Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Ева Томпсон. Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм. — К., 2006. — С. 6-18.]

Попередня     Головна     Наступна





Тетяна ДЗЯДЕВИЧ

ДИСТАНЦІЮЮЧИСЬ ВІД ІМПЕРІЇ



Крок за кроком постколоніальні студії долають кордони і проникають в український науковий та суспільний дискурс. Цей факт є цілком закономірним для молодої держави, яка може вести своє літочислення з середини першого тисячоліття, від трипільської чи зарубинецької культури, а може, й від 1991 року. Це залежить від того, з якої точки зору підійти до питання. Проте очевидним є той факт, що сучасному українцеві дуже важко уявити себе поза російським контекстом. Так чи інакше, але Росія присутня у щоденній свідомості не лише пересічного українця, а й сучасної української інтелектуальної еліти. Це є наслідком тривалої, з покоління в покоління, імперської культурної політики. Тому багатьом українським громадянам, навіть тим, хто свідомо асоціює себе з Україною, українською культурою, важко дистанціюватися від привиду вселенської російської літератури, важко подивитись на Росію як на «іншого», дистанціюватись від її впливу, а поза тим усвідомити власну, українську «самість» і самодостатність.

Феномен такої ситуації полягає також і у тому, що часто-густо в цьому потужному дискурсі російської «вселюдськості», «універсальності» губиться й питомо українське. Складається враження, що українцям якось незручно говорити про «своє», про партикулярне на тлі заявленої «вселенськості», яка претендує не багато не мало, а врятувати людство від якогось універсального зла.

Цінність книжки Еви М. Томпсон «Трубадури імперії» полягає в тому, що вона дає читачеві перспективу дистансу до російської культури, літератури, російського дискурсу. Тобто читач має змогу подивитися на знайомі й, так би мовити, «рідні», з дитинства тексти, на авторів, на неоднозначні моменти історії із зовсім іншої перспективи. /7/ Слід зазначити, що для самої авторки російський імперіалізм не є абстрактним поняттям, почерпнутим з книжок. Він також є частиною емпіричного досвіду дослідниці, що вже саме по собі надає книжці перспективи істинності у феноменологічному вимірі. Ева Маєвська Томпсон народилася в м. Каунасі (сучасна Литва) у польській родині. Після Другої світової війни у зв’язку з відомими змінами на політичній мапі Європи її батьки були змушені переїхати до Польщі.

Освіту почала здобувати у Варшавському університеті, а продовжила вже у Сполучених Штатах Америки в університеті Вандербільт, де захистила дисертацію з порівняльного літературознавства. У своєму дослідженні вона зробила порівняльний аналіз школи російського формалізму з американською школою нової критики. Викладала в університеті Індіана, потім у Вірджинії, а також у Вандербільті, доки разом із чоловіком, професором статистики, не осіла у Хьюстоні. Сьогодні вона є професором славістики в Райс університеті у Хьюстоні, штат Техас (США).

Окрім книжки «Трубадури імперії: російська література і колоніалізм» (2000), Ева Томпсон є авторкою таких досліджень, як «Російський формалізм і англо-американська літературна критика. Порівняльне дослідження» (1971), «Зрозуміти Росію: Святий блазень у російській культурі» (1987), деякі частини цієї книжки були відтворені у праці «Шаманство: критичні концепції в соціології» (2004), «Вітольд Гомбрович» (1979). Ева Томпсон є також головним науковим редактором збірки статей «Пошуки самовизначення в російській літературі» (1991), головним редактором часопису «Сарматіан ревю», друкується в низці наукових видань, присвячених славістичним студіям. Її роботи перекладені польською, китайською мовами, неодноразово видавалися й перевидавалися за межами США.

Окремо варто зазначити той факт, що вихід книжки Еви Томпсон у видавництві «Основи» є цілком обумовленим. Можна назвати це збігом обставин, а можна говорити про певну світоглядну спорідненість. Саме завдяки діяльності «Основ» український читач знайомий з працями Едварда Саїда, Ентоні Сміта, Романа Шпорлюка, Анджея Валіцького, на чиї праці неодноразово посилається автор-/8/ка. Можна сказати, що книжка дослідниці цілком органічно вписується у редакційний портфель «Основ».

Постколоніальні студії не надто широко представлені в сучасному українському дискурсі. Загалом на сьогоднішній день досліджень такого плану у світі існує небагато, можна перерахувати на пальцях те, що досі було видано в Україні: збірка статей Марка Павлишина, монографії Миколи Рябчука та Мирослава Шкандрія, із суто теоретичних праць, які не торкаються українсько-російських взаємин, вийшов уже згаданий «Орієнталізм» Саїда, також деякі матеріали були опубліковані у хрестоматії з сучасної літературознавчої теорії «Слово. Знак. Дискурс», виданої у видавництві «Літопис» під редакцією Марії Зубрицької. Тому можна сказати, що монографія Еви Томпсон покликана заповнити суттєву прогалину в сучасній українській гуманітаристиці. Її книжка є не лише доброю нагодою ознайомитись із набутками сучасного американського літературознавства, й подивитись під зовсім іншим ракурсом і на власне минуле, і на взаємини із сусідами. Дослідження ґрунтується на аналізі російського імперського контексту, проте і український, і польський та інші тут перманентно присутні як невід’ємні частини колонізаторської політики імперії. Для читача, який цікавиться постколоніальними студіями, буде цікаво побачити, як теорії Гаятрі Чакраворті Співак чи Гомі Бгабги можуть застосовуватися до слов’янського контексту.

Перший — теоретичний — розділ книжки надзвичайно цікавий, оскільки авторка торкається широкого кола проблем, пов’язаних з теорією постколоніальних студій, проблемою формування національної й державницької самосвідомості, відмінностями у протіканні цих процесів між західноєвропейськими імперіями та Росією. У західному світі постколоніалізм асоціюється перш за все з проблемами расизму, заморськими завоюваннями, тому на Російську імперію, що вела експансіоністську політику стосовно найближчих сусідів, у цьому аспекті дослідники не звертали достатньої уваги.

Тут, мабуть, варто відзначити певну термінологічну проблему. Авторка вживає вслід га Ентоні Смітом термін «етнія», який досі не набув свого поширення в українському науковому дискурсі. Цей термін має франкомовне похо-/9/дження і був уведений в ужиток Рене Жирардом. Етнія стосується однієї з найперших, практично несвідомої стадії формування національної свідомості, максимально віддаленої від поняття держави. Це період, коли населення із зброєю в руках окреслює територію свого побутування, ще не замислюючись над проблемою створення держави.

Ще одним терміном, про який варто згадати, є термін «домініон», яким традиційно називають фактично незалежну державу у складі Британського королівства, пізніше у складі Британської співдружності. Тут «домініон» у класичному значенні може фігурувати лише, коли йдеться про Річ Посполиту, у складі ж Російської імперії домініон — це залежні, підвладні імперії території, які частково (формально) зберегли якісь автономні привілеї, як це сталося з Королівством Польським.

Будучи максимально відвертою, авторка не замовчує й колонізаторських інтенцій Речі Посполитої щодо України. Дослідниця зазначає, що аналіз польсько-українських стосунків з постколоніальної перспективи ще чекає свого часу. Загалом вона надзвичайно уважна до українського контексту. Звісно, дослідження Томпсон у першу чергу було адресоване західному читачеві, і тому деякі історичні факти, наведені у книжці, не є новиною для української аудиторії. Разом з тим, суто по-людськи, приємно, що цьому західному читачеві хтось узяв собі за труд пояснити, чим була Київська Русь, звідки бере початок Росія і що це не одне й те саме. Крім того, Томпсон торкається причин і наслідків українського голодомору; проблеми чорнобильської трагедії та багатьох інших актуальних саме для українців питань. Авторка прямо вказує на однобічне сприйняття Заходом слов’янської культури, сформоване російським імперським саморепрезентативним дискурсом. Саме в цьому, на думку авторки, полягає «незалучення» або іґнорування текстів Адама Міцкевича або Юліуша Словацького постколоніальними західними теоретиками.

Деякі моменти нашої спільної історії, на які посилається авторка, маловідомі в Україні. Як от масакра, влаштована Олександром Суворовим у передмісті Варшави в 1794 p., коли загинуло близько двадцяти тисяч цивільного населення. Скільки поколінь радянських людей були виховані на героїзмі і прикладі воєнного генія Олександ-/10/pa Васильовича, який перейшов через Альпи, що мало хто з українців, народжених у СРСР, має критичний погляд на цього полководця з власне української перспективи, а не з позиції, вихованої радянською/російською пропагандою.

Приклад із Суворовим один із низки багатьох, які наводить дослідниця у своїй книжці, поступово підважуючи оту виховану десятиліттями пропаганди «гомогенність» у сприйнятті історії і право кожного на своє, дистанційоване від офіційної пропаганди бачення загальновідомих осіб та подій. Одним із важливих моментів, який вигідно вирізняє книжку Томпсон серед інших праць, присвячених російському колоніалізму, є увага авторки до явища націоналізму, яке часто-густо було іґнороване або інтерпретоване однозначно попередниками. Вона, на відміну від інших дослідників націоналізму, розрізняє націоналізм аґресивний і націоналізм захисний. Націоналізм аґресивний спрямований на нав’язування власної національної ідентичності іншим. Він є рушійною силою колоніалізму. Натомість у основі націоналізму захисного лежить захист своєї національної ідентичності.

Російський націоналізм є захисним і аґресивним одночасно. У російському дискурсі присутні як комплекс вторинності по відношенню до західноєвропейських імперій, так і постійне прагнення наздогнати й перегнати Захід. Дослідниця детально й переконливо продемонструвала на прикладі аналізу класичної російської літератури механізми зародження і функціонування обох типів націоналістичного дискурсу і наскільки тонка межа їх розділяє.

Олександр Пушкін, Михайло Лермонтов, Лев Толстой увійшли в нашу свідомість як честь і слава російської літератури. Із шкільних років ми знайомі з кавказькою тематикою їхньої творчості, мало задумуючись над тим, що саме стояло за романтичними образами їхніх творів. Детальним аналізом «кавказьких творів» Пушкіна й Лермонтова авторка показала всі важливі моменти, пов’язані саме з аґресивним націоналізмом, що створював основу для російського колонізаторського пафосу. Томпсон є чи не першою дослідницею, яка за допомогою саме постколоніального інструментарію проаналізувала пушкінську «Подорож /11/ в Арзрум під час походу 1829 року», вказавши на колонізаторські інтенції цієї травелоги.

Власне, такі тексти, як «Кавказький бранець», «Подорож...», «Герой нашого часу» належать до початкового етапу постання імперського дискурсу, вони аґресивні й відверті в своїй меті вмотивувати правомірність і необхідність російської присутності на Кавказі і не лише там. Колонізаторський пафос явлений читачеві в максимальній відвертості. Герой кавказьких воєн, честь і гордість російської воєнної історії, генерал Єрмолов явлений читачеві з максимальною відвертістю.

Тонкі спостереження авторки багато чого пояснюють і в подіях, пов’язаних з проблемою Кавказу XX ст., що відбувалися й відбуваються вже на наших очах. Ще в теоретичній частині книжки, пояснюючи різницю між антиколоніальним і постколоніальним дискурсами, авторка зазначила, що доки існуватиме кавказька проблема, доти Росія не зможе перейти до постколоніального наративу. Власне, й те, що численні чеченські веб-сайти демонструють типовий приклад саме антиколоніальної свідомості.

Натомість надзвичайно цікавий і на перший погляд несподіваний аналіз тексту «Війни і миру» Льва Толстого, такого популярного в західних читачів завдяки універсальності, «вселюдськості» заданої в тексті російського класика. Авторка демонструє, що коли в наративі попередників Толстого було прагнення «дорівнятися» до західноєвропейських імперій, то автор «Війни і миру» почував себе «рівним серед рівних». Кутузов не лише прирівнювався до Наполеона, й був зображений набагато привабливішим, глибшим за свого французького візаві. Дослідниця надзвичайно уважна до кожної деталі толстовської нарації й переконливо демонструє, як за ширмою російської «вселенськості» ховається свідома сліпота до малих країн і народів тієї ж Центральної Європи. Мало хто з читачів задумується, де саме знаходиться той же Аустерліц, під чиїм синім небом відбулося переродження Андрія Волконського, і кому яка справа роздумувати над причинами тієї далекої війни початку XIX ст. Важливим є інше — Російська імперія тут зображена як повноправний член європейського VIP-клубу, а імператор Олександр рівним європейським імператорам. /12/

Така орієнтація на декларацію приналежності росіян до титульних народів Європи була притаманна письменнику на світоглядному рівні, а не лише як сюжетний хід роману. У цьому контексті влучною є цитата з листа письменника до Афанасія Фета, у якому він висловив своє ставлення до поляків і польських визвольних рухів. Загалом, як уже зазначалося, звернення до літератури факту — листів, мемуарів надає дослідженню Томпсон об’єктивності й незаангажованості, а водночас ґрунтовності. Кожне явище розглядається в широкому суспільному історичному контексті, увага звертається не лише на сам текст, а й на контекст, у якому він виник.

До речі, такий аналіз «Війни і миру» спонукає замислитися над тим, чим була війна 1812 р. саме для України. Чи були герої тієї війни героями для української свідомості, як це хрестоматійно подавалося, починаючи зі школи. Десятиліттями нас виховували прикладом героїзму російського народу у славетній Бородінській битві, не даючи змоги поставити питання, а чим саме була та битва під Бородіно для українців і чому ми повинні нею по-особливому пишатися. У зв’язку з цим мало хто задумується, наприклад, над тим, що Наполеон у польській літературі та історичній свідомості виступає радше як «збавитель», рятівник, а не смертельний ворог.

Звісно, можна зауважити, що сімейна сага Толстого зовсім не про те, а про вічні людські цінності, про сім’ю, любов, мир, людські взаємини. Спостерігаючи цей гармонійний і привабливий світ, дослідниця між іншим зауважує деякі непомітні, але важливі деталі. Наприклад, те, що родина Ростових належить до однієї з найзаможніших родин імперії, а маєтності, які забезпечують це «безхмарне» існування в колі вічних цінностей, знаходяться на українських територіях, тобто цей спокій і матеріальне благополуччя забезпечуються за рахунок українських колоній.

Несподіваним для читача є аналіз контексту XX ст. Так, у розділі «Наратив Середньої Азії в російській літературі» авторка переконливо продемонструвала присутність російського колонізаторського дискурсу в «Раковому корпусі» Олександра Солженіцина — тексті, який став настільною книжкою багатьох поколінь радянських дисидентів. Певним імпульсом до такого розгляду став саїдівський аналіз /13/ романів Альбера Камю «Сторонній» та «Чума». Дослідниця звернула увагу на те, що як у «Сторонньому», так і в тексті Солженіцина місцеве населення позбавлене голосу. Дія відбувається в Узбекистані, але ми не отримуємо жодного уявлення про узбеків, головні події, найглибші думки, основна дія повісті стосується перш за все росіян, які опинилися в цій середньоазійській республіці СРСР.

Дослідниця влучно помітила, що, згідно з оповіддю, в читача, не обізнаного з історією цього краю, може скластися враження, ніби мешканцями Ташкента були або росіяни, або зрусифіковані казахи чи узбеки. Усі більш-менш соціально вагомі пости займали росіяни, місцеве населення зображено безмовним, безголосим, безправним. Право на голос і право на мову тісно пов’язані між собою. Звісно, «Раковий корпус» є надзвичайно знаковим текстом, як і вся творчість Солженіцина, проте дослідниця арґументовано продемонструвала імперський наратив тексту, де жодного разу не виникає питання, а що, власне кажучи, росіяни (і «позитивні», і «неґативні» персонажі повісті) тут, в Узбекистані, роблять.

Знову ж таки хочеться відзначити широту залученого фактографічного матеріалу, довідки з історії народів Середньої Азії, перебіг подій, які супроводжували взаємини з Російською імперією, статистичні дані. Дослідниця на конкретному емпіричному матеріалі продемонструвала саме імперське, колонізаторське ставлення з боку Росії чи СРСР до територій Середньої Азії. Перед читачем постають екологічні проблеми колись багатих оаз, споживацьке ставлення до природи, руйнація традиційного укладу життя. Проблеми, порушені в цьому невеликому за обсягом розділі, можна перераховувати й перераховувати, і не для того, щоб принизити значущість кумира поколінь періоду перебудови, а для того, щоб показати, наскільки глибоко в російську свідомість увійшла парадигма імперського мислення.

Приблизно те саме коло проблем, але вже на матеріалі підкорення Сибіру зустрічаємо в розділі «Імперська мрія у пізній радянський період». Основна тема цієї частини книжки — це стосунки центру й периферії, проблема існування на марґінесі, адже Сибір традиційно асоціюється з маргінальною територією, маргінальною культурою. Знову /14/ виникає тема споживацького ставлення до навколишнього середовища, до корінного населення, утилітаризація жінки — представниці тубільного населення, але не тільки це.

Авторка аналізує причини надзвичайної популярності Распутіна на Заході, звертає увагу читача на те, що «локальний» патріотизм його творів мав подвійний характер. З одного боку, він декларував свою любов до малої батьківщини, переймався екологічними проблемами, а з другого боку — це була позиція колонізатора, якої він навіть і не помічав. Авторка влучно зауважила, що в пізній радянський період відбувається немовби реанімація великоросійського націоналізму.

Письменники знову й знову звертаються до проблеми російськості, російської душі. Разом з тим персонажі тогочасних творів почуваються господарями на асимільованих територіях, у них навіть і думки не виникає, що Сибірські простори можуть не належати до Росії. Як завжди, дослідниця не бавиться в голослівну риторику й подає не лише аналіз художніх текстів, а й ґрунтовну історичну довідку про освоєння/колонізацію Сибіру з усіма її наслідками для місцевого населення. Авторка також уважно ставиться до проблеми сприйняття Сибіру як невіддільної частини Росії — міфу, який активно й цілком успішно творився офіційною імперською ідеологією. Проаналізовано генезу формування багатовимірності образу Сибіру в полісемантичному контексті російського імперського дискурсу.

Для літературознавців особливо цікавим буде розділ «Літературознавство та імперія», де на матеріалі праць таких відомих літературознавців, як Віктор Шкловський та Дмитро Лихачов проаналізовано функціонування російської ідеології в радянському літературознавстві. Як уже зазначалося, авторка має особливе ставлення до російського формалізму, який був предметом її дисертації. У цьому розділі авторка аналізує процес «ламання» основних засад формальної школи літературного аналізу й поступове зростання домінації ідеології, причому саме російської, а не класової (комуністичної) ідеології. Так, Шкловський у праці «Про старих майстрів 1714 — 1812» послідовно відстоює ідею вищості російської культури відносно західної. Авторка звертає увагу на теми і проблематику його досліджень та на його висновки. /15/

Дмитро Лихачов — один з найбільш авторитетних фахівців з російської давньої літератури, який заклав, так би мовити, підвалини рецепції цієї літератури у світі (між іншим, анексувавши частину питомо української культурної спадщини). У своїй науковій діяльності Лихачов намагався, і не безрезультатно, створити міф про типологічну близькість давньої російської літератури до середньовічної західноєвропейської та їхню рівність. Натомість Томпсон абсолютно арґументовано показує, що ці культури ґрунтувалися на абсолютно протилежних світоглядних засадах.

Західноєвропейська література й культура виходила з абсолютно чіткого уявлення про світобудову, про порядок і суспільну ієрархію — карнавал, як тимчасове і короткотривале явище, лише на певний проміжок часу перевертав усе з ніг на голову, а після нього під час Великого Посту все приходило до тями (до норми) і все ставало на свої місця в цьому світі, створеному за Божественним задумом. Натомість у давній російській літературі дослідниця вбачає абсолютно протилежні інтенції. Проаналізувавши низку середньовічних творів, авторка доводить, що уявлення про правильну, моральну світобудову в них відсутнє. Виграє той, хто обманює, хитрощами або насильством, підступом досягає своєї мети. Реальний земний світ постає похмурим, безрадісним, у ньому немає місця для справедливості. Принаймні таким він є у збірнику «Російська демократична сатира сімнадцятого століття».

У згаданому розділі дослідниця аналізує саморепрезентацію Росії в часі укладання й дії пакту між Сталіним і Гітлером. Аналізуючи численні тогочасні публікації, вона зазначає, що радянська влада постійно використовувала літературні кампанії для демонстрації своїх перемог і стратегії навіювання ідеї про правомірність усіх радянських дій. Існує певна невідповідність між інтенсивністю історичного процесу кінця 1930-х — початку 40-х років і аналізом цих подій у Західній, зокрема американській рецепції. У цій частині праці докладно розглянуто радянську/російську партійну пресу на предмет аналізу відгуків на радянський напад на Польщу та інші важливі події того часу. На конкретному матеріалі дослідниця показала тенденцію до маніпулювання певними закоріненими національними стереотипами, виправдання російських колоні-/16/заторських інтенцій стосовно Речі Посполитої в минулому і т. ін.

Велика кількість архівних документів демонструє, як ідеологія конструювала суспільну свідомість, то загострюючи, то притлумлюючи національні суперечності і протиріччя. З не меншою увагою та скрупульозністю на матеріалі аналізу підручників та монографій з історії показано зростання російського націоналізму та імперської свідомості. Дослідниця відзначає брак епістемологічного теоретизування, що призводить до однобічного висвітлення історичних подій, навіть якщо ці сучасні книжки пишуться оновленою мовою і є менш аґресивними порівняно з книжками радянських часів.

Не менш цікавим є останній розділ книжки «Деконструкція імперії: Людмила Петрушевська», в якому авторка проаналізувала альтернативний імперському чи колонізаторському дискурсу — світ жінки. Власне, у цьому розділі маємо найхарактерніший приклад поєднання гендерних та постколоніальних студій. Розглянувши сучасну російську жіночу прозу, дослідниця показала, що на безкраїх просторах імперії жінкам нема де подітися. У величезній імперії вони приречені на самотність, усі надбання й велич держави не дають їм у суто людському вимірі нічого. Немає кохання, немає любові, поваги, немає навіть сподівання отримати це все. Жіноче тіло інструменталізується, жінка позбавлена навіть елементарного комфорту. Томпсон, проаналізувавши максимально відверті тексти Л. Петрушевської, Т. Толстої, В. Новодворської доходить висновку, що саме в жіночій прозі кінця XX століття закладено можливість постколоніального дискурсу в російській культурі. Разом з тим дослідниця зазначає, що голоси жінок-письменниць поки що занадто слабкі, щоб бути почутими в державі чоловіків, які й далі розбудовують велич імперії навіть коштом людського щастя.

Отже, вихід «Трубадурів імперії» Еви Томпсон в Україні є доброю нагодою для українського читача долучитися не лише до сучасного літературознавчого тексту, а й подивитися на стосунки з Росією з певної відстані.


Тетяна Дзядевич













ПОДЯКА


Частково підтримку в роботі над цією книжкою було надано за Грантом Міжнародної ради досліджень і наукових обмінів (IREX), фінансованим з Фонду Ендрю Меллона, Національної фундації гуманітарних досліджень і Державного департаменту США; інституту Гувера у Стенфорді, Каліфорнія (Програма дискреційних ґрантів, Державний департамент, Акт про радянсько-східноєвропейські дослідження і навчальні програми від 1983 p., публічний закон 98-164, розділ VIII, 97 статут 1047-50) та за грантами Університету Райс на літні дослідження і творчі відпустки. Я хотіла б висловити свою щиру подяку всім цим інституціям.

Окремі частини цієї книжки раніше друкувалися у збірниках Modern Age («Nationalism, Imperialism, Identity: Second Thoughts,» vol. 40, no. 3, Summer 1998: 250-261), Slavia Orientalis («Aleksandr Solzhenitsyn and the Russian Colonialist Experience,» vol. 46, no. 4, Fall 1997: 545-555) і Slavic Review («Nationalist Propaganda in the Soviet Russian Press, 1939-1941,» vol. 50, no. 2, Summer 1991: 385-399) (з дозволу Американської асоціації сприяння славістичним дослідженням). Частини розділів 2, 5 і 6 вже публікувалися у працях: «D. S. Likhachev and the Study of Old Russian Literature,» Russian Literature and Criticism, edited by Evelyn Bristol (Oakland, С A: Berkeley Slavic Specialties, 1982), «N. S. Gumilev and the Russian Ideology,» Nikolai Gumilev, 1996-1989, edited by Sheelagh Graham (Oakland, CA: Berkeley Slavic Specialties, 1987), «Soviet Russian Writers and the Soviet Invasion of Poland in September 1939,» The Search for Self-Definition in Russian Literature, edited by Ewa M. Thompson (Houston: Rice Univ. Press, 1991) та «V. В. Shklovskii and the Russian Intellectual Tradition,» Aspects of Modern Russian and Chech Literature, edited by Arnold McMillin (Columbus, OH: Slavica, 1989). Я вдячна /18/ упорядникам і видавцям усіх цих збірників. Я хотіла б подякувати також окремим видавцям за дозвіл на використання опублікованих ними матеріалів, зокрема: перекладу поеми Раззака Абдурашидова у збірнику Едварда А. Олворта (Edward A. Allworth The Modern Uzbeks: A Cultural History (Hoover Institution Press, 1990); перекладу поеми Адама Міцкевича у книжці: George R. Noyes, editor, Poems by Adam Mickiewicz (Polish Institute of Arts and Sciences, 1944); матеріалів про Валентина Распутіна зі збірника Reconstructing the Canon: Russian Writing in the 1980s, edited by Arnold McMillin та матеріалів, які мають бути опубліковані «Overseas Publishers Association, Gordon and Breach Publishers».

Я зобов’язана багатьом своїм колеґам і студентам, які протягом низки років надавали мені підтримку та поради щодо питань, пов’язаних із темою цієї книжки. Це, зокрема, Енні Аллен, Луїс Аллен, Арнольд Бейчмен, Майкл Бернстем, Александра З. Бем, Анджела Брінтлінґер, Стівен Кленсі, Ольга Кук, Богдан Чайковський, Норман Дейвіс, Вільям Б. Еджертон, Герман Єрмолаєв, Джон Дж. Ґаррард, Захра Джамал, Ігор Люкес, Андрей Коджак, Алекс Курчаба, Алла Латиніна, Анджей де Лазарі, Сідні Монас, Арнольд МакМіллін, Чеслав Мілош, Ришард Нич, Олександр М. Панченко, Беатріс Шубе, Річард Ф. Стаар, Луц’ян Суханек, Гаррі Волш, Пйотр Вільчек. Однак найбільше я зобов’язана за допомогу і підтримку своєму чоловікові Джеймсу Р. Томпсону.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.