[Алексіс де Токвіль. Про демократію в Америці. — К., 1999. — С. 168-193.]

Попередня     Головна     Наступна

Розділ V

ПРО ДЕМОКРАТИЧНИЙ УРЯД В АМЕРИЦІ

Я усвідомлюю, що вдираюся в небезпечну царину. Кожне слово цього розділу так чи інакше заторкне численні партії, які існують у моїй країні. Та все ж таки я скажу все, що думаю.

В Європі дуже важко визначити справжній характер постійних рушійних сил демократії, бо в Європі боротьба ведеться між двома протилежними принципами й не знаєш достеменно, що ж у цій боротьбі пов’язано із самими принципами, а що є не що інше, як пристрасть, породжена цією боротьбою.

В Америці зовсім інакше. Там безперешкодно керує народ; він не боїться небезпек, не мститься за лайку, кинуту на його адресу.

У цій країні в демократії свої власні риси. Вона виявляє себе природним чином, її розвиток вільний. Судити про неї треба з урахуванням усього цього. І для кого ж, якщо не для нас, вивчення цієї демократії й цікаво, й корисно. Адже ми нестримно рухаємося вперед, щоденно, напомацки йдемо, можливо, до деспотизму, можливо, до республіки, але напевне до держави демократичної за своїм суспільним ладом.

Про загальне виборче право

Я вже вів мову про те, що всі штати Союзу прийняли загальне виборче право. З ним згодилося населення, яке перебуває на різних соціальних щаблях. Я мав змогу побачити наслідки його дії в різних місцевостях, там, де відмінності в мові, релігії, що сповідується, та звичаях робили людей майже чужими одне одному.

В Новій Англії було так само, як і в Луїзіані; в Канаді так само, як і в Джорджії. І я завважив, що в Америці загальне виборче право аж ніяк не є джерелом усіх благ та всіх лих, як того чекають у Європі, й що наслідки реалізації цього права взагалі інші, не такі, як гадалося.

Про ухвали народу та про особливості американської демократії, що відбиваються в цих ухвалах

У Сполучених Штатах рідко закликають найчудовіших людей країни очолити керівництво державними справами. — Про причини цього явища. — Заздрість, яка налаштовує у Франції нижчі класи проти вищих, є не французьким національним почуттям, а демократичним. — Чому в Америці видатні люди часто самі відмовляються від політичної кар’єри.

В Європі багато хто вірить або говорить, що однією з найголовніших переваг загального виборчого права є змога залучити до управління державою людей, гідних довіри народу. Вони вважають, що народ не зможе керувати самостійно, але він завше вкаже на тих, хто одержимий тим самим бажанням і хто більше здатний утримати владу в своїх руках. /169/

Що ж до мене, то я мушу сказати, що побачене мною в Америці дозволяє мені гадати, що справа стоїть зовсім інакше. Ще на початку свого перебування в Америці я зробив відкриття, яке приголомшило мене: як багато гідних людей серед тих, ким керують, і як мало серед тих, хто керує. Для сучасної Америки рідкісне залучення на державні пости видатних людей — звичайне явище. І треба визнати, що це стало відбуватися в міру розвитку демократії. Цілком очевидно, що за останні півстоліття американські державні діячі дуже подрібнішали.

Можна вказати на низку причин, що пояснюють це явище.

Неможливо, хоч би як старався, піднести рівень освіти народу вище за певну рису. Хоч скільки роби доступнішими знання, нагромаджені людством, хоч скільки поліпшуй методи вивчення наук та хоч скільки полегшуй осягнення цих наук — усе марно, бо ніколи не буде так, аби люди підвищували свою освіту й розвивали свій інтелект, не виділяючи для цього часу.

Від того, як складається життя нижчих класів народу, скільки вільного часу їм залишає їхня праця, неминуче залежить досягнення ними свого рівня інтелектуального розвитку. В одних країнах цей рівень вищий, в інших нижчий. Межі інтелектуального розвитку нижчих прошарків суспільства може не бути в тому випадку, якщо їх перестануть турбувати матеріальні клопоти, клопоти про забезпечення життя. Але тоді вони перестають бути нижчими класами. Як важко уявити собі суспільство, в якому всі люди вельми освічені, так важко уявити собі державу, де всі громадяни багаті; ось дві взаємопов’язані важкості. Я залюбки згоджуся з тим, що широкі маси громадян вельми щиро прагнуть добра своїй країні; я навіть піду далі й скажу, що нижчі класи суспільства, як мені здається, загалом долучають до цього бажання куди менше особистої зацікавленості, ніж вищі класи; але чого їм постійно бракує, більше чи менше, то це вміння вибрати засоби за щирого бажання домогтися мети. Як довго треба вивчати людину, скількома різними потрібними поняттями треба оволодіти, аби скласти собі точне уявлення про характер тільки однієї людини. Великі уми тут розгублюються, а хіба юрма може з цим упоратися? В неї ніколи не знаходиться ні часу, ні можливості, аби присвятити себе такій справі. Їй завше потрібно, щоб рішення ухвалювалося швидко, а поставлена мета була б дуже конкретною. Ось чому всілякі дурисвіти добре знають таємницю, як сподобатися народній масі, тимчасом як справжні друзі найчастіше не мають у нього успіху.

До речі, демократії завжди бракує здатності обирати гідних людей, їй бракує бажання й схильності до цього.

Треба зізнатися, що демократичні інститути сприяють розвиткові найвищою мірою почуття заздрощів у серці людини. Й це не тому, що вони пропонують кожному рівні можливості, а тому, що цих можливостей бракує тим, хто ними послуговується. Демократичні інститути розбуджують пристрасне бажання рівності, потурають цьому бажанню, ніколи не маючи змоги його цілком удовольнити. Ця цілковита рівність щоденно вислизає з рук народу в той момент, коли народові здається, що він уже впіймав її, й утікає або, як каже Паскаль, кидається в нескінченну втечу. Народ же сповнюється неспокою, прагнучи набути це добро, особливо цінне для нього тому, що він майже знає, щó то таке, бо воно буцімто поруч, під руками, й водночас воно досить далеко, тож його неможливо вкусити. Сподівання на успіх його хвилюють, невпевненість у досягненні цього успіху дратує; він нервується, втомлюється, озлоблюється. Все, що вище за його розуміння, йому видається перешкодою для здійснення його бажань, а будь-яка перевага колить йому очі.

Багато хто вважає, що закладене в нижчих прошарках прагнення усунути, наскільки це можливо, представників найвищих класів від керівництва державними справами — це явище суто французьке. Це помилкова думка. Властивість, /170/ про яку я веду мову, не французького походження, вона — демократична. Обставинам, пов’язаним з політикою, вдалося надати цій властивості особливо гіркого присмаку, але не вони народили її.

У Сполучених Штатах народні маси не відчувають ніякої ненависті до найвищих класів суспільства, але й особливої прихильності до них вони також не плекають у собі й старанно стримують їх від проникнення до керівних органів; не страхом вони переймаються перед талановитими людьми, вони просто погано їх терплять. Загалом слід відзначити: все, що виявляється успішним без прямої участі в цьому народу, дуже важко здобуває його підтримку.

Природа демократії така, що вона примушує народні маси не допускати видатних людей до влади, а ці останні, що їх рухають не менш сильні природні почуття, втікають від політичної кар’єри, де важко залишатися самим собою й іти по життю, не обпаскуджуючись. Саме цю думку так відверто висловив суддя Кент. Ця відома людина, висловивши похвалу тому пунктові Конституції, за яким виконавчій владі відводиться роль і суддів, мовив: «Можна припустити, що люди, найбільше гідні посісти посадові місця, володіють занадто стриманими манерами й дотримуються занадто суворих принципів, аби мати будь-коли можливість зібрати більшість голосів на виборах, які проводитимуться на засадах загального виборчого права» (Кент. Коментарі. — Т. I. — С. 272). Ось що безперешкодно друкували в Америці 1830 року.

Для мене цілком зрозуміло, що ті, хто розглядає загальне виборче право як ґарантію доброго вибору, дуже помиляються. Загальне виборче право має інші переваги, але тільки не це.

Про причини, які можуть якоюсь мірою пом’якшити ті риси демократії, про які я говорив вище

Про те, як поводиться народ і взагалі люди, коли їм загрожує небезпека. — Чим пояснюється, що п’ятдесят років тому в Америці державними справами керували стільки видатних людей. — Який вплив справляють на обрання народом своїх представників освіта й звичаї. — Приклад Нової Англії. — Південно-західні штати. — Як деякі закони впливають на обрання народом своїх представників. — Двоступеневі вибори. — Як від цього залежить склад сенату.

Коли країні загрожує серйозна небезпека, народ, як часто засвідчує історія, з радістю обирає на верховні пости тих громадян, які найбільше здатні його врятувати.

Відомо, що людина перед лицем небезпеки рідко залишається сама собою: вона чи то духовно підноситься, чи то опускається. Те саме відбувається й з цілим народом. Величезні небезпеки, які підстерігають країни, замість того, аби піднести дух народу, засмучують; вони збуджують його пристрасті, але не спрямовують їх у потрібне річище, бентежать розум, але не осявають його. Євреї вбивають один одного посеред уламків Храму, що руйнується. Одначе частіше можна бачити, як сама невідворотність небезпеки породжує надзвичайні чесноти й у цілих народів, і в окремих людей. І великі характери виказують себе тоді рельєфно, наче монументи, що їх приховувала ніч і що їх несподівано висвітила пожежа. Дух народу не нехтує самовідтворенням, і народ, сколихнутий власними лихами, на певний час розлучається із своїми пристрастями, викликаними почуттям заздрощів. У такі часи нерідко можна побачити, як внаслідок виборчої кампанії з’являються видатні імена. Я вже зазначав, що в Америці державні діячі в нашу добу видаються за своїм рівнем куди нижчими за тих, хто стояв на чолі держави п’ятдесят років тому. Коли Америка боролася за найсправедливішу в світі справу, за те, аби жоден народ не був поневолений іншим народом, коли йшлося про те, щоб підтримати появу нової нації, тоді душі всіх /171/ людей відкривалися, щоб їхні піднесені зусилля були на рівні цієї шляхетної мети. В цьому загальному пориві видатні люди були попереду народу, й він власноруч поставив їх на чолі себе. Але такі події відбуваються рідко, й висновок треба робити, спираючись на звичний плин життя.

 Якщо якимсь випадковим подіям подеколи вдається подолати демократичні пристрасті, то освіта й звичаї справляють на прихильників демократії не тільки менш сильний, а ще стійкіший вплив. Це добре видно на прикладі Сполучених Штатів.

У Новій Англії, де освіта й свобода є дочками моралі та релігії, де суспільний лад сформувався давним-давно й тому в нього вже є свої традиції та правила, народ, не віддаючи переваги тій вищості, яку дають людям багатство та родове походження, звик шанувати перевагу інтелектуальну та моральну й залюбки коритися їм: ось чому саме в Новій Англії демократія дозволила обрати найкращих людей, що зовсім не завше вдавалося зробити в інших місцевостях.

Цілком інше ми бачимо в міру просування на південь країни. В тих штатах, де соціальні зв’язки менш стародавні й менш сильні, де освіта не так поширена й де моральні, релігійні принципи та принципи свободи не дуже органічно поєднуються, все рідше й рідше трапляються серед державних керівників люди, наділені талантом та чеснотами.

Коли потрапляєш до нових штатів на південному заході країни, де соціальна структура, тільки-но вчора сформована, репрезентується лише збіговиськом авантурників та спекулянтів, відчуваєш якусь розгубленість, бачачи те, в чиїх руках перебуває влада, й запитуєш себе, яка ж сила, що не залежить від законів та людей, може за таких умов привести державу до зростання, а суспільство до розквіту.

Треба визнати, що є закони хоч і демократичні за своєю природою, одначе вони дозволяють певною мірою пом’якшити небезпечні властивості демократії.

Коли ви заходите до зали засідань палати представників у Вашинґтоні, вас вражає вульґарне видовисько цих величезних зборів. Ваші очі марно силкуються розшукати серед безлічі осіб хоч би одну знайому. Майже всі члени асамблеї — якісь особи, їхні імена не викликають у вашій пам’яті жодного образу. Це переважно сільські адвокати, комерсанти та представники нижчих класів. У країні, де освіта поширена майже повсюдно, подейкують, що представники народу в асамблеї не вміють правильно писати.

Поруч розташована зала засідань сенату. В маленькому приміщенні зібралася велика частина видатних людей Америки. Там не побачиш жодної людини, чиє славетне ім’я не було б свіжим у вашій пам’яті. Це прославлені адвокати, видатні генерали, талановиті судді або відомі державні діячі. Всі промови, які ви почуєте на цій асамблеї, зробили би честь найяскравішим парламентським засіданням у Європі.

Звідки цей дивний контраст? Чому еліта нації засідає в цій залі, а не в іншій? Чому на перших зборах присутні так багато пересічних людей, тимчасом як сусіднє приміщення, схоже, має монополію на таланти й пізнання? Між тим, депутати й палати представників і сенату виходять з народу, і тих, і тих було обрано внаслідок таємного голосування, і ніхто в Америці не сказав, буцімто сенат — ворожий народним інтересам. Звідкіля ж оця різниця, що так впадає в око? Я бачу тільки одне пояснення цього: вибори до палати представників прямі, а вибори до сенату — двоступеневі. Всі громадяни кожного штату загальним голосуванням обрали законодавчі органи штату. За федеральною конституцією ці законодавчі органи становлять собою виборчий корпус, і вже із його числа обираються члени сенату. Отже, сенатори, хоч і не безпосередньо, обираються внаслідок загального голосування, позаяк виборчий корпус, з членів якого вони /172/ вибираються, не є за своїм складом аристократичним чи привілейованим. Ті, хто потрапляє до його складу, не мають особливого виборчого права, що надається з походження; їхнє обрання залежить переважно від участі в голосуванні всіх громадян; вибори відбуваються, як правило, щороку, й виборці завше можуть, використовуючи систему виборів, оновити склад сенату. Народній волі достатньо пройти через ці обрані збори, аби перевтілитися й вийти звідти вже в оновленій формі, шляхетнішій та розкішнішій. Люди, обрані таким шляхом, завше точно репрезентують більшість народу, який керує; одначе вони є виразниками тільки високих ідей, що ходять у народі, й відбивають його шляхетні риси, але аж ніяк не дрібні пристрасті, що часто підбурюють його, й не вади, що його ганьблять.

Неважко уявити собі, що колись у майбутньому настане час, коли американські республіки будуть змушені поширити двоступеневу систему голосування на всі виборні органи через страх безглуздо розбитися об підводне каміння демократії.

Я ж, зізнаюсь, бачу в двоступеневій системі виборів єдиний засіб зробити політичну свободу доступною для всіх класів народу. Зрештою, мені здається, що однаково помиляються й ті, хто сподівається зробити з цього засобу зброю, яка належить виключно одній партії, і ті, хто боїться цього.

Про вплив американської демократії на виборні закони

Якщо вибори в країні відбуваються рідко, то держава може зазнати серйозних криз. — Якщо ж вони часті, то держава перебуває весь час у стані гарячкового збудження. — З цих двох лих американці обирають друге. — Непостійність закону. — Думка Гамільтона, Медісона та Джефферсона з цього приводу.

Якщо виборча кампанія в країні призначається рідко, то держава щоразу піддається ризикові великих потрясінь.

Усі партії докладають великих зусиль, аби загнуздати щасливу долю, яка так рідко потрапляє до їхніх рук. Біль, який відчувають кандидати, що провалилися, нічим вилікувати, і слід остерігатися з їхнього боку дій, викликаних амбіціями, що перейшли в розпач. Навпаки, якщо відомо, що незабаром можна буде знову вступити до рівноправної боротьби, переможені поводяться терпеливо.

Коли вибори призначаються часто, це зберігає в суспільстві гарячкове збудження й хисткість у суспільних справах.

Отже, з одного боку, держава може відчувати труднощі, з іншого — їй може загрожувати революція. Перша система заважає державі виявити добрі засади, а друга загрожує самому існуванню держави.

Американці віддали перевагу першій перед другою. І в цьому випадку вони поклалися на природний інстинкт, а не на розум; смак До змін демократія довела до пристрасті. Наслідком цього стала та особлива хисткість, на яку ми нерідко натрапляємо в законодавстві.

Багато американців дивляться на нестабільність державних законів як на неминучі втрати наявної системи, яка, по суті, корислива для суспільства. Й ніхто в Сполучених Штатах, гадаю, не стане заперечувати існування цієї нестабільності й вважати її великим злом.

Гамільтон визнав корисною ту владу, яка могла б завадити ухвалити погані закони або принаймні затримати їх впровадження в життя, і додав: «Може, мені заперечать, сказавши, що та влада, яка зуміє попередити появу поганих законів, зуміє перешкодити й появі добрих законів. Це заперечення не задовольнило б тих, хто здатний вивчити всі наші лиха, що випливають з непостійності та мінливості закону. Нестабільність законів — це найбільша вада, в якій можна було б дорікнути нашим органам влади». («Найсерйозніша вада в характері та складі нашого управління». — Федераліст, № 73). /173/

«Легкість, з якою змінюються закони, — каже Медісон, — і перевищення законодавчої влади мені здаються най небезпечнішими болячками, якими може бути вражений наш уряд» (Федераліст, № 62).

Сам Джефферсон, найдемократичніший серед усіх демократів, які вийшли з лона американської демократії, звернув увагу на ті самі небезпеки.

«Нестабільність наших законів — це справді дуже серйозна незручність, — сказав він. — Я гадаю, що ми мали б ужити відповідних заходів і прийняти ухвалу, що між поданням до парламенту закону та остаточним голосуванням за цей закон має минути цілий рік. Відтак його слід обговорити, а далі проголосувати його ухвалення, після чого в ньому вже не можна буде змінити жодного слова, а якщо обставини вимагатимуть швидшого рішення, то внесена пропозиція не може бути ухвалена простою більшістю, а тільки двома третинами голосів однієї і другої палат» ¹.

¹ Лист Медісонові від 20 грудня 1787 року.

Державні урядовці за американської демократії

Американські державні урядовці нічим не відрізняються від інших громадян країни. — Вони не носять особливого одягу. — Всі державні урядовці отримують заробіток. — Політичні наслідки, що випливають з цього. — В Америці немає кар’єри, пов’язаної з державною діяльністю як такою. — Що з цього випливає.

У Сполучених Штатах державні урядовці нічим не вирізняються серед інших громадян країни; вони не мають ні палаців, ні охорони, ні особливої парадної одежі. Таку простоту тих, хто пов’язаний з управлінням державою, не можна пояснити лише особливим американським способом мислення, вона перебуває в прямій залежності від тих принципів, які лежать у основі суспільного ладу цієї країни.

В очах демократії уряд — це не добро, це — неминуче зло. Державним урядовцям треба надати деяку владу, без цієї влади яка з них користь? Одначе нема ніякої потреби в зовнішніх ознаках влади, це справі не сприяє. Навпаки, знаки влади, що впадають в око, дратують людей.

Самі посадові особи державного управління чудово відчувають, що права піднестися над іншими за допомогою отриманої влади вони домоглися, лишень перейнявши манери цих інших і в такий спосіб зрівнявшись з ними.

Не можу собі уявити нікого, хто б діяв так спокійно, був би таким доступним для всіх, таким уважливим до прохань і так поштиво відповідав би на ваші запитання, як американські державні урядовці.

Мені дуже до вподоби така природна поведінка демократичного уряду. В його внутрішній силі, джерело якої не посада урядовця, а функція, яку він виконує в державі, не зовнішні ознаки його приналежності до влади, а сама людина, я бачу справжню мужність, зрілість, і це викликає в мене захоплення.

Що ж до впливу, який може справити одяг державного службовця, його костюм, то я гадаю, що значущість цих зовнішніх атрибутів у такому столітті, як наше, дуже перебільшена. В Америці я не раз був свідком того, як стосовно державного службовця виказувалося стільки уваги та пошани, скільки заслуговувала його діяльність та його особисті якості.

Крім цього, я дуже сумніваюсь, щоб особливий одяг міг сприяти самоповазі цих людей або пошані один одного, якщо вони до того не налаштовані, оскільки неможливо повірити, що ці люди ставляться з більшою пошаною до свого одягу, ніж до самих себе.

Коли мені випадає бачити в нас деяких охоронців закону, які грубо розмовляють із сторонами, що беруть участь у судовому процесі, або вправляються в /174/ дотепах на їхню адресу, знизують плечима у відповідь на заходи, яких вживають адвокати, й поблажливо посміхаються під час переліку звинувачень, у мене з’являється велике бажання, аби з них скинули належні їм за посадою шати, щоб подивитися, чи не згадають вони, опинившись одягненими як звичайні люди, про природну гідність людського роду.

Жодні державні служби в Сполучених Штатах не мають спеціальної форми, але всі державні службовці отримують заробітну платню.

А це є наслідком демократичних принципів ще більшою мірою, ніж те, про що йшлося вище. Демократичний режим може оточити розкішшю своїх представників влади, охоронців закону, вдягти їх у шовки та золото, не зазіхаючи прямо на принцип їхнього існування. Такі привілеї минущі, вони пов’язані з місцем, а не з людиною. А ось встановити безплатні, неоплачувані посади — це вже сприяти появі класу багатих і незалежних державних службовців, це створити ядро аристократії. Якщо народ іще зберігає право вибору, здійснення цього права неминуче обмежене.

Коли ми бачимо, що якась демократична республіка оголошує неоплачуваними ті державні посади, за які раніше належала платня, можна з упевненістю зробити висновок, що вона рухається до монархії. А коли монархія починає оплачувати посади, що раніше не оплачувалися, це достеменний знак того, що монархія йде до деспотичного режиму або до республіки.

Скасування винагороди за посади, що раніше оплачувалися, на мою думку, вже саме собою становить справжню революцію.

Повну відсутність неоплачуваних державних посад в Америці я розглядаю як одну з найочевидніших ознак цілковитої влади демократії. Послуги, що робляться суспільству, хоч би якими вони були, оплачуються, отже кожен має не тільки право, а можливість їх робити.

Якщо в демократичній державі всі громадяни мають право домагатися посади, місця для служіння народові, це не означає, що геть усі стануть цього прагнути. Й не чин кандидата, що висувається, а кількість і якість висунутих кандидатур часто обмежують вибір виборців. У тих народів, в яких принцип виборності поширюється на всіх, немає політичної кар’єри в чистому вигляді. Люди потрапляють на державні посади в якомусь розумінні випадково, вони не мають цілковитої впевненості в тому, що там утримаються. Особливо коли вибори відбуваються щороку. А звідси, коли в країні панує спокій, державні посади малопривабливі для честолюбних людей. У Сполучених Штатах на звивисті шляхи політичної кар’єри вирушають люди поміркованих поглядів та бажань. Люди великого таланту та сильних пристрастей, як правило, тримаються осторонь, щоб спрямувати свої сили на досягнення багатства. Часто буває так: коли людина почуває себе нездатною успішно вести свої власні справи, вона бере на себе сміливість вирішувати долю держави.

Ці причини, а також поганий вибір, зроблений демократією, пояснюють той факт, що на державних постах часто-густо сидять люди пересічні, просто обивателі. Я не знаю, чи обрав би американський народ на державні посади людей з найвищих прошарків суспільства, тих, що почали б домагатися його симпатій; очевидне одне — вони цього не домагаються. /175/

Про права охоронців закону ² за повновладдя демократії в Америці

Чому охоронці закону мають більшу владу за абсолютної монархії і в демократичних республіках, ніж за обмеженої монархії. — Влада охоронців закону в Новій Англії.

Є два типи державного ладу, за яких у діяльності охоронців закону виявляється багато свавілля: за одноосібного правління, абсолютної монархії, та за всевладдя демократії.

Це відбувається внаслідок певної схожості між цими режимами.

У деспотичних державах доля однієї особистості не ґарантована, хоч би то був державний чиновник чи приватна особа. Монарх, у руках якого перебувають життя, добробут, а нерідко й честь людей, яких він тримає в себе на службі, вважає, що йому нема чого їх боятися. А тому цей монарх надає їм велику свободу дій, бувши певен того, що вони ніколи не використають цього проти нього.

У деспотичних державах монарх так захоплений своєю владою, що побоюється, щоб його власні правила не обмежили цієї влади. Й він воліє бачити, що його посполиті діють у певному сенсі, як їм забагнеться, це дає йому впевненість у тому, що він ніколи не зустріне протидії своїм бажанням.

У демократичних державах більшість, яка має змогу щороку відбирати владу в тих, кому вона її доручила, також не боїться, що це можуть використати проти неї самої. Маючи право в будь-який момент заявити про свою волю урядові, вона, проте, вважає для себе за ліпше залишити урядовців самих собі й не пов’язувати їхньої діяльності жорсткими правилами, бо, обмежуючи їх, вона певною мірою обмежує й себе.

Пильніше вивчення цих двох режимів приводить навіть до такого відкриття: за повновладдя демократії свавілля охоронців закону ще більше, ніж у демократичних державах.

У цих останніх монарх у якийсь момент може покарати всіх, хто припустився порушення закону, якщо він це помітить; щоправда, йому не дуже приємно буде від того, що він помітив усі злочини, за які йому належить карати. В демократичних державах, навпаки, голова держави і всемогутній, і мовби скрізь присутній водночас. Тому ми бачимо, що американські державні діячі куди вільніше діють у межах, окреслених законом, ніж державні діячі в Європі. Найчастіше їм тільки вказують мету, до якої вони мають рухатися, а право вибору засобів залишається за ними.

У Новій Англії, наприклад, виборним особам від кожної громади надається право складати список присяжних засідателів, і єдина вимога, яка ставиться перед ними, така: вони мають обрати присяжних із числа громадян, які мають право голосу та гарну репутацію ³.

У Франції ми б вирішили, що життя й свобода людини перебувають у небезпеці, якщо ми доручаємо якомусь державному урядовцеві, хоч би яким він був, реалізувати таке небезпечне право.

А в Новій Англії ті самі охоронці закону можуть вивісити в корчмі списки п’яниць і заборонити продавати їм вино, а в разі порушення цього припису накласти на осіб, які продали вино, штраф ⁴.

² Я послуговуюсь виразом «охоронець порядку» в найзагальнішому, широкому сенсі слова: ним я називаю всіх, у чиї обов’язки входить стежити за виконанням законів.

³ Див.: Закон від 27 лютого 1813 року. — Загальний звід законів штату Массачусетс. — Т. II. — С. 331. Треба додати, що далі за процедурою тягли жереб, ідучи за списком кандидатур присяжних. Так визначали їхній склад.

⁴ Закон від 28 лютого 1787 року. — Див.: Загальний звід законів штату Массачусетс. — Т. I. — С. 302: «Виборні особи від кожної громади вивішують у кожній крамниці, в кожному шинку, в /176/ кожному заїзді списки людей, відомих як п’яниці, гравці, які втрачають і свій час, і свої статки в цих закладах, і попереджують усіх роздрібних торгівців та власників названих закладів, що коли вони подаватимуть чи продаватимуть питво цим особам або коли дозволять їм грати та розпивати спиртне у своїх закладах, то їх оштрафують.

Такий прилюдний осуд обурив би народ у країні, де панує найбільш абсолютна монархія; тут же народ без особливих труднощів цьому кориться.

Ні за жодного режиму закон не надає такої свободи беззаконню, як за повновладдя демократії тому, що в демократичних країнах беззаконня, здається, не викликає страху. Навіть можна сказати, що охоронець закону там стає вільнішим, у міру того як виборче право дедалі частіше дає змогу потрапити на цей пост представникам найнижчих прошарків суспільства, а термін перебування на посаді стає обмеженішим.

Звідси випливає, що демократичній республіці перерости на монархічну державу вкрай важко. Охоронець порядку, перестаючи бути виборним, зберігає звичайно всі права й звички особи, яку обирають. Отже, настає деспотичний режим.

Тільки за обмеженої монархії закон, з одного боку, окреслює коло діяльності урядовців, з іншого — бере на себе турботу керувати кожним їхнім кроком у цих межах.

Причину цього легко пояснити.

В обмежених монархіях влада поділена між народом та монархом. І той і той зацікавлені в тому, щоб становище охоронців закону було стабільним.

Монарх не хоче передавати долю своїх урядовців народові через побоювання, що ці урядовці завдадуть шкоди його владі, народ же зі свого боку боїться, що коли охоронці закону будуть у цілковитій залежності від монарха, то вони стануть ущемлювати свободу; отже, охоронців закону не ставлять у повну залежність ні від одного, ні від іншого.

Одна й та сама причина наводить монарха та народ на думку про незалежність державних урядовців і пошуку ґарантій, які забезпечують неможливість надуживання цією незалежністю, щоб не обернулася вона проти влади монарха або проти свободи народу. Обидві сторони доходять згоди, що треба заздалегідь визначити коло діяльності та лінію поведінки державних урядовців, і згідно з інтересами обох сторін виробляються правила, від яких урядовці не повинні відступати.

Адміністративна нестабільність у Сполучених Штатах

В Америці громадські акції нерідко залишають менший слід, ніж дії якої-небудь родини. — Газети — єдині пам’ятники історії. — Яким чином надзвичайна адміністративна нестабільність шкодить державному правлінню.

Державні урядовці недовго перебувають при владі; залишивши свої пости, вони губляться в юрбі простих людей, яка й сама постійно змінюється. Внаслідок цього в Америці громадські акції часто-густо залишають куди менший слід, ніж діяльність якої-небудь простої родини. Державне управління в цій країні здійснюється за традицією усно, цебто нічого не пишеться, а якщо подеколи й пишеться, то тут же й розвіюється, наче листя Сивілли, що від вітру розлітається вусібіч.

Єдиним історичним пам’ятником у Сполучених Штатах є газети. Якщо раптово зникає один номер, ланцюг часів мовби переривається: теперішнє й минуле не з’єднуються. Я не сумніваюсь, що через п’ятдесят років зібрати достовірні документи, що розповідають про деталі суспільного буття американців у нашу добу, буде не легше, ніж знайти документи про державне правління у Франції /177/ в середні віки. А якщо уявити собі, що на Сполучені Штати несподівано напали варвари й захопили їх, то, аби дізнатися щось про народ, який нині населяє територію Сполучених Штатів, доведеться звертатися до історії інших народів.

Нестабільність у державному управлінні стає звичною: я міг би майже з упевненістю сказати, що сьогодні тут кожен зрештою сприймає цю нестабільність як щось належне. Ніхто не турбується з приводу того, що робив до нього його попередник. Ніхто не перебирає нічиїх методів керівництва, не складає зводів правил, не збирає документів і тоді, коли зробити це зовсім неважко. Навіть коли випадково ці документи виявляться під руками, їм не надають ніякого значення, не бачачи в цьому цінності. Серед моїх паперів є автентичні документи, які мені дали в державному управлінні як відповідь на деякі з моїх запитань. Складається враження, що американське суспільство живе одним днем, як військо під час воєнного походу. А тим часом мистецтво державного правління — це, безперечно, ціла наука. І як усі науки, аби успішно розвиватися, йому потрібне узагальнення відкриттів різних поколінь. Одна людина в короткий період свого життя звертає увагу на якесь явище, в іншої народжується ідея; та відкрила якийсь спосіб, а та склала формулу. Людство, йдучи по життю, збирає різні плоди індивідуального досвіду, так створюються науки. Те, що американські державні діячі нічого не перебирають один у одного, вносить труднощі в управління суспільством. У підсумку діяльність ґрунтується на тих знаннях, що їх вони черпають у самому суспільстві, а насправді вони повинні мати власні знання й ними керуватися. Отже, демократія, доведена до крайньої межі свого розвитку, шкодить успішному розвитку мистецтва управління державою. Виходячи з цього, можна сказати, що демократія більше підходить тому народові, адміністративна освіта якого вже завершена, а не народові, який є новачком у державних справах.

До речі, це стосується не тільки науки управління. Демократичний уряд, діяльність якого ґрунтується на такій простій і такій природній ідеї, завше передбачає, що суспільство, яким він керуватиме, повинно бути високорозвиненим, цивілізованим, у якому рівень освіти та рівень наук високі ⁵.

При першому погляді на цю проблему здається, що демократичне правління мало з’явитися з перших кроків людського суспільства на землі; уважливіший погляд відкриває, що воно мало з’явитися пізніше, найостаннішим, цебто при досягненні суспільством високого рівня розвитку.

⁵ Зайве казати, що тут я маю на увазі демократичний уряд стосовно якого-небудь народу, а не маленького племені.

Державні податки за демократичного правління в Америці

У будь-якому суспільстві люди поділяються на класи. — Як впливає кожен з цих класів на фінансове управління в державі. — Чому за народного правління державні витрати мають тенденцію зростати. — Що робить втрати демократії не такими небезпечними в Америці. — Використання державних доходів демократичним урядом.

Демократичний уряд — чи він ощадливий? Але спершу ми повинні вирішити, з яким іншим урядом ми збираємося його порівнювати.

Неважко було б відповісти на поставлене запитання, якби ми захотіли провести паралель між демократичною республікою та абсолютною монархією. В такому випадку ми помітили б, що суспільні, цебто державні витрати в першій набагато більші, ніж у другій. Одначе те саме можна сказати про всі вільні держави порівняно з тими, які не є вільними. Цілком очевидно, що деспотизм розорює людей, не даючи їм виробляти, не кажучи вже про те, що він відбирає в них плоди виробництва; шанобливо ставлячись до досягнутого багатства, він /178/ виснажує саме джерело багатства. Свобода ж, навпаки, створює в тисячу разів більше добра, ніж руйнує. Й у вільних націй народні кошти зростають куди швидше, ніж податки.

Для мене важливо порівняти між собою вільні народи й, зробивши це порівняння, визначити, який вплив робить демократія на державні фінанси.

Суспільство, як і всякий організований гурт людей, у своєму становленні дотримується фіксованих правил, відступити від яких воно не може. Ці правила вбирають у себе ряд елементів, які є непохитними за всіх часів і в усіх точках землі.

Завжди буде легко поділити суспільство на три класи.

Перший — це клас багатих. Другий — включає в себе всіх тих, хто, хоч і не є багатим, живе в цілковитому задоволенні. До третього належать усі ті, хто має невеликі здібності або ж узагалі їх не має і живе переважно з тієї роботи, яку йому надають перші два класи.

Кількість індивідуумів, що належать до цих трьох суспільних категорій, може бути великою чи малою мірою залежною від соціального ладу, але ви нічогісінько не зможете вдіяти, аби самі ці категорії перестали існувати.

Звісно ж, кожен із цих трьох класів внесе до управління фінансами держави щось своє, тільки йому властиве.

Уявіть собі, що лише перший клас — клас багачів — складатиме закони: ймовірно, його мало турбуватиме заощадження державних коштів, позаяк податок, який накладається на велике багатство, складається лише із надлишків і тому він не такий відчутний для представників цього класу.

Тепер припустімо, що складанням закону займаються тільки середні класи. Можна розраховувати на те, що вони не стануть надуживати податками, бо нема нічого такого розорливого, як великі збори, що їх накладають на малі статки.

Уряд середніх класів, як мені здається, має бути серед інших вільних урядів, не скажу, найосвіченішим, обізнаним з усім, ні тим більше щедрим, але найощадливішим. Нарешті я можу припустити, що складати закони доручили цілком третьому класові. Й на мою думку, багато що говорить про те, що податки зростуть, замість того щоб зменшитися. І я бачу дві причини цього.

Передусім велика частина тих, хто ухвалює закони, не має такої власності, яка обкладається податком, і тому їм здається, що всі гроші, які йдуть на суспільство, приносять їм вигоду, а не в жодному разі шкоду. И ті, хто має невелику власність, уміло знаходять спосіб визначити такий податок, який накладався б тільки на багачів і який давав би вигоду тільки бідним. Це те, чого ніколи не зробили б багаті, опинившись при владі.

У країнах, де виключно бідним ⁶ дали б право ухвалювати закони, не можна очікувати великої ощадливості в державних витратах: ці витрати завше будуть значними чи то тому, що податки не заторкнуть тих, хто за них голосує, чи то тому, що люди, які ухвалюють закони, недосяжні. Інакше кажучи, демократичний уряд — це єдиний уряд, де той, хто ухвалює закони про податки, може уникнути їх сплати.

⁶ Зрозуміло, що слово «бідний» тут має відносний, а не абсолютний сенс. Бідні в Америці порівняно з бідними в Європі часто сприйнялися б за багатих. Одначе їх можна назвати бідними, якщо порівняти з їхніми ж співгромадянами, з тими, хто ще багатший.

Мені заперечать, і даремно, що оберігати статок багатих — це в інтересах народу й що в іншому разі в країні негайно настануть фінансові труднощі. Хіба не в інтересах королів зробити своїх посполитих щасливими й чи не в інтересах знаті, сприяючи цьому, відкрити доступ до своїх лав? Якби інтерес, звернутий у /179/ далеке минуле, міг подолати пристрасті та потреби біжучого дня, на світі ніколи не було б ні монархів-деспотів, ні великої аристократії. Мені знову можуть заперечити: а хто, власне, збирався доручити складання законів бідним, без участі інших? Хто? Ті, хто впровадив закон про загальне виборне право. А хто ухвалює закони, більшість чи меншість? Звісно, більшість. І якщо я засвідчую, що бідні завжди становлять більшість в країні, то хіба я не маю слушності, твердячи, що в країнах, де їм доручено голосувати, саме й вони ухвалюють закони?

Отже, відомо, що до нинішнього дня більшість нації складають ті, в кого нема власності, або ті, в кого власність така невелика, що вони не мають змоги жити заможно не працюючи. Загальне виборне право, власне, реально дає суспільству уряд для бідних.

Навіть у деяких демократичних республіках стародавніх часів ми знаходимо свідоцтво прикрого впливу, який справляла народна влада на державні фінанси, коли державна скарбниця вичерпувалася внаслідок того, що кошти з неї витрачалися на допомогу немаєтним громадянам або на влаштування видовищ з іграми та спектаклів для народу.

Щоправда, треба сказати, що в давнину практично була невідома система представництва в державному правлінні. А в наші часи не так явно виказують себе в державних справах народні пристрасті; можна розраховувати, що з часом обрана особа, врешті-решт, відповідатиме своїм виборцям і стане поділяти їхні смаки та боронити їхні інтереси.

Втрати демократії, до речі, викликають менше побоювань у міру того, як народ стає власником, бо тоді народ, з одного боку, менше потребує грошей багатих прошарків, а з другого — він зіштовхується з великими труднощами, ухвалюючи такий закон про податки, який би його менше ущемлював. З цього погляду загальне виборне право менше небезпечне для Франції, ніж для Англії, де власність, яка обкладається податками, зосереджена в руках кількох родин. Америка ж, де переважна більшість громадян є володарями власності, перебуває в сприятливіших умовах порівняно з Францією.

Є й інші причини, які можуть сприяти збільшенню державних витрат за демократичного режиму.

Коли верховна влада в країні перебуває в руках аристократії, люди, які безпосередньо займаються державними справами внаслідок свого походження, не відчувають ні в чому потреб, і, задоволені своєю долею, вони прагнуть головним чином зробити свою країну могутньою й принести їй славу. Поставлені над темною юрбою співгромадян, вони не завжди розуміють, яким чином загальний добробут повинен сприяти їхній власній величі. Справа зовсім не в тому, що вони немилосердні й байдуже дивляться на страждання народу, просто вони не спроможні відчути злиденність його становища так, як ніби вони пережили все це самі. Їм лише б здавалося, що народ задоволений своєю долею, і вони почуватимуться задоволеними й певними того, що нічого іншого й не потрібно від державного управління. Аристократія більше думає про підтримання, збереження існуючого ладу, ніж про його вдосконалення й поліпшення.

Коли ж, навпаки, державна влада перебуває в руках народу, її найвищий орган прагне скрізь зробити вдосконалення, інакше йому буде ніяково.

Дух вдосконалення поширюється на тисячі різних речей; він охоплює силу-силенну дрібниць, особливо коли йдеться про такі вдосконалення, які принесуть собою гроші. Адже річ у тому, що треба поліпшити умови життя бідняків, які самі собі допомогти не можуть.

Крім того, демократичні суспільства завше перебувають у якомусь русі, що не має конкретної мети, їх нібито постійно лихоманить, у підсумку цього все обертається якоюсь новацією, а новації майже завше дорогі. /180/

За панування монархії та за аристократичного правління кар’єристи заохочують природну схильність монарха до слави та влади й таким робом часто підштовхують його до великих витрат.

За демократичного правління найвищий державний керівник немаєтний. Його прихильності можна домогтися тільки шляхом збільшення його добробуту, а досягти цього, як відомо, можна лише за допомогою грошей.

Навіть більше, коли народ сам починає розмірковувати про своє становище, в нього народжується тьма-тьмуща потреб, над якими раніше й не замислювався й вдовольнити які можна, тільки звертаючись до державних ресурсів. З усього цього випливає, що, як правило, державні витрати збільшуються з розвитком цивілізації, а податки підвищуються в міру поширення освіти.

І нарешті, є ще одна, остання, причина, через яку демократичний уряд обходиться державі дорожче, ніж будь-який інший. Іноді демократичний уряд бажає ощадливіше витрачати свої кошти, одначе він не може зробити цього, бо не володіє мистецтвом ощадливості.

А що демократія часто змінює свої наміри й ще частіше змінює свої суб’єкти дії, то трапляється, що замислені справи йдуть погано, а то й зовсім залишаються незавершеними. У першому разі держава втягується у витрати, непропорційні величині поставленої мети, в другому ж — вона робить непродуктивні витрати.

Яким чином демократичний уряд Америки встановлює зарплатню державним урядовцям

У демократичних країнах ті, хто встановлює високі зарплатні, самі не можуть скористатися з неї. — Тенденція до підвищення заробітку другорядних державних службовців та зниження його вищих державних урядовців. — Чому так відбувається. — Порівняльна таблиця зарплатні, яку отримують державні службовці в Сполучених Штатах та у Франції.

Є серйозна причина, що вимушує демократичний уряд, як правило, заощаджувати на державних службовцях.

У демократичних країнах ті, хто затверджує рівень заробітної платні, вельми численні, й тому в них мало шансів будь-коли самим її отримувати.

За аристократичного правління, навпаки, ті, хто затверджує високий заробіток, завше потайки сподіваються скористатися плодами цього. Річ у тім, що в такий спосіб вони створюють собі капітали або принаймні готують джерела доходів для своїх дітей.

Утім, треба визнати, що демократичний уряд так скупо поводиться тільки відносно найвищих державних діячів.

В Америці, наприклад, другорядні службовці мають куди вищу заробітну платню, ніж державні службовці високого ранґу.

Одна й та сама причина породила протилежні наслідки. В обох випадках народ встановлює заробітну платню державним службовцям, при цьому він розмірковує про свої власні потреби, порівнює, й це порівняння приводить його до певної ухвали. А що народ живе в цілковитому достатку, то він вважає зовсім природно, аби й ті, чиїми послугами він користується, також жили в достатку ⁷. Коли ж черга доходить до встановлення заробітної платні високим державним урядовцям, то тут він ніби розгублюється, його звичайний підхід не спрацьовує і він діє навмання.

⁷ Забезпеченість другорядних державних урядовців у Сполучених Штатах пов’язана ще й з іншою причиною, яка не вписується в основні риси демократії: кожна приватна кар’єра високо оплачується; держава не знайде для своїх служб другорядних урядовців, якщо не згодиться їм добре платити. Вона опиняється на становищі комерційного підприємства, вимушеного, незалежно від своїх економічних пристрастей, підтримувати неабияку обтяжливу конкуренцію. /181/

Бідний не замислюється над тим, які потреби можуть мати високі класи суспільства. Те, що для багатого всього тільки скромна сума, бідному, який цілком задовольняється необхідним, вона видасться величезною; і він вважає, що керівник штату, маючи свої дві тисячі екю, мусить почуватися щасливим і навіть викликати заздрість ⁸.

Ну а якщо ви станете йому пояснювати, що офіційний представник такої великої нації повинен бути оточений певною розкішшю в очах чужоземців, він вас зрозуміє, але тільки в момент пояснення. Повернувшись подумки до свого простого житла та скромних плодів своєї праці, він одразу ж прикине, що він сам міг би зробити, маючи такі гроші, які ви вважаєте недостатніми, і вмить здивується й навіть злякається, тільки уявивши собі ці багатства.

Додайте до цього, що другорядний державний урядовець близький до народу, він майже на його рівні, тимчасом як найвищі державні діячі — високо, вони над ними. І якщо перший іще може викликати в нього симпатію, то інші, високого ранґу, починають збуджувати в ньому тільки заздрість.

Це чудово видно на прикладі Сполучених Штатів, де в міру підвищення ранґу державного урядовця його заробіток в певному розумінні знижується ⁹.

За правління аристократії все саме навпаки: великі урядовці отримують великі заробітні платні, тимчасом як у дрібних насилу вистачає на прожиток. Усе це легко пояснити причинами, аналогічними тим, які називалися вище.

Якщо демократія не може осягнути задоволень багатої людини або заздрить їй, то аристократія в свою чергу не розуміє потреб бідної людини або, достоту кажучи, не знає про них. Бідна людина в буквальному розумінні слова не схожа на багату людину, це буцімто істота іншого розряду. Аристократія не дуже заклопотана долею своїх підлеглих з нижчих прошарків суспільства.

⁸ Наприклад, керівник штату Огайо, який налічує мільйон жителів, отримує 1200 доларів, або 6504 франки.

⁹ Щоб уявити собі це наочно, досить проаналізувати грошове утримання посадових осіб федерального уряду. Я вирішив за потрібне подати таблицю оплати праці урядовців, які виконують аналогічні функції у Франції, аби читач, провівши порівняння, міг отримати правильне уявлення про це.

Сполучені Штати Міністерство фінансів (фінансовий департамент)

Технічний службовець (кур’єр) — 3734 фр.

Службовець, найменш оплачуваний — 5420 "

Службовець, найбільш оплачуваний — 8672 "

Генеральний секретар (керуючий) — 10 840 "

Міністр (державний секретар) — 32 520 "

Голова уряду (президент) — 135 000 "

Франція Міністерство фінансів

Технічний службовець при міністрі — 1500 фр.

Службовець, який найменше оплачується — від 1000 до 1800 "

Службовець, який найбільше оплачується — від 3200 до 3600 "

Генеральний секретар — 20 000 "

Міністр — 80 000 "

Голова уряду (король) — 12 000 000 "

Може, я помиляюсь, беручи для порівняння Францію. У Франції демократичні настрої з кожним днем дедалі більше проникають в уряд, у зв’язку з чим уже помітна тенденція, що з’являється в парламенті, підвищувати заробіток малооплачуваним і особливо — знижувати високооплачуваним. Так, міністр фінансів, який 1834 року отримував 80 000 франків, за часів Імперії отримував 160 000; генеральні директори, керуючі фінансами, які отримують нині 20000, одержували тоді 50 000. /182/

Вона підвищує їм заробіток тільки в разі відмови обслуговувати її за вельми низьку платню.

Демократичному урядові приписуються великі економічні здібності, яких насправді в нього нема. А відбувається це через тенденцію, пов’язану з демократичним правлінням: заощаджувати на утриманні високих державних діячів.

Справді, демократія дає тим, хто керує державою, таку заробітну платню, на яку насилу можна чесно жити, й водночас витрачаються величезні суми на вдоволення потреб народу й на організацію народних гулянь ¹⁰. Це — найкраще використання доходу від податку, але не заощадження.

Взагалі кажучи, демократичне правління мало дає керівникам і мало тим, ким керують. Зовсім протилежне ми бачимо за аристократії, коли державні гроші дають користь переважно тому класові, який править.

¹⁰ Зверніть увагу, скільки в американському бюджеті відводиться на утримання немаєтних та на безкоштовну освіту.

1831 року в штаті Нью-Йорк на утримання немаєтних витратили 1 290 000 франків. А сума, яка виділяється на народну освіту, доходить принаймні до 5 420 000 франків (Вільямс. Щорічний довідник по Нью-Йорку. — 1832. — С. 205, 243).

Штат Нью-Йорк налічував 1830 року всього 1 900 000 жителів, це менше половини порівняно з числом жителів Північного департаменту.

Труднощі, пов’язані з визначенням причин, які схиляють американський уряд до заощадження

Серйозні помилки очікують того, хто намагається, ґрунтуючись на фактах, визначити реальний вплив, який справляють закони на долю людства, бо нема нічого важчого, ніж оцінити факт.

Один народ від природи легковажний і сповнений захоплення, інший — схильний до розмірковувань і розважливий. Це залежить від фізичної конституції людей або від інших причин, що поринають у далеке минуле і які мені не відомі.

Є народи, які люблять вистави, видовиська, гамір, веселощі, вони не шкодуватимуть за мільйон, викинутий на вітер.

Але є інші народи, які віддають перевагу розважатися на самоті, вони соромляться відкритої радості.

У деяких країнах дуже цінують красу споруд. А в інших не бачать ніякої цінності в предметах мистецтва, зневажаючи все, що не дає жодного зиску. Нарешті, в одних країнах воліють мати добре ім’я, бути відомими, в інших же насамперед цінують гроші.

Незалежно від законів усі ці чинники дуже сильно впливають на управління державними фінансами.

Якщо американській владі ніколи не випадало витрачати народні гроші на спільні свята, то це не стільки тому, що в цій країні народ затверджує податок, скільки тому, що народ тут не любить веселитися.

Якщо американці відмовляються від прикрас у архітектурі своїх будинків і цінують тільки розрахунок та матеріальні переваги, то це не стільки тому, що вони репрезентують демократичну націю, скільки тому, що це народ-комерсант.

Звички, що склалися в приватному житті, знаходять свій відбиток у суспільному житті. Й тому в американському суспільстві треба розрізняти заощадження, яке залежить від державних установ, та заощадження, закладене в звичках та традиціях. /183/

Чи можна порівнювати державні витрати у Сполучених Штатах Америки та у Франції

Щоб оцінити обсяги державних витрат, треба встановити, якими є національні багатства та податок у країні. — Багатство й витрати Франції достеменно невідомі. — Причини, які заважають дізнатися, якими є багатство та витрати Союзу. — Дослідження, проведені автором, аби взнати загальну суму податків у Пенсильванії. — Спільні ознаки, що дозволяють визначити обсяги витрат того чи того народу. Який наслідок цього дослідження для Союзу.

Останнім часом у нас велику увагу приділяють порівнянню державних витрат у Сполучених Штатах та у Франції. Всі витрачені зусилля в цьому напрямі не дали жодних наслідків, і, я гадаю, не варто витрачати багато слів на те, аби довести, що саме так і мало бути.

Щоб мати змогу оцінити обсяги державних витрат якого-небудь народу, потрібно з’ясувати два моменти: передусім дізнатися, якими є багатства цього народу, а відтак — яку частину цих багатств він виділяє на державні витрати. Той, хто визначив би загальну суму податків, не дізнавшись, яка кількість коштів повинна їх покривати, виконав би марну роботу, позаяк цікаво знати не витрати як такі, а співвідношення витрат до доходу.

Один і той самий податок по-різному переносять багаті й бідні платники податків: він може не зачіпати серйозно фінансових інтересів багатого, а бідного може довести до злиднів.

Національні багатства включають у себе низку компонентів: перше — це земля та її скарби, друге — це добро, створене народом.

Важко визначити площу, природну чи набуту цінність родючих земель, що належать тій чи тій нації. Ще важче оцінити те добро, ті скарби, що їх створила сама нація. Вони такі різноманітні, число їх таке велике, що будь-які спроби зробити обстеження й постаратися визначити цінність нагромаджених багатств, як правило, ні до чого не приводять. Тому ми бачимо, що навіть ті європейські нації, які пройшли справжній шлях цивілізації і на чолі яких стоїть централізований уряд, досі не встановили достеменно стан своїх національних багатств.

А в Америці й ідея така ніколи не з’являлася. Й чи могло бути інакше в цій новій країні? Чи могла вона домогтися успіху в цьому напрямі, якщо суспільство ще не стабілізувалося, не визначилося, а уряд на відміну від нашого не має стільки підлеглих, якими він міг би розпоряджатися й чию діяльність міг би координувати; якщо, нарешті, в цій країні відсутня статистика, оскільки ви тут не зустрінете людини, яка була б здатна зібрати документи й мала б час їх продивитися?

Отже, нема змоги отримати потрібні складові для проведення необхідних підрахунків. Ми не можемо порівняти багатства Франції та Союзу, бо ті багатства Франції ще не відомі, а в Союзі ще не вироблені способи їх визначення.

Одначе я готовий на цей момент відкинути потрібний член порівняння, цебто я відмовляюсь від інформації, що стосується співвідношення податку до доходу, й обмежуся встановленням величини самого податку. Читач мусить буде визнати, що, скоротивши коло своїх досліджень, я не полегшив собі завдання. Я певен, що французький уряд, залучивши до роботи всіх своїх урядовців, не зможе встановити точну суму всіх прямих і непрямих податків, що лежать тягарем на французьких громадянах. Приватна особа не може виконати таку роботу, а французький уряд, який узявся за неї, не довів її до кінця, вірніше, не опублікував її результатів. Ми знаємо, якими є витрати центрального уряду, нам відома сума, яку витрачають департаменти; ми не знаємо, що відбувається в комунах, отже, ніхто нині не може сказати, якої суми сягають у Франції державні витрати. /184/

Тепер звернімось до Америки. Передбачаю, що труднощів тут іще більше і їх іще важче подолати. Союз надасть мені точну інформацію про загальну суму своїх витрат; я можу отримати інформацію про бюджети кожного з двадцяти чотирьох штатів Союзу, але хто дасть мені дані про те, якими є витрати громадян на управління кожного округу й кожної громади? ¹¹

Федеральна влада не простягується так далеко, аби зобов’язати провінційну владу поінформувати нас у цій царині. А чи місцева адміністрація забажає сама собою надати нам допомогу та ще водночас у всіх округах та громадах? Я сумніваюсь, що вони будуть спроможні задовольнити наш запит. Не кажучи вже про те, що в самому цьому заході закладені труднощі, політична організація країни також виступить проти того, щоб зусилля місцевої влади увінчалися успіхом. Посадові особи в громадах та округах не призначаються центральним урядом, а тому не залежать від нього. Можна припустити, що коли б найшвидше державне керівництво забагло отримати ту саму інформацію, що потрібна нам, воно наштовхнулося б на великі перешкоди, причина яких криється в недбалому виконанні своїх обов’язків підлеглими, чиїми послугами воно було б вимушене скористатися ¹².

До речі, марно прагнути визначити, що могли б зробити американці в цій царині, оскільки цілком ясно, що до нинішнього дня вони нічого не зробили.

І сьогодні ні в Америці, ні в Європі не знайдеться жодної людини, яка б відповіла на питання, скільки ж платить щороку кожен громадянин Союзу, аби покрити державні витрати ¹³.

¹¹ В американців, як відомо, є чотири види бюджету: в Союзу свій бюджет; штати, округи та громади також мають свої бюджети. Перебуваючи в Америці, я виконав велику роботу, аби дізнатися, яка загальна сума державних витрат у громадах та округах основних штатів Союзу. Я легко отримав дані про бюджети найбільших громад, але мені не вдалося дізнатися, який бюджет маленьких громад. Що ж до витрат в округах, то я маю документи, щоправда неповні, які, можливо, задовольнять інтерес читачів до цього питання. Тому, що вони опинилися в мене, я зобов’язаний люб’язності пана Річардса, колишнього мера Філадельфії. Це бюджети тринадцяти округів Пенсильванії на 1830 рік: Лібанона, Центру, Франкліна, Лафайєта, Монтґомері, Люцерна, Дофіна, Батлера, Аллеґана, Колумбії, Нортумберленда, Нортгомптона, Філадельфії. 1830 року число їхніх жителів сягало 495 207 чоловік. Якщо поглянути на карту Пенсильванії, то можна побачити, що ці тринадцять округів розкидані по всій території і піддані всьому, що може впливати на стан країни, й такою мірою, що неможливо сказати, чому саме не вдається отримати достеменного уявлення про фінансовий стан округів Пенсильванії. Отже, ці самі округи витратили за 1830 рік і 1 800 221 франк, цебто 3 франки 64 сантими на одного жителя. Я підрахував, що кожен із цих жителів упродовж 1830 року віддав на потреби федерального союзу 12 франків 70 сантимів і 3 франки 80 сантимів — на потреби Пенсильванії, з чого випливає, що за 1830 рік кожен із цих громадян віддав суспільству, щоб покрити державні витрати (за винятком громадських витрат), 20 франків 14 сантимів. Цей підрахунок вельми неповний, як ми бачимо, бо він охоплює тільки один рік і тільки частину державних податків, але його можна вважати близьким до точного.

¹² Ті, хто хотів провести паралель між державними витратами американців та французів, одразу ж відчули, що не можна порівнювати суму державних витрат Союзу; вони зробили спробу порівняти окремі частини цих витрат. Легко довести, що цей другий спосіб не менш хибний, ніж перший.

З чим, наприклад, я стану порівнювати національний бюджет Франції? З бюджетом Союзу? Але Союз займається куди меншим числом проблем, ніж французький уряд, і його витрати, природно, повинні бути набагато меншими. Порівнювати бюджети наших департаментів з бюджетами окремих штатів, з яких складається Союз? Одначе, як правило, адміністрація в штатах займається важливішими й більш численними питаннями порівняно з адміністрацією французьких департаментів; їхні витрати, отже, більш значущі. Якщо взяти бюджет округів, то у фінансовій системі Франції ми не знайдемо нічого схожого. Може, включити ці кошти в бюджет держави або комун? Громадські витрати є в обох країнах, але вони не завше однакові. В Америці громада займається дуже багатьма з тих проблем, що їх комуна у Франції передає департаменту або державі. Що ж таки слід розуміти під громадськими витратами в Америці? В кожному штаті громада організована по-своєму. Що взяти за приклад — те, що відбувається в Новій Англії чи в Джорджії, в Пенсильванії чи штаті Іллінойс?

Неважко відзначити якусь схожість між деякими бюджетами двох країн; але позаяк складові його частини так чи так різняться між собою, то ніхто не зміг би провести між ними серйозне порівняння.

¹³ Припустімо, що нам стане відома достеменна сума, яку кожен громадянин Франції чи Америки вкладає до державної скарбниці, — це буде тільки частина правди. /185/ Уряди вимагають від платників податків не тільки грошей, а й їхніх особистих зусиль, що їх також можна оцінити в грошах. Держава наймає військо; крім того, що на вояка йдуть гроші у вигляді заробітної платні, які вносить народ, вояк іще віддає свій особистий час, оцінити який можна залежно від того, як він використав би його, не бувши у війську. Те саме треба сказати й про ополчення. Той, хто перебуває в ополченні, присвячує захистові держави свій цінний час, реально віддає державі те, чого сам набути не може. Я навів ці приклади й міг би ще навести багато інших. Уряди Франції та Америки стягують з населення податки, які лягають на його плечі великим тягарем. Але хто при цьому може точно визначити загальну суму податків у обох країнах?

Інша важкість постає, коли з’являється бажання порівняти державні витрати Союзу та Франції. У Франції держава бере на себе низку зобов’язань, які в Америці вона відхиляє, і навпаки. Французький уряд платить духівництву, американський уряд цю турботу перекладає на плечі віруючих. У Америці держава бере на себе піклування про бідних, у Франції цим займаються доброчинні організації. Франція надає своїм державним урядовцям постійне утримання, Америка ж дозволяє їм робити деякі збори. У Франції тільки невелике число шляхів обкладається місцевими податками, а в Сполучених Штатах майже на всіх шляхах вимагають платні. Французькі шляхи відкриті для мандрівців, які безкоштовно їздять по них, у Сполучених Штатах багато шляхів перекрито. Всі ці відмінності, що належать до способу участі платника податків у покритті державних витрат, дуже утруднюють порівняння між цими двома країнами. Є витрати, які з погляду громадян робити не варто було б або їх слід було б зменшити, й так воно було б, якби держава справді діяла в ім’я громадян.

Наприкінці відзначу, що порівнювати державні витрати американців з витратами французів так само важко, як порівнювати багатства Союзу та багатства Франції. До цього додамо, що навіть пробувати це робити небезпечно. Коли основою статистики не є достеменні й строгі розрахунки, вона не спрямовує в потрібний бік ваше дослідження, а вводить вас в оману. Ви легко ловитеся на приманку зовнішньої точності, яку статистика зберігає навіть у відступах і без вагань віддає себе в полон помилок, огорнутих у правильні математичні форми.

Облишмо цифри й спробуймо розв’язати завдання інакше.

Чи справляє країна враження квітучої; чи після сплати податків державі залишається в бідного достатньо коштів для життя й чи зберігає багатий ті лишки, які й роблять його багатим; чи той і той справляють враження людей, задоволених долею; чи прагнуть вони постійно поліпшити своє життя, водночас турбуючись про те, аби промисловість не знала браку в капіталовкладеннях для свого розвитку й щоб було куди вкладати капітал, — відповіді на ці запитання і є ті характеристики, до яких за відсутності потрібних документів можна звернутися, щоб дізнатися, в якому співвідношенні перебувають державні витрати, фінансовані народом, з коштами, якими народ володіє.

Дослідник, який звернувся до цих свідоцтв, безперечно, зробить висновок, що житель Сполучених Штатів віддає державі куди меншу частину свого доходу, ніж француз.

А хіба може бути інакше?

Борг, який ще не виплатила Франція, — це наслідок двох воєнних вторгнень. Союзові ж нема чого побоюватися. Становище Франції зобов’язує її тримати при зброї досить численне військо. Ізольоване становище Союзу дозволяє йому мати не більше 6 тисяч вояків. У Франції близько 300 кораблів, а в американців їх усього-на-всього 52 ¹⁴. То як же можуть житель Союзу та житель Франції платити своїй державі однаково?

І не варто проводити паралелі між фінансами цих двох таких різних країн.

¹⁴ Див. детально розроблені бюджети міністерства морського флоту Франції, а аналогічну інформацію по Америці можна знайти в «Національному календарі» за 1833 рік, с. 228.

Тільки вивчивши все, що відбувається в Союзі, а не порівнюючи Союз із Францією, ми можемо дійти висновку, чи справді американська демократія вміє ощадливо витрачати кошти.

Я придивляюся до кожної з таких несхожих між собою республік, що складають Союз, і роблю для себе відкриття: виявляється, з одного боку, їхній уряд /186/ частенько непостійний у своїх задумах, з іншого — з боку уряду відсутній реґулярний контроль за виконанням його вказівок підлеглим. Із усього цього, природно, я роблю висновок, що такий уряд часто-густо марно витрачає гроші своїх платників податків або вкладає в підприємства коштів більше, ніж це треба.

Я бачу, що, вірний своєму народному походженню, уряд докладає величезних зусиль, аби вдовольнити запити нижчих класів суспільства, відкрити їм шлях до влади, піднести рівень їхнього доброжитку та освіти. Він підтримує бідних, щороку виділяє мільйони на школи, подає різноманітну грошову допомогу, щедро платить навіть найдрібнішим службовцям. Такий спосіб правління мені здається й корисним, і розумним, але не можна не визнати, що він веде до розорення.

Я уявляю собі бідну людину, яка керує державними справами та фінансами, й мені важко повірити, що, розпоряджаючись державними витратами, вона не втягне державу в нові.

Отже, не вдаючись до цифр, які можуть не зовсім відповідати реальності, й не проводячи ризикованих порівнянь, я, проте, можу зробити висновок: демократичний уряд Америки не можна назвати дешевим, як це подеколи твердять. Навіть більше, я припускаю, що колись серйозні труднощі ляжуть на плечі народів Сполучених Штатів, податки там досягнуть того самого рівня, що й у європейських країнах з монархічним режимом чи з аристократичним правлінням.

Про корупцію та вади керівників за демократії. Як це впливає на рівень моральності в суспільстві

За аристократичного правління бувають керівники, які виявляють схильність до корупції. — За демократичного правління керівники нерідко самі стають корумпованими. — В першому випадку, вади безпосередньо впливають на моральність народу. — В другому випадку, справляють на народ опосередкований вплив, що ще небезпечніше.

Аристократи й демократи звинувачують один одного в заохоченні та розвитку корупції; треба підкреслити ту відмінність, яка є між першими і другими.

В аристократичних урядах державними справами займаються люди заможні, яких на державний пост приводить тільки прагнення до влади. В демократичних урядах державні діячі — це бідні люди, і їм іще тільки належить нажити свої статки.

З цього випливає, що в аристократичних державах державні керівники практично недоступні для корупції й вельми стримано ставляться до грошей; зовсім зворотне відбувається в демократичних країнах.

Оскільки в країнах з аристократичним правлінням бажаючі посісти державний пост володіють великими статками, а число тих, хто може їм у цьому сприяти, невелике, то там влада буцімто продається з аукціону. В демократичних же країнах усе інакше: ті, хто прагне до влади, як правило, небагаті, а число тих, хто може сприяти цьому, досить велике. Можливо, в цих країнах і не менше продажних людей, та дуже мало знаходиться покупців, до того ж треба водночас купити надто багатьох, щоб домогтися визначеної мети.

Серед тих, хто перебуває при владі у Франції останні сорок років, багато звинувачувалися в тому, що вони збили собі багатство за рахунок держави та її союзників; державних діячів старої монархії рідко звинувачували в цьому. Однак у Франції невідомі випадки, коли б голос виборця купувався просто за гроші, тимчасом як у Англії це загальновідомо й робиться відверто.

Мені не випадало чути в Сполучених Штатах, аби хтось використав своє багатство на підкуп тих, ким керує, але я часто був свідком того, як ставилася під /187/ сумнів чесність державних службовців. Ще частіше я чув, що їхні успіхи приписувалися низьким інтригам або злочинним махінаціям.

Отже, якщо державні діячі аристократичного уряду іноді ладні підкупити інших, то керівники демократичного уряду самі виявляються підкупленими. В першому випадку, завдається прямого удару моралі суспільства; в другому випадку, вплив на суспільну свідомість відбувається опосередковано, й це ще небезпечніше.

У демократичних країнах керівники держави, майже постійно перебуваючи під підозрою, забезпечують у певному розумінні державну підтримку злочинам, в яких їх звинувачують. Тим самим вони є небезпечним прикладом для чесноти, яка ще й далі бореться з вадою, а прихованій ваді дозволяють провести вигідні для себе порівняння.

Даремно мені казатимуть, що негідні пристрасті виказують себе в будь-якому середовищі, що вони підкрадаються нерідко до тих, хто сидить на троні за правом народження, й що, нарешті, негідних людей можна зустріти як на чолі аристократичної держави, так і в демократичному уряді.

Це не може правити за пояснення для мене: відомо, що в корупції тих, хто прийшов до влади випадково, є щось грубе й вульґарне, і це заражає юрбу; навпаки, в суспільстві знатних вельмож присутність певного духу аристократичної витонченості, духу величі викликає огиду до корупції, що перешкоджає її поширенню.

Народ ніколи не осягне таємниць придворного життя; навряд чи він відкриє для себе ницість, що приховується під елеґантністю манер, вишуканістю смаку та тонкощами словесних виразів. Але ось обкрадати суспільну скарбницю чи продавати за гроші державні послуги — послідущий негідник розуміється на цьому й може бути задоволений, що й він до того причетний.

Утім, я вважаю, що страшна не стільки аморальність людей, які стоять при владі, скільки аморальність, яка веде до влади. В демократичних країнах прості громадяни бачать, як людина, що вийшла з їхнього середовища, за короткий термін опиняється при владі й стає багатою; це викликає подив і збуджує в них заздрість; вони починають дошукуватися, яким робом той, який іще вчора був рівний з ними, нині наділений правом керувати ними. Приписати таке сходження його здібностям чи чеснотам — вельми незручно, позаяк це означало би визнати, що ти сам менш здібний і менш чеснотливий. Тоді основна причина його успіху відноситься на рахунок його вад, і це частенько буває правдою. Ось так відбувається огидне поєднання понять влади та ницості, успіху та негідності його, корисливості та безчестя.

На які зусилля здатна демократія

Союзові тільки раз довелося захищати себе. — Ентузіазм на початку війни. — Охолодження наприкінці війни. — Чому в Америці неможливо провести призов на військову службу або облік військовозобов’язаних моряків. — Чому демократична країна менше, ніж будь-яка інша, здатна на серйозні тривалі дії.

Я повинен попередити читача, що далі я поведу мову про уряд, який виражає реальну волю народу, а не про уряд, який тільки керує від імені народу.

Нема влади жорсткішої, ніж влада тиранічна, яка розпоряджається від імені народу, бо, бувши наділеною моральною силою, що спирається на волю більшості, вона діє з рішучістю, швидкістю та затятістю, властивими одній людині.

Важче сказати, на які дії здатен демократичний уряд у добу національної кризи.

Адже до теперішнього часу ще не було жодної великої демократичної республіки. Назвати республікою олігархію, яка правила у Франції 1793 року, означало б образити республіку як таку. Це нове явище, і ним є Сполучені Штати. /188/

Отже, Союз створений півстоліття тому, його існування лише одного разу було поставлене під загрозу, це було під час Війни за незалежність. На початку тієї тривалої війни американський народ виявив приклади надзвичайно вірного служіння батьківщині ¹⁵. Але поки вона йшла, виказав себе й звичайний егоїзм: гроші перестали надходити до скарбниці; чоловіки не з’являлися на службу у війську; народ і далі прагнув до незалежності, але відступав перед тими коштами, за допомогою яких її можна було домогтися. «Ми збільшили число податків, ми знайшли нові способи їх підвищити, та все марно, — каже Гамільтон у «Федералісті» (№ 12), — сподівання народу не виправдалися, й державна скарбниця й далі порожня. Демократичні форми правління, властиві демократичній природі нашого уряду, в поєднанні із слабким грошовим обігом внаслідок кволості нашої торгівлі зробили даремними всі зусилля, докладені з метою зібрати значущі суми. Законодавчі органи різного рівня нарешті зрозуміли все безглуздя таких спроб».

¹⁵ Одним із найяскравіших прикладів, на мій погляд, було ухвалення американцями рішення одразу ж відмовитися від споживання чаю. Тих, хто знає, що людина, як правило, куди більше тримається за свої звички, ніж за життя, безперечно, вразить ця велика й незрозуміла жертва, принесена цілим народом.

Відтоді Сполучені Штати Америки не вели більше жодної серйозної війни.

Щоб оцінити, на які жертви здатні демократичні країни, треба дочекатися моменту, коли американський народ буде змушений віддати до рук свого уряду половину свого доходу, як в Англії, або муситиме втратити на полі бою двадцяту частину населення своєї країни, як це було у Франції.

В Америці нема військового зобов’язання, а до війська наймають вояків за гроші. Обов’язкова служба у війську так суперечить ідеям і така чужа звичкам американського народу, що я сумніваюсь, що в цій країні колись наважаться провести такий закон. Існування у Франції обов’язкового призову на військову службу — це одна з найтяжчих повинностей. Одначе, як без цього вона могла б провадити довготривалу війну на континенті?

В американців нема примусового вербування матросів, як це є в англійців. У них нема нічого схожого на наш облік військовозобов’язаних моряків. До державного військового флоту, як і до торговельного, моряків набирають на засадах добровільно укладеного з ними договору.

Важко собі уявити, як може народ вести серйозну війну на морі, не вдаючись ні до жодного з названих засобів. Тому Союзу, який уже отримував на морі перемоги, ніколи не маючи при цьому великого флоту, дуже дорого коштувало утримання команди його нечисленних кораблів.

Мені випадало чути від американських державних діячів, що Союзові важко буде підтримувати свій флот на належному рівні, якщо він не вдасться чи то до примусового вербування матросів, чи то до обліку військовозобов’язаних моряків; одначе вся важкість полягає в тому, щоб народ, який керує, згодився прийняти те чи те. Безперечно, в моменти небезпеки вільні народи виявляють активність, як правило, неймовірно більшу порівняно з невільними народами, але я схильний думати, що це в основному правильно щодо вільних народів тих країн, де при владі перебуває аристократія. Демократія ж, мені здається, більше здатна керувати мирним суспільством або в разі потреби завдавати раптового й сильного удару, ніж тривалий час витримувати сильні бурі політичного життя народів. Це пояснюється просто: ентузіазм примушує людей іти на небезпеки й злигодні, але тривалий час вони не можуть їх терпіти, тільки сприймаючи все розумом, усе обміркувавши. В тому, що називається інстинктивною хоробрістю, більше розрахунку, ніж можна припустити; й хоч перші кроки, як правило, /189/ робляться лише під впливом почуттів, наступний рух відбувається вже з метою досягнення певного результату. В жертву приноситься частина того, що цінне, аби врятувати решту.

Демократії часто бракує ясного бачення майбутнього, що ґрунтується на знаннях та досвіді. Народ більше керується почуттями, ніж розумом. І якщо його нинішні біди великі, то є побоювання, що він стане думати про біди ще більші, що можуть трапитися за несприятливих обставин.

Є ще одна причина нездатності демократичного уряду, на відміну від аристократичного, на тривалі зусилля.

Народ не тільки бачить менш ясно, ніж вищі класи, на що можна сподіватися або чого можна побоюватися в майбутньому, а й до того ж він не так, як вони, витерплює біди сьогоднішнього дня. Шляхтич, ризикуючи, ладен як прославитися, так і загинути. Віддаючи державі більшу частину свого доходу, він тут же позбавляє себе якихось задоволень, пов’язаних з наявністю багатства. Убогому смерть слави не принесе, а податок, який багатому завдає збитку, бідного часто позбавляє джерела життя.

Цей слабкий бік демократичних республік, особливо помітний у періоди криз, може, становить собою найбільшу перешкоду на шляху виникнення такої республіки в Європі. Справа в тому, що для нормального існування демократичної республіки в одній з європейських країн треба, щоб вона була встановлена водночас і в усіх інших.

Я вважаю, що демократичний уряд зміцнить з плином часу реальні сили суспільства, але він не зможе об’єднати водночас у одному місці стільки сил, скільки може об’єднати аристократичний уряд або абсолютна монархія. Якщо якою-небудь демократичною країною впродовж цілого століття керуватиме республіканський уряд, можна повірити, наприкінці століття вона стане багатшою, населення її зросте, сама країна стане більш квітучою, ніж держави з деспотичним режимом, що оточують її; але протягом цих ста років вона не раз піддаватиметься ризикові бути завойованою ними.

Про те, як влада американської демократії впливає сама на себе

Американський народ лише поступово сприймає нове й іноді відмовляється від того, що дає йому добро. — Здатність американців припускатися поправних помилок.

Труднощі, з якими зіштовхується демократичний уряд, прагнучи погамувати пристрасті, які підбурюють маси, й примусити народ замість того, аби зосередитися на потребах найближчого дня, зазирнути в майбутнє, позначаються на всьому.

Народ, оточений підлабузниками, насилу впорується сам з собою. Щоразу, коли треба піти на деякі злигодні або незручності, він починає з відмови, навіть у тих випадках, коли розумом він здатний схвалити мету, задля якої це робиться. Справедливо буде, коли ми відзначимо покору народу американському законові. Слід додати, що закони в Америці схвалюються народом і для народу. В Сполучених Штатах, отже, закон відповідає інтересам усіх тих, хто в якійсь іншій країні зацікавлений у його порушенні. Можна подумати, що коли закон обтяжливий і більшість населення не відчуває його потреби на цей момент, то його чи то не приймуть, чи то не коритимуться йому.

У Сполучених Штатах нема законів про злісне банкрутство. Можливо, тому, що немає банкрутства? Навпаки, тому, що їх багато. Боязнь потрапити до суду як банкрут у серцях більшості перевершує страх бути розореним банкрутами. /190/ Й у громадській свідомості утверджується якесь почуття злочинної терпимості щодо порушення, яке кожен зокрема засуджує.

У нових Південно-західних штатах населення, як правило, саме здійснює суд, і вбивства там відбуваються безперервно. Причина цього — дуже жорстокі звичаї місцевого населення, а також майже цілковита відсутність освіти в цих пустельних місцях. Тому й не відчувають вони потреби в силі закону: вони віддають перевагу дуелі перед судовими процесами.

Якось у Філадельфії мені розповіли, що майже всі злочини в Америці чиняться через надуживання міцними напоями, що їх прості люди випивають хто скільки хоче, позаяк їх їм продають за мізерну ціну. «Чому ж, — спитав я, — ви не впровадите податок на горілку?» — Наші законодавці не раз про це думали, — відповіли мені, — але це вкрай важка справа. Є небезпека, що виникне бунт; до того ж тих депутатів, які проголосували б за такий закон, безперечно, не переобрали б». — «Тож виходить, — мовив я, — у вас більшість питущих, і тверезість не популярна».

Коли звертаєш на це увагу державних діячів, вони обмежуються відповіддю: дайте змогу діяти часові, усвідомлення зла освітить народ і відкриє йому його інтереси. Часто так і трапляється: якщо в демократії більше шансів помилитися, ніж у короля чи шляхетського стану, в неї також більше шансів мати слушність, коли її раптом осіяє. Річ у тім, що в самій демократичній системі відсутні, як правило, інтереси, які є протилежними інтересам більшості й які суперечать здоровому глуздові. Одначе тільки життєвий досвід здатний потвердити слушність демократії, й багато народів загине, так і не побачивши наслідків помилок, яких колись вони припустилися.

Найбільша перевага американців полягає не тільки в тому, що вони освіченіші, ніж інші народи, а й ще в їхній здатності припускатися помилок, які можна виправити.

Додамо до цього, що для ліпшого використання досвіду минулого демократія має досягти певного рівня цивілізації й розквіту.

Відомі народи, чиї початкові знання були такі міцні, а характер становив собою таку дивну суміш пристрастей, невігластва та фальшивих понять про все, що викликало їхні злигодні, причину яких вони самі не змогли б визначити; ці народи гинуть від лих, природи яких вони не розуміють.

Я об’їздив величезні простори, колись заселені великими індіанськими племенами, яких нині вже немає, я жив серед індіанців, ці племена були вже скалічені, й з кожним днем зменшувалася їхня чисельність і слабнула їхня колишня гучна слава; я сам чув передбачення цих індіанців про те, яка доля чекає в підсумку їхню расу. Між тим у Європі не знайдеться людини, яка не розуміла б, що треба зробити, аби зберегти ці нещасливі народи, запобігти їхньому неминучому винищенню. Самі ж вони не бачать ніякого виходу; вони відчувають, що хмари з кожним роком дедалі дужче згущуються над ними, й вони загинуть усі до єдиного, відкинувши запропонований засіб порятунку. Довелося б вжити силу, аби примусити їх жити.

У когось може викликати подив той факт, що ось уже чверть століття нові нації Південної Америки живуть у постійних заворушеннях, там без упину одна революція приходить на зміну іншій, і щоденно можна чекати, що ці нації повернуться до того, що називається природним станом. Але хто не згодиться з тим, що в наші часи революції цілком природні для іспанців Південної Америки? В цій країні суспільство борсається на дні безодні, з якої воно не може самотужки вибратися.

Складається враження, що народ, який населяє цю гарну півкулю, вперто прагне вирвати сам собі нутрощі, й ніщо не може його від цього відволікти. /191/ Знесилившись, він дає собі короткий перепочинок, а після цього перепочинку його знову ж опосідає нове шаленство. Придивившись до його життя, то злиденного, то злочинного, я відчув спокусу повірити, що для цього народу деспотизм був щастям.

Одначе ці двоє слів довіку не зможуть стояти поруч у моїй голові.

Про те, як американська демократія провадить зовнішню політику

Напрям зовнішньої політики Сполучених Штатів, визначений Вашинґтоном та Джефферсоном. — У веденні зовнішньої політики виказують себе майже всі вади, властиві демократії, а її достойності мало відчутні в цій царині.

Ми вже знаємо, що згідно з федеральною конституцією інтереси нації, пов’язані із зовнішньою політикою країни, перебувають у руках президента та сенату ¹⁶; з цієї ж причини загальна політика Союзу випадає певною мірою з-під прямого й повсякденного впливу народу. Й отже, не можна категорично твердити, що в Америці саме демократія проводить зовнішню політику держави.

Відомі двоє людей, які надали політиці американців певного напряму, якого країна дотримується й сьогодні: перший — Вашинґтон, другий — Джефферсон.

У чудовому посланні, адресованому співвітчизникам, що ніби становило собою політичний заповіт цієї великої людини, Вашинґтон писав: «Зав’язати торговельні відносини із зарубіжними народами та налагодити якомога найменші політичні зв’язки між ними та нами — таким має бути правило нашої політики. Ми бездоганно мусимо виконувати вже вкладені угоди, але в жодному разі не вкладати нових.

¹⁶ Президент, зазначається в конституції, ст. II ч. 2, § 2, вкладатиме угоди з врахуванням думки сенату та з його згоди. Читач не повинен забувати, що сенатор отримує мандат на шість років і що, бувши обраним представниками законодавчої влади від кожного штату, він потрапляє до сенату внаслідок двоступеневої системи виборів.

Європа має свої інтереси, які зовсім не пов’язані з нашими або пов’язані з ними вельми опосередковано; вона часто-густо буває змушена встрягати в конфлікти, що, природно, не мають жодного стосунку до нас; прив’язувати себе штучними путами до химерностей європейської політики, вступати до різноманітних дружніх та ворожих союзів, що сформувалися на її території, і брати участь у війнах, що виникають між ними, означало б діяти необережно.

Ізольованість та віддаленість від Європи спонукають нас обрати інший шлях і дозволяють піти по цьому шляху. Якщо ми й надалі залишатимемося єдиним народом на чолі із сильним урядом, то недалекий той час, коли нам нічого й нікого буде боятися. Тоді ми зможемо поводитися так, щоб примусити поважати наш нейтралітет; сторони, що воюють, відчуваючи, що не зможуть нажитися на нас, побояться провокувати нас без причин; і ми опинимося в такому становищі, в якому зможемо обирати мир або війну, керуючись тільки власними інтересами та справедливістю.

Чому ми повинні відмовлятися від тих переваг, які можна почерпнути з такої сприятливої ситуації? Чому ми повинні замість того, щоб турбуватися про власну територію, утверджувати себе на чужій? Чому, нарешті, пов’язуючи свою долю з долею якоїсь частини Європи, ми маємо ризикувати своїм миром та процвітанням задля властолюбства, суперництва, інтересів чи примх народів, які населяють її?

Сутність справжньої політики для нас полягає в тому, щоб не вступати до постійного союзу з жодною зарубіжною державою, принаймні настільки, /192/ наскільки ми в змозі цього не робити, бо я далекий від того, щоб бажати невиконання вже вкладених угод. Чесність — найліпша політика; по-моєму, це правило однаковою мірою можна застосувати і до міждержавних взаємин, і до поведінки індивідуумів. Отже, я вважаю, що треба в повному обсязі виконувати ті зобов’язання, які ми вже взяли на себе, а вступати в нові — шкідливо й необережно. Нам треба поводитися так, аби нас шанували, й тимчасових союзів нам цілком достатньо, щоб протистояти будь-якій небезпеці».

Ще до цього послання Вашинґтон висловив чудову й справедливу думку: «Народ, який віддає себе до полону звичних почуттів любові чи ненависті стосовно іншого народу, стає якоюсь мірою рабом. Рабом своєї ненависті або своєї любові».

У своїй політичній діяльності Вашинґтон завше керувався висловленими ним думками. Йому вдавалося зберегти мир у своїй країні в той час, коли земна куля була охоплена полум’ям війни, й він науково обґрунтував тезу, згідно з якою американці зацікавлені ніколи не брати участі у внутрішніх чварах Європи.

Джефферсон пішов далі й запровадив у політику ще одне правило, яке проголошувало: «Американці ніколи не повинні просити в чужоземних націй переважних прав для себе, аби не бути зобов’язаними надавати аналогічні права іншим».

Ці два принципи, очевидна справедливість яких дуже легко зробила їх набутком мас, украй спростили зовнішню політику Сполучених Штатів.

Оскільки Союз не втручається в справи Європи, то він і не має спірних зовнішньополітичних інтересів, сильних сусідів Америка також іще не має. Перебуваючи внаслідок свого розташування та внаслідок власної волі поза пристрастями Старого Світу, Союз має змогу чи то пірнути в них, чи то зберегти себе від них. Що ж до пристрастей, які розігруються в Новому Світі, то майбутнє поки що їх приховує.

Отже, Союз вільний від старих зобов’язань; він використовує досвід країн Європи, не бувши зобов’язаним на відміну від них брати уроки з минулого й використовувати їх у теперішньому; як і їх, його ніхто не змушує перебирати на себе величезну спадщину батьків — суміш слави та злиднів, дружби та ненависті, пов’язаних з національними інтересами. Зовнішня політика Сполучених Штатів Америки найвищою мірою вичікувальна; її завдання полягає в тому, аби радше утримуватися від будь-якої діяльності, ніж діяти.

У цей момент важко сказати, наскільки вміло американська демократія провадитиме свою зовнішню політику. З цього приводу й ворогам, і друзям американської демократії слід утримуватися від висловлювань своєї думки.

Мені ж ніщо не заважає викласти свою точку зору: саме в царині державної зовнішньої політики демократичні уряди мені здаються вкрай слабкішими порівняно з іншими. Досвід, звичаї та освіта врешті-решт завжди розвивають у демократичній країні так званий практичний розум, придатний на кожен день, і вміння розумітися на побутових подіях, що ще називають здоровим глуздом. Його цілком вистачає для буденного життя суспільства, позаяк користь, яку дає освіченому народові демократична свобода, перевершує ті нещастя, до яких призводять помилки демократичного правління. Але у відносинах з іншими народами справа стоїть інакше.

Жодна притаманна демократії властивість не може бути корисною для зовнішньої політики. Навпаки, ця політика вимагає властивостей, яких демократія не має. Демократія сприяє зростанню внутрішніх ресурсів держави, спричиняє поширення добробуту й розвиток суспільної свідомості, зміцнює пошану до закону в різних класах. Та все це має тільки опосередкований стосунок до того місця, яке один народ посідає серед інших народів. А демократії нелегко /193/ в’язати докупи всі деталі великої справи, зупиняючись на якомусь задумі, й наполегливо впроваджувати його в життя, незважаючи на перешкоди. Демократія не здатна таємно вживати якихось заходів і терпляче чекати наслідків. Усе це ліпше вдається правлінню однієї людини або аристократичному правлінню. Водночас саме все це потрібне для того, аби з часом один народ піднісся над іншим народом, так само, як одна людина підноситься над іншими людьми.

Розглядаючи недоліки, властиві аристократичному правлінню, ви завважите, що вони не справляють майже ніякого впливу на зовнішню політику держави. Основна вада аристократії полягає в тому, що вона працює тільки на саму себе й нехтує народними масами. Що ж до зовнішньої політики, то в ній інтереси аристократії та народу збігаються.

Схильність демократії керуватися в політиці радше почуттями, ніж розумом, і жертвувати обміркованими задумами задля минущої пристрасті особливо виразно виказала себе в Америці під час Французької революції. Тоді, як і нині, американцям не треба було мати багато розуму, щоб розуміти, що аж ніяк не в їхніх інтересах розв’язувати війну, хоча вона й могла залити кров’ю Європу, не завдавши шкоди Сполученим Штатам.

Одначе симпатії американського народу до Франції були такі палкі, що Сполучені Штати не оголосили війни Англії тільки завдяки непохитній вдачі Вашинґтона та його величезній популярності. Крім того, боротьба цього великого володаря суворого розуму проти благородних, але безглуздих пристрастей своїх співгромадян мало не позбавила його єдиної винагороди, до якої він прагнув, — вдячності своєї країни. Тоді більшість висловилася проти політики, яку він вів, нині ж усі її схвалюють ¹⁷.

Конституція й громадська прихильність дозволили Вашинґтонові приймати рішення, що стосуються зовнішньої політики держави, інакше народ зробив би тоді саме те, що нині він засуджує.

На чолі всіх народів, що справили великий вплив на світ, тих, що створювали й втілювали великі задуми, починаючи від римлян й закінчуючи англійцями, стояли аристократи. Й це не дивно.

Погляди аристократів відзначаються дивовижною міцністю. Пристрасті або невігластво можуть похитнути переконання мас. Можна обдурити монарха й примусити його засумніватися в правильності своїх задумів. Крім того, монарх — людина смертна. Що ж стосується аристократичного стану, то він, з одного боку, надто численний, аби піддатися на обман, а з другого — надто нечисленний, аби поступитися перед безглуздими пристрастями. Аристократія — освічена, послідовна в діях і безсмертна.

¹⁷ Див. п’ятий том книги Маршалла «Життя Вашинґтона». «У такому уряді, як уряд Сполучених Штатів, — пише він на с. 314. — перша посадова особа, незважаючи на всю свою твердість, не може довго протистояти натискові громадської думки. Тоді громадська думка схилялася до війни. Й справді, на сесії конґресу, що відбувалася в ті дні, не раз відзначалося, що Вашинґтон утратив більшість у палаті представників». До цього треба додати, що словесні нападки на нього відзначалися великою різкістю. На одних політичних зборах його не побоялися навіть у завуальованій формі порівняти із зрадником Арнольдом (с. 265). «Представники опозиції, — пише Маршалл (с. 355), — заявили, що прихильники адміністрації президента становлять собою аристократичне угруповання, яке перебуває на службі в Англії. Оскільки воно бажає встановити в країні монархію, воно вороже ставиться до Франції. Це угруповання, члени якого складають щось на взірець шляхтичів, які мають замість титулів акції Банку, так бояться будь-якого заходу, який може позначитися на стані капіталів, що воно байдуже навіть до образ, тимчасом як честь і інтереси нації вимагають, аби на них було дано гідну відповідь». /194/

Попередня     Головна     Наступна