Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Ева Томпсон. Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм. — К., 2006. — С. 205-241.]

Попередня     Головна     Наступна





5. ІМПЕРСЬКА МРІЯ У ПІЗНІЙ РАДЯНСЬКИЙ ПЕРІОД



Незважаючи на те, що у повісті Солженіцина «Раковий корпус» автор відмовляється визнавати існування колонізованих територій напередодні їх відокремлення, текст, який розглядається в цьому розділі, показує імперську мрію, що стосується земель, де колоніальна влада все ще міцно закорінена. У такій ситуації можна розрізняти три типи імперської патології. Перший применшує чи доводить до мінімуму присутність корінних народів на території, де ще кілька поколінь тому проживали переважно неєвропейці, які нині зберігають свою залишкову присутність і право на землю. Такою, зокрема, є ситуація в Сибіру. Хоча значний відсоток корінних народів Сибіру був винищений під час російських завоювань, які досягли Тихого океану, Сибір і Далекий Схід все ще поділені на етнічні республіки і райони, які, принаймні номінально, є суверенними на підставі прав корінних мешканців цього регіону. Можна очікувати, що в майбутньому боротьба за територію в сибірській частині Російської Федерації загостриться, не обов’язково тому, що повстануть корінні жителі цих земель, а тому, що стане слабшим зв’язок білого російськомовного населення з Москвою і натомість посилиться його прив’язаність до своєї рідної землі. Це плавно підводить нас до другого типу імперської патології, яка проявляється у відмові письменників розрізняти російськомовне населення центру імперії і її околиць. Сибір є однією з таких околиць російської імперії, і його мешканці демонструють ознаки того, що їх утомлює контроль Москви. Можливо, у XXI столітті вони намагатимуться відродити такі утворення, як Далекосхідна Республіка /206/ (1920 — 1922 роки) та інші для захисту регіональних прав. Такий розвиток буде аналогічним тому, як у Британській імперії «білі» колонії стали зрештою незалежними державами. Проте деякі російські письменники старанно не помічають відцентрової сили, яка діє у вже й так зменшеній імперії, і далі мріють про єдину Російську Федерацію. Третя форма імперської патології спостерігається щодо таких меншин, як євреї та інші, які не мають територіальних претензій, але чиї інтереси вперто іґноруються. У останньому випадку це не питання сепаратизму, а, радше, визнання поглядів Іншого без його демонізації чи приниження.

Те, що мрії про імперію збереглися й після розпаду Радянського Союзу, підтверджується наявністю в російських книгарнях у 1990-х роках книжок, які звеличували імперію. У 1992 р. в Санкт-Петербурзі з’явилася книжка під назвою: «Російська імперія: словник-довідник» («Российская империя: словарь-справочник»). Її зміст був головним чином взятий з видання Ефрона і Брокгауза «Малый энциклопедический словарь» (1907 — 1909), але в такий спосіб, щоб подати величний образ того, що Ришард Капусцінський назвав Imperium («Імперія»). У цій книжці подано за абеткою всі губернії й головні міста царської імперії, крім Гельсінкі й Варшави. Велику кількість неросійських територій було включено до неї без жодного зазначення їхньої відмінності, підтримуючи, таким чином, думку, що ці території не мають своєї історії, своїх окремих, незалежних від інших, зв’язків і мов, якими вони могли б розповісти свої оповіді, навіть якби в них були оповіді, варті того, щоб їх розповідати. У цій книжці вони стають невидимими як окремі утворення. Вони розчинені в морі російської ідентичності як частини Российской империи, подібно до колоніальних територій Англії, яких колись змусили поміняти свою власну ідентичність на ідентичність додатку до англійського народу. Але тоді як Британська імперія з часом зазнала змін, «Імперія», як показано в цій книжці, все ще існує сьогодні і може існувати завтра, незважаючи на бажання позбавлених голосу народів, які живуть у її кордонах.

Саме цю імперську мрію російської еліти, очевидну навіть наприкінці радянського періоду і на ранньому етапі пострадянського періоду дезорієнтації й хаосу, я й хотіла б /207/ показати в цьому розділі. Письменники, які сприяють цим мріям, пишуть про «Імперію» так, неначе це Росія: вони й далі плутають «Імперію» з Росією, незважаючи на те, що частина її вже відпала, а в іншій частині з’явилися тріщини. Ці письменники, подібно до того, як це чинили їхні західноєвропейські колеги в XIX й на початку XX століття, сприймають неасимільовані землі Російської Федерації, Радянського Союзу і царської імперії як назавжди приєднані до Москви і не припускають навіть думки, що такий підхід приховує тло колоніального наративу.

Це особливо очевидно стосовно Сибіру, який залишається найменш відомою і найменш дослідженою частиною світу. Хоча Сибір розмовляє російською мовою і відсоток його корінного населення зменшився до величини, яка виражається однозначною цифрою, його окремість від етнічної Росії визнали навіть найбільш затяті імперіалісти, такі, як Валентин Распутін. Те, що так мало іноземців відвідало Сибір, пов’язане не тільки з суворим кліматом, але також, і передовсім, з політикою Російської держави, яка ревниво охороняла Сибір від ока іноземців ще з часів, коли козаки Івана Грозного розпочали свій похід через малозаселені пагорби й рівнини. До того, як Росія поборола населення Сибіру й заволоділа його природними багатствами, він був таємничою землею, якою не подорожували дослідники з огляду на її масштаби, клімат і далеке знаходження. Після російського завоювання Сибір став закритою землею, і інформація про нього стала державною таємницею. Голландський торговець Ісаак Масса (Isaac Massa), який у XVII столітті жив у Москві протягом кількох років, писав, що московитам було заборонено говорити з іноземцями про землі на схід від Уралу і що московитів, які не підкорялися тому наказу й розголошували інформацію про Сибір іноземцям, страчували 1. Сибірське хутро й корисні копалини перевозили в Росію під завісою секретності і продавали на міжнародних ринках, тоді як корінне населення винищували, застосовуючи різноманітні засоби. Віктор Моут (Victor Mote) зазначає: «За період між 1582 і 1953 роками назва «Сибір» була синонімічною із знищенням корінного населення і його культури» 2. За той час росіяни винищили принаймні 75 етносів і щонайменше стільки ж мов. Сибір став землею тюрем для ворогів імперії, а /208/ особливо тих, які жили в її центральній і західній частинах. Навіть у пострадянський час подорож до і по Сибіру була складною через укорінену звичку його адміністраторів тримати все в таємниці та через брак сприятливої для подорожування інфраструктури на території більшій, ніж 4,9 мільйона квадратних миль. У середині 1980-х років із Сибіру здійснювалася приблизно половина російського експорту 3. Протягом кількох сторіч Сибір підтримував імперію двома способами: як джерело товарів, що їх продавали за іноземну валюту, і як місце заслання, куди відправляли ворогів імперії та звичайних злочинців. Ці дві категорії людей можна було відправляти туди, користуючись повною відсутністю міжнародної та внутрішньої підзвітності. Інформація про народи Сибіру, зважаючи на таке тривале її приховування, була вкрай обмеженою. Це стосується також і того аспекту відомостей про Сибір, про який більшість жителів Заходу знають із чуток, а саме: що Сибір — це гігантська система тюрем. Російські джерела мінімізували інформацію про кількість в’язнів і їхню смертність і водночас максимально поширювали інформацію про вільних поселенців. Фактично неможливо знайти інформацію з XIX століття про кількість в’язнів і засланих, які померли через кілька років після того, як прибули туди, на відміну від інформації про тих, хто вижив як поселенці чи повернулись на батьківщину. Непрямі докази наводять на думку про те, що рівень смертності серед в’язнів у радянський час і за часів царської імперії був таким високим, що, зрештою, могла вижити лише їх невелика частка. Вільні поселенці мали користь від праці в’язнів і високої смертності в місцях ув’язнення. До того, як у другому десятиріччі XX століття було побудовано транссибірську залізницю, звичайні в’язні добиралися до місць свого ув’язнення пішки, і це означало, що їхні подорожі тривали місяцями. Після прибуття в один із центрів розподілу арештантів, таких як Тобольськ у західному Сибіру, вони йшли далі пішки або, якщо це було влітку чи на початку осені, їх перевозили на баржах. Політичні в’язні також ішли в Сибір пішки і в кайданах, у великій кількості падаючи мертвими в дорозі. Іноземні науковці ніколи не мали повного доступу до інформації про каральну систему, і тому російські статистичні дані про населення Сибіру /209/ мають бути перевірені незалежними дослідженнями. З другого боку, народи і групи населення, що належали до тих, кого депортували найчастіше, мають свої власні історії для розповіді, і в цих історіях мінімізується кількість вільних поселенців і максимізується кількість політичних в’язнів. З усіх місць, куди засилали в’язнів у світі за всі часи, Сибір «проковтнув» найбільшу їх кількість. У поезії в прозі «Ангеллі» («Anhelli», 1837) Юліуша Словацького розповідається історія символічної жертви цих убивчих місць. Ангеллі говорить від імені людей, які постраждали від російського захоплення Сибіру, жертв, долею яких було прокладати шлях для імперії і загинути в глухомані. Джордж Кеннан старший (George Kennan Sr.) зазначив у 1891 p.:


«Десь поблизу [шахти Акатуя] лежить багато польських патріотів, яких заслали в Акатуй після повстання 1863 р. Я не зміг, одначе, знайти їхні могили. Російський уряд не турбується про те, щоб зберегти пам’ять про політичних ворогів, яких він катує до смерті в сибірських тюрмах, і над більшістю їхніх укритих пліснявою тіл немає навіть могил» 4.






ВАЛЕНТИН РАСПУТІН: ВИТІСНЕННЯ ГОЛОСІВ ПЕРИФЕРІЇ


У Радянській Росії влада в більшості випадків підтримувала сибірських письменників, які зміцнювали імперське бачення свого регіону, і видавала великі наклади їхніх праць. Водночас витіснялись голоси корінних жителів Сибіру, і пам’ять про сибірські убивчі землі було майже повністю витравлено з російської культури. У найбільшій ласці був Валентин Распутін. Його гучні волання про «родину», які лунають із глибини Сибіру, звучать фальшиво для читача, настроєного на те, що на постколоніальних територіях зростає самосвідомість, але їх добре сприймає велика частина російських читачів, і держава віддала цим воланням належне. Статус Распутіна в російській літературі можна порівнювати із статусом його сучасника Іллі Глазунова, художника, котрий майстерно оволодів стратегією художнього зображення, за допомогою якої російська мистецька уява й далі привласнює історію й географію імперії 5. /210/

Одним із засобів, який сприяє імперському привласненню такого роду, є специфічний оповідач, що його використовує у своїх творах Распутін. Його добре знають читачі російської літератури, бо він зустрічався в оповіданнях Гоголя й Лескова. Оповідач історії (сказу) простодушний (хоча й не без хитрощів), бідний, неосвічений і кумедний 6. Він, безперечно, не військовий; він жодним чином не схожий на тих військових, які маршували на Красній площі не так давно, у травні 1995 р. Якщо він колись і відвідував одну з численних російських військових шкіл, то забув про це. Від такого типу оповідача не можна очікувати, що він заявить про своє усвідомлення суті мілітаризованої наддержави і її жадібності до територій. Оповідачі сказів Распутіна й Віктора Астаф’єва відволікають читачів від російської територіальної і військової проблем. Сільські метафори, які вони використовують, відвертають увагу читачів від Росії як імперської грабіжниці і скеровують її до створеного Росією власного образу, який росіяни так плекають: Росія — це покірна жертва. Такий оповідач, неначе російський Ріп Ван Вінкль, проходить повз ситуації, яких він не має змоги описати й пояснити. Але, на відміну від Ріпа, йому вдається запевнити російських і зарубіжних читачів, що він представляє російську культурну ідентичність, а не приховує своїм сільським голосом імперських порядків.

Распутін — автор документального твору «Сибір, Сибір...» (1989), написаного в стилі сказу, і то з погляду корінного жителя Сибіру. Книжка є мішаниною популярної історії, подорожніх записок, опису пейзажів, зробленого любителем природи, і скаргою захисника навколишнього середовища (Распутін намагався призупинити забруднення озера Байкал радянськими промисловими підприємствами). Распутін дуже добре передає це сильне почуття прив’язаності до землі, яке відчували багато мешканців Сибіру і тих, хто туди приїжджав. Сибір — це земля, яка п’янить, його територія неосяжна, багатство пейзажів вражає, — якщо перетинати його не в кайданах, а в комфорті вагону першого класу, подорожуючи Транссибірською залізницею або з наплічником, наповненим сучасними продуктами. Американські прихильники творчості Распутіна справедливо відзначили його любов до землі. А те, що /211/ залишилось непоміченим, — це епістемологічна невиваженість його наративного стилю і присутнє повсюдно наполягання на тому, що Сибір — це частина етнічної Росії. Це давно використовувана суміш російського філософствування і дидактизму, історії і пропаганди, оплакування російських страждань і сліпоти до страждань Інших. Ті розділи в книжці Распутіна, у яких описуються корінні жителі району Байкалу, нечисленні, і автор не приділяє цій темі значної уваги. Відчуття корінних жителів оповідач називає «нереальними». Наприклад, почуття нереальності переповнює автора, коли він чує пісню бурятів; він так упевнений у належності Сибіру до Росії, що всякий виклик цьому, навіть у пісні, здається йому ілюзорним. Звичаї бурятів, такі, як кремація мертвих, описані із зверхнім інтересом, що нагадує описи дивних і примітивних звичаїв азіатів та африканців, зроблені орієнталістами. Думка про те, що радше буряти, ніж росіяни, є головними власниками великих і майже незаселених територій біля озера Байкал (включаючи і природні багатства цих земель), очевидно, ніколи не спадала на думку оповідачу, навіть як спірне питання.

Як типовий представник імперії, Распутін радіє примноженню багатства Сибіру. У творі «Живи та пам’ятай» («Живи и помни», 1975) є згадка про відому всім окупацію Європи російськими солдатами, яка супроводжувалася грабунками. Ми дізнаємося, що один із селян колгоспу в Атаманівці, якого взяли в Червону Армію під час Другої світової війни, регулярно посилав своїй жінці Василісі великі посилки з фронту. Оскільки зарплата в радянських солдатів була мінімальною, ми можемо лише припускати, що це була воєнна здобич, яку деякі ощадливі солдати пересилали додому. Василіса одержала п’ять таких посилок з січня до березня 1945 року, і, як нам повідомляють, мовчала про свій набуток 7. Ці посилки йшли з центральної Європи до Сибіру, мабуть, упродовж кількох місяців. Вони, ймовірно, були відправлені влітку чи восени 1944 p., коли Червона Армія перетинала Польщу (радянські бійці перейшли через річку Буг 21 липня 1944 року і окупували Варшаву 17 січня 1945 року). Распутін не розповідає про вміст цих посилок; натомість він розповідає нам, що Василіса використовувала їх замість табуреток, мабуть, /212/ чекаючи прибуття додому свого чоловіка, щоб він міг розпорядитись використанням товару з посилок.

Едвард Саїд стверджує, що ввезення товарів, набутих у колоніях, забезпечувало комфортне й цивілізоване існування, зображене у творі Джейн Остін «Менсфілд-Парк»; крім того, він додає, що «зрілі» імперії не принижувались до грабунку як такого, а натомість створили систему та відповідні організації в самих колоніях, за допомогою яких через ринки, монополії й цінову конкуренцію сформували непрямі шляхи одержання вигоди від володінь за межами імперії. Але російська імперія і за радянської влади, і за царату рідко досягала цієї стадії. Перевезення багатств із окупованих земель до центру Росії було освяченим століттями способом встановлення відносин із завойованими народами. Відвертий грабунок, звичайно, рідко приносить тривке багатство, і бідні селяни Атаманівки не мали з нього значного зиску. Але місцям, пограбованим у такий спосіб, ці дії завдавали великої шкоди. Що досить типово, Распутін залишається сліпим до такого імперського втручання.

Розповіді Распутіна про колонізацію Сибіру істотно відрізняються від нещодавніх наукових підрахунків. Він каже, що російські фермери, які там поселились, скоро почали вирощувати більше пшениці, ніж могли спожити. Жодних цифр чи даних не подано, але распутінський оповідач сказу не турбується такими деталями в дусі Просвітництва. Сибір справді незадовго до Жовтневої революції став головним виробником пшениці й масла для царської Росії; однак протягом значно тривалішого періоду його основними ресурсами, які він постачав для імперії, були хутро, дорогоцінні метали, нафта і газ. За період між 1830 і 1850 роками добування сибірського золота збільшилось у 250 разів. Вже в XVII столітті одну десяту частину державного доходу Росії забезпечувало хутро, яке добували у Великому Сибіру (який охоплював західний і східний Сибір і Далекий Схід) 8. Наприкінці XX століття Росія виживала головним чином за рахунок сибірського газу, нафти й корисних копалин, а не сибірської пшениці. Про такі важливі деталі Распутін у своїй розповіді не згадує. Він пише про жадібність і виснаження, пограбування й жорстокість, і — мимохідь — про вимирання «малих народів», але не вказує /213/ конкретних імен і дій, і тому такі роздуми впевненого у своїй правоті письменника занадто легко замінюють історичні дані чи реалістичні пропозиції щодо відшкодування збитків тим, хто постраждав від жадібності Москви. Распутін оплакує той факт, що експлуатацію Сибіру не завжди проводили в найкращий спосіб, так, щоб він зміг залишатись російською коморою більш результативно і протягом тривалішого періоду. На підставі його зауважень про колонізацію можна зробити висновок, що в Сибіру не було корінних мешканців, про яких варто було б згадувати, що росіяни прийшли на фактично безлюдну землю. Хоча Распутін час від часу згадує про бурятів, тунгусів (евенків) і інших, цих згадувань мало і вони побіжні, тоді як водночас він малює величну картину незаселеної тайги, у яку заглиблюються героїчні росіяни, подібні до доктора Лівінґстона.

Распутін загалом мовчить про тих, хто залишив свої кості в Сибіру, іноді залишивши нащадків, хоча більшість із них їх не мала; мовчить про в’язнів і примусових робітників, яких російська держава засилала в дику місцевість, наказуючи їм цивілізувати її й давати прибуток імперії. Він поверхово згадує про них, але старанно уникає імен, цифр, даних, історій. У його описі сибірської системи ув’язнення підкреслюється радше провина в’язнів, а не політичний аспект їхнього заслання. Згідно з російською інформацією, більшість в’язнів у царському Сибіру були звичайними кримінальними злочинцями, але Распутін не згадує, що у трудових таборах не було різниці між політичними в’язнями і кримінальними злочинцями 9. Він багато пише про декабристів, яких до Сибіру було заслано тільки кілька сотень, але присвячує лише кілька слів десяткам тисяч «польських бунтівників», які брали участь у повстаннях 1831 і 1863 років та більш ранніх бунтах і закінчили в Сибіру своє життя, оскільки їм ніколи не вибачили їхньої політичної провини 10. Распутін зовсім не торкається питання масових депортацій до Сибіру й Казахстану громадян Центральної і Східної Європи, окупованої радянськими військами у 1939 — 1941 роках, незважаючи на те, що вони були у шість чи сім тисяч разів численнішими, ніж депортації декабристів. Внаслідок депортацій з Латвії, Литви і Естонії, які тоді відбувалися, було знищено /214/ близько 20% населення цих невеликих народів. У наративі Распутіна про цю тюремну систему є величезні білі плями, пов’язані з неросійською історією.

Наприклад, який висновок може зробити читач на підставі такого твердження: «Жителю Сибіру місто Тобольськ так само дороге (навіть якщо він там ніколи не був), як Москва росіянину [не-російському мешканцю Російської Федерації] або Київ слов’янину» 11? Чехи могли б здивуватися, дізнавшись, що Київ начебто повинен викликати у них якесь незрозуміле хвилювання, тоді як дагестанці чи татари, мабуть, гнівно відреагували б на припущення, що Москва є центром їхніх пристрасних бажань. Через те, що Распутін знаходить своїх читачів головним чином у Росії і в англомовних країнах, такі дурниці залишаються непоміченими і перетворюються на «правду», що, зрештою, прирікає на небуття неросійські голоси імперії. Або розгляньмо таку сцену: декілька іноземців гуляють з Распутіним біля озера Байкал і належним чином вражені. Один із них, шведський саксофоніст, на ім’я Пол Вінклер, грає «Пісню протесту», яку він раніше грав у Великому Каньйоні в Арізоні, протестуючи проти забруднення індіанських резервацій урановими копальнями. Распутін ніби проводить паралелі між Америкою й Росією, які обидві є забруднювачами.

Отож із книжки Распутіна усунуто присутність Інших, зображення експлуатації Сибіру імперією доведено до мінімуму і проведено паралелі з неналежною поведінкою іншої держави, хоча та поведінка непорівнянна за масштабами і мала місце в інший час. Дуже детально описуючи архітектуру Іркутська, Распутін забуває згадати католицьку церкву, побудовану там політичними в’язнями в XIX столітті. Ця церква була визначною пам’яткою в центрі історичного району цього міста у середині 1980-х років, коли Распутін писав свій текст. Це єдина пам’ятка неоготичної архітектури в Іркутську і, більш загально, кам’яного будівництва XIX століття. Інші будівлі XIX століття, які збереглися, є дерев’яними, як-от одна із садиб декабристів, яка теж знаходиться у старому районі міста і яку Распутін згадує належним чином. Під час моєї поїздки до Іркутська в 1985 р. ту церкву використовували як склад, однак її міцні стіни це витримали і, якби не забиті дошками /215/ парадні двері, цю будівлю можна було б сприйняти за діючу церкву. Так само Распутін не згадує католицьких церков у Тобольську і в інших місцях у Сибіру, — церков, які свідчать про істотну присутність неросійських європейців у Сибіру 12. У поєднанні з патерналістським ставленням до корінних мешканців Сибіру такі лакуни призводять до того, що історія цього регіону подається Распутіним вельми вибірково. Це добре узгоджується з імперською забудькуватістю, і серед російських письменників кінця XX століття Распутін є, мабуть, її найяскравішим прикладом. Він озвучує версію Російської історії, яка відповідає історії Орієнту, як її подають орієнталісти. Распутін найближче підходить до оцінки царської каторги (примусових таборів праці) і радянського Гулагу тоді, коли порівнює свіжоприбулих в’язнів з припливом: вони прийшли, а «через певну кількість років тихо зникли, неначе всякнули в землю. Знову настає пора припливу, і знову надходять нові тисячі» 13. Такі узагальнення лише зміцнюють думку про непричетність звичайних росіян до політики імперії і затримують самоаналіз, який повинна розпочати російська інтелігенція.

Книжка Распутіна захищає не Сибір від російської та радянської хижацької політики, як казали окремі рецензенти, а радше російську присутність у Сибіру 14. Распутін оплакує шкоду, якої російський уряд завдав озеру Байкал, але він це робить так, як побивається Росія через зменшення належних їй природних ресурсів. Він говорить мовою сибірського націоналізму в тому розумінні, в якому британські колонізатори, щиро зачаровані закордонною землею, на якій вони поселились чи народились, вболівали за її інтереси, але як частини Британської імперії. Распутін розповідає історію сибірського губернатора часів правління Петра I — такого собі графа Гагаріна; Петро повісив його, наказавши, щоб тіло залишалось висіти, поки не згниє мотузка. Причина? За чутками, Гагарін підтримував сибірський сепаратизм. Це єдиний описаний Распутіним випадок особливої жорстокості в його розповіді про землю, переповнену жорстокістю, і можна задуматись, чи він його не навів часом для того, щоб застерегти від здійснення найжахливішого злочину проти російської держави, який тільки можна собі уявити. /216/

У оповіданні «Сибір» Распутін дає хронологію російської імперської історії з належними нюансами. У ньому дуже важливе місце відведене козакам, які завоювали західний Сибір для Івана Грозного, так само, як і російським селянам, котрих змушували туди переселятися ще в XVIII столітті. «Сибір» — це твір, що звучить як пеан на вшанування Єрмака та інших російських «приборкувачів чужих земель», як сказав Микола Гумільов. Співаючи пісні на їхню честь, Распутін робить Єрмака мучеником за справу Росії, нагадуючи певною мірою Гумільова, котрий малював ангельські портрети російських генералів — завойовників Туркестану. Распутін не залишає жодних підстав для сумніву в тому, що завойовники Сибіру були героями: вони, зрештою, наражувалися на «стріли з чорним пір’ям» від місцевих мешканців і повинні були вести з ними рукопашні бої 15. У його описі походу Єрмака до Західного Сибіру зазначено, що «козаків було тільки п’ять сотень, а ворог налічувався тисячами і переміг би, якби російських сміливців не очолював Єрмак, людина з видатними здібностями полководця і лідера» 16. Один західний вчений подає трохи іншу версію цих подій: «У 1581 чи 1582 році загін Єрмака, який тепер збільшився до 1650 добре озброєних козаків, підійшов до місцевості біля річки Тура, щоб зустрітися з ворогом. Озброєні мушкетами й захищені кольчугою, вони легко перестріляли різношерсту армію, що складалася з татар, остяків і вогулів, озброєних мечами, списами та луками зі стрілами» 17. Оповідач Распутіна — простий чоловік, і, отже, прискіпливість до тієї чи тієї неточності здається педантизмом: від оповідачів російських сказів не можна очікувати точності. Проте нагромадження таких маленьких неточностей призводить до серйозних змін загальної картини.

Распутін визнає, що успіхи Росії в завоюванні Сибіру пояснюються російським самолюбством, але він це робить не з осудом (незважаючи на те, що він такий великий мораліст), а із захопленням 18. На його думку, росіяни є великим народом, і їхнє самолюбство було щастям для Сибіру. Без цього Сибір не став би частиною чудової російської спільноти, що є характерною рисою всіх земель, де поселялися росіяни. Распутін висловлює побажання, щоб місто Великий Устюг було вшановане в анналах російської історії, /217/ тому що воно було батьківщиною особливо великої кількості козаків. Так само, каже письменник, потрібно вшанувати Єрмака, Єрофея Хабарова, Василія Пояркова та багатьох інших. Распутін зовсім не згадує про жорстокість цих і інших козаків, якою характеризувався їхній важкий шлях через Сибір. У пам’яті місцевих жителів вчинки Хабарова й Пояркова не стерлися й через двісті років, — настільки вони були жорстокими. Спершу катували батьків перед очима їхніх дітей, а потім піддали дітей таким самим тортурам, від яких вони померли. Те, що таких завойовників треба вшановувати, як героїв, — це ще одне протиріччя в мораліста Распутіна. Він говорить про Атласова — «людину, яка завоювала Камчатку» («покоритель Камчатки») — з такою самою гордістю, з якою Пушкін говорив про генерала Єрмолова — завойовника Кавказу.

Распутін порівнює англійську колонізацію Америки з російською колонізацією Сибіру і зауважує, що, на відміну від англійців, росіяни не поневолювали корінного населення. Распутін визнає, що спроби поневолити народи, які жили в Сибіру, були, але їх негайно засудили влада й саме населення Росії. Читач залишається із враженням, що думка громадськості відігравала велику роль у російській історії; він читає, що в суперечках між корінним населенням і російськими поселенцями уряд Росії був на боці першого 19. Незважаючи на окремі випадки жорстокого поводження місцевих російських адміністраторів з корінним населенням, російські селяни, які поселились на новій землі, завойованій військовою силою, легко налагодили дружні стосунки з бурятами й тунгусами 20. Распутін неодноразово повторює, що колонізація Сибіру була добровільною, що місцеві мешканці радо вітали новоприбулих. Проте це була царська політика — примусити селян переселятись до Сибіру, щоб русифікувати цей реґіон. Принадою були звільнення від кріпаччини та податків. Отже, російський уряд у такий спосіб підтримував російських кріпаків коштом корінних мешканців. У цій ситуації навряд чи можливо, щоб останні вітали перших з розкритими обіймами.

Распутін нав’язливо повторює, що Сибір став важливою частиною Росії, а тому проблема відокремлення не стоїть на порядку денному. Він заявляє, що «Сибір більш російський, /218/ ніж сама Росія... Сибір і Росія єдині... Сибір не може існувати без Росії». «Доля призначила Сибіру стати плоттю і кров’ю Росії» 21.

У белетристиці Распутіна методи привласнення змінюються, але ідеологія залишається незмінною. У повісті «Вік живи — вік люби» («Век живи — век люби», 1981), п’ятнадцятирічний Саня, росіянин, дивиться на Сибір очима Миколи Гоголя у творі «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» (1832). Похмура атмосфера сибірських ночей представлена мовою Гоголя або ж описується іншим набором колоніальної термінології (бо Гоголь також писав радше про Україну, ніж про Росію). Твори Гоголя діють, як розчинник, у якому зникають культурні кордони між Росією й Сибіром, тим самим заздалегідь вказуючи, яким має бути самовизначення місцевих жителів. У цій повісті не так описується Сибір, як Сибіру приписується російськість.

Ніде в оповіданні «Сибір» нема навіть натяку на те, що в Сибіру стандарти життя не-росіян були зовсім іншими, ніж росіян. У 1989 р. тільки в 3% будинків корінних мешканців був газ, у 0,4% — вода, і лише у 0,1% було центральне опалення. Більша частина цих будинків не мала каналізації, і їхній розмір був удвічі менший, ніж розміри будинків росіян. Села корінних мешканців часто руйнувалися за наказом московського уряду, і їх змушували переїжджати до більших поселень, у яких їм було дуже складно чи неможливо прогодувати себе 22. Від забруднення довкілля та фінансових проблем страждали передовсім корінні народи. Через те, що росіяни намагались добути з тундри й тайги максимальну кількість нафти, газу, лісоматеріалів і хутра, інтереси місцевих мешканців були на останньому місці. У 1990-х роках місцеві мешканці Сибіру намагалися знову заявити про своє право на землю, виходячи на демонстрації та обираючи своїх депутатів. Їхні голоси були заглушені в Москві какофонією конкуруючих інтересів. Ці справи спливли на поверхню в посткомуністичні часи, але в середині 1980-х років вони лежали теж майже на поверхні, і Распутін, як письменник, близький до землі, повинен був це усвідомлювати. Однак у його книгах немає і сліду захисту корінного населення. Також Распутін не згадує про права власності: він вважає таким, /219/ що не потребує доказів, твердження про те, що багатства Сибіру належить росіянам, чи це будуть Немцов і Чубайс у Москві, чи люди, як він сам, у Іркутську. Однак, як зазначає Віктор Моут, якби корінним мешканцям належало їхнє багатство, то найбагатшою провінцією Російської Федерації був би Ханти-Мансійський округ у західному Сибіру; і кожний, хто належить до цих двох малих народів, міг би стати багаторазовим мільйонером 23.

Распутін розрізняє росіян, які ставляться до Сибіру, як до проміжної станції, і тих, які вирішили зробити його своїм домом; проте він наполягає також, що обидві групи визнають зверхність Москви як центру імперії і що вони не мають сепаратистських прагнень. На його думку, проблеми Сибіру могли б бути вирішені за допомогою діалогу між цими двома групами. Распутіну не спадає на гадку (навіть як питання, котре можна обговорити і відхилити), що управління, яке Москва нав’язала Сибіру, було згубним для тієї землі і що корінні сибіряки, такі, як він сам, у союзі з неросійським населенням могли б захотіти сказати «ні» Москві й вимагати справжнього федерального статусу. Ця неспроможність поставити благо народу понад благо російської імперської держави характерна для російського націоналізму і є також його ахіллесовою п’ятою. На думку Распутіна, винна в усьому модернізація. Він стверджує, що «коли тут були царі, сибірська глухомань була в меншій небезпеці» 24. Можливо, той факт, що Распутін згодом приєднався до найбільш реакційної течії в російському суспільстві, підтримуючи антиєльцинський путч у 1993 р. і роблячи антисемітські заяви в 1998 p., також пов’язаний з поглядами, висловленими ним у його панегірику російському колоніалізму на прикладі Сибіру.






АНАТОЛІЙ РИБАКОВ: КЕРУВАННЯ КОЛОНІАЛЬНИМ ПРОСТОРОМ


Распутін не єдиний письменник пізнього радянського періоду, який займається маніпуляцією сприйняття Сибіру. У творах Анатолія Рибакова й Віктора Астаф’єва Сибір також перетворюється на Росію, і його історія й народи стають невидимими. У романі Рибакова «Діти Арбату» /220/ (1988) і в коротких оповіданнях Астаф’єва Сибір стає білою колонією, яку можна порівняти з Америкою Британії чи з Австралією, місцеві мешканці яких також були відсутні в творах деяких письменників (проте у творах інших письменників — варто згадати хоча б Генрі Водсворта Лонгфелло чи Джеймса Фенімора Купера — вони посідали важливе місце, і тут не можна побачити жодної паралелі з Росією).

З XIX століття в російській літературі була традиція змальовувати Сибір як місце, куди росіяни могли б емігрувати, якщо ставало важко жити на батьківщині. У романі Достоєвського «Брати Карамазови» пані Хохлакова радить Дмитру Карамазову пошукати свого щастя в золотоносному районі Якутії. Коли Дмитро розпачливо шукає гроші, щоб повернути борг своїй колишній нареченій, пані Хохлакова, яка виражає російську громадську думку 1870-х років, радить йому вчинити те, до чого можуть вдатися як до останнього засобу сучасні їй росіяни, коли потребують грошей, а саме: поїхати в колонії. Спостерігається чітка паралель цієї ситуації з ситуацією пана Мікобера, який намагався поліпшити свої справи у Австралії. У романі Достоєвського (як і в російській пам’яті загалом) відсутні деталі того, як росіяни примушували якутів показувати їм золотоносні території, та сам факт, що такий примус був головним у історії якутського золота. Твір «Брати Карамазови» створює враження, що росіяни самі відкрили родовища золота в Якутії-Саха і на Колимі, тоді як якути навіть не знали, чим вони володіли 25.

У романі Рибакова «Діти Арбату» Сибір також зображується як продовження російських ландшафтів і звичаїв, так, неначе російську географію й місцевість можна було б посунути на схід за бажанням. Неросійські народи Сибіру принижуються таким зображенням. Якщо їхні представники взагалі з’являються в повісті Рибакова, то лише такі, що перебувають на межі русифікації, стоячи біля дверей Імперського Дому, який є центром уваги письменника (і передбачуваного читача). Народи, що жили біля річки Єнісей, принижуються в такий спосіб, який дає підстави вважати, що сама географія місця працює проти їхньої значущості. Сибірське заслання Саші Панкратова стає продовженням його життя в Москві, — щоправда, його /221/ брутальною і важкою видозміною, — але все-таки продовженням того життя. Сибір Рибакова населений такими людьми, як він сам, росіянами з «материка», культурним центром яких є Москва і які вважають, що всі інші учасники цього наративу думають так само, як вони. Дивлячись на події й ситуації лише очима москвичів, вони помічають корінне населення тільки побічно, вживаючи географічні назви, які виникли ще до російських часів: Подкаменная Тунгуска, Эвенкийский национальный округ, Тайшет.

Місцем заслання Саші Панкратова і його московських друзів був район на схід від річки Єнісей. Ця територія населена евенками й тунгусами, чисельність яких у 1930-х роках, коли розгорталася дія роману, становила від 10 до 15 тисяч 26. У цьому районі де-не-де жили також нечисленні росіяни (не враховуючи ув’язнених у концентраційних таборах), а тому корінні мешканці мали б постійно фігурувати в описах частих Сашиних поїздок по району. Але це далеко не так, і, більше того, їхню національну ідентичність плутають з ідентичністю монголів 27. Зіда, випадкова коханка Саші, змішується оповідачем, який у цьому випадку є Сашиним alter ego, в одну купу з усіма іншими «місцевими» (на противагу росіянам). Так само, як це було з Ташкентом Солженіцина, не чутно навіть шепоту корінних мешканців; їх прирекли на цілковите мовчання.

Ставлення до Зіди є симптоматичним для колоніальних поглядів Рибакова. Йому бракує глибини і своєрідного соромливого співчуття до місцевих мешканців, властивих творам Джозефа Конрада, зате він щедро демонструє брак розуміння історії і соціуму корінного населення, що є типовим для колоніальних письменників. Зіда представлена читачеві по імені й по батькові, неначе вона росіянка. Ім’я її батька спотворене так, що воно звучить як чуже і смішне для російських вух: ситуація, боротися з якою тюркські й угро-фінські народи Сибіру не мають жодної змоги. Її відголоском є жарти про чукчів, у яких використовується той факт, що назва цього віддаленого племені звучить смішно для російських вух.

Фемінізація захоплених територій, така помітна в «Герої нашого часу» Лермонтова, так само очевидна і в наративі Рибакова. Ці землі призначені для подорожей, полювання або використання їх надр. Жінок, що належать до /222/ корінних народів, змушують до еротичних зв’язків з росіянами, тоді як завойовані чоловіки відсутні і, таким чином, позбавлені своєї маскулінності. Учителька Зіда єдина представниця корінного населення, присутність якої в книжці Рибакова є досить істотною. Вона коханка Саші, допомагає, втішає й розважає його, але не має власного голосу і бажань (крім того, щоб «утримати» Сашу). Вона з’являється з нізвідки і зникає в нікуди; це створює враження, що такі люди, як вона, не мають власних історій; вони є лише підпорами в оповіданнях про росіян. Зіда з’являється через російський голос оповідача і Саші. Вона пристрасно покохала Сашу, як сибірська мадам Батерфляй, але, на відміну від своєї японської двійнички, навіть не нарікає, коли Саша її кидає. Вона повністю беззахисна, як собака, який не наважується вити, коли господар його карає. Оповідач розповідає: «Вона зникла з його життя, зникла з його життя так само таємничо, як з’явилась у ньому» 28. Вона багато разів ризикує своїм життям і свободою, щоб урятувати Сашу, і обдумує можливість «стерти» його кримінальне минуле, пропонуючи йому одружитися з нею і взяти її прізвище. Таку відданість Саша Панкратов порівнює з поведінкою таргана.

Особлива іронія стосовно Зіди міститься в розповіді оповідача про те, як вона заробляє на життя. Вона працює вчителькою російської мови. Інтелектуальна сила цієї представниці завойованих народів використовується на те, щоб утверджувати присутність завойовників, так само, як її сексуальна й моральна енергії використовуються, щоб підтримувати щастя Саші. Оповідач Рибакова — а можна запідозрити, що й сам автор, як це було з іншими російськими письменниками, які «вплітали» Сибір у свої наративи, — вважає це абсолютно нормальною річчю. Тут, як і в інших місцях, Сибір слугує тлом для історій, які можна було б з таким самим успіхом розповідати і в Москві, тому що в них звучить голос Москви, а не регіону.

Інші згадування про тунгусів і евенків у повісті Рибакова наводять на думку про те, що вони дикуни, живуть за рахунок землі, що вони товсті й неосвічені п’яниці, душевнохворі і страждають від невиліковних хвороб, причиною яких є відсутність гігієни 29. Стара жінка з корінного населення пропонує Саші взяти корінну дівчину для своїх /223/ потреб за ціну шарфа 30. Товариш Саші Борис уживає, говорячи про місцеву дівчину, презирливе слово «дикунка» 31. Тоді як Саша і його колеги росіяни грабують місцеві ліси неперебірливим полюванням, «тубільцям» приписують відразливий вигляд, маргінальне існування і проституцію. Так само, як і «злі чечени» Лермонтова, місцеві мешканці Рибакова беззахисні й не мають голосу. Їм можна приписати будь-що. Їх бачать очима їхніх супротивників. Генерал Олексій Єрмолов колись сказав, що чеченів не можна умиротворити, а тільки знищити; Рибаков дає до розуміння, що з погляду культури корінні мешканці Сибіру не заслуговують ні на що краще. Вони повинні посунутися, щоб звільнити місце для «Імперії», і їм слід бути вдячними за можливість стати русифікованими. Багатства Сибіру російські, а не тунгуські, і їх повинна використовувати Москва, а не продавати місцеві мешканці тому, хто запропонує найвищу ціну. У сюжеті повісті Рибакова не відображено цієї стратегії влади й насильства.

Багатства Сибіру можуть бути відновлюваними, як у творі Валентина Распутіна «Вік живи — вік люби», де три російські колоністи змагаються з дикою природою за їжу, або невідновлюваними, як ті, що їх видобувають у копальнях «Архіпелагу Гулаг» Солженіцина. Оповідач Распутіна каже, що якби росіяни не збирали ягід, то їх міг би з’їсти якийсь лісовий звір, і тоді яка користь була б від ягід? Природа в колоніях трактується, як власність колонізаторів. Рибаков згадує російського мисливця, який за вдалий рік ловив у пастках чи підстрелював до двадцяти тисяч тварин, — може з’явитися сумнів, чи вони все ще належать до категорії відновлюваних ресурсів. У творі «Сибір» Распутін розповідає історію про російське поселення в Якутії, мешканці якого не купували м’яса в магазинах, а влаштовували полювання, коли вважали це за необхідне. «Коли поселенцям потрібне було м’ясо, вони сідали на мотоцикли (у кожного з них їх було 2 чи 3), їхали в невелику поїздку в тундру і шукали оленя за допомогою польових біноклів» 32. Схоже, що це не хвилює Распутіна, який десь у іншому місці оплакує знищення природного середовища біля озера Байкал.

Згідно із джерелами, вже до початку XVIII століття російські мисливці істотно зменшили запаси хутрових /224/ тварин у західному і східному Сибіру. До 1700 р. було знищено три чверті хутрових ресурсів Великого Сибіру 33. Наполегливість, із якою росіяни експлуатували Сибір, вказує на те, що, ймовірно, російські керівники передбачали можливість того, що з часом ці землі перестануть бути залежними від Москви — тому потрібно взяти від них стільки, скільки можна, поки не стало запізно. У «Архіпелазі Гулаг» Солженіцин згадує в’язнів, які добувають дорогоцінні метали для «Імперії» десь на її північно-східних околицях. Характерно, що Солженіцину взагалі не спадало на думку, що він говорить про подвійну експлуатацію. Він залишався байдужим до того, що ці багатства добувались у колоніальних землях. Здається, що він був би задоволений, якби російська держава примусила «вільних» селян із центральної Росії працювати в сибірських копальнях, подібно до того, як вона переселяла в XIX столітті цілі села козаків на Кавказ для стримування місцевих мешканців. Іванів Денисовичів Солженіцина засилали в колонії. Як указує Едвард Саїд, незважаючи на всю свою доброзичливість і безпомічність, англійські експатріанти в Австралії були також імперіалістами, і їхня імперська перевага полягала в можливості емігрувати за кордон і поселятися там, чого не могли робити колонізовані народи. Коли вони почали вимагати рівних можливостей і вибирали для поселення Британські острови, їх зустрічали незадоволено, з тривогою і антипатією в кращому разі і насильством та дискримінаційними законами — у гіршому.

У певному місці в повісті Рибакова автором робиться саркастичне зауваження, що певний високопоставлений член таємної поліції має ескімоське обличчя. Хоча приємно знати, що не тільки євреїв можна звинувачувати в нещастях Росії, однак непокоїть те, що в Рибакова, письменника єврейського походження, можна побачити повторення зручного припущення, що російською таємною поліцією керували неросіяни, неначе така річ була можливою в незалежній країні. З іншого боку, відсутність ескімоських облич на Арбаті вважається цілком нормальною річчю, і програма позитивних дій (спрямована на ліквідацію расової дискримінації) не є частиною російських чи радянських традицій. Тексти, які розглядалися вище, посилюють імперську позицію і продовжують визнавати пріоритетність /225/ імперської перспективи. Можна повторити за Едвардом Саїдом, що твори російських письменників кінця XX століття продовжують відхиляти будь-яке звинувачення російської культури у зв’язках із владою. Так, Рибаков стверджує (хоча це не відповідає дійсності), що те, що Саша був мешканцем центру імперії, не дало йому більших прав у Сибіру, що він і Зіда могли б помінятись місцями у суспільстві; що бурятів не витісняли після прибуття таких сімей, як Гуськови з твору Распутіна «Живи і пам’ятай». Однак на Арбаті Зіда була б одним із тих ескімоських чи кавказьких «облич», до яких так підозріло ставились москвичі в 1990-х роках, тоді як Саші в Сибіру не загрожувала жодна небезпека з боку місцевого населення. Це типовий колоніалістський підхід, який демонструють ці добрі з вигляду письменники. Голос оповідача не дозволяє ніякої поліфонії, жодного усвідомлення того, що влада Москви побудована на безсиллі місцевих мешканців. Якщо від політиків навряд чи можна очікувати чутливості до цих проблем, то спроможність і готовність митця брати участь у неоднозначних справах здається жахливим компромісом. Одновимірне бачення російськими письменниками питань, які стосуються імперії, відрізняє їх від інших імперських письменників європейського континенту.

За радянською статистикою, у 1979 р. в районі Байкалу, де відбувається дія більшості повістей і оповідань Распутіна, проживало 353 000 бурятів. Так само, як і багато інших народностей і племен, які були жертвами імперій, бурятів розділили між Радянським Союзом (тепер Російською Федерацією) і Монголією. Є підстави думати, що буряти, багатьох із яких витіснили російські поселенці, можуть мати свої образи на прибульців, і що письменники, які пишуть про Сибір, повинні були б порушити це питання, яке хвилює багатьох. Однак Распутін цього не робить. На відміну від американців які пройшли складний шлях самокритичного пізнання стосовно американських індіанців, Распутін і інші сибірські письменники відмовляються визнавати проблему, не кажучи вже про те, щоб її вирішувати.

У повісті Распутіна «Живи і пам’ятай» розповідається про дезертира, який зумів дібратись до свого рідного /226/ сибірського села, до якого він не міг повернутись законно; отже, він ховається у старій бані і таємно спілкується із своєю жінкою, яка згодом вагітніє, і, зрештою, гине в полюванні на дезертира. Можна припустити, що якби письменник хотів звернутися до почуття патріотизму читача, використовуючи для цього цю трагічну історію, то він закликав би до відміни системи, яка інституціоналізувала принесення в жертву таких людей, як Настьона і її чоловік Андрій, заради влади держави. Распутін натомість закликає своїх читачів «жити», щоб захищати Росію біологічно, і «пам’ятати», щоб охороняти родову пам’ять. Якби ми мали справу з естонцями чи латишами, чиє біологічне виживання в небезпеці, то могли б зрозуміти таку тривогу за рід. Але назва стосується росіян, яким, безперечно, не загрожує вимирання роду. Якщо такі заклики робить росіянин, то можна зробити висновок, що автор прагне, щоб росіяни вижили в Сибіру за будь-яку ціну. Распутін твердо переконує своїх читачів не бунтувати і не боротися за гідне життя, а залишатись живими і зберігати рід.

Наведене тлумачення цього твору Распутіна не є плодом фантазії західного вченого. Його запропонував інший сибірський російський письменник, Віктор Астаф’єв, який так прокоментував цю повість Распутіна: «Живи і пам’ятай, людино, у бідності і розрусі, під час найжорстокіших випробувань твоїм обов’язком є залишатись частиною твого народу. Будь-який відхід від твого народу, спричинений слабкістю чи неправильним розумінням, кладе новий тягар на твою «родіну», а, отже, і на тебе» 34. Цей заклик справді дуже далекий від толстовського «жити задля Бога і задля своєї душі».

Ще один приклад цього сентиментального імперіалізму — оповідання Распутіна «Пожежа», написане в 1985 р. У ньому розповідається про групу гноблених селян, предкам яких було наказано залишити центральну Росію й переселитись до Сибіру. Нам не повідомляється, чи це переселення відбувалось у радянський час, чи раніше; невизначеність історії селян цілком відповідає емоційній відданості Распутіна російському Сибіру. Серед нащадків поселенців є селянин на ім’я Афанасій Бронніков (Афоня), праведний чоловік, за інформацією оповідача. Він і головна дійова особа в оповіданні, Іван Петрович, живуть у /227/ поселенні, яке називається Сосновка, де панує закон джунглів і де людей грабують, б’ють і ображають, тоді як радянські російські власті стоять осторонь. Пасивність — це головна заповідь у тому нечестивому місці. І Афоня, і Іван колись жили в селі Єгоровка, яке влада вирішила затопити, щоб створити водосховище. Двоє чоловіків покірно переселились, але залишились емоційно відданими затопленому селу. Наприкінці оповідання Афоня заявляє, що Єгоровка працювала задля «матінки Росії» і що він хотів би, щоб про цей факт пам’ятали 35.

У зв’язку з цим варто зазначити дві речі. По-перше, це колективістська і неантропоцентрична сутність Єгоровки — ми тут говоримо не про окремих людей, не про Івана чи Машу і їхні сім’ї, а про «село Єгоровку», спільноту із сорока домашніх господарств, елемент громадської організації, в якому переважає відданість не родинному дому, а спільноті. По-друге, у повісті сказано, що це поселення, в якому не виділялися окремі індивідуальності, працювало задля держави — не задля себе і не задля морального ідеалу, як-от заповіді Божі чи відданість добру інших людей. Коли Афоню запитали, що община робитиме після пожежі, він відповідає: «Будемо жити» («Жить будем»). У контексті оповідання це рішення жити, знову ж таки, пропагується не з думкою про окремих осіб чи для того, щоб піклуватися про свою сім’ю і, без жодного сумніву, не задля Бога чи своєї душі, а задля спільноти, яка називається Росією. Якби Афоня сказав: «Я працював, щоб інші після мене могли мати краще життя», можна було б сприйняти його як благородну і неегоїстичну людину. Якби він сказав: «Я працював для своєї сім’ї» чи «Я працював для себе», то ми могли б це зрозуміти. Якби він заявив про свою готовність жити задля своєї душі, ми б класифікували його, як духовно живих селян Толстого. Але праця задля Росії, могутньої держави, якій не загрожує зникнення, як деяким із тих держав, які вона завоювала, дивує.

У цьому та інших творах яскраво виражене ставлення до росіян, котрі живуть на периферії, як до стрижня національного механізму, і вражає згода Распутіна на таке ставлення. Велика Британія зуміла розмежувати свободу всередині країни та репресії й терор за кордоном; Російська імперія, на відміну від Британії, не змогла забезпечити /228/ своїй титульній нації свободу від гноблення державою 36. Не для Распутина такі заклики, як «краще померти стоячи, ніж жити на колінах». У його творах держава й земля поставлені попереду людини. Я бачу в таких письменників, як Распутін і Астаф’єв, реакційність, підтримку російської імперіалістичної мети, яка досягається коштом звичайних людей, а не пошук виходу з понурої колгоспної трясовини. Неспроможність розмежувати інтереси індивідуума й держави — ця вічна «мертва точка» російської політичної культури — широко присутня в останній «школі», яка з’являється в соціалістичному реалізмі. Водночас така пасивна позиція полегшує експлуатацію селян державою. Якби люди в Сосновці повстали й вимагали свого права повернутися до своєї малонаселеної батьківщини в центральній Росії, то вони послабили б колоніальну енергію, яка примушує російську державу наполягати на підтримуванні російської присутності на просторах Азії, за що платять високу ціну звичайні росіяни. Якби вони проголосили, що Москва не повинна втручатись у їхні справи, то повторили б учинок американців, які на певному етапі сказали «ні» Лондону. Але поки росіяни самі жертвуватимуть своїм благополуччям задля російських колоніальних прагнень, то навряд чи їхнє життя зміниться на краще. Такі письменники, як Распутін, радше посилюють готовність приносити жертви заради «родины», аніж рішучість поліпшити долю росіян, які живуть у Сибіру.

У оповіданні Віктора Астаф’єва «Падіння листка» [«Падение листа», 1978] російські імперські претензії щодо Сибіру завуальовані дужче, але в ньому також продемонстровано подібну поверховість у пошуку причин нещасть росіян. У цьому оповіданні, в якому розповідь ведеться від першої особи, оповідач прогулюється по одному з місць відпочинку в Сибіру. Він звертає увагу на залишені на землі знаки того, що її відвідали «труженики» — робітники, які, вочевидь, не любили землі. Вони приїхали, щоб відпочити, і, відпочиваючи, по-варварськи нищили ліс. Оповідач помічає зламані гілки дерев, потоптану траву й пошкоджений підлісок. Ці робітники могли б приїхати з поселення, описаного в оповіданні Распутіна «Пожежа», яке не було настільки згуртованим, щоб його можна було назвати селом, а лише зібранням відірваних від рідних /229/ коренів людей, котрі через свою нещасливу долю втратили почуття громадянської відповідальності.

Увага оповідача зосереджується на маленькому листочку берези, який падає з дерева (російсько-центричний символізм «берёзки» тут очевидний). «Смерть» листка веде до низки звинувачень, які виразно відхиляються від теми розповіді. Оповідач починає з того, що не тільки цей ліс знищено, а й що протягом усієї історії людства жили


«тисячі й тисячі... виродків, костоламів, психопатів, чванливих самозванців, і всі вони, починаючи від інквізитора Торквемади, який проламував дубцем черепи нерозумним, щоб втовкти в них найсправедливішу віру в господа бога, від конкістадорів, місіонерів, слуг божих і всіляких доброчинців, які турбувалися про «свободу» й «чистоту» душі людської, до припадочного фюрера й «великого керманича» вперто намагались викоренити людські «помилкові погляди» 37.


Через ланцюжок асоціацій, характерних для мислення людини, слабо обізнаної з ученням Просвітництва, така людина на підставі цього абзацу може дійти висновку, що вандалізм російських відпочивальників у сибірському лісі є зовсім незначним порівняно з поведінкою іспанських інквізиторів. Але Астаф’єву не треба було шукати так далеко; приклади справжньої жорстокості можна було б знайти поблизу, в тому ж таки Сибіру, який він описував. Замість Торквемади, чиї «подвиги» з дубцем могли спасти на думку партійним пропагандистам, Астаф’єв міг би згадати козака — завойовника Далекого Сходу, на честь якого назвали місто Хабаровськ. Як один із численних випадків такої жорстокості можна навести той, коли цей козак схопив кілька сотень місцевих жінок і дітей і пік дітей на решітках, утворених тілами їхніх батьків 38. Заперечуючи те, що винними за руйнацію є конкретні злочинці, і не спромігшись задати питання про відповідальність держави за переселення з рідних місць великої кількості людей задля реалізації свого задуму, Астаф’єв зміцнює порочне коло російської присутності в Сибіру, де робітники, спокушені їхати на сибірські «стройки» патріотичними закликами й високими зарплатами, реагували на погані умови життя, в яких вони опинились, вандалізмом. Образи героїв Распутіна й Астаф’єва похмуріші, ніж типові герої /230/ соціалістичного реалізму, але в іншому вони не особливо відрізняються від своїх попередників. Вони не задають запитань і не розмірковують над подіями, які стались у їхній країні, не кажучи вже про світ. Оповідач сказів відгороджує цих російських поселенців від психологічно сумнівних речей і від усвідомлення колонізуючого впливу держави. Наївність оповідача спонукає читачів спрямувати свій уважний погляд радше на нещастя, патріотичну відданість і безпорадність цих російських селян, ніж на проблему «центр — периферія».






РИТУАЛИ ВШАНУВАННЯ ІМПЕРІЇ


На плакаті 1990 р. зображено російського радянського письменника Леоніда Леонова, який каже: «Вже час і нам, час шанобливо, чітко і вголос назвати свою провідну зірку, яка вже ніколи не погасне і яка єдина здатна надихнути наш народ на титанічний подвиг воскресіння нещасної Вітчизни. ...Священне, все ще напівзаборонене ім’я цієї зірки вже давно на думці у всіх — РОССИЯ» 39.

Коли міфологізація «родины» досягає такого рівня, то пригноблення індивідуума стає неминучим. Еліта успішних націй змогла «пом’якшити» такі міфології й дати їй належну оцінку; вона керувалася в цьому не тільки уроками історії, а й усвідомленням філософської незв’язності, яку спричинюють такі міфології. Але, як зазначалося в першому розділі, російська культура вперто недооцінювала системну філософію й не ввібрала в себе ні європейської схоластики, ні шотландського просвітництва, які навчали європейських філософів тонкощів раціонального мислення. У російському культурному й політичному житті все ще домінують заклики до «родины» як до центрального питання соціальних і філософських роздумів.

Промова Раїси Горбачової в коледжі Велеслі 1 червня 1990 р. дає змогу краще розуміти арґументацію щодо «родины» однієї з найбільш освічених і поінформованих жінок у російському суспільстві. Вона не дуже відрізняється від «арґументації» селян з оповідань Распутіна та пропагандистських заяв Леоніда Леонова. У своїй промові пані Горбачова сказала, що любов до батьківщини («любовь к родине») є найголовнішим з усіх людських обов’язків 40. /231/ Зважаючи на прийняте в Росії ототожнення «родины» з політичною державою, висловлювання пані Горбачової можна розглядати як вияв небезпечного гасла: «На першому місці — моя країна, незалежно від того, правильно вона діє чи неправильно». У такого роду дискурсі зникає розрізнення понять нації, держави, народу, етносу та мови, хоча на нього й можна було б сподіватися з огляду на те, що Російська Федерація — багатонаціональна держава, а пані Горбачова — політична фігура. Ця промова засвідчила, що російська мова протягом радянського періоду була жертвою процесу закостеніння в питаннях, пов’язаних з націоналізмом і національною ідентичністю. Пані Горбачова розмовляла мовою російської міфології XIX століття, а не мовою сучасної країни, що розвивається. У її промові було чітко продемонстровано «режим відсутності змін» у російському дискурсі.

Волкер Персі (Walker Percy) якось сказав, що мова — це живий організм, якому теж можуть загрожувати органічні захворювання. Вона може також увійти у стан закостеніння й ветхості, якщо новим концепціям чиниться сильний опір 41. Сьогодні в російській мові відсутні деякі концепції, що розвинулись у американському варіанті англійської мови, як-от: однакові можливості, участь меншин у житті держави, позитивні дії (спрямовані на ліквідацію расової дискримінації), двомовна освіта, ідеологічне привласнення тощо. Ще важливішим є те, що російська мова залишається нечутливою до моральної дилеми, зумовленої, з одного боку, відданістю батьківщині, а з другого — повагою до прав тих, хто не поділяє почуття відданості російській політичній міфологізації, але змушені жити в межах Російської Федерації.

Як «родина» зайняла панівне місце в російській мові та літературі — це захоплююче питання, якого, однак, не розглядали російські інтелектуали. Словник учасників дискусій у Росії стосовно національних питань все ще обмежується словами та концепціями, які набули важливого значення упродовж успішної колоніальної історії Росії. У російському літературному дискурсі питання громадянських і політичних цінностей все ще зводиться до відданості родине, під якою мається на увазі імперська держава 42. Це нагадує шовіністичні заклики Карла Райма (Carl Reim), /232/ які стосуються сприйняття німцями німецької держави в XIX столітті: «Наша Батьківщина — свята земля, наші предки захищали її, проливаючи кров... Ця земля, полита кров’ю героїв, є святим спадком, і ми не повинні дозволити вкрасти жодного її сантиметра» 43. Такі колоніалістські поняття (Німеччина тоді була імперією, яка простягалась на ненімецькі землі) міцно закріплені в російському дискурсі. Тісний зв’язок між усвідомленням російської національної ідентичності й жадібністю до земель ускладнює процес деколонізації в колишній російській сфері впливу і в межах Російської Федерації.

Потрібно вказувати на колоніалістську позицію російських письменників, але водночас пам’ятати, що вона не перекреслює інших здобутків російської літератури. Це застереження особливо важливе в разі Солженіцина, чиї твори є потужним літературним відображенням певного відрізка російської історії і водночас мимовільним свідченням специфічного колоніалістського втручання: Солженіцин показує процес перетворення колоній на величезний архіпелаг тюрем і таборів смерті, але ставиться до меншин так, неначе вони не варті тієї уваги, на яку заслуговують росіяни. В «Архіпелазі Гулаг» та інших творах Солженіцин показує моральне плюндрування підкореної землі, проте подає його не як ще один удар, завданий центром периферії, а як ще одну несправедливість, котра випала на долю багатостраждальної Росії. Формування зловісної репутації Сибіру було частиною російського колоніального досвіду. Корінні народи Сибіру зазнали несправедливості, бо їхню батьківщину очорнили в пам’яті світу не тому, що вони були якимись особливо відразливими, а тому, що того побажав їхній завойовник. Солженіцину, очевидно, ніколи не спадало на думку, що росіяни завдали Сибіру такої самої шкоди, як нацисти містечку Освенцім: вони написали його історію насильством стосовно безборонного місцевого населення. Хоча «Архіпелаг Гулаг» залишається важливою книжкою, вона, на жаль, страшенно однобока.

Поклоніння «родине» мало неґативний вплив не тільки на корінні народи, а й на меншини, які жили на власне російській території. Це особливо показове в разі євреїв, які розкидані по всіх землях етнічної Росії та по інших частинах імперії. Процес нав’язування своїх інтерпретацій /233/ щодо євреїв і деяких інших меншин був менш успішним, ніж у ситуації з узбеками чи народами Кавказу, тому що євреї були спроможні представити світу свої власні наративи. Однак, якби хтось захотів щось довідатись про російських євреїв від російських письменників, то картина була б досить сумною. Роман Олександра Солженіцина «Серпень чотирнадцятого» («Август четырнадцатого», 1971) є ще одним твором, який затемнює роль цієї та інших меншин у російській та іноземній пам’яті. Герої цього програмного роману Солженіцина — росіяни й народи великих європейських держав; характеристику, яку письменник дає всім іншим народам, можна звести до двох слів: нечестиві або непотрібні. Солженіцин не перший, хто писав про російську імперію так, неначе вона обмежується виключно Росією, але від жертви імперії можна було б сподіватися більшої чутливості до цих питань. Далі наведено деякі засоби, за допомогою яких Солженіцин «одягає» імперську Росію в шати православної нації-держави і приховує існування прагнень та інтересів різних національних підгруп.

«Серпень чотирнадцятого» — це втомливий роман-епопея, але є в ньому кілька сцен, які привертають увагу читача, і найцікавіші з них ті, що стосуються Д. Г. Багрова, убивці Петра Столипіна. Як це часто буває, легше описувати негідників, ніж героїв, і Багров виявився переконливішим героєм, ніж міністр внутрішніх справ Столипін чи інші позитивні герої цього роману. Його муки перед виконанням убивства сповнюють тривогою і захоплюють читача, незважаючи на явну нелюбов до нього Солженіцина. У іншому місці роману оповідач висловлює своє ставлення до нього за допомогою прикметників, що тільки посилює яскравість цього персонажу. Багров описується, як слабкий, гріховний, як людина, схильна до гніву і образ, неглибока людина, особа, схильна до виправдання себе. Нам розповідається, що він убив Столипіна, бо вирішив, що той утискав євреїв. «Ненависть була в ньому такою сильною, що він відчував, що міг би вбити людину своїм поглядом через окуляри» 44. Мабуть, мимовільно Солженіцин повторює Льва Толстого, який висловлював (причому незрівнянно тонше) почуття чеченців до росіян, котрі зруйнували їхні села і засоби до життя. /234/

На відміну від цього, малюючи портрет Столипіна, Солженіцин ототожнює себе із захопленим російським спостерігачем. Образ Столипіна в романі вказує на те, що Солженіцин солідаризується з ним більшою мірою, ніж з будь-якою іншою особою нещодавньої російської історії. Глибока симпатія Солженіцина до Столипіна проявляється не тільки в детальному описі історії його вбивства та у відповідному нюансуванні його поведінки, але також, і перш за все, у використовуваному словнику. У описі Столипіна Солженіцин вживає прикметників яскравий, блискучий і білий, котрі цілком відповідають російській агіографії, у якій повно таких висловів. Столипін у сцені убивства справляє сильне враження: його наміри благородні, він любить російський народ і працює для його добра. Його фінальний жест — це благословення царя. Його літній костюм сліпучо-білий, він стоїть «твердо... з випнутими грудьми» — богатир нового часу, побратим Суворова і туркестанських генералів Гумільова, рятівник Росії. Його вбивця, зрозуміло, «подібний до змії... зловісної зовнішності... підозрілий і гострий на слово» 45. Ми вже мали страшних чеченців, слабкого Наполеона, відразливих поляків, а тепер — змієподібного єврея. На думку оповідача, «вираз обличчя убивці «поранив» [Столипіна] так само, як і куля». На відміну від Багрова, Столипін не почуває ненависті, але він має чутливе серце і страждає, коли йому не вірять. Оповідач каже, що, на жаль, куля, яка вбила Столипіна, також убила царську династію й саму Росію: це був перший із серії пострілів, яка завершилася розстрілом у Єкатеринбурзі.

Столипін, здається, справді був однією із тих рідкісних осіб у російській історії, які чинили опір корупції, що була невід’ємною рисою російських урядів. Він мав високу громадянську свідомість і, схоже, дуже любив Росію. На відміну від інших державних діячів тієї доби, Столипін хотів поліпшити долю російських селян, зберігаючи разом із тим владу держави. Загалом, він хотів зробити російську націю процвітаючим народом. Проте наміри Столипіна стосувалися тільки російської національності, і на спроможність народу здійснювати самоврядування він дивився песимістично. Два різні історики так описують вплив Столипіна на неросійські меншини й на громадянські свободи в Росії: /235/



«Столипін запровадив новий виборчий закон, який надзвичайно обмежував право брати участь у виборах.... Цей захід був явним порушенням конституції 1906 року, і його загалом не можна розглядати інакше, як державний переворот.

Тому Третя Дума була непредставницьким органом, створеним унаслідок державного перевороту і фальсифікації права на участь у виборах» 46.

«У Третій Думі, засідання якої відкрилися в листопаді 1907 року, було зведено до мінімуму представництва не-росіян і нижчих прошарків суспільства. Своїх представників не мали цілі географічні регіони, і тільки 15% населення зберегло право брати участь у виборах. У прикордонних територіях, у віденській губернії були зобов’язані обрати депутатами двох росіян, у ковненській — одного. Зменшилася кількість українських, білоруських і литовських представників. Тоді як один представник від європейської частини Росії представляв 250 000 виборців, то його колега від конгресової Польщі (тобто Польщі в кордонах, визначених Віденським конгресом 1814 — 1815 років — Примітка перекладача) — 750 000.... Скарги [поляків] на те, що їх вважали за громадян другого сорту, різко засуджував прем’єр Петро Столипін, який казав їм гордитись тим, що вони є російськими суб’єктами» 47.


Політичне маневрування Столипіна є сумним прикладом того, як російська імперія домагалася добробуту росіян коштом колонізованих народів і водночас виставляла тиранічних колоніалістів як зразок чесності й непідкупності. Постколоніальні критики прискіпливо переглянули зображення історії в західній літературі, виявляючи подібні до цього приклади імперського самоствердження й колоніальної марґіналізації; письменники — представники корінних народів постколоніальних Африки, Азії й Латинської Америки — поглибили цей розгляд, і Воул Сошка [Wole Soyinka] та Дерек Волкотт [Derek Walcott] одержали за свої праці Нобелівську премію. Колишні білі колонії великих європейських країн, такі, як Канада, Нова Зеландія, Сполучені Штати Америки та Австралія, сформували свою власну думку в літературі, політиці та суспільному житті, відмінну від думки метрополії. Однак у романі Солженіцина замовчуються наслідки столипінських реформ для тих, хто не вважав, що вони належать до російської національності. Небажання письменника ввести до /236/ наративу історію національних меншин особливо вражає у світлі того факту, що на час написання цього твору радянська російська імперія вже розпадалась на частини. Якщо суспільне середовище англійських письменників XIX століття було міцно захищене ще не розхитаною британською імперією, то Олександр Солженіцин писав свої твори в час, коли Російська імперія (в її радянському втіленні) тряслася, хиталася й починала руйнуватися.

Підсумовуючи, можна сказати, що російські письменники пізнього радянського і раннього пострадянського періоду у своєму розумінні складної політичної й етнічної ситуації в країні не вийшли за межі XIX століття. Англійці навчились проводити необхідну тонку межу, а російські письменники й далі з неусвідомленою брутальністю поселяють своїх героїв у різних точках Російської Федерації, і вони накладаються на «російський» суспільний простір, що мав би, принаймні частково, бути наповнений голосами, які відображали б думку корінних мешканців. Інтерпретатори краху радянської імперії ще не сформували критичного підходу до моделі Росії як непорушно імперіалістичної держави, що призвела до збезлюднення етнічно російських земель, переселяючи росіян у ті регіони імперії, в яких вони навряд чи почувалися рідними. Щоб утримати «білі колонії» від вимог здійснювати контроль за своєю долею, намагались наситити їх досвідом московитів, витісняючи водночас присутність і досвід корінного населення. Для закріплення влади Москви над відповідними територіями такі письменники, як Распутін і Солженіцин, рухаючись проти природного плину часу, викликають в уяві образ імперії, ідентичної з етнічно російською землею, хоча й існуючою на околицях культурного простору. У їхніх книжках оповідач, точкою відліку якого є Москва, утримує привілейоване становище як виразник імперських поглядів, і його монолог робить невидимим імперське втручання в географічну й культурну периферію. Бажане з соціального погляду становище в центрі імперії, яке дає ширші права, формує особливе ставлення до периферії, котру розглядають через окуляри, запропоновані центром, як у Саниному баченні сибірських ночей у творі Распутіна «Живи і пам’ятай».

Ігнорування в романі «Серпень чотирнадцятого» теми /237/ основних національних меншин у російській імперії може бути однією з причин того, чому він так швидко став «застарілим». Солженіцин відмовлявся визнати, що величезні розміри імперії та наявні в ній етнічні відмінності були головними чинниками такого розвитку подій. Солженіцин відмовлявся бачити складну проблему російського імперіалізму, хоча з ентузіазмом розглядав у своїх романах і есе різноманітні ризиковані теми. Він риторично запитував, чому Росія створила величезну систему Гулагу, але не помічав підйому національного самоусвідомлення в імперії і не розумів, що неможливо утримувати так багато націй разом у спосіб, який відрізнявся б від того, що його застосовувала радянська влада. Він казав про зрадництво деяких меншин, але не про їхнє прагнення до свободи. Такі письменники, як Распутін, безперечно, інтелектуально поступаються Солженіцину і їхні мовні та концептуальні горизонти повністю обмежені гаслами і сконструйованими традиціями «Імперії». Тому через них не варто особливо засмучуватися, але від Солженіцина можна було б сподіватися чогось іншого.

Більш чи менш свідомо керований рух за об’єднання етнічно російських земель і «білих колоній» Росії та її національних меншин був невід’ємною рисою російської літератури в пізній радянський період. Російські письменники, які сприймають Сибір так, неначе це комора із запасами для центральної Росії, пишуть у класичному імперському стилі, створеному західними письменниками, котрі свого часу дивилися на Африку й Азію як на сіни і комору англійської та французької держав. Література усуває корінні народи Сибіру з мальованої нею картини, причому не тільки сучасної, а й історичної, тоді як російськомовним поселенцям відмовляють в уяві та хоробрості, необхідних для того, щоб домогтися самостійності. На євреїв продовжують дивитися через імперські окуляри. Пізня радянська й рання пострадянська російська література демонструє свою неспроможність визнати, не кажучи вже про обговорення, проблем, які перебували на інтелектуальному порядку денному Заходу протягом півстоліття.

Відмова російських письменників порушувати проблеми імперії тісно пов’язана й зі збідненням російської мови в концептуальному плані протягом часів комунізму. Якщо /238/ ми подивимось на примітивну дидактику «сільських письменників», то побачимо, що використовувані ними метафори, які стосуються села, знецінилися через їх надмірне застосовування в XIX столітті. «Сільські письменники» звертаються до російських читачів, які не знають іншої лояльності, крім біологічної й родової, і прагнуть зміцнити ці почуття замість того, щоб відкривати нові горизонти. Той вид націоналізму, розвиткові якого сприяють ці письменники, вигідний не росіянам як індивідуумам, а російській державі.

Риторика влади, яка постійно використовувалось у російській літературі, супроводжується риторикою доброчинності стосовно завойованих земель. Від захоплення Росією територій страждають не корінні жителі цих територій, а росіяни, — такий висновок можна зробити з опису Валентином Распутіним російських поселень у Сибіру. Це простодушне зображення імперіалізму, якому бракує усвідомлення власних злочинів. Якщо негри та жителі Сходу в творах Джозефа Конрада мовчали, то принаймні з інтонації оповідача можна було зробити висновок про те, що вони мають що розповісти. Натомість у Распутіна, Рибакова, Астаф’єва та Солженіцина немає навіть тіні такої думки. Що стосується російських імперських володінь, то сьогодні російський читач стикається з лінґвістичною й літературною ситуацією, коли переважає монолог сили, яка сама себе не усвідомлює. Російська мова нині перебуває на такій стадії, що виключає — немовби органічно відкидає — концепції та ідеї, несумісні з повним прийняттям Росії як «Імперії». Вважається, що всі важливі події та життя в межах Російської Федерації відбуваються в Росії і що національні меншини вдячні їй за ті блага, які вона дала їхнім культурам. Для письменників пізньої радянської доби незмінність і непорушність цієї найголовнішої концепції — Росії — є абсолютно очевидною. Ці письменники кажуть нам, що Росія — це магніт, який притягує до себе членів інших етносів. Як міг би сказати Гомі Бгабга, вже сама настирливість цієї арґументації є ознакою тріщини в будівлі імперської безпеки. Десь поза голосними заявами про єдність ховається усвідомлення того, що така величезна й неоднорідна територія не може за умов демократії й загальної письменності утримуватись тривалий /239/ час як унітарна держава. Можливо, це болісне усвідомлення і лежить в основі прагнення за будь-яку ціну захистити цю єдність і писати твори, що мають на меті запобігти або затримати її руйнування.












ПРИМІТКИ


1. Е. М. Thompson, Understanding Russia: The Holy Fool in Russian Culture (Lanham, MD: Univ. Press of America, 1987), 101-102.

2. Victor Mote, Siberia (Boulder, CO: Westview, 1998), 39.

3. Там само, 6.

4. George Kennan, Siberia and the Exile System, vol. 2 (London: James Osgood, 1891), 266.

5. В. С. Новиков, Илья Глазунов (Ленинград: Аврора, 1989).

6. Сказ є типово слов’янською формою наративу, в якому уявний оповідач є менш розумним чи менш освіченим за середнього уявного читача. Прикладами сказу є «Шинель» Миколи Гоголя (1842) та, у польській літературі, «Мемуари» Яна-Хризостома Пасека, написані наприкінці XVI століття і вперше повністю опубліковані у 1836 р.

7. Валентин Распутин, Уроки французского. Повести и рассказы (Москва: Художественная литература, 1987), 73.

8. Mote, 59.

9. Kennan, vol. 1, 280.

10. Распутин, Сибирь, Сибирь... в Собрании сочинений, т. 3 (Москва: Молодая гвардия, 1994), 25; і Kennan Sr., vol. 1, 280.

11. Распутин, т. 3, 37.

12. Kennan, vol. 1, 82.

13. Распутин, т. 3, 23.

14. Kathleen Hughes, Booklist, 1 June 1996.

15. «Он слышит, как приближается к нему стрела с черными перьями. Он не щадит себя в темном — рукопашном — бою». Распутин, Сибирь, Собрание сочинений, т. 3, 16.

16. Там само, 15.

17. Mote, 59.

18. Распутин, т. 3, 18.

19. Там само, 21.

20. Там само.

21. Там само, 29, 19.

22. Mote, 174-175.

23. Mote, 179.

24. Распутин, т. 3, 282.

25. W. John Cieslewicz, «A History of the Russian Gold Mining,» Sarmatian Review 5, no. 4 (December 1985), 1-4.

26. У 1963 p. в Евенкійському національному окрузі проживало 11 тисяч чоловік, здебільшого евенки. Решта евенків (14 тисяч) жила по сусідніх територіях. Энциклопедический словарь, 1964, т. 2, 683. Згідно з даними перепису населення 1970 p., тунгусів або /240/ евенків налічувалося 25 тисяч. The Cambridge Encyclopedia of Russia and the Soviet Union (1982), 72.

27. Рибаков пише про «тунгуський, монгольський (!) оскал на обличчі Лукешки, місцевої дівчини з села, в якому жив Саша Панкратов. Children of the Arbat. Переклад: Harold Shukman (Boston: Little, Brown, 1988), 355. Інші цитати взяті з цього перекладу. Анатолий Рыбаков, Дети Арбата (Москва: Советский писатель, 1987), 244. Інші цитати взяті з цього видання російською мовою

28. Rybakov, Children of the Arbat, 139.

29. Там само, 340, 354, 356, 452 та Рыбаков, Дети Арбата, 242-245.

30. Rybakov, Children of the Arbat, 357, та Рыбаков, Дети Арбата, 245.

31. Рыбаков, Дети Арбата, 245.

32. Распутин, т. 3, 222.

33. Mote, 58.

34. Аналіз повісті «Живи і пам’ятай», зроблений Віктором Астаф’євим, зацитований у книжці: Валентин Курбатов: «5 тебе и вокруг: Предисловие», Валентин Распутин, Уроки французского, повести и рассказы (Москва: Художественная литература, 1987), 7. Цю інтерпретацію повторено в: Christel Lane, The Rights of Rulers: Ritual in Industrial Society: The Soviet Case (Cambridge: Cambridge Univ. Press, 1981), 23.

35. Распутин, Последний срок, Прощание с Матерой, Пожар (Москва: Советская Россия, 1986), 376.

36. Так Бернард Семмель та Ірфан Габіб описують відносини між Ямайкою і Великою Британією. Цитується в книжці: Said, Culture and Imperialism, 130, 345.

37. «Их было тысячи и тысячи — ублюдков, костоправов, психопатов, чванливых самозванцев, и все они, начиная от инквизитора Торквемады, дубиной проламывавшего неразумным черепа, чтобы вбить в них самую справедливую веру в господа бога, от конкистадоров, миссионеров, божьих слуг и всевозможных благодетелей, пекшихся о «свободе» и «чистоте» души человеческой, до припадочного фюрера и великого кормчего упорно пытались искоренить людские «заблуждения». Виктор Астафьев, Повести и рассказы (Москва: Советский писатель, 1984), 684.

38. Harmon Tupper, To the Great Ocean (Boston: Little, Brown, 1965), 29. Цитується в Mote, 44.

39. «Пора и нам, пора благоговейно, строго и вслух назвать свою путеводную, уже беззакатную звезду, единственно способную вдохновить наш народ на титанический подвиг воскрешения бедствующей Отчизны. ...Священное, все еще полузапретное имя этой звезды давно на уме у всех — РОССИЯ». И. Печкин, плакат під назвою «Слово про вічне» [«Слово о вечном»] (Москва: Панорама, 1990).

40. http://www.csdl.tamu.edu/bushlib/firstlady/activities/wellesley.html (Коментарі Раїси Горбачової).

41. Цитується за книжкою Clifton Fadiman, ed., Living Philosophies: /241/ The Reflections of Some Eminent Men and Women of Our Time (New York: Doubleday, 1990).

42. Vera Tolz, «Conflicting ’Homeland Myths’ and Nation-State Building in Post-communist Russia,» Slavic Review 57, no. 2 (Summer 1998), 267-94.

43. «On Developing a Patriotic and Monarchical Spirit» (1911) in Snyder, 167.

44. Aleksandr Solzhenitsyn, August 1914, переклад: H. Y. Willetts (New York: Farrar Straus, 1989), 528.

45. Там само, 605.

46. Seton-Watson, 627.

47. Piotr Wandycz, The Lands of Partitioned Poland (Settle: Univ. of Washington Press, 1974), 319. Ім’я Столипіна асоціюється також з винаходом спеціальних залізничних вагонів, призначених для перевезення в’язнів до тюрем і таборів праці. Ці вагони мали заґратовані двері й не мали вікон, які виходили б назовні, а тільки заґратовані вікна, що виходили в коридор. Іззовні ці вагони виглядали дуже подібними до звичайних, оскільки їхні сторони без вікон були зроблені таким чином, що здавалося, ніби неіснуючі вікна зачинені віконницями. Anatoly Marchenko, My Testimony, переклад: Michael Scammell (London: Pall Mall Press, 1969), 15-16.









Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.