[Алексіс де Токвіль. Про демократію в Америці. — К., 1999. — С. 341-362.]

Попередня     Головна     Наступна

ЧАСТИНА ПЕРША

ВПЛИВ ДЕМОКРАТІЇ НА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ РУХ У СПОЛУЧЕНИХ ШТАТАХ

Розділ I

ПРО МЕТОД ФІЛОСОФСЬКОГО МИСЛЕННЯ АМЕРИКАНЦІВ

Гадаю, що в усьому цивілізованому світі нема країни, де філософії було б відведено менше місця, ніж у Сполучених Штатах.

Американці не мають власної філософської школи і дуже мало цікавляться всіма тими школами, що суперничають у Європі; вони ледве знають їхні назви.

Разом з тим очевидним є те, що мало не всі мешканці Сполучених Штатів мають подібні принципи мислення і керують своїми розумовими прагненнями згідно з тими самими правилами; іншими словами, не завдавши собі праці виробити такі правила, вони, проте, мають певний, спільний для них усіх, філософський метод.

Відсутність нахилу до систематичного мислення, до ярма узвичаєнь, до родинних постулатів, брак класових упереджень, — і, певною мірою, забобонів національних; ставлення до традицій лише як до набору відомостей, а до реальних фактів — не більш як до корисного уроку, що має допомогти щось робити інакше і краще; здатність знаходити самостійно і в собі самому сенс усього, що існує; прагнення досягти результату, не обмежуючи себе щодо засобів і вміння бачити суть крізь оболонку форми — такі найголовніші риси, які характеризують те, що я називатиму філософським методом американців.

Якщо ж піти ще далі і з-поміж цих різних рис обрати одну, найголовнішу, яка може узагальнено увібрати в себе всі інші, стає безсумнівним, що, здійснюючи більшість розумових операцій, будь-який американець вдається лише до індивідуальних зусиль власного розуму.

Отже, Америка належить до тих країн світу, де якнайменше вивчають настанови Декарта, але якнайретельніше їх дотримуються. Це не мусить дивувати.

Американці зовсім не читають Декартових праць, тому що їхній суспільний устрій не сприяє розвоєві спекулятивних студій, проте вони дотримуються його максим, тому що той самий суспільний устрій природним чином готує їхній розум до сприйняття цих максим.

В умовах невпинного руху, що панує в надрах демократичного суспільства, зв’язки, які поєднують покоління одне з одним, слабшають або розриваються; кожен з них легко забуває ідеї своїх предків або ж зовсім ними не цікавиться.

Люди, які живуть у такому суспільстві, не можуть так само й черпати свої переконання з сукупності думок того класу, до якого вони належать, бо тут, /342/ якщо можна так висловитись, вже немає класів, а ті, які ще існують, складаються з таких рухливих елементів, що за суттю своєю не можуть мати реальну владу над окремими своїми представниками.

Що ж до дійового впливу, що його здатні справляти розумові здібності однієї людини на іншу, він здебільшого дуже обмежений у тій країні, де громадяни, що стали більш або менш рівними, перебувають у дуже тісному спілкуванні, і, не помічаючи ні в кому з собі подібних ознак величі та незаперечних переваг, постійно повертаються до власного розуму, як до найочевиднішого та найближчого до істини джерела. І справа тут не лише в тому, що вони не довіряють тій або іншій конкретній людині, а й у тому, що вони не мають схильності будь-кому вірити на слово.

Отже, кожен щільно замикається в собі самому і з цієї позиції намагається судити про світ.

Звичка американців лише в собі самих шукати обґрунтування своїх суджень призводить до вироблення у них і інших розумових звичаїв.

Бачивши, що їм щастить без чужої допомоги впоратися з усіма невеликими труднощами практичного життя, вони з легкістю роблять висновок, що все на світі можна пояснити і що їхній розум здатний усе пізнати.

Тому вони радо заперечують усе, чого не можуть зрозуміти: це зумовлює їхню недовіру до всього надзвичайного та майже непереборну відразу до надприродного.

Оскільки вони звикли довіряти лише власним очам, вони полюбляють якнайвиразніше бачити предмет своєї уваги; отже, вони, наскільки це можливо, намагаються очистити його від оболонки, відсувають убік усе, що заважає до нього наблизитись, і забирають геть усе, що ховає його від зору, щоб розглянути його зблизу і при денному світлі. Такий умонастрій невдовзі призвичаює їх нехтувати формами, що їх вони починають вважати непотрібними та надокучливими запонами, які ховають від них істину.

Таким чином американці, не потребуючи того, щоб черпати свій філософський метод з книжок, знайшли його в собі самих. Я скажу також і про те, що в цьому плані сталося в Європі.

Цей самий метод формувався і набував популярності в Європі лише поступово, в міру того як суспільні умови дедалі більше вирівнювалися, а відмінності між людьми ставали менш глибокими.

Розгляньмо ж коротко хронологію подій.

У XVI столітті реформатори підпорядкували індивідуальному розумові деякі з догм старої віри; проте вони продовжували оберігати всі інші догми від вільної дискусії. У XVII столітті Бекон у царині природничих наук і Декарт у науках філософських скасували загальноприйняті формули, знищили панування традицій і владу авторитету.

Філософи XVIII століття, зробивши, нарешті, цей принцип загальним, визнали за необхідне піддати індивідуальному іспитові кожної людини предмет усіх її вірувань.

Кому не зрозуміло, що Лютер, Декарт і Вольтер послуговувалися одним і тим самим методом, і що відмінності поміж ними стосувалися лише більш або менш широкого тлумачення можливостей його застосування?

Як же сталося так, що реформатори замкнулися у вузькому колі релігійних ідей? Чому Декарт, бажаючи послуговуватись власним методом лише в окремих царинах, хоч він же зробив його універсальним, заявив, що люди мають самі для себе розв’язувати питання філософського, але не політичного змісту? Як сталося так, що у XVIII столітті з цього самого методу було зроблено ті узагальнені висновки, що їх ні Декарт, ні його попередники або не бачили, або /343/ відмовлялися помічати? Чим, нарешті, пояснити те, що в цю епоху метод, про який ми говоримо, раптом вийшов зі стін філософських шкіл, аби увійти в суспільну свідомість і, ставши нормою для всього духовного життя, зробитись популярним спочатку серед французів, а відтак стати предметом відкритого запозичення або ж прихованого сприйняття всіма народами Європи?

Філософський метод, про який тут ідеться, міг виникнути у XVI столітті, зазнати уточнень та узагальнень у XVII столітті; а проте, він не міг стати загальноприйнятим у жодному з цих століть. Політичні закони, суспільний устрій та розумові звичаї, які випливають з оцих первісних причин, йому рішуче суперечили.

Цей метод було відкрито в епоху, коли стосунки між людьми почали наближатися до рівності та взаємного уподібнення. Здобути загальне визнання він міг лише впродовж тих століть, коли умови людського існування стали, нарешті, більш-менш подібними, а люди — майже схожими одне на одного.

Філософський метод XVIII століття, таким чином, є не лише французьким — це метод демократичний, і цим пояснюється те, що він був прийнятий усією Європою, яка внаслідок цього змінилася до невпізнанності. Французи зробили світовий переворот не тому, що вони зреклися своїх стародавніх вірувань і відмовилися від колишніх звичаїв, а тому, що вперше стали узагальнювати та висвітлювати філософський метод, за допомогою якого можна було з легкістю нападати на все, що віджило, і відкривати шлях усьому новому.

Якщо ж мене тепер запитають, чому й за наших днів французи суворіше й послідовніше від американців (котрі довше живуть в умовах повної рівності) дотримуються цього методу, я відповім на це так: частково це пояснюється двома причинами, що їх слід передусім з’ясувати.

Саме релігія породила англо-американські спільноти, і цього ніколи не слід забувати; у Сполучених Штатах релігією пройняті всі національні звичаї і всі патріотичні почуття, і це надає їм особливої сили.

До цієї істотної обставини додайте ще одну, не менш важливу: релігія в Америці, якщо можна так висловитись, сама собі окреслила власні межі; релігійне життя там лишилося настільки незалежним від життя політичного, що виявилося можливим легко змінити давні закони, не захитавши при цьому давніх вірувань.

Отже, християнство зберегло велику владу над духовним життям американців, і, на чому хочу особливо наголосити, воно там панує не як філософська система, яку приймають після її вивчення, а як віровчення, що його дотримуються без жодних розмірковувань.

У Сполучених Штатах існує незліченна кількість християнських сект, які зазнають безперервних перетворень, але саме християнство — це доконаний і неспростовний факт, що його ніхто не важиться ні ставити під сумнів, ні захищати.

Некритично сприйнявши найголовніші догми християнської релігії, американці вимушені в той самий спосіб визнати велику кількість моральних істин, які з цього віровчення випливають або з ним пов’язані. Внаслідок цього гранично обмежується обшир застосування індивідуального аналізу; тим самим з нього вилучаються деякі з найістотніших людських суджень.

Друга з названих мною обставин полягає ось у чому.

Американці мають демократичний суспільний устрій та демократичну конституцію, але демократичної революції у них не було. На свою сьогоднішню землю вони прибули більш-менш такими, якими нині ми їх бачимо. І це дуже важливо.

Всяка революція руйнує стародавні вірування, послаблює владу і затемнює спільні для всіх ідеї. Таким чином, усяка революція тією чи іншою мірою /344/ змушує людину покладатися передусім на власні сили і відкриває перед духовним зором кожного порожній і мало не безмежний простір.

Коли умови людського існування вирівнюються внаслідок тривалої боротьби між різними класами, що з них складається старе суспільство, заздрість, ненависть і зневага до сусіда, погорда і надмірна самовпевненість, сказати б, заполоняють людське серце і деякий час панують у ньому. І це, незважаючи на рівність, істотною мірою сприяє роз’єднанню людей, так, що вони перестають вірити судженням одне одного і шукають сяйво розуму лише в собі самих.

Тоді кожен намагається бути самодостатнім і відчуває гордість, бо всі його поняття та уявлення про речі належать йому самому. Людей тоді поєднують не ідеї, а розрахунки та інтереси, і може здатися, ніби людські думки, ніяк не поєднані між собою, нагадують радше якийсь інтелектуальний порох, що летить навсібіч.

Таким чином, незалежність розуму, що завжди притаманна рівності, ніколи не буває такою безмежною і не видається настільки надмірною, як у той момент, коли рівність лише починає встановлюватися, з великими зусиллями закладаючи власні підвалини. Отже, слід обов’язково відрізняти інтелектуальну свободу, що її може дати рівність, від анархії, що її несе з собою революція. Необхідно розглядати окремо кожне з двох названих явищ для того, щоб не плекати марних надій і не вбачати зайвих страхів у майбутньому.

Я впевнений, що люди, які житимуть у нових суспільствах, часто вдаватимуться до свого індивідуального розуму; але я зовсім не думаю, що вони ним зловживатимуть.

Ці мої міркування ґрунтуються на одній загальній закономірності, яка стосується всіх демократичних країн і завдяки якій індивідуальна незалежність думки, зрештою, мусить обмежуватись певними, часом навіть вузькими, рамками.

Я скажу про неї в наступному розділі. /345/

Розділ II

ПРО ГОЛОВНЕ ДЖЕРЕЛО УЯВЛЕНЬ, ПРИТАМАННИХ ДЕМОКРАТИЧНИМ НАРОДАМ

За різних історичних часів догматичні уявлення можуть бути більш або менш численними. Вони постають внаслідок різних причин і можуть змінюватися і за формою, і за змістом; проте не можна бути зовсім вільним від догматичних уявлень, тобто від поглядів, сприйнятих на віру, без жодного їх обговорення. Якби кожна людина спробувала сама, самостійно сформувати собі всі свої погляди та переконання і відтак самотою йти вслід за істиною по нею ж самою прокладених шляхах, малоймовірно, щоб скільки-небудь значна кількість людей змогла колись з’єднатися на основі яких-небудь спільних уявлень.

Втім, неважко зрозуміти, що жодне суспільство не здатне досягнути процвітання без подібних спільних уявлень, або хоча б просто вижити: адже без спільних ідей неможливі ніякі спільні дії, а без спільних дій люди ще існують, але суспільний організм існувати не може. Отже, для того щоб виникло суспільство і, тим більше, для того щоб воно досягло процвітання, необхідно, щоб уми всіх громадян були незмінно об’єднані і трималися в колі декількох провідних ідей; але це неможливо, якщо кожен з них не почне час від часу черпати свої уявлення з одного й того самого джерела і не погодиться сприйняти певну суму вже готових поглядів та переконань.

Розмірковуючи тепер про окрему людину, я бачу, що догматичні уявлення необхідні їй не лише для того, щоб вона могла діяти разом з іншими людьми, а й для її власного осібного життя.

Якби людина була змушена собі самій доводити всі ті істини, що ними вона щодня послуговується, вона ніколи не досягла б очікуваних наслідків; вона вичерпала б свої сили серед самих тільки попередніх положень, не маючи змоги просуватися далі: життя людини надто коротке, а можливості розуму мають свої межі, отже, людина змушена визнати неспростовність безлічі фактів та уявлень, не маючи ні часу, ні сил, аби самостійно їх перевірити, тим більше, що йдеться про відкриття, здійснені розумнішими людьми, а також про речі загальновизнані. Саме на цих найперших підвалинах вона споруджує будівлю з власних думок та уявлень. Вона чинить так зовсім не з власної волі: до цього людину спонукає непохитний закон її існування.

Найбільші філософи світу, всі без винятку, змушені брати на віру безліч чужих думок і визнавати набагато більше істин, аніж їм самим пощастило відкрити.

Йдеться про речі не лише необхідні, але й бажані. Людина, яка спробувала б особисто в усьому переконатися, не була б у спромозі приділити багато часу та уваги кожному окремому питанню; ця праця неминуче й постійно збуджувала б її розум, що обов’язково стало б на заваді глибокому осягненню будь-якої істини та надійному утвердженню в будь-якій царині. Її інтелект був би водночас і незалежним, і немічним. Отже, людині необхідно зробити вибір з-поміж різноманітних уже наявних людських думок і прийняти багато з них без обговорення, аби мати змогу краще й глибше обміркувати ту незначну кількість питань, що були нею залишені для самостійного розгляду.

Правдою є і те, що всяка людина, беручи на віру чужу думку, поневолює власний розум; але це поневолення, однак, благодійне, тому що воно навчає належно користуватися свободою.

Отже, хоч би як там було, авторитет повинен відігравати свою роль в інтелектуальному та моральному житті. Ця роль може бути різною, але місце /346/ авторитету незамінне. Незалежність індивідуума буває більшою або меншою, проте вона не може бути безмежною. Таким чином, справа не в тому, чи існує інтелектуальний авторитет у добу демократії, а в тому, щоб знати, де він зберіг свої позиції та яка міра його засягу.

У попередньому розділі я показав, як рівність умов породжує у людей якусь інстинктивну недовіру до надприродного і витворює надто високі, а часом і дуже перебільшені уявлення про людський розум.

Отож люди, які живуть за часів рівності, не без труднощів змушують себе наділяти інтелектуальним авторитетом, що йому вони згодні коритися, щось таке, що лежить поза і понад людством. Джерела істини вони найчастіше шукають у собі самих або ж у подібних до себе. Це доказ на користь того, що за цих віків не може бути створена жодна нова релігія, а будь-які спроби в такому дусі були б не лише блюзнірські, а й смішні та безглузді. Легко передбачити, що демократичні народи навряд чи повірять у божественні місії і залюбки посміються з новітніх пророків, а головний критерій своїх уявлень шукатимуть у межах людства, а не поза ним.

Коли ж умови існування не є рівними, і між людьми так само немає рівності, серед них трапляються окремі особистості, наділені великою мудрістю, вченістю та могутністю духовного впливу, тоді як людська маса сповнена неуцтвом і вкрай обмежена. Внаслідок цього люди, які живуть за часів аристократії, виявляють природну схильність у своєму мисленні керуватися вищими досягненнями думки освічених людей або верств, відмовляючись при цьому вважати безпомильними уявлення маси.

Цілком протилежне бачимо впродовж віків рівності.

В міру того як громадяни набувають дедалі більшої рівності й стають дедалі подібніші між собою, схильність кожного з них сліпо вірити якійсь людині або якійсь суспільній верстві зменшується. Нахил довіряти масі при цьому зростає, і громадська думка починає дедалі помітніше панувати над світом.

У демократичних народів громадська думка, звичайно, не є єдиним критерієм для перевірки індивідуальної здатності міркувати; проте у цих народів її вплив набагато потужніший, аніж деінде. В часи рівності люди мало довіряють одне одному, бувши занадто схожі між собою; але ця сама схожість зумовлює їхню майже безмежну довіру до громадської думки; адже їм не здається неймовірною думка про те, що за умов більш-менш рівної освіченості істина мусить бути на боці більшості.

Коли людина, яка живе в демократичних країнах, порівнює себе з тими, хто її оточує, вона з гордістю відчуває свою рівність із кожним з них; але, почавши розмірковувати про всю сукупність подібних до себе і ставити себе поруч із величезною масою, вона одразу ж почувається пригніченою власною малістю та слабкістю.

Та сама рівність, яка робить людину незалежною від кожного з її співгромадян, узятих окремо, лишає її самотньою та беззахисною перед лицем більшості.

Отже, у демократичних народів громадськість має досить дивну могутність, про яку нації з аристократичною формою врядування не могли навіть помислити. Громадськість не переконує у справедливості своїх уявлень, вона їх накидає, всновуючи їх у глибину людських душ за допомогою потужного тиску, що його чинить розум спільноти на мислення кожної особистості.

У Сполучених Штатах більшість бере на себе обов’язок доносити до окремого індивідуума безліч уже готових уявлень, тим самим полегшуючи його завдання — витворити свої власні. Існує значна кількість теорій — філософських, етичних, політичних, що їх кожна людина приймає беззастережно, покладаючись на громадську думку; якщо ж придивитися уважніше, стане зрозуміло, що /347/релігія як така панує тут радше як прояв громадської думки, аніж як вість про божественне відкровення.

Я знаю, що політичні закони американців дають більшості суверенні права на керування суспільством; це великою мірою посилює й без того велику владу більшості над людськими умами. Адже нема нічого більш звичного для людини, аніж визнання розумової переваги свого гнобителя над собою.

Ця політична всемогутність більшості у Сполучених Штатах істотно посилює вплив громадської думки, яка й сама по собі панує над умами кожного з громадян; проте не вона лежить в основі цього впливу. В самій рівності, а не в тих більш або менш популярних інститутах, що їх витворили люди суспільства рівних можливостей, треба шукати джерела цього впливу. Не виключено, що інтелектуальна влада більшості може бути не такою абсолютною у демократичного народу, що визнає королівську владу, порівняно з суспільством чистої демократії; але вона завжди буде близька до абсолютної, і хоч би якими були політичні закони, запроваджені людьми у добу рівності, можна передбачити, що віра в громадську думку стане в такому суспільстві своєрідною релігією, і більшість буде її пророком.

Таким чином, духовний авторитет набуде нових форм, але через те його влада не стане меншою; бувши далеким від того, щоб очікувати її зникнення, я, навпаки, передбачаю, що духовний авторитет легко може стати надто могутнім, і може статися так, що в кінцевому підсумку він здатний обмежити обсяг діяльності індивідуального розуму в рамках, затісних для величі й щастя людського роду. У рівності я виразно бачу дві тенденції: одна з них пориває дух кожної людини до нових думок, а друга провадить людину до того, щоб вона сама відмовилася далі мислити. І я вбачаю, як, згідно з певними законами, демократія може придушити духовну свободу — ту саму, якій сприяє демократичний устрій: придушити такою мірою, що людський дух, який був розірвав усі пута, колись накладені на нього суспільними верствами або окремими людьми, може прикувати себе коротким ланцюгом до загального волевиявлення великої більшості.

Якби, поставши на місці різних сил, що над усяку міру утруднювали або гальмували піднесення індивідуального розуму, демократичні народи усунули абсолютну владу більшості, зло тільки змінило б свою подобу. Люди не знайшли б способу жити вільним життям; вони лише з великими труднощами розпізнали б нове обличчя рабства. Не втомлююсь повторювати: тут є над чим замислитися тим, хто вважає святинею свободу думки, а також тим, хто ненавидить не лише деспотів, але й сам деспотизм. Що ж до мене, то, відчувши на своєму чолі важку руку влади, я не дуже цікавлюся тим, хто саме мене пригнічує; і в мене не виникає додаткового бажання просунути голову в ярмо тільки тому, що мені його простягнуто мільйоном рук. /348/

Розділ III

ЧОМУ АМЕРИКАНЦІ ВИКАЗУЮТЬ БІЛЬШУ СХИЛЬНІСТЬ ДО ЗАГАЛЬНИХ ІДЕЙ, АНІЖ ЇХНІ АНГЛІЙСЬКІ ПРЕДКИ

Бог не думає про людський рід у цілому. Він охоплює єдиним зором кожну з безлічі істот, що з них складається людство, і бачить водночас кожну окрему людину, з усіма її рисами, що уподібнюють її до інших людей, та з усіма відмінностями, що кожну людину вирізняють.

Отже, Бог не потребує загальних ідей; іншими словами, він ніколи не відчуває необхідності надавати єдиної форми великій кількості аналогічних об’єктів, аби про них було зручніше міркувати.

Не так стоїть справа з людиною. Якби людський розум спробував дослідити і винести своє окреме судження з приводу кожного осібного випадку, який людину вразив, він невдовзі розгубився б посеред величезної кількості подробиць і нічого більше не зміг би побачити; в такому крайньому становищі він вдається до вельми недосконалого, але незамінного методу, який, хоч виявляє його слабкість, проте водночас допомагає її подолати.

Поверхово розглянувши певну кількість предметів і відзначивши їхню подібність між собою, він дає їм усім одну й ту саму назву, відкладає їх убік і йде далі своїм шляхом.

Загальні ідеї свідчать не так про силу людського розуму, як, радше, про його недосконалість, оскільки у природі не існує зовсім подібних між собою істот; не існує ні ідентичних фактів, ані правил, що їх можна було б застосувати без розрізнення і в однаковий спосіб до кількох предметів водночас.

Загальні ідеї мають ту перевагу, що вони дають людському розумові можливість швидко робити висновки з приводу цілої низки явищ водночас; разом з тим поняття, що дістають вираз за допомогою загальних ідей, ніколи не бувають повними; внаслідок цього людський розум змушений програвати щодо точності настільки ж, наскільки він виграє з погляду широти осягнення явищ.

В міру того як суспільство старішає, воно здобуває знання про нові факти, щодня оволодіваючи, майже непомітно для себе самого, якимись конкретними відомостями.

В міру того як людина здобуває дедалі більше істин цього роду, вона природно набуває здатності осягати дедалі більшу кількість загальних ідей. Було б неможливим осібно розглядати безліч конкретних фактів, не з’ясувавши врешті-решт єдиного для них взаємозв’язку. Декілька окремих особин дають уявлення про поняття виду; декілька видів неминуче приводять до усвідомлення категорії роду. Звичка і нахил до загальних ідей, таким чином, будуть у народу тим більші, чим давнішими та багатшими будуть його освіта й культура.

Існують також і інші причини, які спонукають людей узагальнювати свої думки або ж, навпаки, уникати таких узагальнень.

Американці набагато частіше від англійців користуються загальними ідеями, і набагато більше ними тішаться; з першого погляду це може видатися дивним, якщо взяти до уваги, що ці два народи мають спільне походження, що впродовж століть вони жили за тими самими законами і що між ними й досі триває безперервний обмін думками та моральними уявленнями. Контраст видасться ще разючішим, якщо ми поглянемо на нашу Європу і порівняємо між собою два її найосвіченіші народи. /349/

Можна твердити, що у англійців, як правило, людський розум просто-таки з жалем та болем відривається від споглядання осібних фактів, аби піднестися до їхніх істинних причин, а узагальнення здійснює лише всупереч собі самому.

Навпаки, у нас схильність до загальних ідей, судячи з усього, перетворилася на таку невтримну пристрасть, що її доводиться вгамовувати за всякої можливої нагоди. Щоранку, прокидаючись, я дізнаюся, що оце допіру було відкрито якийсь загальний і вічний закон, про який досі мені не доводилось чути. Не існує жодного, навіть вкрай посереднього автора, що був би задоволений своєю статтею, якби відкриті ним істини стосувалися лише якогось одного великого королівства, а не охоплювали проблем усього роду людського.

Така несхожість двох досить освічених народів мене дивує. Якщо ж я звернуся до прикладу Англії і відзначу все те, що в ній відбувалося впродовж останніх п’ятдесяти років, то можу з усіма підставами твердити, що схильність до загальних ідей там зростає в міру того, як слабшає вплив її давньої конституції.

Отже, самого тільки стану більшої або меншої освіченості ще замало, аби пояснити причини любові людського розуму до загальних ідей або, навпаки, його відрази до них.

Коли умови людського життя дуже нерівні, і ця нерівність існує постійно, індивідууми поступово стають такими несхожими між собою, що виникає враження, ніби кожна суспільна верства являє собою певний різновид людства; ми можемо розглядати їх, лише трактуючи кожну з них окремо і при цьому втрачаючи з поля зору загальний зв’язок, який поєднує їх усіх у великий людський рід, — отже, при цьому ми досліджуємо лише певні типи людей, а не людину як таку.

Отож люди, які живуть в аристократичних суспільствах, ніколи не вдаються до загальних ідей, осмислюючи власне існування, і цього задосить, аби у них виробилася звична недовіра до цих ідей та інстинктивна відраза до них.

Людина, що живе в якійсь із демократичних країн, навпаки, бачить навколо себе лише людей, більш-менш схожих між собою; отже, вона не може мислити про якусь окрему частину роду людського, не поширюючи цього поняття настільки, щоб воно почало включати в себе все людство. Всі істини, що їх можна застосувати до неї самої, на її думку, можна так само застосувати й до кожного з її співгромадян і до кожного з їй подібних. З набуттям звички вдаватися до загальних ідей у тих питаннях, які найбільше її цікавлять і привертають найбільшу її увагу, вона переносить цю звичку і на всі інші царини, і в такий спосіб потреба відкривати в усіх явищах спільні правила, надавати безлічі об’єктів єдиної умоглядної форми і пояснювати велику множину фактів єдиною причиною стає палкою і нерідко сліпою пристрастю людського духу.

Ніщо краще не демонструє істинність цього твердження, аніж ставлення античного світу до рабів.

Найглибокодумніші і найуніверсальніші генії Стародавніх Греції і Риму не змогли прийти до такої всеохопної і водночас такої простої думки, як ідея про подібність між собою всіх людей, а відтак і про рівність від народження прав кожної людини на свободу; вони ж, навпаки, доклали багато сил, аби довести, ніби рабство лежить у самій природі речей і мусить існувати вічно. Більше того, все свідчить про те, що ті зі стародавніх авторів, які були рабами до того, як стати вільними, і залишили нам дещо зі своїх гарних творінь, і самі виставляли рабство в подібному світлі.

Всі великі письменники античності належали до рабовласницької аристократії або принаймні розглядали панування цієї аристократії як само собою зрозуміле; їхній розум, що сягав далеко навсібіч, виявив у цьому свою обмеженість, і для того, щоб людям стало зрозуміло, що всі від природи рівні і схожі одне на одного, самому Ісусові Христу довелося спуститися на землю. /350/

У століття рівності всі люди незалежні одне від одного, розокремлені і слабкі; не видно людини, чия воля постійно керувала б рухами юрби; в такі часи завжди здається, ніби людство просувається вперед саме собою. Отже, щоб пояснити те, що відбувається у світі, слід зосередитися на пошуку декількох найголовніших причин, які, діючи в однаковий спосіб на кожного з подібних до нас, таким чином змушують усіх добровільно йти одним і тим самим шляхом. Це, природно, призводить до того, що людський розум осягає загальні ідеї і набуває схильності до них.

Вище я показав, яким чином рівність умов людського існування змушує кожну людину самостійно шукати істину. Легко помітити, що подібний метод мусить поволі навертати людський розум до сприймання загальних ідей. Коли я відкидаю традиції суспільних верств, професії та родини, цим самим уникаючи влади прецеденту і лише завдяки зусиллям власного розуму знаходячи свій шлях, я відчуваю схильність черпати витоки своїх уявлень лише з особливостей самої природи людини, а це неминуче і майже безвідносно до моєї волі приводить мене до великої множини загальних понять.

Усе викладене вище повністю пояснює причину того, що англійці виказують набагато менші схильність і смак до узагальнення ідей від своїх дітей, американців, і особливо від своїх сусідів, французів, і чому сучасні англійці наділені ними більшою мірою, аніж це було з їхніми батьками.

Англійці тривалий час були високоосвіченим і водночас аристократичним за своїм суспільним устроєм народом; їхня культура постійно спонукала їх до вироблення загальних ідей, тоді як аристократизм суспільних звичаїв утримував їх у колі конкретних умовиводів. Звідси походить і їхня філософія, водночас і зухвала, й несмілива, і заширока, і разом з тим завузька, чиє домінування зберігається в Англії й досьогодні, що призводить до обмеження та скутості багатьох тамтешніх умів.

Незалежно від причин, що їх я вище навів, існують також і інші, менш очевидні, але не менш поважні підстави для розвитку у демократичних народів схильності, часто навіть пристрасної, до загальних ідей.

Слід обов’язково розрізняти відмінності між такими ідеями. Є поміж ними такі, що постали внаслідок повільної, сумлінної та копіткої праці інтелекту, і вони розширюють царину людських знань.

Існують і інші, такі, що народжуються легко, внаслідок найпершого й раптового зусилля розуму, не даючи нічого, крім дуже поверхових і вкрай невизначених понять.

Люди, які живуть за віків рівності, наділені великою цікавістю, але мають небагато вільного часу; їхнє життя таке діяльне, складне, неспокійне й активне, що у них лишається обмаль часу для міркувань. Люди, що живуть у демократичні епохи, люблять загальні ідеї, тому це звільняє їх від необхідності глибоко аналізувати поодинокі випадки; ці ідеї, якщо можна так висловитись, містять багато в малому і впродовж короткого часу дають значний результат. Отже, люди, кинувши неуважний та побіжний погляд, починають вірити, ніби їм пощастило помітити якийсь спільний зв’язок між певними предметами, і, припинивши дальші пошуки та не вдаючись у детальний розгляд того, чим саме ці предмети подібні або відрізняються між собою, поспішають об’єднати їх єдиною формулою і рушають далі.

Однією з характерних рис демократичних віків є потяг усіх людей до легкого успіху та до швидко досяжних утіх. Це стосується інтелектуальної діяльності, так само як і всякої іншої. Більшість із тих, що живуть за часів рівності, відзначаються непідробним, хоч водночас і хистким честолюбством: вони прагнуть негайно ж досягти великих успіхів, не докладаючи при цьому значних зусиль. /351/ Ці суперечливі бажання просто провадять їх до пошуку загальних ідей, за допомогою яких вони сподіваються невеликим коштом витворити щось визначне, і, не тратячи багато сил, привернути до себе увагу загалу.

І я не знаю, наскільки вони помиляються, міркуючи в такий спосіб: адже читачі анітрохи не менше від них самих бояться заглиблюватись у сутність справи і звичайно шукають у духовних творіннях лише доступних утіх, та ще повчань, які не вимагають праці.

Якщо нації з аристократичним суспільним устроєм недостатньою мірою вдаються до загальних ідей, нерідко висловлюючись про них із нерозважливою погордою, демократичні народи, навпаки, завжди готові до зловживання цим типом ідей і палають до них невтримною пристрастю. /352/

Розділ IV

ЧОМУ ЗАГАЛЬНІ ІДЕЇ В ПОЛІТИЦІ НІКОЛИ НЕ НАДИХАЛИ АМЕРИКАНЦІВ ТАК, ЯК ФРАНЦУЗІВ

Вище я згадував, що американці меншою мірою, ніж французи, виявляють схильність до загальних ідей. Це особливо стосується загальних ідей у політичній царині.

Незважаючи на те що американське законодавство без порівняння більше пройняте загальними ідеями, аніж англійське, і що американці набагато більше уваги приділяють приведенню практики юридичних відносин у відповідність із теорією, у Сполучених Штатах ніколи не було політичних інститутів, просто-таки невіддільних від загальних ідей, як це ми бачили з нашими Установчими зборами та Конвентом; ніколи американська нація в цілості своїй не проймалася такого роду ідеями, як це було з французьким народом у XVIII столітті, і не виявляла такої сліпої віри в благодійність та істинність будь-якої теорії.

Ця відмінність поміж американцями та нами зумовлена кількома причинами, — назву тільки найголовнішу.

Американці являють собою демократичний народ, який сам завжди керував своїми громадськими справами, а ми — демократичний народ, який упродовж тривалого часу міг тільки мріяти про найкращі способи їхнього провадження.

Наш соціальний устрій призводив до того, що ми могли осягати найзагальніші ідеї в царині державного керівництва, тоді як наша політична організація ще заважала нам удосконалити ці ідеї на практиці, поступово усвідомлюючи їхню недостатність; навпаки, у американців ці дві сторони справи природним чином постійно врівноважуються, доповнюючи одна одну.

З першого погляду видається, ніби ця думка істотно суперечить моїй наведеній вище тезі про те, що демократичні нації з самого бурхливого плину свого практичного життя черпали любов до теоретичних узагальнень. Проте уважніший розгляд цього питання свідчить, що суперечності тут немає.

Люди, які живуть у демократичних країнах, спрагло ловлять загальні ідеї, тому що не мають багато вільного часу, отже, ці ідеї позбавляють їх необхідності гаяти час на розгляд окремих випадків; це справді так, але лише в тому разі, коли не йдеться про речі, до яких із необхідністю призвичаєна їхня думка. Так, комерсанти поквапливо та без ближчого розгляду вхопляться за пропоновані їм загальні ідеї, що мають стосунок до філософії, політики, науки чи мистецтва; проте вони лише після належного осмислення засвоять ті ідеї, що належать до сфери комерції, і лише з великою обережністю зможуть їх сприйняти.

Так само чинять і державні діячі, коли йдеться про загальні ідеї політичного змісту.

Отже, якщо є причини для занепокоєння через те, що демократичні народи схильні сліпо й понад усяку міру покладатися на загальні ідеї, найкращим способом виправити це становище є щоденне привертання практичної уваги до названого питання; це змусить їх приділити більшу увагу подробицям, а подробиці, в свою чергу, допоможуть їм зрозуміти слабкі сторони теорії.

Ліки нерідко бувають болючі, проте їхня дія безсумнівна.

Саме так демократичні інститути, які змушують кожного громадянина брати участь в урядуванні, обмежують надмірну схильність до загальних політичних теорій, що постають в умовах рівності. /353/

Розділ V

В ЯКИЙ СПОСІБ У СПОЛУЧЕНИХ ШТАТАХ РЕЛІГІЯ ВИКОРИСТОВУЄ ДЕМОКРАТИЧНІ ІНСТИНКТИ

Я вже показав у попередніх розділах, що люди не можуть обходитися без догматичних вірувань, і що навіть дуже бажано, щоб такі існували; тут я додам, що з-поміж усіх догматичних уявлень найбільше потрібними є вірування релігійні; це досить легко обґрунтувати, навіть якщо розглядати їх лише з погляду земних інтересів.

Фактично всяке людське діяння, хоч би яким окремішнім воно було, походить з глибин найзагальнішої ідеї, тобто з людських уявлень про Бога, про його стосунки з людським родом, про природу та про обов’язки людей перед подібними до себе. Ці ідеї не можуть не бути спільним джерелом, з якого походить усе інше.

Саме тому люди надзвичайно зацікавлені в тому, щоб їхні ідеї про Бога, душу, а також про найзагальніші їхні обов’язки стосовно свого Творця та подібних до себе були надійно утверджені; адже сумнів з приводу цих найперших підвалин віддав би всю їхню діяльність на волю випадку і прирік би їх на безладне й немічне існування.

Отже, вкрай необхідно, щоб кожен з нас прийшов до цілком ясних думок у цих питаннях; проте, на жаль, названа сфера є такою, що всякій людині, яка має опору лише в собі самій і покладається лише на зусилля власного розуму, якнайважче утвердитись у власній думці.

Лише уми, цілком вільні від буденних життєвих клопотів, надзвичайно тонкі й проникливі, надзвичайно досвідчені, можуть, поклавши на це багато часу й праці, сягнути цих, таких необхідних істин.

Крім того, ми бачимо, що й самі ці філософи майже завжди відчувають невпевненість; що з кожним кроком природне світло, яке їм сяє, тьмянішає, загрожуючи зовсім погаснути, і що, попри всі їхні зусилля, вони ще не змогли відкрити нічого, крім жменьки суперечливих відомостей, що над ними людський дух б’ється без кінця ось уже впродовж тисяч років, не здатний твердо збагнути істину або хоча б виявити нові помилки. Подібні студії істотно виходять за межі середніх людських здібностей, і, навіть коли б більшість людей була здатна на таку працю, зрозуміло, що вони не мали б на це вільного часу.

Усталені ідеї про Бога та про людську природу необхідні для щоденного практичного життя людей, і ця сама життєва практика перешкоджає їм ці ідеї сприймати.

Це здається мені дивовижним. Серед наук є такі, що, бувши корисні для юрби, разом з тим цілком для неї приступні; інші ж науки можуть бути опановані лише небагатьма людьми і не культивуються більшістю, яка їх не потребує, за винятком хіба що найвіддаленіших практичних застосувань; проте для повсякденного людського життя ці останні науки потрібні, хоч їхнє вивчення й недосяжне для великої більшості люду.

Таким чином, загальні ідеї, що стосуються Бога та людської природи, відрізняються від усіх інших загальних ідей тим, що їх доцільніше вилучити зі звичної царини діяльності індивідуального розуму, яка найбільше виграє і найменше втратить, визнаючи владу авторитету.

Головним предметом і однією з найістотніших переваг релігії є те, що вона /354/ покликана на кожне з цих принципово важливих питань давати ясні, точні й зрозумілі людям, перевірені часом відповіді.

Існують релігії цілком хибні та безглузді; проте можна сказати, що всяка релігія, яка лишається в щойно окресленому мною колі і не важиться вийти за його межі, як це багато з них намагалися зробити, аби зусібіч обмежити вільний порив людського духу, накладає на інтелект спасенну гнуздечку; і треба визнати, що, якщо релігія й не рятує людей на тому світі, вона принаймні дуже сприяє осягненню ними щастя та гідності у земному бутті.

Це особливо справедливо для людей, які живуть у вільних країнах.

Коли у якогось із народів руйнується релігія, сумнів опановує найвищі розумові сфери і наполовину паралізує всі інші. Кожен звикає не мати нічого певного, крім неясних і мінливих уявлень про справи, які найбільше цікавлять його та йому подібних; люди погано захищають свої думки або легко їх зрікаються, і, зневірившись у власній спромозі поодинці розв’язати найістотніші проблеми, що їх ставить людська доля, з легкодухістю взагалі перестають про них думати.

Такий стан неминуче спустошує душі; він послаблює пружини волі і готує громадян до рабства.

І тоді трапляється так, що люди не лише дозволяють забрати у себе свободу, а й самі її віддають.

Коли у сфері релігії, як і в царині політичній, перестає існувати влада авторитету, люди одразу ж починають боятися цієї безмежної незалежності. Це постійне збудження з приводу всього сущого турбує і втомлює їх. Коли у світі уявлень та ідей усе приходить у рух, люди хочуть, щоб у матеріальній сфері панували твердий порядок та стабільність; вже не здатні повернутися до своїх колишніх уявлень, вони віддають себе у владу якого-небудь велителя.

Що ж до мене, то я сумніваюся, що людина взагалі здатна переносити водночас повну релігійну незалежність та абсолютну політичну свободу; і я схиляюся до думки, що, як людина не вірить, вона мусить комусь служити, а як вона вільна, то має вірувати.

А проте я не знаю, чи справді ця величезна користь від релігії дістає свій виразніший прояв у народів, які мають рівні умови існування порівняно з усіма іншими народами.

Треба визнати, що рівність, яка дарує світові великі блага, в той самий час пробуджує в людях, як це буде показано нижче, вкрай небезпечні інстинкти; вона несе людям ізоляцію від інших людей, змушуючи кожного дбати лише про себе самого.

Вона понад усяку міру відкриває їхні душі перед любов’ю до матеріальних насолод.

Найбільшою перевагою релігій є те, що вони здатні навіювати прямо протилежні почуття. Всяка релігія виводить предмет людських уповань поза і понад земні блага, природним чином підносячи душу людини у вищі понадчуттєві сфери. Так само не існує жодної релігії, що не покладала б на людину яких-небудь обов’язків стосовно всього роду людського, прилучаючи її до всієї спільноти і таким чином відволікаючи її від самоспоглядання. Так буває навіть там, де йдеться про найнебезпечніші і найбільш хибні релігійні доктрини.

Отже, релігійні народи наділені природною силою саме в тому відношенні, в якому демократичні народи слабкі; внаслідок цього очевидним є значення збереження релігії людьми, які прямують до рівності.

Я не маю ні права, ні бажання досліджувати ті надприродні засоби, що до них вдається Бог, аби вкласти в людське серце релігійну віру. Я розглядаю тут релігії лише з чисто людської точки зору; я намагаюся з’ясувати, в який спосіб вони можуть зберегти свою силу за віків демократії, що в них ми вступаємо. /355/

Я вже показав, як у часи просвіти й рівності людський розум лише з великими труднощами погоджується сприймати догматичні вірування, не відчуваючи щодо них реальної потреби, за винятком хіба що чисто релігійної сфери. Це передусім означає, що за наших віків релігії мусять з більшою скромністю, ніж за всіх інших часів, утримуватись у властивих їм межах і не намагатися з них вийти; адже, бажаючи поширити свою владу за грані релігійної царини, вони ризикують тим, що люди взагалі перестануть вірити. Тому вони повинні ретельно окреслити коло, в якому вони прагнуть затримати людський дух, а поза цими межами надати йому повної незалежності й свободи.

Магомет приніс із небес і виклав у Корані не лише релігійні доктрини, але й політичні максими, цивільні та кримінальні закони, наукові теорії. Навпаки, в Євангелії йдеться лише про загальні стосунки людей із Богом та між собою. Поза цим, воно нічого не навчає і не зобов’язує ні в що вірити. Одного тільки цього, не вдаючись до безлічі інших причин, досить, аби показати, що перша з названих релігій не може довго панувати за часів просвіти і демократії, тоді як другій судилося царювати за цих віків, як і за всяких інших.

Провадячи далі ці свої міркування, я бачу, що, з погляду чисто людського, релігіям замало — замкнутися в колі релігійних питань, аби зберегти свій вплив за віків демократії; їхня влада ще значною мірою залежить від природи їхніх вірувань, від зовнішніх форм узвичаєної у них обрядовості та від зобов’язань, що їх вони накладають.

Те, що я говорив вище про закономірність, згідно з якою рівність приводить людей до ідей загальних і всеохопних, мусить також великою мірою стосуватися і релігійної сфери. Подібні одне до одного і рівні між собою люди легко осягають поняття єдиного Бога, який встановлює для кожного з них ті самі закони і дарує їм грядуще щастя за ту саму ціну. Ідея єдності людського роду безнастанно повертає їх до ідеї єдиного Творця, тоді як, навпаки, люди, роз’єднані між собою і не подібні одне одного, охоче витворюють стільки ж божеств, скільки є поміж ними народів, каст, суспільних верств і кланів, і накреслюють безліч осібних шляхів, аби полинути на небеса.

Неможливо заперечувати, що й саме християнство певною мірою зазнало на собі впливу, що його соціальний та політичний устрій чинить на релігійні вірування.

В той час коли на землі постала християнська релігія, Провидіння, яке, без сумніву, готувало світ до його приходу, об’єднало велику частину людського роду, як незліченну паству, під скіпетром Цезарів. Люди, з яких складалася ця величезна маса, істотно відрізнялися між собою; проте їх об’єднувало хоча б те, що вони керувалися одними й тими самими законами; крім того, кожен з них був такий малий і слабкий порівняно з величчю державця, що всі вони видавалися рівними перед його могутністю.

Треба визнати, що цей новий і особливий стан людства мав прихилити людей до сприймання загальних ідей, що їх проповідує християнство, і цим пояснюється та легкість і швидкість, з якими воно заполонило тоді людський дух.

Після падіння Імперії склалася протилежна ситуація.

Римський світ тоді розколовся, сказати б, на безліч уламків, і кожна нація повернулася тоді до своєї первісної своєрідності. Невдовзі в надрах цих націй почала складатися ієрархія незліченних ранґів; проявилися расові відмінності, і касти розділили кожну націю на декілька народів. Посеред цього загального устремління, яке, здавалося, мало привести всі людські спільноти до подрібнення на стільки уламків, скільки можна було лише уявити, християнство не випустило з поля своєї уваги найголовніших загальних ідей, що їх воно свого часу проголосило. Проте воно зробило все можливе, щоб пристосуватися до нових /356/ тенденцій, які проявилися в умовах роздробленості людського роду. Люди й надалі вірили в єдиного Бога, творця й охоронця всього сущого; але кожен народ, кожне місто, і, мабуть, кожна людина вірили, що вони наділені якимись особливими привілеями і мають особистих заступників-охоронців перед лицем всемогутнього володаря. Не маючи змоги розділити між собою єдине Божество, вони понад усяку міру примножували кількість і нарощували могутність його посланців; поклоніння ангелам та святим для більшості християн стало мало не ідоловірським культом, і якийсь час могло видаватися, ніби християнство повертається до колись подоланих ним релігій.

Мені здається очевидним, що в міру того як зникають перегороди, що розділяють нації в межах людства і громадян у межах кожного народу, людський дух ніби сам собою звертається до ідеї єдиної і всемогутньої істоти, яка всім людям і рівною мірою дарує ті самі закони. Саме за віків демократії дуже важливим є не змішувати шанування другорядних посланців із поклонінням самому Творцеві.

Мені здається очевидним також і те, що за часів панування демократії релігії повинні менше дбати про зовнішню обрядовість, аніж за всіх інших часів.

Я вже показав, говорячи про філософський метод американців, що за часів рівності ніщо так не збурює людський дух, як ідея підпорядкування формі. Люди, які живуть за цих часів, із роздратуванням ставляться до зовнішніх подоб; символи видаються їм дитячими вигадками, за допомогою яких приховуються або ж приоздоблюються в їхніх очах ті істини, що їх природніше було б розглядати зовсім оголеними і при ясному світлі дня; церемоніальний бік справи лишає їх байдужими, і вони природно схиляються до того, щоб не надавати надмірного значення деталям відправи.

Ті, що за демократичних часів зобов’язані впорядковувати зовнішні форми релігійної обрядовості, повинні приділяти особливу увагу цим природним інстинктам людської свідомості, аби без зайвої потреби не боротися проти них.

Я твердо переконаний у необхідності дотримання зовнішніх форм: я знаю, що вони сприяють зосередженню людського розуму на спогляданні абстрактних істин, і, допомагаючи міцно їх засвоїти, дають можливість палко в них повірити. Я не уявляю собі, що будь-яку релігію можна зберегти, не дотримуючись її зовнішньої обрядовості; але, з другого боку, я думаю, що впродовж віків, у які ми вступаємо, була б особливо небезпечною спроба надмірно збільшувати кількість обрядів; їх радше треба було б скоротити, залишивши тільки ті, що абсолютно необхідні для збереження самої догматичної доктрини, яка є суттю всіх релігій ¹, тоді як ритуал поклоніння — це тільки форма. Релігія, яка ставатиме дедалі більш реґламентованою, негнучкою та обтяженою дедалі суворішим дотриманням найдрібніших подробиць ритуалу, в той час, коли люди набуватимуть дедалі більшої рівності, невдовзі перетвориться на пристанок купки затятих адептів посеред тлуму безвірників.

¹ В усіх релігіях є обряди, невіддільні від самої суті віровчення, стосовно яких треба бути особливо обережними, аби нічого в них не змінити. Це дістає свій особливо наочний вияв у католицтві, де форма та зміст нерідко так щільно взаємопов’язані, що творять єдину цілість.

Я знаю, мені обов’язково заперечать, що релігії, які мають своїм предметом загальні та вічні істини, не можуть отак пристосовуватись до мінливих інстинктів кожного століття, не втративши в людських очах рис певності й достовірності: я на це відповім, що слід якнайчіткіше відрізняти найголовніші думки, які становлять суть віровчення, те, що теологи називають символом віри, від пов’язаних з ними допоміжних і другорядних понять. Релігії зобов’язані твердо відстоювати перші з них, хоч би яким був дух часу; проте вони повинні /357/ якнайбільше остерігатися зв’язку з уявленнями другого типу за тих віків, коли все на світі зазнає невпинних змін і коли дух, який звик до рухливого видива людських справ, застигає, страждаючи, у вимушеній нерухомості. Непорушність зовнішніх і вторинних уявлень, здається мені, має шанс зберегтися лише за умов непорушності самого громадянського суспільства; в усіх інших випадках я схильний бачити в такій незмінності небезпеку.

Ми побачимо, що серед усіх пристрастей, породжених або підігрітих рівністю, існує одна, яка заполоняє всіх людей і набуває особливої сили: це любов до добробуту. Прагнення до добробуту являє собою найбільш прикметну і невитравну особливість віків демократії.

Ми можемо з повними підставами вважати, що та релігія, яка зробила б спробу позбутися цієї матері всіх пристрастей, врешті-решт була б нею подолана; якби ж вона зважилася повністю відірвати людей від споглядання благ цього світу, аби вони цілком віддалися роздумам про блага потойбіччя, то легко передбачити, що людські душі так чи інакше вислизнули б у неї з рук, щоб оподаль від неї поринути в хвилі досяжних матеріальних утіх.

Найголовнішим завданням релігій є необхідність очищувати, унормовувати і стримувати цю надто полум’яну і надто однобічну пристрасть до добробуту, якою поглинуті люди, що живуть за часів рівності; проте я гадаю, що релігії помилилися б, намагаючись повністю підкорити або викоренити цю пристрасть. Їм ніколи не пощастить відвернути людей від любові до багатства; проте вони все ж можуть переконати їх, що збагачуватися треба лише чесними засобами.

Це призводить мене до останнього міркування, яке певним чином включає в себе всі інші. В міру того як люди набувають дедалі більшої рівності та подібності між собою, ще істотнішим стає ось який висновок: релігії, намагаючись триматися осторонь від щоденного перебігу життєвих подій, не повинні без зайвої потреби повставати проти загальновизнаних ідей та стійких інтересів, які є панівними серед широких верств; адже думка загалу стає дедалі потужнішою і по суті непереборною силою; поза нею нема нічого, що могло б тривалий час протистояти її ударам. Це однаковою мірою стосується демократичного народу, такого, що підкоряється деспотові, і такого, що має республіканський устрій. За віків рівності королі нерідко домагаються покори, проте довіру має лише більшість загалу; отже, слід передусім зважати на більшість, коли йдеться про речі, які не суперечать вірі.

Я вже показав у першій частині цієї книжки, як американські священики уникають втручання у громадські справи. Це найяскравіший, але не єдиний приклад їхньої зваженості. В Америці релігія — це особливий світ, у якому володарить служитель культу, котрий, втім, намагається ніколи не виходити за його межі; всередині цього світу він спрямовує людську свідомість; за його межами він полишає людей на самих себе, з їхньою самодостатністю і мінливістю настроїв, властивими їхній природі та духові їхнього часу. Я не бачив жодної країни, де християнство було б менше опосередковане зовнішніми формами, обрядами та символікою, аніж у Сполучених Штатах, і де б воно поставало перед людською свідомістю в ясніших, простіших і загальніших ідеях. Хоч в Америці християни розділені на безліч сект, усі вони розглядають свою релігію в одному й тому самому світлі. Це рівною мірою стосується і католицької церкви, і інших вірувань. Ніде, крім Сполучених Штатів, католицькі священики не виказують такої незначної уваги до дрібниць індивідуальних правил поведінки, до осібних, незвичайних методів осягнення особистого спасіння; ніде вони так не тяжіють до духу, а не до букви закону; ніде, крім країни, вчення Церкви, що забороняє поклонятися святим на шкоду вірі в самого Господа, не /358/ проповідується ефективніше та наочніше. Разом з тим американські католики — люди надзвичайно вірнопіддані та щирі.

Існує ще одне спостереження, яке стосується духівництва всіх віровизнань: американські священики не намагаються спрямувати всю духовну енерґію людини на майбутнє життя; вони охоче лишають частину її душі відкритою для клопотів буденщини; вони, очевидно, вважають земні блага важливим, хоч і другорядним чинником; хоч вони й не пов’язані прямо з продуктивною працею, все ж безсумнівним є їхній інтерес до здобутків у даній царині, вони вітають проґрес, і, постійно нагадуючи вірним про вічне життя як про найголовнішу мету, з усіма острахами й сподіваннями, разом з тим не боронять людям чесною працею досягати добробуту в цьому світі. Далекі від того, щоб доводити, ніби ці два світи зовсім різні і навіть протилежні, вони радше намагаються знайти точки дотику та взаємозв’язку між ними.

Всі американські священики знають, якою потужною є інтелектуальна влада більшості, і шанують її. Вони повстають проти неї лише у випадках доконечної необхідності. Вони ніколи не втручаються в міжпартійні чвари, але радо приймають думки, що стали в їхній країні панівними і характерні для даного часу, і дозволяють собі без жодного спротиву пливти за течією думок і почуттів суспільства, яка затягує в себе все, що є навколо. Вони намагаються виправляти вади своїх сучасників, але не відділяють себе від них. Тому громадська думка ніколи не буває до них ворожою; вона радше підтримує та бере їх під захист, а їхні переконання та уявлення набувають панівного характеру і завдяки підтримці з боку суспільної більшості, і завдяки їхній власній внутрішній силі.

Таким чином, виявляючи шану до всіх тих демократичних інстинктів, які їй не суперечать, і використовуючи деякі з них, релігія може з успіхом боротися супроти духу індивідуальної самодостатності, який є для неї найнебезпечнішим. /359/

Розділ VI

ПРО УСПІХИ КАТОЛИЦЬКОЇ РЕЛІГІЇ У СПОЛУЧЕНИХ ШТАТАХ

Америка — найдемократичніша країна на землі і разом з тим це країна, в якій, згідно з джерелами, що заслуговують довіри, католицька релігія досягла найбільших успіхів. З першого погляду це може здатися дивним.

Слід обов’язково розрізняти дві сторони справи: рівність означає, що люди хочуть про все судити самостійно; проте, з другого боку, вона підказує їм ідею та схильність до єдиної, простої і рівної для всіх суспільної влади. Отже, люди, які живуть у добу демократії, мають виразний нахил до неприйняття будь-якого релігійного авторитету. Але якщо вони погоджуються перед таким авторитетом схилитися, вони хочуть, щоб він був принаймні єдиним і незмінним; релігійні громади, які не мають єдиного центру, природно, вражають їхню свідомість, і вони легко приходять до думки, що існує не одна, а декілька релігій.

За наших днів частіше, ніж у минулі епохи, можна зустріти католиків, які втратили віру, і протестантів, що стали католиками. Якщо поглянути на католицьку церкву зсередини, здається, ніби вона втрачає свій вплив; якщо поглянути ззовні — складається враження, що її вплив зростає. Це можна пояснити.

Люди за наших днів, як правило, не дуже схильні до віри; але, якщо вже вони пристають до релігії, їм одразу ж відкривається прихований інстинкт, який, незалежно від їхньої волі, підштовхує їх до католицтва. Деякі доктрини та обряди римської церкви їх дивують; проте вони відчувають таємне захоплення її системою управління, і їх приваблює її велика єдність.

Якби католицька церква врешті-решт змогла зректися політичних чвар та ненависті, що їх вона ж породила, я майже не сумніваюся, що цей самий дух століття, який, здається, прямо протистоїть католицтву, перестав би бути для нього несприятливим, і воно швидко досягло б чималих здобутків.

Одна з найвідоміших вад людського розуму — це намагання примирити протилежні принципи і купити собі мир і спокій ціною відмови від логіки. Певна річ, завжди існували і завжди існуватимуть люди, які, скорившись владі авторитету в якійсь частині своїх релігійних переконань, захочуть позбутися цієї влади стосовно іншої частини своїх уявлень і дозволять своєму розумові коливатися поміж додержанням законів і свободою. Проте я схильний вірити, що кількість таких людей за віків демократії буде меншою, аніж за інших часів, і що наші нащадки дедалі виразніше будуть ділитися на дві групи: одні з них повністю відійдуть від християнства, інші ж увійдуть у лоно римської католицької церкви. /360/

Розділ VII

ЩО СХИЛЯЄ ДУХ ДЕМОКРАТИЧНИХ НАРОДІВ ДО ПАНТЕЇЗМУ

Нижче я покажу, як саме панівна у демократичних народів схильність до найзагальніших ідей дістає свій вияв у політиці; але спершу я хотів би з’ясувати, який вплив вона справляє на філософію.

Неможливо заперечувати, що за наших днів пантеїзм набув значного поширення. Частина європейської літератури несе на собі його безсумнівний відбиток. Німці вводять його у філософію, французи — у красне письменство. Серед художніх творів, опублікованих у Франції, більшість містить у собі думки або описи, запозичені з пантеїстичних вчень, або ж свідчить про наявність у цих авторів ознак прихильності до цих доктрин. Мені здається, що це не випадковість, а явище, зумовлене якоюсь тривалою причиною.

В міру вирівнювання умов людського існування, коли кожна людина дедалі більше уподібнюється до інших людей, стаючи дедалі слабшою і меншою, виробляється звичка розмірковувати не так про окремих громадян, як про народ у цілому; забуваючи про індивідів, думають лише про людський рід.

За таких часів людський дух полюбляє воднораз охоплювати велику кількість різнорідних предметів; він постійно прагне пов’язати безліч наслідків із єдиною причиною.

Переслідувана ідеєю загальної єдності, людина повсюди її шукає, і, повіривши, що, нарешті, знайшла, заспокоюється в її лоні й дає собі перепочити. Та замало того, що на світі вона відкрила лише одне творіння і одного Творця; цей найперший розподіл її не задовольняє, і вона намагається розширити і водночас спростити свою думку, поєднуючи Бога та світобудову в єдине ціле. Якщо я бачу філософську систему, згідно з якою все матеріальне та все нематеріальне, всі зримі і всі незримі явища світу розглядаються лише як різні частини однієї незміренної істоти, яка єдина лишається вічною серед постійних змін і невпинних перетворень усіх її складників, я без великих труднощів приходжу до висновку, що подібна система, хоч вона й знищує людську індивідуальність, або саме тому, що вона її знищує, матиме потаємну привабливість для людей, які живуть в умовах демократії; всі їхні інтелектуальні навички готують їх до сприйняття такої системи і провадять їх на шлях її визнання. Вона природним чином вабить і захоплює їхню уяву; вона підживлює погорду їхнього духу та потурає його лінощам.

Поміж усіх різноманітних систем, за допомогою яких філософія намагається з’ясувати суть світобудови, пантеїзм видається мені найбільшою мірою здатним спокусити людський розум за віків демократії; саме в боротьбі проти нього всі люди, які ще вірять у правдиву велич людини, повинні об’єднати свої сили. /361/

Розділ VIII

ЯКИМ ЧИНОМ РІВНІСТЬ НАВОДИТЬ АМЕРИКАНЦІВ НА ДУМКУ ПРО МОЖЛИВІСТЬ БЕЗМЕЖНОГО САМОВДОСКОНАЛЕННЯ ЛЮДИНИ

Рівність підказує людському розумові деякі ідеї, що без рівності не могли б спасти людям на думку, і вона видозмінює майже всі ті ідеї, що були відомі раніше. Як приклад я наведу ідею про можливість самовдосконалення людини, оскільки ця ідея є однією з найголовніших, що їх будь-коли породив людський розум; разом з тим вона й сама по собі являє собою велику філософську теорію, чиї наслідки для практичної діяльності можна спостерігати будь-якої хвилини.

Хоч людина багато в чому схожа на тварин, одна особливість характерна лише для неї: на відміну від тварин, людина самовдосконалюється. Людський рід від самого свого початку не міг не відзначити цієї відмінності. Ідея самовдосконалення, таким чином, є старою як світ: рівність не породила її, але надала їй нових рис.

Коли громадяни розподілені на верстви відповідно до їхнього ранґу, фаху та походження, коли всі вони мусять верстати життєвий шлях, вибір якого був зроблений з волі випадку, кожен з них схильний вбачати перед собою граничні межі людських можливостей, і ніхто вже не прагне повставати супроти неминучої долі. Певна річ, народи з аристократичним суспільним устроєм не заперечують людської здатності до самовдосконалення як такої. Вони лише не вважають її безмежною; вони трактують її як можливість часткового поліпшення, а не вирішальних змін; вони уявляють зміну на краще суспільних умов, і не більше; визнаючи, що людство досягло істотного поступу і може розвиватися ще далі, вони заздалегідь замикають його в жорстко заданих межах.

Втім, вони не думають, ніби осягнули найвищого блага та абсолютної істини (хто з-поміж людей і який із народів були б настільки безумні, аби таке уявити?), але радо переконують себе самих, ніби вони доступилися граничних околів величі та пізнання, що їх тільки й може сягнути наша недосконала людська природа; і, оскільки навколо них не помічається жодного руху, вони радо уявляють, ніби все перебуває на своїх місцях. Саме за таких часів законодавці гадають, ніби ухвалені ними закони непорушні й вічні, народи та монархи прагнуть споруджувати лише багатовікові монументи, а покоління, які живуть, беруть на себе тягар опікуватися долею майбутніх генерацій.

В міру того як касти зникають, відмінності поміж суспільними верствами стають малопомітні, люди безладно перемішуються, звичаї та закони зазнають змін, стають відомими доти незнані факти, відкриваються нові істини, відходять у минуле старі уявлення, а новітні приходять на їхнє місце, — перед людським розумом постає образ вічно зникомої й ідеальної досконалості.

За таких умов постійні зміни щомиті відбуваються перед зором кожної людини. Одні з них погіршують її становище, і вона починає розуміти, що жоден народ і жоден індивідуум, хоч би які освічені вони були, не можуть претендувати на непохибність. Інші зміни поліпшують її ситуацію, і вона робить висновок, що людина в цілому наділена здатністю до безмежного самовдосконалення. Її невдачі свідчать про те, що ніхто не може сподіватися на осягнення абсолютного блага: проте успіхи надихають її на дальший невтомний пошук. Таким чином, завжди у шуканні, падаючи і знов підводячись, нерідко /362/ розчарована, але ніколи не зневірена, людина невпинно прагне наблизитися до тієї безмірної величі, яка неясно ввижається їй наприкінці довгого шляху, що його людство має ще пройти.

Неможливо до кінця зрозуміти, які наслідки природним чином випливають із цієї філософської теорії, відповідно до якої людина здатна до безмежного самовдосконалення, і наскільки великим є вплив цієї теорії навіть на тих людей, які, завжди прагнучи діяти, а не міркувати, здається, узгоджують з нею свої дії, навіть не знаючи про неї.

Зустрівши американського моряка, я запитав його, чому в його країні будують такі недовговічні кораблі; він без жодних вагань відповів мені, що мистецтво навіґації щодня робить такий поступ, за якого найкращі кораблі, в разі кількарічного продовження терміну їхньої експлуатації, стануть майже непотрібні.

В цих словах, кинутих навмання неосвіченою людиною, причому з конкретного приводу, я вбачаю вияв загальної, системної ідеї, відповідно до якої великий народ упорядковує все у своєму житті.

Нації з аристократичним устроєм мають природну схильність до надмірного звуження меж людського самовдосконалення, а нації демократичні часом надмірно їх розширюють. /363/

Попередня     Головна     Наступна