[Алексіс де Токвіль. Про демократію в Америці. — К., 1999. — С. 194-204.]

Попередня     Головна     Наступна

Розділ VI

РЕАЛЬНІ ПЕРЕВАГИ ДЕМОКРАТИЧНОЇ ФОРМИ ПРАВЛІННЯ ДЛЯ АМЕРИКАНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

На початку цього розділу я вважаю за потрібне нагадати читачеві те, про що я вже не раз говорив у цій книзі.

Політичний лад Сполучених Штатів становить собою демократичну форму правління; одначе, на мою думку, американські установи не є ні ліпшими, ні єдино можливими для народу, який живе в демократичному суспільстві.

Знайомлячи читача з перевагами американської демократії, я далекий від думки про те, що такі переваги можуть виникнути тільки внаслідок дії одних певних законів.

Загальна спрямованість законів демократичної влади в Америці та властивості тих, хто втілює їх у життя

Вади демократії впадають у око. — Її переваги стають помітними лише з часом. — Американська демократія не завжди діє вдало, але загальна спрямованість її законів корисна для суспільства. — Державні службовці в американському демократичному суспільстві не мають інтересів, які стабільно відрізняються від інтересів більшості. — До чого це призводить.

Вади й слабкості демократичної форми правління лежать на поверхні, для їхнього доказу можна навести очевидні факти. Водночас благодатний вплив такої форми правління відбувається непомітно, можна навіть сказати, приховано, її недоліки вражають з першого погляду, а достойності відкриваються тільки з певним часом.

Американські закони часто-густо бувають недбало сформульованими й неповними. Трапляється так, що вони не враховують існуючих прав або заохочують ті, які можуть становити собою небезпеку. Коли вони непогані самі собою, їхньою великою вадою є часта їх зміна.

Чому ж у такому випадку американські республіки живуть і процвітають?

Ведучи мову про закони, треба ретельно розрізняти, з одного боку, мету, яку вони переслідують, а з іншого — засоби досягнення цієї мети, цебто їхню цілковиту та відносну доброякісність.

Припустімо, що законодавець всіляко прагне захистити інтереси невеликого числа людей на шкоду більшості. Він складає положення закону таким робом, щоб досягти бажаного результату в найкоротший термін і з найменшими зусиллями. Закон вийде добротним, але мета буде погана. При цьому що ліпше вдасться її втілити в життя, то тим більшу небезпеку вона становитиме.

Демократичні закони звичайно намагаються забезпечити добро для більшості. Адже вони виходять від більшості громадян, які можуть помилятися, /195/ одначе вони аж ніяк не можуть виказувати інтересів, протилежних своїм власним.

Аристократичні закони, навпаки, тяжіють до зосередження влади та багатства в руках невеликого гурту людей, позаяк аристократія за своєю природою завше є меншістю.

Загалом можна сказати, що демократична законотворчість несе куди більше добра людству, ніж аристократична.

Проте, це її єдина перевага.

Аристократія значно вміліше користується законодавством, ніж демократія. Вона добре володіє собою, їй незнайомі мимолітні захоплення, вона ретельно виношує свої задуми й уміє дочекатися сприятливої нагоди для їх утілення. Вона діє зі знанням справи й уміє в певний момент майстерно спрямувати сукупну силу своїх законів на єдину мету.

Про демократію цього сказати не можна: її закони майже завжди недосконалі або несвоєчасні.

Отже, засоби, що їх використовує демократія, менше досконалі, ніж ті, які використовує аристократія, й вона часто всупереч своїй волі діє собі на шкоду, але її мета благородна.

Уявіть собі суспільство, природа й структура якого такі, що дозволяють йому витерплювати тимчасову дію невдалих законів, суспільство, яке може без небезпеки для себе чекати благодатних наслідків загальної спрямованості законів, і ви згодитеся, що процвітанню такого суспільства найбільшою мірою сприяє демократична форма правління, незважаючи на всі її вади.

Саме так стоїть справа в Сполучених Штатах Америки. Я повторюю тут те, що вже говорив вище: величезна перевага американців полягає в тому, що вони можуть дозволити собі припускатися помилок, які можна виправити.

Майже те саме можна сказати й про державних службовців цієї країни.

Легко побачити, що американська демократія часто помиляється у виборі людей, яким вона доручає владу. Одначе зовсім не легко відповісти на запитання, чому держава, якою керують ці люди, процвітає.

Треба відзначити, що, хоч керівники демократичної держави не завжди достатньо чесні й розумні, її громадяни освічені й свідомі.

Народи демократичних держав, які постійно зайняті своїми справами й ревно оберігають свої права, не дозволяють своїм представникам відхилятися від визначеної загальної лінії, що диктують їхні інтереси.

Не треба також забувати про те, що в демократичних державах урядовці, які виконують свої обов’язки гірше, ніж урядовці інших держав, залишаються при владі не зовсім довго.

Одначе є ще одна серйозна причина, більш загального характеру й набагато глибша.

Звичайно, народний доброжиток вимагає від державних керівників чесноти й таланту. Але ще більшою мірою він вимагає спільності громадян та керівників. Інакше чеснотливі можуть стати нікому не потрібними, а таланти — небезпечними.

Дуже важливо, аби державні керівники та маси громадян не були поділені протилежними або різними інтересами. Проте це аж ніяк не означає, що інтереси всіх повинні цілком збігатися. Такого ніколи не буває.

Ще не знайдено політичного ладу, який би однаковою мірою сприяв розвитку й розквіту всіх класів, що складають суспільство. Класи становлять собою щось на взірець окремих націй всередині одного народу, й досвід показує, що віддавати якийсь із цих класів до рук іншого так само небезпечно, як дозволяти одному народові розпоряджатися долею іншого. Коли при владі стоять самі /196/ багаті, інтереси вбогих завше в небезпеці. Якщо бідні диктують свою волю, під удар ставляться інтереси багатих. У чому ж полягають переваги демократії? Реально вони полягають не в тому, що демократія, як це дехто проголошує, ґарантує процвітання всім, а в тому, що вона сприяє піднесенню добробуту більшості.

Люди, які в Сполучених Штатах керують справами суспільства, часто-густо не мають таких самих здібностей та моральних якостей, як ті, кого до влади приводить аристократія. Але їхні інтереси змішуються й зливаються з інтересами більшої частини їхніх співгромадян. Вони можуть коїти нечесні вчинки або ж припускатися серйозних похибок, але вони ніколи не проводитимуть систематичну політику, ворожу більшості, їхнє правління ніколи не відзначатиметься небезпечною нетерпимістю.

У демократичному суспільстві робота чиновника — це всього-на-всього тільки окремий факт, що справляє вплив лише під час виконання ним своїх обов’язків. Корупція та некомпетентність не є тими спільними інтересами, які могли б надовго об’єднати людей.

Продажний і бездарний урядовець не стане діяти спільно з іншим урядовцем тільки тому, що той також нездара й продажний. Вони не працюватимуть разом для процвітання корупції й некомпетентності. Адже владолюбство й махінації одного можуть привести до викриття другого. В демократичних державах вади урядовців звичайно індивідуальні.

У державі, якою керує аристократія, громадським діячам властиві класові інтереси. Щоправда, іноді вони можуть зближуватися з інтересами більшості, але куди частіше вони відрізняються від них. З цих інтересів виростають тривалі зв’язки, що згуртовують усіх громадських діячів, спонукають їх об’єднувати й узгоджувати дії, метою яких не завжди є доброжиток більшості. При цьому державні керівники пов’язані не тільки один з одним, а й з чималим числом громадян, тих представників аристократичного стану, які не посідають ніяких державних постів.

Таким робом урядовець у аристократичній державі постійно відчуває підтримку як з боку суспільства, так і з боку свого уряду.

Мало того, що в аристократичній державі урядовці мають спільні інтереси й мету з певною частиною своїх сучасників, їм також близькі інтереси майбутніх поколінь, яким вони, можна сказати, служать. Вони працюють не тільки для теперішнього, а й для майбутнього. Все веде цих урядовців до єдиної мети: й пристрасті громадян, і їхні власні пристрасті, й навіть інтереси нащадків.

Чи можна протистояти такому натиску? Тому нерідко в аристократичних суспільствах класові інтереси поневолюють навіть чесних людей, і вони, самі того не помічаючи, поступово змінюють суспільство, пристосовуючись тільки до своїх інтересів, а також роблять усе для того, аби забезпечити надійне майбутнє своїм нащадкам.

Не знаю, чи десь у світі є інша така сама ліберальна аристократія, як англійська, яка постійно давала б стільки гідних і освічених людей для управління країною.

Одначе не можна не визнати, що англійські закони часто жертвують доброжитком бідного задля доброжитку багатого та правами більшості задля привілеїв декого. Ось чому нині Англія — це країна крайнощів, де бід не менше, ніж могутності та слави.

У Сполучених Штатах, де державні службовці не захищають класових інтересів, безперервний процес управління загалом приносить користь, хоча урядовці нерідко бувають некомпетентні й навіть гідні зневаги.

Можна зробити висновок про те, що демократичні установи приховують у собі силу, завдяки якій окремі люди, незважаючи на свої вади та помилки, сприяють загальному розквіту, тимчасом як у демократичних установах є дещо /197/ таке, внаслідок чого діяльність талановитих доброчесних людей призводить до страждань їхніх співгромадян. Тож трапляється, що в аристократичних державах громадські діячі творять зло, не бажаючи цього, а в демократичних — добро, не помічаючи цього.

Громадські настрої в Сполучених Штатах

Природжена любов до батьківщини. — Раціональний патріотизм. — Відмінності між ними. — Якщо перша зникне, народам слід докласти зусиль, аби набути другий. — Яких зусиль доклали для цього американці. — Тісний зв’язок інтересів країни та окремих громадян.

Є любов до батьківщини, яку плекають підсвідомі, безкорисливі й невловимі почуття, любов, яка сповнює душу людини прив’язаністю до місця її народження. До такої інстинктивної любові прилучається ще прихильність до стародавніх звичаїв, пошана до предків, пам’ять про минуле, й люди люблять свою країну так само, як вони люблять батьківський дім. Їм дорогі спокій, що панує там, набуті в цій країні мирні звички, спогади, які вона їм навіює. Їм навіть солодко живеться там у неволі. Така любов до батьківщини підігрівається ще й релігійними почуттями, й тоді вона здатна творити чудеса. Втім, вона сама нагадує релігію: людина, яка її сповідує, не розмірковує, вона просто вірить, відчуває й діє. Відомі народи, які, сказати б, персоніфікували свою батьківщину, ототожнюючи її з монархом. Вони переносили на нього частину своїх патріотичних почуттів, пишалися його перемогами та його могутністю. До Французької революції був час, коли французи з якоюсь радістю сприймали безмежне свавілля монарха й гордо казали: «Ми маємо наймогутнішого короля на землі».

Як будь-яке неусвідомлене почуття, така любов до батьківщини може підняти радше на великі, але короткочасні справи, ніж на постійні зусилля. Вона врятує державу в хвилину небезпеки й може полишити її напризволяще в мирний час.

Ця інстинктивна любов до батьківщини панує тоді, коли звичаї прості, а віра міцна, коли неподільно володарює давній суспільний порядок, справедливість якого ніхто не заперечує.

Є й інша любов до батьківщини, раціональніша. Вона, може, менш великодушна й палка, але плодотворніша й стійкіша. Ця любов виникає внаслідок освіти, розвивається за допомогою законів, зростає в міру користування правами й врешті-решт зливається з особистими інтересами людини. Люди починають бачити зв’язок між добробутом країни та їхнім особистим добробутом, усвідомлюють, що закон дозволяє їм його створювати. В них прокидається інтерес до процвітання країни спершу як до чогось такого, що приносить їм користь, а відтак як до власного створіння.

Але в житті народів іноді настають періоди, коли стародавні звичаї та традиції зруйновані, віра похитнута, пошана до минулого забута, й водночас освіта ще не набула поширення, а політичні права ще обмежені й ненадійні. В такі моменти батьківщина видається людям як щось невиразне й незбагненне. Вони не пов’язують уявлення про неї ні з територією, яка перетворюється в їхніх очах на бездушну землю, ні зі звичаями предків, на які вони вже звикли дивитися як на ярмо, ні з релігією, в якій вони сумніваються, ні з законами, до створення яких їх не підпускають, ні із законодавцями, яких вони бояться й зневажають. Утративши й образ батьківщини, й усе те, що її уособлювало, вони замикаються у вузькому й неуцькому егоїзмі. В такі моменти люди позбавлені передсудів, але вони не визнають і влади розуму. В них нема ні інстинктивного патріотизму, властивого монархії, ні раціонального, властивого республіці, вони зупинилися посередині між тим і тим і живуть у розгубленості та безпорадності.

Що робити в таких випадках? Треба було б повернутися назад. Але так само /198/ як люди не можуть повернутися до невинних утіх юності, народи не можуть знову набути втрачені почуття своєї молодості. Навіть якщо вони шкодують за ними, вони не спроможні їх відродити. Позаяк безкорисна любов до батьківщини безповоротно минає, треба йти вперед і робити все для того, щоб об’єднати в уяві народу особисті інтереси та інтереси країни.

Я зовсім не хочу сказати, що для того, аби домогтися цієї мети, треба спершу надати всім громадянам політичні права. Проте ми маємо тільки один потужний засіб, здатний зацікавити людей долею своєї країни: треба залучити їх до керівництва нею. В наші дні громадянські почуття невіддільні від політичних прав, і в майбутньому число справжніх громадян залежатиме від розширення або звуження політичних прав, що надаються їм.

Люди, що нині живуть у Сполучених Штатах, поселилися там недавно, вони не принесли з собою ні колишніх звичаїв, ні спогадів, вони зустрічаються там уперше й погано знають один одного. Чому ж кожен з них цікавиться справами громади, округу й усієї держави як своїми власними? Лише тому, що кожен із них по-своєму бере активну участь в управлінні суспільством.

У Сполучених Штатах люди розуміють одну нескладну, але водночас погано усвідомлену істину: щастя кожного залежить від загального процвітання. Навіть більше, вони звикли дивитися на це процвітання як на справу своїх рук, вони не відокремлюють доброжиток суспільства від власного доброжитку й працюють на благо держави не тільки з почуттів обов’язку чи гордості, а й, можна сказати, з пристрасті до наживи.

Нема потреби вивчати американські установи та історію для того, щоб переконатися в правильності сказаного мною, — про це досить велемовно свідчать моральні принципи. Оскільки американці причетні до всього, що відбувається в їхній країні, вони палко захищають все, що в ній критикують. Адже заторкують не тільки їхню країну, а й їх самих. Тому в своїй національній гордості вони вдаються до різних хитрощів й доходять навіть до хлоп’яцтва, властивого індивідуальному марнославству.

Нема нічого неприємнішого в повсякденному житті, як цей нестерпний американський патріотизм. Чужоземець ладен похвалити багато що в Америці, та він хотів би, аби йому дозволили також щось покритикувати, а йому в цьому категорично відмовляють.

Отже, Америка — це вільна країна, одначе, щоб нікого не скривдити, чужоземець мусить остерігатися вільно висловлювати свої думки й про приватних осіб, і про державу, й про посполитих, і про урядовців, і про громадські справи, й про приватні підприємства. Одне слово, він не може висловлюватися вільно ні про що, не рахуючи, може, клімату й ґрунту. Та й у цьому останньому випадку знайдуться американці, які боронитимуть і те, й те так, буцім вони створили все це власними руками.

У наші дні треба набратися мужності й зробити вибір між загальним патріотизмом та управлінням меншості. Згуртувати соціальну силу та активність першої зі спокоєм, який приносить другий, неможливо.

Про розуміння прав у Сполучених Штатах

Великі народи не можуть існувати без поняття про права. — Як народ осягне ідею права. — Пошана прав у Сполучених Штатах. — Звідки вона з’явилася.

Найчудовішим поняттям після загального поняття про чесноту є поняття про права. Достоту кажучи, обидва ці поняття стикаються між собою: права — це не що інше, як чесноти, перенесені в політичне життя. /199/

Саме поняття про права дозволило людям визначити, що таке вседозволеність та свавілля. Воно допомагає їм бути незалежними без погорди й коритися, не зневажаючись. Корячись насильству, людина згинається й зневажається. Якщо ж вона кориться праву розпоряджатися, яке вона визнає за всіма людьми, вона в якомусь сенсі навіть підноситься над тим, хто ним розпоряджається. Не може бути ні великих людей, не наділених чеснотами, ні великих народів, що не шанують права. За відсутності прав навряд чи можна говорити про існування суспільства. Хіба можна назвати суспільством гурт розумних істот, якщо їхня єдність ґрунтується тільки на силі?

Як допомогти сучасним людям засвоїти ідею прав, як, коли можна так висловитися, довести її до їхньої свідомості? Є тільки один спосіб: треба надати всім їм можливість спокійно користуватися деякими правами. Це можна добре проілюструвати, навівши приклад поведінки дітей, які відрізняються від дорослих людей тільки відсутністю сили та досвіду. Коли дитина починає пересуватися серед предметів зовнішнього світу, вона інстинктивно прагне заволодіти всім, що їй потрапляє під руку. Вона не має жодного поняття про чужу власність, навіть не знає, що така взагалі існує, але в міру того як вона дізнається про ціну речей і виявляє, що її також хтось може позбавити їх, вона стає обережнішою й зрештою починає ставитися до своїх близьких так, як вона хотіла б, аби ставилися до неї самої.

Те, що відбувається з дитиною та її іграшками, згодом відбувається з дорослою людиною та її майном. Чому в Америці, такій демократичній країні, ніхто не виступає проти власності, як це часто відбувається в Європі? Чи треба це пояснювати? Адже в Америці немає пролетарів, і, позаяк кожному є що захищати, всі в принципі визнають право власності.

Те саме відбувається й у політичному житті. В Америці прості люди усвідомлюють високе поняття політичних прав, бо вони їх мають. Вони не заторкують права інших, бо не бажають, аби порушували їхні права. В Європі прості люди не хочуть визнавати навіть верховну владу, в Америці ж спокійно коряться владі навіть найдрібнішого урядовця.

І це проступає в усіх, навіть зовсім незначних виявах народного життя. У Франції майже немає розваг, що призначаються виключно для найвищих прошарків суспільства. Скрізь, де розважаються багаті, допускають і бідних. Тому вони поводяться гідно й шанобливо ставляться до всього, що править за спільну розвагу. В Англії, де розваги, так само як і влада, є привілеєм та монополією багатих, можна почути нарікання на те, що бідні, коли їм щастить проникнути в місця, які призначаються для розваг багатих, з великим задоволенням учиняють там безглуздий погром. Що ж у цьому дивного? Саме ж суспільство попіклувалося про те, щоб їм нічого було втрачати.

Демократія доносить поняття політичних прав до свідомості кожного громадянина, так само як і наявність майна робить доступним для всіх людей поняття власності. В цьому й полягає, на мою думку, одна з її найголовніших переваг.

Ясна річ, зовсім нелегко навчити всіх користуватися політичними правами, але досягнення цієї мети приносить разючі наслідки.

Треба ще додати, що наше століття видається найсприятливішим для того, щоб спробувати це зробити.

Релігія втрачає силу, й через це зникає поняття божественності прав. Моральні принципи псуються, й через це слабшає моральне поняття прав.

Скрізь забобони приходять на місце розмірковувань, а почуття — на місце розрахунків. І якщо посеред цієї загальної руїни не вдасться зв’язати поняття прав з єдиним, що ще не зруйновано в людських душах, а саме з особистим інтересом, то для управління світом не залишиться нічого, крім страху. /200/

Коли мені кажуть, що закони недостатньо суворі, а посполиті шалені, що пристрасті палкі, а чеснота безсила й тому не можна і подумати про розширення демократичних прав, я відповідаю, що про це треба думати саме з усіх цих причин. Справді ж, уряди зацікавлені в цьому більше, ніж суспільство. Адже уряди гинуть, а суспільство безсмертне. Втім, у цьому разі приклад Сполучених Штатів не показовий.

В Америці народ отримав політичні права в такий час, коли йому ще було важко використати їх на шкоду, бо громадяни були нечисленні, а звичаї прості. В міру зростання населення країни американці не розширювали, якщо можна так висловитися, повноважень демократії, а радше поширювали сфери її застосування.

Нема сумніву в тому, що момент, коли народ, який доти не мав політичних прав, отримує їх, — це криза, криза суто необхідна, але завжди небезпечна.

Дитина, яка не розуміє цінності життя, може вбити. Доти, поки вона не знає, що й сама може стати жертвою крадіжки, вона може захопити чужу власність. Прості люди, які вперше отримують політичні права, опиняються стосовно них на такому самому становищі, на якому перебуває дитина стосовно довколишнього світу. До них можна віднести це славетне висловлювання: Homo puer robustus ¹.

Це видно й у Америці. В штатах, де громадяни давно користуються правами, вони використовують їх найліпшим чином.

Можна без перебільшення сказати: мистецтво жити вільним здатне творити дива, але водночас нема нічого важчого, ніж учитися жити вільним. З деспотизмом справа стоїть зовсім інакше. Він нерідко уявляється засобом від усіх пережитих страждань, опорою законних прав, підтримкою пригнічених, основою порядку. Народи мовби впадають у сон в стані тимчасового добробуту, який породжує деспотизм, а прокидаються вони вже в жалюгідному стані. Свобода, навпаки, звичайно народжується в бурях і насилу утверджується серед громадянських чвар. Її достойності можна пізнати лише тоді, коли вона досягне поштивого віку.

¹ Людина сильна, але недосвідчена (лат.).

Пошана законів у Сполучених Штатах

Шанобливе ставлення американців до закону. — Вони відчувають до нього батьківські почуття. — Зміцнення законів належить до особистих інтересів кожного.

Не завше можна залучити весь народ до прямого чи опосередкованого створення закону. Але не можна заперечувати, що в тих випадках, коли це вдається, авторитет закону значно підвищується. Народне походження законів, яке часто шкодить їхній доброякісності та мудрості, дивовижним чином сприяє зростанню їхньої могутності.

У волі, яку виявляє цілий народ, приховується величезна сила. Коли вона виказує себе в усій своїй потузі, вона пригнічує уяву тих, хто хотів би протистояти їй.

Це добре знають усі партії.

Тому вони й заперечують наявність більшості, де тільки можуть. Якщо, на їхню думку, її не складають ті, хто голосував, вони твердять, що її складають ті, хто не брав участі в голосуванні; якщо ж там її немає, вони знаходять її серед тих, хто позбавлений права голосу.

У Сполучених Штатах усі громадяни, крім рабів, наймитів та бідняків, що живуть за кошти громади, мають право голосу, й, отже, всі опосередковано /201/ беруть участь у законодавчій діяльності. Той, хто виступає проти закону, змушений відверто робити одне з двох: чи то прагнути змінити переконання народу, чи то знехтувати його волею.

До цього треба додати ще один доказ, конкретніший і вагоміший: у Сполучених Штатах Америки кожен у якомусь сенсі зацікавлений в тому, аби всі виконували закони. Адже той, хто сьогодні не входить до більшості, може приєднатися до неї завтра. Й тоді він вимагатиме до своєї волі такої самої пошани, яку нині він виказує до волі законодавців. Хоч би який невдалий був закон, громадяни Сполучених Штатів виконують його без примусу й ставляться до нього не тільки як до результату більшості, а й як до власної справи. Вони дивляться на нього як на оборудку, в якій вони беруть участь.

В Америці нема численного й неспокійного прошарку людей, які дивилися б на закон зі страхом та підозрою, як на свого природного ворога. Навпаки, не можна не помітити, що всі класи цілком довіряють законам, за якими живе країна, й відчувають до нього щось на взірець батьківської любові.

Мовивши «два класи», я припустився неточності. Позаяк піраміда європейських політичних сил в Америці існує в перевернутому вигляді, там багаті займають таке саме становище, яке в Європі займають бідні. Саме багаті недовірливо ставляться до закону. Я вже казав про те, що реальна перевага демократичного правління полягає не в тому, як це іноді твердять, щоб забезпечити загальні інтереси, а тільки в тому, аби оберігати інтереси більшості. В Сполучених Штатах, де правлять бідні, багатим доводиться постійно остерігатися, щоб ті не використали проти них свою владу.

Такий настрій багатих може перетворитися на глухе незадоволення, але воно не може спричинити великих потрясінь у суспільстві. Та сама причина, з якої багаті не довіряють законам, заважає їм знехтувати виконанням цих законів. Багатих усунули від законотворчої діяльності саме тому, що вони багаті, з тієї ж самої причини вони не наважуються порушувати закон. У цивілізованих країнах звичайно повстають тільки ті, кому немає чого втрачати. Отже, хоч закони демократичного суспільства не завше гідні пошани, їх завжди дотримуються. Адже ті, хто найчастіше порушує закон, не можуть коритися законам, що їх створили вони самі і які приносять їм користь, а ті, хто міг би бути зацікавлений в їхньому порушенні, за своїм характером та становищем у суспільстві налаштовані виконувати будь-яку волю законодавця. Крім того, американці шанують закони не тільки тому, що вони їх самі створюють, а ще й тому, що вони можуть їх змінювати в разі, якщо ці закони завдають їм шкоди. Вони коряться законам як усвідомлено потрібному злу, а й також як тимчасовому злу.

Активна діяльність політичних властей усіх рівнів у Сполучених Штатах. Її вплив на суспільство

Легше зрозуміти свободу й рівність, властиві Сполученим Штатам, ніж політичну діяльність, що там вирує. — Ця діяльність охоплює усю країну; постійна й енерґійна робота леґіслатур є тільки її частиною. — Американцям не достатньо займатися тільки своїми власними справами. — Політична активність справляє вилив на громадське життя. — Цей факт почасти пояснює успіхи розвитку промисловості в Сполучених Штатах. — Опосередковані переваги, що їх має суспільство завдяки демократичній формі правління.

Коли приїздиш з вільної країни до країни, позбавленої волі, то бачиш незвичайну картину: в першій країні все діє й рухається, а в другій — усе спокійно й непорушно. В першій тільки й чуєш про поліпшення та поступ: спостерігаючи за другою, можна подумати, що тут суспільство досягло всіх благ і тепер тільки прагне втішатися ними й відпочивати. Одначе країна, яка активно працює, щоб стати щасливою, звичайно стає ще багатшою й квітучішою, ніж та, /202/ яка задоволена своєю долею. Знайомлячись із ними обома, нелегко зрозуміти, чому в першій без упину з’являються все нові й нові потреби а друга, здається не має майже ніяких бажань.

Це явище можна завважити у вільних країнах, які зберегли монархію, або в тих, де править аристократія, але особливо яскраво воно дає про себе знати в демократичних республіках. У них вдосконаленням суспільства займається не якась частина народу, а весь народ, який піклується про потреби й зручності всіх класів, а не якогось одного.

Неважко уявити собі величезну свободу й цілковиту рівність, якими користуються американці, але неможливо зрозуміти, що таке американська політична діяльність, не побачивши того на власні очі.

Зійшовши на американську землю, ви одразу ж опиняєтеся посеред якоїсь метушні: з усіх боків лунають невиразні вигуки, ви чуєте враз безліч голосів, кожен з яких волає про якусь суспільну проблему. Все рухається довкола вас: тут жителі кварталу зібралися для того, щоб вирішити, чи потрібно споруджувати церкву, там ідуть вибори представника до органів влади, трохи далі депутати якогось округу поспішають до міста, аби прийняти ухвалу з приводу деякого поліпшення місцевого значення, десь іще хлібороби полишають свою роботу й ідуть обговорювати план будівництва шляху чи школи. Гурт громадян збирається з єдиною метою: заявити про своє несхвалення діяльності уряду, тимчасом як інший гурт, зібравшись, проголошує всіх посадових осіб батьками вітчизни. А ось іще один, який вважає, що головним джерелом усіх державних лих є пиятика, і врочисто зобов’язується подавати приклад тверезості ².

Постійна й активна діяльність американських леґіслатур, єдина, про яку відомо за рубежем, є тільки частиною та продовженням загальної діяльності, що зароджується в глибині народних мас і поволі охоплює всі класи громадян. Усі не покладаючи рук працюють на благо своєї країни.

У житті громадян Сполучених Штатів політична діяльність посідає велике місце. Брати участь в управлінні суспільством і вести мову про це — ось найголовніше заняття й найбільше задоволення для американців. Це виказує себе навіть у найменш значних їхніх звичках. Навіть жінки часто вирушають на публічні збори й відпочивають там від домашньої метушні, слухаючи політичні промови. Клуби замінюють певною мірою видовища. Американці не розмовляють, а сперечаються, не говорять, а розмірковують. Вони звертаються до однієї людини, наче до цілих зборів, і, розпалившись, можуть сказати: «Панове», — розмовляючи з одним співрозмовником.

Жителі деяких країн відчувають щось на взірець огиди до політичних прав, що їм надають закони. Для них займатися спільними справами рівнозначно втраті часу, вони воліють відсиджуватися за ровами та парканами, замкнувшись у своєму вузькому егоїзмі.

Що ж стосується американців, то, якщо вони були б змушені займатися тільки власними справами, їхнє життя наполовину втратило б свій сенс, видалося б їм порожнім, і вони почували б себе вельми нещасливими ³.

Я переконаний, якщо колись у Америці запанує деспотична влада, то їй куди важче буде подолати звички, породжені свободою, ніж зламати любов до неї.

² Товариства тверезості — це об’єднання, члени яких зобов’язуються утримуватися від споживання міцних напоїв. Під час мого перебування в Сполучених Штатах товариства тверезості налічували вже 270 тисяч чоловік. Під їхнім впливом у самому лише штаті Пенсильванія споживання міцних напоїв знизилося на 500 тисяч галонів на рік.

³ Щось подібне сталося в Римі за часів перших цезарів. Монтеск’є зауважує десь, який страшний розпач опосів деяких римських громадян, коли після бурхливої політичної боротьби їм довелося несподівано перейти до розміреного приватного життя. /203/

Безперервна діяльність у політичній сфері, що виникла за демократичної форми правління, відтак переходить і до громадянського життя. Можливо, врешті-решт саме в цьому й основна перевага демократії. Її головна цінність не в тому, що вона робить сама, а тому, що робиться завдяки їй.

Звісно, народ часто дуже погано веде державні справи, але в міру того як він займається ними, коло його ідей розширюється й він звільняється від притаманної йому зашкарублості. В людини з народу, покликаної керувати суспільством, зростає самоповага. Вона наділена владою, і найрозумніші люди приходять їй на допомогу. Одні звертаються до неї по допомогу, інші вишукують різні способи, щоб одурити її, й усе це допомагає її загальному розвиткові. В царині політики вона втілює в життя те, що замислили інші, й ця робота виховує в ній схильність до підприємництва. Щодня вона вислуховує поради з приводу вдосконалення суспільної власності, й це породжує в ній бажання вдосконалювати й своє власне багатство. Напевне, вона не більше чеснотлива й щаслива, ніж її предки, але вона освіченіша й активніша. Демократичні установи, а також природні умови країни, безперечно, є хоч і не прямою, як твердить дехто, але опосередкованою причиною дивовижного розвитку промисловості, що спостерігається в Сполучених Штатах. Не можна сказати, що він відбувається завдяки законам, але його творцем є народ, який розвинувся внаслідок законотворчої діяльності.

Супротивники демократії твердять, що одна людина ліпше впорується з державним правлінням, ніж увесь народ, і я згоден з ними. За умови, що культурний рівень народу й керівника рівний, одна людина керує державою послідовніше, ніж увесь народ, вона наполегливіша, ліпше бачить ціле й ретельніше в деталях, з великим знанням справи добирає собі помічників. Ті, хто це заперечує, чи то ніколи не бачили демократичної республіки, чи то судять за обмеженим числом прикладів. Демократія, навіть коли завдяки місцевим умовам та настроям народу вона має змогу існувати довго, не відзначається розміреністю та методичним порядком в управлінні — це безперечно. Демократична свобода не така досконала в усіх своїх починаннях, як розумний диктатор. Часто вона полишає свої заходи раніше, ніж вони починають приносити плоди, нерідко затіває небезпечні справи. Одначе з часом вона приносить більше користі, ніж деспотизм. Кожна річ зокрема виходить у неї гірше, але загалом вона робить значно більше. В демократичній республіці великі справи звершуються не державною адміністрацією, а без неї й обіч неї. Демократія — це не найвишуканіша форма правління, але тільки вона іноді може спонукати в суспільстві бурхливий рух, надати йому енерґії та велетенської сили, невідомих за інших форм правління. Й ці рухи, енерґія та сили за бодай невеликих сприятливих обставин здатні творити дива. Це й є справжні переваги демократії.

У наше століття, коли майбутнє християнського світу таке невизначене, одні поспішають поборотися з демократією, поки вона ще не зміцніла, інші вже поклоняються їй як новому божеству, що народжується на світ. Але й ті і ті погано знають об’єкт своєї ненависті чи поклоніння й борються без знання справи, завдаючи ударів навмання.

Спочатку треба домовитися: чого ми чекаємо від суспільства та його управління?

Чи ми бажаємо піднести дух людини, допомогти їй з вдячністю подивитися на світ, що оточує її? Чи ми хочемо прищепити людям презирство до матеріального добра? Чи ми воліємо покликати до життя й культивувати глибокі переконання й самовіддану вірність?

Чи ставимо ми собі за мету поліпшити моральні принципи, виховання людей та розвиток мистецтв? Чи прагнемо ми до поезії, галасу, слави?

Чи бажаємо ми, щоб наш народ був здатний справити сильний вплив на /204/ решту народів? Чи ми готуємо його до великих справ, відводимо йому, незалежно від наслідків його зусиль, особливу роль у історії?

Якщо, на нашу думку, головна мета людей, які об’єдналися в суспільстві, полягає в цьому, то демократична форма правління нам не підходить, вона не приведе нас до мети.

Але якщо ми вважаємо, що інтелектуальну та моральну діяльність людини треба спрямовувати на вдоволення потреб матеріального життя й на створення добробуту, якщо нам здається, що розум приносить людям більше користі, ніж геніальність, якщо ми прагнемо виховати не героїчні чесноти, а мирні звички, якщо ми віддаємо перевагу вадам перед злочинами й згоджуємося пожертвувати великими справами задля зменшення числа лиходійств, якщо ми хочемо жити не в блискучому, а в квітучому суспільстві й, нарешті, якщо, на нашу думку, основною метою правління повинна бути не сила й слава, а доброжиток і щастя кожного його представника, тоді ми маємо зрівняти права всіх людей і конче встановити демократію.

Якщо час для вибору втрачено й сили, яким людина не може протистояти, тягнуть нас, усупереч нашим бажанням, до однієї з тих форм правління, ми повинні принаймні намагатися почерпнути з неї найбільшу користь. Знаючи її добрі й погані сторони, ми можемо постаратися пом’якшити другі й розвинути перші. /205/

Попередня     Головна     Наступна