Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Ева Томпсон. Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм. — К., 2006. — С. 39-96.]

Попередня     Головна     Наступна





1. ПОСТАНОВКА ПИТАННЯ



Метою цієї книжки є дослідження масованого впровадження великодержавного статусу Росії в російський культурний дискурс. Це впровадження було нелегко помітити за браком інтелектуальних традицій для його виявлення. Тоді як читачі західної літератури мають підвищену чутливість до присутності в літературі засобів, які замасковано проводять думку влади, для російської літератури така чутливість не характерна. У той час, як антиколоніальна свідомість проявлялася в колоніях західних країн і серед західних інтелектуалів, Росію було вилучено з такого розгляду, тому що вважалося, що російський імперіалізм був питанням її докомуністичного минулого. У центрі уваги постколоніального дискурсу були радше колишні західні колонії та підтримка, яку вони отримували від радянської Росії, а не подібна колоніальна практика царської та радянської влади. Після розпаду Радянського Союзу радість від падіння тиранії переважала над усіма іншими міркуваннями, і тому спадщина російського колоніалізму в російській літературі знову випала з поля зору критиків. Цілі бібліотеки книжок і журналів закарбовували неколоніальний образ російської культури в пам’яті західних читачів. Ця книжка протиставляється істотно домінуючому авторитетові таких текстів і свідчень.

На те, що Росія здебільшого не сприймалася як колоніальна держава, впливала також і низка інших чинників. Перший із них — це розташування російських колоній. У постколоніальній теорії та критиці зазвичай вважається, що колонії розташовані далеко від метрополії і що їх завоювання вимагає заморських походів. У випадку ж Росії колонії межували з етнічно російськими землями. Насиль-/40/ницьке перетворення Російської імперії в Радянський Союз ще більше замаскувало колоніальну природу держави, в якій домінували росіяни. Територія цієї держави збільшувалася за рахунок війн, анексій і дипломатичних маневрів, які не дуже відрізнялися від заморських авантюр західноєвропейських держав. Однак внаслідок близькості російських колоній до етнічних російських земель лінія кордону між ними спотворила та затемнила в пам’яті росіян та іноземців справжню природу відносин між метрополією та периферією. У 1990-х pp. територія імперії скоротилася до території Російської Федерації, до складу якої входять периферійні території, які прагнуть суверенітету та утвердження власної ідентичності.

З такою територіальною невизначеністю пов’язана і неясність лінґвістична. Англійськими словами «Russia» і «Russian» перекладається більш ніж десяток російських слів і виразів. У російській мові є слово Россия, або російський народ чи держава (цьому слову надала ваги «Історія» Карамзіна). У російській мові є також і давніше слово Русь, яке позначає державу, що існувала до монгольської навали в XIII столітті і центром якої був Київ. Слово Русь іноді використовується в російській мові для поетичності і охоплює всіх східних слов’ян — воно може включати росіян, білорусів та українців; у деяких випадках ним називають лише українців і білорусів. В останньому разі слово Русь відповідає давньому англійському слову «Ruthenia» (Рутенія), яке позначає сучасні Білорусь та Україну, взяті разом, але не «Muscovy» (Московію), тобто Росію. Отже, переклад слова Русь як «Russia» (Росія) є неоднозначним, але саме так його здебільшого перекладають американські історики. Крім того, є російський вираз «московское государство», який раніше перекладався англійською мовою як «Muscovy». Він стосується держави з центром у Москві, яка виникла в XIV ст., після монгольської навали (місто Москва було засноване в XII ст.). Ця держава виявилась захланною до земель (якою ніколи не була Київська Русь) і поглинала землі своїх сусідів доти, поки цієї експансії не було зупинено в 1991 р.; на той час вона називалася СРСР. Важливо пам’ятати, що спершу Московія не називала себе Россия; ця назва почала вживатися в XVII ст., а офіційно використовуватися — у XVIII ст. Крім того, /41/ слід пам’ятати, що (як недавно вказав Едвард Кінан (Edward Keenan) у своїй статті, яка започаткувала дослідження цієї теми) в Московії не було усвідомлення того, що вона є продовженням Київської держави 1. Немає жодних ознак того, що Іван Грозний або його попередники будь-коли розглядали Україну або Білорусь (які тоді перебували під польсько-литовським правлінням) як батьківщину московитів. Отже, поняття «возз’єднання» трьох східнослов’янських народів, яке пропагували російські ідеологи XVIII ст., було винайдене наприкінці XVII ст., і воно не було невід’ємною частиною самосприйняття московитів у XV і XVI ст. Московія зрештою поглинула Україну та Білорусь не тому, що палко бажала возз’єднання (якого не могло бути, тому що ніколи не було жодного об’єднання), а тому, що вона розширювалася в усіх напрямках.

Відповідно, англієць Джайлз Флетчер (Giles Fletcher), який жив у XVI ст., був послом у Московії, а не в Росії, і так він називає її у своїй книжці, «Of the Russe Commonwealth» (1588). Проте для більшості істориків XX ст., які вивчали цей регіон, його Московія та створена пізніше российская империя (царська імперія, в якій домінували росіяни) — є «Russia». Використання цієї назви відволікає увагу від колоніальної природи здобуття земель Московією. Тоді як Русь не була колоніальною державою, московское государство прагнуло бути колоніальною силою, і Россия за правління царів, іншими словами, российская империя, цієї мети досягла. Англійці не називають Індії «Англією»; колонії та домініони мають власні назви, тоді як назва «Об’єднане Королівство» визнає ідентичність колишніх «внутрішніх колоній» англійської корони. На відміну від цього, у міру експансії Московії та держави, яка стала її наступницею — тобто российской империи — такі території, як Дагестан, Естонію, Україну або Татарстан почали називати «Росією» всупереч їхнім демографічним та історичним реаліям. Перефразовуючи Кінана, можна сказати, що з погляду культуролога це лінґвістичне придбання належить до найбільших містифікацій європейської історії.

Прикметник русский може стосуватися России, Руси або московского государства. У кожному з цих випадків він має інше значення. До ще більшої плутанини призвело те, Що у XVIII ст. почав використовуватися прикметник /42/ российский — як похідний від слова Россия, яка на той час була імперією. Российский інколи вживався як синонім слова русский в офіційних промовах, однак Катерина II заохочувала до його вживання стосовно неросійських народів імперії. Отже, слово русский стосувалося росіян, тоді як российский — як росіян, так і інших підданих імперії, — звідси й назва Российская империя або, у пострадянський період, Российская Федерация. У сучасній російській мові термін российский, як і раніше, стосується росіян та тих народів Російської Федерації, які не є росіянами, тоді як термін русский — лише росіян. Однак обидва слова перекладаються англійською мовою як «Russian». Оскільки ці слова мають однакову етимологію, може здаватися, що термін российский позначає ніби «неповних» росіян; росіян у процесі становлення; осіб, які в певний природний спосіб пов’язані з Росією. Колоніальна природа імперії таким чином маскується лінґвістичною маніпуляцією. У Радянській Росії були спроби злити ці два слова, оголошуючи слово российский застарілою формою слова русский 2.

Оповідання Івана Буніна «Аглая» є одним із численних літературних творів, які сприяють злиттю цих близьких слів у свідомості іноземних та російських читачів. Сільська дівчина Катерина пояснює своїй молодшій сестрі складні місця російської історії, яку вона вивчала, коли була в жіночому монастирі. Центральним місцем цієї історії є «сумне оповідання про те, як Русь відступила з Києва в непрохідні ліси і болота, у свої маленькі луб’яні містечка, під жорстоке правління московських князів; і що Росія дуже постраждала від бунтів, від усобиць, від диких татарських орд і від інших виявів кари Божої; від епідемій і голоду, від вогню та небесних знамень» 3. У цьому загалом симпатичному оповіданні впадає в око об’єднання понять Русь і Московія та гіркі скарги на тяжку долю своєї країни, скарги, які можуть видаватися перебільшеними для такої успішної країни, як Росія, але які, попри це, є невід’ємною частиною російської політичної культури. Слід відзначити також, що на час написання цього оповідання «дикі татарські орди» належали до російської імперії; збереження пам’яті про їхні колишні звірства не сприяло добробутові татар як підданих росіян. /43/Така неоднозначність у значенні слів, котрі перекладаються англійською мовою як «Russia» і «Russian», призводить до злиття понять імперської зажерливості і національної ідентичності (якщо скористатися висловом письменника Євгенія Анісімова). Анісімов визнав, що для росіян «СРСР», як правило, означає «Росія». Коли віце-президент Академії наук СРСР Євгеній Веліхов почув про зміну її назви (замість радянської вона стала називатись російською), то сказав: «По суті, вона завжди була Російською академією наук» 4. Символічною виглядає титульна сторінка журналу «Наша Россия» (№ 11/35, 1992), на якій написано гасло: «Русь — Россия — СССР — Наша великая Родина» (Русь — Росія — СРСР — Наша велика Батьківщина).

Випуск журналу «Огонёк» за липень 1995 року (№ 29/4408) містить редакційну статтю, написану головним редактором журналу Львом Гущиним, в якій вживається слово великороссы, що було впроваджене у XVIII ст. Це слово містить прикметник «великий», як у радянському національному гімні — великая Русь або Велика Росія. Російською мовою це вказує на географічне розташування, однак основне значення слова «велика» має відтінок важливості, особливо якщо врахувати, що вживається також його антонім — малороссы (яким позначають українців). Ці семантично маніпулятивні слова дають підстави для того, щоб думати, що росіяни є справді «великими росіянами», а українці — «малими росіянами».

Чому ці відмінності важливі? Тому що нехтування ними рівнозначне приховуванню того, як сильно російський колоніалізм пов’язаний із позбавленням народів та етнічних груп їхніх назв. Так само, як ірландці не є «англійцями», хоча вони й були частиною Британської імперії, башкири та дагестанці не є «росіянами», незважаючи на те, що вони є частиною Російської Федерації. Жодна з європейських мов, за винятком слов’янських, не розрізняє значень слів русский і российский та слів Русь, Россия і московское государство. (Щоб уникнути плутанини, яку створюють такі неточні переклади на англійську мову, в англійському оригіналі цієї книжки слово «Russian» береться в лапки, коли воно є перекладом слова российский, на відміну від русский — наприклад, «Russian» Federation). /44/

Третьою характерною особливістю російського імперіалізму, яка дає йому змогу уникнути постколоніальної таксономії, пов’язана з розподілом влади та знання між метрополією та периферією. Для західного колоніалізму характерним є накопичення метрополією і влади, і знання, і саме на цьому базувалися її претензії щодо панування. На відміну від цього, колоніальне правління Росії базувалося частіше тільки на владі, а не на поєднанні влади та знання. Народи, що жили біля західного та південно-західного кордону Російської імперії, вважали себе вищими від метрополії в цивілізаційному плані. Їхня психологія як підкорених народів відрізнялася від психології підкорених народів Британії. Хоча індуси могли ставитися до британців як до ворогів, вони хоч і неохоче, але визнавали їхню цивілізаційну компетентність.

Сучасний чеський письменник Мілан Кундера та естонський — Яан Кросс наводять численні докази того, що за російського правління колонізовані народи почували свою вищість порівняно з колонізаторами 5. У деяких частинах російської та радянської імперії існувала унікальна ситуація, коли на імперіаліста не дивилися знизу вгору ті, на кого була спрямована його влада. Відчуття цивілізаційної нижчості Росії було в XIX ст. настільки поширеним, що навіть такі друзі Росії, як барон Август фон Гакстгаузен (August von Haxthausen), який подорожував по Росії за кошти царя Миколи I, зауважив, що «[Західні] країни, підкорені Росією, мають здебільшого культуру, вищу за культуру їхнього поневолювача». Він мав на увазі Фінляндію, Балтійські провінції, Польщу та Грузію 6. Другою стороною медалі була озлобленість (ressentiment) Росії щодо тих підкорених, які не ставилися до неї з належною пошаною, і це почуття виявлялося в особливо жорсткому поводженні з цими «людьми Заходу». Спроби представити, інтерпретувати, применшити роль та утримати у вуздечці непокірливих «людей Заходу», зроблені в російській літературі, належать до особливої категорії ворожого ставлення до Інших. Достоєвський вивів зневажливі портрети поляків у Братах Карамазовш, а Пушкін і Тютчев зайняли пози ображеної вищості. Письменники нижчого рангу завдавали ударів відвертіше. Радянський російський поет Микола Асєєв у своїй поемі, опублікованій у газеті «Правда» 18 вересня 1939 року, тобто невдовзі після вторгнення у Польщу /45/ нацистських і радянських військ, зловтішався поразкою Польщі у такий спосіб: «Від Польщі залишилися тільки крихти .... Полякам не подобалися наші манери; / ці пани вельможний кривили рот». І робиться висновок, що тепер вони одержали те, на що заслужили 7.

Тоді як західний імперіалізм був певною мірою об’єднуючим, російський мав явно виражені відцентрові ознаки. Англійці спершу запровадили свою мову на Британських островах, а тоді зробили її світовою змішаною мовою (lingua franca). Москва не досягла успіху в утворенні єдиної життєздатної культурної спільноти на основі окремих територій, народів і родових кланів, про своє панування над якими протягом десятиліть, а то й століть вона оголосила. Зрозуміло, що ці території охоплювали найрізноманітніші землі, що простягалися від Середньої Азії до Центральної Європи і брали участь, за словами Сем’юела Гантінґтона (Samuel Huntington), у конфлікті цивілізацій (clashes of civilizations). Однак Британська імперія також не була однорідною. На землях, якими володіли англійці, жили ворожі цивілізації (у тому значенні, в якому Гантінґтон вжив цей термін); однак багато з них зберегли англійську мову і в постколоніальний період. Російська мова не мала такої сили. Хоча окремі території перейняли російську мову (але не російську національність), що дає підстави для проведення паралелі з Ірландією, у 1990-х роках швидкими темпами відбувався процес повернення до рідної мови (так само, як і відмови від кирилиці, впровадженої радянською владою). Схоже, що центральній метрополії не вдалося здійснити русифікацію не тільки через розміри імперії і різноманіття її складових, а й через певні риси, властиві російській імперській системі.

Можливо, російський імперіалізм зазнав невдачі тому, що він більшою мірою і протягом тривалішого часу, ніж західні колонізатори, спирався на вояків і гармати, а також тому, що йому не вдалося замінити гармати ідеями. Коли він впроваджував російську культуру, то робив це у спосіб, нестерпний для колонізованих народів, наполягаючи на принизливій для них вищості Великої Росії. Західний імперіалізм давав національним елітам багатство європейської інтелектуальної традиції: так, постколоніальні дослідження з’явилися одночасно в західних університетах і в /46/ підлеглих країнах. Принагідно можна зауважити, що залунали голоси остраху перед тим, що метрополія не була захищена від шкідливого впливу культури з власної «периферії» 8; водночас певні переваги західних епістемологічної та соціальної систем збереглися, незважаючи на розходження між високими ідеалами, проголошуваними вдома, і суворою реальністю колоніального насильства за кордоном. Російський імперіалізм, на відміну від західного, був надто самовпевненим, надто нервовим стосовно себе, надто маніпулятивним у просуванні російської культури і надто бідним епістемологічно, щоб породжувати ідеї та послідовників у культурній сфері. Тоді як Індія зберегла британську систему демократії, британську систему освіти та, значною мірою, англійську мову, неросіяни у межах російської імперії докладали всіх зусиль, щоб усунути зі своїх країн усі сліди російськості, — настільки відразливою вона їм здавалася у своїх шовіністичних намаганнях пропагувати все російське.

Російська мова, якою раніше розмовляли по всій імперії, витісняється рідними мовами у всіх країнах, окрім Білорусі. В Україні, в якій подібність мов призвела до певних ускладнень, у 1990-х роках систематично робилися ідеологічні зусилля звільнитися від російської спадщини, і їх не можна вважати лише проявом українського шовінізму. У Центральній Європі можна спостерігати різке зниження зацікавлення всім російським 9. На Другому Всесвітньому конгресі татар, що відбувся в 1997 році в Казані, Республіка Татарстан (етнічна республіка у складі Російської Федерації) схвалила латинську абетку для татарської мови 10. Ця квапливість у проголошенні лінґвістичного сепаратизму відображає той факт, що протягом більш ніж чотирьох століть підкорення татарських ханств Росії російська і татарська культурні еліти жили власним окремим життям 11. У Середній Азії повернення до тюркських коренів гальмувалося економічними міркуваннями. Кавказ був змушений боротися з російською воєнною силою; однак Грузія та Вірменія зберігали перевагу своїх рідних мов над російською навіть за комуністичного правління і успішно захистили свої некириличні алфавіти. Мабуть, найбільш яскраво звуження сфери використання російської мови проявилося в Литві, де кирилиця практично зникла з публічного вжитку. У Західній /47/ Європі та Сполучених Штатах також спостерігається стрімке згортання вивчення російської мови, яке відбувається паралельно зі зменшенням зацікавлення всім російським, і це є додатковим підтвердженням того, що інтерес до російської культури у світі ґрунтувався (принаймні частково) на пошані до радянських збройних сил 12.

Едвард Саїд зауважив, що об’єднуюча сила західної культури спаяла західні країни та їхні колишні колонії в єдину культурну сферу зі спільними прагненнями та позиціями. На пострадянському Сході мали місце протилежні тенденції. Процес розширення НАТО є, мабуть, найбільш промовистим прикладом дезінтеґраційної сили російської та радянської імперій. Мало країн так прагнуло приєднатися до НАТО, як народи та держави, що належали до російської сфери впливу. Неросійські радянські республіки так само прагнули показати світу, що вони не Росія, що вони відрізняються від Росії. Як відзначив Пол Ґобл (Paul Goble), схоже, що кожна наступна криза в Російській Федерації все більше віддаляє від неї колишні російські республіки, так, що Співдружність Незалежних Держав стає все менш життєздатною 13.

Як наслідок, дві моделі розбудови нації, описані Майклом Гехтером (Michael Hechter) щодо внутрішніх колоній Заходу, не можуть застосовуватися до російських домініонів. Перша модель передбачає дифузію влади та знання з метрополії до периферії; відповідно до другої чимале значення у розвитку націй відіграє і явище внутрішнього колоніалізму 14. Модель дифузії припускає, що сильна соціальна група притягає інші за допомогою соціального осмосу, і слабші групи зрештою приймають її мову та культурні традиції. Подібним чином економічні звички сильніших груп поширюються від одного поселення до іншого (хоча Гехтер і визнає, що дія цієї дифузії на практиці залишається «не зовсім ясною»). Зрештою, поділ праці згладжує відмінності між метрополією та периферією, і формується єдина нація. На відміну від цього, згідно з моделлю внутрішнього колоніалізму, культура метрополії не поступається з легкістю своїм панівним статусом, і спостерігається радше її намагання експлуатувати периферію, а не забезпечити рівність. «Суспільство, підпорядковане метрополії, приречене на інструментальну роль» 15. /48/

Жодної з цих моделей не можна повною мірою застосовувати до російського колоніалізму. Російські історіографи підтримували модель дифузії, арґументуючи це тим, що народи й держави приєднувалися до Росії добровільно і вступали в российскую сім’ю народів. Однак після ретельнішого розгляду видно, що ця модель не точна. Навіть Грузія (яка є улюбленим прикладом російських історіографів) не хотіла приєднуватися до Росії — вона вела переговори про захист від турків, а не про вступ до Російської імперії. Відомий вислів Солженіцина, що [царська] «Росія... не знала жодного збройного сепаратистського руху» та «жодних [трудових] таборів» є вигадкою, не гідною великого письменника 16. Так само, як і у випадку інших імперій, практично всі неросійські території, які стали частиною царської імперії та Радянського Союзу, були приєднані за допомогою військової сили або дипломатичного тиску, який ставив невеликі народи у безвихідне становище. Що ж стосується моделі внутрішнього колоніалізму, то вона ґрунтується на припущенні про вищий економічний і культурний розвиток метрополії порівняно з периферією. Як вказувалося вище, це припущення є неправильним для західних і південно-західних околиць російської імперії.

Вказане загальне правило не-асиміляції та відходу від Росії має кілька винятків. Угро-фінське населення, яке проживало в північно-західній Росії, було значною мірою асимільоване вже наприкінці XIX ст., а певний відсоток тюркського населення на її південних та східних землях також визначає себе в межах російської культурної ідентичності 17. У повісті Андрія Белого «Петербург» (1916) один з її героїв — сенатор Аполлон Аполлонович Аблеухов — є русифікованим і християнізованим нащадком мірзи з киргизьких степів, і беззаперечним підтвердженням такого походження є його прізвище і зовнішність. Сенатор — людина російської культури, незважаючи на домішку «азійських рис», які для Андрія Белого були таємничим і потужним складником російської культури. Здебільшого росіяни практикували прихильне ставлення (змішане з поблажливістю стосовно небілих), коли національні еліти погоджувалися на втрату своєї культурної ідентичності та русифікацію. У цьому полягала відмінність стано-/49/вища азійських і африканських інтелектуалів, які усвідомлювали, що їхні колоніальні господарі ставляться до них зверхньо. В російській імперії особливо гаряче приймали мешканців Центральної та Східної Європи, якщо вони обирали лінґвістичну та культурну ідентифікацію з росіянами. Неможливо заперечувати теплі почуття, з якими росіяни ставилися до відступництва від німецької, польської, української, литовської, латиської чи естонської націй і перехід до російської. Цих відступників не лише приймали як росіян (що неможливо собі уявити у випадку англійців та Індії XIX ст.), але приймали із вдячністю. Як приклад, можна навести журналіста Фадея Булгаріна, генерала Г. К. фон Штакельберґа, державного діяча С. Ю. Вітте, поетів Владислава Ходасевича та Ірину Ратушинську, письменника Миколу Гоголя та політичного оглядача Отто Лаціса. Однак упродовж часу існування імперії частка населення, яке не ідентифікувало себе з російською метрополією, залишалася постійною і трималася на рівні приблизно 50 відсотків. Певна частина решти населення записувала себе до росіян задля власної вигоди; а коли належність до росіян переставала бути перевагою, вони змінювали свою офіційну національну ідентичність. Гноблені народи були надто численними, щоб русифікуватися швидко; часто вони цього не хотіли; деякі з них були надто віддаленими географічно, щоб піддатися легкій асиміляції. Однією з причин невдач росіян в асиміляції національних меншин був їхній надзвичайний апетит до поглинання територій; ці території виявилися завеликими, щоб відносно слабо розвинена культура змогла їх поглинути і зробити своїми. Більш за все російській культурі бракувало надійної філософської бази, яку мав і яку використовував Захід для виправдання своїх «цивілізаційних» завоювань. Грубо кажучи, росіяни в XIX ст. накопичили велику частину того, що можна метафорично описати як мармур Елґіна (колекція античних фігур з Парфенону, вивезена і продана Британському музею лордом Елґіном), і в них з’явилося кілька геніальних письменників, які привели російську літературу до числа найулюбленіших літератур світу; водночас філософія в Росії була і є в зародковій фазі, і цей факт впливає на сприйняття російської культури серед підлеглих народів. У XX ст. ситуацію погіршило те, що Лєшек /50/ Колаковський (Leszek Kolakowski) назвав магічним мисленням радянського марксизму 18. Отже, Росії бракувало авторитету, який може забезпечувати культура, що здобула визнання серед колонізованих народів.

Усі ці заплутані владні зв’язки випали з уваги багатьох західних фахівців з питань Росії. Західні науковці добре обізнані з науковим вченням орієнталізму, котре приписує Заходу позиційну перевагу над периферією, яку вважали нижчою з політичного та культурного погляду. За аналогією, вони поширили таку саму таксономію на Росію та її домініони. Наприклад, Джордж Кеннан (George Kennan) у своїх роздумах на теми геополітики неодноразово давав зрозуміти, що піддані російської імперії були нижчими в політичному та культурному відношенні. Його заперечення проти розширення НАТО в Центральній Європі (правда, його думку поділяла менша частина американських політиків) ґрунтувалися на цих класичних орієнталістських припущеннях 19. Згідно з поглядами Кеннана, Росія мала законне право претендувати на територію Центральної та Східної Європи з міркувань безпеки. Цей арґумент дуже подібний до тих, що їх висували британські та французькі колонізатори, для яких утримання колоній було протягом певного часу необхідною умовою величі Британії чи Франції. У дебатах про розширення НАТО, які відбувалися в 1997 році у США, велику роль відіграли колоніалістські погляди науковців і державних діячів, котрі визнавали право Росії на військове панування над неросійськими територіями та народами. За окремими винятками, думка про провідну роль Росії у політичних і культурних питаннях усе ще переважає в американському академічному дискурсі щодо Східної та Центральної Європи, і вона є одним із чинників, що формують погляди, на яких протягом останніх двох поколінь базувалася політика «Росія на першому місці» значної кількості науковців-славістів у Сполучених Штатах 20. І це відбувається незважаючи на той факт, що перелік осіб, які підтримували розширення НАТО в центрально-східній Європі, читається як «Who’s Who» американської дипломатії. Прихильне ставлення до Росії в публікаціях і політиці таких організацій, як Американська асоціація підтримки славістичних студій та Американська асоціація викладачів слов’янських і східноєвро-/51/пейських мов, можна побачити вже у змісті їхніх відповідних журналів і в назвах секцій їхніх конференцій: в обох цих випадках Росія трактується так, ніби вона є єдиним об’єктом, вартим серйозного та виваженого аналізу і коментарів. Периферія сприймається як користувач інтелектуального багатства, накопиченого в Москві та Санкт-Петербурзі. Імперське самосприйняття Росії надалі прихильно зустрічають у наукових колах, незважаючи на те, що постколоніальний дискурс уже істотно змінив самосприйняття західних імперських сил.

Кумулятивний результат утримання застиглого іміджу Росії на його імперіалістичному етапі, характерному для XIX ст., призвів до прийняття за чисту монету, без жодних сумнівів, того тону скромної невинності, який пронизує значну частину російської літератури — від Гоголя і Достоєвського до Распутіна та Солженіцина. На відміну від цього, у західному дискурсі зараз є звичним самоусвідомлення колоніальних провин. Таке прихильне ставлення, зумовлене прочитанням російської літератури на Заході і в самій Росії маскує колоніальну експлуатацію і зміцнює в російському культурному дискурсі некритичне самосприйняття, яке іноді помилково мають за психологічну глибину. Хоча бачення національної величі, що ґрунтувалася на колоніальній геґемонії, було сформоване також і у Великій Британії, Франції та США, однак зрештою повітряна кулька захоплення собою луснула, і виявився темний бік гноблення та дискримінації Інших. Проте цього не сталося в Росії — ні в культурному, ні в політичному плані. Як висловився Річард Пайпс (Richard Pipes) у 1997 році: «Модифікована доктрина Брежнєва все ще жива. Деколонізація відбувається досить мляво» 21. Пітер Форд (Peter Ford) зазначив, що «у серцевині ставлення Росії до її колишніх колоній лежить загальне глибоке переконання, що російська імперія мала позитивний вплив, який вітали народи Кавказу, Середньої Азії та Східної Європи» 22.

На відміну від колоній Заходу, котрі дедалі гарячіше сперечаються зі своїми колишніми правителями, народи колишніх російських колоній переважно зберігають мовчання. В окремих випадках їм бракує національних еліт із західною освітою і завжди — заохочення з боку західних наукових кіл, які могли б вказати, що питання, пріоритетні /52/ для цих народів, заслуговують на розгляд. Їх надалі сприймають у парадигмі, пов’язаній з Росією, радше як об’єкти російського сприйняття, ніж як суб’єкти зі своєю власною історією, позицією та інтересами. Джордж Кеннан, з упертістю, характерною для імперіалістичних вчених, продовжує вживати термін «росіяни», коментуючи радянську політику та прогнозуючи те, що робитиме Російська Федерація в майбутньому. Такий підхід до проблем означає, що неросіяни не лише не беруться до уваги, а й що вони не повинні братися до уваги 23.

Народи, над якими було встановлено гегемонію, структурували свій дискурс радше навколо питань іноземного гноблення та боротьби за визволення від нього, ніж навколо досягнення менш явної, але більш певної перемоги, яку могли дати постколоніальні дискурс і перспектива. Не до кінця зрозуміло, чи постколоніальний дискурс був вбитий у зародку цензурою та погрозами (що було, безперечно, потужним чинником у культурній політиці Росії), чи ж перегляд проблем колоніалізму був неможливий через бідність, поширену на територіях, де домінувала Росія. Захід інтерпретував брак такого дискурсу відповідно до правила, яке каже, що коли немає дискурсу, то немає і проблеми. Як виразно показали постколоніальні письменники, на тих, хто представлений у літературі не самостійно, а через когось, неминуче очікує пониження статусу. Тоді як орієнтовані на Захід суб’єкти російської та радянської імперії витрачали свою енергію на опір русифікації та совєтизації, радянська та російська влада досягли в публікаціях російською мовою помітних результатів у формуванні стереотипних уявлень про такі непокірні’ суб’єкти своїх імперій. Розміщення цих публікацій на Заході було співмірним із військовим і політичним статусом радянської імперії. Питання побудови стереотипів такого роду ще очікує ретельного вивчення.

У зв’язку з цим, твердження постколоніальних коментаторів про те, що історія є «дискурсом, за допомогою якого Захід утвердив свою гегемонію над рештою світу», некоректне 24. Світ ніколи не був поділений на дві рівні частини — Захід і не-Захід. Таке подвійне бачення нехтує тим фактом, що Росія докладає гігантських зусиль для творення історії — історії, яка частково суперечить, з одного бо-/53/ку, історії, складеній Заходом, а з другого — історії, яка підтримується зусиллями тих, кого колонізувала Росія. При цьому Росії вдалося успішно накладати частини свого історичного дискурсу на дискурс, створений Заходом, або змішуючи їх, або включаючи власний голос у формі коментарів чи приміток, котрі подаються як загальновизнані. Входження до західного дискурсу, сказати б, через бічні двері, забезпечували невидимість Росії як третьої сторони.

Росію іноді сприймають як «двоюрідну сестру» Заходу — цьому допомогли династичні зв’язки між Романовими й Віндзорами, так само, як інші зв’язки давніх російських родів із Заходом. За таких обставин західні письменники такою мірою користуються сукупністю російських тлумачень, посилань і характеристик (і пов’язаних з ними нахилів, симпатій і упереджень), що російське аґресивне самоствердження стає майже невидимим. Лише той факт, що у західних університетах практично відсутній дискурс про російський імперіалізм, навіть у постколоніальні часи, свідчить про ступінь успіху в риториці, якого досягла Росія. Отже, Центральна та Східна Європа, Сибір, Середня Азія та землі на берегах Чорного та Каспійського морів є, по суті, білими плямами на постколоніальній карті світу, і їхню географію та культуру відносять до «Російської імперії», «Радянського Союзу», «радянського блоку» або «російської сфери впливу». Провідний американський советолог Стівен Коен (Stephen Cohen) з Прінстонського університету відомий своїм висловлюванням про те, що Михайло Горбачов організував зміни в Росії та Східній Європі, і Росія повинна відновити свій вплив у регіонах, які вона була змушена покинути, і що, зрештою, вона це зробить 25. Образливі думки про те, що російські домініони залишилися під владою Москви добровільно, проявляються у таких висловлюваннях, як «країни Варшавського договору», «комуністичні країни» і «Росія та її численні національності». Тоді як постколоніальні вчені вказали на суперечності «Британської Співдружності», стосовно Росії такий процес навіть не розпочався. Певну роль відіграла також і наявність часткової згоди колонізованих народів на колоніалізм, так, як це мало місце у колоніях Заходу в XIX ст. 26

На відміну від колоніальних держав Заходу, які Гарантували людям своїх титульних народів політичні та еконо-/54/мічні свободи, Росія отримала доступ до кола європейських імперій, зберігаючи в себе суспільну систему, в якій мала привілеї російська культура, але не російські громадяни. За відсутності соціальних свобод у європейському стилі російські інтелектуали постійно нарікали, що їхнє становище в імперії не краще, ніж у підпорядкованих народів. Ця скарга пережила радянську епоху, і її красномовно висловлює Олександр Солженіцин. Це допомагає нації метрополії звільнитися від почуття, що вона робить щось не так стосовно периферії. Парадоксально, що спроможність Солженіцина знайти велику й готову слухати аудиторію на Заході ґрунтувалася на військовій і літературній потужності імперії. Багато людей перед ним прагнули привернути увагу Заходу до феномена Гулагу, однак вони не були озброєні імперським авторитетом і їм не вдалося справити належного враження 27. Таке особливе ставлення залишилося повністю поза увагою Солженіцина та його інтерпретаторів — і це лише один приклад визнання особливих прав метрополії та применшення прав периферії.

У межах імперської орбіти нервове ретушування картин реальності задля підвищення престижу іноді набуває комічних пропорцій. У журналі «Огонек» від 18 травня 1998 року було надруковано статтю про європейського бізона (зубра); у ній читачам розповідається, що зубри є родичами вимерлих мамонтів і що останнього зубра у знаменитій Біловезькій пущі, яка розташована на польсько-білоруському кордоні, було вбито в 1919 році. Однак, продовжує автор, зовсім інша ситуація спостерігається в лісах Росії, в яких збереглося багато зубрів. Далі детально описується переміщення зубрів з лісів поблизу Оки до лісів у Рязанській області центральної Росії. Те, що такий розрахований на читача середнього інтелектуального рівня журнал, як «Огонёк», вибирає, щоб розважити своїх читачів, історію про зубра, може не видаватись нічим особливим, за винятком того, що в ній відтворюється класична колоніальна ситуація: вищість центру метрополії над периферією доводиться коштом правдивості, і то у сфері, яка, на перший погляд, здається невразливою до колоніального втручання. Ця стаття вказує на ще одну хибу імперської периферії, а саме: на неспроможність утримувати свої національні парки і на перевагу, нехай навіть у збереженні зуб-/55/рів, колоніального центру. Однак насправді зубри у Біловезькій пущі живі й здорові — чудово почуваються їх цілі покоління: у 1980 році там було 593 зубри, а в 1994 році — 662 28.

Наведемо довідкову інформацію про цю історію. Біловезька національна пуща є одним із небагатьох залишків колись непрохідних європейських лісів. На відміну від лісів у Рязанській області, Біловезька пуща славилася своїми зубрами упродовж століть. Тому, успадкувавши її після Першої світової війни у дуже поганому стані, уряд Другої Речі Посполитої замінив втрачених зубрів тваринами із польських зоопарків, і з того часу зубри стали основною принадою Біловезької пущі. Місцеві лісники доглядають їх дбайливо і віддано 29. Стаття в «Огоньку» наводить на думку, що Біловезька пуща, на відміну від Рязанської області, не варта природоохоронних заходів. Як це часто спостерігається для імперій і їх периферійних територій, здатність імперського центру робити все краще, ніж периферія, тут зашифровано в статті, яка без поглибленого вивчення може сприйматися як оповідання для чистої розваги. Як вказує Девід Кеннедайн (David Cannadine), однією з поширених практик імперій було зашифровування імперської вищості у посланнях, які начебто не мають очевидного зв’язку з політичними питаннями і проводять думку про цю вищість у такий спосіб, щоб вона впливала на підсвідомість. Європейські імперії XIX ст. застосовували таку практику в дуже широких масштабах 30. У європейському колоніальному дискурсі цілям розбудови престижу імперії слугували не зубри, а прапори, паради, школи, мости, органи влади, філософія та соціальні структури. Значна частина переліченого відсутня в російській традиції, і потрібні були замінники, що могли б представляти Росію, розбудовуючи її репутацію як удома, так і за кордоном. Статтю про зубрів слід розглядати саме в такому контексті. Версія подій, що її подає «Огонек», належить до типових стабілізаційних методів, що мають підтримувати вищість росіян. Натяки й припущення такого роду, вкраплені в популярну культуру, повинні формувати відчуття, що Росія все робить ліпше, водночас прирікаючи сусідів Росії до цивілізаційної невидимості. Тривіальність питання про зубрів особливо яскраво висвічує механізм цієї процедури. /56/

У постколоніальних наукових працях це називають термінологічним присвоєнням однієї культури іншою.

Західні держави ніколи не присвоювали Росії в такий спосіб. Спроби визначити місце Росії в західному дискурсі робилися в XV і XVI століттях, коли англійські мандрівники та посли в Московії писали про «неосвічене і варварське королівство» 31. Проте із посиленням Московії і перетворенням її в Російську імперію такі зусилля припинилися, і воєнні перемоги породили відповідну герменевтику. Захід ніколи не завойовував Росії в такий спосіб, як він завойовував більшу частину світу. Росія сама виявилася загарбником, спершу тихим і культурно невпевненим у своїх силах, а потім, у міру стрімкого зростання її території і армії, дедалі впевненішим у собі.

Отож виключна концентрація у рамках постколоніальної теорії на концепціях Орієнту та Оксиденту призвела до замовчування культурних просторів, котрих не зміг присвоїти Оксидент. Московія була на межі такого присвоєння, однак імперія Петра I та Катерини II вислизнула з власницьких визначень, які Захід давав решті світу. Росія наблизилася до Оксиденту після поглинання західних сусідів у 1795 р. Тоді настав час династичних та інших зв’язків і, врешті-решт, задоволення великих колоніальних прагнень, коли нецивілізована Московія перетворилася в сповнену власної гідності та таємничу Росію. Тоді як одруження родичів королеви Вікторії з кимсь з індійської чи африканської сім’ї було б абсолютно неймовірним, російська еліта була із цього погляду цілком прийнятною, оскільки мала білий колір шкіри. Катерина II була етнічною німкенею, народженою в німецькому князівстві, однак прийняла православ’я і навчилася говорити російською мовою (хоча й погано): така метаморфоза була б неможливою, якби колір шкіри був іншим. До кінця XVIII ст. Росія зайняла місце за європейським столом. Династичні зв’язки її правителів і публічні заходи, спрямовані на підвищення їхнього престижу, визначили новий вид їхніх відносин із Заходом. Крок за кроком Росія почала вписуватися у всесвітню історію не як країна третього світу чи частина далекого Сходу, щодо якого можна було напускати на себе зверхнє ставлення, а радше як велика й потужна держава з білим населенням, майже рівня західним /57/ імперіям; держава, яка володіла власним апаратом для визначення міри «Іншості» її азійських завоювань з небілим населенням. Російським завоюванням у Європі не присвоювався статус проблем. Їм не дозволялося заплямувати образ Росії, яким він сприймався письменниками Просвітництва, такими як Вольтер, або сама Катерина II. На зламі XVIII і XIX століть образ Росії, закріплений у пам’яті Заходу, був дуже далеким від того образу «темного та варварського королівства», який вважали очевидним британські мандрівники.

Це була дуже серйозна зміна. Коли Росія ввійшла до західного дискурсу як майже рівна, її статус як колоніальної держави ще більше випав з уваги. Перетворення Росії із відсталого «Іншого» в «майже одного з нас» слабо зачепило західну свідомість, зайняту тоді питаннями промислового зростання та власною колоніальною експансією. Однак важливість цієї зміни розуміла російська еліта, яка переживала, що сприйняття Росії в Європі не було стійким і балансувало між старим образом, повертаючись до часів, коли московитів відносили до однієї категорії з варварами, та новим образом, який обіцяв (і частково забезпечував) повну рівність із найкращими і найсвітлішими. Вищі кола в Росії отримували освіту, яка поверхово наслідувала європейську модель, і, хоча кількісно еліта становила менш ніж 1% від усього населення Росії, вона мала вирішальний голос. Як казав Олександр Пушкін, усі вчилися потроху, читали Адама Сміта і вивчили латинську абетку достатньою мірою, щоб могти написати vale в кінці листа. Вольовим рішенням у Росії було створено школи, наукові товариства, театри, міністерства та інші культурні і соціальні установи, що імітували західні моделі. Окремі з цих установ, зокрема балет Большого театру та музей «Ермітаж», виявилися дуже корисними для перетворення Росії в «одного з нас» і стирання її образу «незахідної» держави. Чудова література нового часу також відіграла велику роль у зміні іміджу Росії та стиранні з пам’яті її колишнього іміджу неотесаної та неписьменної країни. Голос Росії переважив голос тих, хто був готовий підтримувати на Заході давній образ Росії: ображені підкорені народи, що тулилися на задвірках Європи; політичні дисиденти різного роду, які помирали в сибірських тюрмах піс-/58/ля того, як досить потрудилися на користь імперії, та нечисленні мандрівники, як-от маркіз де Кюстін (de Custine) чи Жозеф де Местр (Joseph de Maistre), який під кінець свого перебування в Санкт-Петербурзі змінив свою думку про Росію і зрозумів, що в ній повно потьомкінських сіл. Російські письменники взяли на себе завдання витіснити незгодні голоси, і Захід відповів на це, приймаючи Росію у своє товариство і виключаючи її з кола країн — об’єктів прискіпливого розгляду та переоцінки, якому він піддавав інші колоніальні імперії.

Звичайно, були і винятки. Спогади згаданого вище маркіза де Кюстіна про його подорожі Росією, опубліковані в 1839 p., мали на меті спрямувати на Росію уважний погляд мислячого Заходу. Однак, хоча його книжка і здобула славу свого часу, і робилися спроби знову привернути до неї увагу, їй все-таки не вдалося серйозно вплинути на західний дискурс щодо Росії 32. Отож, на відміну від імперій Заходу, Росія не виробила критичного ставлення до створеної нею інтертекстуальності (intertextuality).

Ведучи розмову про російську культуру, російські інтелектуали йшли звичним шляхом колонізаторів. Вони прирікали на мовчання культури, які були в якомусь сенсі суперниками Росії — її колонізованих сусідів — водночас успішно опираючись зажерливому апетитові Заходу, який хотів би підпорядкувати решту світу власній культурній мові. Росія зберегла певний ступінь незалежності, формуючи свій власний образ на Заході, — привілей, у якому іншим культурам світу було здебільшого відмовлено. Відома ремарка Черчілля про загадкову Росію свідчить про капітуляцію перед культурним текстом, якого Захід не зміг розшифрувати, і є визнанням того, що виявилося неможливим зрозуміти ту дивну абетку, яка приховує історію Росії. Тому Росії було дозволено існувати у сфері, яку «освічений» західний дискурс описує як загадкову. Таке визнання ще раз підтверджує Росії, що Захід не буде втручатися у визначений нею самою культурний простір. Це ознака капітуляції. В абсолютно неімперський спосіб Черчілль віддав Іншому право вирішувати, ким цей Інший має бути. Звичайно, в цьому разі Інший був радше імперією, ніж об’єктом колонізації. Таке добровільне зречення права інтерпретації дало Росії вільну руку для формуван-/59/ня власного образу так, як їй це було вигідно. Захід був настільки заляканий таємничою Іншістю Росії, що не насмілився підійти до російської версії її історії з такими самими запитаннями, які він ставив сам собі: якими способами російська імперія утримувала у своєму володінні Інших? Як ця імперія приховувала свої дії щодо Інших? Що в російській історії є насправді історією Інших?

Протягом двох останніх століть російська інтелектуальна еліта допомагала правлячому класові винаходити словесні рішення для подолання слабкостей імперії та приховування експансіоністської природи держави з центром у Москві. Російська територія була величезною, але населення — ні. Російська культура була привілейованою, але народи імперії не були повністю русифіковані. Починаючи з XVIII ст., російські еліти шукали спільного ґрунту, на якому могли б порозумітися жителі величезної території. До таких заходів належало, зокрема, впровадження у внутрішньоросійський дискурс словника, який сприяв би розбудові імперії, зокрема, термінів «российский» та «великороссы». Тим часом поза межами імперії західна еліта набула переконання, що російський колоніалізм не становить жодної проблеми. У більшій частині європейських літератур було викрито і піддано критиці приховану тенденцію до погодження з колоніалізмом, що дало додатковий стимул до деколонізації та створення того здорового дискомфорту, з яким почали дивитися на себе культури, які хоча б раз були у становищі звинувачених 33. Цього не сталося з Росією.






РОЗПОВІДЬ ІЗ РОСІЙСЬКОЇ ІСТОРИЧНОЇ ГЕОГРАФІЇ


Вперше думка про дослідження текстуального вираження російського колоніалізму з’явилася в мене тоді, коли я зауважила розбіжність між стандартним трактуванням російської літератури, як її викладають на факультетах англійської та слов’янських літератур американських університетів, з одного боку, і в книжці Аллена Чу (Allen F. Chew) «Атлас з російської історії: одинадцять століть змін кордонів» 34, з другого. Цей «Атлас» показав політичне утворен-/60/ня, географічне та адміністративне зростання якого було безпрецедентним у світовій історії. Хоча в XVII ст. Московія була темною й порівняно маловпливовою державою на околицях Європи, Російська імперія, на зміну якій прийшов Радянський Союз, на додаток до проголошення себе найбільшою країною світу стала однією із наймогутніших держав світу. Трагічна історія незліченних війн, окупацій, угод, анексій, декларацій і нечисленних відступів дає основу для захоплюючої літератури, оскільки уява малює картини російських придбань територій — села за селом, міста за містом, річки за річкою, степу за степом. Грандіозні політичні перетворення, що їх започаткували росіяни і при цьому самі зазнали змін, впливали на чоловіків і жінок різних етносів і віросповідань. Думки і вчинки підданих цієї імперії визначалися місцем, яке вони посідали в імперському устрої. Російська література відігравала в цьому процесі роль посередника. Привабливі герої Толстого і Достоєвського, Пушкіна і Лермонтова, Тургенєва і Чехова, Солженіцина і Рибакова є частиною російського колоніального проекту.

Історія, що її накреслює в «Атласі» професор Чу, є історією масованої і оплаченої дорогою ціною експансії на Схід і Захід, на Північ і Південь. Між XVII і XIX ст. імперія розширювалась із середньою швидкістю 55 квадратних миль на день. З огляду на таку швидкість розширення приєднані території не могли бути цілком зрусифіковані, внаслідок чого імперія весь час перебувала в нестійкому стані. Понад два століття, до 1914 року, розширення Россії відбувалося за рахунок використання дуже великої частки її валового внутрішнього продукту. У 1720 р. Петро I витратив на армію 96 відсотків державного бюджету. У XVIII ст. кожні сто мешканців держави, в якій домінували росіяни, утримували трьох вояків, тоді як у Західній Європі приблизно така сама кількість громадян була обтяжена утриманням лише одного вояка 35. В XIX ст. Росія закріпила свої володіння в колишній Польсько-Литовській державі та на Кавказі, борючись у той же час у «великому змаганні» за багатства Азії. Російські воєнні дії були успішними, але утримання непропорційно великої армії докорінно змінили її суспільне життя й культуру. У повісті «Козаки» (1862) Льва Толстого оповідач згадує /61/ мимохідь, що в багатьох випадках цілі козацькі села були переселені на Кавказ, щоб тримати місцеве населення під контролем і забезпечувати бази для подальших завоювань. Схожі переміщення населення відбувалися навколо Чорного моря, в Балтійському регіоні та в Сибіру. Російські колоніальні загарбання супроводжувалися економічними жертвами, що їх понесли росіяни, і вони віддзеркалювалися в тих настроях жертовності, які так часто з’являються в російській літературі.

Завоювання Росією сусідніх країн було нерозривно пов’язане з жорстокими діями як щодо завойованих, так і завойовників. Ці жорстокості закарбувались в імперській суспільній і політичній пам’яті, а також у російській географічній таксономії. Достатньо згадати, що впродовж століть слово «Сибір» асоціювалось із місцями примусової праці. До того ж російський ненаситний територіальний апетит призвів до надлишків землі в Російській імперії, Радянському Союзі та в пострадянській Росії. Михайло Шолохов у «Піднятій цілині» (1931) відобразив ідеологічні проблеми, пов’язані із надлишком землі, за умов Радянської влади. У царській імперії розміри зайвих територій робили асиміляцію і дотримання норм закону практично неможливими. Усвідомлення цієї надмірності території поступово посилювалося в російській літературі й давало теми для літературних сюжетів та інтерпретацій географії (так, Достоєвський трактував Сибір як місце кари, духовного очищення і сприятливих можливостей). Очевидно, саме величезні території були чинником формування тієї частини носіїв російської ідентичності, які бачать Россию надто великою і різноманітною, щоб нею можна було управляти в раціональний спосіб. Россия, таким чином, стає містичною сутністю, якій призначено долею залишатись единой и неделимой (єдиною і неподільною). З іншого боку, величезна територія России розглядалась як причина неспроможності імперії забезпечити для своїх громадян життєвий рівень, подібний до того, що його мають громадяни європейських імперій. Протягом тривалого періоду російської історії на території від передмість Москви до Владивостока переважали прикордонні умови.

При стандартному прочитанні великої кількості творів російської літератури ці питання усвідомлюються лише /62/ дуже незначною мірою. Життєвий досвід персонажів у цій літературі розглядається з погляду загальнолюдського досвіду, з ретельним приховуванням елементів імперіалізму. Розглядаючи російські літературні тексти як, по суті, незалежні від військової ситуації в Росії, російські та західні оглядачі упіймались на здатність цих текстів уникати уважного погляду критика, який зміг би висвітлити послуги, які вони надавали імперії. Російська література дуже успішно вела, пропагувала і управляла дискурсом про себе у такий спосіб, щоб уникнути прискіпливого вивчення, якому постколоніальні критики піддавали британську, французьку та інші західні літератури. Я називаю такі прочитання кафкіанськими, тому що вони іґнорують зв’язок між російською літературою та Російською імперією і натомість поселяють персонажів у ніби нічийній землі, подібній до тієї, де живуть герої Кафки. На перший погляд, чисто російське середовище, в якому відбувається дія великих російських романів, робить їх дуже відмінними від безбарвних та безіменних місць дії в романах Кафки. Однак спільними з творами Кафки в них є та екзистенціальна невинність та безпорадність, що притягає головну увагу інтерпретаторів радше до фатуму, ніж до відносин між владою і її непокірливими підданими. Хотілося б дочекатися дискурсу щодо структуризації російськими письменниками своєї згоди з російським імперіалізмом чи протесту проти нього; присвоєння ними у своїх творах земель імперії та приписування ними Іншим характеристик, які відповідають становищу Інших у наявному порядку речей. На відміну від «Атласу» Чу, російські історики, чиї книжки сформували американський погляд на Росію, зосереджували свій наратив не на проблемах завоювань і агресії, а на ціні, що її звичайні росіяни заплатили за ці завоювання. Декотрі з цих істориків були виразниками думки, що Росія безпрецедентно постраждала від іноземних вторгнень і що ці вторгнення були постійним нещастям у російській історії. Міф про вторгнення формував російський погляд на життя і російську політичну поведінку, і це також було перенесено в західні інтерпретації 36. Образ жертовності став настільки сильно асоціюватися зі сприйняттям Росії в англомовному світі, що його розвінчання здається майже неможливим. Цей образ увічнюєть-/63/ся за допомогою книжок і висловлювань, розпорошених у різноманітних дисциплінах і сферах. Тоді як збільшення російської території сприймається як щось очевидне, майже як таке, що обов’язково мало статись, зворотний процес трактується як катастрофа величезного масштабу.

На відміну від образів руйнації і кривди, «Атлас» показує, що центральні землі Росії — тульська та рязанська, костромська й вологодська — не зазнавали нападу з часів раннього Середньовіччя. Навпаки, самі росіяни неодноразово мобілізовувалися на завоювання територій, заселених іншими національними групами, засновували військові поселення в регіонах, що їх вони називали «Росією», як тільки там був облаштований перший російський ґарнізон. Більш ніж будь-яка інша книжка «Атлас» розвінчує міф про численні вторгнення на російську землю. У ньому вказується, що етнічна Росія залишалась фактично вільною від іноземного поневолення після утворення Московської держави; короткотривалі польське та французьке вторгнення відповідно 1610 і 1812 pp. зводились до вузької колони вояків, що проходили значні відстані на їхньому шляху до Москви, тоді як незліченні російські села та міста провадили свої справи як у давні віки, ніколи не бачивши іноземного вояка в своєму середовищі й ніколи не платячи податків загарбникові. На початку XIX ст. середня швидкість людини, яка їхала верхи, була приблизно 13 миль за годину 37. Польський набіг на Москву та французька спроба окупувати Росію проводились уздовж шляху, ширина якого рідко коли перевищувала 50 миль. Німецьке вторгнення у 1941 p., хоч і було катастрофічним у багатьох аспектах як для росіян, так і неросіян, знищило найбільше радянські республіки Україну та Білорусь. Згідно із відомим зауваженням Нормана Дейвіса (Norman Davies) щодо твердження про начебто 20 мільйонів росіян, які полягли у війні, то, за його словами, вони не були росіянами, не було їх 20 мільйонів і не всі вони загинули саме на війні 38.

Це не означає, що Росія не зазнала втрат у Другій світовій війні; вони були, і жахливі. Вона також постраждала від вторгнення Наполеона і меншою мірою під час польського набігу. Але глянемо знову в «Атлас», як там описано Другу світову війну в Радянському Союзі. У порівнянні з іншими народами та етносами, котрі були цілком оку-/64/повані під час нацистського «бліцкриґу», росіяни в цій війні мали змогу евакуювати велику кількість людей і важливих промислових об’єктів за Урал, де вони пережили війну фактично неушкодженими. Російські вчені не мусили переживати за перебування під ворожою окупацією. У власне Росії німці зупинилися біля Воронежа, віддаленого на 1800 миль від Новосибірська, й ніколи не вступали до Москви. Хоча й блокований аж до повного виснаження Ленінград і його архітектурні та художні багатства також залишались у росіян.

Порівняймо це із загальними руйнуваннями великих і малих міст Східної та Центральної Європи, сплюндрованих іноземними арміями, винищених артилерією, бомбами та стріляниною. Хоча втрати під час блокади Ленінграда були величезними, відсоток втрат етнічного російського населення був значно меншим, ніж у сусідніх етнічних груп. Необхідно також брати до уваги втрати, про які говорив Норман Дейвіс, що їх росіяни завдали самим собі, створивши Гулаг. Багатства ленінградських музеїв не зменшилися за час Другої світової війни, ще й надійшли воєнні трофеї з Німеччини та інших країн, цінності, які залишились у Росії навіть після розпаду Радянського Союзу 39. Німеччина окупувала приблизно 5 відсотків території Російської Федерації протягом менше ніж трьох років, тоді як для західних сусідів Росії війна тривала шість років. У «Раковому корпусі» Солженіцина студентка-медик Зоя та її сім’я пережили війну, переміщуючись від Смоленська до Ташкента. Зоя обрала цей однобічний напрям втечі росіян як сам собою зрозумілий, зауважуючи в розмові з Костоглотовим про великі розміри «їхньої» країни 40. Однак після Другої світової війни російська література наголошувала на думці про безпрецедентні жертви російського народу, і, за рідкісними винятками, західні вчені не піддавали її жодним сумнівам.





ПОСТКОЛОНІАЛЬНІ ПЕРСПЕКТИВИ РОСІЇ


Тоді як інформація, наведена в «Атласі» професора Чу, дала стимул для погляду на російську літературу з позиції російського колоніального досвіду, методологія для здійснення такого дослідження матеріалізувалася лише з роз-/65/витком теорії постколоніалізму. Моделі та засоби для глибшого проникнення в суть творів для свого дослідження російської літератури я черпала у здійснюваних на Заході дослідженнях зв’язків між європейськими колоніальними державами та підлеглими їм територіями в Азії та Африці. Найважливіші з таких досліджень викладені в книжках «Орієнталізм» і «Культура та імперіалізм» (1994) Едварда Саїда (Edward Said).

«Орієнталізм» надав теорії і дослідженням постколоніалізму імпульсу і законності, якими вони раніше не могли похвалитися. Спершу Саїд мав труднощі з умовлянням видавця — настільки чужим здавався дискурс цієї книжки для тих, хто був ознайомлений із стандартними підходами західного літературознавства до тем досліджень, які не стосувалися Заходу. Однак коли «Орієнталізм» вийшов друком, більшість оглядачів зустріла його з ентузіазмом, і ця книжка мала численних читачів. Саїд створив модель для дискурсу, на основі якого було написано сотні книжок. Розпад західних імперій і дедалі сильніше усвідомлення неприйнятності накладення свого власного дискурсу на недооцінених та демонізованих Інших привели до того, що праця Саїда опинилася серед найбільш актуальних питань науковців.

«Орієнталізм» по-новому інтерпретує концепцію, розроблену «імперськими» письменниками XIX ст. для текстуальної класифікації «нижчих рас», завойованих силою зброї під час боротьби європейських країн за колонії. У своєму первісному значенні цей термін позначав набір творів про Азію та Африку, написаних етнографами, антропологами, істориками та мандрівниками, котрі колективно аналізували та «втискували» не-західних людей у рамки того, що було, на їхню думку, західним підходом до знань, або в методологію історичних досліджень, характерну для Просвітництва. Саїд доводив, що орієнталістське бачення було спотворене від самого початку зовнішньою щодо не-західних народів позицією систематиків, і тим, що їхні наукові праці не були нейтральними щодо інтересів імперій, які вони мали право представляти. Їхнє становище як єдиних артикуляторів сенсу не-західних культур — «корінні народи» тоді не мали права відповідати імперіям — дало їм необмежену свободу щодо класифікації /66/ інших. Це дало їм також можливість будувати статичні категорії, одним із прикладів яких є «Орієнт».

Згідно зі сприйняттям «орієнталістів», «Орієнт» був незмінною структурою, і її членів можна було оцінювати лише в сукупності; як окремі особи, вони були тільки ілюстрацією до деяких «типово орієнтальних» характеристик. Отож «не-західні» народи стали невільниками оціночних інтерпретацій, які вважалися незмінними за змінних обставин. Вони піддавалися узагальненням, яких вони не могли обговорювати і про які вони навіть не знали: орієнталістський дискурс був дискурсом людей Заходу з людьми Заходу, і орієнталістам не спадало на думку, що «Орієнт» може захотіти скористатися з давньої юридичної настанови audiatur et altera pars (вислухаймо також другу сторону). Ніхто не обговорював жодних питань з «Орієнтом»; усі питання обговорювалися тільки у власному колі. Західні антропологія, лінґвістика та дарвінізм посилювали таксономічне охоплення Інших і не давали їм змоги вирватися за межі тюрми орієнталістських категорій. Орієнталістська орієнтація сформувала клітку, в якій були ув’язнені (здавалось, назавжди) не-західні народи. Цю клітку добре арґументували, і тези, котрі її цементували, були майже бездоганними. Принципи мислення, корені яких сягали Просвітництва, свідчили на користь їхньої правильності у передбачуваному майбутньому.

Руйнування цієї клітки шляхом праці над окремими книжками замість самої цієї категорії було б колосальним завданням; Саїд був прихильником, сказати б, голістичного (holistic) підходу, орієнтованого на руйнування радше клітки загалом, ніж її численних частин і елементів. Тим самим він розпочав процес руйнування дискурсу сили і влади, який маскується під безсторонній науковий підхід, — дискурсу, породженого Просвітництвом.

До найбільших досягнень Саїда належить те, що він привернув увагу до впливу, який інтерпретатори чинять на об’єкт своєї інтерпретації. Хоча Саїд писав про французьких та англійських орієнталістів, його характерно неемоційні (тобто такі, що мають лише незначну домішку озлоблення (ressentiment)) зауваження можна застосовувати й до безлічі інших ситуацій. Як уже зазначалося, на англомовні інтерпретації російської культури впливали /67/ імперські симпатії вчених, які висловлювали такі самі компліменти російським колоніальним авантюрам, як орієнталісти колись — західним завойовникам. Якщо сказати прямо, то Саїд розчистив дорогу, яку швидше чи пізніше мусять пройти всі вчені, котрі мають справу з російською історією та літературою, — як на мене, що швидше, то ліпше.

Наступний крок було зроблено в книжці «Культура та імперіалізм». У ній Саїд навів визначення імперіалізму, яке постійно повторюють:


«На найбільш базовому рівні імперіалізм означає наміри щодо певної землі, якою ви не володієте, поселитись на ній та встановити контроль над нею, причому ця земля віддалена від вас, заселена та належить іншим...

Я використовуватиму термін «імперіалізм» у значенні практики, теорії і позиції домінуючого центру-метрополії, який керує віддаленою територією; «колоніалізм», який майже завжди є наслідком імперіалізму, означає створення поселень на віддаленій території. Майкл Дойл (Michael Doyle) сформулював це так: «Імперія — це відносини, формальні або неформальні, за яких одна держава контролює фактичний політичний суверенітет іншого політичного суспільства» 41.


Саїд у «Культурі та імперіалізмі» вивчає твори англійських і французьких письменників (яких аж ніяк не можна назвати шовіністами), що сформулювали імперське бачення в усій його вдаваній невинності. Джозеф Конрад пише з певним підтекстом: показуючи Африку та Азію «ззовні», йому вдавалося дистанціюватися від нав’язаної ієрархії імперського правління. Подібним чином Джейн Остін поверхово торкалася реальності заморських володінь, але була непощадною в моральній оцінці поведінки своїх героїв, які поверталися додому. Саїд справедливо визнає іронію та скептицизм Конрада щодо імперських завоювань Англії і «моральну дискримінацію» в творах Остін 42. Він твердить, що хоча Волтер Ліпман (Walter Lippmann) і Джордж Кеннан виховували глибоке почуття американської вищості, вони обоє зневажали примітивний шовінізм. Однак він показує також, що вони, озвучуючи призначення Америки, відображають готовність до накладення певних інтерпретацій на безвладні нації, що характеризує імперське мислення 43. Так само, попри всю свою /68/ роздвоєність, Конрад і Остін залишаються речниками імперії. Саїд пропонує радикальне перепрочитання цих (як і багатьох інших) авторів.

Крім дуже нечисленних винятків, російський імперський дискурс не створив настільки ж багатих відтінками і самокритичних текстів. Імперської самосвідомості Росії практично не торкнулося усвідомлення того, що succes (якщо не noblesse) oblige (успіх зобов’язує). Жодний з відомих російських письменників не сумнівався щодо необхідності чи доцільності використання ресурсів нації для підкорення імперією все нових і нових територій та для утримування територій, які не є ні російськими, ні навіть слов’янськими. Ніхто не ставив під сумнів моральних питань, пов’язаних із колоніальним насильством. У західноєвропейських країнах неможливо відшукати аналоги тій легкості, з якою великі російські письменники XIX ст. ковзали над реальністю війн, що їх вели правителі Росії. Ні російські письменники, ні російські інтелектуали ніколи навіть у загальних рисах не описували реальності імперської політики на завойованих територіях. Тема репарацій, якби її навіть наважився заторкнути якийсь російський інтелектуал, імовірно, поставила б під загрозу (щонайменше спершу) його життя. Думка про колоніальну залежність та її ціну для завойованих народів не стала складовою частиною російського національного дискурсу. Тоді як багато російських письменників досягли чудових успіхів у зображенні моральної дискримінації, вони писали лише зсередини свого імперського дому, подібно до британців, котрі затято боролися за справедливе витрачання вдома коштів, отриманих від праці рабів у колоніях. Російська література сповнена співчуттям до Акакіїв Акакієвичів або, вже недавнім часом, до Іванів Денисовичів та Андріїв Гуськових, але в ній немає жодних ознак усвідомлення того, що ці нещасні люди все-таки належали до привілейованої частини населення империи, подібно до того, як до привілейованої групи належав і містер Мікоубер 44. Достоєвський ніколи не вбачав іронії в тому, що він пише повісті про моральні дилеми, тоді як його читачі беруть участь у насильстві за кордоном. Навряд чи можна очікувати, що російський дискурс, у якому було повністю відсутнє усвідомлення колоніальних злочинів, виявиться /69/ прихильним до «Культури та імперіалізму» або ж без протесту погодиться на його дослідження і підходи.

Є ще одна складність. Категорія орієнталізму, якій Саїд надав нової форми та по-новому інтерпретував, породила різноманітні дослідження, які мають сенс на такому рівні абстрагування, який навряд чи доступний для тих, хто воліє мати свої концепції ясними та зрозумілими. Постколоніальна теорія використовує численні постмодерні філософські та психологічні джерела, і це зумовлює певний опір з боку більш традиційних російських письменників. За винятком нетривалого періоду формалізму і структуралізму (які ніколи не були повністю інтегровані в головну течію критики) літературна критика в Росії рідко користувалася новими ідеями, радше надаючи перевагу вже добре сформованим моделям 45. До того ж деякі інтелектуали відмовилися вийти за межі думки про те, що тоталітарна система за радянських часів однаково неґативно впливала як на росіян, так і на не-росіян. Хоча з радянським тоталітаризмом справді пов’язаний цілий комплекс питань, у літературних дослідженнях його потрібно віднести до ширшої текстуальності, яку відкрила постколоніальна теорія, хоча б тільки тому, що літературні дослідження мають справу радше з текстами, ніж з реальним світом. Відсутність дискурсу, який виявляв би посередницьку роль російської літератури в захисті російських імперських інтересів, нагадує ситуацію із західним дискурсом про «Орієнт» у XIX ст. У цьому зв’язку спадок соціалістичного реалізму є важливим чинником, який підкріплює опір усвідомленню російської колоніальної експансії та насильства. З часу створення Спілки радянських письменників 1932 р. соціалістичний реалізм був обов’язковим методом у художній літературі в Росії для двох поколінь письменників. Винятків було дуже мало, і вони не мали достатніх накладів у «самиздате», щоб впливати на використовувану мову та на способи розуміння, притаманні російській культурі. Як показано в розділі 5, зобов’язуючі норми соціалістичного реалізму неґативно вплинули на цілу низку тем, заторкуваних російськими письменниками, та на їхній словник. Вони вплинули також на дискурс, ускладнивши включення до нього постколоніальних критичних категорій. Соціалістичний реалізм, незважаючи на всі відмови від нього та /70/ зміни й оновлення, що відбулися з ним після смерті Сталіна, був гальмівною сорочкою, в якій тисячі письменників, промовців і журналістів утримували російську мову, — і російський спосіб мислення. За їхнього контролю цілі сфери людського досвіду зникли з мови, а отже, зі свідомості та з культури.

Словник російських письменників і критиків у питаннях, пов’язаних з національною лояльністю та сприйняттям росіян не-росіянами в межах російської імперії є навдивовижу простим, щоб не сказати примітивним. Будь-які критичні роздуми над витоками цих питань — взагалі, будь-які роздуми над утворенням понять — цілковито відсутні. Російські радянські письменники вводили в російську мову вкрай сентиментальне бачення росіян і їхньої лояльності через свої пісні, сценарії кінофільмів, повісті, поеми, п’єси та статті. За дуже нечисленними винятками російські інтелектуали застосовували роз’яснення цього спрощеного варіанта реальності, яке стабілізувало ситуацію. Російські політики постійно говорили про цей варіант реальності у своїх промовах і заявах, тим самим поновлюючи й посилюючи його вагу й значущість. Як наслідок, нині російський читач від народження опиняється в лінґвістичному та літературному середовищі, наповненому міфами, що звеличують державу, а російські письменники і надалі виражають поняття національного обов’язку за допомогою територіальних і колоніальних термінів. Сьогодні російська мова перебуває в такій фазі, коли вона виключає, органічно відштовхує самі концепції та ідеї, несумісні з любов’ю до «родины» та «отечества» (батьківщини), яка вважається найвищою цінністю і якій добрий росіянин відданий усією душею.

«Сільська проза» радянської та пострадянської Росії використовувала цей лінґвістичний та концептуальний матеріал, створюючи героїв, яких могли б вигадати укладачі моралізаторських байок XVIII ст., які так само звеличували Росію та її надзвичайну притягальну силу. У літературних дискусіях представники російської інтелігенції все ще висловлюють свою відданість ідеї про те, що Росія є країною, в якій свободи можна досягти без мережі розвинених на Заході правових інституцій 46. Росіяни, зауважив інтелектуал пострадянського періоду С. С Аверинцев, «не /71/ вірять у свободу, ґарантією якої є інституції» 47; В. Ушаков запевнив своїх читачів, що Росія не піддається жодним спробам зрозуміти її, застосовуючи раціональний аналіз 48. Наприкінці 1980-х і на початку 1990-х років «Литературная газета» та «Огонек» (і, на іншому кінці політичного спектра, «Литературная Россия») публікували довгі дискусії про російську ідентичність. З’явилося безліч книжок, присвячених цьому питанню. Всі ці дискусії велися здебільшого в межах термінологічних параметрів, прийнятних для соціалістичного реалізму 49.

Багато писалося про непослідовність «Орієнталізму» та недотримання (не кажучи вже про створення) всеохопної методології досліджень постколоніалізму 50. Однак треба пам’ятати, що створення нової ділянки досліджень завжди інтуїтивне і нечітко окреслене; методології з’являються потім. Саїд неодноразово повторював, що він не є прихильником ессенціалістського (essentialist) підходу, але у своїй арґументації іноді підходить до нього навдивовижу близько. Він ставиться до французьких орієнталістів значно поблажливіше, ніж до англійських, і в його структуризації категорії орієнталізму є відтінок ессенціалізму. Можливо, він має на увазі, що в працях, які містять по-справжньому плідні ідеї, не можна уникнути ессенціалізму в тій чи іншій формі.

Саїд не обмежується відносинами між національними групами на рівні «влада» та «відсутність влади». У післямові до «Орієнталізму», написаного в 1994 p., він запропонував вихід із плутанини цієї парадигми влади, а саме: ми всі маємо боротися за звільнення від тривог, які сприяють імперіалізму, і структурувати нашу реакцію на інших людей у такий спосіб, щоб елементи раси, національності та соціального становища стали неістотними і щоб водночас відбувався взаємний обмін і збагачення культурами через змішану, складену з різноманітних елементів, освіту, яку забезпечують міґранти-інтелектуали в постіндустріальному світі. Можливо, таке бачення — утопія, але воно заслуговує на обговорення. Як зауважила Марґарет Кенован (Margaret Canovan), західні демократії застосовують недискримінаційні закони у межах своїх кордонів, але закривають кордони для іммігрантів з країн Третього світу. Отже, дотримання недискримінаційних законів щодо етніч-/72/них чи расових відмінностей ґрунтується на дискримінації за етнічними чи расовими ознаками 51. У межах замкнених кордонів недискримінація, безперечно, є невід’ємною частиною законодавства західних демократій, але дотримання її на практиці вимагає особистих зусиль. Варте уваги, що в «Культурі та імперіалізмі» Саїд використовує середньовічну християнську методологію такої боротьби кожної людини, що знову означає близькість до ессенціалізму, від якого він деінде відхрещується. Саїд цитує ченця з XII ст., який радить тим, хто прагне стати досконалим, позбутися самозакоханості, що проявляється як любов до рідної землі. Ті, хто любить свого теперішнього сусіда, перебуває на шляху до досконалості, вказує чернець, але справжньої досконалості досягли ті, для кого батьківщиною є вся земля. При запереченні ментальності Просвітництва, на якій насамперед і будувався орієнталізм, Саїдові більш співзвучний попередній, додекартівський спосіб мислення, що був присутній у західній історії як глибинна течія аж до постмодерних часів.

«Культуру та імперіалізм» написано в провокативному стилі, і його внесок до теорії ще менший, ніж внесок «Орієнталізму». Саїд розширює набір обговорюваних питань за межі літератури, аж до «Аїди» Джузеппе Верді та американських праць про меншини. Він знаходить у них прихований шар колоніальних поглядів і патерналістської зверхності. Він, сам-один, узяв на себе гігантське завдання змінити фундаментальну орієнтацію американської літературної критики, по суті, американського погляду на Інших. Чимало категорій літературної критики, які нині вважаються узвичаєними в постколоніальному дискурсі, були введені Саїдом.

Постколоніальних авторів, які пішли шляхом, що його проклав автор «Орієнталізму», можна поділити на тих, хто враховував чинник національної належності, і тих, хто ним нехтував. Однак міфи та символи, які супроводжують нації, і аґресивні війни, які вели до колоніальних завоювань, згадуються в постколоніальній літературі лише тоді, коли вони допомагають письменнику зробити виразнішою різницю між «нами» й «ними» або між «колонізатором» і «колонізованим». Дуже малий наголос робиться на складових елементах нації, що свідчить про можливе згасання /73/ інтересу до національних питань серед націй Західної Європи, які почувають себе в безпеці та серед таких великих за чисельністю націй, як народи Індії чи Пакистану (більшість постколоніальних критиків і теоретиків належать саме до цих двох категорій). Постколоніальних письменників цікавлять радше расові, ніж національні, проблеми — певна форма расизму навпаки (a rebours). У цьому полягає відмінність із дослідженням російського колоніалізму, бо саме нація, а не раса відіграє головну роль у формуванні російської колоніальної ментальності. У процесі експансії росіяни здебільшого мали справу зі згуртованими народами, а не з родовими організаціями, і тому антиколоніальна боротьба в Російській імперії часто набувала форми боротьби національно-визвольної. Марксистські антиколоніальні рухи в Азії та Африці не мали чітко вираженої національної згуртованості, оскільки нація не належить до тих категорій, яким марксизм надає важливого значення, а також тому, що в радянську епоху російська держава надавала фінансову та військову підтримку марксистським антиколоніалістам. Через це їм було вигідно не помічати того факту, що Росія як нація була глибоко втягнена в діяльність, яку вона напоказ засуджувала в країнах, що не належали до сфери її впливу.

Той факт, що основними розробниками теорії постколоніалізму (зокрема в американських і британських університетах) є вихідці з Азії, Африки, Вест-Індії та, як у випадку Саїда, араби, до певної міри відповідає ідеальній справедливості. Зокрема, стосовно Індії та Пакистану імперія відреагувала з такою силою, що це незворотно ввійшло до дискурсу метрополії, змінюючи його до невпізнанності. Потрібно віддати центрові належне, його сприйнятливість до критики вказує на певні сталі риси інтелектуальної парадигми, сформованої в європейській культурі. Надання Ґаятрі Співак чи Гомі Бгабга дозволу формувати відповідь західних наукових кіл на західний імперіалізм рівнозначне запрошенню, скажімо, поляків або литовців до читання лекцій студентам російських університетів про російський імперіалізм. Те, що такий проект неможливо навіть уявити, свідчить про різницю між відносною відкритістю західного дискурсу та сталим униканням постколоніального дискурсу самими вченими й інтелектуалами в /74/ Російській Федерації. Це дає також підстави зробити висновок про присутність у російській культурі ще не названих чинників, які стають перешкодою при дослідженні такого погляду. Відмова російських інтелектуалів обговорювати питання колоніалізму свідчить про відсутність у російській традиції спроможності експериментувати та толерантно ставитись до інших думок. Посткомуністичні дебати про російську історію, які ведуться в російських літературних журналах, набувають форми радше набридлих уже суперечок між західниками та слов’янофілами, ніж спілкування росіян з Іншими 52.

Ще одне питання ідеальної справедливості стосується концептуального апарату, виробленого в рамках постколоніального дискурсу. Різна культурна історія провідних постколоніальних критиків дала їм змогу створити базу наукових творів, концептуальні корені яких виходять далеко за межі літературної англійської мови. Вони розширили межі англійської мови, а іноді здійснювали мало не насильство щодо неї, нав’язуючи їй концепції, чужі її основоположній структурі. Цей процес започаткував, без усякого сумніву, Жак Дерріда; у своїх цілком свідомих спробах зруйнувати західну онтологію він вдавався до таких стратегій, як, наприклад, викреслювання слів, що їх потрібно було вживати, навіть попри те, що їхнє значення «було визнане недійсним». Постколоніальні літературні критики у подібний спосіб змінювали семантику слів і фраз та синтаксис англійської мови, і всі вони використовували неологізми та каламбури. Фактично вживання каламбурів стало розпізнавальним знаком постмодерної критики. Нині використання в заголовках статей і лекцій незвичних і неочікуваних поєднань слів стало так само прийнятним, як було використання канонічних зворотів 20 — 30 років тому. Схоже, що критиків тішить переміщення слів з їхніх звичних комірок у словнику в інші, раніше не зайняті. Тут можна навести як приклад есе Гомі Бгабга «DissemiNation»; або феміністичне /постколоніальне використання слова «world», як у фразі «worlding the third-world woman» 53; або такі назви книжок, як «Re-Siting Queen’s English» 54.

Такі стратегії використовуються свідомо, і постколоніальні літературні критики пишуть про це теоретичні дослідження. Автори праці «Імперія дає письмову відповідь» /75/ («The Empire Writes Back», 1989) називають дві основні стратегії, найважливіші в процесі адаптації англійської мови до досвіду та глибшого розуміння, які випливають із різних культурних традицій: перша з цих стратегій — відмова, і друга — присвоєння. «Відмова» означає «відмову від категорій імперської культури, її естетики, її ілюзорного стандарту нормативного або «правильного» використання і її припущення про традиційне додаткове значення, яке мають слова». «Присвоєння» — це «процес, за допомогою якого мову беруть і змушують «нести тягар» чийогось культурного досвіду» 55. У межах колишньої Британської імперії цю постколоніальну мову називають «англійською» з малої літери (english) на відміну від літературної англійської мови з великої літери (queen’s English), якою розмовляли колишні колонізатори. Наслідком стало синкретичне вживання мови з накладанням правил синтаксису і граматики однієї мови або мов на іншу. Деякі критики вважають, що ця синкретична англійська («english») раптово з’явилася внаслідок того, що незахідні письменники надають перевагу метонімії, а не метафорі, яка належить до найбільш типового західного тропу. «Якщо прочитувати тропи тексту як метонімії, — пише Білл Ешкрофт (Bill Ashcroft), — то легше пристосуватися до соціальних, культурних та політичних сил, які стоять за цим текстом» 56. Більше того, переплетіння мов, яке має місце в «english», саме собою є метонімічним: це difference між двома культурними просторами, за термінологією Дерріда.

Нехтуючи поділом дискурсів, властивим західній традиції, постколоніальні критики вільно використовують поетичні засоби при обстоюванні певних філософських поглядів і шокують невтаємничених читачів відверто сексуальною мовою. Постколоніальні романісти не є в цьому першовідкривачами 57. Вони кажуть, що мають для цього вагомі підстави. Дуже часто колонізатор розглядає колонізованого як слабку, подібну до жінки істоту, і підкорені чоловіки іноді мовчки погоджуються на приписування їм такого образу. У творах, які стосуються орієнталізму, були переплетені сексуальні та постколоніальні впливи 58. Це одне з тих питань, щодо якого погоджуються як феміністи, так і постколоніальні критики: наклепам про фемінність у колоніальному дискурсі протистояло піднесення феміністич-/76/них і ґендерних досліджень, які руйнували пиху та самовпевненість колонізаторів.

Схоже, що теоретики, зокрема Гомі Бгабга, дістає особливу радість від влади над мовою, яка є ніби оберненою стороною влади, що її мали колоніальні господарі над пакистанцями. У працях Бгабга заледве можна знайти хоча б одне речення, яке б не спиралося на неординарне вживання слів. Їхня присутність — це болюче (для декого) нагадування про те, що, незважаючи на всю її спроможність передати думку, стандартна англійська мова з труднощами пристосовується до конструкцій, запозичених з інших мов та інших цивілізацій. Як наслідок, носії мови (не кажучи вже про тих, хто не є її носіями), опиняються в незручній ситуації, коли вони знають менше від мешканців імперії, що відповідають у такий спосіб центру, і змушені постійно бути в стані готовності, щоб не пропустити чогось важливого. Другим боком медалі є те, що стандартна англійська мова структурувала людський досвід таким чином, щоб усунути істотні зразки такого досвіду. Бгабга так визначає текстуальність (textuality) (яка є одним з ключових понять у постколоніальному дискурсі): [текстуальність] — це «продуктивна матриця, яка визначає «соціальне» і вказує на нього як на ціль і як на засіб... [Це] не просто другорядний (second-order) ідеологічний вираз чи вербальне позначення раніше заданої політичної теми» 59. Це вказує на те, що таксономії Просвітництва, які колись здавалися універсальними, в жодному разі такими не є. Повчання центру щодо його найважливішої сфери, тобто мови, можливо, є ознакою гібридної культури, що її Саїд малював у своїй уяві як бажане постколоніальне майбутнє. Носії мови пішли також цим шляхом: вони намагалися достосувати до своїх текстів ці раніше виключені сфери, що їх не-носії мови хотіли окреслити в загальних рисах.

З другого боку, найвизначніші постколоніальні критики родом з Азії добре розуміють роль західних культурних інституцій та теоретичних досліджень, і деякі з них усвідомлюють, що від цих інституцій та досліджень не можна відсторонитися або знехтувати ними. Тому Ґаятрі Співак розробила стратегію радше взаємодії із західними лінґвістичними та філософськими підходами, ніж їх відкидання. Вона здатна поєднувати різні епістемологічні системи і не /77/ уникає незв’язності. Її чудове володіння англійською мовою (у поєднанні з дивовижною відвертістю) дозволяє їй зауважити, що постколоніальний дискурс [є] «постійною критикою того, чого не можна не хотіти» 60. Вона має рацію, вважаючи, що постколоніалізм ґрунтується на почутті озлобленості, однак це почуття не є його єдиним ані навіть основним джерелом. Хиби способу мислення, сформованого Просвітництвом, що їх артикулювали постколоніальні критики, реальні, серйозні та варті уваги. Отже, постколоніалізм підживлює ширший потік критики Просвітництва, який характеризує інтелектуальне життя кінця XX ст.

Цікаво, що Лейла Ґанді вважає, що джерелами постколоніальної теорії є романтизм і новий критицизм. На її думку, в постколоніалізмі знову проявляється зосередження виразників нового критицизму на текстах, які були повністю відгороджені від впливів «реального життя», і постколоніалізм набуває форми захоплення текстуальністю. Так само відмова романтиків від участі в жахливому індустріальному світі дуже подібна до втечі постструктуралістської критики в текстуальність 61. Тексти стають чимось на зразок анклавів, де можуть гніздитися цінності, вилучені з суспільства. Слід зауважити, проте, що звичка чітко розмежовувати сфери досліджень також є винаходом Просвітництва.

Однак, знову ж таки, такий обмін характерний для Заходу та його колоній. Землі, підкорені росіянами, ще не породили голосів, які б дали відповідь Імперії: справді, політичні умови ще не сприяють тому, щоб зазвучав хор таких голосів. Те, чи розвиватиметься постколоніальний дискурс у Російській Федерації і чи розвиватиметься він найближчим часом взагалі залежить від бажання чоловіків і жінок у колишніх чи теперішніх колоніях (включаючи громади білих поселенців у межах Федерації) артикулювати свою волю до змін у такий спосіб, що це не буде повторенням застарілих стереотипів іноземного гноблення та опору місцевого населення. Мілітаристській культурі росіян найкраще протистояти не силою зброї, а свідомою відмовою від затягання в пливучі піски міфології «родины-отечества».

У цьому контексті варто зауважити, що низка постколоніальних критиків опирається ідеї поширення концепції /78/ колоніальності на території, які не належали до тих, що були домініонами Заходу. Чиниться опір визначенню поселенських культур, таких як Австралія та Північна Америка, як колоніальних 62. Водночас, як зазначила Гелен Тіффін (Helen Tiffin), ідентичності або принаймні відчуття цих спільнот поселенців «частково визначалися зверхньою силою європейського колоніалізму» 63. Небажання постколоніальних критиків розглядати Австралію як країну, що має колоніальний досвід, випливає із загального відчуття, поширеного серед небілого населення, що привілейоване становище білих чоловіків і жінок, чиє переселення (що є дуже серйозною частиною колоніального досвіду) було певною мірою добровільним, аж ніяк не може порівнюватися з примусовою зміною місця проживання і способу життя чорношкірих рабів або індіанців. Аналогічно вельми різнилися дії військових, які брали участь у підкоренні колоній, щодо поселенців і корінного населення. Можна заперечити, що є різні схеми та ступені колоніальної залежності і що потрібний всебічний розгляд цієї проблеми. Деякі з білих поселенців були каторжниками, засудженими до заслання. Майкл Гехтер (Michael Hechter) у праці «Внутрішній колоніалізм» переконливо доводить, що англійський колоніалізм стосувався не лише заморських територій, а й шотландців, жителів Уельсу та ірландців. Деякі критики зауважували також, що, наприклад, Квебек, або вся Канада загалом, можуть розглядатися з однієї точки зору як постколоніальні, а з іншої — як неоколоніальні утворення. Тоді як канадська ідентичність підпорядковувалася британській, місцеві індіанські народи були колонізовані іншим колонізованим народом чи народами 64.

Сила опору постколоніального «істеблішменту» постколоніальним вимогам білих австралійців та неанглійських мешканців Британських островів може допомогти пояснити причини іґнорування колонізаторських дій росіян у Східній і Центральній Європі та Азії у дебатах про колоніалізм. Колоніалізм білих щодо білих, який тут мав місце, не вкладався у теорію, сконструйовану такими не-білими теоретиками, як Бгабга чи Співак. Австралійці та білі жителі Північної Америки переселялися напівдобровільно, як функціонери імперії, її в’язні чи вільні поселенці, і витісняли корінні народи з місць їхнього проживання. Однак /79/ десятки мільйонів білих не-росіян, які були об’єктом збройного завоювання росіянами, зазнавали такого самого, як і народи Азії та Африки, примусу та гноблення, що характеризує класичний колоніалізм. Часто вони були змушені покидати свою батьківську землю з волі колонізаторів. Керівні посади у межах Російської імперії і, пізніше, у межах радянської сфери впливу були для них недоступними, якщо вони тільки не відмовлялися представляти інтереси власних народів і не починали представляти інтереси Москви 65.

Парадоксально, але білі європейці, які зазнавали колоніального натиску Росії або Німеччини (або, в попередні століття, імперської Туреччини), — найостанніші з тих, хто починає усвідомлювати той факт, що вони насправді були об’єктами колонізації. Вони дивилися на своїх російських, турецьких чи німецьких окупантів як на переможців у війні проти них, а не як на виконавців довгострокового колоніалістського проекту. Вони ще не розповіли світові своєї історії, хоча їхні національні культури дають змогу артикулювати проблеми у спосіб, сумісний із західними епістемологіями. Їхня мовчанка має наслідки. Колоніальний тиск, якого вони зазнали, повністю випадає з поля зору таких інтерпретаторів колоніалізму, як Лейла Ґанді, котра заперечує проти включення до дискурсу постколоніалізму навіть культур поселенців, не кажучи вже про колоніалізм білих щодо білих у сучасних європейських імперіях. Так само іґнорується колонізація Росією Кавказу, регіону Чорного моря та Середньої Азії. Як уже вказувалося, вкрай двозначна роль Радянського Союзу в боротьбі із колоніалізмом Заходу і здатність царської Росії уникати пильної уваги до себе призвели до затримки із усвідомленням того факту, що колоніалізм не обмежувався експансією Заходу в Азії та Африці, а існував також і в Європі.

Автори, що торкалися проблем західного імперіалізму і сприяли їх пом’якшенню та трансформації, створили концепцію колоніальної залежності  66. Згідно з цією моделлю, економічна експлуатація периферії не обмежувалася прямими переміщеннями капіталу, а проявлялася також у насильстві, якого зазнавали колонії та домініони при розвитку свого сільського господарства, промисловості, культури, демографічної ситуації та навичок споживання. Фор-/80/мування імперським центром такої колоніальної залежності було визначальною рисою російського імперіалізму, а ідеологічні модифікації, внесені протягом радянського періоду, мали другорядне значення. За хрестоматійний приклад такої колоніальної залежності може правити перетворення московською номенклатурою Узбецької радянської республіки на виробника сировини для російських бавовняних комбінатів, що супроводжувалося руйнуванням традиційного узбецького сільського господарства, забрудненням землі хімікатами та інсектицидами і перетворенням Аральського моря на солону пустелю. Перетворення багатого і різноманітного сільського господарства Узбекистану в систему колгоспів, які вирощують тільки бавовну, розпочалося після придушення в 1922 році повстання Курбаші. Згідно з найкращими традиціями колоніалізму, в цьому росіянам допомагали місцеві комуністи, даючи тим самим метрополії змогу зняти з себе всю відповідальність і показати світові своє незаплямоване обличчя. Плантації фруктових садів в Узбекистані було перетворено на поля бавовни, на поливання яких витрачалися обмежені водні ресурси регіону. Ця схема працювала протягом цілого покоління. Високі врожаї бавовни дали змогу побудувати величезні бавовняні комбінати в центрі Росії (наприклад, в Іваново), створюючи десятки тисяч робочих місць для росіян і забезпечуючи Червону Армію тканинами. На місці вироблялося лише від 2 до 8% узбецької бавовни. Однак вивіз бавовни до російських фабрик був лише невеликою частиною тієї ціни, яку Узбекистан платив за це виробництво. Серйознішими його результатами були переміщення населення, втрата робочих місць у сільському господарстві, безпрецедентне забруднення землі та повітря — і проблеми, які узбеки матимуть зі здоров’ям у майбутньому. Надмірне та необгрунтоване застосування пестицидів і штучних добрив перетворило оази Узбекистану на забруднену пустелю, непридатну для сільського господарства. Коли масштаби катастрофи стали настільки значними, що ними зацікавилися засоби масової інформації метрополії, з Москви до Узбекистану було направлено спеціальну групу, яка мала вивчити ситуацію, і журналісти детально дослідили те, що сталося. Однак вони не торкалися у своїх звітах імперських методів, які Росія застосовувала для підпо-/81/рядкування і послаблення своїх домініонів. Російський дискурс надалі опирався впровадженню термінології, пов’язаної з колоніалізмом. Відповідальність за катастрофу було покладено на радянське неефективне управління та на комуністичну систему 67.






САМОПРЕЗЕНТАЦІЯ РОСІЇ


Те, що сучасна Росія змогла уникнути термінологічного присвоєння Заходом, дало їй змогу самій чинити тиск на Захід не лише засобами військової сили, а й за допомогою літератури та мистецтва. Це, звичайно, не означає, що певна абстрактна країна, яка називається Росією, почала працювати над створенням свого образу для іноземців або що Росія розвивалася в повній культурній ізоляції від Заходу, а потім вразила його своїм унікальним дискурсом. Починаючи з епохи романтизму, європейські культурні тенденції XIX ст. проникали до російської культури, що, у свою чергу, посилювало привабливість Росії для європейських споживачів культури. Однак необхідно підкреслити, що західна інтелектуальна генеалогія вельми відрізняється від російської і що західні впливи на російську культуру давали інші результати, ніж на Заході. Траєкторія західної філософії ніколи не повторювалася в Росії і не була засвоєна російською елітою. Хоча Геґель мав великий вплив на Росію, російській еліті бракувало філософської підготовки для його розуміння. До часу появи Геґеля західна ідентичність формувалася двома тисячоліттями філософування, включаючи середньовічні вправи у силогістичному мисленні; підготовка такого роду оминула Росію. Основи раціоналістичної логіки, різноманітні течії Просвітництва та вчення раннього Арістотеля не проникли в російську культуру тією мірою, як у західну та центральноєвропейську культури. Зокрема, як я доводила в попередній книжці, російський дискурс слабко засвоїв принципи ідентичності та не-суперечливості. Натомість російська еліта користувалася духовними ресурсами східного християнства, шаманством і власною вродженою інтуїцією, яка мала схильність до мислення парадоксами та добре узгоджувалася з наступним впливом Геґеля 68. Ця епістемологічна база зумовила формування власного образу росіян, в якому /82/ вразливість поєднується з силою, простота — з високою цивілізованістю і чистота — з жорстокістю 69. Російський дискурс позиціонував себе значною мірою в межах культурного простору, який визначався концепціями жертовності, творчої сили, відданості батьківщині і блиску монархії. Образ Росії, закарбований у західній пам’яті, — це образ жертви, яка має значний творчий потенціал, величної і географічно безмежної країни, яку постійно мучать нещастя, але населення якої має великий культурний потенціал і відзначається великою любов’ю до своєї батьківщини.

Величезні зусилля у сфері культури, започатковані в Росії за часів Катерини II (котра пересунула кордони імперії на захід настільки, що зробила Росію одним із основних гравців на європейській сцені), знаходили своє відображення в російській літературі у спосіб, порівнянний з тим, в який імперські досягнення Англії відображалися в англійській літературі. Економічні вигоди, які Росія одержала від приєднання сусідніх народів, дали Катерині змогу почати перебудову російської культури, маючи на меті зрівняти її з культурами Європи 70. Катерина заборонила греко-католицьку церкву в Україні та Білорусі і віддала російській державі та російській православній церкві майно українських і білоруських католиків. Наступні царі конфіскували майно окремих осіб та інституцій, хоч якось причетних до повстань у західних провінціях імперії. Після повстання 1863 року в Україні та Білорусі були ліквідовані всі римо-католицькі монастирі, більшу частину майна католицької церкви було конфісковано. Десятки тисяч людей було ув’язнено в тюрмах російської імперії, що безповоротно зруйнувало соціальне та культурне життя, знищило тисячі сімей середнього класу, який тільки почав формуватися, та уможливило росіянам підбирання залишків. Останні архівні публікації детально описують переслідування католиків у західних регіонах Російської імперії; у цілих томах перелічуються тисячі архівних документів про пограбування та конфіскацію майна католицьких парафій, чоловічих і жіночих монастирів 71. Як зауважив Г’ю Сітон-Вотсон (Hugh Seton-Watson), перемога над поляками «підвищила престиж Росії в Європі» 72.

Російські та іноземні читачі дізнавалися про ці події з туманних натяків у російській літературі. Достоєвський /83/ висміював поляків у «Братах Карамазових», стверджуючи, що після повстання 1863 року поляки переселялися до Сибіру добровільно, як оплачувані державні чиновники, а не як політичні в’язні і засланці. Такі самі неточності знаходимо і в інших письменників. У повісті «Батьки та діти» Івана Тургенєва (1862) є сцена, коли Павло Петрович Кірсанов заходить у кімнату Фенічки, коханки свого брата, яка зрештою стане його дружиною. Оповідач зауважує, що «вздовж стін стояли стільці зі спинками у формі ліри, куплені покійним генералом під час його воєнної кампанії в Польщі» 73. Покійний генерал разом зі старшим Базаровим брав участь у придушенні польського повстання 1830 року, і російська армія під час цієї кампанії не купувала, а грабувала речі. В іншому місці ми дізнаємося, що старший Базаров був зовсім без грошей, коли вступав до армії як військовий лікар, а після виходу у відставку купив своє невелике помістя. Англійський переклад цієї повісті Тургенєва затуманює це питання, бо в ньому відсутнє хизування походженням речей, привезених з російських воєнних кампаній 74. Тут спостерігається типова колоніалістська ситуація, коли імперія змушує підкорені народи прийняти свій дискурс та стирає їхню оповідь з історії, що запам’ятовується.

Розглянемо коротко обставини, які дали генералу Кірсанову та доктору Базарову змогу збагатитися в Польщі. 31 жовтня 1831 року, після повного придушення польського повстання, цар Микола І видав «указ про однодворців і громадян західних губерній». Цей указ, який дозволяв магнатам зберегти свої землі та кріпаків, позбавив дрібну шляхту їхніх дворів і господарств, перетворив їх у безземельних бідняків 75. Тому в той час багато стільців «зі спинками у формі ліри» поміняли своїх власників, але не на умовах вільної торгівлі. Опис цих подій у літературі підкорених народів нагадує своєю тональністю книжку Франца Фанона «Найбільш знедолені люди Землі» (Frantz Fanon, The Wretched of the Earth76. Те, що ці твори не знайшли відгуку в західних постколоніальних наукових дослідженнях, вказує, що Росія надалі здатна впливати на західний дискурс про неї. Ще раз процитуємо Джорджа Кеннана: «Експансію Росії щодо Західної Європи можна поділити на два великі періоди. Перший почався за Кате-/84/рини Великої і тривав до Першої світової війни. Однак це була політика династичних союзів, яка особливо не зачіпала простих людей у цих країнах. Єдиним запитанням було те, хто буде їхнім правителем» 77. Те, що дипломат рівня Кеннана міг відкрито висловлювати такі екстравагантні думки, показує, наскільки ідеологізованими були західні наукові дослідження Росії і наскільки авторитетні вчені іґнорували факти, які надходили не з західних і не з російських джерел. Кеннана можна порівняти з таким британським орієнталістом XIX ст., як лорд Івлін Барінґ Кромер (Evelyn Baring Cromer), для котрого жителі Сходу були матеріалом для управління, а не суб’єктами із власними законними правами та устремліннями.

Як буде показано в розділі 4, російська колоніальна присутність на територіях російської імперії з не-білим населенням призвела до подібного викривлення образу небілих «аборигенів» у літературних творах. Сабіржан Бадретдінов виявив, що сліди стереотипів у етнічних питаннях можна знайти в усій російській літературі 78. Жителі Кавказу у творах Пушкіна та Лермонтова — або безмовні, або злочинці, і цього присуду не пом’якшує жодна іронія, як це має місце у творах Джозефа Конрада. Така ворожість поступово слабшає з приходом нових поколінь, як це видно у прихильному та співчутливому зображенні Достоєвським давно переможених мусульман у «Записках з мертвого дому» (1861). Безпроблемне включення у Толстого німців і поляків у російське суспільство в романі «Війна і мир» слугує прикладом готовності росіян поглинути білі народи імперії; однак більшість цих народів зовсім не хотіла бути поглинутою. Солженіцин із теплотою повідомляє в «Раковому корпусі» про те, що доктор Ґанґарт — росіянка німецького походження 79. Однак у цій повісті немає жодних ознак розуміння того, що місцеві азійці можуть мати якісь проблеми, які виходять за межі проблем росіян; що їхньою головною проблемою насправді є росіяни. На відміну від цього, таке розуміння пронизує повість Е. М. Форстера «Подорож до Індії». Спосіб представлення не-білих корінних народів у пострадянських російських засобах масової інформації та публічному дискурсі — це широка і практично незорана цілина, хоча /85/ великі порції інформації щотижня постачають служби новин «Reuters» і «Associated Press» 80.

Коли в XIX ст. на Заході став звучати дедалі переконливіший голос Росії, її великі письменники доводили, що вся імперія — це Росія і що народам, які проживають у межах цієї імперії, призначено долею залишатися частиною Росії. Засобами літератури було словесно присвоєно значну частину неросійської території і було придумано традиції, які робили околиці імперії так само беззаперечно російськими, як і Москва. У самій Росії і в інших країнах почала формуватися думка, що Росія — країна без природних кордонів, що вона просувається вперед тільки для того, щоб себе захистити і що її експансія має позитивний цивілізаційний вплив. Починаючи від «Кавказького бранця» Олександра Пушкіна (1822) та «Севастопольських оповідань» Льва Толстого (1855 — 1856) і закінчуючи повістями «Далеко від Москви» Василя Ажаєва (1948) і «Вгамування спраги» («Утоление жажды») Юрія Трифонова (1963), російська культура переконувала російські маси та західні еліти в тому, що Москва на законних підставах управляє територіями від Бреста до Владивостока та від Карелії до Чечні. Русифіковані місцеві еліти, російські колоніальні поселенці, радянські спортивні команди та армійські хори представляли перед іноземцями однорідний російський народ.

Російський колоніальний задум і тривоги та слабкі місця імперії були виразно (якщо не навмисно) зафіксовані в першому куплеті гімну нині неіснуючого Радянського Союзу:


«Союзом незламним республіки вільні

Навіки з’єднала Великая Русь,

Хай квітне народами створений спільно

Єдиний могутній Радянський Союз» 81.


Цей текст — класичний зразок «винаходу традиції» — поняття, яке досліджували Девід Кеннедайн (David Cannadine) та інші науковці у Західній Європі. Прикметник «великий» («великая») стосується Руси, але не інших етнічних груп. Дається до розуміння, що принаймні частково велич Руси зумовлена тим, що вона об’єднала всі ці окремі народи, які повністю задоволені своєю належністю до СРСР. Це, безперечно, поглиблює рану: Русь звеличу-/86/ють за агресію щодо сусідів. Крім того, гімн неправдиво запевнює, що ці сусіди задоволені своєю другорядною роллю в союзі. Як уже вказувалося, термін Русь має низку значень і може означати як Росію, так і всіх східних слов’ян. Гімн дозволяє українцям і білорусам бути причетними до величі, проте лише як дрібнішим складовим Руси. У гімні наголошується на остаточному характері цього союзу і, неявно, на вічності величі Росії. «Дама протестує надто сильно» («The lady doth too much»). Колоніальне виховне значення тексту гімну відповідає завершеності політичної формації, яку він підтримує. Гімн було затверджено в 1944 році, коли Радянський Союз був напередодні перемоги над нацистською Німеччиною і захоплення великих територій у Центральній і Східній Європі. СРСР розпався у 1991 році, але виховне значення гімну все ще актуальне. Пітер Форд (Peter Ford) висловив думку, що «як для лібералів, так і для консерваторів майбутнє [Росії] є центральним і важливішим за майбутнє країн, які з нею межують і які колись утворювали російську імперію, а пізніше — Радянський Союз» 82.

Урі Раанан (Uri Ra’anan) зауважив, що російська національна ідентичність була пов’язана з імперією, тоді як ідентичності англійців і французів розвинулися тоді, коли імперії вже були невиразною згадкою 83. Коли тодішній прем’єр-міністр Росії Євген Примаков сказав у своєму виступі перед сибірськими губернаторами 15 січня 1999 року, що «ми [росіяни] втратили Радянський Союз», він стисло висловив одну з idees recues російської історії 84. Така залежність від імперії допомогла встановити ієрархію цінностей у російській літературі, а літературі дала змогу використати політичну потугу імперії як трамплін для стрибка, що привернув увагу світу. Після Толстого та Достоєвського безліч дрібніших письменників і вчених ткали матерію міжтекстуальності (intertextuality), зміцнюючи центральні положення російського культурного проекту: її уявного оборонного, а не аґресивного характеру, її унікальної глибини та її спроможності стійко переносити удари і несправедливість долі, клімат і зло, завдане Іншими.

Після деколонізації і дедалі чіткішого усвідомлення траєкторії імперіалізму потреба в імперському самоствердженні пішла на Заході на спад, але в Росії вона все ще /87/ сильна. Росіяни зберегли схильність до історичних розмірковувань, у яких Росія посідає центральне місце 85. Дискурс сили в Росії постійно сприяв дотриманню правила «першості Росії». Політолог Володимир Пастухов твердить, що розвиток російської імперії весь час відбувався радше революційним, ніж еволюційним шляхом, і що період процвітання починається після глибокої кризи. 1990-ті роки є частиною цього циклу. На думку Пастухова, Росія залишиться імперією, хоча, ймовірно, в дещо зміненому вигляді 86. Влітку 1998 року в журналі «Огонек» з’явилася стаття про запізнілий похорон царя Миколи II. Журналіст Аркадій Соснов запевняв своїх читачів, що цей похорон був «подією № 1 в усьому християнському світі» 87. Автора статті дуже засмутив той факт, що росіяни приділили недостатньо уваги події, яка прикувала увагу решти світу. На відміну від редагованих заяв відомих осіб Росії, стаття в «Огоньку» була випадковою і нецензурованою і зверталася до таких особливостей мислення, які, на думку автора, були поширені серед обивателів. Розрахунок був правильний: у наступних номерах журналу не було лавини листів із зауваженнями, що мало хто в неросійському світі звернув велику увагу на останню подорож Миколи II. Саме такі особливості мислення, які виявляють статті на зразок вказаної в «Огоньку», зумовили творення та інтерпретацію російської літератури.

Розгляньмо телевізійне звернення президента Єльцина від 31 серпня 1995 року, присвячене початкові нового навчального року. У ньому було віддано шану жертвам сталінізму у такий спосіб: «Не можна забувати про те, що Комуністична партія зробила Росії, скількох офіцерів [курсив автора], учених, інтелектуалів і селян було знищено» 88. Згадування про «офіцерів» як про головну категорію в переліку тих, хто заслуговує на посмертну шану, фактичне розміщення військових на першому місці свідчить про таксономію, яка відображає типово російське ставлення до військових як до пріоритетної категорії суспільства. З цього можна зробити висновок, що Російська Федерація продовжує бути армією з країною, а не країною з армією. Мимовільно Єльцин висвітлив роль, яку відіграли військові у формуванні російської ідентичності та ідентичності Інших. Присутність військових серед героїв росій-/88/ської літератури належала до тем, яких не торкалася російська літературна критика. Якби з п’єс Чехова та романів і повістей Достоєвського і Толстого усунути героїв з військовими титулами, їх сюжет розвалився б.

Близько двох століть тому російський письменник Н. І. Греч писав: «Можна впевнено заявити, що наша мова перевершує всі сучасні європейські мови» 89. У статті покійного Дмитра Лихачова, опублікованій 1945 року, він закликав до створення цілої бібліотеки досліджень, які засвідчували б блискучі початки російської держави 90. Цьому завданню він присвятив значну частину своєї професійної діяльності, спираючись на імперські цінності Росії. Наприкінці XX ст. Лихачов міг похвалитися тим, що йому вдалося досягти своєї мети. Нині існує ціла бібліотека праць, які доводять, що Давня Росія, яка перейшла в Московську державу, мала багату культуру, була великою та єдиною країною. Праці, опубліковані Лихачовим і його послідовниками, послаблюють можливості національних меншин довести своє власне окреме походження на територіях, оголошених Російською Федерацією своїми. Подібно до того, як це сталося із західним вченням орієнталізму, внаслідок діяльності Лихачова було створено авторитетний набір академічних книжок і статей, які закарбовують у російській і західній пам’яті велич Россії. Такого можуть досягти лише імперії.

Те, що західні вчені здебільшого втратили відчуття колоніалістської спадковості царської та радянської Росії, було значною мірою поступкою тим, хто вбачав у Радянській Росії новий тип політичної структури, сигнали майбутнього, — тим, хто, як Жюль Ромен, покладав свою надію на cette grande lueur a I’Est. Ті вчені і політики, які виявляли суперечності західного колоніалізму, часто симпатизували політичній системі радянської Росії. 91 Вони вважали царську Росію відсталою, феодальною, деспотичною та капіталістичною — але не колоніалістською, оскільки вона відкрито не домагалася заморських колоній. Фінансові, військові та дипломатичні засоби, задіяні Радянським Союзом у «боротьбі з імперіалізмом» в країнах третього світу, ускладнювали поширення думки, що Росія веде діяльність, яку вона так активно засуджувала поза сферою свого впливу. Валерія Новодворська висловила це та-/89/кими словами: «Коли радянські дисиденти з метрополії зруйнували (назавжди чи, можливо, тільки на деякий час) комуністичну систему... вони вирішили більшу частину своїх проблем. За незначними винятками, вони вважали божевіллям, щоб дисиденти з російських колоній розпочали вирішувати свої власні проблеми» 92.

Ймовірно, у сліпоті західних вчених щодо російського колоніалізму певною мірою був чинник зверхності, і не лише в літературі, а й у політиці. Росію, з її погано розвиненою економікою товарів споживання і неясним статусом великої держави на задвірках Європи, можна було вважати не здатною на добре організовані і пам’ятні зусилля, необхідні для участі у змаганні військових сил і культур за контроль над менш войовничими народами світу. Не розглядаючи Росію, як одного з найсерйозніших гравців у колоніальній грі, антиімперські письменники Заходу демонстрували свій скептицизм стосовно того, що ця слов’янська країна змогла би брати участь у колоніальних перегонах. Росія виглядала такою далекою від країн, які вели боротьбу за колонії, що не було необхідності застосувати до її літератури методики, які давали б змогу виявляти протиріччя найвідоміших західних текстів. Значно легше було вірити, як це, здається, робив Гобсбаун, що сучасна Росія завдячує своєму існуванню тому, що її складові хотіли становити частину «святої російської землі» 93. Якби науковці трактували Росію так само, як Велику Британію, потрібно було б відмовитися від твердження, що лише західна цивілізація була спроможною на колоніальні устремління та змушення Інших до прийняття їхнього текстуального образу світу. Визнання того факту, що російська політика містить постійну колоніальну складову, применшила б значення Заходу і виявила б його сліпоту щодо інших, ніж його власні, колоніальних структур і методів завоювання 94. Представлення Заходом російської реальності у 1945 — 1989 роках тісно наближалася до риторики творців соціальних утопій, відповідей їм і розвитку їхніх ідей. Російські інтелектуали — такі, якими вони могли бути за комунізму — заохочували до такого помилкового зображення, бо він підвищував їхній статус як усередині, так і за межами Росії. Відчуття незв’язності та виявлення того, що в Дискурсі, який стосується Росії, існує невідповідність між /90/ західними інтелектуальними категоріями та російськими реаліями, часто відзначаються, але рідко коли ними активно займаються 95.

Період після Другої світової війни поклав кінець західним імперіям, однак для дестабілізації імперії росіян знадобилося ще 50 років. Східна імперія продовжувала своє практично нічим не потривожене існування доти, поки «Солідарність» у Польщі не показала її фальшу і поки її власна неефективність в економічній і міжнаціональній сферах не змусили її відмовитися від комуністичної системи. У 1990-х роках імперія почала руйнуватися, але остаточно не зникла 96. У пострадянський період, коли радянські республіки відділилися від Російської Федерації, процес часткової деколонізації загалом сприймався як декомунізація, і цей погляд сприяв тому, що колоніальна природа метропольного центру змогла випасти з уваги. І все-таки Російська Федерація з центром у Москві залишається імперським утворенням, і російські тексти надалі переконують місцевих і закордонних читачів у тому, що все в порядку. Однак подібно до того, як білі колонії Англії зрештою проголосили свою незалежність, і автономні республіки та регіони Російської Федерації можуть почати вимагати більшої частки автономії 97.

Після призначення Євгена Примакова на прем’єрську посаду у вересні 1998 року один із міжнародних оглядачів зауважив: «Чи Примаков є людиною, яка може управляти Росією, — це одне питання. Ще одним питанням є, чи Росією ще можна управляти взагалі. Неспроможність Москви впоратися з дедалі глибшою економічною кризою посилила сепаратистські тенденції у провінціях, а це породжує страх, що з Росією... може статися те саме, що сталося з Радянським Союзом у 1991 році» 98. Коментуючи пропозицію Примакова про те, що Москва може очолити створення нової міжнародної коаліції, яка виступатиме проти принципу самовизначення націй, ще один оглядач вказав, що, «визнаючи істотні труднощі, з якими зараз стикається Росія, Примаков долучається до дедалі чисельнішої групи російських політиків, котрі побоюються, що майбутнє їхньої країни в її нинішніх кордонах може бути сумнівним» 99. Імперії, яка об’єднала різні народи, прагнучи досягти могутності, загрожує небезпека остаточного /91/ розпаду. У наступних главах розглядається роль, яку відіграли письменники у створенні цієї імперії, її утриманні, приховуванні різноманітних тріщин у її конструкції, протестах проти її розпаду та, врешті-решт, у визнанні її краху.











ПРИМІТКИ


1. Edward Keenan, «On Certain Mythical Beliefs and Russian Behaviors,» The Legacy of History in Russia and the New States of Eurasia, edited by S. Frederick Starr, vol. 1 (Armonk, NY: M. E. Sharpe, 1994), 19-40.

2. Словарь русского языка (Москва: Академия Наук, 1957 — 61).

3. И. А. Бунин, Собрание сочинений, том 4 (Москва: Художественная литература, 1966), 364.

4. New York Times, 14 December 1991.

5. Milan Kundera, «A Conversation with Philip Roth,» Translated by Peter Kussi, in The Book of Laughter and Forgetting, переклад: Michael Heim (New York: Penguin, 1980); and Jaan Kross, The Czar’s Madman, translated by Anselm Hollo (New York: Pantheon, 1993).

6. August von Haxthausen, Studies on the interior of Russia (1847-52), edited by S. Frederick Starr, translated by Eleanore L. M. Schmidt (Chicago: Chicago Univ. Press, 1972), 310.

7. «От Польши осталась самая малость... / Они не любили повадок наших / Вельможно кривили рот».

8. Leela Gandhi, Postcolonial Theory (New York: Columbia Univ. Press, 1998), 134.

9. У серпні 1995 p. в «Clarinet News» було опубліковано статтю з описом поневірянь студентки Софійського університету, спеціальністю якої є російська мова. Вона записалася на інший курс, оскільки попит на вчителів російської мови практично зник. У 1990 р. декан факультету російської мови Варшавського університету, Антоні Семчак, ввів у програму, крім російської мови, ще й англійську, щоб зберегти кількість студентів, які навчаються на цьому факультеті.

10. Rimzil Valiev, Rim Sidikov, and Guelnar Khasanova, «1997 in Review: Tatarstan Faces Challenges,» Radio Free Europ/Radio Liberty, 31 December 1997.

11. Sabirzyan Badretdinov, «Sincere Soldiers and Naive Servants,» Transitions 5, no. 12 (December 1998), 98.

12. Згідно із заявою Американської асоціації вчителів слов’янських і східноєвропейських мов, зробленою у 1993 році на зібранні в Сан-Франциско, кількість студентів в американських університетах, які вивчають російську мову, у 1990-х роках зменшилася порівняно з 1980-ми роками на 50%.

13. Paul Goble, Radio Free Europe/Radio Liberty, 21 September 1998.

14. Michael Hachter, Internal Colonialism; The Celtic Fringe in British National Development, 1536-1966 (Berkeley: Univ. of California Press, 1975). /92/

15. Hechter, 30.

16. Aleksandr Solzhenitsin, The Mortal Danger, переклад: М. Nicholson and A. Klimoff (New York: Harper and Row, 1980), 14-16.

17. H. Ю. Зограф, Антропологические исследования мужского великорусского населения Владимирской, Ярославской и Костромской губерний (Москва, 1890); М. П. Веске, Славяно-финские культурные отношения по данным языка (Казань: Общество археологии, истории и этнографии, 1890).

18. Leszek Kolakowski, Main Currents of Marxism, vol. 3, переклад: Р. S. Falla (Oxford: Clarendon Press, 1978), 95.

19. Transcript of George Kennan’s conversation with David Gergen, MacNeil-Lehrer NewsHour, 18 April 1996.

20. Найвідомішим з таких захисників Росії є Стівен Коен (Stephen Cohen). 14 вересня 1998 p. (MacNeil-Lehrer NewsHour) він закликав допомагати Росії всіма можливими способами, незважаючи на політику її керівництва, і бив на сполох, говорячи про рух до незалежності деяких російських «регіонів».

21. Richard Pipes, «Is Russia Still an Enemy?» Foreign Affairs 76, no. 5 (September-October 1997), 72.

22. Peter Ford, «The View from the Kremlin: Russia as Eternal Superpower,» Christian Science Monitor Online, 29 May 1997.

23. Джордж Кеннан: «Я думаю, що ми маємо бути обережними, осуджуючи їх, тому що нам слід пам’ятати, що російські війська ввійшли до центру Європи за цілковитої нашої згоди». «A Conversation with David Gergen,» MacNeil-Lehrer NewsHour, 18 April 1996. Див. також George Kennan, «On American Principles,» Foreign Affairs 74, no. 2 (March-April 1995), 116-26.

24. Gandhi, 170.

25. Коментар до українського референдуму щодо незалежності, який відбувся 1 грудня 1991 p. MacNeil-Lehrer NewsHour, 2 December 1991.

26. S. During, «Post-colonialism», in Beyond the Disciplines: papers from the Australian Academy of the Humanities Symposium, edited by K. K. Ruthven, no. 13 (Canberra, Australia: Australian Academy of the Humanities, 1992), 95.

27. Jozef Czapski’s Inhuman Soil [Ziemia nieludzka] вперше було опубліковано 1956 p. в Парижі Інститутом літератури.

28. Maly Rocznik Statystyszny (Warszawa: Glowny Urzad Statystyczny, 1995), 44.

29. Peter Ford, «Crossing Europe», Christian Science Monitor Online, 19 and 31 July 1998.

30. Eric Hobsbawn and Terence Ranger, eds., The Invention of Tradition (Cambridge: Cambridge Univ. Press, 1983).

31. P. Putnam, ed. Seven Britons in Imperial Russia, 1698-1812 (Princeton, NJ: Princeton Univ. Press, 1952).

32. Phyllis Penn Kohler, ред. і переклад, Journey for Our Time: The Russian Journals of the Marquis de Custine (Washington, DC: Gateway, 1987). /93/

33. Diana Brydon and Helen Tiffin, Decolonizing Cultures (Sydney, Austrlia: Dangaroo Press, 1993), 127.

34. New Haven, CT: Yale Univ. Press, 1967.

35. Pipes (1974), 120. Про те, що військові справи є для Росії пріоритетними, свідчить і той факт, що в її державному бюджеті на 1999 p., незважаючи на різке зменшення асигнувань практично за всіма напрямами державних витрат, на армію було виділено достатньо коштів, щоб на 62% підвищити плату для вояків і на 102% — для офіцерів. Michael Gordon, «Russia Offers 1999 Budget,» New York Times, 11 December 1998.

36. George Vernadsky, A History of Russia (New Haven, CT: Yale Univ. Press, 1961); and N. V. Riasanovsky, A History of Russia, 4th ed. (Oxford: Oxford Univ. Press, 1984).

37. Jaroslaw Czubaty, Rosja і swiat: Wyobraznia polityczna elity wladzy imperium rosyiskiego w poczatkach XIX wieku (Warszawa: Neriton, 1997), 61.

38. Norman Davies, «World War II: Grand Illusions,» New York Review of Books 42, no. 9, 25 May 1995.

39. Judith H. Dobrzynski, «Russia Pledges to Give Back Some of Its Art Looted in War,» New York Times, 3 December 1998.

40. Aleksandr Solzhenitsyn, Cancer Ward, переклад: Rebecca Frank (New York: Dell, 1968), 34.

41. Said (1994), 7, 9.

42. Там само.

43. Там само.

44. Ryszard Kapuscinski, Imperium (Warsaw: Czytelnik, 1993).

45. E. M. Thompson, Russian Formalism and Anglo-American New Criticizm: A Comparative Study (The Hague: Mouton, 1971). Винятком є також Юрій Лотман.

46. А. Филиппов, «Смысл империи: к социологии политического пространства», С. Б. Чернышев, ред., Иное. Хрестоматия нового российского самосознания, т. 3 (Москва: Аргус, 1995), 421-76.

47. «Умом Россию не понять», Литературная газета, 5 апреля 1990; и «Отзвуки Великой французской революции в русской культуре», Новый мир, № 7 (июль 1989), 185-87.

48. В. Ушаков, «Немыслимая Россия», у книжці: С. Б. Чернышев, ред., Иное. т. 3, 393-420.

49. О. Н. Трубачев, В поисках единства (Москва: Наука, 1992).

50. Див. критику книжки Саїда в праці: Bart Moore-Gilbert, Postcolonial Theory (London: Verso, 1998), 34-73.

51. Canovan, Nationhood and Political Theory.

52. Типовою з цього погляду є книжка О. Н. Трубачев, В поисках единства.

53. Gandhi, 89.

54. Homi Bhabha, «DissemiNation» Time, Narrative and the Margins of the Modern Nation,» у The Location of Culture (London: Routledge, 1994); і Gillian Whitlock and Helen Tiffin, eds., Re-Siting Queen’s English: Text and Tradition in Post-Colonial Literature (Amsterdam and Atlanta: Rodopi, 1992). /94/

55. Bill Ashcroft et al, The Empire Writes Back (London: Routledge, 1989), 38-39.

56. Там само, с. 52.

57. Прозові тексти рясніють такими виразами, як «обмежений простір» («brief space»), «півсвіту» («half world») тощо, які зустрічаються зазвичай у поезії. Edgar Mittelholzer, My Bones and My Flute (London, 1955), 43.

58. Gandhi, 99-100.

59. Bhabha, The Location of Culture,23.

60. Gayatri Spivak, «Neocolonialism and the Secret Agent of Knowledge,» quoted in Moore-Gilbert, 78.

61. Gandhi, 160.

62. Там само, с. 168-169.

63. I. Adam and H. Tiffin, eds., Past the Last Post: Theorizing Postcolonialism and Postmodernism (Calgary: University of Calgary Press, 1990), vii.

64. Moore-Gilbert, 10.

65. У романі-епопеї Марії Домбровської «Ночі і дні» (1934) група польських студентів університету збирається, щоб читати заборонені книжки, добре усвідомлюючи, що просування вгору щаблями соціальної драбини для них неможливе, бо вони поляки, а не росіяни. Дія роману відбувається наприкінці XIX і на початку XX ст.

66. Frantz Fanon, The Wretched of the Earth, переклад: С. Farrington (New York: Grove, 1968), 101.

67. Георгий Шенгели, «Аральская катастрофа», Новый мир, № 5 (май 1989), 176-181.

68. Микола Бердяев був першим, хто це зауважив. Berdiaev, The Russian Idea, переклад: R. M. French (New York: Macmillan, 1948); Berdiaev, The Origin of Russian Communism, Idea, переклад: R. M. French (London: Geoffrey Bles, 1955) і G. Gorer and J. Rickman, The People of Great Russia (1949) (New York: Norton, 1962), 187.

69. E. M. Thompson, Understanding Russia: The Holy Fool in Russian Culture (Lanham, MD: University Press of America, 1987).

70. Norman Davies, God’s Playground: A History of Poland, vol. 2 (New York: Columbia Univ. Press, 1984), 86-90; Tadeusz Bobrowski, Pamietnik mojego zycia, vol. 2 (Warszawa: Panstwowy Instytut Wydawniczy, 1979), 223, 441-522; і Pipes (1974), 118-119. Адам Міцкевич описав такі присвоєння у збірці «Відступ від теми» (1832).

71. Marian Radwan, ed., Inwentarz materialow do dziejow Kosciola Katolickiego w Rzeczypospolitej і w Rosji [Inventory of materials about the history of the Catholic Church in the Polish Respublica and in Russia], 3 vols. (Lublin: Instytut Europy Srodkowo-Wschodniej, 1997-98).

72. Seton-Watson, 435.

73. «Вдоль стен стояли стулья с задками в виде лир; они были куплены еще покойником генералом в Польше, во время похода». /95/ Иван Тургенев, Собрание сочинений (Москва: Государственное издательство художественной литературы, 1961), 149.

74. Ivan Turgenev, Fathers and Sons, edited by Ralph E. Matlaw (New York: Norton, 1966), 27.

75. Seton-Watson, 280-88; і Andrzej Nowak, ed., Kronika Polski (Krakow: Kluszczynski, 1998), 431.

76. Твір Юліуша Словацького «Ангеллі» є вражаючим вираженням тривоги й гніву пригнобленої людини. У цій поемі, написаній більш ніж за сто років до праці Фанона, використовується інший жанр (поезія в прозі) для висловлення почуття сум’яття пригноблених людей. Juliusz Slowacki, Dziela wszystkie, vol. 3 (Wroclaw: Ossolineum, 1952), 9-59. Переклад «Ангеллі» англійською мовою: Dorothea Prall Radin (London: Allen & Unwin, 1930).

77. Інтерв’ю з Девідом Гергеном. Див. п. 19.

78. Badretdinov, 97-100.

79. Solzhenitsyn, Cancer Ward, 74.

80. «Вираз «правозахисник» став образою в Росії», — казала в 1995 р. Рейчел Денбер (Rachel Denber) представниця в Москві правозахисної групи «Human Rights Watch / Helsinki». У звіті цієї групи повідомлялося, що в 1995 р. стан з правами людини в Росії значно погіршився порівняно з ситуацією на початку 1990-х років. «Російська влада продовжувала криваву війну у віддаленій республіці Чечні, повністю нехтуючи гуманітарним правом, і призвела до тисяч випадків загибелі цивільного населення». Reuter (Moscow), 8 December 1995.

81. Союз нерушимый республик свободных / Навеки сплотила Великая Русь /Да здравствует созданный волей народов / Единый могучий Советский Союз.

82. Peter Ford, «The View from the Kremlin: Russia as Eternal Superpower,» Christian Science Monitor Online, 29 May 1997. Форд вказує також, що в 1997 р. Аман Тулєєв, губернатор Кемеровської області, висловився так: «Цей парад суверенітетів [проголошення незалежності колишніми радянськими республіками] вже залишився позаду.... Співдружність має вести її лідер, Росія». Президент Борис Єльцин у передмові до своєї книжки «Боротьба за Росію» писав: «Я завжди дотримувався думки, що Росія повинна залишатися сильною державою в усі часи.... Ми дістали статус великої держави у спадщину, і він є не тільки основою для нашої свідомості і нашої культури, а й кодексом для кожної державної структури Росії». Леонід Фітуні, керівник ліберальної аналітичної установи — Центру стратегічних і глобальних досліджень у Москві — зробив такий прогноз: «Звичайно, коли Росія стане на ноги, залікує свої рани, коли її економіка зростатиме, вона подивиться за свої кордони.... Якщо Росія буде сильною, неминуче відбуватиметься експансія — спершу економічна, а потім і політична».

83. Uri Ra’anan, «Introduction» in Uri Ra’anan, ed., The Soviet Empire: /96/ The Challenge of National and Democratic Movements (Lexington, MA: D. С Heath, 1990), x.

84. Agence France-Press, 15 January 1999.

85. С. Б. Чернышев, ред., Иное.

86. Владимир Пастухов, «Будущее России вырастает из прошлого. Посткоммунизм как логическая фаза развития евразийской цивилизации», Полис, N№ 5-6 (1992).

87. «Похороны Николая II — событие номер один во всем крещеном мире». Аркадий Соснов, «Нелюбовь к отечественным гробам», Огонек, № 28 (13 июля 1998).

88. Повідомлення Пенні Морвант (Penny Morvant) у OMRI Daily Digest, 1 September 1995.

89. Davies, 1984, 89.

90. Д. С Лихачов, огляд праці Б. Д. Грекова «Культура Киевской Руси», Исторический журнал, т. 1/2 (137/138) (1945), 89-90.

91. Неповний перелік включає Розу Люксембург, Дж. А. Гобсона, Ґабріеля Колко, Дж. А. Шумпетера, Ганну Арендт, Пола Кеннеді, Вільяма Еплмена Вільямса, Ноама Хомскі (Chomsky), Говарда Зінна, Валтера Лефебра. Said, Culture and Imperialism, 5.

92. Валерия Новодворская, «Бросайте за борт все, что пахнет кровью», Новое время (сентябрь 1996). Переклад: «Steven Clancy, «Throw Everything Overboard That Smells of Blood.» Sarmatian Review 17, no. 3 (1997), 482.

93. E. J. Hobsbawn, Nations and Nationalism since 1780, 2d rev. ed. (Cambridge: Cambridge Univ. Press, 1990), 65.

94. Американський економіст Пол Марер (Paul Marer) доводив, що Росія підтримувала економічно нежиттєздатні центральноєвропейські країни. Paul Marer, Dollar GNPs of the USSR and Eastern Europe (Washington, DC: Johns Hopkins Univ. Press, 1985); Paul Marer, ed., East European Integration and East-West Trade (Bloomington, Indiana Univ. Press, 1980); і Paul Marer, Soviet and East European Foreign Trade (Bloomington, Indiana Univ. Press, 1972).

95. William С Fuller Jr., Strategy and Power in Russia, 1600-1914 (New York: Free Press, 1992).

96. У 1995 p. було створено дев’яносту «автономну» провінцію навколо аеродрому Байконур і міста Ленінська, орендованих у Казахстану на 20 років. З другого боку, Чечня прагне стати незалежною, що знову зменшує кількість провінцій до 89.

97. Збігнєв Бжезинський в своєму інтерв’ю Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода, яке він дав у 15 вересня 1998 року, висловив припущення, що Російську Федерацію буде реорганізовано в конфедерацію, до складу якої входитимуть власне російські землі, розташовані в європейській частині Росії, центральний регіон Сибіру та Далекий Схід.

98. Christian Caryl, «Russia’s Tough Guy,» U. S, News and World Report Online, 21 September 1998.

99. Paul Goble, «Can Russian Diplomacy Hold Russia Together?» Radio Free Europe / Radio Liberty, 23 September 1998.









Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.