів. Узагалі цей з'їзд скликається не для визначення у справах віри, чи у тому, що уже затверджено святішими соборами, а для вислуховування схизматиків, викриття і їх і приведення до римської віри. Це встановлено і постійною практикою церкви, як це ясно видно з діянь Констанського собору, на якому сперечалися з єретиками, і в пізніший час з діянь Триденського собору, отці якого часто кликали до себе німецьких єретиків, для того, аби вони, з'явившись на синод, вільно на ньому викладали своє вчення, міркували, сперечалися, доводили, заперечували й ін. Отці вважали це корисним для навернення їх на шлях істини. Це ж корисно і необхідно тепер для навернення руських схизматиків, і про це тільки король і просить папу. Щодо тих, з якими ведеться суперечка, потрібно звичайно, щоб була надія на те, що вона не залишиться порожньою і марною. І це все в даному випадку є в наявності, бо щодо більшої частини схизматиків можна напевно надіятися на їхнє навернення, і ніякому сумніву у усякому разі не підлягає, що для них настане посоромлення, а для католиків — ствердження у вірі, особливо тому, що схизматики  — неосвічені і невчені, і щонайнаочніше можуть бути викриті в перекрученні святоотецьких книг на підставі найдавніших справжніх книг, що у них самих є, і іншим шляхом. Нарешті щодо слухачів, у присутності яких відбувається суперечка, потрібно звичайно, щоб вона не принесла їм шкоди, щоб вони як-небудь випадково не засумнівалися в тому, у чому раніш не сумнівалися. Але і цієї небезпеки не потрібно бояться, бо диспут буде відбуватися не в присутності народу, а в присутності отців і учених мужів, та й сам народ тільки ще більш зміцниться у вірі, бачачи посоромлення схизматиків і їхнє неуцтво. Заперечують, що національний синод, чи інший з'їзд, не має права знову розглядати те, що затверджено всесвітнім собором, тобто незгоди греків з латинянами. Але вже сказано, що цей з'їзд скликається не для визначення про ці пункти віри, а для вислуховування схизматиків і їхнього викриття. У даному випадку католики ніякого авторитету собі не присвоюють; вони тільки намагаються виконати те, що визначено всесвітніми соборами... Із усього сказаного випливає, що папа може, якщо побажає, дати католицьким єпископам дозвіл погодитися на зізвання національного синоду, і владою короля туди будуть запрошені з'явитися не католики, а схизматики, та й ці останні не як судді й з вирішальним голосом, а як відповідачі й для вислуховування католицьких пастирів і їхніх аргументів. Папа при цьому може вжити заходів до того, щоб визначення цього синоду дістали значення і силу не перш, ніж будуть розглянуті і затверджені апостольським престолом. Можливо, нарешті, папа, якщо не дозволить синод, дозволити для зазначеної мети простий з'їзд, дозволивши єпископам на декілька необхідних для цього місяців відлучитися зі своїх єпархій і для більшого спокою підтвердивши, щоб вироблені на ньому договори й угоди зі схизматиками не мали сили і значення доти, поки не будуть розглянуті і затверджені апостольським престолом. Таким чином усі небезпеки будуть усунуті, цьому королівству в духовній потребі зроблена буде допомога, і благочестиве прохання короля буде виконана» [69].

Тим часом православне духовенство та братства не припиняли вносити в усі судові та інші органи протести проти унії, в усякому разі проти її введення без попереднього обговорення [70]. «Узагалі, хоча Потій і Терлецький виїхали в Рим, православним, і духовенству, і особливо світським людям, не хотілося вірити, що вже усе кінчено, що їхньої думки не запитають, що якщо і їх покличуть на собор, то лише для напучення їх істині викриття їхніх оман. Ієрархам, що залишилися на місці, зовсім не вигідно було прямо і відверто пояснити це православним. Навпаки, митрополит Рогоза, котрий завзято продовжував грати роль непричетної до унії особи, свідомо підтримував подальше існування того загального непорозуміння, у якому ніяк не могли розібратися православні. Призначений ним, після настільки багатьох вимог, церковний синод тільки підсилював це загальне непорозуміння”. Серед усіх цих непорозумінь в Римі 23 грудня 1595 року здійснена була офіційна акція прийняття папою Климентом VIII митрополії Київської і всія Русі в унію з римсько-католицькою церквою. Таким чином, папа і його ставленик король обійшлися і без собору, і навіть без загального з’їзду єпископів, а отже було порушено не лише моральні (про це нема й мови), але й спільні для всіх церковно-правові норми. Так унія з самого початку стала справою неканонічною. Але це мало турбувало папу. Ще менше його турбували "якісь" попередні угоди з "схизматиками". Папа не надав привезеним ними документам ніякого значення, просто зневаживши їх. Під час самої церемонії прийняття Потія і Терлецького в єднання з римською церквою, про них зовсім не згадувалося. Згадано було тільки про відомий вирок на унію від 2 грудня 1594 р. і соборне послання до папи від 12 червня 1595 року. Потій і Терлецький, а в їх особі, як вважалося, і вся митрополія Київська і всія Русі були прийняті в злуку з римською церквою не на вироблених митрополитом і владиками умовах, і взагалі не на яких-небудь умовах, а за звичайною для прийняття православних в унію формою. 23 грудня 1595 року Потій і Терлецький вимовили перед папою звичайне в таких випадках сповідання віри. У ньому вони прямо сповідували походження Святого Духа і від Сина, при цьому визнавши, що додаток «і від Сина» внесений римською церквою в Символ Віри законно і розумно для з'ясування істини і згідно настійної необхідності. Вони сповідували віру в чистилищні покарання душ після смерті. Папську владу вони визнали в такому обсязі: римський первосвященик має першість над усім всесвітом; він спадкоємець Петра, князя апостолів, правдивий намісник Христа, глава всієї церкви, батько і учитель усіх християн, і йому в особі Петра дана Господом нашим Ісусом Христом повна влада пасти всю церкву і керувати нею. Вони сповідували і прийняли усе, що понад те міститься в символі віри, який римська церква ухвалила на Триденському соборі, і сповідували і прийняли все це не у вигляді загальної тільки заяви, а по пунктах (про священне Писання і церковне додання, про чистилище, індульгенції й ін.)

Тільки грецькі церковні обряди і церемонії залишив папа новонаверненим уніатам на знак свого благовоління до них. Але і ці грецькі обряди він дозволив їм лише настільки, наскільки вони не суперечать ученню католицької віри і не перешкоджають єднанню з римською церквою. Що ж стосується календаря, то про нього не згадано було в офіційних паперах. У листі ж до примаса Карнковського Потій і Терлецький писали з Риму, що папа спочатку дозволив уніатам уживання старого календаря для тих місцевостей, де зовсім немає римокатоликів, але потім, довідавшись, що в Русі скрізь змішане населення, оголосив уживання старого календаря невигідним для самих же уніатів [71].

З довгого ряду представлених йому артикулів цивільного і церковно-цивільного характеру, папа вирішив дати виразну відповідь тільки на два з них. Щодо поставляння майбутніх руських уніатських єпископів папа погодився, щоб висвята їх здійснювалася митрополитом без зносин із римською курією, а висвята митрополита не відбувалося б без папського затвердження його обрання. Щодо надання митрополиту і владикам сенаторського звання папа писав їм у своєму бреве (7 лютого 1596 р.), що він одночасно з цим посилає королю і сенаторам спеціальні листи, просячи їх про надання руським митрополиту і владикам сенаторського звання, поки вони будуть перебувати в унії [72].



* * *


Тим часом єпископи-відступники починають потихеньку вводити унію. Так, уже з середини 1596 року почався масований наступ на Віленське братство [73]. Православні також, не чекаючи церковного собору, широко обговорюють питання унії на різних сеймиках Волині, Київщини, Брацлавщини і Галичини, а також на Варшавському сеймі 1596 року (з 26 березня по 6 травня), де внесено спеціальну протестацію К. Острозького з цього питання [74]. За свідченням “Перестороги”, на сеймі 1596 року багато було сперечань і труднощів через владик-відступників. Князь Острозький, за словами королівських послів на брестському соборі 1596 року, просив короля на сеймі для вирішення справи про унію і владик скликати синод. Під синодом кн. Острозький, звичайно, розумів не збори одних єпископів, і бажав його зізвання не для вислуховування тільки папської згоди на прийняття Київської митрополії в унію з Римом, а для суду над єпископатом, що уклав унію в Римі без відому своєї пастви. На цих владик-відступників  — Потія і Терлецького — і спрямовувалися головні удари православних на семі 1596 року. Скинення їх з єпископських кафедр і поставляння на їхнє місце православних владик, як і раніше залежних від константинопольського патріарха,  — от основна вимога, пред'явлена до короля православними на сеймі 1596 року. Та, нічого не домігшись, православні земські посли і разом з ними кн. Острозький, в останній день сейму (6 травня) оголосили королю, усьому сенату й іншим земським послам, що вони самі і люди посполиті у їхніх маєтках не будуть надалі вважати їх за своїх духовних пастирів. Наступного дня кн. Острозький вніс про це спеціальну протестацію у варшавські гродські книги [75].

Не дивлячись на те, що формально протести православних ніяких наслідків не мали, на засновників унії сеймові протестації справили враження, і Терлецький поспішив виклопотати собі в короля нову підтверджувальну грамоту (від 21 травня) на свою кафедру. Сигізмунд не тільки дав йому цю грамоту, але і призначив (30 травня 1596 р.) йому, за «заслуги перед державою, усьому християнству корисні», і у зв’язку зі «спустошенням його маєтків свавільними людьми» [76], спеціальну матеріальну допомогу натурою…» [77].

Після сейму питання про скликання собору продовжує лишатися надзвичайно гострим, що усвідомлював, як видно з вищевикладеного навіть Сигізмунд. Але Климент VIII у своєму бреве до митрополита Рогози доручив йому скликати звичайний провінційний синод і на нього запросити підлеглих йому єпископів (ні про кого іншого папа тут не згадує) для того, щоб кожен із них на публічному зібранні сповíдав католицьку віру за тією же формулою, за якою сповíдали її єпископи-посли. Як своїм легатам папа наказав бути присутніми на синоді трьом латинським польським єпископам. Отже, на думку папи, синод потрібен був виключно для урочисто-офіційного засвідчення запровадження унії [78].

12 травня 1596 року, через п’ять днів по завершенні сейму король звернувся до митрополита зі спеціальною грамотою, в якій дозволяв зізвати в Бресті після свята св. Михаїла синод. “Король дозволяв митрополиту скликати синод «зъ єпископами своїми духовеству своему и тымъ всимъ, которіе бы належали а до тое святое едности прилятися мЂли доброю волею, не припухаючи людей иншое религЂи и построннихъ”. Король забороняв вносити на синод інші справи, що до нього не відносяться. Але дозволяючи митрополиту зізвання синоду й обіцяючи надіслати на нього своїх послів, Сигізмунд радив йому публікації про час зізвання синоду робити не зараз же, а, отже королівський універсал про його зізвання був виданий Сигізмундом тільки через місяць після зазначеної грамоти, саме, 14 червня 1596 року [79]. Саме зізвання синоду в універсалі мотивовано необхідністю дати звіт про свою поїздку в Рим єпископам володимирському і луцькому, котрі їздили за згодою вищої руської духовної влади до папи в якості уповноважених, причому відразу заявлялося, що з Риму вони не принесли нічого нового. Призначення самого терміну майбутнього брестського синоду Сигізмунд в універсалі надав митрополиту з вищою церковною владою. Рогоза тільки 21 серпня в Новгородкові підписав своє окружне послання про зізвання синоду на 6 жовтня 1596 року в Брест-Литовському. Коротке митрополиче запрошувальне послання адресоване до князів, воєвод, каштелянів, маршалків, старост і всіх благовірних християн, людей грецького закону. Хто б особисто не міг прибути на собор, тих митрополит просив надіслати на синод своїх послів [80]. І королівська і митрополича грамота були складені в невизначених виразах, і було видно спробу не вийти з тих строго-католицьких норм, які були викладені в цитованому вище листі Сигізмунда до папи [81].

Після обнародування митрополичої грамоти з призначенням синоду на 6 жовтня, кн. Острозький разом із волинською шляхтою відправив до короля спеціальних послів Матвія Малинського і Лаврентія Древинського, просячи дозволу, аби ніхто не приїжджав на собор озброєним і з загонами жовнірів і щоб спокій і безпека на ньому були цілком збережені для свободи волевиявлення. При цьому, на думку П. Жуковича згадка тут про «свободу волевиявлення» повинне було показати уряду, що православні припускали приїхати на брестський собор не для «прислухиванья» тільки, але і для обговорення справи власне кажучи. Також, він просив, аби на соборі міг бути присутнім патріарший екзарх Никифор, який на цей час через зведений на нього наклеп знаходився під судом у справі шпигунства на користь султана. Ще одна цілком характерна судочинства того часу вимога полягала в тому, що коли б на соборі не дійшли згоди, щоб з цією проблемою можна було звернутися на коронний генеральний сейм [82]. На разі, з цих та інших прохань Сигізмунд погодився тільки з першим. Він сказав, що не тільки згоден на неї, але і наказує виконати її, і навіть пошле на синод особливих послів своїх, щоб синод відбувався мирно, чинно, для всіх безпечно. Про «свободу волевиявлення», утім, не згадав [83].

Собор розпочався… Нижче, в документах [84] нами поміщено короткий виклад дій православного Брестського собору (як відомо, тоді в Бресті, власне засідали два собори — православних та уніатсько-католицький). З цього документу добре видно як сам плин подій, так і визначну роль в них архимандрита Києво-Печерського Никифора Тура та його майбутнього наступника Єлисея Плетенецького. Ми ж тут помістимо тільки надзвичайно цікавий і на наш погляд визначальний аналіз ситуації, що склалась, здійснений П. Жуковичем: «Як тільки прихильники і супротивники унії зіткнулися один з одним віч-на-віч, густий туман їхніх взаємних непорозумінь став розсіюватися. Утім, знадобилося ще цілих три дні офіційних переговорів, суперечок, взаємних докорів, перш ніж ті й інші остаточно переконалися, що і предмету нарад ніякого для них уже не існує. Одні давно вже і безповоротно прийняли унію. Інші не тільки не бажали унії, але якби і бажали її, не мали права, згідно своїх церковно-правових поглядів, вирішувати питання про неї на помісному соборі. Одні думали, що єпископи одні мали право прийняти унію від імені всіх руських людей грецької віри в литовсько-польській державі. Інші такого права за єпископатом зовсім не визнавали. На Брестському соборі 1596 р. зіткнулися, по суті, дві зовсім різні церковно-юридичні точки зору на речі. Кожна із цих точок зору сама по собі давно з'ясувалася і склалася, мала свою особливу історію. Корінне розходження самих точок зору тих, що зібралися на Брестський собор, дуже наочно позначилося в розпаданні його відразу ж на два окремі собори, які взаємно не визнавали один одного  — уніатський і православний. Уніатському собору, що відбувався в соборній церкві, додали повного формального авторитету своєю присутністю спеціальні папські і королівські посли. Три чверті наявного складу західноруського єпископату (митрополит і п'ять владик  — володимирський, луцький, полоцький, холмський і пінський) брали участь в уніатському соборі. Тільки двоє єпископів (львівський і перемишльський) відмовилися залучитися до уніатського собору; але і їхні підписи знаходилися на деяких важливих документах у справі унії. З римсько-католицької ієрархічної точки зору, на уніатському брестському соборі, отже, усе діялося належним чином. І цей собор вважав себе правоздатним діяти від імені всієї західноруської церкви» [85].

Православний Брестський собор, на відміну від уніатського, набув характеру дійсно всенародного собору, оскільки на нього також з’їхалась величезна кількість мирян, на чолі з К. Острозьким [86]. Надзвичайно вагомим для православних було також прибуття на православні брестський собор константинопольського патріаршого екзарха Никифора. Адже згідно спеціальної соборної грамоти патріарха Ієремії (1592 р.) йому належало б право головування на синоді навіть у тому випадку, якби на ньому знаходився митрополит. Отже, для православного собору, що лишився без керівництва, знайшовся цілком законний, з погляду православних, голова. Щоправда, королівські посли заперечували проти цього, але для православних політичні обвинувачення на його адресу, що висувалися польською владою, нічого не значили” [87].

Висновки православного Брестського собору, власне, зводилися до категоричного неприйняття унії і рішення про скинення єпископів-відступників та їх послідовників. 11 жовтня 1596 р. вийшла окружна грамота Константинопольського патріаршого протосингела і екзарха Никифора, де сказано, що патріарший престол “отверженію конечному предасте митрополита Кіевского Михаила Рогозу и нЂкоторыхъ с нимъ епископовъ его” дозволено всім священнослужителям, котрі не прийняли унії, служити “невозбранно”, і поминати на службі до виборів нового митрополита Київського, Галицького і всія Русі ім’я патріарха Гавриїла [88]. В листі К. Острозького з Бреста до Ф.‑С. Тишкевича від 19 жовтня 1596 року пишеться про багатолюдність і представницьку вагу собору, причому автор відзначає: "Було до чого не тільки придивитися, але й було чим захоплюватись" [89]. 23 жовтня у Володимирі була внесена протестація від імені духовенства і мирян, які не забажали приєднатися до унії [90]. Під цією протестацію знаходимо й підписи архимандрита Никифора Тура та його майбутнього спадкоємця Єлисея Плетенецького.

Уніатський собор, як і слід було чекати, точно виконав волю папи, прийнявши католицьке віросповідання, про що 8 жовтня 1596 року була складена соборна грамота, підписана митрополитом, п’ятьма єпископами і трьома архимандритами (брацлавським, лаврашовським і мінським). Єпископів перемишльського і львівського, а також інше духовенство, що відійшли від уніатського собору, цей собор відлучив від церкви і позбавив церковних санів. Серед духовних осіб, яких ушанували спеціальними грамотами на відлучення удостоївся бути і Никифор Тур (текст цієї грамоти див. Документ 4). Крім того, Печерському архимандриту було інкриміновано неявку на собор, де його справу мали б розглядати на духовному суді [91] (нагадаймо, що уніати вважали свій собор єдино легітимним, а настоятель нашої обителі дійсно не брав участі в його роботі). В своєму листі від 10 жовтня Рогоза знову повторив інформацію про відлучення на адресу духовних осіб, що не прийняли унії. Серед них знову згаданий і Никифор Тур [92].

Вірогідно не бажаючи ще більше настроювати проти себе православну шляхту, уніатський собор у відношенні до світських осіб, які відмовилися від прийняття унії, обмежився загальною фразою, що той з них, хто буде мати спілкування з проклятими духовними особами, сам буде проклятий [93].

В результаті відсутності на соборі політичного рішення про унію на державному рівні, противники унії, всупереч забороні короля, на самому соборі вирішили перенести питання про унію з усіма її неминучими практичними наслідками на обговорення і рішення майбутнього сейму [94]. Але ще до того глухий до їхніх слів Сигізмунд окружною грамотою від 15 грудня 1596 р. затвердив постанови брестського уніатського собору щодо церковної унії взагалі, і скинення львівського та перемишльського єпископів зокрема. На цих єпископів король у своїй грамоті звалив усю провину за церковний розбрат, який відбувся в Бресті. Цікаво, що й тут не згадано ні про князя К. Острозького, ні про православних дворян узагалі, й про них говориться в грамоті тільки в загальній, невизначеній фразі... (“иншихъ товарышовъ и помочниковъ” скинутих єпископів), причому саму цю фразу, по ходу мови, скоріше можна було віднести до духовних, ніж до світських осіб. Щоб у постанов православного брестського собору відняти всяку законну силу, король у своїй грамоті повідомляв до загального відому, що на ньому змушували силою підписувати чисті аркуші паперу, на яких уже потім щось було написано. Король наказував не йняти ніякої віри вигаданим повідомленням і документам завзятих і нерозумних відщепенців. Проти духовних осіб, що заявили себе більш видатною діяльністю на брестському православному соборі урядом прийняті були особливі санкції [95].



* * *


Як ми бачили з попереднього викладу, впродовж всього 1595 року і першої половини 1596 р. Печерський монастир не залишали в спокої судовими позовами, на які Никифор Тур не відповідав. Та з остаточним запровадженням унії реальною силою стала і папська булла від 4 березня 1595 року і, що головніше, королівська підтримка М. Рогози у його домаганнях. Королівським наказом від 15 грудня 1596 року постановлялося, що монастир віднятий у Тура (його звинувачено в розоренні монастирського майна і неприйняття висвяти) і переданий Рогозі, причому саме введення Рогози у володіння монастирем доручено зробити королівському дворянину, мозирському маршалкові Стефанові Лозці. Київському воєводі князю К. Острозькому тоді ж особливою королівською грамотою наказано не ставити Лозці ніяких перешкод при виконанні ним даного йому доручення» [96].

Цей наказ не був виконаний.

І тільки 2 березня 1597 р., о. Никифор покликаний був Рогозою в королівський надвірний суд [97].

9 серпня 1597 р. Роман Овсяний "енералъ земли Кіевское" разом із представником Рогози Стефаном Лозкою, маршалком Мозирським і королівським дворянином зробив спробу ввести митрополита у володіння Печерським монастирем. В написані ним через три дні скарзі докладно оповідається, що вони побачили, прибувши до монастиря [98]. Монахи обителі не пустили посланців у монастирські ворота. "І там за воротами людей немало з рушницями і гнотами запаленими було" — оповідав Овсяний. Цей же документ доніс до нас і дорогоцінну інформацію про імена ченців — сподвижників Никифора Тура, що керували в той час обороною монастиря: Никона, ігумена Печерського (вірогідно, намісника чи настоятеля Ближніх, Дальніх печер чи Микільського больничного монастиря), диякона Іони [99], диякона Протасія, ключника Сави, пономаря Гедеона, іконописця Герасима, пономаря Авраамія, полатника Михайла. Всі вони та разом із іншими братами твердо відповіли посланим: "архимандрита маємо, не треба нам іншого, бо митрополита в Києві не маємо. Котрий був  — Михайло Рогоза  — того як відщепенця Віри нашої, Церкви Східної, оскільки він від Віри нашої відступив, духовні наші на синоді в Бересті з митрополитства скинули, і не є він митрополитом, і ми його за митрополита не маємо, і з усіх сил Печерський монастир від передачі [йому] боронимо". Ченці відмовилися навіть взяти копії королівських грамот, в яких король передає монастир та його маєтки Рогозі, і маршалок увіткнув їх у монастирські ворота. Цікаве доповнення до цієї інформації знаходимо в писаннях М. Максимовича, який відзначає, що Лозка, як православний, був радше задоволений непокірністю обителі [100].

Після цього судова справа на Никифора Тура надійшла в королівський задворний суд. Никифор Тур відправив туди шляхтича Христофора Білобережного і монастирського ченця Феодосія, яким було надано письмові повноваження, датовані 7 вересня 1597 року [101]. Посланці підняли перед королем питання про неканонічне оформлення церковного суду, на який викликав Никифора Тура Рогоза. Проблеми суто релігійні ними не піднімалися чи не були засвідчені в королівській грамоті про цей суд. Тоді король знову передав справу до церковного суду, але після нової неявки Тура, вона знову перейшла до королівського суду. І тоді вже король 18 листопада виніс рішення: "Тому, ми за неслухняність Тура і неприйняття ним у призначений час архимандритського висвячення, відсуджуємо від нього монастир і знищуємо усі права, дані йому на нього. Монастир же цей із усіма його селами, землями, доходами і маєтками передаємо київському митрополиту Михайлові Рогозі". У зв’язку з винесенням цього рішення було написано також велику королівську грамоту, яка дає нам поняття про багатолітні незгоди між Рогозою і Печерським монастирем [102]. 2 грудня 1597 р. Сигізмунд особливою грамотою оголосив знову ченцям Лаври, що Никифор Тур відсторонений їм від управління монастирем [103]. Про це ж поставлено було до відому королівською грамотою (2 грудня 1597 р.) війтів, лавників, старців і всіх підданих Києво-Печерського монастиря, як у королівстві Польському, так і у великому князівстві Литовському, де б вони ні знаходилися [104]. Королівському дворянину Янові Кошиці того ж 2 грудня 1597 р. був даний наказ ще раз спробувати ввести митрополита Рогозу у володіння Києво-Печерським монастирем [105]. І цей наказ також не був виконаний. Кошиця не пустили у ворота, сказавши: "знаємо, пане дворянин, для чого ти приїхав сюди і які маєш грамоти від короля. Ми не тільки вислухувати ці грамоти, але і бачити їх не хочемо, ми не дозволимо передати монастир митрополиту. Ми  — уся монастирська капітула  — твердо охороняємо, і будемо охороняти свою обитель. Король нічого не має до нас, і ми не повинні його слухати, якщо він порушує наші права і вільності". Подальші вмовляння Кошиця ні до чого не привели [106], і взагалі закінчення тих подій нам не відоме [107].

Звичайно, Річ Посполита, порівняно наприклад із Московією була державою доволі демократичною і правовою, але однак ми нині й не усвідомлюємо, наскільки сміливою була відповідь ченців і їхня заява про непокору королю. Адже єдиним реальним захистом обителі, крім стін, чернечої братії і певного гарнізону з найманих козаків був київський воєвода К. Острозький. До речі, Київське воєводське керівництво нічим не посприяло Кошицю, і він від імені митрополита Рогози вніс (28 лютого 1598 р.) у книги київської магдебургії протестацію про те, що це керівництво, підтримуючи Тура, не допомогло йому передати Києво-Печерський монастир митрополиту Рогозі і не прийняло заручної королівської грамоти митрополиту Рогозі про безпеку його життя” [108].



* * *


Печерська обитель, звичайно, була не єдиним об’єктом нападів уніатів. Надзвичайно гостра боротьба розгорілась у Вільні, зокрема з питання будівництва православної братської Свято-Духівської церкви” [109]. Вівся систематичний тиск на православну шляхту [110]. У вересневому листі до онука Януша Радивіла, що перебував за кордоном, Острозький, слідом за питанням про ставлення французького короля до релігій, додає, що й у Польщі чи ледве не те ж саме наступить, що відбувається у Франції. Пізньою осінню Острозький повторює те ж, що говорив і влітку: «чим далі, тим гірше» [111].

На початку 1598 року Сигізмунд був змушений зізвати новий сейм, початок якого був призначений на 2 березня. Необхідність для короля цього сейму була пов’язана з його шведськими справами (він фактично став втрачати владу над Швецією), і йому було необхідно туди поїхати, що, без згоди сейму, він зробити не міг. На цьому сеймі православне дворянство зробило спробу використати для боротьби з унією новий засіб — викликати Потія і Терлецького на так званий сеймовий суд. Потій і Терлецький звинувачувалися в тому, що вони самочинно послали себе від імені всіх православних Київської митрополії до папи, і, приїхавши до Риму, від імені всіх їх визнали його владу. Другий обвинувачувальний пункт стосувався дій Потія і Терлецького на соборі в Бресті в 1596 році. Тут проголошувалося, що усупереч патріархам і їхнім намісникам протосинкелам константинопольського й олександрійського патріархів, присланим ними на брестський синод для виправлення церковних справ і порядків, а також усупереч усім духовним і світським жителям православних земель і міст Потій і Терлецький, за словами позивнóї грамоти, влаштували «інший» синод, з'єднавшись з римським духовенством, з’єднання з яким заборонене правилами святих отців. І не тільки улаштували цей інший синод, але і насмілилися людей, котрі не погоджувалися на їхню схизму, проклинати і відлучати від церкви [112]. Крім того, на Терлецького ще подав позов Гедеон Балабан, з яким у них зразу ж по Брестському соборі виник конфлікт з приводу Жидичинського монастиря [113].

На разі, боротьба з унією на цьому сеймі не була гострою. Але вона велась. І Сигізмунду та його уряду все тяжче вдавалося ігнорувати її. Безсумнівним доказом цього є виданий Сигізмундом, слідом за закінченням сейму, 13 квітня 1598 року, універсал про призупинення, з нагоди його від'їзду у Швецію, усіх судових справ і судових вироків, що сталися і виникли унаслідок уведення церковної унії. Згідно студій Жуковича, “Важливо, що в цьому універсалі Сигізмунд на сеймі 1598 року повинен був, нарешті, визнати факт існування цілої групи православних духовних осіб, що відкинули унію і через неї вступили в конфлікт з тими, хто унію прийняв. Але найбільше виграли від призупинення судових позовів не православні, а уніати. По-перше, в результаті цього універсалу не відбувся і грандіозний процес над Потієм і Терлецьким. Та й сама королівська обіцянка зайнятися в найближчому майбутньому усуненням ворожнечі між православними й уніатами була вельми й вельми неоднозначною” [114].

Що ж стосується подальшої долі ув’язненого в цей час у Марієнінбургській фортеці звинуваченого у шпигунстві екзарха Никифора, то для звільнення якого К. Острозький зробив все можливе [115]. П. Жукович з цього приводу пише: «З листа Сигізмунда до султана ясно, що в травні 1599 р. Никифор був ще живий... Як довго пробув Никифор у Марієнбургськоім ув'язненні, точно не відомо. До самого останнього часу латино-уніатські письменники завзято стверджували, що він не закінчив своїх днів у Марієнинбурзі, як стверджували православні письменники, а втік із нього чи навіть випущений був на волю. Тільки воістину дорогоцінна для науки обмовка Іпатія Потія в листі до Лева Сапєги («зрадник Никифор здох у Марієнинбурзі») вирішила нарешті безповоротно цю стару суперечку на користь православних письменників» [116].

Поїздка Сигізмунда в Швецію виявилася невдалою. Його конфлікт з переважно протестантським населенням і дворянством закінчився військовими діями, в результаті яких у липні 1599 було проголошено про втрату ним шведського престолу [117].

Встановлене універсалом 13 квітня 1598 року свого роду перемир’я в стосунках уніатів із православними, було порушено ще до виїзду Сигізмунда з Польщі. “Та й важко було його не порушити в часі, коли ніде, ні в яких сферах зовнішнього церковного життя, не було проведено ще різких розмежувальних ліній між православним і уніатським» [118].



* * *


Королівський універсал, який забороняв судові змагання між представниками православ’я і унії, зіграв, як видно, свою роль в тому, що протягом 1598-1599 років (до смерті М. Рогози) ми не бачимо спроб уніатів заволодіти Печерським монастирем. Так Никифор Тур лишився фактичним архимандритом Києво-Печерським і перебував на архимандрії до самої своєї смерті 1599 року.

Гірше було з маєтками монастиря, значну частину яких Рогозі вдалося загарбати. В цьому питанні центральний уряд рішуче стає на бік митрополита, не звертаючи уваги на встановлене сеймом 1598 р. Так, 10 квітня 1598 року королівською грамотою було наказано Новгородському каштеляну, князю Олександру Полубенському борг у 1300 коп литовських віддати не Лаврі, а особисто Михайлу Рогозі, як архимандриту Києво-Печерському [119]. 3 травня 1599 р. король наказав бобруйському державцю Янові Боянівському вносити Рогозі, як Києво-Печерському архимандриту, медяну данину з бобруйської волості (по 200 пудів меду щорічно) і виконувати на його користь інші, належні з неї, повинності, під загрозою передання його за подальшу завзятість королівському суду [120] . З могилівських міщан Максимовичів, данників Києво-Печерського монастиря, митрополиту Рогозі вдалося 1598 р., за рішенням трокського земського суду, стягнути вісім тисяч коп грошів [121]. Деякими маєтками Києво-Печерського монастиря, розташованими в межах великого князівства литовського, митрополит Рогоза в 1598 р. устиг, було, при сприянні урядової влади, зовсім опанувати, і посадив вже в них своїх урядників. Коли, особисто з'явившись до Литви, архимандрит вигнав цих урядників і повернув маєтки під своє управління [122], митрополит оскаржив на Тура в головний литовський трибунал. У своїй скарзі від 1 вересня 1598 р. М. Рогоза вказував на те, що "…Никифор Тур, вигнаний з середовища шляхетних людей, з багатьма пройдисвітами та наливайківцями зробив напад на митрополичі церковні маєтки та, вигнавши Київського митрополитанського управляючого Гурія Островецького, насильницьки почав над ними панувати. Після цього, знов зібрав ворогів церкви та унії і зробив напад на села Києво-Печерського монастиря… (що були захоплені М. Рогозою — І.Ж.)… Осовище та Іванишевичі у повіті Мозирському та на Хоромці, Бородичі, Іздимники, Порицьк, Косарицьк та Доколик у Новогрудському воєводстві. Напавши вночі на ці села, він пограбував їх і невідомо де зараз перебуває управляючий Федір Пучківський. Все, що мав Ф. Пучківський, Н. Тур забрав для себе. Крім того він збирає пройдисвітів та негідників для того, щоб знову почати робити напади на церковні маєтки" [123]. Лев Сапєга в листі від 25 вересня 1598 р. наказував своєму могилівському чиновнику, щоб він, порадившись із полоцьким хорунжим, постарався силою приборкати свавільця Тура і, повернувши села у владу митрополита, допомагав останньому справно одержувати з них річні податі [124]. Разом із тим, у грамоті від 19 березня 1598 року, що стосується переділу маєтків між Печерським і Миколаївським монастирями, Никифор Тур виступає як повноправний архимандрит Києво-Печерський [125].

Того ж 1598 р. трибунал визначив передати у володіння митрополита Рогози печерські монастирські села, що лежали в межах великого князівства литовського. Але наприкінці березня 1599 р. стало ясно, що зробити це вповні навряд чи вдасться. Так, передати Рогозі монастирські села: Вольницю, Дубровну, Міжлісся, Положевичі, Ясен, Осово, Вовчу, не дозволили урядники віленського воєводи Хр. Радивіла. Передати села Поріччя, Косоричі і Докалля, перешкодив новгородський каштелян кн. Ал. Полубенський. Нарешті передати Рогозі села Хоромці і Иванищевичі не допустили урядники архимандрита Никифора і селяни цих сіл. У зв’язку з цим митрополит Рогоза приніс у трибунал нову скаргу на тих осіб, що не допустили введення його у володіння. Втім, зіткнення його з Хр. Радивилом закінчилося миром у сприятливому для нього сенсі. Монастирські села залишилися в оренді в Хр. Радивіла, але належну з них плату (12 кіп литов.) він зобов'язався виплачувати щорічно митрополиту, як Києво-Печерському архимандриту.

Цікавим прикладом того, що Лавра була далеко не одинока, і як її підтримували, зокрема, урядові власті Києва, є позов, поданий Никифором Туром із Печерською капітулою на М. Рогозу про вісім тисяч коп грошів, незаконно узятих з могилівських міщан  — лаврських данників, то київським земським судом присуджено стягнути цю суму з маєтків митрополичих. Зрозуміло, що Никифор не отримав тих грошей, але прецедент вагомий [126]. Цікавий фрагмент знаходимо в листі папи Климента VIII до короля Сигізмунда від 10 липня 1599 року. Не виключено, що він стосується, власне, до маєтків Печерського монастиря. Отже, папа в своєму листі, присвяченому настановам до короля з приводу сприяння унії, пише: “Шановного брата митрополита русинів-католиків було одним із знатних мужів цього королівства силою позбавлено майже всіх його володінь для того, щоб обдарувати ними якогось схизматицького абата — а цього ти ніяким чином не повинен дозволяти" [127].

Звичайно о. Никифору не вдалося зберегти всі маєтки. Та, в любому випадку, С. Голубєв мав абсолютну рацію, пишучи, що не дивлячись на деякі матеріальні втрати боротьба Печерського монастиря з уніатами "мала важливе значення не тільки для Києво-Печерської обителі, але й взагалі для всієї західноруської церкви. Важливим був уже сам факт боротьби, істотну важливість мало рішуче заперечення прав уніатів на найдавнішу святиню Православ'я і тверде, мужнє стояння за неї. Приклад загальновшановуваної православної Печерської обителі не міг не впливати на все південноруське народонаселення, що подібно до неї зазнавало утисків від поборників унії, і природно повинен був викликати в них ті ж почуття любові і відданості до праотецької віри, якими одухотворені були лаврські захисники православ'я" [128].



* * *


Помер архимандрит Києво-Печерський Никифор Тур 1599 року і похований у Великій Церкві Печерській. По ньому на Печерську архимандрію був обраний уже визначний на той час борець з унією, учасник Брестського православного собору Єлисей Плетенецький.

Плетенецький, як здається, не був членом печерської братії (хоча, власне, ми не можемо відкинути того, що він міг бути пострижеником Лаври), і його обранню могло сприяти виключно його визначне становище в антиунійній боротьбі. Не виключено також, що тут зіграла роль православна шляхта Київщини, яка мала право брати участь в обранні архимандрита Києво-Печерського, і особисто князь К. Острозький.

1599 рік ознаменувався не тільки зміною на Печерській архимандрії, але й смертю Михаїла Рогози, місце якого того ж року зайняв найактивніший прихильник унії з-поміж її засновників  — Іпатій Потій. Уже з перших місяців свого перебування на цій посаді він відновлює енергійні спроби заволодіти Печерським монастирем, чи, хоча б його маєтками.

Так, 26 вересня 1599 року, в один день із грамотою на Київську митрополію Потій отримує і жалувану королівську грамоту на Печерську архимандрію [129]. 2 жовтня того ж року Сигізмунд видає ще одну грамоту того ж змісту, але більш широку, в якій не лише наголошує на праві Іпатія Потія, але нагадує про історію унії і передачу монастиря київським митрополитам. Наостанку король нагадує "всім загалом, і кожному особисто, сенаторам, урядникам, шляхті, рицарству, і всім іншим простому духовному і світському населенню землі Київської, а особливо всьому духовенству, боярам і підданим монастиря Печерського…" про необхідність коритися Потію [130].

Перший же місяць свого юридичного архимандритства в Києво-Печерському монастирі Іпатій Потій ознаменував спробою фактичного заволодіння монастирськими селами: Печерськом, Цвиковим, Барсуками, Холиком, Озеранами і Тарасовичами (в оршинському повіті). Але ця спроба закінчилася невдачею. Печерські ченці Іона Корченін і Оксентій Табор не допустили призначених для цього чиновників передати села Потію. Особливо сильний опір (використано було навіть вогнепальну зброю) здійснено було при нападі уніатів на село Печерське (12 жовтня 1599 р.). Митрополиту довелося поки обмежитися подачею офіційної скарги на енергійних ченців [131]. Втім, спроб до фактичного заволодіння самим Києво-Печерським монастирем у 1599 р. з боку Потія ще не робилося.



* * *


В грудні 1599 року, коли стало відомо про швидке наступне зізвання сейму, від імені православного дворянства було вчинено новий позов на Потія і Терлецького з приводу незаконно займаних ними православних кафедр. Серед звинувачень Потію фігурувало і незаконне заволодіння ним титулом архимандрита Києво-Печерського [132].

Сейм відкрився на початку лютого 1600 року. Розгляд справи проти Терлецького і Потія відбувався 15-16 березня, за відсутності православних позивачів, і, зрозуміло, жодних позитивних наслідків не дав: обидва відступники були визнані віднині і довіку виправданими в цій справі [133]. Цим сеймовим рішенням не лише було зневажено думку православних у питанні, яке розглядалося, але й розпочато новий розвой уніатських нападів на православних. Рішенням від 16 березня відновлений плин усіх судових процесів уніатів із православними, припиненим універсалом 13 квітня 1598 р. У зв’язку з новим офіційним підтвердженням сеймовим судом законності унії й уніатської ієрархії, результати цих процесів, принаймні з погляду центральної урядової влади, мав бути вирішеним уже наперед, оскільки всі уніатські влади сеймом були визнані законними, а православна сторона названа такою, що незаконно повстає проти правомірного порядку речей [134].

Незабаром після сейму 1600 р. Сигізмунд дав наказ київському підчашому Лаврентію Лозці ввести Потія у володіння київською митрополією і приналежними до неї маєтками. Руському духовенству, особливо київського воєводства, наказував при цьому (грамотою від 8 квіт. 1600 р.) ні в чому Лозці не протидіяти, а навпаки бути у всім слухняним митрополиту Потію. Тоді ж король видав грамоту й до жителів київського воєводства й інших повітів. Уведення Потія у володіння Софійським собором і Видубицьким монастирем (із двома селами) учинилося безперешкодно, як видно з повідомлення про це Лозки королю (від 15 липня 1600 р.). Але проти передачі деяких із митрополичих маєтків, на які пред’являв претензії і Печерський монастир, виступив новий архимандрит Києво-Печерський Єлисей Плетенецький. За це його разом із капітулою покликано до королівського задворного суду. Разом з цим той же Лозка вніс у книги київського міського магістрату протестацію про те, що київський гродський уряд не надав йому сприяння при введенні Потія у володіння маєтками, за які сперечалися Плетенецький із Печерською капітулою, і не прийняв його заяви про це.

Розбір справи в королівському задвірному суді по скарзі Лозки відбувався 4 вересня 1600 р. Уповноважені відповідачів, ченці Серапіон і Григорій, заявили суду, що ті маєтки, через які вони покликані в суд, належать Києво-Печерському монастирю, і просили про відстрочку для представлення доказів. Суд погодився на відстрочку, але під погрозою встановленого в законі штрафу у випадку невиконання обіцяного. Новий розбір справи в королівському суді відбувався 26 жовтня 1600 р. Сторони добровільно помирилися на тім, щоб спірні маєтки митрополичі в київському воєводстві надалі належали митрополиту Потію, але щоб він відмовився від стягнення збитків і колишніх з них доходів. Король наказав Плетенецькому і київський капітулі не перешкоджати Лозці вчинити доручене йому уведення у володіння, під погрозою штрафу в 5000 коп литовських грошів [135] .

Поступово Потій не лише оволодів усіма маєтками Печерського монастиря у великому князівстві Литовському, якими встиг опанувати Рогоза, але і силою захопив 22 листопада 1600 р. монастирський двір Печерськ із селами, що були подаровані Лаврі ще 1532 року князем Олексієм Лахтиновичем [136] (проти чого Києво-Печерська капітула протестувала в Орші)» [137]. Серед протестацій, винесених на сейм 1601 року фігурує захоплення силою “митрополитом” Потієм осінню 1600 р. фільварку під Могилевом і трьох сіл [138].



* * *


На початку XVII ст. уряд і надалі продовжує ігнорувати існування православних. Всі церковно-ієрархічні посади, навіть настоятельські в монастирях, король не тільки заміщає уніатами, але в самих грамотах своїх виразно говорить про обов'язковість для призначуваних перебувати в єднанні з римською церквою. Так само уряд фактично заохочував уніатів до судових переслідувань православних та навіть прямого насилля. Втім, не завжди ці намагання досягали своєї мети. На противагу центральному уряду православні руські дворяни, особливо вищих чинів, з великою енергією захищають у судах і в інших місцях своїх переслідуваних одновірців [139].

І тільки на краківському сеймі, який відкрився 22 січня 1603 р. намітилися певні зрушення на користь православних. Вони безпосередньо стосувалася Києво-Печерської лаври. Зважаючи на підтримку багатьох і неправославних депутатів, король був змушений погодитися задовольнити прохання руських земських послів про те, щоб архимандрит Києво-Печерського монастиря був обраний, згідно старої жалуваної грамоти [140], київським дворянством разом з печерськими ченцями, і щоб на майбутнє знищене було з'єднання звання Києво-Печерського архимандрита зі званням київського митрополита (як ми знаємо, таке з’єднання потім було повторене московським урядом в під час прийняття Генеральних штатів).

Зважаючи на ту надзвичайну роль, яку грала Лавра в релігійному житті України та й Київської і всія Русі митрополії, загалом, ця королівська поступка набула значення великого церковного факту. Адже, хоча Києво-Печерський монастир не прийняв унії, як не прийняв і призначених йому королем уніатських архимандритів, та юридично, з погляду уряду, це був бунт проти влади, і хоча уніатські митрополити фактично монастирем не володіли, уряд продовжував вважати їх законними Києво-Печерськими архимандритами. Смерть Никифора Тура тут також зіграла негативну роль, оскільки він, хоча й був зігнаний багатьма грамотами з архимандритства, все ж свого часу отримував на нього королівську грамоту. Отець Єлисей же був з точки зору короля просто самозванцем.

Утім, саму обіцянку Сигізмунда відносно Києво-Печерського архимандритства було дано в такому вигляді, що король попередньо буде просити папу про те, аби він скасував свою буллу, якою Києво-Печерський монастир назавжди надавався київським митрополитам-уніатам. Король, дійсно, незабаром після сейму звернувся до папи з проханням про скасування відповідної булли, мотивуючи своє прохання тим, що право патронату над Києво-Печерським монастирем належить не королю, а відомим фаміліям руського обряду, від яких воно не може бути відняте без серйозного сум'яття в державі. Климент VIII своїм бреве (від 19 липня 1603 р.) [141] дійсно скасував буллу про з'єднання Києво-Печерської архимандрії з київською митрополичою кафедрою, але з тими умовами, аби за це надане була цій кафедрі відповідне відшкодування, і аби на Києво-Печерську архимандрію обраний був дійсний католик (virum aliquem egregie catholicum). Очевидно папа чи не був в курсі дійсних подій в Україні, чи не хотів їх визнавати. Ще одною умовою, відзначеною в бреве, було, аби на майбутнє залишилася недоторканною влада київського митрополита над Києво-Печерським архимандритом.

Через три тижні, 9 серпня 1603 р. [142], папа особливою грамотою надав своєму нунцію в Польщі право розірвати владою апостольського престолу з'єднання Києво-Печерської архимандрії з Київською митрополичою кафедрою, але під умовою відповідного цій кафедрі відшкодування з боку короля, на розсуд нунція. Тоді ж папа про надане нунцію право особливою грамотою (9 серпня 1603 р.) сповістив і короля.

Як правильно відмічав П. Жукович, така велика поступка, зроблена православним з боку уряду саме тому, що вона здавалася уніатам зовсім незначною. Так, Потій у листі до Лева Сапєги (5 квітня 1603 р.) висловив судження, що, власне, відняти у нього настоятельство в Києво-Печерському монастирі ще не означає вилучити цей монастир з-під влади його, як єдиного законного митрополита Київського. При цьому він наголошував, що привілей київських митрополитів стародавніший від привілею, даного Києво-Печерському монастирю на вільне обрання архимандрита.

Бачив Потій свій певний шанс і в справі обрання архимандрита. Адже, як ми уже відзначали, хоча в 1603 році Єлисей Плетенецький управляв Печерською обителлю уже четвертий рік, він не мав жодного державного юридичного статусу архимандрита, а отже посада його офіційно вважалась вакантною. Ясно, що з православного боку тут ішлося тільки про залагодження необхідних юридичних норм і надання уряду документів про обрання о. Єлисея. Але, як не дивно, на монастир знайшлися і інші претенденти. І серед них все той же Іпатій Потій.

Справа ускладнилась тим, що 13 грудня 1603 року помер волинський воєвода Олександр Костянтинович Острозький, вірний син свого вже старого тоді батька, і палкий борець за православ’я. Яким сильним був вплив Олександра Острозького на події в державі, ясно уже з того, що через десять днів після його смерті Сигізмунд III писав (23 грудня 1603 р.) Потію: «Думаємо, що до Вас дійшла вже звістка про смерть волинського воєводи. Тому здалося нам зручним знову писати київському біскупові щодо обрання Печерського архимандрита... Ви самі не відмовитеся ужити, які можливо, у цій справі старання. Господь Бог нехай сам веде цю справу за своїм розсудом». В цих, на перший погляд, не зовсім зрозумілих рядках мова йде саме про бажання Потія бути обраним на Києво-Печерську архимандрію [143].

В результаті, протягом двох років після сейму 1603 року питання про Печерського архимандрита продовжувало залишатися невирішеним остаточно.

23 червня 1603 року Потій написав до канцлера Сапєги листа, який, на нашу думку, є вельми показовим як в плані історії спроб уніатів (і самого Потія) захопити Лавру, так і в плані ще одної ілюстрації до питання про ті "високоідейні" чинники, на яких забазовано унію. Так, у листі Потій з жалем говорить, що не встиг свого часу серйозно поговорити з Сапєгою на різні цікаві для нього теми, "а особливо про справу Печерського архимандритства, яке мені начебто обіцяне, а якщо це прийде до здійснення, тоді я і митрополією об землю вдарю, бо Ваша мосць зволить і сам те знати, які з неї доходи, що зараз і хліба в жодному фільварку не маю. Бачу, що це зроблено в надії на смерть київського воєводи, а він, як орел, відмолод і не перестає мене переслідувати і, видно, доб'ється всього, чого хоче, якщо наді мною не буде видимого Божого захисту, бо на панів католиків важко надіятися". І далі "Бачу, що мене ця митрополія з усього оголить, якщо не буде Божої ласки й опіки його королівської милості для мене у справі маєтків Печерського монастиря, хоча б тих, що в Литві, якщо не може бути нічого більшого. А Ваша мосць, м[ій] м[илостивий] пане і добродію, у своїй постійній ласці пам'ятай про мене і в чому можеш рятуй мене, Ваша мосць, своїм заступництвом у його королівської милості, поки прийде час тієї монастирської елекції; а якби його королівською милістю кого-небудь від себе з рекомендацією моєї особи в той призначений час послав, хоч знаю, що це у схизматиків і противників моїх місця мати не буде, але, можливо, через незгоду зірвалась би ця елекція. А згодом Господь Бог може щось інше вчинити, так що вороги Божої церкви не матимуть втіхи, бо їм не стільки про мою особу йдеться, скільки щоб папі щигля дати, його рішення зламати і по-старому в неволі турецькій і в схизмі проклятій бути. Все інше Господу Богу і Вашій мосці м[ого] м[илостивого] пана ласці доручаю, а самого себе ще раз з усіма моїми справами здаю на ласку і захист вашої мосці" [144].

На обрання, за сприяння королівської влади, на Печерську архимандрію Потій надіявся ще в квітні 1604 року. Хоча й не сподіваючись негайно вступити фактично у володіння монастирем із усіма його маєтками, він, проте, думав, що це саме собою прийде з часом, аби тільки король офіційно затвердив його обрання. Сам Плетенецький (твердив Потій) піде з Печерського монастиря, коли побачить, що король затвердив обрання Потія. А потім і ченці, коли від нього звільняться, стануть діяти у відповідності з волею короля, та й багато інших знайдеться засобів, що приведуть мало помалу до опанування ним, Потієм, монастирем. На майбутньому ж сеймі ченці повинні будуть мовчати, бо у відношенні до обрання королем досить робилося по їхній волі, і якщо вони не зуміють скористатися королівською милістю, нехай самі себе звинувачують. Король же, маючи інше обрання на користь його, Потія, може прямо його затвердити, тому що призначати нові вибори за умови скаженої завзятості ченців було б смішно. Взагалі в справі Києво-Печерського архимандритства, за поясненням Потія, залишається одне з двох: чи затвердити якесь із двох обрань, що відбулися, чи призначити нове обрання, але це останнє може бути зроблено тільки з порушенням авторитету королівської влади. За умов всього цього Потій просив литовського канцлера клопотати, разом з іншими сенаторами, перед королем про затвердження обрання його в Києво-Печерські архимандрити. Але часи на той час уже дещо змінилися, і сам уніатський митрополит мав щодо такого затвердження певні сумніви, а тому більше налягав на відбирання і передачу йому монастирських маєтків.

Втім, змушений робити певні поступки Печерській обителі, Потій завзято стояв на своєму незаперечному, на його думку, праві юрисдикції над архимандритом цього монастиря. "Король у зв’язку зі спеціальним проханням до нього папи про це, — писав він, — не може по совісті затвердити обрання схизматика". Що ж стосується його, Потія, то він ніколи не примириться з таким фактом. При цьому він знову й знову відзначає, що головним винуватцем невдачі унії у Києві і Вільні є К. Острозький [145].

В такому вигляді справа про Печерську архимандрію поступила на сейм 1605 року. І тільки після цього, 22 лютого видана була королем жалувана грамота на Києво-Печерську архимандрію (з правом володіти всіма маєтками Києво-Печерського монастиря) Єлисею Плетенецькому. Грамота дана по чолобиттю самого Плетенецького і печерської братії, що його обрала, і на посилене прохання київського воєводи К. Острозького [146].

На цьому, власне, і закінчилась багатолітня справа навколо спроб уніатів захопити Києво-Печерський монастир. Зусилля уніатського митрополита відстояти його, хоча б de jure, за уніатською церквою залишилися марними. Втім, змушений принести православним цю жертву, Сигізмунд III постарався зробити усе, що тільки міг, на підтримку прав і інтересів уніатського митрополита. За три дні до видання жалуваної грамоти Плетенецькому, 20 лютого, Сигізмунд дав митрополиту Потію грамоту на володіння всіма тими маєтками Києво-Печерського монастиря, що знаходилися в межах Великого князівства Литовського (перераховані докладно [147] ).

Крім того, того ж дня, коли видана була грамота Плетенецькому, 22 лютого, на прохання митрополита Потія, Сигізмунд видав йому потвердну грамоту про надання митрополиту Київському Іпатію Потію і його спадкоємцям усіх тих прав юрисдикції над усіма церквами і духовенством руським, що даровані королем Сигізмундом I (2 липня 1511 р.) православним київським митрополитам. Сигізмунд III не просто підтвердив грамоту Сигізмунда I, але і зі свого боку додав особливе роз'яснення, яке не залишало ніяких сумнівів у тому, що він у питанні підпорядкування уніатському київському митрополиту всієї руської (отже, і православної, що відкинула унію) церкви однозначно стоїть на боці Риму. Грамотою Сигізмунда III від 22 лютого влада митрополита Потія і взагалі уніатських митрополитів підтверджувалася над всією ієрархією і над усім духовенством греко-руської церкви, нікого не виключаючи, отже, не виключаючи двох православних владик, котрі не прийняли унії, і навіть новозатвердженого православного Києво-Печерського архимандрита. Щодо останнього, навіть наперед накинута деяка тінь підозри на видану в той же день на його користь жалувану грамоту. Словом для захисту прав митрополичої юрисдикції над Києво-Печерським архимандритом, як бажав того Потій, зроблено все можливе [148].

Такою була ситуація навколо Печерського монастиря на початку XVII ст. І потрібно було ще багато зусиль — тяжких і часто кривавих, аби наша прадавня Віра і наша Свята Обитель Печерська були остаточно відстояні від католицьких зазіхань. Починалась Могилянська доба...







ПРИМІТКИ


 [1] Макарий. История русской церкви. — М., 1995. — Кн. 5. — С. 97.

 [2] Левицкий О. Южнорусские архиереи XVI — и XVII вв. // Киевская старина. — 1882. — № 1. — С. 50.

 [3] Там само. — С. 51.

 [4] Там само. — С. 54.

 [5] Там само.

 [6] Там само.

 [7] Там само. — С. 52.

 [8] Там само. — С. 58.

 [9] Там само. — С. 66-72.

 [10] Там само. — С. 73.

 [11] Там само. — С. 72.

 [12] Там само. — С. 87-93.

 [13] Макарий. История русской церкви… — Кн. 5. — С. 256.

 [14] Цит. за: Там само. — С. 264-265.

 [15] Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные и изданные Археографическою комиссиею.  — Спб., 1851.  — Т. 4. — С. 43.

 [16] Жукович П.Н. Брестский собор 1591 года (по новооткрытой грамоте, содержащей деяния его) // Известия отделения русского языка и словесности имп. Академии наук. — Спб., 1907. — Т. 12. — Кн. 2. — С. 45

 [17] Жукович П. Сеймовая борьба православного западнорусского дворянства с церковной унией (до 1609 г.). — Спб., 1901. — С. 90-91.

 [18] Там само. — С. 91.

 [19] Там само. — С. 91-92.

 [20] Там само. — С. 94-96.

 [21] Там само. — С. 64.

 [22] Там само. — С. 99-100.

 [23] Там само. — С. 133-134. — Прим. 291.

 [24] Там само.

 [25] Див. Документ 8.

 [26] Див. Документ 8.

 [27] Максимович М.А. Воспоминание о Никифоре Туре, архимандрите Печерском // Собрание сочинений. — К., 1876. — Т. 1. — С. 329.

 [28] Голубев С.Т. Петр Могила и его сподвижники. — К., 1883. — Т.1. — С. 257.

 [29] Жукович П.Н. Сеймовая борьба… — С. 133-134. — Прим. 291.

 [30] Голубев С.Т. Петр Могила и его сподвижники… — Т. 1. — С. 257; Жукович П.Н. Сеймовая борьба… — С. 133-134. — Прим. 291.

 [31] Див. Документ 8.

 [32] Див. Документ 1.

 [33] Див. Документ 8.

 [34] Архив Юго-Западной России, издаваемый Временною Комиссиею для разбора древних актов. — К., 1859. — Ч. 1. — Т. 1. — № 101. — С. 427.

 [35] Жукович П. Сеймовая борьба… — С. 111.

 [36] Там само. — С. 112-113.

 [37] Там само. — С. 113.

 [38] Там само. — С. 114-115.

 [39] Боротьба Південно-Західної Русі і України проти експансії Ватикану та унії (X  — початку XVII ст.). Збірник документів і матеріалів. — К., 1988. — С. 117.

 [40] Жукович П. Сеймовая борьба… — С. 116.

 [41] Там само. — С. 118-119.

 [42] Там само. — С. 126-127.

 [43] Там само. — С. 125-126.

 [44] Там само. — С. 133-134. — Прим. 291.

 [45] Голубев С.Т. Петр Могила и его сподвижники… — Т. 1. — С. 258; Жукович П.Н. Сеймовая борьба… — С. 133-134. — Прим. 291.

 [46] Жукович П. Сеймовая борьба… — С. 134.

 [47] Див. Документ 2.

 [48] Див. Документ 8.

 [49] Див. Документ 8.

 [50] Див. Документ 8.

 [51] Див. Документ 8.

 [52] Жукович П. Сеймовая борьба… — С. 127.

 [53] Там само. — С. 127-128.

 [54] Там само. — С. 134.

 [55] Там само. — С. 134-135.

 [56] Там само. — С. 139-140.

 [57] Там само. — С. 142.

 [58] Там само. — С. 148.

 [59] Там само. — С. 149-150.

 [60] Там само. — С. 154.

 [61] Там само. — С. 157-158.

 [62] Там само. — С. 160-161.

 [63] Там само. — С. 161-162.

 [64] Там само. — С. 163.

 [65] Там само. — С. 163-165.

 [66] Там само. — С. 165-166.

 [67] Опубліковано: Боротьба Південно-Західної Русі і України… — С. 122-123.

 [68] Жукович П. Сеймовая борьба… — С. 167.

 [69] Там само. — С. 168-170.

 [70] Там само. — С. 172-173.

 [71] Там само. — С. 173-175.

 [72] Там само. — С. 175-176.

 [73] Там само. — С. 210-214.

 [74] Там само. — С. 196.

 [75] Там само. — С. 203-204.

 [76] Мова йде про напади наливайківців, по-правді вельми епізодичні, бо рух Наливайка взагалі був передусім соціально-економічним, і серйозної національно-релігійної програми не мав.

 [77] Жукович П. Сеймовая борьба… — С. 207.

 [78] Там само. — С. 208.

 [79] Там само. — С. 208-209.

 [80] Там само. — С. 209-210.

 [81] Там само. — С. 210.

 [82] Там само. — С. 215-217.

 [83] Там само. — С. 217.

 [84] Див. Документ 3.

 [85] Жукович П. Сеймовая борьба… — С. 218-219.

 [86] Там само. — С. 224-227.

 [87] Там само. — С. 221-222.

 [88] Акты, относящиеся к истории Западной России… — Т. 4. — С. 151-152.

 [89] Боротьба Південно-Західної Русі і України… — С. 145

 [90] Там само. — С. 145-146.

 [91] Див. Документ 8.

 [92] Максимович М.А. Воспоминание о Никифоре Туре… — С. 330.

 [93] Жукович П. Сеймовая борьба… — С. 219-221.

 [94] Там само. — С. 233-234.

 [95] Там само. — С. 236.

 [96] Там само. — С. 237.

 [97] Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России… — С. 196-198. — № 163.

 [98] Див. Документ 5, а також Документ 8.

 [99] Цей же Іона архідиякон згаданий у грамоті від 19 березня 1598 р. \Архив Юго-Западной России, издаваемый Временною Комиссиею для разбора древних актов. — Ч. 8. — Т. 4. — С. 169-170.\. Можливо, цей же Іона (Корченін — ?) керував обороною лаврського села Печерська від уніатів 12 жовтня 1599 р. — див. стор. 29.

 [100] Максимович М.А. Воспоминание о Никифоре Туре… — С. 332.

 [101] Див. Документ 8.

 [102] Див. Документ 8. Див. також коментар цих подій у роботах: Голубев С.Т. Петр Могила и его сподвижники… — Т. 1. — С. 260-261; Жукович П.Н. Сеймовая борьба — С. 303. — Прим. 664.

 [103] Див. Документ 7.

 [104] Голубев С.Т. Петр Могила и его сподвижники… — Т. 1. — С. 261; Васильєв М.Г. Стосунки Києво-Печерської лаври з Литвою та Московською державою у XV-XVII сторіччях (Економічні питання). Рукопис. — К., 1995. — С. 37-38. Копія грамоти знаходиться : ЦНБ АН України, Інститут рукопису, I, 5415, арк. 17-17 об.

 [105] Див. Документ 6.

 [106] Голубев С.Т. Петр Могила и его сподвижники… — Т. 1. — С. 262.

 [107] Максимович М.А. Воспоминание о Никифоре Туре… — С. 333.

 [108] Жукович П. Сеймовая борьба… — С. 303-304.

 [109] Там само. — С. 304-312.

 [110] Там само. — С. 312.

 [111] Там само. — С. 314.

 [112] Там само. — С. 315-318.

 [113] Там само. — С. 318-328.

 [114] Там само. — С. 344.

 [115] Там само. — С. 345-350.

 [116] Там само. — С. 349-350.

 [117] Там само. — С. 350-351.

 [118] Там само. — С. 351.

 [119] Акты, относящиеся к истории Западной России… — Т. 4. — С. 184.

 [120] Археографический сборник документов, относящихся к истории северо-западной Руси, издаваемый при управлении Виленского учебного округа. — Вильна, 1867. — Т. 4. — С. 63-64. — № 43.

 [121] Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России… — С. 203-204. — № 167.

 [122] Голубев. Петр Могила и его сподвижники… — Т. I. — С. 262-263.

 [123] ЦНБ АН України, Інститут рукопису, I, 5415, арк. 17 об. -18.

 [124] Там само. — арк. 18 об. -19.

 [125] Архив Юго-Западной России… — Ч. 8. — Т. 4. — С. 169-170.

 [126] Голубев С.Т. Петр Могила и его сподвижники… — Т. 1. — С. 263-264

 [127] Боротьба Південно-Західної Русі і України... — С. 165-166.

 [128] Голубев С.Т. Петр Могила и его сподвижники… — Т. 1. — С. 264.

 [129] Див. Документ 9.

 [130] Див. Документ 10.

 [131] Див. Документ 11.

 [132] Жукович П. Сеймовая борьба… — С. 372.

 [133] Там само. — С. 380-383.

 [134] Там само. — С. 384.

 [135] Архив Юго-Западной России, издаваемый Временною Комиссиею для разбора древних актов.  — К., 1871. — Ч. 1. — Т. 4. — С. 301-303. — № 17.

 [136] Мова йде про грамоту від 1 грудня 1532 року, копія якої знаходиться у відділі рукописів ЦНБ України ім. Вернадського \ЦНБ України ім. Вернадського. Інститут рукопису. I. 5415. — С. 2-2 об.\

 [137] Жукович П. Сеймовая борьба… — С. 396-397.

 [138] Там само. — С. 403.

 [139] Там само. — С. 410.

 [140] Жукович у прим. 892 на стор. 427 свідчить, що малась на увазі грамота Сигізмунда I від 4 липня 1522 р.

 [141] Архив Юго-Западной России, издаваемый Временною Комиссиею для разбора древних актов. — К., 1861. — Ч. 2. — Т. 1. — С. 40-44.

 [142] Там само. — С. 44.

 [143] Там само. — С. 434.

 [144] Боротьба Південно-Західної Русі і України... — С. 177-178.

 [145] Жукович П. Сеймовая борьба… — С. 435-437.

 [146] Див. Документ 12. Потій зрікся архимандритства 20 лютого 1605 р. (Див.: Археографический сборник документов… — Т. 4. — С. 81-82).

 [147] Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией. — Спб., 1863. — Т. 2. — С. 30-31.

 [148] Жукович П. Сеймовая борьба… — С. 459-461.


ТЕКСТИ ДОКУМЕНТІВ














Див. також:


Синопсис. Київ, 1674. (Переклад та примітки Ірини Жиленко)

Ірина Жиленко. Святий Серапіон Печерський — маловідомий український письменник XIII ст.

Ірина Жиленко. Вшанування святих Бориса і Гліба та Києво-Печерська писемна традиція.

Ірина Жиленко. Печерські тексти про свв. мучеників Бориса і Гліба.

Ірина Жиленко. Житіє та чудеса святої великомучениці Варвари.

Ірина Жиленко. Україна: християнство до заснування Київської Русі.









‹‹   Головна         ДОКУМЕНТИ


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.