Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Ева Томпсон. Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм. — К., 2006. — С. 312-346.]

Попередня     Головна     Наступна





7. ДЕКОНСТРУКЦІЯ ІМПЕРІЇ: ЛЮДМИЛА ПЕТРУШЕВСЬКА



Постколоніальна теорія ґрунтується на припущенні, що тексти, поряд із іншими своїми функціями, є інструментом імперської влади. Художня література захищає цю владу за допомогою символічних систем і таких тлумачень Інших, які возвеличують і прославляють Центр. Як правило, імперська література наповнена героями-переможцями, успішними командирами й господарями землі, які здатні досягти керівного становища у суспільстві, а також великими оповідями про культурну та політичну міць. Нагромадження текстів, що формують ті чи інші позитивні образи та уявлення Центру, створює однорідну культурну базу, на яку спираються колоніалісти. Такі тексти є провідниками реалізації їхньої влади. Пушкін закликав до російської цивілізуючої присутності на Кавказі, Солженіцин помістив на передньому плані російський шпиталь у безликому в усьому іншому Ташкенті, Распутін у черговий раз заявив про законність російської присутності в Сибіру, а Толстой створив привабливу атмосферу дому Ростових, яку стали ідентифікувати з типовою картиною російського сімейного життя. Учені та письменники радянської Росії скористалися можливістю в більш політизованій формі возвеличувати російські здобутки як минулих століть, так і сьогодення, ще глибше занурюючись у суперечливі погляди і образи.

Для розхитування цієї влади та викриття її епістемологічних хиб необхідно контрапунктними голосами впроваджувати дискурс іншого роду, який заперечує трубадурам імперії й проливає світло на пригноблених людей, місця, традиції, події та образи. Останніми роками почали з’явля-/313/тися письменники, чиє бачення Росії радикально відрізняється від тих твердих імперських переконань, якими проникнуті тексти, що обговорювалися досі в цій книжці. Здається, ці письменники усвідомлюють, що російська імперська ідентичність держави зазнає змін. Окремі із російських жінок-письменниць випереджають інших у діяльності з руйнування імперського простору в художній літературі. Замість того, щоб оспівувати славетне минуле, вони пишуть про жалюгідність теперішнього й принижують величний імперський образ картинами російських невдач. Показуючи відсутність зв’язку між жінками й державою, жінками та імперією, такі письменниці, як, наприклад, Людмила Петрушевська чи Тетяна Толстая, запрошують російського читача до пошуку свого місця за нових умов. Політична письменниця Валерія Новодворська ще більш пряма: вона переконує росіян облишити імперські плани й дозволити малим народам підняти власні прапори, писати власну історію й робити власні помилки — коротше кажучи, відмовитись від колоніалізму.

Одним із проявів фемінізму є те, що жінка за своєю суттю Інша. У певних відношеннях вона залишається аутсайдером навіть за умов імперської сили. За незначними винятками, вона позбавлена багатьох привілеїв, що їх дає імперія 1. Заняття, пов’язані із захистом імперії та дипломатичною діяльністю, були прерогативою чоловіків, так само, як і відповідні права. Якщо мужчини присвоїли собі етіологію й вигоди імперського правління, то жінки були змушені платити реальну ціну за те, що на перше місце ставилося благо держави, а не особисті чи родинні блага. У Росії жінки були змушені платити особливо високу ціну, але мали дуже незначні права, незважаючи на формальну рівноправність статей, яку проголосила радянська система, і на законні права успадкування, якими користувались у царській Росії жінки вищих класів. Це підтверджують відповідні цифри: порівняно із Західною Європою в Росії було мало визначних жінок у політиці та мистецтві як за царату, так і за радянської влади. Водночас збирання імперією земель забирало енергію чоловіків, які могли б її витрачати на сімейне життя й допомогу жінкам у вихованні дітей і в домашній роботі. Це створювало умови для відчуження. /314/

У наративах, метою яких було сприяння розбудові імперії, таких, як у Пушкіна чи Лермонтова, жінки розташовуються десь на неясних околицях головної теми розповіді. Вони є декоративним орнаментом, що прикрашає пейзаж, або засобом зробити життя чоловіків легшим. Бела повинна була зникнути, щоб дати змогу Печоріну й Максиму Максимовичу далі виконувати своє завдання — завойовувати Кавказ і спостерігати за місцевими «дикунами». Татьяна стає дружиною — трофеєм для генерала, який відзначився в імперських аґресивних війнах. Архетипна російська жінка, яка є об’єктом мрій Максима Максимовича, не має претензій на участь у громадському житті. Навіть жінки із «Війни і миру», різні та начебто сильні, фактично є безмовними спостерігачами війни з Наполеоном і чоловічих спроб реформувати державу. Російський імперський проект ніби обтікає навколо них, але їх не торкається. Хоча в російській літературі є наратив про сильну жінку (яка зазвичай виступає як антипод так званого «зайвого» чоловіка), у справах, що стосуються імперії, жінки слабкі та підпорядковані чоловічому бажанню здобути владу.

Звичайно, російські жінки в дечому виграли від імперського проекту. Кордони імперії були далеко від етнічних російських земель, створюючи безпечне середовище, в якому жінки та матері могли розвивати свої інстинкти збереження домашнього вогнища. Цього чинника не можна применшувати: безпека домівок, якою могли користатися російські жінки, була справжньою цінністю й давала російським сім’ям права подібні до тих, які мали англійські, але не чеченські, узбецькі чи українські сім’ї. Не можна недооцінювати також «середовища сили», створеного імперією: все російське мало користь від російської сили, і серед тих, хто цим скористався, були й декілька активних у суспільному житті жінок. Популярність Зінаїди Гіппіус за кордоном була забезпечена імперією в тому розумінні, що її іноземні шанувальники та біографи дивились на неї як на один із елементів великої потуги; якби вона була сербкою чи албанкою, кількість її шанувальників могла б різко скоротитися. Декілька письменниць у Росії могли, так само, як і чоловіки, працювати за сприятливих умов імперської величі 2.

Однак більшість жінок цього не робили. Це була гірка /315/ правда радянської Росії, де жінки скоро виявили, що проголошена свобода трансформувалась у подвійний обов’язок удома й на роботі. Доля радянських жінок ілюструється відомими всім бригадами на московських вулицях, де пара жінок відкидає лопатами сніг під пильним поглядом наглядача-чоловіка. Присутність жінок у законодавчих органах Радянського Союзу ніколи не була вищою за 10%. Катерина Фурцева була єдиною жінкою за весь час існування Політбюро ЦК КПРС, яке складалося з 14 членів. За часів Сталіна й пізніше житлова площа, на яку громадяни мали право, становила шість квадратних метрів на особу; як ілюструє п’єса Петрушевської «Уроки музики», не всім жінкам щастило мати хоча б такий привілей. Тоді як мільйони російських чоловіків прагнули кар’єри на військовій службі, що давало право на отримання квартири й навіть на поїздки за кордон, жінки були здебільшого прив’язані до своєї житлової площі в містах і містечках. Невидима стеля для жінок — адміністраторів, лікарів, дипломатів і партійних працівників була реальною та незмінною, і радянська статистика відображає постійну гендерну дискримінацію в радянському суспільстві.

Саме ця вражаюча відмінність жіночої долі у величезній успішній імперії привертає увагу і є головною темою творів Людмили Петрушевської. Її повісті та п’єси різко контрастують із панорамами російських міст і сіл письменників-чоловіків. Також вона цілком відрізняється від таких письменниць, як Анна Ахматова, чиї ліричні вірші оспівують глибокі почуття, але політичні поеми якої є фактично гендерно нейтральні. Героїні Петрушевської не знають нічого про географію імперії, яка забезпечує великі можливості, та про пов’язані з цим різноманітні права. Політика перебуває за межами їхнього світогляду. На відміну від Олега Костоглотова вони не бачать «широкої рідної країни», котра радо вітає кожного освіченого росіянина безліччю занять і завдань, що мають бути виконаними. Простір для діяльності чоловіків може бути безмежним, однак жінкам у найбільшій країні світу його постійно бракує. Подібно до Костоглотова жінки Петрушевської — зовсім не дурні, але вони обтяжені сімейними обов’язками, нестачею грошей і тією гнітючою втомою, яку породжує брак здобутків. Вони не мають тієї політичної енергії, яка /316/ надихає дисидентів Рибакова та Солженіцина, а їхня нездатність виявити ініціативу й скористатись можливостями є навіть більшою, ніж у сільських неосвічених чоловіків — героїв Распутіна.

Тексти Петрушевської позбавлені імперської текстуальності, яка характеризує літературні твори практично кожного російського письменника. Критики зауважили, що її твори сповнені відчуття катастрофи 3. Її жінки обмежені квартирами радянських будинків: вони мають спільні кухні, ванни, коридори та вхідні зали. Їхнє життя анітрохи не імперське — найбільшою мрією для них є власна кімната, і ця мрія перебуває у прикрому контрасті із величезними територіями, завойованими їхніми чоловіками. Вони часто опиняються в безвихідних ситуаціях. Розповіді Петрушевської про цих жінок завжди є фрагментарними, їм бракує початку та кінця, трохи подібно до життя Зіди — коханки Саші Панкратова, яка належала до тубільного населення, в «Дітях Арбату» Анатолія Рибакова. З ними ніколи не трапляється нічого незвичайного, вони з’являються нізвідки й зникають невідомо куди. Їхні думки дрібні й живуть вони в тісному світі. Їхні життя дезінтеґровані. Єдина боротьба, яка їх цікавить, полягає в боротьбі між членами сім’ї за додатковий простір, фізичний і психологічний.

Героїні Петрушевської — це переважно жінки віком від двадцяти до сорока років, заміжні або ні, бездітні або, частіше, матері дитини, яку вони без пам’яті люблять. Зазвичай є лише одна дитина. Іноді вони перебувають у надто великому відчаї та надто бідні, щоб дати комусь життя: в «Уроках музики» вагітна Надя намагається вчинити суїцид і народжує неповноцінну («безголову») дитину. Нікого це, ясна річ, не обходить. Чоловік чи коханець є віддаленою фігурою. Він чи то залишив свою сім’ю, байдужий щодо свого обов’язку, чи то має ще десь іншу «справжню» сім’ю, як Микола Петрович у оповіданні «Троє дівчат у блакитному». Жінка самотня, навіть якщо вона має маму чи свекруху, братів, сестер або друзів. Самотність жінок за радянської системи є темою, до якої Петрушевська звертається часто і яку аналізує глибоко. Наташа в оповіданні «Сира нога, або Зустріч друзів» та Іра в «Трьох дівчатах у блакитному» живуть у пронизливій самотності. Жінки Петрушевської страждають від бідності, занедбаності та /317/ гнітючої нестачі фізичного простору, потрібного для того, щоб жити, лягати спати, ховатись, коли приходить нещастя. Часто вони буквально не мають місця, аби переночувати. Їх батьківські квартири переповнені й пріоритети сильно перекошені в бік чоловіка в сім’ї, неважливо, чи він є чоловіком чи сином. Їхні коханці не забезпечують місця, де можна було б розвиватися; вони готові використати жінок сексуально, але не хочуть брати на себе обов’язків, пов’язаних із спільним життям.

Ці часті описи гнітючої нестачі місця, в якому можна розвиватися та вдосконалюватися, руйнують міф монументалізму, що його так плекає російська культура. Пам’ятники російським героям війни, які є чи не в кожному російському місті й селі, зазвичай складаються із більших, ніж у житті, постатей із могутніми грудьми й високо піднятими головами, сучасних богатирів і вічних переможців, котрим поступаються інші народи та держави, як у відомій сцені, що завершує першу частину «Мертвих душ» Гоголя. Характерною ознакою російської й радянської архітектури є монументалізм. Петро II наказав покрити свій Петергоф листовим золотом для демонстрації імперського духу, тоді як Сталін мав пристрасть до спорудження найбільших і найґрандіозніших будівель, театрів і річкових дамб.

У радянські часи перехід вулиці чи площі в Санкт-Петербурзі чи Москві був певного роду прогулянкою. Вулиці двох російських столиць зовсім не схожі на зручні перехрестя вулиць у європейських містах, які забезпечують комфортне міське життя. У західних містах, незалежно від їх величини, є небагато місць, де вуличні світлофори не запрошували б пішоходів до переходу на протилежний бік за достатньої безпеки, та мало площ, яких не можна було б швидко перейти. У діловій частині міста земля занадто дорога, щоб можна було розбивати Грандіозні площі перед міністерствами чи іншими громадськими будівлями. Просторова уява європейців зберігає в собі пам’ять про середньовічну міську площу, яка забезпечувала зручний доступ з усіх боків. Така просторова пам’ять не збереглася в Санкт-Петербурзі чи Москві. Петербурґ був побудований значно пізніше від того, коли містобудування за середньовічними зразками вийшло з ужитку, а в плані ділової частини /318/ Москви надто відчувається походження Кремля як воєнної фортеці, спорудженої італійцями. З одного боку Зимового палацу в Санкт-Петербурзі видніється величезна площа, добре придатна для військових парадів, які колись там і відбувалися. При цьому не мало значення, що поруч було інше місце для військових парадів — Марсове поле. Якщо прогулюватися по Невському проспекту Санкт-Петербурґа в напрямку до Неви, почавши цю прогулянку біля Зимового палацу, то, щоб дістатися мосту, доводиться сміливо долати кілька небезпечних переходів. Потім, пройшовши тремтячими ногами ще з милю чи близько цього, потрібно затратити додаткових 15 хвилин, щоб дібратися до наукового архіву в «Пушкінському Домі», розташування якого можна описати словами як «зразу за Невою». Проектувальники Москви ліквідували багато вуличних переходів, заохочуючи перехожих натомість використовувати підземні переходи. За радянських часів московські вулиці мали, як правило, більше смуг, ніж американські швидкісні дороги. Вони були незручними як для пішоходів, так і для сполучення. У центрі Москви досі повно Грандіозних споруд, непривітних до пішохідних туристів і позбавлених затишку й міського духу. Вплив минулого є однією з причин цього культу великих розмірів; метою було явно вразити ціною незручностей не тільки для перехожих, а й для кожного, хто тут працював і хотів би, можливо, пообідати в бістро, розташованому на другому боці вулиці (правда, що й такі бістро були дуже нечисленними). Американські міста є чимось середнім між російськими й європейськими містами щодо громадського духу й зручності для родинного проживання, але вони замінили свої порівняно некомфортні ділові частини міста на пригороди, в яких однородинні будинки розташовані за обсадженими деревами шляхами, що дає змогу забути про міські центри з хмарочосами. Російським замінником таких пригородів є ряди гігантських багатоквартирних кварталів.

Монументалізм має свою паралель і, можливо, стимул у широких географічних просторах Росії. Проста згадка про Сибір у «Братах Карамазових» навіює думки про величезні можливості. Хоча Дмитро Карамазов відкидає пораду про переселення в золотоносні поля Якутії, її уявні обриси /319/ надають роману Достоєвського виміру таємничості, пов’язаної з місцем, де ті, хто опинився у складному становищі, можуть знайти притулок і можливості, щоб розпочати нове життя. Для Родіона Раскольникова із «Злочину і кари» така можливість стає дійсністю в Сибіру. У радянській пісні є слова: «Широка страна моя родная». «Широта» є предметом ужитку, який росіяни привласнили і яким можна було, і все ще можна, вільно користатися, якщо ти росіянин. Як писала Валерія Новодворська в нарисі, про який ідеться нижче, росіяни завжди мали «тонни географії» 4. 28 липня 1998 р. колишній російський міністр у справах середнього та малого бізнесу Ірина Хакамада радила дружинам страйкуючих шахтарів Воркути поповнювати свої харчові запаси ягодами та грибами, зібраними в безкраїх лісах російської Півночі 5. Хоча якою економічно безграмотною є ця порада в посткомуністичний час, вона важлива як ствердження вигід від контролювання майже однієї шостої частини земної кулі. Вона довірливо нагадує злиденним страйкуючим робітникам, що в найгіршому разі вони все-таки зможуть вижити за рахунок землі, не тільки збираючи місцеві лісові дари, а й обробляючи невеличкі ділянки землі, які кожен міський мешканець чи колгоспник можуть мати практично задаром. У Російській Федерації кількість акрів лісу, яка припадає на одного жителя країни, досі є найвищою у світі. 30 липня 1998 р. агентство Рейтер повідомило, що «Росія годує себе за рахунок дач — будиночків у селі, де працівники, яким упродовж місяців не платять заробітної плати, проводять свої вихідні, вирощуючи картоплю, щоб мати змогу долати труднощі, поки підприємства не виплатять їм заборгованих грошей і економіка не стабілізується після півдесятилітньої кризи». Хоча такий спосіб виживання за умов економічної кризи і не сприяє розвитку російського промислового виробництва, він дає змогу запобігти голоду й повній руйнації суспільства.

Надлишок російської території дає не дуже численному населенню країни різноманітні вигоди. Російські письменники-чоловіки загалом користалися художніми можливостями, пов’язаними з безмежними просторами їхньої країни. Монументалізм в архітектурі має своє відлуння і в художній літературі, що доведено романтичними /320/ пригодницькими оповіданнями й символістськими поезіями та повістями, як-от «Капітанська донька» Пушкіна, «Скіфи» Блока чи «Санкт-Петербурґ» Белого. У величній системі, створеній уявою цих письменників, можуть відбуватися великі події — і вони відбуваються.

Тому впадає в око швидкість, з якою скорочується імперський простір у творах Петрушевської. Тісні квартири, в яких проживають її героїні з вищою освітою, різко контрастують із масштабними подіями в суспільному та домашньому житті попередніх російських персонажів. У оповіданнях і п’єсах Петрушевської немає ні монументів, ні священних територій, подібних до тих, що їх російські письменники-чоловіки використовували для прославлення російської національної ідентичності, нічого, що нагадувало б читачеві про славу російської історії. Російська уява традиційно насолоджувалась «неозорою Руссю», як у вірші Гумільова «Мужик»; від Пушкіна до Солженіцина росіяни гордилися величезною територією своєї країни так само, як інші народи гордяться товарами, які вони виробляють. Ця гордість зникла у Петрушевської. «Неозорої Русі» ніде не можна знайти в її світі. Її героїні назавжди прив’язані до своїх маленьких пічок у найманих кімнатах, їхня уява вже не працює в такий спосіб, щоб можна було привласнювати великі території для власного використання. Вихід за межі цього світу — поїздки на Далекий Схід, Сибір чи Камчатку, приносить особисті нещастя героїням, як у «Сітках і пастках», тоді як надії на більш бажаний чужоземний простір поблизу Балтійського моря справджуються тільки незначною мірою. Петрушевська дає зрозуміти, що російські жінки навряд чи мали велику користь від імперських завоювань російських чоловіків.

Імперська традиція в Росії охоплює паради, прапори й міфологію Москви як центрального об’єкта гарячої любові, що її росіяни мають почувати до своєї «рóдины» / «отечества». У творах Петрушевської цей символізм зруйнований тривіалізацією та висміюванням. Відбувається переосмислення головних змістів. Жінки не прагнуть будь-що поїхати до Москви, як героїні п’єси Чехова; багато хто з них там і живе; до того ж вони здобули освіту й роботу, про яку жінки Чехова могли тільки мріяти. Однак їх життя є навіть більш нещасливим, ніж трьох сестер у /321/ п’єсі Чехова. Вони давно позбулись райдужних надій. Вони ніколи не беруть участі в громадському житті. Ніхто не показує краще, ніж героїні Петрушевської, всезагальний провал комуністичної пропаґанди, яка намагалась перетворити кожну людину в політичну одиницю. Міфологія імперської столиці їх не стосується; у її текстах немає жодних ознак чарівності проживання в Москві. Столиця є просто місцем для проживання, міським центром, де хтось заробляє собі на життя, а його знайомі проживають у таких самих умовах. Мрія про Москву не замінена мріями про життя за кордоном: жінки Петрушевської не бажають подорожувати за кордон, вони також не мріють про переїзд до іншого міста, де життя могло бути кращим і легшим. Такі мрії просто є поза «діапазоном їхніх мрій». Якщо віддалені місцевості й згадуються, їм бракує конкретності; вони безликі, подібно до місячних пейзажів, що виключають нормальне життя; або ж вони є просто мітками на карті, з яких хтось прибуває чи до яких хтось їде без користі для себе, як, наприклад, Ольга із «Сирої ноги...», яка бере свою дитину, дівчинку Віруню, до субарктичної Воркути. Уявна влада, яку зазвичай застосовували російські письменники, використовуючи віддалені місця на карті імперії, цілком відсутня. Згадка про ці місця не супроводжується спалахом надії. Спогади, пов’язані з ними, проходять у творі зловісним лейтмотивом і пророкують нещастя і страждання. Віддалені місця не справджують сподівань, і люди повертаються звідти з розбитими надіями, як Ольга. В «Уроках музики» якийсь Іванов напивається й каже у відчаї, що він «завербується на Північ». У «Сітках і пастках» батьки героїні не можуть допомогти їй, тому що живуть «на Далекому Сході». У оповіданні «Бідне серце Пані» від’їзд на Північ після аборту символізує безнадійну долю некваліфікованої робітниці Пані. У цих оповіданнях часто згадується про масштабні заходи царської й радянської влади, пов’язані із переселенням російського населення до Азії, що призвело до обезлюднення центральної Росії й розпаду сімей і зв’язків, які забезпечували підтримку й допомогу.

Однією із переваг імперського бачення є масштабність, яку воно може забезпечити. Імперське око може бачити далі, ніж око мешканця маленької держави Кавказу, /322/ Середньої Азії чи, наприклад, Балтійського узбережжя. Не випадково світові історії писались особами, які походили з імперій. Хоча Російська імперія не дала творів із таким широким і всеохопним баченням, як твори, написані уродженцями французької, британської, іспанської та німецької імперій, її освічені мешканці мали можливості «тримати свої руки» на світовому політичному та економічному пульсі. У «Війні та мирі», навіть у «Раковому корпусі», росіяни є учасниками світової історії. Тим більш разючим є звуження горизонтів, помітне у світі Петрушевської, який не відає нічого про ці імперські переваги. Її Росія абсолютно неімперська, хоча під час написання цих оповідань ще не настав явний занепад. Не тільки горизонти звузилися; відсутнє також усвідомлення своїх привілеїв і перспектив.

У «Війні і мирі» є сцена, де діти Ростових і їхні товариші в дитячих забавах із сміхом і криками вбігають до вітальні. У оповіданнях і п’єсах Петрушевської діти ніколи не бігають і значно менше сміються — і не лише через те, що комунальні квартири не забезпечують для цього місця. У оповіданні «Час ніч» маленький хлопчик Тіма пробує повзати по чиїйсь чужій квартирі, торкаючись предметів, які його цікавлять. Його власна однокімнатна квартира йому давно знайома. Його сварять за надмірну жвавість і наказують сидіти спокійно. У «Трьох дівчатах у блакитному» відносний простір на дачі спонукає дітей радше до бійок одне з одним, ніж до спільного вивчення довкілля. Отож географія Петрушевської дуже сильно відрізняється від тієї, яка фігурує в російських письменників-чоловіків. Вона стосується малих частин етнічної Росії: міст, містечок і в їхніх межах декілька вулиць, іноді гастроному, — і в так накреслених обов’язкових межах її героїні мусять проводити багато годин майже кожного дня, щоб потім повертатися до ліжка, яке стоїть надто близько до ліжок інших людей. Нечисленні предмети розкоші, які зустрічаються в цьому світі: машини, хутра, ресторани й театри перебувають поза сферами досвіду цих героїнь, які, зрештою, належать до середнього класу (це розвінчує ще одну вигадку, а саме: що радянські люди часто відвідують театри і є завзятими читачами класичної літератури). Поїздка в таксі є подією, яку запам’ятовують і про яку згадують, /323/ як у «Сирій нозі». Прогулянка із чоловіком, який має автомобіль, є пригодою, що може змінити життя, як у «Трьох дівчатах у блакитному». Навіть метро, яке є розкішшю, доступною для всіх москвичів, відіграє незначну роль; чомусь поїздки в метро, настільки улюблені туристами, залишають героїнь письменниці байдужими.

Накреслення художнього простору в оповіданнях Петрушевської суперечить характеру російських літературних традицій та очікувань. Хоча декілька її героїнь мають дачі, придатні як житло, більшість їх не мають, чи принаймні, ми про них не знаємо. Що ми знаємо — це те, що є малесенькі притулки від дощу та холоду без окремої спальні (не кажучи вже про другу ванну кімнату), — тобто простір, у якому мешканці сплять на софах, на тапчанах, на підлозі чи на розкладачках у кухні, як вагітна Мілочка з оповідання «Поезія в житті». Така тіснява не виключає поселення додаткової особи або й двох: в «Уроках музики» у двокімнатній квартирі живе подружжя, їхній син і свекруха, і на цю квартиру жадібно поглядає дівчина сина, яка вважає такі розкішні апартаменти єдиною спонукою до заміжжя. Володіння такими речами, як, наприклад, засклена шафка, є недоступним задоволенням — немає місця для таких розкошів, і в оповіданні «Така дівчина, совість світу» жінка, від імені якої ведеться розповідь, тримає свій чеський кришталь на кухні. На житловій площі звичайних росіян не було місця для двох наборів столового посуду, навіть якби фінанси давали б змогу їх придбати. Нагромадження таких образів руйнує пам’ять про радянські пам’ятники й царські палаци, Красну та Олександрівську площі, безкраї поля й ліси; з погляду російської жінки вони виглядають нереально, подібно до потьомкінських сіл.

Малі розміри світу Петрушевської призводять до того, що в її оповіданнях практично немає масових сцен. Є тільки стосунки, найчастіше невдалі, між окремими особами. Це суперечить схильності радянських письменників-чоловіків до зображення політичних подій, «народних досягнень» і тому подібного. У Петрушевської немає героїв війни і героїв соціалістичної праці. Вона ніби свідомо намагалася накласти свої тексти на тексти як письменників соціалістичного реалізму, так і дисидентських письменників, нехтуючи шаблонами, нормами та очікуваннями. У її /324/ текстах відчувається відвертий виклик грандіозним планам російського політичного класу. Кожна її розповідь є визнанням імперської неспроможності. Вона показує, що російські жінки живуть так, ніби вони живуть у якомусь маленькому князівстві, яким управляє безсердечний тиран, чиє ім’я небезпечно згадувати вголос чи навіть подумки. Вони змирились із замкнутим колом свого життя: дорослішання, заміжжя (або ж ні), народження дитини, намагання погодити роботу й домашні обов’язки; відведення дитини до дитячого садка; звільнення від жорстокого й непотрібного чоловіка чи терпляче життя з ним; цивільний шлюб або життя з родичами і, зрештою, останні муки та приниження, як у мами Анни Адріанівни в оповіданні «Час ніч».

У п’єсі «Ізольований бокс» дві жінки розмовляють у палаті лікарні для невиліковно хворих. Вони помирають від раку. Вони не знають одна одної, але самотність спонукає їх розповісти про своє життя. Одна з них зізнається, що її незаміжня донька, яка щойно поховала позашлюбну дитину, їздить до прибалтійських республік, щоб там вийти заміж. Ці поїздки безрезультатні; її нещастя подорожує разом із нею і заважає їй «зловити» чоловіка. Однак вона купує там речі, які недоступні в Москві. Читач зауважує, що прибалтійські республіки, можливо, підпорядковані Росії, але це не дає значних вигід звичайним російським жінкам. Друга жінка має 14-річного сина Ваню і жодних інших близьких родичів. Старша жінка радить їй написати листа до своїх роботодавців і попросити їх прийняти Ваню на роботу як учня. Виявляється, що саму маму Вані покинули її батьки. Потім мама Вані згадує про якусь сім’ю, яка жила в одній кімнаті і як вона була свідком двох смертей у цій кімнаті: 50-річної матері і її 27-річного сина. Коли мама Вані висловлює тривогу щодо власного синапідлітка, який скоро стане сиротою, старша жінка нагадує їй: «А ми як росли?» Це промовистий сигнал постійної убогості й відсутності поліпшення в житті дітей порівняно з їхніми батьками. Хоча радянська еліта намагалася викликати в уяві спогади про підняту цілину, насправді радянські жінки виростали у занедбаних будинках, де члени сім’ї бачили страждання і смерть одне одного на мінімальній житловій площі, наданій їм державою. /325/

Характерні риси світу Петрушевської не залишають жодного сумніву щодо його природи. Це не колоніальний простір, як в оповіданнях її сучасників — Рибакова, Распутіна та Солженіцина. Це також не сповнений ностальгії за царською імперією світ, який зобразив у своїй історичній повісті «Нечиста сила» (1989) Валентин Пікуль. Світ Петрушевської подібніший до замкнутої сцени вистав Семюеля Беккета: із цих світів немає виходу. Її героїні живуть у печалі та самотності й не користаються жодними перевагами, які могла б давати російська велич. Їм бракує простору так, як не бракує його мешканцям жодних перенаселених міст провідних країн світу; вони не мають де спати, кохати чи вести приватну розмову. В оповіданні «Поезія в житті» героїня втрачає цноту після кількох ночей опору наполяганням її чоловіка, тоді як свекруха спить на відстані кількох сантиметрів у тій же маленькій кімнаті. Чуючи звуки метушні з ночі в ніч, але не бачачи зранку жодних слідів крові, свекруха вирішує, що наречена не є дівчиною; коли ж кров з’являється після того, як дівчина врешті віддається, свекруха каже, що це пов’язано із місячним циклом дівчини. Ця розповідь повертає до Чехова в тому, що вказує на цнотливість молодих дружин (подібно до сільських героїнь Чехова та Тургенєва) і вульгарність та брутальність, які нищать у зародку такі почуття. Це також наводить на думку, що імперська велич не захистила російських жінок від тих видів приниження, яких здебільшого не зазнають навіть підкорені народи. У «Темній долі» розповідається про жінку віком між 30 і 40 роками, яка живе в малесенькій квартирі з мінімальними зручностями разом із своєю мамою. Вона ніколи не мала хлопця, оскільки ніколи не мала власного кутка, в якому могла б бути наодинці з мужчиною сякий-такий час. Вона заздрить заміжнім жінкам і тим, хто мав коханців, навіть дуже непривабливих і корисливих. Її прагнення стосунків із мужчиною, які могли б змінити її долю, є настільки сильним, що одного дня вона домовляється із своєю мамою, що та проведе ніч у іншому місці, і запрошує до себе літнього та одруженого співробітника. Мужчина явно непривабливий, але він готовий виконати її невисловлене вголос бажання. Щоб відзначити святкову подію, вона купує торт і пляшку вина. Чоловік з апетитом їсть, роздягається, /326/ робить те, для чого його запросили, і швидко відходить, хапаючи ще кусень торта на дорогу.

За таких умов російські жінки вступають у дорослий вік і старість із серйозними психологічними розладами. У «Перепустці» жінка на ім’я Рима, прагнучи влаштуватись на роботу, проходить співбесіду з якимсь Тарасовим. Вона не отримує роботи, але закохується в Тарасова й починає переслідувати його. Щоб ввійти в адміністративну будівлю, необхідно мати спеціальну перепустку, а Римі відмовляються дати таку перепустку, коли її наміри стають зрозумілими оточенню Тарасова. Тоді вона починає переслідувати його по телефону, вимагає перепустку, скаржачись, що Тарасов мучить її. Її манія щодо Тарасова є формою нерозділеного кохання, проявом нагальної потреби людських взаємин. Вона відмовляється від своєї роботи, щоб мати більше часу для його переслідування, і доводить себе до повного виснаження. Врешті вона настільки піддається своїй манії, що не помічає реального Тарасова, коли він їде поруч із нею у вагоні метро.

Захоплення мужчинами, яке іноді виявляють жінки Петрушевської, зустрічається і в іронічній та дотепній прозі Тетяни Толстої. Ця зачарованість виникає, принаймні частково, через нестачу інтимних можливостей для жінок у радянській Росії. Їх могли зґвалтувати, але за ними рідко коли упадали. В оповіданні «Поет і муза» розсудлива лікарка закохується в неохайного поета, який заробляє на життя, працюючи сторожем. Він страшенно бідний і живе в сараї. Вона бере його під свою опіку, виходить за нього заміж, приводить у свою комфортабельну квартиру й намагається переконати його писати політично коректні вірші. Але поет не хоче перетворитись на радянського письменника. Він утікає від своєї дружини з її добрими намірами, спілкується з «нечистю», подібною до нього, і врешті помирає, залишивши свій скелет у спадок навчальному госпіталю, де працює його дружина. Скелет виставляється напоказ, що дає змогу вдові щоденно проходити повз останки свого покійного чоловіка.

Літературні критики найчастіше коментували іронічний антирадянський тон цього оповідання; відзначалося також жіноче прагнення до володіння 6. Однак Толстая, окрім цього, торкається також теми, яка посідає центральне місце /327/ у творах Петрушевської, — неспроможність жінок за радянського режиму мати стосунки з чоловіками, які задовольняли б обидві сторони. Хоча, на перший погляд, деструктивний вплив імперії є ніби маргінальним елементом творчості Толстої, її часті розмірковування про знівечені жіночі долі привели її близько до відкриття Петрушевської, що «інакшість» російських жінок є не лише наслідком бідності радянського типу, а й імперських дисбалансів. Обидві письменниці визнають, що імперія позбавляла жінок їхніх прав. І у випадках, коли жінки були змушені покидати сім’ю, щоб їхати «піднімати цілину», і тоді, коли вони мусили шукати відповідного одягу й харчування в Москві, коли ж чоловіки займалися збереженням та розширенням кордонів «Родины», на жінок лягав непосильний тягар обов’язків, а винагороди були незначні та нечасті. Звідси виникає відчуженість від імперії, різні патології поведінки і гнітюча безнадійність, що пронизує світ, витворений художньою уявою Петрушевської.

Діти жінок, скривджених імперією, також є жертвами. У виставі «Я вболіваю за Швецію» Каля, мачуха Діми, саме поховала свого чоловіка, який помер від раптового сердечного нападу. Обоє, вона і її пасинок, відчувають провину, оскільки, коли батько повернувся додому в цей фатальний день, йому розповіли, що Діму виключили із школи; до того ж Каля повідомила про це у сварливій манері. Тим часом дзвонить телефон. Коли Каля чи Діма беруть слухавку, спершу ніхто не відповідає; вони припускають, що це шкільні товариші Діми жартують із свого осиротілого товариша. Врешті до телефону просять якусь Аню, і стає ясно, що дзвонить бабуся Діми, яка саме приїхала з Кемерово. Виявляється, що перед сердечним нападом батька йому кілька разів телефонувала бабуся Діми (батькова теща), запитуючи його про обставини смерті її доньки і приписуючи цю смерть її нещасливому одруженню. Донька, Аня Воронцова, справді вчинила самогубство, оскільки її чоловік мав стосунки з Калею. Почуття особистої провини Калі та Діми зменшились після визнання бабусі, однак Каля сповнена рішучості вчинити самогубство, коли діти (Діма та її власний син Саша) стануть дорослими й не матимуть у ній потреби.

На додаток (ніби цих трагедій не було досить для однієї /328/ сім’ї) виявляється, що бабуся ночувала на залізничному вокзалі впродовж минулого тижня, вигнана з будинку її сина в Кемерово, бо вона там заважала, а Сашу віддали до цілодобового дитячого садка, з якого його забирають додому тільки раз на тиждень. Слова Діми про те, що його батьки «здохли, як собаки», звучать особливо гостро, як попередження, що бабуся та вся сім’я також «здохнуть, як собаки». Навіть за стандартами Петрушевської це винятково похмура оповідь. Вона показує, що переселення у віддалену й напівколоніальну територію (Кемерово є одним із центрів вугільної промисловості в Сибіру) не вирішує проблеми житлової площі для бідних росіян, що насправді сім’ям було б краще жити разом у центральній Росії. Для російського уряду було б дешевше утримувати своїх громадян у густіше заселених районах навколо Москви чи Вологди, ніж у Кемерово. Але російська еліта вирішила інакше, і ціну платять сім’ї, подібні до сім’ї Калі, Діми й бабусі Воронцової.

Вражаюча оригінальність Петрушевської виявилась у цій п’єсі найкраще. Вона доводить до свідомості громадян, що російська політична влада, її сибірські багатства й мистецькі центри метрополії, її палаци, площі, танцювальні ансамблі та пам’ятники не мають щонайменшого значення для людей, які, зрештою, є тим єдиним, що має справжнє значення в суспільстві. Держава хвора, а її зусилля бути військовою потугою та тримати першість у справах культури реалізуються коштом людей. Петрушевська руйнує імперський простір не заявами про абсурдність претензій Москви на Азербайджан чи Казахстан, на Далекий Схід чи Латвію, не висловленням припущення, що багатства Ермітажу продані покупцям, які запропонували найвищу ціну, а показом того, що трапляється із суспільною структурою внаслідок імперських прагнень. Вона пише головним чином про сім’ю і є самотньою в проголошенні гострих суджень щодо російських пріоритетів; навіть Солженіцин, який звинуватив владу в нещастях Росії, не може дорівнятись до неї. Російські кордони й російський міжнародний престиж не мають для неї найменшого значення, тоді як вони мають значення для Солженіцина. Петрушевська захищає право на особисте життя, а не відданість «рóдине», /329/ і в цьому вона різко відходить від традицій російської художньої літератури.

Петрушевська усвідомлює також зв’язки Росії з неросійськими суб’єктами. Героїня оповідання «Така дівчина, совість світу» (1968), Раїса-Равіля — етнічна татарка, чиє теперішнє життя так само безнадійне та жахливе, як і її минуле. Раїса працювала відтоді, як їй виповнилося п’ять років, виготовляючи коробки для ліків. Вони з мамою заробляли цим кустарним промислом на життя: її батько-алкоголік не надавав підтримки (Петрушевська допомагає розвінчати міф, що радянським жінкам був доступний широкий вибір задовільної роботи). Коли мама Раїси помирає, батько починає приймати жінок у кімнаті, в якій він живе разом із своєю донькою. Раїса проти своєї волі часто стає свідком сексуальних оргій, які не лише позбавляють її гарних дитячих спогадів, але й деморалізують її. Вона стає жертвою сексуальної патології, що характерно для багатьох героїнь Петрушевської. Молода жінка, вона неспроможна приготувати їжу, прибрати свою кімнату чи потурбуватись про себе. Вона ходить туди-сюди по своїй кімнаті, ніби у в’язниці, нездатна вийти на прогулянку чи пошукати роботу. За злою іронією долі, ця надмірна пасивність робить її жаданою для мужчин. Один із них одружується з нею, але інші продовжують використовувати її, як тільки залишаються наодинці з нею — не лише друзі та знайомі, а й зовсім сторонні люди, як-от поштар, майстер чи випадкові відвідувачі комунальної квартири. Раїса не є повією: вона просто дивиться на своїх ґвалтівників, ніби благаючи залишити її саму, що має цілком протилежний ефект. Ці повторювані зґвалтування врешті призводять до охолодження стосунків Раїси з дружиною одного із ґвалтівників, яка водночас є оповідачем цієї історії. Як це часто трапляється у Петрушевської, тут також оповідачка знає значно менше, ніж читачі, і тому вона не спроможна цілковито зрозуміти значення історії, яку розповідає. Жінка-оповідач у цьому оповіданні зовсім забуває про Раїсу, коли виявляє, що її чоловік мав з нею стосунки, незважаючи на те, що Раїса врятувала її колись від спроби самогубства і доброзичливо вислуховувала її звіряння. Коли пані Петрова (оповідачка) дізнається, що її чоловік зґвалтував Раїсу, /330/ вона починає зневажати її і відмовляється з нею розмовляти.

Це похмура метафора суспільної свідомості російського народу, який забув про зґвалтування неросіян в імперії. Неусвідомлена простодушність, з якою оповідачка викидає Раїсу із свого життя, — «вона ніби померла й перестала існувати для мене, можливо, вона й насправді померла», — наводить на думку про той чітко усвідомлений план, згідно з яким у російській культурі повністю іґнорувалася проблема колоніалізму і царі та комісари накидали на неросійські народи гамівну сорочку ідеологічного гноблення 7. «Така дівчина, совість світу» символізує калічення місцевого населення за російського правління. У цьому оповіданні немає прямого звинувачення імперії, яке можна побачити в дуже багатьох постколоніальних художніх творах, написаних в Азії чи Африці й опублікованих на Заході. Про це навіть не мовиться. Раїса-Равіля залишається мовчазною упродовж усього оповідання. Єдиним її висловлюванням є «Давай разом, давай разом, почекай на мене», коли оповідачка робить спробу повіситися.

Петрушевська сама визначала порядок своїх творів у їх п’ятитомному зібранні, що вийшло друком у 1996 р. Першою вона розмістила «Таку дівчину». Тому можна припустити, що татарське походження Раїси-Равілі не є випадковою деталлю. Фактично всі інші оповідання стосуються героїнь російського походження. Раїса походить із середовища жахливої бідності та зруйнованих сімей, що є постійним мотивом творів Петрушевської, однак її доля значно трагічніша, ніж у власне російських жіночих персонажів. Вона настільки втрачає інстинкт самозбереження, що будь-хто може її скривдити без страху про наслідки. Раїса є найбільш «приреченою» серед персонажів творів Петрушевської. Оповідачка зазначає, що повна безпомічність Раїси розбуджує в російських мужчин мисливські інстинкти. Важко позбутися враження, що вона символізує зґвалтовані Росією землі, тоді як Сєвка, який одружується з нею, ніби оформляє «одруження» між Татарстаном і Росією — одруження, бажане росіянам, але недоречне з погляду Татарстану.

Ще однією частою темою оповідань і п’єс Петрушевської є проблема абортів, і письменниця показує, що це /331/ пов’язане із проблемами імперії. Радянський Союз мав особливо високий відсоток абортів, а контрацепція була психологічною та фінансовою розкішшю. Однак показник частоти абортів був неоднаковим у різних республіках СРСР. Мусульманські республіки мали відносно низький відсоток, тоді як перші місця посідали етнічно російські землі — у середньому до 8 зареєстрованих абортів на одну жінку. У Російській Федерації 1997 р. було зроблено 2,5 мільйонів абортів 8. Демографічна статистика показує, що російське населення почало скорочуватись у середині 1990-х років, незважаючи на значний відсоток імміграції етнічних росіян із колишніх радянських республік. У 1991 р. чисельність російського населення становила 148,689 мільйонів, а в 1999 р. зменшилась до 145,9 мільйонів чоловік 9. Крім того, дві третини жінок страждають від ускладнення здоров’я внаслідок перерваної вагітності 10. Погіршення демографічної ситуації та здоров’я населення є одним із чинників послаблення російської колоніальної сили; держава за такого спаду приречена на нестачу робочої сили, не кажучи вже про нестачу новобранців для війська.

Петрушевська, безперечно, вважає, що такий відсоток абортів згубний для російських жінок. Вона ніби примусово поміщає дитину будь-де на життєвих шляхах своїх жінок, ніби для нагадування читачеві, що в сучасній Росії надто мало немовлят. Жінки в її п’єсах і оповіданнях часто роблять аборт, покидають свою дитину або віддають її на виховання бабусі; дитина в її творах, по суті, ніколи не має нормального сімейного життя. Але її присутність нагадує читачеві, що в особистому світі героїнь Петрушевської прагнення мати дитину є нормальним і частим явищем і що їх мала кількість пов’язана з проблемами відсутності чоловіка та обмеженою житловою площею.

Одна із найсильніших п’єс Петрушевської, «Побачення», починається з шепоту, але наростає до психологічного крещендо, поки не виявляється правда. У п’єсі лише три персонажі — мати, син і тюремний охоронець, який не промовляє ні слова. Мати відвідує свого ув’язненого сина, переконуючи його з’їсти більше солодощів, які вона приготувала для нього. Вона особливо наполягає, щоб він випив компот, котрим дуже пишається. Оскільки «вони», каже мати, дозволили побачення, то «вони» й випустять /332/ його на волю. Тому не варто журитися. Син не реагує. Петрушевська чітко малює неґативний образ злочинця, щоб краще підготувати глядача до вражаючої розв’язки.

Син запитує про свою дівчину. Тепер материна черга нарікати. Вона скаржиться, що саме його дівчина Лєрка довела його до теперішнього стану. Слово за словом виявляється, що Лєрка народила дитину, хоча її вмовляли зробити аборт. В’язень збуджено запитує, де тепер Лєрка, чи потребує допомоги, що з дитиною? Мати відповідає неохоче. Син пригадує, що батьки Лєрки, її сестра й дві подруги переконували її зробити аборт. Ці подруги були медсестрами, які, за його словами, асистували щодня приблизно при тридцяти абортах. Далі детально описується аборт на пізньому терміні. «Вони всі вбивці, вбивці! — кричить чоловік. — Ось чому я вбив їх». Виявляється, що істеричний син убив п’ятьох осіб, які переконували його дівчину зробити аборт, і тому засуджений до смерті. Мати все ще сподівається без надії, що «дещо можна зробити», але, за цитатою із «Гамлета» у перекладі Пастернака, «порядок сцен визначений і кінець дороги неминучий». П’єса закінчується без жодної реальної надії.

Приниження жінок імперської нації досягає свого апогею в таких текстах, які переповнені матеріалом, що мав би викликати гнів феміністок. У «Бідному серці Пані» 47-річна жінка з поганим здоров’ям, чий чоловік-тесля також є інвалідом, несподівано вагітніє. Жінка наполягає на аборті, незважаючи на те, що вона вже на сьомому місяці вагітності, приносить необхідні дозволи та папери, цілком переконана, що свідоцтво про «небезпеку для здоров’я матері» є достатньою підставою, щоб лікар перервав вагітність. Лікар імітує аборт і приймає дитину. Немовля — дівчинку — забирають, і задоволена Паня від’їжджає кудись на Далеку Північ. Вона не задає жодних запитань про те, що трапилось. Паня заклопотана своїм здоров’ям, оскільки для того, щоб дістатися додому, мусить їхати поїздом і ще йти 12 кілометрів пішки до селища, де вона працює вахтером (на електростанції, спроектованій радянськими інженерами під впливом монументалізму та імперських амбіцій). На ГРЕС бракує коштів для забезпечення тим росіянам, які там працюють, гідного рівня життя; досить того, що Росія, як імперія, має від неї користь. На /333/ відміну від мешканців Західної Європи, яким колонії забезпечили, на додаток до імперського престижу, і високий життєвий рівень, героїні Петрушевської провадять таке ж нужденне життя на завойованій території, як і в Москві. Паня не отримала жодних вигід від переїзду на віддалене будівництво («стройку»), розташоване на межі російської етнічної території. Імперія завезла її та інших робітників так далеко «задля справи», але ця справа була їй чужою. Імперський проект передбачає життя, ніяк не пов’язане з життям цієї російської жінки.

До появи Петрушевської з її незмінною іронією, російські письменники звично розмежовували імперську велич та злиденне життя окремих людей. В останньому звинувачували систему, — чи то комунізм, чи царське самодержавство, а не економічні пріоритети, визначені необхідністю зберігати імперію. Тверда відмова Петрушевської звинувачувати систему (на відміну від тих, хто звинувачує в російських нещастях виключно комуністичну тиранію та посткомуністичну корупцію) свідчить про відкриття, якого до неї не зробив жоден письменник. Хвороба вийшла далеко за межі політичної системи Росії: хворобою є сама імперія. У тих рідкісних випадках, коли в текстах Петрушевської з’являються політичні метафори, вони застосовуються для підкреслення факту, що політичне життя має другорядне значення, принаймні коли йдеться про російських жінок. У повісті «Час ніч» героїня оповідання Альона у відчаї з’являється в квартирі своєї матері й каже: «Прошу політичного притулку». Життя з кримінальним злочинцем і ґвалтівником довело її до того, що квартира її сварливої матері здається терпимою. Сказана Альоною фраза показує, наскільки далекими були інтереси так званих дисидентів від потреб звичайної російської жінки.

Матері й бабусі таких героїнь, як Ніна в «Уроках музики», які прожили все своє життя в тяжких і принизливих умовах, не хочуть «поступитися» і звільнити місце для наступного покоління. Вони зі всіх своїх сил чіпляються за свої кімнати й ліжка і переміщаються тільки тоді, коли їх до цього змушують. У повісті «Час ніч» бабуся надто слабка розумом і тілом, щоб боротися за своє місце в малій квартирі, де її онука хоче поселитися зі своїми трьома дітьми. Її донька, Анна Андріанівна (мати Альони) віддає /334/ її у притулок, що навіть не може бути названий будинком для людей похилого віку. Малося на увазі, що бабуся помре там через кілька тижнів; муки сумління її доньки є справжніми й глибокими. Повний розпад сімейного життя в цьому оповіданні, опублікованому 1992 p., є відображенням розпаду держави, яка розплачувалася зруйнованими життями задля великих військових, політичних і культурних досягнень.

Такі злидні панують не лише у сім’ях робітників. Переважна більшість героїнь Петрушевської мають добру освіту. Іноді вони слухають Моцарта, як у «Циклі». Серед них багато студенток. Освічені верстви суспільства розпочинають своє доросле життя в кімнатах гуртожитків, умеблювання яких складається з чотирьох ліжок, столика в центрі та тумбочок, заставлених флаконами з косметикою («Уроки музики»). У «Своєму колі» фактично всі персонажі мають університетську освіту. Вони мешкають у невідповідних квартирах, де онуки конкурують за простір із дідусями та бабусями й де мама, яка приховує невиліковну хворобу, лупцює свою дитину перед своїми друзями, щоб викликати симпатію до дитини. Вона сподівається, що після її смерті колишній чоловік (тепер просто знайомий) захоче взяти хлопця до себе. Очевидно, дитячий будинок, тобто радянський варіант сирітського притулку, не розглядається як можливий варіант навіть у порівнянні із жахливими умовами перенаселених комунальних квартир.

Майстерність стислого викладу досягає свого максимуму в оповіданні Петрушевської «Країна», обсяг якого не перевищує двох сторінок. У ньому оповідач роздумує про життя самотньої матері, яка зловживає алкоголем і, однак, кожної ночі акуратно складає одяг своєї доньки, щоб та могла одягти його зранку в дитячий садок. Вона була колись заміжньою, а тепер її колишній чоловік має нову дружину, і всі спільні друзі також віддали перевагу йому. Мати розраховує, що може витратити свою частку грошей на спиртне замість їжі, оскільки доньку нагодують у садочку. Вона лягає спати о дев’ятій годині, щоб зекономити на платі за електроенергію, і зранку вирушає на свою роботу; коли робочий день закінчується, вона заходить до крамниці по пляшку, забирає доньку із садка, й цикл починається знову. Самотність матері зовсім не подібна до тих славних /335/ зображень самотності в російській художній літературі, коли навіть такі самотні й змучені душі, як Раскольников, урешті з’єднуються з іншими людьми. Заголовок оповідання наводить на думку, що в Росії XX століття людина приречена на певну форму самотності, коли не надходить допомога від сім’ї, друзів, держави чи долі, і що російські жінки страждають від такої самотності. Смиренність мами-алкоголічки є симптоматичною для російського суспільства, яке не протестує проти витрат трильйонів рублів на військові цілі, тоді як росіяни змушені жити в нужді покоління за поколінням.

У цих оповіданнях світ складається майже виключно з невдалих сімей, дівчат, які хочуть утекти від жорстоких і схильних до інцесту батьків, як Таня в оповіданні «Батько та мати» чи одиноких жінок, які захоплюються нахабністю своїх більш енергійних колег, як Надя Романова в «Циклі». Якби Петрушевська тільки додавала гостроти своїм творам, змальовуючи такі аномалії, але не повторювала їх з безжальною наполегливістю, вона б не відрізнялась від інших пізніх радянських і пострадянських письменників. У творах Распутіна та Солженіцина зображено чимало невдалих сімей і безнадійних ситуацій. Але те, що Петрушевська зробила цю трагедію, спричинену державою, центральною темою своїх творів, без посилання на комунізм чи на якісь інші вади системи, вказує на її свідомий намір показати невідповідність між монументальним фасадом і «гнилою» суттю імперської держави.

Тетяна Толстая, яка є більш життєрадісною і схильною до жартів, ніж Петрушевська, створила своєю художньою уявою подібну атмосферу в оповіданнях про жінок, які є самотніми та бездітними («Місяць з’явився»), і в оповіданнях про самотніх матерів («Ніч»). Хоч Толстая поетичніша від Петрушевської, такий твір як «Ніч» міг бути написаний пером старшого письменника. Місцем дії є радянська Росія. Жінка-робітниця на пенсії живе разом із своїм сином, який відстає в розвитку, в комунальній квартирі. Вона не голодує, як засвідчують її 130 кілограмів ваги, але ми не знаємо, чи вона товста, чи просто набрякла водою. Вона стара і не має чоловіка. Вона доглядає свого Олексія Петровича щонайкраще, як може, але він виходить на вулицю, де його ледве не збиває на смерть машина. За /336/ щасливим збігом, його приносять назад до теплої нірки їхньої маленької кімнати. Його мати готує їжу на комунальній кухні. Він спостерігає, як вона роздягається, і забирає її зубний протез. Вона непокоїться про його майбутнє: що буде, коли вона помре, а це може статися скоро. Як і в Петрушевської, відсутня система соціального забезпечення (це оповідання руйнує міф про державну турботу про людей від народження до смерті, яким захоплювалося так багато учених Заходу) і підтримки сімей. Однак, на відміну від героїв Петрушевської, неприваблива героїня Толстої читає поезію Пушкіна своєму синові, який хоче стати письменником. Такі капризи, характерні для вищих класів суспільства, чужі для дуже матеріального світу Петрушевської, в якому жінки лише борються за виживання, незважаючи на свої дипломи і час, проведений у студентських гуртожитках. Звичайно, Толстая походила із привілейованої сім’ї: її дідом був радянський письменник Олексій Толстой (якого толерантний Вільям Е. Гаркінс назвав опортуністом 11).

У «Такій дівчині» чеське скло асоціюється з розкішшю, задоволенням і святковою атмосферою. Воно іноземне. Аналогічно, угорські колготки в «Окремому куті» перераховуються серед тих нечисленних предметів, які прикрашають одноманітне життя героїв. Коли в 1970-х і 1980-х роках Чехословаччина та Угорщина були частиною радянського блоку, то було достатньо залишкового відчуття їх «західності», щоб викликати приємне збудження в московських жінок, коли речі із Центральної Європи з’являлись у московських магазинах. Усе, що походить із Заходу, є кращим, ніж російські речі, — ще одна ознака тієї принизливої форми, яку колоніальна свідомість набуває в текстах Петрушевської. Не можна сказати, що ця форма свідомості обмежується тільки її творами: уже в «Майстрі та Маргариті» Булгакова (1940) повага до Заходу і схиляння перед ним було чітким сигналом, що імперське структурування дискурсу було помилковим і згубним. На відміну від Росії, колоніалістська свідомість мешканців Західної Європи диктувала їм, що чужоземні краї були не місцем, де речі виготовлялись краще та ефективніше, ніж у метрополії, а радше коморою чи сільським будинком, у яких зберігають гірші та менш потрібні речі. У Петрушевської /337/ гордість за імперію цілком відсутня, і метрополія з погляду різноманітних благ зовсім не є тим місцем, у якому хотіли б жити.

З цією зникаючою гордістю пов’язане й нове введення в. літературу тілесних функцій і екскрементів, як це має місце в текстах Петрушевської. З часу Середньовіччя в наративах не було такої кількості описів людських запахів, фекалій та інших нагадувань про фізичну природу людей. Але якщо у Джофрі Чосера вони асоціюються із сміхом, то в Петрушевської вони означають деґрадацію й занепад цінностей. Такі теми майже повністю зникли з імперської російської літератури XIX століття, так само як зникли вони з вікторіанської літератури. Екскременти, так само, як і темні сторони імперіалізму, належали до зони замовчування, і вони швидко прибиралися цілою армією слуг; або ж, як вказує Саїд, це була сфера підкорених, як в оповіданнях про брудних арабів, чия хтивість могла зрівнятися тільки з їхньою неохайністю. У повісті «Час ніч» це повертається знову разом із ознаками руйнування імперії. Коли донька оповідачки, Альона, вагітна своєю першою дитиною, вона та її мати їдуть у таксі, заднє сидіння якого «закакане, в переносному значенні» 12. Альона робить великий внесок до екскрементів, виявлених у таксі. Прабабусю, яку називають «баба», а не «бабушка», що звучить ніжніше, її донька називає «какунею». Вона справді випорожнюється в ліжку всюди, де б вона не опинилась, і відсутність особистої гігієни (не те, щоб вона могла цьому якось зарадити) є єдиною причиною, чому її віддали до будинку для людей похилого віку радянського типу. Її нетримання на морозному нічному відкритому повітрі описане дуже детально: спершу вона відчуває тепло, однак швидко сеча починає охолоджувати її ноги.

Тим часом донька оповідачки, Альона, приділяє багато уваги своїй власній історії — повідомленій читачеві курсивом, щоб відрізнити її від розповіді матері. Таємний щоденник Альони містить її гіркі спогади про перше зґвалтування. Відчуття матеріальності тіла і крові в цих описах і патетичний тон безпомічності жертви робить цей текст дуже феміністичним. Його гострота посилюється другим зґвалтуванням, за інших обставин і іншим чоловіком. Таким чином, з’явились діти: мати (ще досить молода жінка /338/ приємної зовнішності із можливими власними стосунками з чоловіками) каже Альоні, що її найменшу дитину, Колю, потрібно було «вичистити». Вона каже це, добре знаючи, що віддає й віддаватиме далі останню копійку, щоб прогодувати трьох дітей Альони, які з’явились дотепер. Це заради онуків вона віддає до притулку свою власну матір, яка має склероз і масу інших фізичних хвороб.

У «Трьох дівчатах у блакитному» одним із головних клопотів «дівчат» є туалет. Коханець Ірини будує туалет на її сільській дачі як подарунок для неї; проблема полягає в тому, що інші дівчата і їхні діти могли бруднити туалет. Секс також втрачає свою таємничу інтимність, не стаючи задоволенням. У «Поезії в житті» втрата невинності героїні відбувається вночі в кімнаті, зайнятій також її свекрухою, яка, простягнувши руку, могла б легко порушити інтим коханців.

«Час ніч» показує три покоління жінок, чиї долі особливо трагічні, однак вражаюче подібні. Порада прабабусі своїй молодій доньці (тепер бабусі трьох дітей, які не мають тата) подібні до поради, яку оповідачка дає Альоні і яку вона так само зіґнорувала. Анна Адріанівна вийшла заміж невдало, як і її донька Альона, і мала двох дітей (Альона має трьох). Її син Андрій сидів у тюрмі. Після повернення додому він тероризував рідних і вкрав гроші у своєї матері. (У текстах Петрушевської дорослі сини часто вимагають чи крадуть гроші у своїх матерів, така сама ситуація і в «Сирій нозі»). Тим часом Альона, яка почуває до своєї істеричної матері любов і ненависть водночас, виявляє патологічну неспроможність захистити себе від зґвалтування. У квартирі стоїть сморід: бабуся постійно мочиться в ліжку. Анна — поетеса, вона читає свої вірші на фабриках і в школах (Петрушевська, можливо, є єдиною письменницею, яка змушувала б поета прибирати екскременти своєї матері). Одного дня Анна повертається додому, травмована своїм рішенням залишити свою власну матір в будинку для перестарілих, лише щоб дізнатися, що Альона поїхала й забрала дітей із собою.

У творах Петрушевської замість перемог і світлого майбутнього описуються злидні та відчай. Безнадія особливо яскраво зображена в «Циклі», де недільного вечора освічена молода жінка відвідує випадкову знайому, щоб /339/ послухати розповіді про її сексуальні подвиги. Нема чого робити, хіба що піти на нудний фільм — немає нічого, до чого варто прагнути, жодних проблем, які потрібно долати. Немає жодного натяку на громадське життя, ані сподівання на ширші ідеї, які захоплювали та надихали стількох самотніх людей у російській літературі XIX століття. Обмеженість світогляду, очевидна вже у Солженіцина і Распутіна, досягає свого апогею в Петрушевської. Її жінкам бракує громадянської, політичної й культурної свідомості — іронічна ремарка щодо гіпертрофії політичної й «культурної» освіти в СРСР. У тих рідкісних випадках, коли жінка якось пов’язана із державними справами, як, наприклад, інформаторка КДБ в оповіданні «Аве Марія, мамусю», вона посідає найнижчий щабель суспільної драбини, нездатна зрозуміти, що діється, і легко повертається до того погляду на світ, який вона отримали в дитинстві від своїх релігійних чи просто забобонних родичів.

Звуження простору оповіді, як і постколоніальний смуток, виражаються улюбленим способом Петрушевської — внутрішнім монологом порівняно інтелігентної жінки, яка викладає свої власні думки та думки й міркування своїх друзів у формі «сказу». Оповідання та п’єси Петрушевської дуже стислі, що відрізняє їх від довгих романів, які імперська Росія витворювала у значній кількості. Вони абсолютно не схожі на твори «сільських» письменників, чий націоналістичний пафос і дидактизм діаметрально відрізняються від демонстративного браку інтересу до громадської і державної сфери у Петрушевської. Подібно до хірурга, який обережно відрізає всі сліди пухлин від тіла пацієнта, вона усуває із своїх наративів проблеми, які є в центрі уваги Распутіна, Белова, Солженіцина та Астаф’єва. Її героїні не приділяють щонайменшої уваги Матері Росії, Батьківщині, «родине», «отечеству», збереженню роду й тому подібному, не кажучи вже про комуністичну пропаґанду. Ґрунтовність, із якою ці теми усунені з наративної свідомості, є актом громадянської відваги письменниці: російська держава традиційно нагороджувала тих, хто виявляв шану до «родины» у своїх творах і застосовувала різноманітні неґативні стимули до тих, хто не робив цього. На відміну від деяких менш талановитих російських письменників Петрушевська отримала небагато нагород і не /340/ була вшанована великими накладами своїх творів у державних видавництвах 13.

Занепад імперії стає очевидним, коли Інших просувають (чи вони самі проштовхуються) до центру арени або ж коли вони з’являються із тіні, де їх іґнорували чи неправильно тлумачили. Зображенням переходу російських жінок від потенційно проімперської сили в групу, яка не має жодних точок дотику з могутньою державою, Петрушевська першою починає руйнувати те, що Роберт Конквест назвав останньою імперією 14. Для самозбереження імперіям потрібні ентузіазм, оптимізм, впевненість у своїх силах і віра в свою власну непереможність і стійкість. Читач поезії Пушкіна чи прози Толстого отримує такі почуття у великих дозах — і це є чинником, який формує його сприйняття Росії XIX століття. Навіть недосконалі повісті соціалістичного реалізму з їхнім надмірним возвеличенням радянської дійсності давали поживу, необхідну для утримання визнання Радянського Союзу на достатньо високому рівні. Однак читач мініатюрних творів Петрушевської навчається відмежовувати російськість від політичної влади і сприймати російськість без влади — спосіб, який жоден письменник не використовував до неї. Тексти Петрушевської приводять імперський період Росії до художнього завершення. Вони описують загальну картину страждань і розчарування, які часто супроводжують деколонізацію.

У 1995 р. російський семіотик С. Медведев у статті, в якій було зроблено спробу деконструкції того, що він назвав «радянським дискурсом», зауважив, що хоч дискурс влади був характерний для багатьох культур, у Росії привласнення мови для політичних цілей було всеохоплюючим і багаторівневим. Коли радянська могутність пішла на спад, російська мова залишилась із набором висловів і понять, які втратили будь-який зв’язок із реальністю. Тепер на руїнах радянського «новоязу» має бути створений новий стиль мовлення. Великі слова розпадаються внаслідок неправильного вживання; природнім є повернення до дуже простих і базових форм мовлення 15. У своїй радикальній відмові помічати фальшивий світ радянського дискурсу Петрушевська, схоже, наслідувала приписи Медведева ще до того, як він їх оприлюднив. /341/

Валерія Новодворська відважилась навіть більш відверто, ніж Петрушевська, відкинути російське імперське самоусвідомлення. Ось що вона писала в російському журналі «Новое время» у 1996 p.:


«Ми ніколи не розуміли їх і ми ніколи не зрозуміємо їх, тому що ситий не розуміє голодного... Ми завжди мали тонни географії... Ми завжди мали надлишок людей, землі, корисних копалин, солдатів, спецслужб, бюрократів, міліції. ...Але вони завжди марили про свій малий шматок землі... Вони мріяли підняти там національний прапор і керувати власним господарством» 16.


«Вони» є чеченцями та іншими, хто був частиною Російської Федерації, але не бажали залишатись її частиною. Промовистим є той факт, що російська письменниця так великодушно та красномовно відреагувала на їх претензії, враховуючи, що в пострадянський період досить багато російських письменників знову повернулося до стану нервозності, характерного для незрілих імперій, який так добре відчутний у творах покоління Олександра Пушкіна. Подібно до Петрушевської і Толстої, Новодворська є першопрохідцем. Подібно до більшості таких людей вона не зважує й не обмірковує кожного свого слова, надаючи натомість перевагу запальному стилеві, який спричинив велике змішання серед більш урівноважених росіян. Стаття, цитована вище, є закликом до звільнення від імперії, на який політичний істеблішмент будь-якої країни подивився б неприхильно і за який письменник був би покараний у спосіб, відповідний до політичної культури цієї країни. Новодворської не було ув’язнено, також її життю не загрожує через цю поетичну статтю небезпека. У 1996 р. в Москві особа, яка не мала економічної ваги, була нецікавою для тодішньої влади.

Однак, подібно до Петрушевської, Новодворська не є визнаною інтелектуалкою у впливових літературних і політичних колах. Наприкінці 1980-х років її декілька разів арештовували й вона відбула термін у психіатричній лікарні. Таке ув’язнення було звичайною справою для дисидентів у царській Росії і в СРСР. Коли Петро Чаадаев виступив із критикою російської історії, цар негайно оголосив його божевільним. Коли Лев Толстой почав розповсюджувати неортодоксальні політичні звернення, держава /342/ також намагалась зробити з нього божевільного. Радянська влада будувала шпиталі, щоб помістити до них «інакомислячих», тобто тих, хто думає не так, як усі. У контексті такого «режиму замовчування» той факт, що покарання Новодворської включало перебування в «психушці», показує, що недавня радянська держава вважала прояв її різкого політичного відхилення незвичним і загрозливим. Але в посткомуністичній Росії вона може говорити все, що хоче, поки не намагатиметься здійснити свої наміри. У 1990 р. Новодворська була лідером однієї з перших політичних партій у пострадянській Росії — «Демократичний союз». Її книга «По той бік відчаю» (1993) є політичною автобіографією, в якій, поряд з викладом історії її особистого життя, описано її участь у боротьбі за політичну свободу в Прибалтійських республіках — рідкісний випадок допомоги власне росіян іншим у забезпеченні права на суверенітет. Це був її активний і послідовний захист свободи кожного народу, що принесло Новодворській непорозуміння з типовими російськими демократами. Її книга не продавалася, і вона залишилась на узбіччі російського політичного життя. Її нечасті публікації помітно відрізняються від того, що переважно кажуть відомі російські політики. Її гостра манера викладу оживляє журнал «Новое время», у якому вона публікувала свої есе. Це вказує також на те, що російські демократи впали у відчай та іноді втрачають надію на поліпшення своєї країни.

Есе Новодворської про Кавказ є палким захистом права народів Російської Федерації на відокремлення. Новодворська зазначає, що «Коли радянські дисиденти з метрополії повалили комунізм (чи, можливо, просто відсторонили його), вони розв’язали більшість своїх проблем. За нечисленними винятками, вони вважали божевіллям для дисидентів із російських колоній (Курсив Еви Томпсон) починати розв’язувати свої власні специфічні проблеми» 17.

Жоден росіянин до чи після Новодворської не відважився сформулювати так відверто ключову проблему Російської Федерації, а саме: факт, що навіть після розпаду СРСР народи й території, замкнені в Російській Федерації проти їхньої волі, перебувають у ситуації, рівноцінній колоніальному гнобленню. Подібно до деяких творів Петра Чаадаева і Олександра Герцена есе Новодворської, /343/ ймовірно, слід розглядати як віхи, які позначають зміни в російській національній свідомості.

Новодворська виявляє досконале знання відносин імперії з її кавказькими суб’єктами. Вона добре обізнана з чеченською міфологією, чеченськими культурними ідеалами й досвідом, так само, як світ навчений поважати російські культурні ідеали і досвід. Вона засуджує Москву за нещирі відносини із Звіадом Гамсахурдією, грузинським патріотом і першим президентом Грузії після розпаду Радянського Союзу. Вона впритул наблизилася до звинувачення ФСК (послідовниці КДБ) у його вбивстві. Вона зазначає, що мусульманський лідер Чечні та християнський лідер Грузії були добрими друзями, заперечуючи таким чином витворений імперією погляд, що на Кавказі панує релігійна ненависть. «Живі чи мертві Джохар Дудаев і Звіад Гамсахурдія є причиною роздратування для московської інтелігенції, КДБ, ФСК, ФСБ, для адміністрації президента Єльцина й для інших силових структур», — пише Новодворська. Їхня дружба кинула виклик московській пропаганді, що звинувачувала мусульманські народи в екстремізмі, хоча саме породжені імперією нужда та страждання спрямували ці народи в обійми мусульманських фундаменталістів. Новодворська застерігає, що тим, хто назвав сепаратистів «бандитами», загрожує небезпека йти сталінським шляхом: «Це стане неминучим — вбивати кожного, навіть жінок і дітей, оскільки, як казав Сталін, «підростають месники за батьків». Письменниця розуміє, що російська політична культура все ще не може пристосуватися до радикальної зміни державної політики, й тому вона звертається до поезії і насамперед до пісень Володимира Висоцького, щоб сформулювати головне: «Кидайте за борт усе, що пахне кров’ю, / І знайте, що ціна не надто висока». Галина Старовойтова, вбита 1998 p., додала свою політичну присутність і свої переконання до цього слабкого хору голосів; вона також вірила, що, за словами Адама Міхніка, «Нація, яка пригноблює інші нації, не може бути вільною 18.

Історія Новодворської не має щасливого завершення. У її пориві до результативних змін і внаслідок схильності до гіперболізації, вона перейшла межу, що відділяє дискусію від екстремізму. Уже через два роки після свого /344/ прекрасного есе про національні меншини в Росії і через кілька місяців після початку російської економічної кризи в серпні 1998 р. вона зайняла позицію, неприхильну до шахтарів Воркути під час їхнього страйку на знак протесту проти невиплати зарплати й запланованого закриття нерентабельних вугільних шахт. Закриття збиткових шахт було частиною болючого процесу економічної реструктуризації, що його Росія мала пройти для того, щоб почалося економічне зростання, але, з погляду робітників, закриття шахт було рівнозначне голодуванню. У субарктичній Воркуті не було іншої роботи, а переселення робітників у європейську частину центральної Росії уряд серйозно не розглядав. Воркутинські шахтарі, яким бракувало ефективних лідерів, залишились самотніми у своїй боротьбі за виживання.

У своїй статті на цю тему у «Новом времени» Новодворська зауважила, що, можливо, ті, хто не зміг пристосуватись до нових обставин, повинні бути застреленими, щоб інші (хоча б меншість) могли жити в новій, величній і демократичній Росії 19. Хоча абсолютно зрозуміло, що Новодворська не виступала за розстріл робітників у буквальному сенсі, її риторика пахла старим російським екстремізмом, що змушує згадати Дмитра Писарєва, Сергія Нечаева (особливо його «Катехізис революціонера», написаний 1869 р.) і Леніна. Ці та інші різкі тексти не вселили любові до Новодворської жодній політичній групі і її політичне та інтелектуальне майбутнє невизначене.

Письменники, подібні до Петрушевської і (із указаними застереженнями) Новодворської вважають, що необхідно відмовитися від завоювання й утримання чужих земель задля блага Москви. Російський народ цього більше не витримає. Справді, він сам поділився на власне Росію і на «білі колонії» Сибіру й Далекого Сходу. До складу Російської Федерації, яка простяглася в Європі та в Азії, входить надто багато етнічних і територіальних груп, які є спадкоємцями надто різноманітних історій, культур, економік, спогадів та інтересів. Жоден російський чоловік-письменник ніколи не відважувався сказати, що Російська Федерація є надто великою та неоднорідною, щоб нею міг керувати єдиний уряд, розташований у Москві. Написання текстів, опозиційних до імперії, які звільняють від її /345/ влади у сфері художнього вимислу, як це робила Петрушевська, свідчить про втрату довіри до Російської Федерації, яка ніколи не була цілком впевнена у своїй ідентичності. Голоси жінок-письменниць надто слабкі, щоб спричинити швидкі зміни в суспільстві, у якому домінують голоси чоловіків, у суспільстві, яке все ще не хоче повною мірою виявити свій колоніальний вимір. Для утвердження в Росії постколоніальної свідомості потрібно ще багато часу. Але дозвіл розповісти про це був одержаний чи, точніше, вирваний у літературного істеблішменту «тими Іншими в найсуттєвішому» — російськими жінками-письменницями. І тут Людмила Петрушевська, котра показала, як імперія руйнувала долі жінок, заслуговує бути названою першою російською постколоніальною письменницею.











ПРИМІТКИ


1. P. Barr, The Memsahibs: The Women of Victorian India (London: Secker & Warburg, 1976).

2. Catriona Kelly, A Histoy of Russian Women’s Writing, 1820-1992 (Oxford: Clarendon Press, 1994).

3. Helena Goscilo, «Paradigm Lost? Contemporary Women’s Fiction,» in Women Writers in Russian Literature, edited by Toby W. Clyman and Dyana Greene (Westport, CT and London: Greenwood Press, 1994), 220.

4. Valeriia Novodvorskaya, «Throw Everything Overboard That Smells of Blood,» Novoe vremya, September 1996. Переклад: Steven Clancy, Sarmatian Review, 17, no. 3 (September 1997), 480. Наступні цитати наводяться за цим перекладом.

5. Russia Today, 28 July 1998.

6. Helena Goscilo, The Explosive World of Tatyana N. Toktaya’s Fiction (Armonk, NY: M. E. Sharpe, 1996).

7. «Теперь она как бы для меня умерла, а может быть, она и на самом деде умерла, хотя за этот месяц никого в нашем доме не хоронили». Людмила Петрушевская, Собрание сочинений, т. 1 (Харьков и Москва: Фолио и ТКО ACT, 1996), 7. Наступні цитати наводяться за цим виданням.

8. Агентство Франс-Прес, 29 листопада 1998 р.

9. «Russia: A Country Study,» Library of Congress site at http://lcweb2.loc.gov/frd/cs/rutoc.html#ru0064 ; Статистическое обозрение, ежеквартальный журнал, № 1/28 (1999) та Paul Goble, Democracy and Development,» Radio Free Europe/Radio Liberty, 2 August 1999.

10. Агентство Франс-Прес, 29 листопада 1998 p.

11. W. E. Harkins, Dictionary of Russian Literature (Patterson, NJ: Littlefield, Adams & Co., 1959), 385. /346/

12. Людмила Петрушевская, Собрание сочинений, т. 1, 338.

13. Goscilo, 219-221.

14. Robert Conquest, ed. The Last Empire: Nationality and the Soviet Future Stanford, CA: Hoover Institution Press, 1986).

15. С. Медведев, «СССР: Деконструкция текста (к 77-летию советского дискурса)», в Чернышев, Иное, т. 3, 321

16. Novodvorskaya, «Throw Everything Overboard That Smells of Blood,» 480-484, а також див. В. Каганский, «Советское пространство: конструкция и деконструкция», в Чернышев, Иное, т. 1, 89-130.

17. Conquest.

18. New York Review of Books, 14 January 1999.

19. Новое время, 30 листопада 1998 p. Дякую моєму колезі Майклу Бернстаму з Інституту Гувера за те, що він звернув на це мою увагу.









Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.