Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Ева Томпсон. Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм. — К., 2006. — С. 97-141.]

Попередня     Головна     Наступна





2. НАРОДЖЕННЯ ІМПЕРІЇ



Перший архів культурних описів, що починають визначати росіян як успішних засновників імперії, складається з російських романтичних літературних творів про Кавказ. Літературні образи мешканців Кавказу, що містились у цих творах, сприяли встановленню основних правил російської літератури і формуванню російського самовідчуття та вплинули на ставлення до кавказців. Романтизація колоніалізму в творах Пушкіна й Лермонтова мала свої паралелі в орієнталістській літературі Західної Європи. Однак, якщо для західного орієнталізму визначальними були переважно твори описово-роз’яснювального змісту, то в Росії головну роль відігравали поети і прозаїки. Описові твори на кшталт орієнталістських обмежувалися секретними документами та меморандумами, підготовленими російськими дипломатами для царської влади 1.

Те, що цей літературний архів був створений відносно пізно в російській імперській історії, зумовлене специфікою російського культурного розвитку, що запізнювався у порівнянні з процесом територіального розширення. Перед тим, як Пушкін і Лермонтов з’явились на літературній сцені, Росія не була достатньо освіченою, щоб трансформувати імперський досвід в авторитетні тексти. У Московії XVI і XVII століть світська література була бідною, і культурні записи були значною мірою релігійними, писаними мовою і абеткою, що їх розуміли лише декілька сотень осіб у державі. Одна з кількох світських праць цього періоду, книжка з правил домашнього господарства під назвою «Домострой», зосереджена на індивідуальних домашніх справах, а не на суспільстві чи політиці 2. Перша частина «Домострою» повчає читача, як вірити в Бога та /98/ шанувати царя, а решта присвячена сімейним стосункам і домашнім повсякденним справам, як-от маринування огірків на зиму 3. Однак паралельно з таким, позбавленим гегемонізму, баченням світу існувала секретність, яку оберігали кілька царів, стосовно завоювання Сибіру — голландський мандрівник Ісаак Масса (Isaak Massa) розповідає про це в своїй книжці про Росію 4. Частково через цю секретність завоювання Сибіру в XVII столітті не мало великого літературного розголосу, і письменницьке бачення своєї країни далі було ізоляціоністським, замкнутим на собі і стриманим.

У середині XVII століття відбувся значний наплив у Москву письменників із Київської Академії, які знали польську, російську та рутенську (українську) мови й представляли в Росії західноєвропейські літературні жанри. До цього часу польська мова та латина були єдиними «західними» мовами, відомими московитам. Ідея домагання панівного становища поміж східними слов’янами, не кажучи вже про всіх слов’ян, здавалась чужою для менталітету московитів 5. Лазар Баранович, який здобув київську освіту, в 1672 р. присвятив дві свої праці польською мовою синам царя Олексія Михайловича. В листі до царя він писав: «Я написав ці праці польською мовою, тому що знаю, що Ваш син Федір Олексійович може читати не тільки нашою мовою, але й польською... Я присвятив [мою іншу книжку] Вашому синові Івану Олексійовичу, тому що знаю, що члени Вашої Державної ради також читають польські книги із задоволенням» 6. У той час польська світська література була багатою і витонченою порівняно з російською, хоча й не такою розвиненою, як західноєвропейські літератури; вона сформувала перший і значний міст між літературами Московії і Західної Європи. У намаганні стерти з пам’яті цю залежність російської літератури історики пізніше по-новому інтерпретували перехідний період XVII століття, підкреслюючи контакти із Західною Європою XVIII століття і замовчуючи українсько-московські та польсько-московські контакти, що мали місце раніше 7.

Петро I і його війни сприяли виникненню імперської літератури, але в Росії було мало часу для інтелектуальних занять, оскільки її сили витрачалися на здобуття доступу до Балтики та на послаблення Швеції та Польщі. За Ка-/99/терини II, коли мала місце наступна хвиля експансії Росії на Захід, непереконливі голоси виразників російської ідеї утверджували імперський статус держави із далеко меншим тактом, ніж цього потребувала справа успішного державного будівництва. Саме за правління Катерини II та її наступників почалася артикуляція імперії у різних звітах і меморандумах, написаних її міністрами й послами 8. Це супроводжувалось явними ознаками успішної політики. Багатства, награбовані на недавно приєднаних західних територіях і видобуті з сибірських копалень, допомогли перетворити Санкт-Петербурґ у «Північну Венецію». В 1760-х — 1770-х pp. Катерина II почала збирати перші колекції європейських малюнків і картин, які пізніше стали основою для Ермітажу. Тисячі європейських творів мистецтва отримали дах у Росії (перша колекція, куплена Катериною II у графа Кобленца (Count Coblenz), мала понад 4 тисячі високохудожніх картин західноєвропейських митців) 9, архітектура Петербурга набула рис, характерних для європейського стилю. Придворні письменники також шукали нову ідентичність, навіть незважаючи на те, що ні російська мова, ні атмосфера імперського двору не були особливо сприятливими для таких змін — Катерина якось саркастично зауважила, що половина достойників її двору не вміють читати й дві третини не може писати. Імперські успіхи створили атмосферу, за якої придворні поети намагалися набути тону, незвичного для російського дискурсу. Як культура, що витворила «Домострой» і запозичила перших своїх авторів і експертів з письма — з єзуїтських польських шкіл в Україні та з грецької православної ієрархії, усвідомила власне буття як імперське протягом часу життя лише кількох поколінь? Між культурними подіями Московії і авторитетною, хоча й далекою від реальності «Історією держави Російської» [Історія государства россійского] (1818-1828) Миколи Карамзіна стоять версифікатори і трудівники XVIII століття, яким віддають належну шану в історіях російської літератури, але які внаслідок своєї невиробленої мови і інтелектуального наслідування не стали явищем у літературі. Однак у своїх спробах пересадити західноєвропейські літературні жанри в російську мову вони взяли абсолютно нову ноту так, ніби колишніх московитів не існувало, й російська література шукала /100/ свій власний голос, ніби одна із законних спадкоємиць давніх європейських традицій, що породили французький класицизм і німецький романтизм. Елегії Сумарокова, епічні поеми Хераскова та оди Державіна відійшли б у забуття як твори мистецтва, але вони піднялися на хвилі успіху, що підіймає всі імперські кораблі. В той час у російській літературі почало проявлятися намагання замовчувати звичаї старої Московії та українсько-московські контакти. Релігійна та народна поезія московитів вийшла з моди і з’явились до того не вживані форми виразу. Все ж таки державінська грубувата улесливість стосовно Катерини II в оді «Феліца» відображала московитське вшанування деспота; пізніше вона резонувала в обожнюванні імператора Петею Ростовим у «Війні і мирі» та в рабському становищі нижчих класів у «Петербурзі» Андрія Белого. Однак ці окремі вияви давніх традицій торкалися радше змісту, а не форми літературних текстів. Відсутність у творах XVIII і XIX століть формальних зв’язків із літературною традицією Московії впадає в очі, і це вказує на свідоме прагнення творити нову літературу. Саме звідси почалась артикуляція імперії: у сміливому намаганні відшукати новий тон, який відповідав би новій величній столиці Росії та її величезним територіальним володінням.

«Історія» Миколи Карамзіна була першим значним кроком у напрямку, який можна назвати текстуальною імперією. Його головною турботою було видатне призначення Росії. Ця праця виконувалася за дорученням царя Олександра І. По завершенні перших восьми книг Карамзін одержав від царя титул статського радника, медаль і шістдесят тисяч рублів для покриття витрат на видання 10. Цареві твір сподобався настільки, що Карамзіна звільнили від обов’язку подання його «Історії» на розгляд державному цензорові — рідкісний виняток у російській політичній системі, де навіть Пушкін мусив підкорятись цензурі.

На відміну від другорядних поетів, пов’язаних із Катериною II, що, подібно до тогочасних нуворишів, підкреслювали свій зв’язок із європейською літературою, а не з літературним стилем, витвореним власною культурою, Карамзін впевнено взявся за завдання поєднання Московії з російською імперією. Насправді його «Історія» не пішла далі за період смути на початку XVII століття і тому не могла /101/ пояснити гігантський стрибок Московії до імперії. Карамзін осипав похвалами царів, які розширювали межі держави будь-якими можливими способами, що вказує на те, що він добре розумів зв’язок між воєнними перемогами імперії та зростанням її престижу в Європі. Він був першим російським інтелектуалом, який цілковито поклав свій немалий талант на олтар держави, артикулюючи російські територіальні устремління і пропонуючи свій проект виправдання російської захланності. З цього погляду він відіграв роль, яку його сучасник Г. В. Ф. Геґель відігравав у прусській державі. Першу спробу звеличення російської історії Карамзін зробив у двотижневику «Вісник Європи», що його він заснував ще перед тим, як узявся до написання своєї «Історії». У 1802 р. він писав: «На відміну від греків і римлян, ми [росіяни] не потребували вигадувати оповідки та байки для звеличення нашої історії. Слава була началом російської нації і перемога стала її вісником. Римська імперія дізналася про нашу слов’янську могутність, коли ми ходили там і знищували римські легіони. Візантійські історики зображують наших предків як надзвичайних людей, яким усі піддавалися і які були мужніми лицарями з благородними серцями» 11.

Перше видання «Історії» Карамзіна було опубліковане в трьох тисячах примірників. Їх читали придворні Олександра І і декілька тисяч російських землевласників, які могли собі це дозволити й зацікавилися багатотомною працею. Карамзіна читало також іншомовне дворянство з підкорених народів, і певна кількість примірників надсилалась як подарунки для іноземних вельможних осіб. Його праця з’явилась у дуже важливий момент російської історії: за його життя вперше в історії Росія допускалася до союзу з могутніми європейськими державами. Її статус як важливого гравця підтвердився протягом наполеонівських війн. Можливо, більше, ніж будь-яка інша європейська імперія, Росія грілася в променях слави Віденського конгресу. Дружнє ставлення царя та авторитет російських досягнень сприяли впевненості тону, якої Карамзін допускався у своїй праці і, відповідно, до появи русоцентризму, Що її характеризує. Всупереч наявним фактам Карамзін проголосив існування спільної культури в межах імперії. Інші історики брали з нього приклад і забезпечили вирі-/102/шальну ідеологічну підтримку, насичуючи літературний ринок переважно однобічним дискурсом, що не залишало місця для невизначеності, не кажучи вже про інакодумство. Микола Полевой опублікував «Історію російського народу» в 1829 — 1833 pp., а «Російська історія» Миколи Устрялова з’явилась у 1837 — 1840 pp. Михайло Погодін видав як додаток до свого щомісячника «Московитянин» серію праць із російської історії та літератури (1841 — 1856). Праця Устрялова з часом стала підручником із російської історії, офіційно схваленим урядом, і витримала багато видань 12. З роками винахід істориками єдиної імперської культури взяли на віру інші письменники, і це зіграло роль у поширенні так званого слов’янофільського (насправді русофільського) руху. Ці погляди розповсюджувалися через шкільну систему й літературні твори, і вони все ще живуть у підручниках з історії та інших політичних працях пострадянського періоду, навіть незважаючи на те, що художня література підтримує їх уже значно меншою мірою. Основою для безлічі закликів до об’єднання інтересів жителів колишньої імперії, які виходили від московських політиків на рубежі XX століття, як і для намагання зберегти Співдружність Незалежних Держав діючою, є імперське бачення, вперше чітко сформульоване у праці Карамзіна. Використовуючи термін Гобсбавна, він був справжнім творцем традиції.

Заклики до імперської величі, які наводить Карамзін, можуть бути класифіковані як пряме текстуальне вираження аґресивного націоналізму. Як зазначалося у вступі, пріоритети цього виду націоналізму різняться від пріоритетів, характерних для захисного різновиду націоналізму. Аґресивний націоналізм пишається не демократичними інституціями держави, а її призначенням. Його основний акцент робиться на величезній площі держави, різноманітності її географії та історії, її прагненні освоювати території, які раніше були невідомими, незайнятими та непродуктивними. Слова на кшталт «багатонаціональний» належать до найулюбленіших слів аґресивного націоналізму, оскільки вони підкреслюють масштаб колоніальної діяльності держави і водночас навіюють думку про широту поглядів завойовника, який дає змогу всім цим різним володінням існувати у межах імперії. Однак навіть такі гарячі /103/ вияви відданості державі, як у Карамзіна, видавались недостатніми окремим росіянам його покоління. Перебуваючи у відставці, генерал Олексій Єрмолов займався пошуками «палкого пера, щоб описати перехід російського народу від нікчемності до слави; на його погляд, «Історія» Карамзіна не була достатньо патріотичною» 13. Пошук Єрмоловим творців ще грандіозніших традицій ілюструє постійну потребу в нових проектах, що забезпечили б згуртованість суспільства в межах держави, де Росія та росіяни становили територіальну меншість, але були демографічно численними.

Однак «Історія» Карамзіна та твори його послідовників мали б обмежений вплив, якби тема російської величі не набувала поширення у художній літературі. Саме тут відбувалась вирішальна битва за імперію. На початку XIX століття появилась велика кількість описів воєнної доблесті, небезпек і пригод в екзотичних місцевостях, що їх пізніше «об’єднала» Росія. Завоювання Кавказу з його численним мусульманським населенням і відносною близькістю до центру імперії породили велику кількість творів і, разом із ними, стереотипів щодо підкореного населення та стосовно того, що означало бути росіянином: подорожувати до диких земель і сприяти їх прилученню до «освіченої» російської держави. Так, ніби компенсуючи запізнення, з яким російська імперська свідомість проявилась у літературі, культурне освоєння Кавказу супроводжувалось частими спалахами гордовитого роздратування тими, хто ставив під сумнів цивілізаційні переваги російської експансії. Моральну оцінку переможених було підсумовано в лермонтовському описі чеченців як «зла» та в зверхньому тоні Пушкіна, коли він писав про «переможену стихію». Моральний осуд тих, хто програв, є частим у літературах імперій на етапі їх формування, і російська література не була винятком.






КАВКАЗЬКИЙ НАРАТИВ


Російські літературні твори про чужу географію Кавказу доповнювали і посилювали одне одного і з часом породили інші тексти, в яких певні таксономії Кавказу вже вважались очевидними. В. Г. Кірнан (V. G. Kiernan) зауважив, /104/ що всі імперії нового часу наслідували одна одну 14; серед росіян Олександр Пушкін особливо старанно навчався орієнталістських методів підходу до Іншого. Подібно до французьких та британських імперських учасників експедицій, які описували подорожі до далеких частин світу, йому був властивий зверхній підхід цивілізованого європейського спостерігача, який відвідує дикі землі, що ніколи не долучалися до писемної культури і не мали національної свідомості. Він вибрав позицію представника вселюдської цивілізації, і його опис побаченого міг би створити уявлення про безмовну Азію, яка ніколи не досягала рівня самопізнання (хоча Кавказ відділяє Азію від Європи, Пушкін ніколи не зважав на географічні назви, для нього Кавказ був Азією, та й край). Ні він, ні Михайло Лермонтов не мали жодних сумнівів щодо справедливості своєї справи, навіть якщо іноді вони поділяли персонажів-росіян на достойних (Максим Максимович, Сухоруков, Бурцов) та неґативних (Печорін). Вони не мали жодних сумнівів, що землі, на яких вони бували, були б багатшими як частина цивілізації, вдягненої в однострої російських козаків. Вони апелювали до авторитету французьких та англійських письменників, цитуючи їхні зауваження та засвоюючи літературну техніку.

У російській романтичній літературі Кавказ розглядається з погляду російського солдата чи офіцера, який терпить труднощі поїздки в небезпечну та невдячну землю. Строго воєнна ціль цих подорожей відрізняє їх від творів західних орієнталістів, які здебільшого їздили на Схід як учені чи підприємці. З погляду цієї воєнної перспективи тубільці неодмінно примітивні, навіть коли, як у випадку з вірменами та грузинами, будь-який пересічний студент-історик міг би замислитися над величезним обсягом їх увічненої історичної пам’яті. Кавказькі жінки зображуються як покірні та чуттєві, тоді як у чоловіків поєднується лють із боягузтвом. У російських текстах неможливо знайти визнання політичних і економічних набутків Росії, отриманих внаслідок завоювань, натомість постійно присутнє відчуття російської цивілізаційної місії.

Російські описи Кавказу мали форму книжок про подорожі, поем, коротких оповідань, повістей та історій. Ці тексти переповнені намаганнями «втиснути» тубільців у /105/ межі категорій дискурсу, створеного вищою людиною ззовні. Коментарі про дику та екзотичну землю видавалися серйозними, особливо в прозових оповідях. Серед «диких» пейзажів, природно, живуть «дикі» люди: письменники ставили на передній план ті елементи чужої дійсності, що їх вони хотіли закріпити в пам’яті читачів, зовсім не знайомих із цим середовищем. Вони смакували історії про брак гігієни у тубільців і про їхній дитячий спосіб мислення. Точно так само, як Джайлз Флетчер зображував голих і божевільних на вигляд жебраків на московських вулицях XVI століття, як істот глибоко чужих і нижчих, так і Пушкін подає своїм читачам із жахливими деталями опис жебраків на відкритих базарах у Тифлісі (Тбілісі). Перший опис датований 1588 p., другий — 1835 p.; упродовж двох з половиною століть Росія трансформувалася з об’єкта протоорієнталістського опису в суб’єкта, що продукує орієнталістські описи.

Перед тим, як росіяни зібрали достатньо сил, щоб розпочати завоювання Кавказу, ця територія була заселена людьми переважно тюркського походження. У Середні віки на цій території виникали й руйнувалися царства, багато правителів обох статей залишились у пам’яті народів і племен, підтримуючи усвідомлення їхньої давньої історії та прагнення до незалежної держави. Цій меті упродовж тривалого часу перешкоджали релігійні та мовні відмінності, типові для гірських та ізольованих місцевостей. Суворі вершини Кавказу, які важко долати навіть улітку, не сприяють спілкуванню та добросусідству.

Російські дії на Кавказі розпочалися за Петра I, який скористався змішаним християнсько-мусульманським складом населення. Він та його наступники укладали союзи з іншими християнськими правителями в регіоні лише для того, щоб, зрадивши, віддавати їх на поталу мусульманам у будь-який зручний момент. Підбадьорений перемогою, здобутою у війні зі шведами та поляками, Петро I вирішив випробувати своє щастя на Півдні й заволодів Персією, яка тоді перебувала в занепаді. У 1722 р. він розгорнув південну кампанію, захопивши цього ж року місто Дербент і 1723 р. — Баку. Протягом кампанії один із християнських володарів регіону, Вахтанг VI, підтримав Петра I, але той не надав йому допомоги, коли в його /106/ царство вдерлися турки. Перемир’я, укладене з Туреччиною 1724 p., залишило Баку в руках росіян, тоді як царство Вахтанга VI було віддане Туреччині.

Подібно розвивалися події і за часів Катерини II, яка використала Іраклія II, правителя Грузії, як союзника у війні з Туреччиною 1768 — 1774 pp. і відступилася від нього, коли новий могутній перський володар Ага Могамед Шах напав на Грузію, яка тоді перебувала під протекторатом Росії, вирізав жителів Тифлісу і повторно завоював країну для Персії. Грузини опинились у безвихідній ситуації. Їхніми південними сусідами були мусульмани, а північним сусідом — Росія, яка зраджувала їх у минулому. Залишатись самим для маленького народу означало надто сильно ризикувати. Наприкінці XVIII століття грузини вирішили укласти ще один союз із Росією. Цього разу вони прагнули домогтися від росіян Гарантій того, що грузинська царська сім’я збереже трон. Але Павло І тимчасово покинув Кавказ і знову віддав Грузію на поталу Персії. Олександр І запропонував Грузії входження до Російської імперії замість стану протекторату, як цього хотіли грузини. Грузія погодилась на це як на менше зло й проголосила об’єднання в маніфесті, виданому 1801 р. Грузинський правитель зрікся трону, але права на нього заявив його суперник, що, в поєднанні з сильним національним самоусвідомленням, робило необхідними часті пацифікації (умиротворення) населення російськими військами. В 1802 р. «заспокоїти» грузинів послали генерала Тіціанова. Його було вбито 1806 р. 15.

Анексія Грузії ознаменувала початок тридцятирічної війни, розпочатої великою імперією проти малих гірських князівств. Цю війну імперія була зобов’язана виграти. Військові дії Росії на Кавказі не були перервані вторгненням Наполеона — обставина, яка вказує на те, наскільки невелика шкода була завдана Наполеоном російській державі. У той час, як одна група російських генералів проводила оборонну війну вздовж усього шляху Наполеона до Москви й потім переслідувала його на шляху назад до Франції, інша група проводила наступ на півдні й підписала Гулістанський договір (1813). За цим договором до імперії переходила більша частина сучасного Азербайджану, вся територія до перського кордону 16. Поступово, договір за /107/ договором, Росія приєднала протягом наступних тридцяти років весь кавказький регіон і значну частину Закавказзя.

Найбільш спустошливим для гірських мешканців був похід генерала Олексія Єрмолова 17. Він розпочався 1816 p., продовжувався до 1827 р. і призвів до геноциду — різанини кількох етнічних груп. Єрмолов відомий винищуванням продуктів харчування, зерна, корму для тварин, а також лісів 18. Він поневолив аварів та чеченців і забезпечив для Росії територію вздовж усієї ріки Терек. Похід п’ятдесятитисячної армії Єрмолова зберігся в пам’яті росіян (не обтяженій рефлексивними знаннями та спробами переоцінки ситуації) як такий, що навіює страх, але водночас і як велике досягнення. На відміну від завоювання Сибіру чи винищення близько двадцяти тисяч цивільного населення варшавського передмістя Праґи в 1794 р. (одне з діянь генерала Олександра Суворова), кавказькі походи широко популяризувались у літературі.

У листі, пронизаному не властивою йому догідливістю, Олександр Пушкін висловив готовність стати секретарем, редактором і видавцем генерала Єрмолова. Він розповів генералу, що в той час, як кампанія Наполеона в Росії привернула значну увагу письменників, навіть незважаючи на те, що вона закінчилася поразкою, явно успішна кампанія генерала Єрмолова на Кавказі не була достатньо визнана. Далі Пушкін просить генерала дозволити йому видати його мемуари про перемогу на Кавказі: «Ваша слава належить усій Росії, і ви не маєте права приховати це» 19. Комплімент пізніше був повернутий назад Пушкіну наступником Єрмолова на Кавказі, фельдмаршалом І. Ф. Паскевичем. Дозволивши поету дістати задоволення від короткої участі у війні проти гірських народів, Паскевич задля добра батьківщини заборонив Пушкіну залишатись на дійсній службі. «Пане Пушкін, — сказав він, — ваше життя дороге для Росії й вам тут нема місця; тому раджу вам негайно покинути армію» 20. Пушкін залишив армію, але він був уже достатньо збагачений враженнями, щоб висловити своє авторитетне бачення подій на Кавказі, яке закріпилося у російському (а потім і в західному — оскільки західні коментарі російської романтичної літератури йшли слідом за підказками, наданими російськими письменниками і критиками) літературному образі Кавказу. /108/

Від своєї ранньої поеми «Кавказький бранець» до зрілої «Подорожі до Арзрума під час походу 1829 р.» Пушкін творив образ мовчазного та інтелектуально недорозвинутого Кавказу, нерозсудливо хороброго в його позбавленій сенсу боротьбі і дозрілого до правління Росії 21. Пушкін і Лермонтов створили для російської текстуальної пам’яті образ Росії як суворого, але справедливого власника регіону. Насамперед Пушкіна можна вважати автором першого повністю успішного художнього формулювання російської імперської самосвідомості. Він висловив почуття тих, хто зазнавав піднесення від російських воєнних подвигів. Завдяки поезії і прозі Пушкіна швидко стало зрозумілим, що російський імперіалізм не потребував грубого та брутального обличчя, що росіяни — це не монголи і що вони могли перетворити на красу те, що знищили їхні рушниці та шаблі. Вишуканість, із якою Пушкін створював консолідуючий образ російського імперіалізму, добре послужила нації. Він створив в уяві образ, який до цього ніколи не існував у російській літературі: горда Росія призначена керувати «бідними фінами» та іншими підкореними нею народами; у Росії повно скромних патріотів, які чесно виконали свій обов’язок на далекому Кавказі і викликають захоплення; Росія, аристократія якої не поступається вишуканістю та освіченістю найбільш рафінованим колам Заходу.

«Подорож до Арзрума» Пушкіна зображує воєнний похід фельдмаршала Паскевича як різновид радісного та нескінченого полювання, де дичини завжди вдосталь і де «ворог» («l'ennemi» у франкомовній бесіді між Пушкіним і Паскевичем) завжди переслідується з легкою душею. Природність цього переслідування, подібна прокиданню, ранковій ванні та сніданню, особливо впадає в очі у коментарях до книжок про подорожі. Інший є звичним, частиною нашого життя, але він чи вона мусить бути переслідуваним, скаліченим, взятим у полон, убитим. Очевидна подібність до полювання і атмосфера розваг чоловіків в оцінці Пушкіна — тобто повна відсутність тверджень про людські якості «ворога» і навіть сумнівне виправдання щодо застосування «полювання» як тла для коментарів зверхнього спостерігача — задає тон для пізніших писань про завойовницькі війни 22. /109/

Єдиний доступний англійський переклад зміщує значення подорожі Пушкіна із воєнного походу до екзотичної подорожі; це робиться шляхом послаблення войовничого тону тексту і неповним, хибним перекладом назви твору. Російською мовою до заголовка «Подорож до Арзрума» додані слова «під час походу 1829 p.», що чітко визначає місце цього твору в межах традицій воєнних мемуарів епохи. На відміну від П’єра Безухова у «Війні та мирі», який губиться в думках, дезорієнтований щодо бою на полі Бородіно, Пушкін був не спостерігачем, а учасником війни, і свій відпочинок в Арзрумі він явно сприймав із задоволенням. Автопортрет, виконаний вугіллям, який він намалював у цей час, зображає його верхом із списом [!] напоготові 23. Але переклад дотримується традиційного прочитання російської літератури, яке відсуває у тінь воєнний аспект російських текстів.

Реальність тотальної війни проявляється через образи, з прихильністю виписані Пушкіним. За часів Пушкіна на Кавказі практично не було цивільної російської громади. У таких містах як П’ятигорськ, Кисловодськ і Тифліс проживали, звичайно, російські колоніальні адміністратори зі своїми дружинами та сім’ями, які утворювали місцеве «товариство», але в зібраннях брала участь переважно найбільша та найпомітніша група росіян у цьому місці: молодші лейтенанти, лейтенанти, капітани та полковники, а час від часу й генерали, які потрапляли в центр уваги. Ці громадські зібрання були частиною російського воєнного життя — факт, на який читачі російської літератури дружно не звертали уваги, як і читачі англійської літератури іґнорували значення плантації сера Томаса Бертрама у Вест-Індії чи багатства панів Мікоубера та Пеґотті в Австралії. У той час як російські вечірки та розмови є, таким чином, на передньому плані, непроникна тиша оточує життя місцевих мешканців. Мабуть, дуже мало читачів, зачарованих пушкінським описом подорожі до Тифлісу, зауважили, що масова присутність жебраків на вулицях цього міста могла бути пов’язана із постійним станом війни, що тривала на Кавказі з того часу, як Російська імперія вирішила, що в її інтересах завоювати цю територію.

«Подорож...» Пушкіна сповнена імперською дидактикою, яка переконує, що Росія є доброзичливою силою, яка /110/ забезпечує порядок та ідентичність у первісному хаосі. У певний момент загін солдатів іде до лісу «прочищати його» 24. Метафора очищення неодноразово застосовується в орієнталістичній літературі стосовно колоній; можна згадати поему Редьярда Кіплінґа «Пісня білої людини» (1899), де ця людина «йде чистити землю». (Якби Пушкін був сучасником Кіплінґа, він, безперечно, міг би повторити за ним: «О, добре для світу, коли Білі Люди йдуть / Прямим своїм шляхом пліч-о-пліч» 25). Приблизно п’ятсот «турецьких» в’язнів чекають поблизу, не виявляючи ознак страху, навіть якщо в них на очах козаки добивають когось із поранених: однак висловлюється думка, що тут не стільки сміливості, як мовчазної байдужості. Тіла черкесів лежать усюди. Бравий російський полковник «по-дружньому» курить «їхню» люльку. Погана натура «турків» підкреслюється згадкою про «гермафродита» поміж ними: нам кажуть, що такі ж монстри часто трапляються серед кочівників. Перед від’їздом до Росії поет відвідує східний базар і натикається на «жахливого жебрака. Він був такий блідий, як смерть; з його червоних гнійних очей текли сльози». Поет «відштовхує жебрака геть із почуттям відрази, яку неможливо описати» і повертається додому. Це нагадує яскраві Флоберові описи відразливих санітарних умов, свідком яких він був на Близькому Сході 26.

Ця неприваблива картина контрастує зі здоровими й веселими козаками, які, просуваючись уперед після бою, бачать села, в яких зовсім немає турків, котрі, скажемо так, зникли. Ті турки, які з’являються в оповіді, є або покірними слугами росіян, або переможеними, що похмуро чекають на неминуче. Декілька недоумкуватих парубків стріляють по росіянах, не завдаючи їм, втім, значних втрат, їхня негідна й боягузлива поведінка на вулицях контрастує із «розважливістю і щирістю» (Сухоруков) чи «сміливістю» (Бурцов) поведінки переможців 27. Пушкін цитує турецьку поему, яка порівнює побожний (і тому, ймовірно, непереможний) Арзрум із Стамбулом, який приречений на падіння тому, що не дотримується застережень Корану. Автор цієї поеми, виявляється, помилився: Арзрум упав перед росіянами. Майбутній наступ на Арзрум оголошується головнокомандувачем російської армії, генералом Паскевичем, під час обіду для своїх старших офіцерів. Му-/111/сульманська фортеця взята майже випадково, без серйозного планування і з малими військовими втратами. Ярлик непереможності, випадково знайдений Пушкіним у цитаті з ворожої поеми, повертається до колоніальної потуги у всій величі її слави.

Після завоювання Арзрум став мовчазним; у цьому місті зі ста тисяч мешканців ніхто не скаржиться на десять тисяч козаків, які в ньому зараз панують. Палац паші пограбований повністю: дивани подерті, не стало килимів. Пушкін припускає, що цю шкоду зробили, втікаючи, самі турки. Жінки з гарему хвалять поводження росіян, діставши наказ зустрітися з ними особисто. Цей пасторальний образ псується новинами, що в Арзрумі з’явилася чума.

На своєму зворотному шляху до власне Росії Пушкін зустрів друзів, які використовували місцеві гарячі джерела для лікування ран, отриманих під час кампанії; вони мають із собою деякі російські журнали з недолугими статтями про поезію Пушкіна. Останньою подією, описаною в «Подорожі», є вибух сміху з цих убогих зразків літературної критики. У цьому закінченні опису подорожі Пушкіна є основні елементи колоніальної зверхності: висока грамотність, огида при погляді на примітивних людей, чиї звички є гіршими, здатність використовувати ресурси завойованих територій для добрих цілей (лікування хвороб, будівництво нових осель і парків), спроможність творити тексти, що збережуть пам’ять про Арзрумську кампанію для нащадків тих, хто завоював його, та, зрештою, здатність до відчуття радості життя, як і личить молодим російським офіцерам у відпустці.

Переважання точки зору імперського спостерігача — це загальна стратегія текстуального імперіалізму: перо переможця описує звичаї та манери мовчазних підкорених тубільців. Навіть коли представник народу-завойовника стає бранцем «примітивів», ситуація не змінюється. У «Кавказькому бранці» безіменний росіянин, названий тут «європейцем», став полоненим, що його захопили черкеси. Він «спостерігає за їх віруваннями та звичаями» дуже ретельно, як це міг би робити орієнталіст, зайнятий справою поповнення багажу знань Заходу 28. Йому подобаються їхня простота, гостинність і спритні рухи, навіть їхня схильність до сварок і психологічна сила. Його увагу привабить /112/ їхній яскравий одяг. Черкеси «народжені для війни» і під час схожих на війну розваг вони часто відтинають голови бранцям, на превелику радість черкеських немовлят [!]. Росіянин дивиться на ці заняття з гідністю вищої людини — позиція, що викликає сповнене страху захоплення його тюремників.

Характерною особливістю російської колоніальної літератури є підкреслення справжніх чи приписуваних жорстокостей, колись виявлених щодо росіян. Опис колишніх кривд вельми поширений у літературних та інших текстах, які дають змогу виправдати подібну поведінку росіян. «Кавказький бранець» Пушкіна нагадує читачеві, що непокірні народи Кавказу становили серйозну небезпеку для імперії і що багато росіян гинуло від їхніх нападів на територію імперії. У вересні 1998 p., через три роки після закінчення війни, яка зрівняла із землею малу республіку Чечню та знищила десятки тисяч чеченців, російська президентська комісія щодо військовополонених опублікувала в пресі повідомлення, що 794 росіян, які брали участь у цій війні, були все ще у становищі зниклих безвісти; вона вимагала звіту від спустошеної республіки. Невдовзі після цього російське Міністерство закордонних справ заявило, що Росія ніколи не дозволить Чечні від’єднатися від Російської Федерації 29.

Пушкінські вузько сфокусовані та повні осуду твори докорінно відрізняються від поліфонічних описів чорної Африки у Джозефа Конрада і послідовної критики колоніальних завоювань у творах Джейн Остін 30. На відміну від британців, Пушкін не має жодних сумнівів. Він говорить від імені імперії, яка перебуває у процесі становлення, покладаючись на козацькі шаблі, а не на текстуальну перевагу; імперії, яка все ще боїться бути частиною дискурсу Іншого. За часів Пушкіна ще не було напевно відомо, що Росія успішно подолає західний оцінювальний погляд. Впливові голоси, як-от Жюля Мішле (Jules Michelet), були все ще готові трактувати Росію у спосіб, що не дуже відрізнявся від застосованого Пушкіним щодо Кавказу. Така небезпека була реальною: через багато років після смерті Пушкіна Іван Тургенєв не міг уникнути зверхнього тону братів Ґонкурів, які згадали про нього у своєму «Щоденнику» як про екзотичного і старомодного слов’янина. /113/ Акцентування нижчого становища Кавказу в «Подорожі до Арзрума», різкі декларування переваги російських козаків і приниження «турків» як таких, що відступають без боротьби за найменшого виклику, було способом Пушкіна реагувати на зверхність, із якою в ті часи ставилися до росіян окремі європейські інтелектуали.

Декількома поколіннями пізніше «Хаджі-Мурат» (1904) Льва Толстого, написаний за ситуації, коли Російська держава почувалася значно безпечнішою, руйнував імперську романтичну пропаганду. Толстой вперше критично оцінив політику, яка була підґрунтям успіхів Єрмолова та Паскевича. Хоча «Хаджі-Мурат» написаний тоді, коли Кавказ був уже міцно прив’язаний до імперії, твір Толстого опублікували лише посмертно. Толстой був надто антиколоніальним письменником, щоб не становити небезпеки для російських правлячих кіл. Його ставлення до царя Миколи I, за правління якого завоювання Кавказу було завершене, настільки викривальне, що його не можна порівняти із жодним іншим твором російської літератури, написаним до чи після нього. Повість «Хаджі-Мурат» містить жахливі сцени завойовницької війни. Оповідач так описує знищення чеченського села:


«Садо знайшов свою саклю в руїнах — покрівля провалена, двері та стовпи для підтримання надбудови спалені, внутрішня частина брудна.... Дві скирти сіна згоріли, абрикосові та вишневі дерева, які він посадив та вирощував, поламані й обгорілі, й на додачу всі вулики та бджоли спалені... Фонтан забруднений, очевидно, навмисно, так що воду не можна використовувати. Мечеть також осквернена» 31.


Перекладач Толстого, Ейлмер Мод (Aylmer Maude), описав дії Єрмолова такими словами: «Кампанія «умиротворення» Чечні і Дагестану... полягала у руйнуванні сіл, викраденні худоби та майна, цілковитому вирубуванні лісів і переселенні людей» 32. Такі оцінки дуже контрастують із безтурботним тоном «Подорожі до Арзрума» і навіть із сумнішими розповідями Михайла Лермонтова. Пушкін, звичайно, знав справжній стан справ упродовж своєї арзрумської подорожі. «Черкеси нас ненавидять», — визнавав він, «Ми примусили їх залишити їхні широкі пасовища; їхні аули в руїнах, цілі племена винищені» 33. Однак, на відміну від Толстого, він не співчував черкесам, а радше /114/ застерігав росіян від черкеської небезпеки. Подібно до дуже багатьох колоніалістів, Пушкін ставився до Іншого, як до чужого роду, чиї потреби і права суттєво відрізнялись від тих, що належать племені-завойовнику.

Найголовнішим із методів підкорення і «обтесування» є створення дихотомії між грубою та незагнузданою дикістю Кавказу перед його завоюванням і поліпшеним соціальним і матеріальним становищем після нього. Пушкін намалював рожеву картину вигід, якими російська цивілізація наділила Кавказ за якихось кілька років. Порівнюючи гарячі джерела біля Георгіївська з тим, що він бачив кількома роками раніше, Пушкін відзначив вражаючі зміни на краще:


«За моїх часів купальнями були будь-як побудовані халупи... Тепер споруджені розкішні купальні й будівлі. Бульвар, засаджений у лінію молодими липами, простягається вздовж схилу гори Машук. Всюди акуратно доглянуті стежки, зелені лавки, прямокутні клумби, малі місточки, павільйони. Джерела очищені й викладені камінням; до стін купалень прикріплені аркуші з інструкціями від поліції; все впорядковане, охайне, прикрашене» 34.


«Турки» не здатні забезпечити людські вигоди; це росіяни їх облаштували. «Азійська бідність», відповідно, стала усталеним виразом, зазначає Пушкін 35. У Михайла Лермонтова, молодшого від Пушкіна на 15 років, який був знавцем Кавказу, російські характери у «Герої нашого часу» (1840), називають «азіатів» «бестіями», «надзвичайно дурними», «жалюгідними», «шахраями» і створіннями, які не здатні піклуватися про себе 36. Вони також віроломні та скупі: брат Бели зраджує її заради коня (якого Печорін викрав у Казбича — вчинок, зображений як такий, що непокоїть, але водночас свідчить про мужність і відвагу Печоріна). Бідність місцевого населення описана в такий спосіб, що навіює думку про неспроможність тубільців коли-небудь підняти свій життєвий рівень вище від рівня виживання: вони полюють, трохи займаються землеробством, сваряться між собою і викрадають коней. Характерно, що Максим Максимович, який сам не є великим інтелектуалом, особливо різко висловлюється про розумову обмеженість «тубільців».

Місцеве населення у Пушкіна та Лермонтова розсіяне навколо подібно до надокучливих мавп серед ландшафту, /115/ що навіює жах. Вони там перебувають для того, щоб дати російським солдатам заняття і зміцнити читацьку солідарність із «Русью». На відміну від пушкінських, у коментарях Лермонтова є певна іронія, і цим вони дещо подібні до стилю Джозефа Конрада. Лермонтов народився в імперії, яка вже могла дозволити собі трохи великодушності. Однак ціла низка зневажливих характеристик, які дають місцевим жителям герої його творів, навіює російським читачам думку, що ці примітивні істоти потребують панування над собою і просять про нього. Все це зв’язують докупи культура і війна, моралізування і поради: «Там, де похмурий паша мовчки курив серед своїх дружин та безчесних підлітків, там його переможець отримував повідомлення про перемоги своїх генералів, роздавав пашалики, розмовляв про нові романи» 37.

Подібно до творів західних колоніалістів, «Подорож до Арзрума» виявляє нездатність збудити думку, що місцеве населення не обов’язково було злочинним, відмовляючись підкоритися завойовникам. Пушкін зауважує, що кілька разів він вимагав ночівлі й коней у місцевих мешканців, абсолютно не сумніваючись, що вони повинні його обслуговувати саме тому, що російська армія перебуває там, щоб їх підтримати. Він поширив ці вимоги на чиновників і цивільних осіб у містах і селищах, які відвідував, і їх завжди задовольняли. Що місцеве населення могло думати про нього — залишається не сказаним і, найімовірніше, не замислювались над цим і читачі. У класичному імперському описі завойованих земель Пушкін так характеризував Грузію та її народ: «Грузія увійшла під скіпетр імператора Олександра у 1792 р. Грузини — войовничий народ. Вони довели свою сміливість під нашими стягами. Їхні розумові здібності очікують більшої освіченості. Загалом вони веселі та товариські» 38.

Недавно підкорене місто Арзрум не забезпечує достатнього комфорту, щоб задовольнити потреби Пушкіна. Те, Що він бажав отримати, не було легко доступним у крамницях. Це стало приводом для хвастощів: «Не знаю безглуздішого виразу, ніж слова: азійська розкіш... Нині можна сказати: азійська бідність, азійське свинство та ін., але розкіш — це, звичайно, приналежність Європи. В Арзрумі ні за які гроші не можна купити того, що ви знайдете в /116/ крамниці з дрібним товаром у першому-ліпшому повітовому містечку Псковської губернії» 39.

Псков був свідомо обраний як приклад; він достатньо близький до імперського Балтійського узбережжя, яке належало до найзаможніших російських ближніх колоній. Приклад Пушкіна приховує стан справ у центрі Росії (так виразно описаний Гоголем приблизно в цей самий час), принагідно подаючи образ Росії як ще однієї рафінованої європейської країни. Такі тексти закарбували в російській пам’яті образ Кавказу як землі, що потребує опіки, а також настроїли росіян так, щоб вони не могли почувати симпатії до цих народів і розуміти їх. Читачі російської літератури були байдужі до проблем, пов’язаних із витратами сил малих народів на захист від російських нападів, сил, які натомість могли б бути використані для розбудови суспільства. Тексти, подібні до «Подорожі...» Пушкіна, зробили свій внесок у формування такої ж байдужості і ворожої зверхності, з якими росіяни в пострадянський період ставилися до смаглявого населення південних регіонів колишнього СРСР, котрі прибували до Москви. Опитування громадської думки, проведені у 1990-х pp., виявили таку ворожість і показали поширеність судження про те, що «чеченська мафія» позбавляє росіян їхньої заслуженої вотчини безпеки 40. Підстави для такого сприймання були закладені зображенням «тубільців» у російській романтичній літературі.

До написання «Подорожі до Арзрума» Пушкіна спонукав французький звіт про іншу колоніальну подорож. Російського письменника підштовхнуло твердження у французькій книзі про подорожі, що він, Пушкін, сатирично зобразив у своїх творах Арзрумський похід. Ніщо не могло бути таким далеким від істини, стверджував поет, і справді, його праця сповнена намаганнями надати позитивного значення російському воєнному насильству. Схоже, що Пушкін не сумнівався щодо моральної законності позбавлення землі тих, хто був слабшим, чи то були кавказці, чи мешканці Центральної Європи, коли територія переходила до росіян чи їхніх союзників (він був проти турецького імперіалізму, писав пристрасні поеми на захист сербів, які були жертвами жадання територій з боку Оттоманської /117/ імперії). З усіх знаменитих російських поетів Пушкін був, мабуть, найбільшим шовіністом.

У своїх ранніх повістях Лев Толстой доповнив пушкінську візію сміливих козаків, що воюють за імперію, але згодом його дуже покарало власне життя, і його пізніші твори відображають нове розуміння російського експансіонізму. Оповідач у «Хаджі-Мураті» так описує становище в чеченському селі після російського набігу:


«Про ненависть до росіян ніхто не говорив. Почуття, що ними палали всі чеченці, від наймолодшого до найстаршого, було сильніше від ненависті. Це не була ненависть, оскільки вони не визнавали цих російських псів за людей, однак це була така антипатія, відраза та розгубленість у відповідь на безглузду жорстокість цих істот, що бажання знищити їх — подібне до бажання знищення щурів, отруйних павуків і вовків — було таким самим природним інстинктом, як інстинкт самозбереження» 41.


Однак не Толстой, а німецький аристократ барон Авґуст фон Гакстгаузен (August von Haxthausen), подорожуючи Росією коштом царя Миколи I, склав ніби чернетку для сприйняття іноземцями російської реальності:


«Стверджуючи, що російська політика стосовно Азії була радше мирною, ніж аґресивною, ми хотіли б арґументувати це детально. Почнемо з території, де Росія безперервно вела війну, а саме з кавказьких околиць. Кавказький гірський хребет вздовж усієї своєї лінії облямовує російські рівнини. Войовничі та зажерливі гірці завжди нападали на незахищені рівнини, грабували та спустошували сільську місцевість, а потім відходили назад безкарними до своїх безпечних гірських фортець. Було майже неможливо розпочати фронтальний наступ проти них, оскільки вони мали за собою всю Азію. Тоді Росія заволоділа Грузією. Це було важкою ношею і втягувало Росію у криваві війни із Персією і Туреччиною, і ці війни привели до російського завоювання всього регіону півдня Кавказу між Чорним і Каспійським морями» 42.


Далі Гакстгаузен додає, як оборонець царя: «Це завоювання сталося перед вступом на престол теперішнього імператора. Він мусив приймати спадщину». Гакстгаузен послідовно підтримує ідею «цивілізаційної місії» Росії і апелює до розвинутого читацького почуття міжнародного закону та порядку. /118/

Чи ж можлива якась корекція після такого авторитету, підсиленого іншими авторитетними текстами й журналістськими висловлюваннями? Якщо вірити Анджелі Стент, Деніелу Єрґіну і Сейн Ґустафсон (Angela Stent, Daniel Yergin, Thane Gustafson), авторам «Росії 2010» (1995), то ймовірно, що ні. У розділі під назвою «Повернення великої сили» автори визнають імперську невдачу лише стосовно Афганістану; вони передбачають, що «Північний Кавказ буде кривавою раною впродовж найближчих років, поки центральний уряд у Москві залишатиметься слабким, але в подальшому майбутньому цей край, імовірно, залишиться за росіянами» 43.

Протягом цих завойовницьких війн територіальний економічний потенціал проявлявся загадковими вогнями, що спалахували вночі навколо міста Баку. Вони були спричинені газом із нафтових і газоносних полів навколо міста, і цей газ витікав і потім загорявся. Раннє усвідомлення можливості використання цих ресурсів сприяло експансії в напрямку цього гірського краю, мешканці якого, розділені між собою на релігійному та етнічному ґрунті, не становили серйозної небезпеки для імперії. Рішення щодо експансії було вельми передбачливим. На початку XX століття вся видобута російська нафта надходила з двох кавказьких колоній — Азербайджану і Чечні. В 1913 р. Російська імперія виробила 561 млн. пудів (10 млн. тонн) нафти, 4/5 якої надійшло з родовищ поблизу Баку і 1/5 з родовищ біля чеченського міста Грозний 44.

На Кавказ, «умиротворений» Єрмоловим, за царським наказом у 1837 р. був відісланий юний російський поет Лермонтов. Помилуваний 1838 p., він був заарештований знову за дуель із сином іноземного дипломата й відправлений знову на Кавказ. Імперська адміністративно-господарська система забезпечувала корисні заняття для своїх синів, які порушували царську волю. Завданням Лермонтова було допомогти у ще одному «умиротворенні».

«Герой нашого часу» (1840) був наслідком двох примусових подорожей Лермонтова до цього регіону. Завдяки цим обставинам і своїй романтичній антипатії до царської тиранії Лермонтов якоюсь мірою вийшов за межі пушкінського тлумачення поведінки росіян, хоч і залишався байдужим до проблеми завоювань. Центральними героями /119/ його повісті стали меланхолійний російський офіцер на прізвище Печорін, нещаслива жертва власних садомазохістських звичок, і його старший друг офіцер Максим Максимович, який присвятив своє життя імперії. Місцеві мешканці становлять тло, яке відзначається жадібністю і віроломством (Азамат), дурістю (старий черкеський князь) і неохайністю (Казбич). Їхні жінки, на думку Печоріна, далеко не красуні; єдиним винятком була Бела. Княжна за походженням, однак її ніколи так не називав добрий Максим Максимович. В ув’язненні її гідність і неприступність зникли дуже швидко. Оповідач зображає її як неосвічену черкеську дівчину, котра мало що не прагне бути полоненою, зґвалтованою, утримуваною для розваги її зверхнім власником Печоріним, а потім відкиненою ним. Проте риторика оповідача не заслоняє низки сумних подій, і читачі здатні дійти власних висновків щодо чеснот «героя нашого часу». Хоча багато російських читачів висловлювали скепсис, їхнє несхвалення Печоріна пояснювалося відсутністю у нього мети в житті, а не більш конкретним злочином — викраденням неповнолітньої неросійської дівчини і зруйнуванням її сім’ї. Як висловився Лермонтов, його метою було написати «історію людської душі». Його цікавила не моральність викрадення і підкорення, а місце, яке посідали в російських подіях Печорін і подібні до нього.

Черкеська спільнота в оповіданні розпорошена внаслідок поразки, але авторитетний голос стороннього спостерігача наводить на думку, що місцеве населення потерпає від нещасливої долі, частково через те, що воно нездатне формувати важливі суспільні зв’язки, які давали б їм змогу краще захищатися. Вони не можуть порозумітися одне з одним. Казбич вбиває старого князя через помилкове переконання, що він продав Печоріну свою доньку Белу. Змушеному провадити життя вигнанця Казбичу не вдається одружитися, утворити сім’ю та здобути престижне місце в черкеській громаді — місце, на яке давали б право його здібності, якби росіяни не задумали знищити його народ. Бела помирає через непорозуміння і мстиві дії Казбича.

Думки місцевого населення безпосередньо не висловлені, але завжди пояснюються із російської точки зору. По-/120/зиція Лермонтова щодо цього така сама, як у Пушкіна. Повернімось на мить до «Подорожі до Арзрума». Тут є епізод, у якому перед російськими генералами стоять чотири захоплені паші (мусульманські князі), один із яких вважає себе поетом. Як зауважив російський спостерігач, поетичний паша балакучий і позбавлений почуття власної гідності — тобто характеризується такими рисами, котрі ставлять його на кілька щаблів нижче від «справжнього романтичного поета», такого, як сам Пушкін. Поет, як ми дізнаємося, старий чоловік (і його життя, хоча про це не говориться, висить на ниточці й залежить від примх присутніх офіцерів), виголошує трагікомічну промову: «Благословенна година, коли ми зустрічаємо поета. Поет — брат дервіша. Він не має ні батьківщини, ні благ земних; і тоді як ми, бідні, дбаємо про славу, про владу, про скарби, він стоїть нарівні з володарями землі і йому поклоняються» 45. Добірне товариство розважалось. Азіатам дозволено бути поетичними (звичайно, вони — не «справжні поети», а просто паяци), оскільки це утримує їх від злочину, яким є активна боротьба проти Росії. Але, звичайно, їм не можна дозволити надмірних веселощів. Задовольнивши потребу товариства у розвагах, вони мусять щезнути. Дервіш, який з’явився після промови паші, був брутально виштовханий, і про долю паші ми більше не чуємо.

Разюча відмінність між серйозним ставленням, з яким зображуються росіяни, і вражаючою зверхністю, якою характеризуються описи місцевого населення, робить художні твори Лермонтова і Пушкіна зразками колоніальної мудрості. Росіяни тямущі й дуже людяні, тоді як вороги-черкеси нагадують чаклунського змія на уславленому портреті Жана Леона Жерома, зображеного на обкладинці першого видання «Орієнталізму» Едварда Саїда. Такий підхід принижує переможених. Хитромудра балаканина старого паші сприймається як прояв дикості, а не як продуманий намір збити з пантелику поневолювачів, а поведінка Бели після викрадення відповідає стереотипові жінки з племені дикунів, яку можна вмовляти за допомогою кольорових кораликів і солодких слів.

У своєму нарисі «Інше питання» Гомі Бгабга порівнює прив’язаність колонізаторів до стереотипів щодо тубільців із концепцією Фройда про роль, яку відіграє фетиш для /121/ фетишиста 46. Колонізатор визначає себе «як протилежність» «дикунів» і тому він у певний спосіб «залежить» від них. Він визначає себе таким, яким він насправді не є. Таким чином, його ідентичність виявляється більш вразливою, ніж можна було припустити. Повторювані зіставлення тубільців і росіян у «кавказьких» творах Пушкіна й Лермонтова навіюють думку про наявність невпевненості й тривоги в колоніалістському дискурсі. Російські письменники, зовсім не переконані у надійності своєї позиції щодо підкорених, виказують гостру необхідність у постійному підтвердженні своєї російської ідентичності і, таким чином, своєї влади над Іншим. Однак ця ідентичність стає слабкою, якщо й коли Інше відсутнє, і це руйнує вдавану самовпевненість завойовника. Вітольд Ґомбрович (Witold Gombrowicz) описує подібний взаємозв’язок у своїй повісті «Фердидурке» («Ferdydurke», 1937), де він згадує господарів, які скрупульозно дотримуються манер за столом, бо там присутні слуги, — обідаючи, по суті, разом зі слугами, задля того, щоб показати їм, що вони, вельможні землевласники, кращі й культурніші, ніж селяни 47. Однак, зауважує Ґомбрович, сам факт, що вони залежні від слуг у творенні своєї ідентичності, підриває ту ідентичність, якої вони шукали. Це робило зв’язок між хазяйською зверхністю і нижчістю слуг нестійким, корисливим, і його було дуже легко зруйнувати. Виявляється, що такий нестійкий взаємозв’язок відіграє дуже важливу роль і в колоніальних відносинах, незалежно від того, чи місцем дії є британська Індія, чи російський Кавказ.

Символом тривіалізації Кавказу в російській літературі є поверховість зв’язків з ним літературних героїв-росіян. Кавказ не породжує сильних почуттів прив’язаності і відданості, якщо йдеться про росіян. Він слугує лише тлом, подібним до традиційних пейзажів, де художники Ренесансу вміщали свої жіночі моделі. Кавказ є чимось, чим можна недовгий час покористуватися, як зарубіжними курортами. Для психологічного зображення двох російських героїв у повісті Лермонтова можна було б використати як тло Санкт-Петербург чи Москву; ніщо у їхньому внутрішньому розвитку не пов’язане тісно з місцевістю, де вони проживають. Повість написано так, ніби місцеві люди та минуле не існували чи існували тільки для того, щоб ро-/122/сіяни мали ким керувати. Що дійсно має значення, — то це російські землі, до яких повертаються оповідачі Лермонтова і Пушкіна; вони є об’єктом приємних мрій Максима Максимовича. Звички й погляди Печоріна сформувалися міським вихованням і не пов’язані із черкесами та їхніми справами. Він нічого у них не навчається. Не дивно, що історики літератури розглядають Печоріна разом із іншими міськими російськими літературними героями — Євгенієм Онєгіним і Олександром Чацьким, які обоє не пов’язані з Кавказом і належать до тієї малої частини російського чоловіцтва, яка не брала участі у війні. Як і в інших колоніальних літературних творах, російські герої на Кавказі розмовляють один з одним, але не з місцевими мешканцями; вони говорять про тубільців, але не провадять бесід із ними, як могла б зауважити Ґаятрі Співак 48. Повість Лермонтова викликала багато коментарів, і це дало змогу зробити певні узагальнення щодо стану російської літератури, проте не започаткувало жодної важливої дискусії з історії Кавказу та проблем його корінних мешканців. За декількома винятками, цей стан уникання неприємних питань зберігся до нашого часу. Не тільки Печоріна й Максима Максимовича, але й Грушницького, княжну Мері та інших росіян, що тимчасово перебували на Кавказі, аналізували й інтерпретували у безліч способів — здебільшого, як представників однієї з двох супротивних позицій: відчуження (безрідний Печорін) і самопосвята Батьківщині. Це почалося з огляду «Героя нашого часу», написаного Віссаріоном Бєлінським у той самий рік, коли було опубліковано повість Лермонтова 49. Бєлінський започаткував традицію усунення «тубільців» із того екзистенціального й літературного простору, який цікавить критиків. Ось що він писав про смерть Бели:


«[Розділ під назвою] «Бела» залишає після себе глибоке враження: вам сумно, але ваш сум легкий, світлий і солодкий; ви линете мрією на могилу прекрасної, але ця могила не страшна: її осяває сонце, омиває прудкий ручай, чиє дзюрчання разом із шелестінням вітру в листі бузини та білої акації мовить вам про щось таємниче і нескінченне, і над нею, у світлих високостях, літає і лине якесь прекрасне видиво, з блідими щоками, з виразом докору і вибачення в чорних очах, із сумною усмішкою» 50. /123/



Бєлінському смерть Бели дає привід писати про почуття російських читачів, підготовлених до філософських роздумів про знаки, подані росіянам природою та перебігом подій. Місцева жінка трактується як засіб; її смерть бачиться радше як пляма на російському тлі, ніж як велика прогалина в громадському устрої, часткою якого вона була. Вона, звичайно, вибачає своїм російським поневолювачам, незважаючи на те, що є мусульманкою і не має релігійного обов’язку вибачати. Щодо самого Лермонтова, Бєлінський називає його бунтівником без причини, таким чином і далі відвертаючи увагу читачів Лермонтова від Кавказу і спрямовуючи її до проблем освіченої і вихованої в західному дусі російської еліти. Той факт, що Лермонтов брав участь в аґресивній війні, не є проблемою для російського критика, в інших випадках чутливого до соціальної та політичної несправедливості. Один із послідовників Бєлінського, М. А. Добролюбов, написав уславлений нарис про російські літературні типи, які він назвав «зайвими людьми», за заголовком повісті Тургенєва — на початку цього ряду стоять Печорін і Онєгін. Два сучасні американські видання з історії російської літератури повністю розривають і так нетривкий зв’язок між твором Лермонтова і кривавим завоюванням Кавказу, таким чином підтверджуючи імунітет російської літератури до постколоніальної критики 51.

Розглядаючи низку питань, із котрих були вилучені місцеві проблеми, Лермонтов розповідає нам, що на Кавказі були добрі та злі росіяни. Похмурий Печорін контрастує із безликим, але добрим Максимом Максимовичем, чоловіком, який може відчувати потреби інших ще до того, як вони їх висловлюють. Максим Максимович — попередник усіх люблячих батьків і старших у російській літературі, від Базарова в «Батьках і дітях» до старця Зосими у «Братах Карамазових». Але, звичайно, його вміння зрозуміти іншого другорядне у порівнянні з його вірністю військовому обов’язку: він відданий імперії і ніколи не замислюється, чому підкорення Кавказу стало для росіян першочерговим завданням. Печорін замкнутий, Максимович відкритий і балакучий; тоді як Печорін шукає розради від своєї туги в обіймах черкеських жінок, Максимович роздумує з певним жалем про втрачену можливість мати добру дру-/124/жину-росіянку. Печорін молодий і витончений, а Максимович старий і простий — характерна риса, яка зазвичай є позитивною в російській літературі. Печорін підштовхує нерозумного черкеського підлітка до вчинення злочину; він викрадає Белу і несвідомо спричинює її смерть, до того ж призводить до руйнування родини підкореного і вже приборканого вождя. Максимович не схвалює цього всього; однак чи повинні ми вважати його взірцем «доброго» колонізатора? Зрештою, він — бідний старий чоловік, і його відданість Печоріну та Белі не взаємна. Можливо, ми й повинні так вважати; для читача, не призвичаєного до уважного постколоніального погляду, може здатись виявом грубого й поганого смаку підкреслення того, що Максимович присвятив своє життя винищенню мешканців Кавказу. Він був професійним вояком, найнятим імперією для винищення людей при перебуванні на чужій землі. Незважаючи на всю свою відчуженість від російського самодержавного ладу, Лермонтов перебував у межах російського морального ідеалу, характерною рисою, якого була сліпота до проблеми російського імперіалізму; його критики й читачі брали з нього приклад.

Російські критики висловлювались про Максима Максимовича у високому стилі. Цю традицію започаткував, знову ж таки, Віссаріон Бєлінський, який оголосив Максимовича великим російським героєм. Максимович таким і залишався і за царів, і за комісарів. Стереотипні зображення бідних і стражденних росіян так наполегливо і часто подавалися російською літературою і акцентувалися російською літературною критикою, що затінювали проблеми незрівнянно бідніших і стражденніших поневолених народів. Можливо, готовність західних критиків іти в цьому за російськими підказками зумовлена не лише гуманними почуттями, які пробуджували картини бідних сіл Тютчева, заселених російським людом, а й імперською величчю, з якою асоціювалися ці селяни.

Подальшому виштовхуванню російської колоніальної історії зі сфери літературної критики сприяло впровадження стереотипу «зайвої людини» 52. Концепція зайвості накладалася на літературних героїв дуже різного соціального походження. Вона часто застосовувалась і до цивільного Обломова, який провів більшу частину свого життя, /125/ не виходячи з дому, і до Печоріна, який мав чималу «колекцію скальпів». Таке змішування абсолютно різних постатей мало свою власну динаміку, що затінювала колоніальний процес. Російська літературна критика залишалась несприйнятливою до російської експансії, і це призвело до формування дискурсу, в межах якого порушити це питання дуже складно. У багатьох авторитетних працях у неявній формі стверджується, що до російської літератури застосувати постколоніальну перспективу неможливо.

Повернімось, однак, до Лермонтова: Бела приваблює читача завдяки підкресленню екзотики її походження — прийом, що часто зустрічається в колоніальній літературі про подорожі. Жертва викрадення і зґвалтування Печоріним, вона переживає також смерть свого батька і зникнення брата. Але Бела — це не Юдиф і на Яїль. Під пером Лермонтова вона закохується у свого спокусника і помирає від руки свого одноплемінника. Стереотип чеченців як убивць висвітлюється на прикладі Казбича як убивці Бели. Тут пригадується, що в «Ідіоті» Достоєвського спокушена російська жінка Настасія Пилипівна ненавидить свого спокусника і належно відплачує йому за своє приниження. Одним із зручних міфів завойовників про підкорених є те, що місцеві жінки, на відміну від росіянок, смиренні, покірні й нерозумні. Бела представлена як простодушна, наївна, чарівна і, після певного початкового невдоволення, повністю віддана Печоріну. Згідно зі стереотипом мислення насильників, їй подобається бути звабленою. Крім цього, вона дика, що часто демонструє Лермонтов, і тому не може не захоплюватися своїм витонченим російським володарем. Цікаво знати, чи оповідання Людмили Петрушевської про «татарську» жінку, яку ґвалтував кожний російський чоловік, з яким вона будь-коли стикалась, і яка була цим незворотно травмована, було в певному розумінні іронічним відлунням чоловічої фантазії, яка змусила Белу брати участь у процесі її приниження і знищення?

Чи був Печорін так чи інакше характерним представником російського суспільства того часу, чи ж завдячував своїй літературній появі обізнаності автора із романтичними творами літератур Заходу, насамперед із поемами лорда Байрона? В російській системі освіти за царів Олек-/126/сандра І і Миколи І було небагато (якщо взагалі були) навчальних закладів, у яких люди типу Печоріна могли б знайти підтримку. Ліцей у Царському Селі, заснований 1811 р. і відомий вихованням витончених манер у своїх учнів, за всіх часів налічував лише 50 учнів 53. Два російські університети випускали небагато гуманітаріїв, і вони переважно обирали цивільну, а не військову службу. Також російські військові школи, які величиною і рівнем значно перевищували університети, не мали середовища, відповідного для майбутніх офіцерів, схожих на Печоріна — індивідуаліста, схильного до літератури, витонченого й погано пристосованого до реальностей тривалих військових кампаній (білосніжні лляні сорочки Печоріна існували радше у мріях Лермонтова, ніж у реальних кавказьких війнах). Лермонтов упродовж свого перебування в Петербурзькій військовій академії навряд чи поводився так, як Печорін. Він писав грубуваті еротичні поезії і не мав снобістської печорінської нудьги. В Росії часів Лермонтова, де невійськові вищі навчальні заклади закінчували декілька тисяч випускників і де в суспільну структуру була впроваджена система чотирнадцяти розрядів, людям, подібним до Печоріна, не було місця. У провінціях і, звичайно, при виконанні військового обов’язку брутальність життя була такою, що коли на Кавказі опинялась будь-яка людина, подібна до Печоріна, то, щоб вижити, вона була змушена дуже швидко змінюватись. Отже, здається, Печорін був справді «зайвою» людиною, але не в тому розумінні, в якому Добролюбов бачив цю зайвість. Здається, письменницький інстинкт Лермонтова наділив Печоріна рафінованістю, яка мало відповідала його становищу, лише для того, щоб краще пояснити зваблення Бели. Вищість Печоріна полегшує нав’язування стереотипного трактування місцевого народу, як такого, що стоїть на низькому щаблі розвитку і поступається благородному панові. Крім того, герой Печоріна втілював небажання Лермонтова бачити російське суспільство як керовану своїми правителями орду кочівників у поході, ресурси яких витрачаються на війну, а не на культурні потреби. Росіяни пішли на Кавказ завойовувати, а не віддаватись рефлексіям, і боротьба була надто запеклою, щоб особистість печорінського типу могла вижити в середовищі, де панував принцип: коли не вб’єш /127/ ти, то вб’ють тебе. Печорін з цього погляду не є вірогідним літературним героєм, однак він, так само, як і деякі інші герої, породжені уявою російських письменників того часу, закарбувався в «історії». Пам’ять росіян та іноземців зберігає бачення Кавказу 1820-х і 1830-х pp. очима Пушкіна та Лермонтова, а не очима чеченців, лезгинів, балкарів чи ногайців. Про те, наскільки таке бачення історії не збігається з пам’яттю і міфами місцевого населення, може свідчити кількість повстань, на які підіймалися кавказькі народи з часів Лермонтова 54.






ПОНЕВОЛЕННЯ ПОЛЬЩІ У ХУДОЖНІЙ ЛІТЕРАТУРІ


На відміну від Кавказьких походів, надбання Росією території Польсько-Литовської держави в 1772, 1793 і 1795 pp. не породило видатних творів художньої літератури. Для цього були свої підстави. Війни з Польщею відбувались тоді, коли ще тільки починалася трансформація російської літератури. В Росії XVIII століття не було примітних періодичних видань і геніальних письменників. Цензура Катерини II була примхливою і мало нагадувала терор колишньої Московії, спрямований проти писань, які вважалися шкідливими для держави; незважаючи на це, вона була достатньо всепроникна, щоб відбивати охоту до будь-якої самобутності, як це відчув, на свій превеликий жаль, Олександр Радіщев. Іншою причиною була сама природа набуття західних територій. Роман Шпорлюк твердив, що з українського погляду на частині території Польсько-Литовської держави один імперіаліст, Польща, змінювався іншим, Росією. Українськими, литовськими та білоруськими територіями володіли польські землевласники, єврейські підприємці та «корінні» селяни. Однак з погляду Росії ці території були законною власністю Росії, оскільки селяни, які проживали тут, були східними слов’янами, які використовували кириличну абетку й дотримувались візантійського обряду (балтійські області були винятком). Після анексії Росією так звані католики східного обряду (переважно русини (тобто українці)), котрі приєдналися До католицької церкви 1596 p., але зберігали візантійську /128/ літургію та інші релігійні звичаї, мали бути навернені до православ’я переконанням чи примусом. Тому здобуття українських і білоруських земель не розглядалось як завоювання, а просто як повернення давно втрачених земель. З такої точки зору було б недоречно розглядати білоруських селян так само, як Лермонтов і Пушкін розглядали мешканців Кавказу. До речі, необхідно підкреслити, що Україна та Білорусія ніколи не були частиною старої Московії, а тому не могли бути повернені до Російської держави. Східнослов’янські землі на захід від Московії були відібрані у монголів литовцями і стали частиною Польсько-Литовської держави, коли литовський князь Ягайло (Ягелло) одружився з польською королевою Ядвігою. За польського правління Литва, Західна Білорусія і Західна Україна втратили свої вищі верстви через полонізацію, і в цьому розумінні їхня національна ідентичність була послаблена; разом із тим, вони отримали шанс зберегти свою ідентичність, відмінну від росіян.

400-річний зв’язок цих земель із Польщею був наслідком польського колоніалізму, проте він водночас підживлював свідомість, що Україна не була ні польською, ні російською. Отже, арґумент, висунутий державними мужами Катерини II, що поділ Польщі був не завоюванням, а просто династичним перевпорядкуванням, був слабкий 55. Через хисткість цього офіційного пояснення держава не мала достатнього ентузіазму, щоб гучно святкувати це перепідпорядкування; так само влада розуміла, що не варто було голосно говорити про позбавлення майна польських землевласників і примусовий перехід до російського православ’я 56. Це й було причиною того, що для відзначення поділу Польсько-Литовської держави не було написано практично жодного літературного твору (за винятком деяких поезій з приводу капітуляції польських міст).

Лише коли зникнення Польщі з карти Європи закріпилось у загальноприйнятній політичній реальності, почала з’являтися антипольська література, здебільшого як наслідок польських повстань чи інших проявів польської ідентичності. Повстання у листопаді 1830 р. породило хвилю симпатій у Європі, і тому йому мали бути протиставлені російські голоси, які заявляли б про незаконність повстання і правоту імперії. Найкращі представники російської /129/ літератури гнівно реагували на польські прагнення незалежності, а також на висловлену такими польськими письменниками як Адам Міцкевич і Ципріян Каміль Норвід думку, що Росія мала більше спільного зі своїми колишніми монгольськими поневолювачами, ніж з європейськими партнерами по імперських загарбаннях. Отже, польські повстання зміцнили російську імперську свідомість і дали російським письменникам можливість удосконалювати своє полемічне вміння. У 1830-х pp. з’явились літературні твори, що поєднували високу художню якість із імперською пихою, яка в інших колоніальних суспільствах проявляла себе менш демонстративно, роздумами про «тягар, покладений на білу людину». У Росії це було переважно як «noli me tangere» — «не зачіпай мене».

Багато брамінів Індії могли відчувати неприязнь чи навіть ненависть до британців, однак вони не зневажали їх; російські колонізатори, навпаки, потрапляли у незвичайну ситуацію, оскільки в деяких частинах імперії до них було зверхнє ставлення. Звичайно, частково це пояснювалося почуттям ненависті переможених, але масштаб і розповсюдженість такого явища вказує, що там було щось більше, ніж психологічна компенсація 57. Усвідомлення цих дивних відносин між колонізаторами і колонізованими було сильним у XIX столітті; такі письменники, як Пушкін і Достоєвський, вважали своїм обов’язком таврувати тих, хто не виявляв достатньої пошани до російської імперії. Цей гнів і пиху відчули на Заході, однак їх головні причини тлумачилися здебільшого помилково. Коментар Ернеста Сіммонса до поеми «Наклепникам Росії» [«Клеветникам России»] задав тон наступним двом поколінням інтерпретаторів. Сіммонс побачив у пушкінському гніві як «реакційні тенденції», так і «гарячий патріотизм» 58. Зазначимо цілковите відвернення уваги від можливого комплексу неповноцінності.

Тоді як зверхнє ставлення до росіян, що його виявляли балтійська та польська еліти, пройшло повз увагу Заходу, оскільки здавалося надто абсурдним, щоб сприймати його серйозно (чи, можливо, тому, що цей феномен був надто чужий для західного сприйняття), росіяни звернули на нього увагу й застосували особливо суворі заходи проти переможених, але зухвалих підлеглих. Для колонізаторів /130/ мусило бути емоційним випробуванням — терпіти прояви презирства з боку окупованої Росією Варшави, де найвідоміші польські сім’ї уникали суспільних контактів, не кажучи вже про одруження, із росіянами. Коли Пушкін докоряв «наклепникам Росії» за висловлення сумнівів щодо цивілізаційної місії імперії, він виявив імперську зверхність, яку трохи послаблювала нездатність нувориша спокійно ставитися до критики.

Гнівний тон Пушкіна у таких віршах, як «Наклепникам Росії», «Бородінська річниця» та в поемі «Мідний вершник» був, отже, спричинений низкою обставин, які не мають аналогій у західному колоніалізмі. Там не спостерігалась у великому масштабі критика імперської влади з позицій культурної переваги переможених. У XIX столітті Захід усвідомлював свій культурний і технологічний потенціал і був впевнений у ньому. Практично неможливо було уявити напрямки, звідки могли б постати загрози для досягнень західних імперій. У Росії склалася інша ситуація, коли, незважаючи на безпрецедентну військову силу та дипломатичні й культурні успіхи, образ імперії був усе ще вразливим і хистким.

Таким було тло. На передньому ж плані демонструвалися гордість і впевненість у своїх силах, а також надихаюче красномовство, часто зумовлене цими почуттями. У своїх «колоніалістських» віршах розгніваний Пушкін твердив, що Росії призначено долею панувати над слабшими народами і племенами. Він добре розумів, що, зокрема, поляки дістали користь від підтримки Заходу після повстання 1830 p., і його чутливий імперський нерв відреаґував спалахом творчості. Його антипольські вірші вперше з’явились у брошурі під назвою «На взяття Варшави», опублікованій у вересні 1831 p., одразу після того, як Варшава впала перед армією фельдмаршала Паскевича. Це був той самий Паскевич, який став наступником Єрмолова на Кавказі.

Завданням вірша «Наклепникам Росії» було — дати відповідь західним прихильникам польського відродження, таким, як популярний французький поет Казимир Делавінь (Casimir Delavigne) і автори «Polenlieder» у Німеччині 59. Їм зверхньо повідомляється, що змагання між двома народами закінчилося і що Литва програла (відзначимо /131/ небажання поета згадувати Польщу). Ті, які намагалися змінити вердикт історії, повинні бути зметені геть. Тоном, що нагадує передмову до «Мідного вершника», Пушкін відроджує в уяві імперську велич. Він повідомляє читачам, що росіяни «здобули власною кров’ю свободу, честь і мир Європі» («Чи треба нам знову сперечатися з Європою? Чи росіянин відвик від перемог? Чи, можливо, нас надто мало?... Чи від холодних фінських скель до полум’яної Колхіди, від враженого Кремля до стін недвижного Китаю не встане російська земля, виблискуючи сталевою зброєю?»). Заслуговує на увагу плутанина між етнічною Росією і її колоніями: Пушкін у вірші погрожує Заходові в тій манері, що нагадує «Скіфів» Олександра Блока, написаних майже сторіччям пізніше. Порівняно з такими віршами самовпевнена поезія Кіплінґа здається взірцем стриманості. Пушкін глузливо закликає Європу напасти на Росію, і її армії можуть знайти свою загибель на східних просторах, як загинули вояки Наполеона («серед не чужих їм гробів»). Російська література зазнавала царського гніву раніше, починаючи із «Листів» Івана Грозного до князя Курбського (їхня автентичність, однак, сумнівна), й улесливі звертання до Росії та її царів і цариць з’явились у творах Дениса Фонвізіна, Гаврила Державіна та інших письменників XVIII століття. Однак тон розгніваного російського пана, який погрожує європейським супротивникам російської експансії, раніше не був чутний.

Захоплення Пушкіна імперією схоже на таке саме захоплення в його сучасника Михайла Глінки, опера якого «Життя за царя» трактує минуле як змову Польщі та інших держав Заходу проти Московської Росії 60. У лібрето (написаному братом М. Глінки) завойований народ звинувачується у снуванні інтриги проти Росії ще тоді, коли він був вільним. Можливо, такий задум використано з метою виправдання масових убивств представників цього народу під час і після його завоювання. Кажучи словами Шекспіра: «Як ревна заздрість злочином стає, / Страх викриття злочинця видає». Оперу Глінки було вперше поставлено 1836 p., через чотири роки після придушення польського повстання, а в період радянсько-нацистської дружби про неї знову згадали. Тютчев написав свою антипольську поезію у зв’язку з повстанням 1863 р. Схожі тенденції помітні /132/ й стосовно інших колонізованих народів. У 1939 — 1941 pp. кампанія дискредитації балтійських народів і румунів розпочалася в радянській російській пресі якраз перед і протягом часу, коли НКВД проводив арешти і депортацію цих народів 61.

Усі імперії схожі одна на одну: У «Бородінській річниці» відображено радість з нагоди «солодкої години» перемоги над Європою і висміюється гіпотетичне бажання Варшави диктувати «свій гордий закон». Але «доля Польщі вирішена», — запевняє Пушкін. У цьому вірші Польща невизначено прирівняна до всієї Європи («Чи не вся Європа тут була», — безпідставно твердить Пушкін у першій строфі вірша.). Так, як Глінка допомагав формуванню в думках росіян міфу про могутній і жорстокий польський напад, так само й Пушкін запропонував інтерпретацію, яка згодом стала безсумнівним фактом у російській народній свідомості — що французька агресія 1812 р. ледве не знищила європейську цивілізацію і що цьому запобігла Росія. Таке перебільшене уявлення про роль Росії в європейських справах було побічним продуктом імперської свідомості, яка посилилася упродовж життя Пушкіна. Це уявлення виявилось дуже живучим 62. Московський історик П. М. Мілюков придумав саркастичний неологізм «Азіопа», глузуючи з таких хвастощів у порівнянні з дійсним станом справ у Російській імперії. Відсутність чітких відмінностей між етнічною Росією та імперією завдавала шкоди російській літературі та самосприйняттю росіян з часу введення Пушкіним семантичних свобод, тоді як страх, що «вся Європа» має намір зруйнувати Росію, став тим, що в комп’ютерній техніці називається «default mode», тобто «станом, який зберігається за замовчуванням», і саме в такому стані функціонує під час кризи російська політична свідомість 63.

Найяскравішим проявом російської імперської пихи є пролог до «Мідного вершника» (1833). Поема настільки художньо вдала, що її колоніалістський характер і прикрашення історії значною мірою залишились поза увагою: критики, можливо, вважали нетактовним чіплятися до фактичних неточностей поеми, зважаючи на її художню цінність. Це справді одна з найкращих поем, написаних російською мовою. Але вона має і менш привабливий ви-/133/мір. Воєнна доблесть Петра I і вміння планувати наперед («і вдаль зорив») тут контрастують із «бідними чухонцями», які виявили нездатність укладати далекосяжні плани щодо чужих територій і які ниділи у своїх «хатках», поки могутня російська рука не змела їх геть. Фінські хатки присадкуваті, тоді як Петро залишається випростаним; їхні «човни» — «самотні», тоді як Петро мав уже створене Морське міністерство (Адміралтейство). Що тут справді можна зіставляти, то це спосіб життя, коли дбають про свої власні справи, споруджують «хатки» й поводять себе певною мірою пасивно, із таким способом життя, коли незадоволені тим, що є, та тим, чим уже володіють, і намагаються здобути більше коштом інших. Як міг би сказати Едвард Саїд, це імперіалізм у чистому вигляді: право Петра руйнувати фінський спосіб життя вважається очевидним. Після фінів Петро забажав напасти на шведів. У зображенні Пушкіна Петро не хоче «будувати» вікно у Європу, він прагне його «прорубати»: російське дієслово «прорубить» означає насильницьку дію.

Пролог — це ніцшеанська «avant la lettre» (дія заздалегідь). Відкидається поступова копітка праця над побудовою цивілізації гуманним суспільством, натомість схвалюються різкі зміни, спричинені волею вищих осіб:


Люблю тебе, дитя Петрове,

Люблю твій гордий, строгий взір,

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Красуйся, городе Петрів,

Будь непоборний, як Росія,

Хай стихне на віки віків

Тобі підборкана стихія,

Хай фінських вод злоба стара

В своїй замовкне ворожнечі,

І не стривожать марні печі

У сні довічному Петра! 64

(Переклад М. Рильського)


Сама поема пропагує поклоніння героям у карлайлівському (Carlylean) розумінні, а також показує, що основною метою Петра I була не його власна слава, а слава Росії. Слава країни тут розуміється виключно як здатність затьмарити й підкорити інших. Ленінське «хто кого» не- /134/ безпечно близьке до пушкінського захоплення могутністю Петра. Сила є основною темою цієї поеми, вона тут прославлена заради себе самої.

Серед приміток до поеми, зроблених Пушкіним, є одне посилання на опис Санкт-Петербурга, зроблений Адамом Міцкевичем, що був свого часу знайомий із Пушкіним. Мабуть, розуміючи, що небагато читачів мали б змогу прочитати цього польського поета, Пушкін довірчо повідомляє, що Міцкевич також описував це місто в поемі «Олешкевич», що він подавав подробиці, опущені Пушкіним, і що Міцкевич, у свою чергу, запозичив свій опис у другорядного поета XVIII століття В. Г. Рубана 65.

Пушкін тут несвідомо чи зумисне вводить своїх читачів в оману. «Олешкевич» — це фрагмент циклу пристрасних віршів про Санкт-Петербурґ, який Міцкевич написав 1832 р. й озаглавив «Ustep» («Відступ від теми»). Тут не згадується Рубан, але є дружні слова про К. Ф. Рилєєва, одного з керівників декабристів, страченого за наказом царя Миколи І після їх невдалого повстання. У цих віршах, чи, точніше, гірких наріканнях, Міцкевич зображує гнітючу картину Санкт-Петербурга та життя його мешканців. Він порівнює це місто із звіринцем і пише, що воно заповнене зразками архітектури, чужими культурі, яка їх перейняла. Усе в цьому місті запозичене чи куплене за гроші росіян, які змогли вкрасти їх в інших народів, — нарікає Міцкевич, і місто занурене в жахливу атмосферу самодержавства і страху. Петро I


На ланцюги замкнув усі порти,

Понаганяв сторожі до кордонів,

Завів сенат, сановників, шпіонив,

Горілки відкуп, ранґи, паспорти,

Побрив, умив, одяг свого холопа,

У руки зброї, грошей надавав,

І раптом здивувалася Європа:

«Петро Росію цивілізував!»

Опісля нього мусив кожен цар

Брехнею заливати кабінети,

Давать на поміч деспотам багнети,

Громить народи, сіяти пожар,

Загарбувать собі чужі держави,

Чужим платить, своїх же обкрадать, /135/

Щоб і француз, і німець міг сказать:

«Бач, уряд сильний, мудрий і ласкавий!» 66

(Переклад О. Жолдака)


Щодо пам’ятника Петрові I, то Міцкевич порівнює його із монументами іншим видатним проводирям народів, і Петро не так уже й добре виглядає в такому порівнянні. На відміну від імператора Марка Аврелія, що простягнув руку допомоги людям, якими він правив і коні якого стоять спокійно на землі, Петро готовий нападати далі, його кінь ошалів від болю, завданого вершником; він готовий топтати все, що є попереду нього. Народ, яким править такий імператор, заляканий ним; він, а не чужоземний ворог, становить небезпеку — він може потоптати їхнє життя і майно. Міркування Міцкевича тут ніби передбачають Ходинку — поле, де кілька тисяч людей були розтоптані до смерті під час святкування на честь коронації царя Миколи II. Один вірш у «Відступі» закінчується вражаючою метафорою воріт, глибокого рову й мосту, що веде до санкт-петербурзької «тюрми». Здатність поляків давати відповіді такого роду будили глибоку неприязнь до цього народу серед російської імперської еліти.

Стереотип Віссаріона Бєлінського щодо «зайвої людини» виявився стійким і витіснив інші можливі тлумачення образів, створених Пушкіним і Лермонтовим, зокрема тих, що розглянуті в цьому розділі. Тему людини, відчуженої від суспільства й озлобленої у своєму розчаруванні, вивчали Добролюбов, Чернишевський, Гончаров і, врешті, російські радянські критики. Зв’язок між «зайвою людиною» та імперією поступово зникає з поля зору. Відхід у формалізм, який радянська літературна критика зробила у 1920-х pp., не змінив центру уваги в цьому питанні. Дослідження творчості Лермонтова, здійснене Б. М. Ейхенбаумом показало, що формалізм не вніс жодних корекцій до інтерпретації, приязної до імперії 67. Черкеси та їхня доля, заслонені темою «зайвої людини», якою був Печорін, залишились невидимі навіть для радикальних формалістських критиків. Так само випали з поля зору і поляки, увагу до яких, як до ворогів держави, було відроджено на час радянсько-нацистської дружби. Щодо колоніалістського аспекту насильства росіян стосовно інших народів стався провал у /136/ пам’яті. До того ж, хоча Кавказ розглядається в російській історії літератури з часів Пушкіна як «наш», зв’язок між цією землею і її завойовниками був і за радянських часів досить слабким. У російській політиці та культурі Кавказ залишився чужорідним тілом, місцем, куди можна було висилати непокірних підданих імперії, предметом хвалькуватих заяв про «безкраю» Росію, місцем, де Росія могла добувати нафту і виробляти шампанське, але не місцем, яке мало б власний голос чи ідентичність, відмінні від голосу й ідентичності імперії. Виконане недавно в США дослідження, присвячене «зайвій людині» в російській літературі, підтверджує ці стереотипи 68. Аналогічно, в російських і західних наукових працях ніколи не переглядалося ставлення до зображення в російській літературі Польщі і поляків. У пострадянський період спорадичні російські публікації зі звинуваченнями жителів Кавказу і поляків у страшних злочинах проти Росії свідчать про те, що в російському дискурсі практично не відбулося переоцінки позиції росіян щодо колишніх колоніальних об’єктів 69.

Розпад Радянського Союзу та проголошення «нових» держав на Кавказі дає підстави сподіватися на зміни. Примітно, що коли впав радянський колос, то навіть проросійські вірмени не прагнули союзу з Росією. Росія явно захопила зайве на Кавказі та в західних регіонах колишньої імперії. Хоча російські військові ресурси та розумна дипломатія дали змогу підкорити ці землі і встановити їхню колоніальну залежність, довгострокові прогнози, включаючи демографічні, вказують на різке послаблення ролі Росії в XXI столітті в цих та інших регіонах 70. Так само, як і у випадку інших імперій, росіяни можуть стати жертвами своїх надмірних імперських апетитів: перефразовуючи Сталіна, можна сказати, що російськість так пасує Кавказу, як корові сідло. У 1990-і pp. корова, хоча й дуже виснажена, скинула це сідло. Однак постколоніальна спадщина на Кавказі проявляється у формі всеохоплюючої корупції, насильства та інших хвороб, які важко піддаються лікуванню 71.

У праці «Традиція та індивідуальний талант» Т. С. Еліот зауважує, що жоден текст не існує сам по собі, а завжди сприймається на тлі інших текстів, які походять з тієї самої традиції. Здатність відповідати традиції (навіть, на /137/ перший погляд, ідучи проти неї) — це добре мірило таланту поета. Твори Пушкіна і Лермонтова резонували із загальними поглядами та настроями, і наступні письменники використовували їх у своїх текстах, вважаючи очевидним, що ці настрої є невід’ємною частиною російської історії та культури. До таких загальних настроїв належала імперська аґресивність, яка настільки глибоко проникла в пізніші літературні твори, що стала невидимою для російських очей. Росіяни почали думати про себе, як про імперську націю, тільки тоді, коли кавказькі війни стали для їхньої національної свідомості внутрішньою справою. Завоювання Кавказу дало їм змогу відшліфувати свою колоніальну риторику і свідомість.

Колоніальний дискурс, як зазначав Саїд, — це культурний привілей представляти підкорених Інших. В міру того, як цей привілей опанував іноземні та російські коментарі до російської літератури (так само, як і саму літературу), з пам’яті науковців і звичайних людей поступово стиралася правдива історія Кавказу та інших завойованих земель. Тоді як Польща та інші західні провінції імперії частково відновили свій голос у світовому дискурсі, Кавказ цього зробити не зміг. Нині для цілих поколінь спільними силами видатної поезії та спотворюючого втручання колоніалізму було сформовано образ Кавказу як невпорядкованого, роздробленого, криміналізованого та бідного регіону — одного з незрозумілих і небезпечних регіонів на периферії Російської Федерації 72. Таке сприйняття нерідко підштовхує до висновку, що росіяни могли б утримати його в своєму складі.












ПРИМІТКИ


1. Т. С. Киняпина и др., Кавказ и Средняя Азия во внешней политике России: Вторая половина XVIII — 80-е годы XIX в. (Москва, 1984).

2. Як це не парадоксально, п’єси та оповідання Людмили Петрушевської, дія яких відбувається у тісному просторі густонаселених квартир у радянських багатоповерхівках, йдуть за «Домостроєм» у цьому питанні і дають підстави вважати, що Росія в майбутньому може відмовитися від своїх імперських претензій і зосередитися на побудові держави, орієнтованої на інтереси своїх громадян.

3. Домострой: по списку императорского общества истории и древ-/138/ностей российских (Москва: Университетская типография М. Каткова 1881), с. 1-17. Цитується за виданням: Bradda Books, edited by W. F. Ryan (Letchworth and Hertfordeshire, England: Bradda Books Ltd., 1971).

4. Isaac Massa de Harlem, Breve Description des chemins qui menent et des fleuves qui passent de la Moscovie vers le septentrion et l’Orient dans la Siberie (1613), in M. Obolensky, ed., Histoire des Guerres de la Moscovie (Brussels: Fr. I. Olivier, 1866).

5. Edward L. Keenan, «Muscovite Perceptions of Other East Slaves before 1654: An Agenda for Historians,» Ukraine and Russia in Their Historical Encounter, edited by P. J. Potichnyi et al. (Edmonton, Alberta: CIUS Press, 1992), 20-38.

6. Сергей Соловьев, История России с древнейших времен (1851 — 1879), т. 5 (Москва: Издательство социально-экономической литературы, 1961), с. 182.

7. Праці Д. С. Лихачева про російську літературу XVII ст. іґнорують її зв’язки з польською літературою. Див. розділ 6.

8. Детальний розгляд меморандуму міністрів іноземних справ Росії наведено в праці: Jaroslaw Czubaty, Rosja і swiat (Warsaw: Neriton, 1997).

9. John Russell, «Catherine, Also Great as a Collector,» New York Times, 1 October 1998.

10. Ludwik Bazylow, Historia nowozytnej kultury rosyjskiej (Warszawa: Panstwowe Wydawnictwo Naukowe, 1986), 196.

11. H. Карамзин, «О любви к отечеству и народной гордости», Собрание сочинений, т. 2 (Москва: Художественная литература, 1964), с. 283.

12. Bazylow, 198.

13. «Он недоволен Историей Карамзина; он желал бы, чтобы пламенное перо изобразило переход русского народа из ничтожества к славе и могуществу». А. С. Пушкин, Полное собрание сочинений, т. 6 (Москва: Наука, 1966), с. 642.

14. V. G. Kiernan, Marxism and Imperialism (New York: St. Martin’s, 1974), iii.

15. Seton-Watson.

16. Allen F. Chew. «The Caucasus and Transcaucasia, 1763 — 1914,» Atlas of Russian History, 72-3/

17. Там само, 183.

18. Алексей Петрович, «Казаки и северный Кавказ,» Независимая газета, 4 июня 1994 г. Захист кампанії генерала Єрмолова з’явився у пресі під час наступу в Чечні у жовтні 1999 p., і виправдання непропорційно значного використання сили подавалося в такий спосіб: «Принцип «око за око» має тверду моральну базу.... Неможливо довести протилежне». Александр Пронин, «Трагедия генерала Ермолова», Независимое военное обозрение, № 40 (15 — 21 октября 1999 г.), 5.

19. Пушкин, Полное собрание сочинений, т. 10, 430.

20. Henri Troyat, Pushkin, переклад: Nancy Amphous (New York: Minerva Press, 1975), 367. /139/

21 Journey to Arzrum, переклад: Birgitta Ingemanson. (Ann Arbor, MI: Ardis, 1974).

22. Таким самим легковажним тоном характеризується раннє оповідання Льва Толстого «Козаки», в якому описується пізніший етап завоювання Кавказу.

23. Пушкин, Полное собрание сочинений, т. 6, 685.

24. Там само, т. 4, с. 684.

25. Rudyard Kipling, Verse (Garden City, NJ: Doubleday, 1940), 280.

26. Flaubert in Egypt: A Sensibility on Tour, переклад і редагування: Francis Steegmuller (Boston: Little, Brown, 1973), 65.

27. Там само, 695.

28. Пушкин, Полное собрание сочинений, т. 4, 114.

29. Agence France-Presse (Moscow), 21 September and 2 October 1998.

30. Пушкин, Путешествие в Арзрум, Полное собрание сочинений, т. 6, 683.

31. «Hadji Murad», Great Short Works of Leo Tolstoy, translated by Louise and Aylmer Maude (New York: Harper & Row, 1967), 629.

32. Leo Tolstoy, The Kreutzer Sonata and Other Stories, translated by Louise and Aylmer Maude (Oxford and New York: Oxford Univ. Press, 1997), 472.

33. «Черкесы нас ненавидят. Мы вытеснили их из привольных пастбищ; аулы их разорены, целые племена уничтожены». Англійський переклад, Journey to Arzrum, 23; оригінал: Пушкин, Полное собрание сочинений, т. 6, 647.

34. Пушкин, Полное собрание сочинений, т. 6, 644.

35. Там само, 693.

36. М. Ю. Лермонтов, Герой нашого времени, під редакцією Б. М. Ейхенбаума (Москва: Акад. наук, 1962), 8, 10.

37. Journey to Arzrum, 83.

38. Там само, 40.

39. Там само, 80.

40. У рамках опитування, проведеного Інститутом психології Російської академії наук у московських школах дітей просили намалювати, як вони бачать своє майбутнє. Один хлопчик намалював себе серед закривавлених частин тіла із таким заголовком: «Якби навколо було менше грузинів і негрів, то Москва була б чистішою». За словами організаторів опитування, ця відповідь не була нетиповою. Vitali Vitaliev, «Projections: Remembering Galina Starovoitova,» Transitions 6, no. 1 (January 1999), 22.

41. Great Short Works of Leo Tolstoy, translated by Louise and Aylmer Maude (New York: Harper & Row, 1967), 629.

42. August von Haxthausen, Studies on the Interior of Russia, edited by S. Frederick Starr (Chicago: Univ. Chicago Press, 1972), 320.

43. Angela Stent, Daniel Yergin and Thane Gustafson, Russia 2010 and What It Means for the World (New York: Vintage, 1995), 250.

44. Seton-Watson, 658.

45. Journey to Arzrum, 76. Пушкин, Полное собрание сочинений, т. 6, 691. «Благословен час, когда мы встречаем поэта. Поэт брат дер-/140/виша. Он не имеет ни отечества, ни благ земных; и между тем как мы, бедные, заботимся о славе, о власти, о сокровищах, он стоит наравне с властелинами земли и ему поклоняются».

46. Bhabha, Location of Culture, 69. Також Moore-Gilbert, 117 — 118.

47. Ferdydurke (Warszawa: Roj, 1937); англійською мовою Ferdydurke, переклад Eric Mosbacher (New York: Grove, 1968).

48. Gayatri Spivak, «The Problem of Cultural Self-Representayion,» in The Post-Colonial Critic: Interviews, Strategies, Dialogues, edited by S. Harasym (New York: Routledge, 1990), 55-7.

49. В. Г. Белинский, «Герой нашего времени» — сочинение М. Лермонтова». Собрание сочинений, т. 1 (Москва, Государственное издательство художественной литературы, 1948), 551 — 629.

50. «Глубокое впечатление оставляет после себя [Бела]: вам грустно, но грусть ваша легка, светла и сладостна; вы летите мечтою на могилу прекрасной, но эта могила не страшна: ее освещает солнце, омывает быстрый ручей, которого ропот, вместе с шелестом ветра в листьях бузины и белой акации, говорит вам о чомто таинственном и бесконечном, и над нею, в светлой вышине, летает и носится какое-то прекрасное виденье, с бледными ланитами, с выраженьем укора и прощенья в черных очах, с грустной улыбкой». Там само, 578.

51. Victor Terras, A History of Russian Literature (New Haven, CT: Yale Univ. Press, 1991); Charles A Moser, ed. The Cambridge History of Russian Literature (Cambridge: Cambridge Univ. Press, 1989).

52. Эйхенбаум, Герой нашего времени, с. 125 і наступні сторінки.

53. Bazylow, 191.

54. Alexandre Bennigsen, «Soviet Minority Nationalism in Historical Perspective,» in Robert Conquest, ed. The Last Empire: Nationality and the Soviet Future (Stanford, CA: Hoover Institution Press, 1986), 131-150.

55. Недавно це твердження ще раз з’явилося у висловлюваннях Джорджа Кеннана (George Kennan) про Східну Європу. Див. інтерв’ю з Девідом Ґерґеном (David Gergen) у розділі 1.

56. Норман Дейвіс (Norman Davies) детально розглядає окремі випадки такої примусової передачі майна; так, одного дня Катерина II розділила між своїми вельможами і придворними півмільйона селян, які раніше належали польським землевласникам. Про долю цих землевласників нічого не відомо. Norman Davies, God’s Playground, vol. 2 (New York: Columbia Univ. Press, 1984), 86-90.

57. У польській літературі така позиція особливо яскраво виявляється у творах Стефана Жеромського. У романі «Провесна» («Przedwiosnie», 1925) вже на перших сторінках таке ставлення до росіян відчувається у зверхньому тоні оповідача та в наріканнях пані Барикової на російські дороги.

58. Ernest Simmons, Pushkin (New York: Vintage, 1964), 342.

59. Oeuvres completes de Casimir Delavigne (Paris: F. Didot, 1880), vol. 4; St. Leonhard, Der Novemberaufstand in den Polenliendern deutsc-/141/her Dichter (Krakau: W. Poturalski, 1911); також Davies, vol. 2, 328-30.

60. За радянської влади цю назву було змінено на «Іван Сусанін».

61. Davies, vol. 2, 328-30.

62. У «Пособии по истории отечества для поступающих в вузы» (Москва: Простор, 1994), 337, автори пишуть про «визволення країн Європи», вказуючи, що Радянська Армія сама взяла Берлін, а також відіграла вирішальну роль у поразці Японії. Див. розділ 6.

63. Roman Szporluk, «The Ukraine and Russia,» in Robert Conquest, editor, The Last Empire: Nationality and the Soviet Future (Stanford, CA: Hoover Institution Press, 1986), 151-182.

64. «Люблю тебя, Петра творенье, / Люблю твой строгий, стройный вид... Красуйся, град Петров, и стой / Неколебимо, как Россия! Да умирится же с тобой / И побежденная стихия». Переклад на англійську мову у книжці: Dimitry Obolensky, ed., The Penguin Book of Russian Verse (1962), 113.

65. Пушкин, Полное собрание сочинений, т. 4, 398.

66. George R. Noyes, ed., Poems by Adam Mickiewicz (New York: Polish Institute of Arts and Sciences in America, 1944), 356. Оригінал наведено в книжці: Adam Mickiewicz, Poezje, vol. 3 (Lwow: Gubrynowicz і Syn, 1929), 146.

67. Б. М. Эйхенбаум, «Роман М. Ю. Лермонтова «Герой нашего времени», у «М. Ю. Лермонтов, Герой нашего времени», ред. Б. М. Эйхенбаум (Москва: Акад. наук, 1962),

68. Jesse and Betty Clardy, The Superfluous Man in Russian Letters (Lanham, MD: Univ. Press of America, 1980).

69. Восени 1998 p. російський уряд надіслав уряду Польщі ноту про вбивство 80 000 радянських солдатів, взятих у полон під час польсько-радянської війни 1919 — 1920 pp.

70. R. Conquest, ed., 314-68; Robert Lyle, «World: Populations Shrinking in Eastern Europe, Russia,» Radio Free Europe /Radio Liberty, 12 March 1999.

71. Jeffrey Goldberg, «Getting Crude in Baku,» New York Times Magazine, 5 October 1998.

72. У пострадянський період населення Кавказу складалося в основному з вірменів і грузинів, які є християнами, та мусульман-азербайджанців. За радянської влади ці народи утворювали три «союзні республіки», до складу яких входили (на додаток до колонізаторської російської присутності) титульний та кілька менших народів. Нині на північних схилах Кавказьких гір у межах Російської Федерації надалі проживає велика кількість народів і етнічних утворень. Щонайменше кілька з цих тюркських народів (переважно мусульманських) прагне мати власну державу. /142/









Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.