[Алексіс де Токвіль. Про демократію в Америці. — К., 1999. — С. 39-52.]

Попередня     Головна     Наступна

Розділ II

ПОХОДЖЕННЯ АНГЛОАМЕРИКАНЦІВ ТА ЯК ВОНО ПОЗНАЧИЛОСЯ НА ЇХНЬОМУ МАЙБУТНЬОМУ

Про те, чому треба знати про походження народів для розуміння їхнього суспільного ладу й законів. — Америка — єдина країна, на прикладі якої можна виразно побачити початковий етап становлення народу. — В чому полягала схожість людей, які заселили англійську частину Америки. — В чому була їхня відмінність. — Зауваження, що стосується всіх європейців, які поселилися на узбережжі Нового Світу. — Колонізація Вірґінії. — Колонізація Нової Англії. — Характерні особливості перших жителів Нової Англії. — їхній приїзд. — їхні закони. — Суспільна угода. — Кримінальний кодекс, запозичений із законів Мойсея. — Релігійна одержимість. — Республіканський дух. — Тісний зв’язок між відданістю релігії та духом свободи.

Народжується людина. Її перші роки минають неусвідомлено, в іграх та розвагах. Вона виростає, мужніє. Нарешті, світ відчиняє перед нею свої двері, вона заходить до нього й вступає в спілкування з іншими людьми. Й тоді до неї вперше починають придивлятися, вивчати її, і багатьом здається, що ті вади та чесноти, які будуть їй притаманні в дозрілому віці, зароджуються саме тепер.

У цьому ж, якщо я не помиляюсь, і полягає серйозна похибка.

Поверніться назад. Подивіться на дитину, коли вона ще на руках своєї матері; пригляньтесь, як зовнішній світ уперше відбивається в іще затягнутому серпанком дзеркалі її розуму; відзначте її перші сильні враження; вслухайтесь у перші виголошені нею слова, що засвідчують про пробудження поки що дрімотної сили її розуму, й, нарешті, станьте свідком перших випробувань, які їй належить витримати, й тільки тоді ви збагнете, в чому джерело її передсудів, звичок та пристрастей, що їх вона пронесе крізь усе своє життя. Можна так сказати, що людина стає сама собою вже з колиски.

Щось подібне відбувається й з націями. Походження завше позначається на народах. Обставини, в яких народжуються нації і які служать їхньому становленню, впливають на весь їхній майбутній розвиток.

Якби ми могли повернутися в ту добу, коли виникло те чи те суспільство, й подивитися на його перші історичні пам’ятки, то ми неодмінно, я не маю в цьому жодного сумніву, відшукали б першопричини забобонів, звичок та пристрастей, поширених у цьому суспільстві, — одне слово, все те, що становить національний характер. Ми змогли б також знайти пояснення звичаям, які буцімто зовсім не відповідають тому, що прийнято нині; законам, які, здавалося б, несумісні з визнаними в наш час нормами; поглядам, що суперечать один одному й які так часто трапляються в суспільстві, наче якісь залишки ланцюгів, що хоч і звисають і далі зі склепіння стародавньої споруди, але вже давно нічого не підтримують. Це могло б пояснити долю окремих народів, яких незрима сила немовби манить до якоїсь мети, невідомої їм самим. Однак досі для такого аналізу суспільства бракує фактів. Прагнення пізнати самих себе приходить до народів /40/ тільки в міру їхнього старіння, тому, коли вони нарешті замислюються над потребою подивитися на свою колиску, час уже затягнув її серпанком, а неуцтво й марнославство огорнули вигадкою, за якою правда загубилася остаточно.

Америка виявилася єдиною країною, де стало можливим спостерігати природний і спокійний розвиток суспільства й де вдалося достеменно визначити той вплив, що його справив початок його становлення на майбутнє штатів.

У добу, коли європейці висадилися на узбережжя Нового Світу, основні риси їхнього національного характеру були вже цілком сформовані; кожен із європейських народів мав своє особливе обличчя, що вирізнялося серед інших. А що всі вони вже досягли того рівня розвитку цивілізації, коли людина дозріває для вивчення самої себе, то вони залишили нам достовірний опис своїх поглядів, звичаїв та законів. Отже, люди, які жили в XV столітті, практично так само добре нам знайомі, як і наші сучасники. Америка повною мірою дає нам змогу побачити те, що через неуцтво чи варварство первісних людей приховано від наших очей.

Нашим сучасникам, які недалеко відійшли від епохи зародження американського суспільства й, отже, мають про нього детальне уявлення й водночас досить віддалилися від тих часів, що дозволяє їм реально оцінити отримані результати, здавалося, надана була можливість зазирнути далі за своїх попередників у події людської історії. Провидіння вклало в наші руки смолоскип, якого бракувало нашим батькам і який дозволив нам побачити в долі нації першопричину, яку приховувала від наших предків щільна завіса минулого.

Коли, уважно вивчивши історію Америки, починаєш детально аналізувати її політичний і суспільний лад, переконуєшся в правильності такої істини: немає жодного принципу, жодної звички, жодного закону (я би навіть сказав: жодної події), що їх не можна було б легко пояснити, знаючи початкову стадію становлення цього суспільства. Ті, хто цілком прочитає цю книгу, помітять, що в цьому розділі закладена основа всього того, про що піде мова далі, а також ключ розуміння практично всього пропонованого твору.

Імміґранти, які в різні періоди займали землі, що нині входять до складу американського Союзу, багато в чому відрізнялися один від одного; різною була в них мета, та й принципи управління, якими вони керувалися.

Однак люди мали й чимало спільного, бо всі вони перебували в однаковому становищі.

Мабуть, найміцнішою й найтривалішою ланкою між людьми є мова. Всі імміґранти говорили однією мовою, всі вони були дітьми одного народу. Народившись у країні, яка споконвіку вирувала внаслідок боротьби між різними партіями, в країні, де різні угруповання мусили по черзі прохати захисту в закону, ці люди пройшли серйозне політичне загартування в суворій школі, й тому вони куди ліпше, ніж більшість народів Європи, розуміли, що таке права людини й принцип справжньої свободи. За часів перших поселень общинне правління, цей прообраз вільних інститутів влади, вже глибоко ввійшло у звичаї англійців, і, отже, всередині самої монархії Тюдорів уже утвердився принцип народовладдя.

Це була доба розпалу боротьби різних релігійних напрямів, що сколихнула весь християнський світ. Англія з якоюсь несамовитістю кинулася на цю нову для неї арену. Ще жителі, які відзначалися стриманістю та розважливістю, стали суворими й схильними до суперечок. Інтелектуальні битви сприяли зростанню освіченості й культури англійців. Унаслідок обговорення релігійних тем їхні моральні засади значно чистішали. Всі ці риси, властиві цій нації, тією чи тією мірою були характерні й для тих її синів, які вирушали шукати щастя на інший бік океану. /41/

Тут було б доречно зробити одне зауваження, яке нам пригодиться згодом і яке можна застосувати не лише до англійців, а також і до французів, іспанців і до всіх європейців загалом, що облаштовувалися один за одним на берегах Нового Світу. Всі нові європейські колонії якщо й не становили собою прикладу розвинутої демократії, то принаймні мали її зародки. Це пояснювалося двома причинами: можна твердити, що в більшості імміґрантів, які полишали свою батьківщину, цілком було відсутнє почуття якоїсь зверхності над іншими людьми. Звісно, на вигнання вирушають аж ніяк не найщасливіші й найбагатші люди, та саме убогість, так само як і злигодні, є найліпшою в світі запорукою рівності між людьми. Щоправда, іноді й заможні пани переселялися до Америки внаслідок політичних чи релігійних чвар. На початку тут було ухвалено закони, які встановлювали соціальну градацію, але незабаром стало очевидним, що американський фунт зовсім не сприймає хліборобську аристократію. З’ясувалося, що для обробітку цієї непокірної землі потрібні були постійні й зацікавлені зусилля самих власників. Виходило так, що, навіть коли земельні ділянки й були якнайліпше оброблені, все одно врожай був не такий високий, аби забезпечити достаток водночас власникові землі та самому фермерові. Аристократія ж усіляко силкується придбати саме землю, вона осідає на цій землі й відчуває в ній свою опору; аристократія виникає й існує не тільки завдяки привілеям чи приналежності до певного роду, а й тому, що володіє земельною власністю, яка передається в спадщину. Саме тому аристократія тримається за землю, залежить від неї і на неї спирається. В одній і тій самій нації можуть бути володарі величезних багатств і люди, які живуть у страшних злиднях; але якщо ті багатства не становлять собою земельних володінь, то можна сказати, що в цьому суспільстві є бідні й багаті, але справжньої аристократії, власне, немає.

Тож англійські колонії в добу свого становлення нагадували членів однієї родини. На початку всі вони, здавалося, були створені для того, аби явити собою приклад торжества свободи, але не аристократичної свободи їхньої матері-батьківщини, а буржуазно-демократичної свободи, повного втілення якої ще не було в історії людства.

Проте на цьому одноманітному тлі почали з’являтися досить помітні відмінності, на які слід вказати.

У великій англо-американській родині можна вичленувати дві гілки, які існують і розвиваються, так і не злившись остаточно: одна — на півдні, а друга — на півночі країни.

Першу свою колонію англійці заснували у Вірґінії: імміґранти прибули туди 1607 року. Тоді в Європі панувало переконання в тому, що головне багатство народів полягає у володінні золотими копальнями та срібними руднями. Ця фатальна помилка завдала більшої шкоди, ніж війна та безглузді закони разом узяті, розоривши європейські країни, які вірили в це, й спричинивши загибель безлічі людей в Америці. Тому до Вірґінії посилали передусім шукачів золота ¹ — людей без коштів і з поганою репутацією, чий непогамовний і буйний норов порушував спокій колонії ², яка щойно народилася, й ставив під сумнів її майбутнє.

¹ У хартії, дарованій англійським королем поселенцям 1609 року, серед усього іншого зазначалося, що на колоністів покладається обов’язок виплачувати королеві Англії п’ятину від добутого в колонії золота й срібла. Див.: Маршалл. Життя Вашинґтона. — T. I. — С. 18 — 66.

² Значну частину нових колоністів, пише Стит в «Історії Вірґінії», складали непутящі молодики з добрих родин, яких батьки посилали за море з тим, щоб урятувати їх від ганебної долі, яка загрожувала їм. Серед інших поселенців були колишні служники, злісні банкрути, розпусники та інші такі самі люди, більше здатні грабувати й руйнувати, ніж зміцнювати становище колонії. Ними верховодили по-бунтарському налаштовані люди з того самого середовища, які легко штовхали цю різношерсту юрму на всілякі безглузді й лихі вчинки... З історією Вірґінії можна познайомитися, звернувшись до таких творів: Сміт. Історія Вірґінії з часів перших поселень у 1624 році; Вільям Стит. Історія Вірґінії; Беверлі. Історія Вірґінії від найбільш раннього періоду (перекладена французькою мовою 1807 року).

Невдовзі за ними почали приїздити майстрові та хлібороби — люди спокійніші й з вищою мораллю, але які практично нічим не відрізнялися від /42/ нижчих прошарків англійського суспільства ³. Жодного шляхетного помислу, жодної високої мети не лежало в основі створюваних ними поселень. Тільки-но виникала ця колонія, як у ній впроваджувалося рабство ⁴. Саме ця надзвичайна обставина й справила великий вплив на характер, закони й усе майбутнє Півдня.

Рабство, якому ми дамо пояснення далі, збезчещує працю; воно впроваджує елементи гультяйства в суспільство, а разом з гультяйством — невігластво й пиху, злидні й розкіш. Воно нервує сили розуму й присипляє людську активність. Вплив рабства в поєднанні з англійським характером є поясненням звичаїв та соціального ладу Півдня.

Що ж до Півночі, то тут на тій самій вихідній англійській основі проявилося щось зовсім протилежне. Тут я дозволю собі зупинитися на деяких деталях.

Саме в північних англійських колоніях, більш відомих як штати Нової Англії ⁵, сформувалися ті два-три основні принципи, на яких нині ґрунтується теорія суспільного розвитку Сполучених Штатів.

Принципи, що взяли гору в Новій Англії, спершу поширилися в Сполучених Штатах, а відтак, проникаючи все далі й далі, дійшли до найвіддаленіших реґіонів країни і, нарешті, якщо так можна сказати, заволоділи всією конфедерацією. Нині їхній вплив вийшов далеко за її межі й поширився на весь Американський континент. Культуру Нової Англії можна порівнювати з ватрою, розпаленою на верхівці пагорка, яка, давши тепло всім довкола, все ще забарвлює своїм сяйвом далекий обрій.

³ Певне число заможних англійців приїхало на проживання до цієї колонії трохи пізніше.

⁴ Рабство було впроваджене близько 1620 року після приплиття голландського корабля, який висадив двадцять неґрів на берегах річки Джеймс. На цю тему дивіться твори Чалмера.

⁵ Штати Нової Англії розташовані на захід від Гудзону. Нині їх налічується шість: 1) Коннектикут, 2) Род-Айленд, 3) Массачусетс, 4) Вермонт, 5) Нью-Гемпшир, 6) Мен.

Заснування Нової Англії було зовсім іншим явищем: все тут було особливе й самобутнє.

Спершу в усіх колоніях поселялися вбогі й неосвічені люди, яких злидні й гультяйство гнали з країни, де вони народилися, або ж то були запопадливі до наживи спекулянти й спритні підприємці. Є колонії, які не можуть похвалитися навіть таким походженням своїх поселенців. Так, наприклад, Санто-Домінґо заснували пірати. Та й у наші часи населення Австралії поповнюють переважно кримінальні суди Англії.

Усі імміґранти, які розселилися на узбережжі Нової Англії, належали в метрополії до більш-менш забезпечених прошарків населення. Їхнє змішання на американській землі було від самого початку незвичайним явищем: вони створили суспільство, в якому не було ні знатних панів, ні простого народу, — інакше кажучи, в них не було ні багатих, ні бідних. Відносно їхньої загальної чисельності серед імміґрантів траплялося куди більше освічених людей, ніж серед населення будь-якої європейської країни нашого часу. Всі вони майже без винятку отримали досить передову освіту, і багато хто з них прославився в Європі талантами й вченістю. Інші колонії засновували безрідні авантурники; поселенцям же Нової Англії були властиві порядок і висока моральність, що їх вони принесли на цю землю. Вони поселялися до пустельних країв, з дружинами й дітьми. Але що особливо відрізняло їх від інших колоністів, то це сама мета їхнього переселення до Америки. Зовсім не крайня потреба примушувала їх /43/ покинути батьківщину; вони залишали там досить високе суспільне становище, про втрату якого можна було б пошкодувати, й надійні засоби до існування. Вони переселялися до Нового Світу зовсім не для того, щоб поліпшити своє становище чи збільшити свій статок; вони відмовлялися від тепла рідної землі тому, що, корячись поклику розуму й серця та терплячи неминучі для переселенців злигодні та страждання, прагнули домогтися перемоги якоїсь ідеї.

Імміґранти, або ж, як вони самі себе цілком заслужено називали, пілігрими, належали до тієї секти в Англії, яку за суворість її моральних принципів назвали пуританською. Пуританізм був не тільки релігійною доктриною; за своїми ідеями ця релігійна течія багато в чому зближалася з найвідважнішими демократичними та республіканськими теоріями. Внаслідок цього пуритани нажили собі запеклих і небезпечних ворогів. На рідній землі пуритан переслідував уряд, їхній суворій моралі було огидним щоденне життя того суспільства, в якому вони жили, і пуритани почали підшукувати для себе таку дику далеку землю, де можна було б жити згідно з власними принципами й вільно молитися Богові.

Кілька цитат допоможуть ліпше зрозуміти дух цих благочестивих шукачів пригод, ніж усе те, що ми можемо про них розповісти.

Історик Натаніел Мортон, який вивчав перший період існування Америки, так починає свою оповідь ⁶: «Я завше вважав, що ми, чиї батьки при заснуванні цієї колонії були свідками таких численних і таких пам’ятних виявів милості Божої, мусимо увічнити ці знаки Господні, написавши про це. Те, свідками чого ми стали самі, й те, що почули від батьків наших, ми повинні передати дітям нашим, аби покоління, які йдуть нам на зміну, навчилися славити Господа; аби сім’я Авраамове, раби його, сини Яковові, обранці Його, навчилися славити Господа, чудеса Його, що їх Він створив... (Псал. 104, 6, 5). І повинні дізнатися вони, як Бог переніс до пустелі виноградну лозу й посадив її і вигнав язичників; як Він очистив для неї місце й утвердив коріння її, залишив її рости й вкривати собою найвіддаленіші землі (Псал. 79, 9, 10); і не лише це мусять знати вони, а й те, як Він вів народ Свій до житла святині Своєї і посадив його на горі спадку Свого (Вихід, 1, 17). Ці діяння мають стати відомими всім, аби похвалити за них Господа, як Він того гідний, і щоб бодай часточка проміння слави Його осяяла імена шанованих святих, які слугували Йому».

Читаючи цей вступ, мимоволі переймаєшся релігійним і водночас урочистим настроєм; від цих рядків буцімто повіває духом старовини, якимись біблійними пахощами.

Віра, яка надихає письменника, підносить його стиль. У наших очах, як і в його власних, пілігрими вже не здаються жменькою шукачів пригод, які вирушили за моря в пошуках щастя; вони мовби перетворилися на зерна, посіяні Господньою рукою на землі, призначеною Ним для того, аби там народився великий народ.

Автор веде далі, так описуючи відплиття перших імміґрантів ⁷:

⁶ Меморіал Нової Англії. — Бостон, 1826. — С. 14. Див. також: Гатчинсон. Історія. — Т. II. — С. 22.

⁷ Меморіал Нової Англії. — С. 22.

«І покинули вони це місто (Делфт-Галефт), — пише він, — яке стало для них місцем перепочинку; між тим вони зберегли спокій, бо знали, що вони є тільки мандрівці й чужинці на цьому світі. Ніщо земне не пов’язувало їх, вони зводили очі свої до небес — до своєї любої батьківщини, — Господь спорудив для них Своє святе місто. Нарешті вони дісталися до гавані, де на них уже чекав корабель. Багато друзів, які не змогли піти за ними, бажали бодай провести їх. Збігла безсонна ніч — минула вона в дружніх звіряннях, благочестивих розмовах та /44/ інших виявах справжньої християнської любові. Наступного ранку вони зійшли на корабель. Друзі, які проводили їх, пішли слідком за ними, й тут почулися глибокі зітхання, з усіх очей покотилися сльози, всі заходжувалися обіймати один одного й щиро молитися, що не могло не розчулити навіть сторонніх свідків цього прощання. Та ось подали сигнал до відплиття, і пілігрими вклякли навколішки, і їхній пастир, підвівши очі до неба, сповнені сліз, ввірив їх милосердю Господньому. Й нарешті, розпрощалися вони один з одним, і слова прощання для багатьох з них звучали, либонь, востаннє».

Імміґрантів налічувалося приблизно сто п’ятдесят чоловік, враховуючи всіх — чоловіків, жінок та дітей. Мета їхньої мандрівки полягала в тому, щоб на берегах Гудзону заснувати свою колонію. Одначе після тривалих блукань в океані вони мусили причалити до Нової Англії в тому місці, де нині стоїть місто Плімут. Досі відвідувачам показують ту скелю, на яку висадилися мандрівці ⁸.

«Та перш ніж повести далі, — зазначає цитований історик, — спробуємо на мить уявити собі справжнє становище цих нещасливих людей і зачудуємось милістю Господа, який урятував їх ⁹.

Отже, перепливши величезний океан, вони досягли нарешті мети своїх мандрів, та не було там ні друзів, які могли б зустріти їх, ні житла, де вони знайшли б собі прихисток.

Зима тут була в самісінькому розпалі, а ті, хто знайомий з нашим кліматом, знають, які суворі зими в наших краях і які ураґани лютують у цю пору. Взимку важко дістатися й до знайомих місць, та куди важче прилаштуватися в нових. Перед їхніми очима постала страшна й скорботна пустеля, повна хижих звірів та диких людей, про чисельність і жорстокість яких вони нічогісінько не знали. Замерзлу землю вкривали ліси й чагарі, і все навколо було похмуре й непривітне. А за їхніми спинами стелився безмежний океан, що відділяв їх від цивілізованого світу. Їм залишалося тільки піднести свої очі до неба, аби хоч там знайти бодай трохи заспокоєння й надії».

Не варто гадати, що пуритани були благочестивими тільки умоглядно або що вони зовсім абстраґувалися від світських справ. Пуританізм, як я вже відзначав раніше, є політичною течією такою самою мірою, що й релігійною. Тільки-но висадившись на цьому негостинному березі, що його описав Натаніел Мортон, імміґранти одразу ж поквапились організуватися в спільноту, вклавши з цією метою угоду такого змісту ¹⁰:

«Ми, що нижче підписалися, здійснивши на славу Господню, для поширення християнської віри й слави нашої вітчизни подорож з метою заснувати першу колонію на цих далеких землях, цим урочисто й у повній злагоді між собою та перед лицем Бога заявляємо, що ми ухвалили об’єднатися в політичну спільноту для ліпшого самоуправління, а також для досягнення нашої мети; й для втілення цієї угоди ми ухвалимо закони, розпорядження та акти, а також згідно з потребою створимо адміністративні заклади, яким ми обіцяємо підлягати й коритися».

⁸ Ця скеля стала предметом поклонінь у Сполучених Штатах. Я бачив її уламки, що їх дбайливо зберігають у багатьох містах країни. Чи не є це велемовним свідченням того, що могутність і велич людини полягають передусім у її душі? Камінь, до якого всього лише на якусь мить доторкалися ноги жменьки нещасливців, стає славетним, він приваблює до себе погляди великого народу, його уламки шануються як святині, й навіть пил його перетворюється на надбання нації. А між тим, що сталося з порталами безлічі палаців? Хто дбає про це?

⁹ Меморіал Нової Англії. — С. 35.

¹⁰ Імміґранти, які заснували штат Род-Айленд 1638 року, ті, хто поселився в Нью-Гейвені 1637 року, перші жителі Коннектикуту, які з’явилися там 1639 року, й ті, що заснували Провіденс 1640 року, також почали з того, що склали громадську угоду, яку відтак передали на затвердження всім зацікавленим сторонам. Див.: Піткін. Історія. — С. 42, 47.

Це відбулося 1620 року. Відтоді потік імміґрантів не вичерпувався. Релігійні /45/ та політичні пристрасті, що роздирали Британську імперію впродовж усього правління Карла I, гнали на береги Американського континенту все нових і нових сектантів. В Англії головне вогнище пуританізму й далі не згасало серед людей, що належали до середнього прошарку; більшість імміґрантів були вихідцями саме з цього середовища. Населення Нової Англії швидко збільшувалося, й у той час як станова ієрархія в метрополії й далі деспотично розмежовувала людей, колонія більше й більше становила собою однорідну з усіх поглядів спільноту. Демократія, про яку античний світ не наважувався навіть мріяти, вирвалася з надрів старого феодального суспільства в усій величі та у всеозброєнні.

Англійський уряд, задоволений тим, що бацили безладу й нових революцій віддалялися від нього на значущу відстань, байдуже позирав на цю численну еміґрацію. Він навіть сприяв їй усіма засобами й, здавалося, мало турбувався про долю тих, хто вирушав шукати на американській землі сховища від жорстоких англійських законів. Мабуть, уряд сприймав Нову Англію як країну, що перебувала у владі фантастичних мрій, яку можна віддати шукачам новизни, аби вони вільно експериментували з нею.

Англійські колонії — і це було однією з головних причин їхнього розквіту — завше мали більшу внутрішню свободу й більшу політичну незалежність, ніж колонії інших країн. Але в жодній частині країни принцип свободи не здійснювався так повно й так широко, як у штатах Нової Англії.

За тих часів усі визнавали, що землі Нового Світу мають належати тій європейській нації, яка першою їх відкрила.

На цій підставі наприкінці XVI століття все узбережжя Північної Америки стало володінням англійської корони. Способи, які використовував британський уряд для заселення цих набутих територій, були найрізноманітнішими: в одних випадках король передавав певну частину земель Нового Світу в підлеглість призначеному ним губернаторові, який повинен був керувати ними від імені короля й згідно з його безпосередніми розпорядженнями ¹¹; аналогічну систему колоніального володіння прийняли решта європейських держав. У інших випадках король віддавав частину території у власність окремим особам та компаніям ¹². При цьому вся повнота цивільної та політичної влади зосереджувалася в руках однієї або кількох осіб, які під наглядом і контролем уряду продавали землі й керували місцевими жителями. Й нарешті, третя система полягала в наданні певному числу імміґрантів права засновувати цивільне політичне товариство під заступництвом метрополії, а також права самоуправління в усьому, що не суперечило англійським законам.

Таку форму керівництва колоніями, яка так сприяла розвитку свободи, було застосовано на практиці тільки в Новій Англії ¹³.

¹¹ Так, наприклад, було зі штатом Нью-Йорк.

¹² Так само було в Мериленді, в Північній та Південній Кароліні, в Пенсильванії та в Нью-Джерсі. Див.: Піткін. Історія. — Т. I. — С. 11 — 31.

¹³ У творі, що називається «Історичне зібрання державних паперів та інших достеменних документів, призначених як матеріал для історії Сполучених Штатів Америки», підготовленому Ебензером Гезардом і опублікованому у Філадельфії 1702 року, є дуже велике число документів, цінних своїм змістом та достеменністю і тим, що вони належать до першого періоду становлення колоній; зокрема, серед них є різні хартії, що їх подарувала колоніям англійська корона, а також перші акти їхніх урядів.

Зверніться також до аналізу всіх цих хартій, що його зробив пан Сторн, суддя Верховного суду Сполучених Штатів, у вступі до його «Коментаря до Конституції Сполучених Штатів».

З усіх цих документів випливає, що принципи представницького управління і зовнішні форми політичної свободи були відомі в усіх колоніях практично з моменту їхнього зародження. Ці принципи отримали ширший розвиток на Півночі, ніж на Півдні, проте в загальному вигляді вони існували скрізь. /46/

1628 року ¹⁴ таку хартію на колонію подарував Карл I імміґрантам, які вирушали поселятися в Массачусетсі.

Одначе найчастіше хартії дарувалися колоніям Нової Англії значно пізніше за їхнє заснування, коли існування колонії ставало вже здійсненим фактом. Міста Плімут, Провіденс, Нью-Гейвен, штати Коннектикут та Род-Айленд ¹⁵ було засновано без будь-якого сприяння й практично без відома Англії. Нові поселенці створили свої товариства самостійно, не отримавши на це жодних повноважень метрополії, хоч вони й не заперечували її верховенства, і лише через тридцять чи навіть через сорок років, уже за Карла II, королівська хартія узаконила їхнє існування.

Отже, вивчаючи перші документи історії та законодавства Нової Англії, часто-густо буває важко простежити той зв’язок, який з’єднував імміґрантів з країною їхніх предків. Щоразу відкриваєш, що вони виказують свою суверенність: самі призначають посадових осіб, укладають мир і оголошують війну, реґламентують діяльність поліції, ухвалюють закони, так ніби вони були підвладні самому лише Богу ¹⁶.

Найнезвичайнішим і водночас найповчальнішим є законодавство тієї доби. Саме в ньому переважно слід шукати ключ до тієї великої соціальної загадки, яку нині становлять собою для цілого світу Сполучені Штати.

Серед згаданих історичних документів слід особливо виокремити як один з найхарактерніших для цієї доби звід законів, які видав 1650 року невеликий штат Коннектикут ¹⁷.

Законодавці Коннектикуту ¹⁸ передусім зайнялися кримінальним законодавством; коли вони складали закони, в них з’явилася досить дивна ідея почерпнути їх зі Святого Письма: «Хто поклонятиметься іншому Богові, крім нашого Господа, — кажуть вони на початку, — того покарають на смерть». Далі подається десять чи дванадцять таких положень, цілком узятих з книг Повторення Закону, Вихід та Левіт.

Блюзнірство, чаклунство, перелюбство ¹⁹, зґвалтування каралися смертю, так само як образа, завдана сином своїм батькам. Отже, законодавство грубого й напівцивілізованого народу було перенесене в освічене та моральне суспільство, й тому більше ніде не складалося такого становища, коли смертна кара так широко передбачалася законами й так мало застосовувалася до винних. Складаючи цей звід кримінальних законів, законодавці були заклопотані передусім потребою підтримки моральності і порядності в суспільстві. Як наслідок вони постійно вдиралися в царину людських почуттів, і не було майже жодного гріха, який їм не вдавалося б перетворити на предмет судового розгляду.

¹⁴ Див.: Піткін. Історія. — Т І. — С. 35. Див. також: Гатчинсон. Історія колонії Массачусетс. — T. I. — С. 9.

¹⁵ Див. там само. — С. 42 — 47.

¹⁶ Приймаючи закони з кримінального та цивільного судочинства, жителі Массачусетсу відійшли від звичаїв, що існували в Англії: 1650 року ім’я короля ще не з’явилося у вступній частині судових постанов. Див.: Гатчинсон. — T. I. — С. 452.

¹⁷ Кодекс 1650 року. — С. 28 (Гартфорд, 1830).

¹⁸ Див. також в «Історії» Гатчинсона. — T. I. — С. 435 — 456, аналіз кримінального кодексу, ухваленого 1648 року колонією Массачусетс; цей кодекс склали, виходячи з тих самих основних засад, що й кодекс штату Коннектикут.

¹⁹ Перелюбство каралося смертю й згідно із законами Массачусетсу. Гатчинсон у першому томі на сторінці 441 зазначає про те, що справді кілька людей були покарані на смерть за цей злочин. Він, зокрема, з цього приводу розповідає про цікавий випадок, що стався 1663 року. Заміжня жінка потайки кохалася з якимось молодиком. Відтак вона повдовіла й вийшла за нього заміж. Збігло багато років, одначе в громаді зародилася підозра про можливу колишню близькість між ними. Їх віддали до суду, кинули до в’язниці й мало не засудили на смерть.

Читач, мабуть, завважив, з якою суворістю каралися перелюбство та зґвалтування. /47/ Звичайнісіньким взаєминам між людьми, що не перебували в шлюбі, рішуче клався край. За суддями закріпилося право застосовувати до винних одне з трьох покарань: грошовий штраф, биття або шлюб ²⁰, причому, якщо вірити протоколам тодішніх нью-гейвенських судів, такі справи зовсім не були рідкістю. В судовому рішенні від 1 травня 1660 року записано, що одну дівчину засудили до грошового штрафу й їй висловили суворе попередження тільки за те, що вона сказала кілька нескромних слів юнакові й дозволила йому себе поцілувати ²¹. Кодекс 1650 року переповнений також і попереджувальними заходами. Лінощі й пиятика піддавалися, згідно з цими законами, суворому покаранню ²². Шинкарі не мали права давати відвідувачеві більше вина, ніж дозволялося за законом; найменший обман, якщо він міг завдати комусь шкоди, спричиняв собою штраф або тілесне покарання ²³. В інших місцях кодексу законодавства, зовсім забувши, що в Європі вони самі ж боронили великі принципи релігійної свободи, передбачали накладення грошового штрафу з метою примусити людей бути присутніми на службі Божій ²⁴ і навіть запроваджували вельми суворі заходи покарання ²⁵, аж до смертної кари, тим християнам, які молилися Господові інакше, ніж це робили вони самі ²⁶. Запопадливість цих законодавців до реґламентації всього на світі подеколи призводила до того, що вони бралися вже до зовсім не вартих уваги справ. Так, наприклад, у тому самому зводі законів є закон, який забороняє вживання тютюну ²⁷. А втім, не слід забувати, що ці чи то дивні, чи то тиранічні закони ухвалювалися зовсім не примусово: вони затверджувалися вільним голосуванням усіх зацікавлених у них громадян; не варто також випускати з уваги й те, що в цьому суспільстві звичаї були ще суворіші й більш пуританські, ніж самі закони. Наприклад, 1649 року в Бостоні сформувалося цілком поважне товариство, метою якого було боротися проти світської примхи — носіння довгого волосся * ²⁸.

Такі нісенітниці ганебні для розумної людини; вони засвідчують про невігластво нашої натури, яка не спроможна усвідомити до кінця, що таке правда й справедливість, внаслідок чого людина часто-густо змушена робити вибір між двома крайнощами.

²⁰ Кодекс 1650 року. — С. 48. Очевидячки, інколи траплялося так, що судді призначали такі різноманітні покарання водночас, про що засвідчує ухвала одного із судів, винесена 1643 року (Нью-Гейвенська старовина. — С. 114), в якій визначалося, що Марґеріт Бедфорд, звинувачена в ганебних вчинках, мала піддатися тілесному покаранню, а відтак вийти заміж за Ніколаса Джемінґса, свого коханця.

²¹ Нью-Гейвенська старовина. — С. 104. Див. також в «Історії» Гатчинсона. — T. I. — С. 435, численні приклади аналогічних судових ухвал.

²² Там само. — 1650. — С. 50, 57.

²³ Там само. — С. 64.

²⁴ Там само. — С. 44.

²⁵ Так було не тільки в Коннектикуті. Зверніться до закону, виданого 13 вересня 1644 року в Массачусетсі, за яким анабаптистів засудили до вигнання. Зібрання офіційних документів з історії штату. — T. I. — С. 538. Див. також закон, опублікований 14 жовтня 1656 року й спрямований проти квакерів... «У зв’язку з тим, що недавно виникла секта проклятих єретиків, — зазначається в ньому, — або так званих квакерів...» Далі подається перелік вельми значних сум штрафів, яким піддадуться капітани кораблів, якщо перевозитимуть квакерів до Америки. На квакерів, яким пощастить проникнути до Америки, накладуть тілесне покарання і їх замкнуть у в’язниці для примусових робіт. При затриманні їх за поширення своїх переконань першого разу вони муситимуть сплатити штраф, другого разу — їх кинуть до в’язниці, а третього — виселять з цієї провінції. Див.: Зібрання офіційних документів. — T. I. — С. 630.

²⁶ Згідно з кримінальним законодавством штату Массачусетс католицькі священики, які знову з’явилися в колонії після того, як їх звідти прогнали, засуджувалися до смертної кари.

²⁷ Кодекс 1650 року. — С. 96.

²⁸ Меморіал Нової Англії. — С. 316.

Поряд з цим кримінальним законодавством, у якому так глибоко /48/ віддзеркалилися як обмеженість сектантського світосприйняття, так і всі релігійні пристрасті, що були запалені переслідуваннями й що не переставали баламутити душі людей, з’явилося певною мірою зумовлене ними зібрання законів політичного характеру. Складені двісті років тому, ці закони за своїм духом свободи пішли далеко вперед порівняно з нашим часом.

Загальні принципи побудови сучасних конституцій, що їх більшість європейців XVII століття розуміла насилу і які лише почасти взяли гору в ту добу у Великобританії, були цілком визнані в Новій Англії й закріплені її законами: участь народу в загальних справах, вільне голосування з питання про податки, відповідальність представників влади перед народом, особиста свобода й суд присяжних — усе це було сприйнято одностайно й реально впроваджено в життя в Новій Англії.

Ці вихідні принципи отримували тут найширше застосування й розповсюдження, тимчасом як у Європі жодна нація на це не зважувалась.

У Коннектикуті виборчий корпус спочатку складався з усіх громадян, які мешкали в цьому штаті, що, між іншим, цілком зрозуміло ²⁹. В цього народу, який ще тільки народжувався, тоді ще панувала майже повна рівність між людьми щодо їхнього майнового становища й тим більше щодо рівня їхнього інтелектуального розвитку ³⁰.

У ту добу в Коннектикуті належало обирати всіх посадових осіб виконавчої влади аж до губернатора штату ³¹.

Усі громадяни віком понад шістнадцять років були зобов’язані носити зброю; вони становили народну міліцію, самі призначали зі свого середовища офіцерів і мусили перебувати в постійній готовності до захисту батьківщини ³². Закони Коннектикуту, так само як і закони інших штатів Нової Англії, відбивають зародження й розвиток тієї общинної незалежності, яка в наші дні далі є основою американської свободи та інструментом її втілення в життя.

В Європі політичне життя більшості країн починалося на вершині офіційної піраміди й відтак поступово, та й то не повною мірою, охоплювало всі осередки суспільства.

В Америці ж, навпаки, громада утворилася раніше, ніж округа; округа з’явилася раніше за штат, а штат — раніше, ніж уся конфедерація.

Близько 1650 року в Новій Англії громада цілком і остаточно утвердилася. Громада була тим місцем, яке об’єднувало й міцно зв’язувало людей і де вони могли виявити свої інтереси та пристрасті, здійснити свої права й виконати обов’язки. В середині громади кипіло справжнє й активне політичне життя, цілком демократичне й республіканське за своєю суттю. Колонії поки що й далі визнавали верховну владу метрополії, штати й далі жили за законами монархії, одначе республіка вже повнокровно розвивалася в межах громади.

Громада вибирала посадових осіб усіх рівнів, встановлювала місцеві податки, а також збирала все інше ³³. В громадах Нової Англії не було ухвалено жодних законів про представницькі органи. Будь-які громадські справи, що зачіпали інтереси всіх жителів громади, обговорювалися, як в Африці, на центральному майдані або на загальних зборах.

²⁹ Конституція 1638 року. — С. 17.

³⁰ 1641 року Генеральна асамблея Род-Айленду одностайно встановила демократичну форму правління в штаті й заявила, що влада покладається на корпус вільних громадян, які мають виключне право видавати закони й стежити за їхнім виконанням. — Кодекс 1650 року. — С. 70.

³¹ Піткін. Історія. — С. 47.

³² Конституція 1638 року. — С. 12.

³³ Кодекс 1650 року. — С. 80.

Коли уважно вивчаєш закони, що ухвалювалися впродовж усього першого /49/ періоду існування американських республік, мимоволі захоплюєшся державною мудрістю законодавців, які втілювали в життя передові теорії.

Очевидячки, американські законодавці розуміли обов’язки суспільства щодо своїх членів куди ширше й урочистіше, ніж європейські законодавці того часу, й висували перед суспільством такі високі вимоги, від виконання яких в інших частинах світу воно поки що ухилялося. В штатах Нової Англії бідняки були на повному забезпеченні суспільства ³⁴ з моменту його виникнення; суворих заходів уживалося для того, аби підтримувати в належному стані шляхи — для спостереження за ними призначалися навіть спеціальні чиновники ³⁵; до публічних реєстрів громад записувалися наслідки обговорення громадянами різних питань, факти смерті, шлюби й народження членів громади ³⁶; для провадження цих реєстрів спеціально призначалися реєстратори ³⁷. Були також чиновники, на яких покладалося завдання керувати незатребуваною спадщиною. Інші чиновники займалися тим, що стежили за дотриманням меж земельних володінь, які передавалися в спадщину. Головною функцією деяких посадових осіб було підтримання громадського порядку в громаді ³⁸.

Закон передбачав тисячі найрізноманітніших заходів, аби вдовольнити безліч уже існуючих або можливих соціальних потреб, про які у Франції й за наших часів є лише вельми невиразне уявлення.

Одначе самобутність американської цивілізації від самого початку найяскравіше виказала себе в розпорядженнях, що стосувалися громадської освіти.

«Беручи до уваги, — зазначається в законі, — той факт, що Сатана, ворог роду людського, знаходить у невігластві людей свою наймогутнішу зброю, і піклуючись про те, аби знання, принесені сюди нашими батьками, не канули в небуття разом з ними; беручи до уваги те, що у вихованні дітей передусім зацікавлена держава, ми з допомогою Господньою...» ³⁹ Далі подаються приписи, які передбачають створення шкіл у всіх громадах і зобов’язують усіх жителів під загрозою штрафів узяти на себе утримання цих шкіл. У такий спосіб у найбільш густонаселених реґіонах створювалися вищі школи. Муніципальна влада мала стежити за тим, щоб батьки відсилали своїх дітей до школи; ця влада мала право накладати штраф на тих батьків, які не виконували цієї вимоги; в тому випадку, коли така непокора тривала й далі, громада брала на себе роль родини, забирала дитину під своє піклування й позбавляла батьків цих дітей прав, якими їх наділила сама природа і якими вони так погано послуговувалися ⁴⁰. Читач, безперечно, звернув увагу на преамбулу цих ордонансів: в Америці до освіти веде саме релігія, тимчасом як до свободи людину спрямовує дотримання нею законів Божих.

³⁴ Там само. — С. 78.

³⁵ Там само. — С. 49.

³⁶ Див.: Гатчинсон. Історія. — T. I. — С. 455.

³⁷ Кодекс 1650 року. — С. 86.

³⁸ Там само. — С. 40.

³⁹ Там само. — С. 90.

⁴⁰ Там само. — С. 83.

Отже, коли, кинувши побіжний погляд на американське суспільство 1650 року, повертаєшся до становища в Європі, й особливо до тієї ситуації, яка склалася на всьому континенті в ту добу, тебе бере глибокий подив: на початку XVII століття скрізь на руїнах олігархічної та феодальної свободи середньовіччя гору взяла абсолютна монархія. В тій блискучій і освіченій Європі ідея прав людини зовсім іґнорувалася — як ніколи більше; зроду ще народи не брали такої слабкої участі в громадському та політичному житті своїх держав; ніколи ще принципи справжньої свободи не захоплювали так мало розум людей. І все це тоді, /50/ коли ці принципи, про які ні сном, ні духом не знали європейці або зневажали їх, було проголошено в пустельних краях Нового Світу й вони лягали в основу майбутнього розвитку великого народу. Найвідважніші теорії, створені людським розумом, отримали застосування на практиці в цьому такому простому, на перший погляд, суспільстві, яке жоден державний діяч, без будь-якого сумніву, не вдостоїв би своєї уваги. Поклавшись на волю своєї самобутності, людина, послуговуючись самою тільки уявою, створила експромтом безпрецедентне законодавство. За цієї невідомої демократії, яка ще не дала світові жодного генерала, жодного філософа чи великого письменника, людина мала змогу підвестися в присутності вільних громадян й за загального схвалення дати таке чудове визначення свободи:

«Нам не варто помилятися щодо того, що ми розуміємо під нашою незалежністю. Справді, існує своєрідна міцна свобода, якою користуються як тварини, так і люди, і яка полягає в тому, аби поводитися згідно з власним бажанням. Така свобода ворожа будь-якій владі; її важко підкорити якимось правилам; за неї ми опускаємося дедалі нижче й нижче; вона — ворог правди й миру; навіть Господь мав за потрібне виступити проти неї! Та водночас існує свобода громадянська й моральна; сила, яка втілюється в єдності всіх; сила, яку самій владі випало захищати: ця свобода полягає в тому, щоб без страху творити все добре й справедливе. Цю святу свободу ми зобов’язані боронити від будь-яких випадковостей і в разі потреби жертвувати задля неї власним життям» ⁴¹.

⁴¹ Мезер. Великі діяння Христа в Америці. — Т. II. — С. 13. Ця промова була виголошена Вінтропом. Його звинувачували в тому, що, бувши посадовою особою, він вчинив ряд беззаконних дій; одначе після виголошення промови, з якої взято цей уривок, його виправдали під загальні оплески, й відтоді його завжди обирали губернатором штату. Див.: Маршалл. — T. I. — С. 166.

Я вже сказав досить багато, щоб уявити собі в справжньому світлі характер англо-американської цивілізації. Вона є наслідком (ця вихідна суть має постійно бути присутньою в ході будь-яких розмірковувань) двох зовсім різних засад, які, до речі, вельми часто перебували в протистоянні одна з одною, але які в Америці вдалося якимось робом поєднати одну з одною й навіть чудово сполучити. Йдеться про дух релігії та дух свободи.

Засновники Нової Англії були ревними сектантами й водночас натхненними новаторами. З одного боку, їх стримували кайданами певних релігійних вірувань, а з іншого — вони були зовсім вільні від будь-яких політичних забобонів.

Звідси й з’явилися дві різні тенденції, що зовсім не заперечували одна одну й відбиток яких неважко помітити скрізь — як у звичаях суспільства, так і в його законах.

Ці люди здатні приносити в жертву релігійним переконанням своїх друзів, свою родину й свою вітчизну; можна припустити, що вони зайняті пошуком якогось інтелектуального добра, за яке ладні заплатити таку дорогу ціну. Тим часом, виявляється, що вони практично з тією самою наполегливістю прагнуть домогтися не тільки морального вдоволення, а й матеріального статку, шукаючи щастя на тому світі й водночас багатства та свободи на цьому.

Політичні переконання й створені людиною закони та інститути перетворюються в її руках на щось таке податливе й гнучке, що, здається, вони можуть набирати будь-якого повороту й будь-як комбінуватися.

Перед цими людьми падають усі перешкоди, що сковують суспільство, в якому вони народилися; застарілі погляди, які впродовж довгих століть впливали на світ, поступово зникають; перед ними відкриваються практично безмежні можливості, що нагадують якийсь безмежний простір без обріїв. Людина спрямовує свій розум на це поле діяльності, вона обходить його вздовж і впоперек, одначе, досягти меж світу політики, вона мимоволі зупиняється. Тремтячи, /51/ вона відмовляється використовувати свої найзастрашливіші можливості, вона більше не бажає ні сумніватися, ні створювати щось нове, вона навіть утримується від бажання підняти завісу, що закриває святилище, — сповнена пошани, вона вклякає на коліна перед істинами, які приймає беззаперечно.

Отже, у світі моральності все впорядковане, узгоджене, передбачене й вирішене заздалегідь. У світі політики все перебуває в постійному русі, все заперечується, все якесь невизначене; в одному — пасивна, хоч і добровільна покора, в іншому — незалежність, недовіра до досвіду й палке заперечення будь-якого авторитету.

Ці дві тенденції, такі протилежні на перший погляд, не завдають одна одній ніякої шкоди, навпаки, вони розвиваються в повній злагоді й мовби надають підтримку одна одній.

Релігія бачить у громадянській свободі шляхетний вияв людських здібностей, а в політичному мирі — поле діяльності, що його людському розумові надав Творець. Вільна й могутня у своїй сфері, цілком вдоволена відведеним їй у суспільстві місцем, релігія чудово усвідомлює, що її імперія виявиться міцнішою, якщо вона стане володарювати, спираючись лише на власні сили й пануючи над серцями без будь-якої підтримки ззовні.

Свобода ж бачить у релігії свою союзницю в боротьбі й у перемогах, колиску свого власного дитинства, божественне джерело своїх прав. Вона сприймає релігію як охоронницю моральності, а саму моральність вважає ґарантією законності й запорукою свого власного існування *.

Причини деяких особливостей англо-американських законів та звичаїв

Що збереглося від аристократичних інститутів за найповнішої демократії. — Чому це сталося? — Потреба розрізняти, що має пуританське начало, а що прийшло з аристократичної Англії.

Читач не повинен робити з усього викладеного надто загальні й надто беззастережні висновки. Безумовно, суспільне становище, релігійні переконання та звичаї перших імміґрантів справили величезний вплив на долю їхньої нової батьківщини. Проте не від їхньої волі залежало створення такого суспільства, де вони самі стали б винятковими його творцями від самого початку. Ніхто не здатний звільнитися цілком від свого минулого. Поселенцям не раз доводилося змішувати як свідомо, так і підсвідомо ті переконання та звичаї, які були властиві тільки їм самим, з іншими переконаннями та звичаями, що їх вони засвоїли в процесі навчання або почерпнули з національних традицій країни, звідки вони були родом.

Тож, бажаючи скласти собі правильне уявлення про сучасних англоамериканців, треба вміти достеменно розрізняти, що має пуританське коріння, а що — англійське.

У Сполучених Штатах часто-густо можна зіштовхнутися із законами чи звичаями, які істотно відрізняються від усього того, що їх оточує. Складається враження, що ці закони складені в дусі, зовсім протилежному тому, який панує в американському законодавстві взагалі; що ці звичаї буцімто суперечать усій атмосфері, властивій цьому суспільству. Якби англійські колонії було засновано в менш освічену добу або якби їхнє походження губилося в глибині століть, то тоді завдання, радше всього, виявилося б нерозв’язним.

Аби пояснити свою думку, наведу тут один приклад.

Цивільне й кримінальне законодавства американців визнають усього-навсього тільки два заходи покарання: тюремне ув’язнення або внесення закладу. /52/ Згідно з процедурою відповідачеві спершу пропонується внести заклад, якщо ж він відмовляється це зробити, то тоді він підлягає тюремному ув’язненню. Після цього розглядаються обґрунтованість і тяжкість звинувачення.

Цілком очевидно, що таке законодавство спрямоване передусім проти бідняка й сприятливе тільки для багача.

Бідняк далеко не завжди може знайти потрібну для закладу суму: навіть якщо йдеться про цивільну справу; крім того, якщо він мусить очікувати судового розв’язання справи у в’язниці, то вимушене неробство невдовзі так чи інакше приведе його до злигоднів.

Багачеві ж, навпаки, в цивільних справах завше вдається уникнути ув’язнення. Більше того, якщо він і вчинив правопорушення, то легко може уникнути покарання, яке йому загрожує: після того як він зробив заклад, він може легко зникнути. Отже, можна твердити, що для нього всі покарання, визначені законом, зводяться всього-на-всього тільки до простого грошового стягнення, тобто до звичайного штрафу ⁴². Ніщо не несе на собі більшого відбитку аристократичного духу, ніж таке законодавство!

Одначе в Америці закони складаються бідними, які, природно, намагаються зберегти за собою найбільші суспільні привілеї та переваги.

Пояснення цього явища слід шукати в Англії: закони, про які йдеться, — англійські ⁴³. Американці прийняли їх без будь-яких змін, незважаючи на те що вони прямо суперечать загальному змісту їхнього законодавства й усім їхнім переконанням.

Народ найменше схильний змінювати як свої звичаї, так і своє цивільне законодавство. Цивільні закони достеменно відомі лише юристам, цебто тим, чий прямий інтерес полягає в збереженні їх у тому вигляді, в якому вони вже існують, незалежно від того добрі ці закони чи погані, — з тієї тільки простої причини, що вони їх чудово знають. Переважна більшість населення знайома із законами тільки приблизно; люди зіштовхуються з ними лише в конкретних випадках, важко сприймають їхню загальну спрямованість і тому виконують їх зовсім бездумно.

Я навів тут усього лише один приклад, тимчасом як міг би навести куди більше.

Картина, яку становить собою американське суспільство, нібито вкрита, якщо так можна сказати, шаром демократії, з-під якого час від часу проступають дивні аристократичні фарби.

⁴² Безумовно, є такі злочини, за якими не передбачається ніякого закладу, одначе число їх дуже незначне.

⁴³ Див.: Блекстон і Делолм, кн. I, розд. X. /53/

Попередня     Головна     Наступна