[Алексіс де Токвіль. Про демократію в Америці. — К., 1999. — С. 377-393.]

Попередня     Головна     Наступна

Розділ XIII

ХАРАКТЕР ЛІТЕРАТУРИ ЗА ВІКІВ ДЕМОКРАТІЇ

Коли у Сполучених Штатах входиш до книгарні і роздивляєшся американські книжки на забитих ними полицях, кількість назв творів одразу ж видається завеликою, тоді як книжок відомих авторів там, навпаки, бракує.

Передусім тут можна побачити безліч науково-популярних трактатів, що мають на меті ознайомити читачів з основами людських знань. Більшість цих праць була написана в Європі. Американці перевидають їх, пристосовуючи для власних потреб. Далі йде майже незліченна кількість видань релігійних: Біблія, проповіді, благочесні історії, полемічні твори, звіти благодійних закладів. Нарешті, ми бачимо довгий каталог політичних памфлетів: в Америці партії, борючись між собою, випускають не книжки, а брошури, що їх люди розкуповують із неймовірною швидкістю; ці одноденки швидко йдуть у непам’ять.

Серед усієї цієї сірої літературної продукції, витвореної людським розумом, з’являються й найчудовіші творіння невеличкого кола авторів, що їх знають або мусять знати в Європі.

Хоч Америка наших днів, мабуть, менше від інших цивілізованих країн приділяє уваги літературі, все ж і тут ми бачимо велику кількість людей, які цікавляться духовною цариною, і, якщо й не присвячують їй усе своє життя, все ж віддають їй найкращі години свого дозвілля. Проте більшість книжок, що їх потребують читачі, походить з Англії. Мало не всі визначні твори англійських письменників перевидаються у Сполучених Штатах. Літературний геній Великобританії все ще осяває своїм промінням глибини лісових хащ Нового Світу.

Навряд чи десь знайдеться хижка піонера-першопрохідця, в якій не знайшлося б кількох розрізнених томиків Шекспіра. Пригадую, і сам я вперше прочитав феодальну драму «Генріх V» у рубленій хатині.

Американці не лише щодня черпають скарби англійської літератури; можна з повними підставами твердити, що вони розвивають літературу Англії також і на власному ґрунті. З-поміж невеликого гурту людей, які у Сполучених Штатах пишуть літературні твори, більшість — це англійці за своєю суттю і особливо за зовнішньою формою написаного. Тому вони переносять у демократичне середовище ідеї та літературні особливості, поширені в літературі аристократичної нації, яка править їм за взірець. Вони змальовують чужі звичаї запозиченими барвами; майже ніколи не зображуючи реального життя країни, в якій вони народились, вони рідко здобувають у ній популярність.

Громадяни Сполучених Штатів, здається, й самі настільки повірили, що книжки видаються не для них, що перше ніж визначити власну думку з приводу творів когось із своїх письменників, вони звичайно чекають, як їх буде сприйнято в Англії. В подібний спосіб у живописі інколи авторові ориґіналу добровільно надають право судити про якість копії.

Отже, мешканці Сполучених Штатів, власне, ще не мають літератури в повному розумінні цього слова. Єдині автори, що їх я визнаю справжніми американцями, це журналісти. Це не великі письменники, але вони говорять живою мовою своєї країни, і люди їх чують і розуміють. Усі інші автори видаються мені чужинцями. Для американців вони — те саме, чим були для нас за часів відродження красного письменства наслідувачі греків та римлян: до них ставляться із цікавістю, але загальною симпатією вони не тішаться. Вони несуть розвагу людським умам, але не впливають на звичаї народу.

Я вже згадував, що таке становище аж ніяк не зумовлене виключно /378/ демократичним державним устроєм, і що його причини треба шукати в деяких конкретних обставинах, які від демократії не залежать.

Якби американці, зберігаючи свої закони та свій суспільний устрій, мали інше походження і оселилися в іншому краї, я не сумніваюся, що вони створили б свою літературу. Що ж до їхнього нинішнього стану, то я не сумніваюся, що вони врешті-решт свою літературу створять; проте вона матиме власний, відповідний їм характер, відмінний від того, який бачимо в писаннях сьогоднішніх американців. Цей характер можна заздалегідь окреслити.

Уявімо собі народ з аристократичним суспільним устроєм, у якого література набула значного розвитку; розумова праця так само, як справи керування державою, тут контролюється панівними верствами. Література так само, як і політичне життя, майже повністю зосереджена в руках цих верств або найближчих до них прошарків. Ця обставина дає мені ключ до розуміння всього іншого.

Коли невеличке коло людей, постійне за своїм складом, упродовж того самого часу цікавиться одними й тими самими речами, ці люди легко доходять згоди й розуміння і разом визначають деякі найголовніші спільні правила, що ними кожен з них мусить керуватися. Якщо в центрі їхньої уваги опиняється література, їхня творча праця невдовзі улягатиме декільком суворим законам, що їх не дозволено буде порушувати.

Якщо становище цих людей у країні визначається їхніми спадковими правами, вони природним чином матимуть схильність не лише до запровадження власних правил, а й до неухильного дотримання приписів, успадкованих від предків; зведення їхніх законів буде водночас і суворим і традиційним.

Оскільки ж вони не мають і ніколи не мали необхідності здобувати собі матеріальні блага, так само, як, до речі, і їхні батьки, вони могли впродовж декількох генерацій цікавитися розумовою працею. Вони осягнули літературу як мистецтво і, зрештою, полюбили її заради неї самої та виробили свій академічний смак, за допомогою якого могли бачити улягання митця належним приписам.

І це ще не все: люди, про яких тут ідеться, розпочинають і закінчують своє життя в достатках або в багатстві; отже, у них природним чином розвивається смак до вишуканих насолод і любов до витончених утіх.

Більше того, певна розніженість духу та серця, що вони її набувають упродовж тривалого й безтурботного користування всіма благами, змушують їх гребувати навіть тими насолодами, серед яких їм могло б трапитися щось живе або неочікуване. Вони воліють розваги, а не справжнє хвилювання; вони прагнуть цікавого, але не речей, здатних глибоко захопити.

А тепер уявіть собі велику кількість літературних творінь, написаних людьми, яких я щойно зобразив, або ж для таких людей, і ви легко зрозумієте, що в такій літературі все буде узгоджено й упорядковано заздалегідь. Найнезначніший з художніх творів буде якнайретельніше викінчено аж до найменших подробиць; майстерність і праця автора будуть помітні в усьому; кожен жанр матиме свої осібні правила, що їх не дозволено порушувати, і які відокремлюють його від усіх інших жанрів.

Стиль цих творів видаватиметься майже так само важливим, як і ідея, форма — не менш істотною, аніж зміст; тональність буде вишукана, стримана й висока. Хід думки відзначатиметься шляхетною поважністю, лише зрідка набуваючи жвавості, і письменники більше дбатимуть про досконалу якість, аніж про кількість написаного.

Часом може трапитися так, що люди, які належать до освіченої верстви, не спілкуючись ні з ким, крім свого кола, і пишучи лише для свого оточення, випустять зі свого поля зору решту світу, і це призведе їх до вигадливої химерності та фальшу; вони накидатимуть собі самим найдріб’язковіші літературні /379/ правила, призначені лише для свого власного вжитку, внаслідок чого їм доведеться поступово відкинути вимоги здорового глузду і врешті-решт природи як такої.

Бажаючи говорити мовою, далекою від просторічної, вони створять своєрідний аристократичний жаргон, який буде так само далекий від чистої мови, як і народна говірка.

Ось природні підводні камені, що підстерігають літературу в аристократичному суспільстві.

Всяка аристократія, що повністю відірвалася від народу, стає немічною. Це стосується літератури такою ж мірою, як і політики ¹.

¹ Все це найбільше стосується тих аристократичних країн, які довгий час спокійно жили під владою монарха.

Коли в аристократичному суспільстві панує свобода, вищі верстви постійно змушені звертатися по допомогу до нижчих і внаслідок цього наближатися до них. Тому певні демократичні віяння досягають і їхнього середовища. Таким чином у привілейованих верств, які панують у країні, з’являються енерґія, ініціатива, смак до активної діяльності, що не може не позначитися і на всіх літературних творах.

Перевернімо ж тепер картину і розгляньмо її зворотний бік. Перенесімося в демократичне суспільство, готове тішитися духовними радощами завдяки своїм давнім традиціям та сьогоднішній освіченості. Суспільні верстви тут перемішалися до невпізнанності; знання так само, як і влада, вкрай зосереджені, і, якщо можна так висловитись, розпорошені навсібіч.

Ось безладна юрба, чиї інтелектуальні потреби вимагають задоволення. Ці нові шукачі духовних насолод мають неоднакову освіту; у них різний рівень знань, вони зовсім не схожі на своїх батьків, та й самі вони щомиті міняться з погляду зацікавлень, тому що без кінця опиняються на іншому місці, їх опановують нові почуття, вони збагачуються новими статками або, навпаки, бідніють. Духовне життя кожного з цих людей ніяк не пов’язане із внутрішнім світом інших, ні з погляду традицій, ні з уваги на спільність звичаїв, отже, у них нема ні можливості, ні бажання, ні часу порозумітися між собою.

А проте, саме в надрах цієї різноликої та неспокійної людської маси народжуються автори літературних творів, і саме вона розподіляє між ними прибутки та славу.

Неважко зрозуміти, що за такої ситуації в літературі, що належить подібному народові, навряд чи можна сподіватися помітити багато з тих суворих правил, що були ухвалені читачами та письменниками часів панування аристократії. І навіть якби сталося так, що люди однієї епохи дійшли згоди з приводу окремих таких умовностей, це ще нічого не означало б для епохи наступної; адже у демократичних націй кожне нове покоління — це новий народ. Отже, у цих націй письменство лише з великими труднощами може підпорядковуватися суворим правилам, і вже зовсім неймовірно, щоб ці правила стали для нього незмінними.

У демократичних суспільствах далеко не всі люди, що працюють у літературі, здобули літературну освіту, а ті з них, що хоч якоюсь мірою ознайомилися з її азами, у більшості своїй роблять політичну кар’єру або здобувають якусь іншу професію, внаслідок чого вони можуть уривати лише крихти часу, аби потай віддаватися духовним утіхам. Отже, вони не перетворюють цих радощів на головну пристрасть свого існування; навпаки, вони трактують їх як короткочасний перепочинок, такий необхідний людині серед її життєво важливих праць; такі люди ніколи не здатні досягти досить глибокого розуміння літератури як мистецтва, щоб сприймати її тонкі нюанси: відтінки та напівтони проходять повз їхню увагу. Маючи зовсім небагато часу для справ письменства, вони /380/ прагнуть не гаяти ані хвилини. Вони люблять ті книжки, що їх легко знайти і можна швидко прочитати, так, щоб розуміння їх не вимагало додаткових студій. Вони потребують приступних та самоочевидних форм краси, які приносять негайну втіху; особливо ж їм подобається все неочікуване та нове. Вони, призвичаєні до повсякденної й одноманітної боротьби за існування, воліють сприймати потужні та швидкі емоції, раптові осяяння, сліпучі істини або разючі омани, які миттю змушують їх забути самих себе і відразу ж, немов силоміць, переносять на місце дії.

Що мені до цього додати? Хто й без моїх пояснень не здогадається, що з цього випливає?

Взята в цілому, література демократичних віків, на відміну від літератури часів панування аристократії, не може справляти враження впорядкованості, правильності, майстерності та вченості; її форма звичайно матиме відбиток недбалості, а то й неуважності. Стиль нерідко видаватиметься химерним, неоковирним, перевантаженим і млявим, і при тому мало не завжди — зухвалим та запальним. Автори більше дбатимуть про швидкість виконання праці, аніж про досконалість подробиць. Короткі твори траплятимуться частіше, ніж грубі томи, дотепність — частіше, ніж учена ерудиція, а яскрава уява — частіше, ніж глибина; в царині думки пануватиме неосвічена і майже дика сила, що нерідко матиме втілення у великому розмаїтті та дивовижній плодючості. Автори намагатимуться не так подобатись, як дивувати, при цьому прагнучи радше захопити читача емоційно, аніж підігравати його смакам.

Певна річ, час від часу траплятимуться письменники, які захочуть піти іншим шляхом, і, якщо їхні твори матимуть вищу якість, вони знайдуть своїх читачів, незалежно від своїх недоліків або переваг; проте подібні винятки будуть рідкістю, і навіть ті автори, чия творчість у цілому вирізнятиметься в такий спосіб, багато в чому другорядному відбиватимуть загальну норму.

Щойно я змалював два гранично протилежні стани справ; проте нації ніколи не переходять раптово від першого до другого; цей перехід відбувається поступово і має чимало нюансів. Коли такий перехід здійснюється літературно освіченим народом, майже завжди настає така мить, коли літературний геній демократичних націй зустрічається з літературним генієм націй аристократичних, і тоді видається, що вони прагнуть разом запанувати в царині людського духу.

Такі періоди звичайно короткочасні, але по-справжньому блискучі: вони плідні без надмірних крайнощів і сповнені діяльності без жодного сум’яття. Такою була французька література у XVIII столітті.

Я зайшов би надто далеко, якби став твердити, ніби література нації завжди підпорядкована її суспільному устроєві та політичному ладові. Я знаю, що, крім названих факторів, існує низка інших причин, які зумовлюють певні характерні особливості літературних творів; проте саме ці фактори здаються мені найважливішими.

Зв’язки, які існують поміж суспільними й політичними умовами життя народу та літературним генієм його письменників, завжди є численними; хто обізнаний з першим, ніяк не може іґнорувати другого. /381/

Розділ XIV

ПРО ЛІТЕРАТУРНЕ ВИРОБНИЦТВО

Демократія не лише сприяє поширенню смаку до літератури серед виробничих верств; вона вносить виробничий дух у надра самої літератури:

В аристократичному суспільстві читачі нечисленні і дуже вимогливі; в демократичному суспільстві, навпаки, читачам легше догодити, а їхня кількість величезна. Внаслідок цього письменник, який живе за панування аристократії, не може очікувати успіху, не доклавши великих зусиль; він знає, що ці зусилля можуть принести йому голосну славу, але ніколи не забезпечать його скільки-небудь значними грошима; тим часом у суспільстві демократичному він може тішити себе надією невеликим коштом здобути таку собі популярність і чималі гроші. Для цього зовсім не обов’язково, щоб ним захоплювались: досить того, щоб відповідати смакам загалу.

Щомиті численніша юрба читачів і постійна потреба мати щось нове забезпечують збут навіть таких книжок, які важко назвати вдалими.

За часів демократії публіка часто ставиться до авторів точнісінько так само, як королі до своїх придворців: вона і збагачує їх, і зневажає. Чого ще треба продажним душам, народженим при дворах і вшанованим честю там жити?

Літератури демократичних народів знають безліч авторів, які ставляться до письменства як до галузі виробництва, і на декількох великих письменників там припадають тисячі продавців ідей. /382/

Розділ XV

ЧОМУ ВИВЧЕННЯ ДАВНЬОГРЕЦЬКОЇ ТА ДАВНЬОРИМСЬКОЇ ЛІТЕРАТУР ОСОБЛИВО КОРИСНЕ В ДЕМОКРАТИЧНИХ СУСПІЛЬСТВАХ

Те, що називалося народом у найдемократичніших республіках античності, анітрохи не нагадувало народ у сьогоднішньому сенсі цього слова. В Афінах усі громадяни брали участь у суспільних справах; проте з понад трьохсот п’ятдесяти тисяч мешканців лише двадцять тисяч мали права громадянства; всі інші були рабами і виконували більшість тих обов’язків, які сьогодні покладаються на народ і навіть на середні класи.

Отже, Афіни з їхнім загальним виборчим правом врешті-решт являли собою аристократичну республіку, в якій усі, хто належав до благородного стану, мали рівне право на участь в управлінні.

Боротьбу між патриціями та плебеями в Римі слід розглядати в тому ж світлі, як внутрішні чвари між старшими та молодшими членами однієї родини. Всі вони належали до аристократії, і фактично, і духовно.

Крім того, слід відзначити, що впродовж усієї античності книжки були рідкістю і коштували дорого, їхнє копіювання та поширення здійснювалося з великими труднощами. Ці обставини призвели до того, що схильність і звичка до літературних занять залишалися притаманні лише вузькому колу людей, які утворювали щось на взір маленької літературної аристократії, еліти серед численної аристократії політичної. Тому ніщо не вказує на те, що греки та римляни трактували письменство як різновид виробничої діяльності.

Ці народи, які не лише відзначалися своїм аристократичним політичним устроєм, а й були висококультурними і вільними націями, без сумніву, повинні були надати своїм літературним витворам особливих якостей та специфічних вад, характерних для письменства аристократичних віків.

Справді, досить тільки поглянути на твори письменства, що їх нам залишила у спадок античність, аби переконатися, що, хоч авторам часом і бракувало розмаїття та повнокровності сюжетів, сміливості, динамізму та належної узагальненості думки, вони, проте, завжди виявляли мистецьку майстерність та не меншого подиву гідну увагу до художніх деталей; ніщо в їхніх творіннях не справляє враження поквапливості або ж випадковості написаного; все розраховано на ерудованих знавців і все свідчить про безнастанний пошук ідеальної краси. Жодна інша література, крім античної, не виявляє з такою виразністю тих властивостей, що їх природним чином бракує творам письменників демократичних часів. Отже, не існує іншої літератури, яка більше потребувала б вивчення за віків демократії. Її вивчення найбільше надається до справи подолання тих літературних вад, які характерні для наших віків; що ж до природних переваг письменства нашого часу, то вони й без жодного попереднього засвоєння самі знайдуть свій вияв.

Саме тут необхідно, щоб мене вірно зрозуміли.

Таке вивчення може принести користь літературі того чи іншого народу, не бувши при цьому прив’язане до його суспільних чи політичних потреб.

Вперте намагання вивчати лише красне письменство у суспільстві, де кожна людина постійно змушена докладати величезних зусиль, аби набути статків або зберегти вже набуте, призвело б до виховання досить освічених, але вкрай /383/ небезпечних громадян; адже суспільний і політичний устрій щодня розширюватиме обсяг їхніх потреб, що їх вони так і не навчилися задовольняти в процесі свого навчання; отже, в ім’я стародавніх греків і римлян вони можуть призводити до заворушень у державі, замість того щоб плідно працювати у виробничій царині.

Очевидним є те, що в демократичних суспільствах інтереси кожної особистості, так само як безпека держави, вимагають того, щоб переважна більшість громадян мала не так літературну, як наукову, торговельну та виробничу освіту.

Давньогрецьку та латинську мови треба викладати не в усіх школах; проте необхідно, щоб ті, хто за своїм покликанням або ж майновим станом здатні присвятити себе літературі або принаймні зробити таку спробу, мали можливість знайти для себе такі школи, чиї випускники стають чудовими знавцями античної літератури і повністю пройняті її духом. З цією метою краще мати декілька університетів, аніж безліч посередніх коледжів, у яких непотрібні студії, до того ж незадовільно налагоджені, перешкоджають опануванню потрібних знань.

Всі, хто має досить честолюбства, аби в демократичному суспільстві вдосконалювати свою письменницьку майстерність, мусять незмінно звертатися до творів античності. Це необхідно для духовного здоров’я автора.

Сказане не означає, ніби я маю літературні творіння античних авторів за бездоганні. Я тільки думаю, що вони наділені тими особливими якостями, які чудово можуть послужити противагою до наших конкретних недоліків. Вони утримують нас від падіння там, де ми можемо послизнутися. /384/

Розділ XVI

ЯК АМЕРИКАНСЬКА ДЕМОКРАТІЯ ВИДОЗМІНИЛА АНГЛІЙСЬКУ МОВУ

Якщо читач добре зрозумів те, що я вище говорив про письменство в цілому, він легко розбереться в тому, який саме вплив можуть справляти суспільний устрій та демократичні інститути на саму мову — найперший інструмент думки.

Правду кажучи, американські автори більше живуть в Англії, аніж у своїй власній країні, тому що вони постійно вивчають твори англійських письменників і незмінно беруть їх собі за взірець. Не так стоять справи із самим населенням: його життя тісніше пов’язане з тими особливими закономірностями, які діють у Сполучених Штатах. Тому, якщо ми хочемо зрозуміти, яких змін може зазнати мова аристократичного народу, перетворюючись на мову демократичного суспільства, треба звернути увагу передусім не на письмові форми літературної мови, а на розмовну стихію.

Освічені англійці, знавці набагато компетентніші за мене, коли йдеться про найтонші мовні нюанси, нерідко запевняли мене в тому, що освічені верстви Сполучених Штатів за своєю мовою істотно відрізняються від таких у Великобританії.

Так, вони нарікали не лише на те, що американці ввели в ужиток багато нових слів: зауважу, відмінність і віддаленість цих двох країн достатня, щоб пояснити це явище; ні, їх турбувало й те, що ці нові слова, як правило, запозичалися або з жаргону партій, або з виробничої, або з ділової термінології. До цього вони додавали й те, що американці нерідко вживають давні англійські слова у новому значенні. Нарешті, вони твердили, що мешканці Сполучених Штатів часто в найхимерніший спосіб перемішують мовні стилі і що інколи вони вживають разом такі слова, які в мовленні їхньої давньої батьківщини споконвіку узвичаєно було розділяти.

Ці зауваги, що їх я не раз чув від людей, як на мене, цілком гідних найбільшої пошани, змусили мене замислитися над цим питанням, і мої міркування, що мали характер теоретичний, привели мене до тих самих висновків, до яких вони прийшли шляхом практичних спостережень.

В аристократичних суспільствах мова, природно, повинна перебувати в тому ж стані спокою, що й усе їхнє існування. Витворюється небагато нових слів, адже виникає обмаль нових речей; та навіть як нові речі й виникають, їх намагаються позначати чи описувати вже знаними словами, чиє значення закріплене традицією.

Якщо ж трапляється так, що людський дух, нарешті, пробуджується або сам собою, або під впливом просвіти, яка приходить іззовні, словесні новотвори та вислови мають при цьому науковий, інтелектуальний і філософський характер, що вказує на те, що своєю появою вони не завдячують демократії. Коли падіння Константинополя зумовило раптову появу на Заході багатьох учених та письменників, французьку мову майже одразу заполонило море нових слів, чиє коріння походило з грецької та латинської мов. Ось тоді у Франції й з’явився шар наукових неологізмів, що до них вдавалися лише представники освічених верств; проте простий народ або довго їх не помічав, або так і не довідався про їхнє існування.

Всі європейські нації, якщо придивитися, виявляють одну й ту саму закономірність. Сам лише Мільтон ввів в англійську мову понад шістсот слів, і мало не всі вони були запозичені з грецької, або з латинської, або з давньоєврейської мов. /385/

Постійний динамічний рух, який вирує в надрах демократичного суспільства, навпаки, призводить до невпинного оновлення мови, як і всіх інших життєвих сфер. Посеред цього загального збудження та суперництва умів постає велика кількість нових ідей; старі ідеї гинуть, або постають у новому обличчі, або ж розщеплюються, набуваючи безліч малих подробиць та нюансів.

Отже, тут нерідко можна зустріти слова, які мають невдовзі вийти з ужитку, і інші, що незабаром стануть загальновживаними.

Втім, демократичні нації полюбляють усякий рух і зміни заради них самих. Це рівною мірою стосується і мови, і політики. Ось чому навіть тоді, коли немає жодної потреби замінювати слова, вони все ж часом мають таке бажання. Геній демократичних народів знаходить свій вияв не лише в появі великої кількості нових слів, а й також у самій природі тих ідей, які висловлюються цими словами.

У цих народів саме більшість людей визначає закони мови, так само як і закони в усіх інших царинах. В цьому воля більшості виявляє себе так само, як і в решті сфер. Відтак більшість набагато істотнішою мірою виявляє зацікавлення практичними справами, політичною і торговельною діяльністю, аніж вченими студіями, філософськими побудовами або красним письменством. Більшість слів, витворених або прийнятих більшістю, має нести на собі виразний відбиток такого становища; вони слугуватимуть переважно для вираження виробничих потреб, інтересів партій або ж понять, пов’язаних із суспільним урядуванням. Саме в цьому напрямі мова невпинно розвиватиметься, тоді як, навпаки, терени метафізики й теології вона крок за кроком залишатиме.

Що ж до джерела, з якого демократичні нації черпають для себе нові слова, і способів, до яких вони вдаються для їх виготовлення, то їх легко назвати.

Люди, які живуть у демократичних країнах, як правило, не знають мови, що нею розмовляли у Стародавньому Римі або в Афінах, і вони не схильні повертатися до античної минувшини, аби там віднайти словесні вислови, яких їм бракує. Якщо вони інколи і вдаються до наукової етимології, то це найчастіше з марнославства, яке змушує їх розкопувати коріння мертвих мов, та аж ніяк не з потреб природної ерудиції, що мала б допомагати їхньому розумові. Буває інколи й так, що подібне вживання слів подибуємо у найменш освічених людей. Чисто демократичне бажання вийти за межі звичної царини нерідко призводить їх до того, що вони прагнуть ушляхетнити найнизотніші свої заняття грецькими або латинськими назвами. Чим недостойніша і віддаленіша від освіти та науки та чи інша професія, тим ученішу й помпезнішу назву вона має. Так, наприклад, наші линвоскоки та мартопляси перетворились на акробатів та фунамбулерів.

За умов браку знань мертвих мов демократичні народи охоче запозичують слова з мов живих; постійно спілкуючись між собою, люди, які живуть у різних країнах, охоче наслідують одні одних, щодня виявляючи дедалі більшу подібність між собою.

Проте для демократичних народів головним джерелом оновлення є їхні власні мови. Час від часу вони заново видобувають зі свого словника забуті вислови, повертаючи їх у живий обіг, або ж беруть у певної суспільної верстви якісь специфічні для неї терміни і, надавши їм переносного значення, вводять їх до загальновживаного мовлення; безліч слів і висловів, які спершу належали до якоїсь професійної термінології або до жаргону тих чи інших суспільних груп, увійшли в такий спосіб до широкого вжитку.

Найпоширеніший засіб оновлення мови, відомий у демократичних народів, полягає в тому, щоб надавати новітніх значень добре відомим і звичним словам і виразам. Цей метод дуже простий, швидкий і зручний. Його застосування не /386/ вимагає якихось особливих наукових знань, і, більше того, саме неуцтво сприяє його ефективності. Проте він водночас таїть у собі й немалу небезпеку для мови. Демократичні народи, подвоюючи значення одного й того самого слова, створюють певну невизначеність або неясність стосовно і давнього, і нового його значень.

Звичайно автор починає з того, що трохи змінює первісний смисл уже відомого слова або виразу, і, зробивши так, якнайкраще пристосовує його для своєї мети. Другий автор зміщує значення цього слова в дещо іншому напрямі; третій пропонує власний, відмінний варіант його тлумачення; оскільки ж загальновизнаного арбітра, постійно діючого трибуналу, який міг би твердо встановити значення даного слова, не існує, зберігається якась непевність цієї ситуації. Внаслідок цього письменники, здається, майже ніколи не виглядають зосередженими на якійсь одній думці, і здається, ніби вони мають на увазі цілий комплекс ідей, лишаючи читачеві можливість самому судити, про що саме насправді йдеться.

Це, власне, один із неприємних наслідків демократичного устрою. Особисто я волів би, щоб наша мова наїжачилася шпичаками китайських, татарських або гуронських слів, аби лиш не поступатися ясністю і визначеністю смислу слів французьких. Гармонійність та однорідність — це лише другорядні красоти мови. В цих питаннях існує чимало умовностей, і в крайньому разі без них можна обійтися. Але без ясних і чітко визначених слів не існує доброї мови.

Рівність неминуче призводить і до деяких інших змін у мові.

За віків панування аристократії, коли кожна нація намагається триматися осторонь від усіх інших і воліє зберігати власне неповторне обличчя, нерідко трапляється так, що народи, які мають спільне походження, поступово стають настільки відчуженими один від одного, що, зберігаючи все ж здатність до порозуміння, вже говорять різними мовами.

За таких часів кожна нація розділена на певну кількість суспільних верств, які мало спілкуються між собою і зовсім не перемішуються; кожна з цих верств виробляє і зберігає незмінними притаманні їй інтелектуальні навички, переважно вдаючись до слів та виразів, які переходять у спадок від покоління до покоління. В такому разі одна й та сама мова містить говірки злидарів та багатих людей, посполитих та дворян, простолюду та освічених верств. Чим глибші відмінності і чим неподоланніші між ними перепони, тим певніше має стати це розмежування. Я готовий битися об заклад, що існують величезні відмінності поміж мовами індійських каст, і що мова парії відрізняється від мови браміна анітрохи не менше, ніж їхні вбрання.

Навпаки, коли люди, вже не прив’язані кожен до свого місця, часто бачаться і спілкуються між собою, коли касти скасовані, а суспільні верстви змішуються і оновлюються, так само перемішуються і всі слова даної мови. Ті, які не приймаються більшістю людей, гинуть; інші ж утворюють спільний мовний фонд, з якого кожна людина черпає більш-менш навмання те, що їй потрібне. Майже всі діалектні відмінності, властиві європейським мовам, мають тенденцію до поступового стирання; в Новому Світі місцевих говірок нема, а в Старому вони з кожним днем зникають.

Революція в суспільному устрої зарівно позначається на стилі, як і на мові.

Суспільство не лише користується одними й тими самими словами, але й звикає вживати їх, не дуже в тому розбираючись. Правила, продиктовані стилістичними вимогами, майже повністю іґноруються. Навряд чи можна зустріти вислови, що за самою своєю природою здаються вульґарними або, навпаки, вишуканими. Люди, що походять з тих або тих суспільних верств, приносять із собою слова та вирази, до яких вони звикли; походження ж слів губиться, подібно /387/ до походження людей, і в мові спостерігається така ж плутанина, як і в суспільстві.

Я знаю, що класифікація слів передбачає правила, які не залежать від тієї або іншої форми суспільного устрою, а випливають із самої природи речей. Трапляються вислови і мовні звороти, які є вульґарними внаслідок того, що виражені ними почуття є по-справжньому низькими, тоді як інші не можна не вважати високими, тому що поняття, які вони позначають, належать до царини піднесеного.

Перемішування суспільних станів ніколи не призведе до зникнення таких відмінностей. Проте рівність обов’язково знищить усе умовне і суб’єктивне, що сковує форми мислення. Я навіть не знаю, чи згадана вище неминуча класифікація буде користуватися такою ж повагою серед демократичних народів порівняно з усіма іншими; адже серед них може й не знайтися людей, чиї знання та освіта вкупі з необхідним дозвіллям спонукали б їх до постійного вивчення природних законів, і які, спостерігаючи дію цих законів, змусили б інших належно їх шанувати.

Я хотів би завершити розмову на цю тему, назвавши ще одну, останню особливість мов демократичних народів, яка, можливо, характеризує їх повніше, ніж усі інші.

Вище я вже показав, що демократичні народи виявляють схильність, а іноді й пристрасть до загальних ідей; це пояснюється і перевагами, і недоліками, їм притаманними. Ця любов до загальних ідей у мовах демократичних народів дістає свій прояв у постійному вживанні родових понять та абстрактних слів, а також у самому способі їх використання. В цьому полягає велика сила і водночас велика слабкість даних мов.

Демократичні народи дуже полюбляють родові поняття та абстрактні слова, тому що вони додатково розширюють діапазон думки і, даючи можливість стисло висловлювати безліч понять, допомагають праці інтелекту.

Письменник у демократичному суспільстві охоче скористається з абстрактного поняття «здібності» замість конкретного «здібні люди», не уточнюючи, про які саме здібності йдеться. Він скаже «новини», аби одним штрихом позначити все, що в цю мить діється у нього перед очима, а в поняття «можливість» вкладе все те, що може статися у всесвіті від самого моменту його висловлювання.

Письменники демократичних часів безперервно творять абстрактні слова названого кшталту або ж надають дедалі абстрактнішого сенсу вже наявним абстрактним словам своєї мови.

Більше того, щоб надати своїй мові ще більшої енерґії, вони персоніфікують значення цих абстрактних слів, змушуючи кожне з них діяти подібно до реальної особистості. Вони скажуть, що «сила речей вимагає того, щоб обдарованість запанувала над світом».

Гадаю, що цю думку я найкраще зможу пояснити, вдавшися до свого ж власного прикладу.

Я часто користувався словом «рівність» у його абсолютному значенні; крім того, я в багатьох випадках персоніфікував це слово: так, мені доводилося твердити, що рівність творила щось одне і утримувалась від чогось іншого. Можна з великими підставами твердити, що люди доби Людовіка XIV не висловлювалися подібним чином. Нікому з них не спало б на думку, що слово «рівність» можна вживати безвідносно до якихось конкретних явищ, і вони радше зовсім відмовилися б від цього слова, аніж могли б уявити рівність у персоніфікованій подобі.

Ці абстрактні слова, що ними рясніють мови демократичних народів, і які з різних нагод використовуються без якогось зв’язку з конкретним явищем або /388/ фактом, розширюють обсяг думки, але при цьому затемнюють її зміст; вони надають мові жвавості та енерґійності, втім, позбавляючи її чіткої окресленості. У царині мови, проте, демократичні народи воліють неясність, а не цілеспрямовані зусилля.

До того ж я не знаю, чи така ось невизначеність не таїть у собі якогось незнаного чару для тих, які промовляють і пишуть у демократичному суспільстві.

Люди, які в такому суспільстві живуть, часто змушені покладатися лише на зусилля власного розуму, і їх майже завжди мучать сумніви. Крім того, оскільки їхнє суспільне становище зазнає невпинних змін, сама мінливість хисткої долі перешкоджає їм твердо дотримуватися своїх засад.

Отже, люди, які живуть у демократичних країнах, часто не відзначаються сталістю своїх поглядів і переконань; їхня мова повинна бути досить місткою, щоб давати належний вираз їхнім ваганням. Оскільки ж вони, як правило, не знають, чи думки, висловлені ними сьогодні, відповідатимуть їхній завтрашній ситуації, природною є їхня схильність до слів абстрактних. Абстрактне слово — це неначе скринька з подвійним дном: до неї можна вкласти які завгодно ідеї і непомітно для всіх інших видобути їх назад.

У всіх народів основу мови становлять слова, які виражають родові та абстрактні поняття; отже, я не можу твердити, ніби такі слова існують лише в мовах демократичних народів; я кажу тільки про те, що за часів рівності люди особливо схильні збільшувати кількість слів такого типу, вживати їх у найабстрактнішому значенні без зв’язку зі значенням інших слів, користуватися ними з найрозмаїтіших приводів, навіть тоді, коли контекст цього особливо й не вимагає. /389/

Розділ XVII

ПРО ДЕЯКІ ДЖЕРЕЛА ПОЕЗІЇ У ДЕМОКРАТИЧНИХ НАЦІЙ

Поняття «поезія» має велику кількість найрізноманітніших визначень. Не хотілося б втомлювати читачів пошуками найвдалішої з-поміж дефініцій; волію одразу ж назвати ту, яку я обрав.

Як на мій погляд, поезія — це пошук і мистецьке втілення ідеалу.

Поетом є той, хто, відкидаючи якусь частину дійсно сущого, додаючи декілька уявою зроджених штрихів до зображуваного, комбінуючи деякі реальні, але рідко поєднувані обставини, доповнює і довершує природу. Таким чином, поезія має на меті не зображувати істинне, а оздоблювати його, даруючи людському духові високі образи.

Вірші видаються мені ідеальним втіленням краси мови, і, в цьому розумінні, вони відзначаються найвищим ступенем поетичності; проте віршована мова сама по собі ще не творить поезії.

Я хочу з’ясувати, чи в практичній діяльності, в почуттях та ідеях демократичних народів наявні такі елементи, що з причин їхньої дотичності до уявної та ідеальної царини можуть розглядатися як природні джерела поезії.

Передусім слід визнати, що прагнення до ідеального та втіха, що її люди мають, споглядаючи його втілення, у демократичних народів ніколи не набувають такої сили й такого поширення, як в аристократичному суспільстві.

В аристократичних націй у людей інколи буває такий стан, що тіло людини діє немовби саме по собі, а її душа поринає у найглибший спокій. У цих націй навіть простолюд нерідко буває наділений поетичним смаком, і душі таких людей часом підносяться в височінь, понад усією навколишньою дійсністю.

Навпаки, в демократичних суспільствах любов до матеріальних насолод, ідея про поліпшення життя, конкуренція, магія близького успіху відіграють роль тих стимулів, які, немов палиця погонича, підганяють кожну людину на обраному нею шляху, не дозволяючи й на мить від нього ухилитися. На це спрямовані майже всі сили людської душі. Уява не згасає повністю, але вона майже виключно підпорядковується меті: осягати корисне і відтворювати реальне.

Рівність не лише змушує людей відвертатися від зображення ідеального; вона також і зменшує кількість об’єктів, гідних ідеального втілення.

Аристократія, утримуючи суспільство в непорушному стані, сприяє незмінності та довговічності позитивних віровчень, як і стабільності політичних інститутів.

Вона не тільки накидає людському духові релігійні уявлення, а й виявляє схильність приймати саме таке, а не якесь інше віровчення. Народ, над яким панує аристократія, завжди прагнутиме мати могутніх посередників поміж Богом та людиною.

Можна навіть твердити, що з цього погляду аристократія виявляє себе як лад, сприятливий до поезії. Коли всесвіт заселено надприродними істотами, що їх не сприймають людські чуття, але осягає дух людини, уява відчуває себе вільною, і поети, знаходячи безліч різних сюжетів і тем, гідних втілення, мають і величезну аудиторію, що з інтересом споглядає їхні видива.

За віків демократії, навпаки, буває так, що релігійні вірування людей стають такими ж мінливими, як і правові норми. Тоді сумнів повертає уяву поетів на землю і замикає їх у зримому і реальному світі.

Навіть тоді, коли рівність не захитує підвалин релігійних віровчень, вона їх /390/ спрощує; вона відвертає людську увагу від другорядних чинників, аби спрямувати її до верховного Творця.

Аристократія природно провадить людський дух до споглядання минувшини, затримуючи його там. Навпаки, демократія пробуджує в людях щось подібне до інстинктивної відрази стосовно давнини. В такому розумінні аристократія набагато прихильніша до поезії: адже речі видаються величнішими й більш таємничими в міру їхнього віддалення від нас; і, завдяки цьому подвійному зв’язку, вони починають більше надаватися для втілення ідеального начала.

Позбавивши поезію минувшини, рівність забирає у неї і частку теперішнього.

У аристократичних народів існує певна кількість привілейованих осіб, чиє існування, сказати б, лежить поза і понад звичайними людськими долями; влада, багатство, слава, розум, витонченість і вишуканість в усьому — здається, всім цим вони наділені від природи. Людська юрба ніколи не бачить їх із близької відстані і не має можливості детально їх роздивитися; таких людей неважко зобразити засобами поетичної творчості.

З іншого боку, в надрах цих самих народів існують цілі верстви неосвічених, знедолених і поневолених людей; і ці останні, завдяки своїй надмірній грубості та своїй убогості, анітрохи не менше від людей витончених і сповнених шляхетної величі, так само багато дають поезії. Більше того, різні верстви, що з них складається аристократична нація, дуже віддалені одна від одної і мало спілкуються між собою; тому уява, змальовуючи їх, завжди може щось додати або щось відняти порівняно з реальною дійсністю.

У демократичних суспільствах, де всі люди більш або менш подібні між собою, а окрема особистість мало що значить, кожен, хто розглядає себе, водночас бачить і всіх інших людей. Отже, поети, що живуть за віків демократії, як правило, не можуть зробити якусь конкретну людину основною темою своїх творів; адже об’єкт, котрий не несе в собі нічого видатного і виразно проглядається з усіх боків, ніколи не відповідатиме поетичному ідеалові.

Таким чином, рівність, яка запановує на землі, висушує переважну більшість стародавніх джерел поезії.

Спробуймо ж показати, як вона відкриває нові джерела.

Коли сумнів спустошив небеса і коли поступ рівності зумовив змаління кожної людини до всім нам відомих пропорцій, поети, ще не уявляючи, що вони можуть поставити на місце тих великих тем, які відійшли в небуття разом з аристократією, стали звертати зір до неживої природи. Втративши з поля зору героїв та богів, вони спочатку взялися до зображення річок і гір.

Це призвело до появи в минулому столітті поезії, що її найчастіше називають описовою.

Дехто гадає, що таке прикрашене змалювання неживих речей матеріального світу, неодмінних прикмет земного падолу, якраз і є справжньою поезією демократичних часів; проте я вважаю, що це не так. Гадаю, що така поезія — явище перехідної епохи.

Я переконаний, що врешті-решт демократія змусить уяву відвернутися від усього, що є для людини зовнішнім, аби вона могла зосередитись на самій людині.

Демократичні народи можуть якусь мить тішитися спогляданням природи; проте по-справжньому їх захоплює лише погляд на себе самих. Лише в цьому вони знаходять природні джерела поезії, і є всі підстави гадати, що всі ті поети, які не захочуть черпати з цих джерел, втратять усю свою владу над душами тих, кого вони хотіли зачарувати, і зрештою побачать навколо себе лише незворушних свідків своїх захоплень. /391/

Я вже згадував, що ідеї проґресу та безмежної здатності людського роду до самовдосконалення притаманні вікам демократії.

Демократичні народи не дуже цікавляться тим, що відійшло, але вони радо мріють про майбутнє, і з цього погляду їхня уява не знає меж; вона без кінця розростається, опановуючи нові обшири.

Це відкриває перед поетами якнайширше поле діяльності і дає їм можливість відступати на потрібну відстань від предмета свого зображення. Демократія, що закриває для поезії минуле, відслоняє перед нею майбутнє.

Оскільки всі громадяни, з яких складається демократичне суспільство, більш-менш рівні між собою і схожі одне на одного, поезія не може виявляти особливої прихильності й уваги до когось одного з-поміж них; проте сама нація готова постати перед її пензлем. Подібність усіх індивідуумів між собою, яка перешкоджає кожному з них окремо стати предметом поетичного зображення, дає можливість поетам піднестися до узагальнення їх в один образ і, нарешті, розглядати народ у цілому. Демократичні нації набагато ясніше, ніж усі інші, уявляють свій власний образ, і цей величний образ чудово надається до втілення ідеального начала.

Я легко погоджуся з твердженням, що американці не мають своїх поетів; проте я не згодний з тим, що вони не мають поетичних ідей.

У Європі багато розмірковують про пустельні обшири Америки; проте американці про них зовсім не думають. Дива неолюдненої природи лишають їх байдужими, і вони, сказати б, помічають усю красу навколишніх лісів лише тоді, коли ті починають падати під ударами їхніх сокир. Їхні очі вбачають зовсім інші видива. Американський народ бачить себе в походах крізь ці пустелі, за роботою — за осушуванням боліт, зміною річкових русел, заселенням безлюдних обширів, підкоренням природи. Цей чудовий образ власного буття не лише час від часу зринає в уяві американців; можна сказати, що він постає у свідомості кожного з них, супроводжуючи кожного американця у його великих та малих справах.

Важко уявити собі щось мізерніше, безбарвніше й жалюгідніше, щось антипоетичніше, аніж життя людини у Сполучених Штатах; проте серед думок, які керують її життям, завжди присутня одна сповнена поезією ідея; вона — наче прихований нерв, який надає сили цілій істоті.

За віків панування аристократії кожен народ, як і кожна окрема людина, має схильність до неквапливого й замкненого способу життя.

За віків демократії гранична рухливість людських мас і вся множина їхніх нетерплячих бажань примушують їх безперервно змінювати місце свого проживання, і таким чином мешканці різних країн змішуються між собою, зустрічаються, вислуховують і наслідують одне одного. Таким чином, зближуються і уподібнюються одне до одного не лише представники однієї й тієї ж нації: асимілюються й самі нації, в сукупності своїй являючи зорові не що інше, як картину широкої демократії, де кожен громадянин — це окремий народ. Так у світлі дня вперше постає великий образ людського роду.

Все те, що пов’язане з існуванням людського роду як цілості, з його поневіряннями, з його майбутнім, стає невичерпною золотою жилою для поезії.

Поети, що жили за віків аристократії, створили чудові картини, темою яких були певні події з життя якогось народу або ж якоїсь окремої особистості; проте ніхто з-поміж цих поетів не наважився включити в свої картини зображення долі всього людського роду. Однак поети, які живуть за віків демократії, можуть взятися за таку тему.

Саме в той час, коли кожна людина, зводячи свій зір понад межі своєї країни, починає, нарешті, відкривати для себе людство, Бог дедалі більше відкриває себе людському духові в усій своїй повній та абсолютній величі. /392/

Якщо за віків демократії віра в позитивні релігійні догмати нерідко захитується, а переконаність в існуванні сил, що відіграють посередницьку роль між Творцем та людьми, хоч би як цих посередників називали, затьмарюється сумнівом, то люди в такому разі схиляються до сприйняття набагато ширшої ідеї Божества як такого, чий вплив на людські справи постає в новому, яскравішому світлі.

Розглядаючи людський рід як щось єдине ціле, вони легко доходять розуміння, що одне й те саме накреслення скеровує його долю, і усвідомлюють думку про те, що в діях кожного індивідуума простежуються сліди того загального і незмінного плану, згідно з яким Творець правує людським родом.

Сказане також може розглядатися, як щедре джерело поезії, що відкрилося за наших віків.

Поети, що живуть у демократичному суспільстві, завжди видаватимуться посередніми й холодними, якщо намагатимуться надавати богам, демонам або ангелам тілесних форм і спробують змусити їх зійти з неба, щоб відвоювати собі землю.

Та якщо вони схочуть пов’язати зображувані ними визначні події із загальними Божими накресленнями стосовно всесвіту і, не зображуючи руки верховного Володаря, спробують осягнути його думки, їх будуть розуміти і ними будуть захоплюватись, тому що уява їхніх сучасників іде тим самим шляхом.

Так само можна передбачити, що поети, які живуть за віків демократії, частіше втілюватимуть пристрасті та ідеї, аніж людей з їхніми діяннями.

Мова, вбрання і щоденна поведінка людей у демократичному суспільстві суперечать ідеальним уявленням. Ці речі не є поетичними за своєю природою, і зробити їх такими неможливо, тому що їх надто добре знають усі ті, до кого звертаються поети. Це змушує останніх постійно зазирати у глибінь дійсності, даної їхнім відчуттям, аби доступитися до самої суті. Адже не існує нічого придатнішого для втілення ідеального начала, аніж людина, з усіма осягненими глибинами її нематеріальної природи.

Я не відчуваю потреби охоплювати своїм зором небо й землю, аби знайти чудовий об’єкт, сповнений суперечностями, контрастом поміж величчю та безмежною малістю, поміж темними глибинами та дивною ясністю, здатний викликати водночас почуття благоговіння, захвату, зневаги, жаху. Мені досить лише замислитися про себе самого: людина виходить із небуття, перетинає якийсь часовий проміжок і зникає назавжди в лоні Божому. Її видно лише якусь мить, коли вона блукає на межі двох безодень, куди їй судилося впасти.

Якби людина нічого про себе не знала, в ній не було б нічого поетичного; адже неможливо зобразити те, про що не маєш жодного поняття. Якби ж вона ясно усвідомлювала свою сутність, її уява лишалася б бездіяльною, не здатна нічого додати до поетичної картини. Проте людина досить відкрита для того, щоб дещо розуміти в собі самій, і разом з тим досить складна для того, щоб усе інше було повите непроникною темрявою, що в неї вона без кінця занурюється, марно намагаючись остаточно опанувати власне самопізнання.

Отже, не слід очікувати, що поезія демократичних народів буде жити леґендами, що вона буде живитися традиціями та відлуннями античності, що вона знову спробує заселити всесвіт надприродними істотами, в чиє існування ні читачі, ані самі поети вже не вірять, або що вона почне знову втілювати позбавлені всякого життя алегорії чеснот і пороків, які легко можна побачити у їхній власній подобі. Всіх цих багатств поезія демократичних часів позбавлена; проте в неї лишається людина, і цього їй задосить. Людські долі, сама людина, вихоплена зі свого часу та свого краю і поставлена сам на сам із природою та Богом, з усіма її пристрастями, сумнівами, нечуваними здобутками та /393/ незбагненними поразками, стануть для цих народів головним і мало не єдиним предметом поетичного втілення; і що це саме так, а не інакше, можна переконатися, якщо розглянути твори найбільших поетів, котрі з’явилися відтоді, як світ остаточно повернувся обличчям до демократії.

Письменники, які за наших днів так чудово відтворили риси Чайльд Гарольда, Рене і Жослена, не мали на меті зобразити життя якоїсь конкретної людини; вони хотіли висвітлити й подати великим планом деякі все ще потайні закутки людського серця.

Ось вони, поеми демократії.

Таким чином, рівність не усуває всіх предметів поезії; вона зменшує їхню кількість, при цьому збільшуючи їхній обсяг. /394/

Попередня     Головна     Наступна