[Алексіс де Токвіль. Про демократію в Америці. — К., 1999. — С. 394-405.]

Попередня     Головна     Наступна

Розділ XVIII

ЧОМУ АМЕРИКАНСЬКІ ПИСЬМЕННИКИ ТА ОРАТОРИ ЧАСТО ВІДЗНАЧАЮТЬСЯ БУНДЮЧНІСТЮ

Я часто помічав, що американці, які звичайно провадять ділові розмови сухуватою та зрозумілою мовою, позбавленою будь-яких оздоб, мовою, чия гранична простота нерідко межує з вульґарністю, раптом стають пишномовними, щойно захочуть вдатися до поетичного стилю. Тоді вся їхня мова, від початку до кінця, стає бундючною, і коли чуєш, як вони сиплють образними виразами з будь-якої нагоди, починає здаватися, що вони в житті своєму ні разу не висловилися просто.

У англійців ця вада також трапляється, але набагато рідше.

Причину цього можна назвати без великих труднощів.

У демократичних суспільствах кожен громадянин звичайно розмірковує про щось дуже неістотне й незначне, тобто про себе самого. Якщо ж він, підвівши очі, роздивляється навколо, він не бачить нічого, крім величезного образу суспільства або ж іще грандіознішої подоби — всього роду людського. Тут існують або лише дуже конкретні й дуже ясні ідеї, або ж якнайзагальніші та хисткі уявлення; поміж ними лежить порожній простір.

Коли ж він змушений відволіктися від думок про себе самого, він, як правило, чекає, що його увазі буде явлено якийсь надзвичайний предмет, і лише завдяки цьому він погоджується на мить відірватися від безлічі своїх дріб’язкових клопотів, джерела тривог і радощів його життя.

Як мені здається, це пояснює, чому люди, які живуть за часів демократії і в цілому заклопотані такими незначними справами, вимагають від своїх поетів таких широких задумів і таких масштабних полотен.

Письменники ж, зі свого боку, радо йдуть назустріч цим інстинктам, що ними вони, втім, так само наділені: вони невпинно роздмухують свою уяву, поширюючи її понад усяку міру, і, досягнувши таким чином гігантизму своїх творчих побудов, при цьому нерідко зрікаються правдивої величі.

Вони сподіваються таким чином одразу ж привернути до себе погляди юрби і легко їх втримати; нерідко це їм справді вдається, адже юрба, яка шукає в поезії лише грандіозних тем і задумів, не має ні часу, аби точно вивірити пропорції запропонованих їй творів, ні досить розвиненого смаку, аби легко розпізнати їхні внутрішні невідповідності. Автор і публіка навзаєм шкодять смакам одне одного.

Втім, ми вже бачили, що джерела поезії у демократичних народів прекрасні, але аж ніяк не повноводі. Невдовзі вони мають вичерпатися. Не знаходячи більше в реальній та правдивій дійсності матеріалу, необхідного для втілення ідеальних начал, поети повністю відходять від неї і плодять потвор.

Я не боюся того, що поезія демократичних народів виявиться надто несміливою або ж приземленою. Я радше побоююся, що, навпаки, вона може щомиті зринати в захмарні обшири, тим самим остаточно перетворившись на мистецтво змалювання зовсім уже уявних країв. Підозрюю також, що витвори поетів демократичних часів, сповнені велетенськими й мало пов’язаними між собою образами, перевантажені описами, химерними композиціями та фантастичними істотами, що їх породила уява авторів, зрештою змусять читачів час від часу жалкувати за реальним світом. /395/

Розділ XIX

ДЕЯКІ СПОСТЕРЕЖЕННЯ, ЩО СТОСУЮТЬСЯ ТЕАТРУ ДЕМОКРАТИЧНИХ НАРОДІВ

Коли революція, що повністю змінила суспільний та політичний устрій демократичного народу, починає давати про себе знати в літературі, її вплив починає позначатися передусім у театрі, і саме тут вона постійно зберігає свою зриму присутність.

Глядач певною мірою почуває себе захопленим зненацька, переживаючи враження від драматичного твору. Він не має часу ані звернутися до глибин власної пам’яті, ані порадитися зі знавцями; йому й на думку не спадає чинити спротив новим літературним умонастроям, які починають озиватися в його душі; він піддається їм, ще не встигнувши їх усвідомити.

Автори поспішають з’ясувати для себе, в який бік непомітно починають схилятися смаки публіки. В цей самий бік вони розвертають і власні твори; театральні п’єси, спершу виразивши близькість революції в літературі, невдовзі вочевидь здійснюють її у театрі. Якщо ви хочете заздалегідь скласти собі уявлення про літературу якого-небудь народу, що здійснив поворот до демократії, вивчайте його театр.

Втім, навіть у аристократичних націй драматургія належить до найдемократичніших жанрів літератури. Жоден інший з різновидів літератури не дає стільки втіхи юрбі, як це буває зі сценічним дійством. Для його сприймання не треба ні якоїсь підготовки, ні особливих знань. Драматичні твори захоплюють вас одразу, без огляду на ваші заняття чи вашу непідготовленість. Коли ще майже неотесана любов до духовних насолод починає опановувати ту або іншу громадську верству, вона одразу ж веде її представників до театру. Театри аристократичних націй завжди були виповнені глядачами, які аж ніяк не належали до аристократії. Лише в театрі представники вищих суспільних верств сиділи впереміш із вихідцями з середніх та нижчих класів, і якщо перші не завжди погоджувалися з думкою цих останніх, вони принаймні спокійно ставилися до того, що цю думку було виражено в їхній присутності. Саме в театрі ерудованим та літературно освіченим людям було найважче досягти панування власних смаків над народними, та й самим не підпасти під вплив неосвічених глядачів. Думка партеру часто диктувала ложам свої закони.

Якщо аристократії важко зберегти театр і не дати народові його заполонити, легко зрозуміти, що народ стане в ньому повним господарем, коли демократичні принципи будуть визначальними для законів і звичаїв, коли різні суспільні верстви перемішаються між собою, коли зменшаться відмінності між освіченістю та неуцтвом, між багатством та злиденністю і коли вищі верстви разом зі своїми спадковими статками втратять і свою владу, і свої традиції, і своє дозвілля.

Смаки та природні нахили демократичних народів у літературній царині, таким чином, найперший свій прояв дістають у театрі, і легко передбачити, що вони в нього нестримно увірвуться. У письменстві аристократичні літературні норми будуть змінюватися поступово, крок за кроком, сказати б, у леґальних рамках. У театрі, навпаки, їх буде скасовано шляхом бунту.

Театр наочно демонструє більшість чеснот і мало не всі пороки, притаманні демократичним літературам.

Демократичні народи без особливої поваги ставляться до ерудиції і не дуже цікавляться тим, що колись відбувалося у Стародавньому Римі та Афінах; вони воліють, щоб ішлося про них самих, і вимагають, аби перед ними поставали картини сучасності. /396/

Отож коли на сцені часто втілюються античні герої та звичаї, а також коли драматурги зберігають вірність античним традиціям, вже цього самого досить, аби зробити висновок, що демократичні верстви все ще не запанували в театрі. Расін у своїй передмові до «Британіка» скромно просить вибачення за те, що ввів Юнію в коло весталок, тоді як, на думку Авла Геллія, за його словами, «туди не приймали нікого, хто мав менше шести і більше десяти років». Є всі підстави гадати, що автор не став би собі закидати таку провину або захищатися від звинувачень, якби жив за наших днів.

Подібні факти відбивають не лише стан літератури в ті часи, але й стан самого суспільства. Демократичний театр не доводить того, що нація є демократичною, оскільки, як ми вже бачили, навіть у суспільствах із аристократичним устроєм демократичні смаки можуть справляти свій вплив на сцену; проте тоді, коли аристократичний дух неподільно панує на сцені, це однозначно свідчить про те, що суспільство є повністю аристократичним, і можна сміливо зробити висновок, що той самий освічений клас, який диктує авторам свої закони, керує громадянами і провадить державні справи.

Рідко буває так, щоб вишукані смаки та шляхетні настрої аристократії, законодавиці театральних норм, не спонукали її провадити, сказати б, відбір якостей людської природи. Передусім аристократію цікавлять певні суспільні обставини, і вона радо споглядає їхнє сценічне втілення; ті або інші чесноти і навіть окремі пороки, на її думку, заслуговують особливої уваги та художнього відтворення; вона прихильно приймає їх зображення, разом з тим вимагаючи забрати з-перед своїх очей усі інші. В театрі, як і поза ним, аристократія воліла б знатися лише з високим панством, а якщо й перейматися чиїмсь горем, то горем королівським. Те саме стосується й стилю. Аристократія радо диктує драматичним авторам цілком визначені манери й норми мовлення; вона прагне, щоб усе витримувалося в єдиному запропонованому нею стилі.

Театр внаслідок цього нерідко зображує лише одну зі сторін людської природи, а інколи навіть наділяє людину рисами, які зовсім не властиві людській природі; театр підноситься високо над нею і втрачає з нею зв’язок.

У демократичних суспільствах, навпаки, глядачі не мають подібних переваг і рідко виявляють описані антипатії; вони полюбляють споглядати на сцені таку ж безладну суміш обставин, почуттів і думок, яку бачать у житті; театр стає більш захоплючим, вульґарнішим і правдоподібнішим.

Однак ті, що пишуть для театру в демократичному суспільстві, також втрачають зв’язок із людською природою, хоч і в інакший спосіб, аніж їхні попередники. Охоплені бажанням детально відтворити щонайменші подробиці поточного моменту і конкретні особливості зримої подоби тих чи інших людей, вони забувають про потребу відтворити спільні риси, притаманні всьому людському роду.

Коли демократичні верстви запановують у театрі, вони надають авторам повну волю вибирати спосіб трактування теми, як і здійснювати вибір самого сюжету.

Оскільки любов до театру належить до найприродніших літературних устремлінь демократичних народів, кількість авторів і глядачів серед цих народів безперервно зростає, так само як і кількість театральних видовищ. Серед такої безлічі мистецьких явищ, що складається з таких розмаїтих та різнорідних елементів, поширених по стількох різних краях, навряд чи можуть існувати одні й ті самі правила й визнаватися одні й ті самі закони. Навряд чи можлива повна згода за такої великої кількості суддів, які, не маючи спільних точок дотику, виносять, кожен зокрема, свій власний вирок. Якщо демократія в цілому пробуджує сумніви щодо доцільності існування літературних правил та норм, то в /397/ театрі вона їх повністю скасовує, не ставлячи на їхнє місце нічого, крім сваволі кожного автора та примх публіки в кожному окремому випадку.

Також у театрі особливо помітні ті особливості, що я їх вище вже в загальній формі згадував, — прикмети стилю та мистецької специфіки в літературах часів демократії. При читанні критичних праць, завдяки яким поставали драматичні твори доби Людовіка XIV, дивує передусім величезна повага публіки до правдоподібності зображуваного, а також те значення, якого вона надавала логіці характерів, бажаючи, щоб кожен персонаж перебував у повній згоді з самим собою і не робив нічого такого, чого не можна було б легко пояснити і зрозуміти. Так само дивує і вага, якої надавали тоді виборові мовних форм, і ті дріб’язкові закиди щодо вживання окремих слів, що їх робили авторам драматичних творів.

Може здатися, що люди епохи Людовіка XIV аж надто багато уваги приділяли тим подробицям, що їх легко роздивитися в кабінеті, але які стають зовсім-таки непомітними на сцені. Адже, врешті-решт, головне завдання драматичного твору реалізується в процесі його сценічної постановки, а найперша його заслуга визначається здатністю хвилювати людські серця. Це пояснюється тим, що глядачі тієї епохи були водночас і читачами цих творів, Вийшовши з вистави, вони чекали на автора у себе вдома, аби прийти до остаточної думки про даний драматичний твір.

У демократичних суспільствах люди дивляться спектаклі, але п’єс не читають. Більшість тих, що присутні на театральних виставах, шукають там не інтелектуальних насолод, а живих душевних переживань. Вони чекають, що їм покажуть не літературний твір, а театральне видовище, і якщо автор досить добре висловлює свої думки мовою даної країни, щоб його розуміли, і якщо герої викликають симпатію і збуджують цікавість, глядачі відчувають задоволення; нічого іншого не вимагаючи від художнього вимислу, вони одразу ж повертаються у реальний світ. Отже, стиль тут не відіграє вирішальної ролі, оскільки на сцені дотримання непорушних правил ще менш помітне.

Що ж до правдоподібності, то неможливо зберігати їй вірність, домагаючись при цьому новизни, несподіваності та динамічності твору. Отже, драматурги нею нехтують, і публіка їм це пробачає. Можна цілком розраховувати на те, що публіку не будуть особливо обходити й шляхи, що ними ви її ведете, якщо врешті-решт вона побачить те, що може її зворушити. Вона ніколи не закидатиме вам того, що, прагнучи її схвилювати, ви порушили ті або інші правила.

Коли американці йдуть до театру, вони досить виразно виявляють ті самі почуття, про які я щойно сказав. Але слід визнати, що поки що мало хто з них взагалі відвідує театральні вистави. Хоч глядачів та спектаклів у Сполучених Штатах упродовж останніх сорока років стало без порівняння більше, населення країни поки що ставиться до такого роду розваг вкрай стримано.

Це пояснюється наявністю особливих обставин, уже відомих читачеві, і тут досить декількох слів, аби йому про них нагадати.

Пуритани, які заснували американські республіки, були не просто супротивниками земних радощів; вони відчували особливий жах саме перед театром. Вони трактували його як огидне видовисько, і, поки їхнє світовідчування було цілковито панівним, драматичні вистави були у них абсолютно не відомі. Такі ось умонастрої перших батьків-засновників колонії лишили глибокі сліди в духовному житті їхніх нащадків.

Втім, і гранична розміреність звичаїв, і суворість життєвих правил у Сполучених Штатах досі мало сприяли розвиткові театрального мистецтва.

У країні, яка не стала свідком великих політичних катастроф, у країні, в якій любов завжди провадить прямим і легким шляхом до шлюбу, нема сюжетів для /398/ драми. Люди, які шість днів на тиждень заробляють гроші, а по неділях моляться Богові, не можуть бути шанувальниками музи комедії.

Досить навести один-єдиний факт, аби показати, що театр у Сполучених Штатах не тішиться популярністю.

Американці, чиї закони ґарантують повну або навіть і надмірну свободу слова, хоч би чого вона стосувалась, водночас піддають авторів драматичних творів своєрідній цензурі. Театральні вистави можуть відбуватися лише з дозволу адміністрації даної громади. Це наочно показує, що народи поводять себе так само, як і окремі особистості. Вони безжурно віддаються своїм головним пристрастям, а відтак дуже пильно остерігаються, щоб ні в чому не поступитися владі тих смаків, які в цілому їм не властиві.

Немає іншого різновиду літератури, що був би так тісно і різнобічно пов’язаний із реальним станом суспільства, аніж драматургія.

Театр однієї епохи ніколи не задовольняє глядачів епохи наступної, якщо вони розділені великою революцією, котра змінила звичаї та закони.

Ми ще досі вивчаємо твори великих письменників іншого століття. Але ніхто не дивиться п’єс, написаних для іншої публіки. Драматурги минулих часів живуть лише у книжках.

Традиційний смак окремих людей, марнославство, мода, творчий дар актора можуть на певний час підтримати або відновити аристократичний театр у надрах демократичного суспільства; проте невдовзі він усе одно розвалиться сам по собі. Його вже не поборюють: до нього просто не ходять. /399/

Розділ XX

ПРО ДЕЯКІ СПЕЦИФІЧНІ ТЕНДЕНЦІЇ, ПРИТАМАННІ ІСТОРИКАМ ДЕМОКРАТИЧНИХ ВІКІВ

Історики, які пишуть за віків аристократичного правління, звичайно узалежнюють усі події від особистої волі та бажань певних людей і радо пояснюють початок найбільших революцій збігом найдрібніших випадкових обставин. Вони проникливо з’ясовують другорядні причини подібних явищ, не помічаючи при цьому причин найважливіших.

Навпаки, історики, що живуть за віків демократії, виявляють цілком протилежні тенденції.

Більшість з-поміж них майже не надає ніякого значення впливу окремої особистості на долю роду людського в цілому, як і впливові громадян на долю свого народу. Замість цього всю множину найнезначніших конкретних фактів вони пояснюють дією загальних закономірностей. Обидві ці протилежні тенденції легко пояснити.

Коли історики, що живуть за віків аристократії, придивляються до того, що діється на сцені нашого світу, вони з самого початку помічають лише невелику кількість провідних акторів, які визначають хід усієї драми. Ці видатні персонажі, які виходять на перший план, привертають до себе й затримують їхні зори; історики, що прагнуть з’ясувати потаємні мотиви, які спонукають їх до відповідних дій або висловлювань, при цьому забувають про все інше.

Як наслідок спостереження за тим, як деякі з людей вершать важливі справи, у них з’являється перебільшене уявлення про силу окремої особистості, і вони природно схиляються до думки, що для пояснення руху людської юрби треба повернутися до конкретних дій якогось історичного діяча.

Коли ж, навпаки, всі громадяни незалежні одне від одного і кожен з них слабкий, не можна знайти нікого, хто міг би справляти досить потужний і, особливо, досить тривалий вплив на людські маси. З першого погляду здається, що індивідууми безсилі перед ними, і складається враження, ніби суспільство саме по собі йде вперед завдяки вільному та стихійному сприянню всіх людей, з кого воно складається.

Це природним чином змушує людський дух шукати якусь загальну причину, яка могла, діючи заразом на розум стількох людей, повернути їх водночас в один і той самий бік.

Я глибоко переконаний, що навіть у демократичних націй творчий дар, пороки або чесноти окремих особистостей сповільнюють або прискорюють природний розвиток народу; проте ці різновиди вторинних і випадкових причин виявляються безмежно розмаїтішими, складнішими, непомітнішими і разом з тим менш істотними, а як наслідок — важчими для виявлення та слідування їм за часів рівності порівняно з віками панування аристократії, коли можна було лише аналізувати дії однієї людини або окремих постатей на тлі загальних подій.

Історик швидко втомлюється від подібної праці; його розум губиться в цьому лабіринті, і, не маючи можливості прийти до ясного розуміння та простого пояснення індивідуальних впливів особистості, він починає їх заперечувати. Він воліє розповідати нам про віковічні особливості рас, про природні характеристики країн або про дух цивілізації. Це скорочує обсяг його праці, і при цьому за менших витрат він дає порівняно більше задоволення читачеві. /400/

Пан де Лафайєт десь у своїх «Мемуарах» висловився так, що надмірна довіра до системи загальних причин — це найбільша розрада для громадських діячів посереднього ґатунку. Я до цього додам, що це саме стосується й посередніх істориків. Вона завжди озброює їх низкою поважних арґументів, які дають їм можливість легко викрутитися в найскладніших для себе випадках, і, сприяючи їхній духовній розслабленості та ліні, створює враження їхньої поважної глибокодумності.

Що ж до мене, то я впевнений, що за будь-якої епохи якусь частину подій, які відбуваються в цьому світі, треба відносити до явищ загального порядку, а іншу частину слід пояснювати певними конкретними причинами. Ці дві групи причин існують завжди; різний буває тільки їхній взаємозв’язок. Причини загального характеру повніше, ніж обставини конкретні, пояснюють стан справ за віків демократії порівняно з періодами аристократичного правління. За часів аристократії бачимо протилежне: конкретні обставини та впливи відіграють істотнішу роль, а загальні причини значать менше, якщо, певна річ, ми не відносимо до загальних причин самого факту нерівності суспільного становища людей, яка дає можливість декому з них діяти всупереч природним прагненням усіх інших громадян.

Отже, історики, які намагаються відтворити те, що відбувається в демократичних суспільствах, не помиляються, надаючи великого значення загальним причинам і приділяючи велику увагу їх з’ясуванню; проте вони не мають рації, коли повністю заперечують роль діяльності окремих осіб лише тому, що її надто важко виявити і простежити.

Історики, що живуть за віків демократії, схильні пояснювати все, що відбувається, якоюсь усеохопною причиною; крім того, вони, як правило, прагнуть встановлювати взаємозв’язки між окремими фактами і вибудовувати з них ту або іншу систему.

За віків панування аристократії увага істориків постійно звернена до окремих особистостей, а взаємозв’язки між подіями вислизають від них, або, радше, вони не вірять у можливість існування таких взаємозв’язків. На їхню думку, нитка історії щомиті рветься з появою кожної нової особистості.

Навпаки, за віків демократії історик бачить не так акторів, як множину подій на історичній сцені, і він легко може встановити спадкові зв’язки між подіями та їхню впорядкованість.

Античне письменство, що лишило нам такі чудові взірці історичних праць, не витворило разом з тим жодної великої історичної системи, тоді як навіть найнезначніші сучасні літератури мають їх аж забагато. Судячи з усього, стародавні історики недостатньою мірою вдавалися до загальних теорій, що ними історики сучасні завжди готові зловживати.

Для тих, які пишуть за віків демократії, характерна ще одна, небезпечніша тенденція.

Коли сліди впливу дій окремих особистостей на нації губляться, нерідко буває так, що стає помітним рух світу, але не видно його рушійних сил. Оскільки стає надто важко встановити та проаналізувати причини, кожна з яких окремо впливає на волю кожного громадянина, але внаслідок їхньої сукупної дії врешті приходить у рух весь народ, з’являється думка, що цей рух є вимушеним і що людські спільноти, самі того не знаючи, скоряються вищій силі, яка над ними панує.

Навіть тоді, як доводиться вбачати в земному житті всеохопну причину, що керує індивідуальною волею кожної особистості, це ще не рятує людської свободи. Єдина причина, досить широка для того, щоб діяти водночас на мільйони людей, і досить потужна, щоб їх усіх скерувати в одному напрямі, легко /401/ уявляється непереборною силою; коли бачиш, як перед нею схиляються, стає легко повірити, що вона справді непереборна.

Отже, історики, які живуть за часів демократії, не лише відмовляють деяким громадянам у можливості впливати на долю народу, а й також заперечують здатність самих народів змінювати своє майбутнє, підкорюючи їх або непохитному фатуму, або такій собі сліпій неминучості. На їхню думку, кожна нація має свою неуникненну долю, зумовлену її географічним розташуванням, походженням, минувшиною, загальним характером, і цієї долі жодним чином не можна змінити. Вони уявляють людські покоління безпосередньо пов’язаними між собою, і, сходячи таким чином від століття і до століття, від одних невідворотних подій до інших, аж до сотворіння світу, вони витворюють величезний і тісний ланцюг, який зв’язує і обплутує людський рід.

Вони не вдовольняються демонстрацією того, як усе відбувалося; їх надзвичайно тішить їхня ж здатність переконувати в тому, що нічого іншого й не могло бути. Розглядаючи становище якої-небудь нації на певному етапі її історії, вони твердять, що шлях, яким вона пішла, був єдино можливий. Це легше, ніж з’ясовувати, як саме вона могла обрати кращу дорогу.

При читанні творів істориків, що жили за віків панування аристократії, і передусім істориків античних, виникає враження, що, аби стати володарем своєї долі і панувати над подібними до себе, людина має лише навчитися приборкувати власну природу. Коли ж читаємо твори сучасних істориків, напрошується висновок, що людина нічого не здатна вдіяти ні сама з собою, ні з тим, що діється навколо неї. Історики античних часів навчали мистецтва панування, тоді як історики сучасні навчають лише покори. У писаннях останніх автор нерідко виглядає визначною постаттю, проте людство завжди постає маленьким.

Якби ця фаталістична доктрина, така приваблива для тих, хто пише про історію за часів демократії, передаючись від істориків до читачів, таким чином опанувала всю масу громадян і заволоділа свідомістю публіки, можна передбачити, що вона невдовзі паралізувала б активність новітнього суспільства і перетворила б християн на турків.

До цього я додам, що подібна доктрина особливо небезпечна для нашої епохи: адже сучасники й без того занадто схильні піддавати сумніву реальність свободи волі, тому що кожен з них відчуває власну слабкість, яка зусібіч його обмежує; проте вони все ще визнають силу і незалежність людей, об’єднаних у певний суспільний організм. Треба остерігатися того, щоб ця ідея не була затьмарена, адже йдеться про те, щоб піднести людські душі, а не остаточно їх стлумити. /402/

Розділ XXI

ПРО ПАРЛАМЕНТСЬКЕ КРАСНОМОВСТВО У СПОЛУЧЕНИХ ШТАТАХ

Серед народів, у яких панує аристократія, всі люди пов’язані між собою і залежать одне від одного; між усіма ними існує ієрархічний зв’язок, за допомогою якого кожного можна утримувати на його місці, а все суспільство — у покорі. Щось подібне завжди можна помітити в політичних структурах цих народів. Партії тут природно вибудовуються під проводом певних лідерів, що їм вони підкоряються, керуючись своєрідним інстинктом, який є лише наслідком звичок, набутих деінде. До своїх невеличких угруповань вони переносять узвичаєння, притаманні суспільству в цілому.

У країнах демократичних часто буває так, що значна кількість громадян вирушає в одному й тому самому напрямку; але при цьому кожен з них прямує, або думає, що прямує своїм власним шляхом. Звикнувши узгоджувати свої дії лише з власними внутрішніми спонуками, він не має жодного бажання одержувати приписи від будь-кого іншого. Цей нахил і цю звичку до незалежності громадяни зберігають і під час засідань у національних зборах. Якщо вони й погоджуються об’єднатися з іншими людьми заради осягнення спільної мети, кожен з них волів би принаймні лишитися вільним у виборі способу особистої участі у спільній справі.

Саме тому в демократичних країнах партії з такою непримиренністю ставляться до спроб керувати ними і виказують згоду підкорятися лише за умов найбільшої небезпеки. І навіть за обставин, коли влада лідерів зміцнюється настільки, що вони можуть змушувати людей діяти і говорити в належний спосіб, вона майже ніколи не буває достатньою, щоб примусити їх мовчати.

Серед народів, у яких панує аристократія, учасники політичних зборів належать до тієї ж таки аристократії. Кожен з них і сам по собі має власне високе й стабільне становище, і його місце в політичних структурах нерідко є для нього менш важливим, аніж та роль, яку він сам по собі відіграє в країні. Це втішає його в тому разі, коли він не бере участі в обговоренні державних справ, і охолоджує його запал, змушуючи знаходити якусь помірковану позицію.

В Америці ж звичайно буває так, що суспільна вага депутата визначається лише його становищем у законодавчій асамблеї. Тому його постійно мучить необхідність набувати нової політичної ваги, і він відчуває невтримне бажання щомиті висловлювати свої думки.

До цього його спонукає не лише власне марнославство, а й вимоги виборців та постійна потреба запобігати перед ними.

Серед народів, у яких панує аристократія, депутат законодавчих зборів рідко відчуває пряму залежність від виборців; часом він є для них самих необхідним представником; інколи й самі виборці перебувають у безпосередній залежності від нього, і якщо вони відмовляють йому у своїй довірі, він легко може бути обраний в якомусь іншому місці; або ж, відмовившись від громадської діяльності, він може усамітнитись, присвятивши свої дні дозвіллю, яке ще зберігає свій чар.

У такій демократичній країні, як Сполучені Штати, довіра виборців до депутата майже ніколи не буває постійною. Хоч би який нечисленний був корпус виборців, природна нестабільність демократичного суспільства призводить до безперервних змін у ньому. Отже, за довіру людей треба боротися щодня. Депутат ніколи не може бути впевнений у своїх виборцях; якщо ж вони зневірюються в ньому, він одразу ж лишається без будь-якої підтримки; адже його /403/ становище в суспільстві, як правило, не досить високе, щоб його могли добре знати люди, які не входять до найближчого його оточення; оскільки ж громадяни живуть за умов повної незалежності, він не може сподіватися на те, що його друзі або навіть уряд спроможуться легко нав’язати його кандидатуру виборцям якого-небудь округу, де його зовсім не знають. Отже, всі витоки його політичної майбутності лежать у межах саме того виборчого округу, представником якого він є; саме з цього клаптика землі він має вийти, що піднестися до висот, які дадуть йому право керувати цілим народом і впливати на долю світу.

Таким чином, природним є те, що в демократичних країнах члени виборчих політичних інститутів думають більше про своїх виборців, аніж про свої партії, тоді, як у суспільствах аристократичних їх більше цікавлять власні партії, аніж інтереси виборців.

А проте не завжди те, що вони мусять виголошувати, аби сподобатися своїм виборцям, обов’язково збігається з тим, що їм належало б робити відповідно до їхніх справжніх політичних переконань.

Загальні інтереси партії, до якої належить той або інший депутат, часто вимагають від нього мовчання, коли йдеться про серйозні питання, щодо яких він не має компетентної думки; вимагають від нього небагатослівної поміркованості, коли йдеться про питання малоістотні, які перешкоджають вирішенню поважніших проблем; нарешті, і це буває найчастіше, вимагають від нього повного мовчання. Утримуватися від промов — ось найбільша послуга суспільним інтересам, якої можна очікувати від посереднього балакуна.

Проте зовсім іншого чекають від нього виборці.

Населення того або іншого округу доручає громадянинові брати участь у керівництві державою, тому воно якнайвищої думки про його заслуги. Оскільки ж люди видаються тим більшими за своїм масштабом, чим мізернішим є їхнє оточення, існують усі підстави гадати, що думка виборців про свого обранця буде тим вища, чим рідше серед них траплятимуться талановиті люди, Отже, нерідко виникатиме така ситуація, що виборці покладатимуть на свого депутата тим більші сподівання, чим менше насправді від нього можна очікувати; і, хоч би який він був нездалий, обов’язково вимагатимуть від нього надзвичайних зусиль, що відповідали б статусові, якого вони йому надали.

Виборці бачать у своєму представникові не лише державного законодавця, а й природного захисника інтересів округу в законодавчому органі; вони навіть схильні розглядати його як довірену особу кожного з тих, хто його обрав, і тішать себе надією, що він з рівним запалом обстоюватиме і їхні власні інтереси, і інтереси всієї країни.

Внаслідок цього виборці заздалегідь впевнені, що депутат, якого вони обрали, буде непересічним оратором; що він намагатиметься промовляти якнайчастіше, а в тих випадках, коли йому доведеться утримуватись від виступів, він буде прагнути, принаймні у нечисленних своїх промовах, дати аналіз усіх найважливіших державних справ і водночас стисло викласти всі порівняно неістотні питання, що постають внаслідок їхніх власних скарг; таким чином, не маючи змоги часто спілкуватися зі своїми виборцями, він користатиметься з кожної нагоди, щоб показати, на що він здатний, і, замість нескінченних словесних вправ, час від часу лаконічно висловлюватиме людям найголовніше: це буде щось на кшталт блискучих і по-своєму завершених резюме думок його довірених осіб та його власних висновків. Лише за таких умов вони обіцяють голосувати за нього наступного разу.

Це призводить до розпачу чесних людей, які, усвідомлюючи свою посередність і поміркованість, не стали б самі виставляти себе на перший план. Депутат, який зазнає дії таких ось спонук, бере слово, тим самим засмучує своїх /404/ друзів, і, необачно увірвавшись у товариство найуславленіших красномовців, заплутує дискусію і втомлює учасників зборів.

Отже, всі закони, які закріплюють залежність обраної особи від виборців, вносять зміни не лише у поведінку законодавців, як це вже було показано вище, а й у сам характер їхнього мовлення. Вони заразом впливають і на сам хід справ, і на спосіб їх обговорення.

Навряд чи існує такий конґресмен, який погодився б повернутися в рідний край, не виголосивши перед тим хоча б однієї промови, і який дозволив би перервати свою промову раніше, ніж висловить у ній усе, що тільки можна сказати заради блага всіх двадцяти чотирьох штатів, з яких складається держава американців, а надто ж заради блага округу, що його він представляє. Таким чином, він виносить на суд своїх слухачів, сам того до кінця не усвідомлюючи, і тому досить плутано, деякі з великих найзагальніших істин, а також дещо з дрібних окремих фактів, що їх йому не так просто виявити та доступно викласти. Отже, часто буває так, що дискусія, яка розгортається на цих високих зборах, стає неясною та заплутаною, і здається, що вона не прямує, а ледве тягнеться до поставленої мети.

Щось аналогічне, гадаю, завжди має відбуватися під час громадських зборів у демократичних суспільствах.

Щасливі обставини у поєднанні з добрими законами могли б сприяти залученню до законодавчих органів демократичного народу людей із набагато видатнішими якостями, аніж ті, кого американці посилають до конґресу; проте ніколи не буде жодної можливості перешкодити пересічним особистостям, які там опиняться, виставляти себе напоказ де треба й де не треба.

Це зло видається мені, по суті, неминучим, тому що залежить воно не лише від реґламенту засідань, а й від складу законодавчого органу, і навіть від конституції країни.

Самі мешканці Сполучених Штатів, здається, саме з такої точки зору дивляться на це питання, і їхній тривалий досвід парламентаризму засвідчено тим, що, не перериваючи нездалих промов, вони воліють мужньо їх вислуховувати. Вони миряться з ними, як зі злом, що його саме життя змушує визнати неминучим.

Ми показали вади, притаманні політичним дискусіям у демократичному суспільстві; розгляньмо ж тепер їхні переваги.

Те, що відбувалося впродовж ста п’ятдесяти років в англійському парламенті, ніколи не мало скільки-небудь значного розголосу за межами цієї країни; ідеї та почуття, що їх висловлювали оратори, не викликали великих симпатій навіть у народів, які живуть зовсім поруч із великим театром британських свобод, тоді як, навпаки, вже найперші дебати, які відбулися в крихітних асамблеях північноамериканських колоній в епоху революції, глибоко схвилювали Європу.

Це було зумовлено не лише сукупністю конкретних та чисто випадкових обставин, але й причинами загального характеру і довготривалої дії.

Я не бачу нічого досконалішого і нічого потужнішого, аніж виступ великого оратора, який обговорює найістотніші питання на засіданні демократичної асамблеї. Оскільки жодна певна верства ніколи не буває тут репрезентована людьми, покликаними обстоювати її інтереси, промова завжди буває звернена до всієї нації і виголошується від імені всієї нації. Це надає величі думці оратора і робить піднесеною його мову.

Оскільки прецеденти тут втрачають свою силу, оскільки більше тут немає привілеїв, пов’язаних із певними видами власності, як нема більше й прав, закріплених за окремими суспільними станами чи окремими людьми, /405/ обговорення будь-якого питання, що привертає до себе загальну уяву, неминуче повертається до різних загальних істин та уявлень, закорінених у самій людській природі. Внаслідок цього політичні дискусії серед демократичного народу, хоч би й стосувалися вони не дуже істотних проблем, набувають характеру всеохопності і тим самим привертають до себе увагу всього людського роду. Всі люди цікавляться такими дискусіями, тому що тут ідеться про людину, а люди скрізь і всюди однакові за своєю природою.

Навпаки, у найбільших аристократичних народів питання найзагальнішого характеру майже завжди обговорюються за допомогою певних конкретних арґументів, запозичених із практики даної епохи або ж похідних від прав якоїсь суспільної верстви; отже, вони становлять інтерес лише для цієї суспільної верстви або ж, щонайбільше, для народу, в чиїх надрах дана верства утворилась.

Саме внаслідок цієї причини, так само як і з огляду на велич французької нації та на прихильність до неї інших народів, що прислухаються до неї, наші політичні дискусії часом справляють на світ таке велике враження.

Наші оратори часто промовляють до всіх людей, навіть коли звертаються лише до громадян своєї країни. /406/

Попередня     Головна     Наступна