[Алексіс де Токвіль. Про демократію в Америці. — К., 1999. — С. 439-456.]

Попередня     Головна     Наступна

Розділ XIV

В ЯКИЙ СПОСІБ У АМЕРИКАНЦІВ СХИЛЬНІСТЬ ДО МАТЕРІАЛЬНИХ БЛАГ ПОЄДНУЄТЬСЯ З ЛЮБОВ’Ю ДО СВОБОДИ ТА УВАГОЮ ДО ГРОМАДСЬКИХ СПРАВ

Коли демократична держава перетворюється на абсолютну монархію, активність її мешканців, раніше спрямована на суспільні та особисті справи, раптом починає зосереджуватися на цих останніх, і це за деякий час призводить до великого матеріального процвітання суспільства; проте невдовзі цей рух сповільнюється і розвиток виробництва зупиняється.

Я не знаю, чи можна назвати хоч один народ, відомий своїми досягненнями у виробництві або торгівлі, починаючи з тирійців і закінчуючи флорентійцями та англійцями, який не був би вільним народом. Отже, існує тісний зв’язок і неминуча взаємозалежність поміж цими двома явищами — свободою та виробництвом.

Таке твердження загалом справедливе для всіх націй, але передусім воно стосується націй демократичних.

Вище я вже показав, як люди, що живуть за віків рівності, відчувають постійну потребу об’єднуватися, маючи на меті здобути мало не всі ті блага, яких прагнуть; з іншого боку, я показав, як необмежена політична свобода сприяє вдосконаленню, а також популяризації їхнього вміння такі об’єднання та асоціації утворювати. За цих віків свобода, як ми могли це побачити, особливо необхідна для виробництва суспільного багатства. І навпаки, легко помітити, що деспотизм для такого виробництва особливо згубний.

За віків демократії абсолютна влада за своєю природою не буває ні жорстокою, ні варварською, проте вона дріб’язкова і прискіплива. Деспотизм такого типу, хоч і не топче ногами людство, все ж недвозначно протистоїть і самому духові торгівлі, і інстинктам виробництва та підприємництва.

Отже, люди, які живуть за демократичних часів, потребують свободи, передусім для того, щоб досягти матеріальних благ, яких вони невпинно прагнуть.

А проте інколи буває так, що надмірна схильність до насолод змушує їх підкорятися першому-ліпшому володарю. В цьому випадку жадання добробуту виявляється обернутим проти себе самого і мимоволі саме від себе віддаляє предмет власних прагнень.

Справді, у житті демократичних народів інколи настають вкрай загрозливі часи.

Коли пристрасна схильність до матеріальних благ у одного з оцих народів розвивається швидше, ніж просвіта і пов’язані зі свободою узвичаєння, настає така мить, коли люди відчувають безмірне захоплення, споглядаючи ті небувалі блага, що їх вони от-от осягнуть. Заклопотані лише турботами про власне швидке збагачення, вони перестають розуміти, що процвітання кожного з них зокрема залежить від добробуту всіх інших людей. Немає ніякої необхідності позбавляти таких громадян належних їм прав: вони самі радо від них відмовляються. Виконання політичних обов’язків видається їм прикрою завадою, що відволікає їх від справ. Чи йдеться про вибори їхніх представників, про надання підтримки владі чи про спільне обговорення близьких усім питань — їм на все бракує часу; вони не будуть марнувати свій коштовний час на даремну працю. Це все ігри дозвільних нероб, які аж ніяк не личать поважним людям, заглибленим у життєво важливі справи. Такі люди вірять, що дотримуються /440/ вчення про справжні інтереси, але насправді трактують це вчення вкрай спрощено, і, щоб краще стежити за тим, що вони звуть своїми справами, вони нехтують найважливішою з них — пануванням над самими собою.

Якщо громадяни, які працюють, не хочуть дбати про громадські справи, а суспільної верстви, яка могла б на дозвіллі перебрати на себе ці обов’язки, вже не існує, місце уряду виявляється ніби порожнім.

Якщо в таку критичну мить якийсь честолюбець захоче здобути владу, він побачить, що всі шляхи до будь-якої узурпації перед ним відкриті.

Якщо він упродовж якогось часу дбатиме про те, щоб матеріальні інтереси людей процвітали, йому легко вибачать усе інше: аби тільки він передусім ґарантував повний порядок. Люди, які відчувають пристрасну схильність до матеріальних благ, як правило, набагато раніше помічають, що будь-які прояви руху до осягнення свобод загрожують їхньому добробутові, аніж спромагаються дійти розуміння, яким чином свобода сприяє процвітанню їхніх справ; і, зачувши найперші відгомони громадянських пристрастей, які заторкують маленькі радощі їхнього приватного життя, вони пробуджуються в тривозі; вже довгий час острах перед анархією утримує їх у стані напруженого очікування, завжди готових тут-таки зректися свободи з початком перших-ліпших заворушень.

Я легко погоджуся з тим, що громадський спокій — це велике благо; але я не хочу при цьому забувати, що саме шляхом запровадження суспільного порядку народи врешті-решт приходили до тиранії. З цього, певна річ, не випливає, ніби народи мають зневажати громадський спокій; бажано тільки, щоб вони ним не задовольнялися. Нація, яка вимагає від свого уряду лише дотримання порядку, в глибині свого серця вже несе рабство; вона є рабою свого добробуту, і завжди може з’явитися людина, здатна закувати її в кайдани.

Деспотизм змовницьких угруповань — явище не менш небезпечне, аніж тиранія однієї людини.

Коли більшість громадян прагне обмежитися лише своїми особистими справами, навіть найменші партії не повинні втрачати надію стати першими в керуванні громадськими справами.

У подібних випадках на величезній сцені світу, втім, як і на сценах наших театрів, часто можна бачити, як жменька людей зображує велелюдні маси. Ці люди самі промовляють від імені юрби, якої насправді нема, або, в інших випадках, цілком до них байдужої; вони одні діють посеред непорушного загалу; керуючись лише власними примхами, вони правують усім, чим тільки можуть, змінюють закони і на власний розсуд глумляться з моралі та звичаїв; можна тільки дивуватися з того, що великий народ інколи може опинитися в руках купки негідних людей.

Досі американцям щастило уникати описаних мною небезпек; через це вони справді заслуговують нашого захоплення.

Мабуть, на землі не можна знайти іншу країну, де можна було б зустріти менше нероб, аніж в Америці, і де всі трудівники були б палкіше перейняті пошуками матеріального добробуту. Але, хоч пристрасна схильність американців до матеріальних і чуттєвих втіх справді нестримна, вона все ж не сліпа, і розум, хоч і не здатний її стримувати, однак керує нею.

Американця так поглинають його особисті інтереси, ніби на світі немає нікого, крім нього самого, а за якусь мить він так гаряче віддається громадським справам, ніби зовсім забув про свої власні. Інколи може здатися, що його опановує найегоїстичніша захланність, а інколи — найпалкіший патріотизм. Людське серце не може розриватися поміж названими крайнощами. Мешканці Сполучених Штатів по черзі виявляють такі сильні й подібні між собою почуття, пристрасне бажання добробуту та прагнення свободи, що доводиться /441/ повірити в можливість поєднання цих двох пристрастей у якомусь закутку їхніх душ. Американці й справді вбачають у своїй свободі найкращий засіб і якнайнадійнішу запоруку свого добробуту. Вони люблять одне заради другого. Отже, їм і на думку не може спасти, ніби втручання у громадські справи — то не для них; навпаки, вони вважають, що найголовніший їхній обов’язок полягає у створенні та підтримці саме такого уряду, який дозволить їм здобути всі вимріяні блага і не заборонить їм супокійно тішитися благами вже досягнутими. /442/

Розділ XV

В ЯКИЙ СПОСІБ РЕЛІГІЙНІ ВІРУВАННЯ ЧАС ВІД ЧАСУ ПРИВЕРТАЮТЬ АМЕРИКАНЦІВ ДО ВТІХ ДУХОВНОГО ЖИТТЯ

У Сполучених Штатах щоразу, коли настає сьомий день тижня, торговельне і промислове життя нації, здається, зупиняється; всі звуки завмирають. На зміну бурхливій діяльності приходить глибокий спокій, або, радше, щось подібне до врочистої зосередженості; душа, нарешті, знов опановує себе і поринає у самоспоглядання.

Упродовж цього дня всі місця, відведені для торгівлі, зовсім безлюдні; кожен громадянин разом зі своїми дітьми йде до храму; там йому виголошують дивні казання, судячи з усього, не дуже звичні для його вух. З ним провадять бесіди про незліченні нещастя, причиною яких стають заздрість та погорда. Йому говорять про необхідність стримувати свої пожадання, про вишукані втіхи, що їх може дарувати лише чеснота, та про істинне щастя, яке йде з нею в парі.

Повернувшись додому, він не поспішає до своїх записів, що стосуються поточних комерційних справ. Він відкриває книгу Святого Письма і знаходить там високі й хвилюючі картини, що свідчать про могуть та ласку Творця, про безмежну велич творінь Господніх, про високе призначення людства, про обов’язки людей та про їхнє право на безсмертя.

Ось в який спосіб американець час від часу немов виходить за межі власного існування і, на мить відтрутивши від себе дрібні пристрасті та минущі клопоти, що ними сповнене його життя, раптом входить в ідеальний світ, у якому все є величним, чистим і вічним.

В інших розділах цього твору я намагався з’ясувати причини, внаслідок яких зміцнюються політичні інститути у американців, і релігія, на мою думку, є в цьому плані одним із найвизначальніших чинників. Тепер, зупиняючись на проблемах особистості, я виявив і зрозумів, що релігія дає кожному громадянинові не меншу користь, аніж державі в цілому.

Своєю практичною діяльністю американці доводять, що всім їм притаманна потреба за допомогою релігії надати демократії морального змісту. Те, що кожен з них думає з цього погляду про себе, є тією істиною, якою має пройматися кожна демократична нація.

Я не маю сумніву відносно того, що суспільний устрій та політичне життя того або іншого народу сприяють формуванню у нього певних вірувань та смаків, які згодом легко набувають значного поширення; водночас ті самі причини перешкоджають появі інших думок та інших схильностей, сказати б, без значних зусиль і майже несвідомо з боку цього народу.

Все мистецтво законодавця полягає в тому, щоб заздалегідь визначити природні нахили людських спільнот, з тим, аби знати, в чому саме треба підтримувати зусилля громадян, а в чому їх радше бажано було б стримувати. Адже різний час диктує різні вимоги, а постійною є лише мета, до якої завжди мусить прагнути людський рід; засоби ж її досягнення без кінця змінюються.

Якби я народився в добу панування аристократії, серед нації, у якої спадкові багатства одних та безвихідні злигодні інших зарівно відвертають людей від думки про поліпшення своєї долі і змушують їх заціпеніло споглядати візії потойбіччя, я захотів би пробудити у такого народу відчуття й усвідомлення його потреб; я намагався б відкрити найефективніші і найпридатніші способи /443/ задоволення цих нових, пробуджених мною бажань, і, спрямувавши зусилля людських умів на вивчення природничих наук, прагнув би заохотити їх до пошуків матеріального добробуту.

Якби сталося так, що деякі з людей запалали надмірною жадобою збагачення та виявили нестримну пристрасть до чуттєвих насолод, я не був би надто збентежений; ці індивідуальні риси невдовзі зникли б на загальному тлі суспільного життя.

Законодавці демократичних країн мають зовсім інші клопоти.

Принесіть демократичним народам просвіту, дайте їм свободу і дозвольте їм діяти на власний розсуд. Вони без великих зусиль візьмуть у цього світу всі блага, які він може дати; вони вдосконалять усі корисні людям мистецтва та ремесла і щодня робитимуть життя зручнішим, легшим і приємнішим; сам їхній суспільний устрій природним чином спонукатиме їх просуватися в названому напрямку. Я не боюся, що вони зупиняться на цьому шляху.

Проте коли людина починає діставати втіху від цього чесного та законного пошуку добробуту, з’являється небезпека, що врешті-решт вона може розгубити найвищі й найдостойніші свої прикмети, і, прагнучи вдосконалити всю навколишню дійсність, сама зазнає деґрадації. Саме в цьому і тільки в цьому полягає небезпека.

Отже, необхідно, щоб законодавці демократичних суспільств і всі чесні та освічені люди, які живуть у цих суспільствах, невпинно намагалися піднести душі своїх сучасників, спрямовуючи їх до небесних високостей. Треба, щоб усі ті, кого цікавить майбутнє демократичних суспільств, об’єдналися, і щоб усі узгоджено докладали постійних зусиль, аби в надрах цих суспільств ширилися потяг до безмежного, відчуття величі та любов до насолод духовної природи.

Якщо ж серед думок та уявлень, поширених у демократичному суспільстві, трапляються якісь із тих шкідливих теорій, згідно з якими разом зі смертю тіла гине й усе інше, сміливо вважайте людей, що дотримуються таких поглядів, природними ворогами даного народу.

У матеріалістів багато що мене прикро вражає. Їхні вчення здаються мені згубними, а їхня пиха будить у мене спротив. Якась користь від цієї системи поглядів могла б полягати лише в тому, що завдяки їй людина, ймовірно, здатна була б легше здобути скромне уявлення про себе саму. Втім, матеріалісти не дають особливих підстав для такого до себе ставлення; повіривши в те, що ними наведено досить доказів власної тотожності з тваринами, вони водночас виявлять таку погорду, ніби довели свою божественну природу.

У всіх націй матеріалізм — це небезпечна хвороба людського духу; проте особливо його слід остерігатися демократичним народам, тому що він чудово поєднується з душевними вадами, найбільш поширеними у цих народів.

Демократія сприяє схильності до матеріальних та чуттєвих насолод. Така схильність, якщо вона стає надмірною, невдовзі приводить людей до переконання, ніби на світі не існує нічого, крім матерії; матеріалізм, у свою чергу, пориває людей до цих самих насолод із нестямною та нестримною пристрастю. Таким є фатальне коло, до якого втягнуті демократичні нації. Добре було б, якби вони вчасно вгледіли небезпеку і зупинилися.

Більшість релігій — це не що інше, як всеохопні, прості й практично ефективні засоби ознайомлення людей з ідеєю про безсмертя душі. В цьому полягає та найбільша користь, що її демократичні народи мають, сповідуючи ті або інші релігійні віровчення; стає очевидною й та обставина, що ці вірування більш необхідні демократичному народові, аніж усім іншим.

Отже, коли яка-небудь релігія пускає глибоке коріння в надрах демократичного суспільства, будьте пильні, аби його не ушкодити; навпаки, дбайливо плекайте його як найдорогоціннішу спадщину аристократичних віків; не /444/ намагайтесь позбавити людей їхніх стародавніх вірувань, аби на їхнє місце поставити новітні уявлення; остерігайтеся, щоб при переході від одних вірувань до інших, у мить, коли людська душа на якийсь час лишається без усякої віри, любов до матеріальних і чуттєвих насолод не пройняла її і, зміцнівши, повністю її не опанувала.

Певна річ, вчення про метемпсихоз має аж ніяк не більше сенсу, аніж матеріалізм; а проте, якби демократія опинилася перед абсолютною необхідністю вибору між ними, я не завагався б, оскільки гадаю, що громадяни менше ризикують здичавіти, коли думають про переселення людської душі у свиняче тіло, аніж коли вони зовсім перестають вірити в існування душі.

Віра в нематеріальне та безсмертне начало, на якийсь час поєднане з матерією, настільки необхідна для людської величі, що вона дає дивовижні наслідки навіть тоді, коли вона ще не пов’язана з уявленнями про посмертну винагороду або покарання, і незалежно від того, чи люди вірять у повернення людської душі після смерті в лоно Господнє, чи припускають, що вона переселиться в якусь іншу живу істоту.

І ті, й інші розглядають людське тіло як вторинну і нижчу часточку нашої природи; вони зневажають його навіть у тому випадку, коли улягають його впливу; навпаки, вони відчувають вроджену повагу й таємне захоплення духовним началом у людині, навіть тоді, коли часом відмовляються коритися його владі. Цього досить, щоб надати їхнім ідеям та смакам якоїсь піднесеності, виховуючи в них безкорисливе й немов мимовільне прагнення чистих почуттів та великих думок.

Не зовсім зрозуміло, на яких думках зупинилися Сократ та його учні, коли вони обмірковували, що має статися з людиною в потойбічному житті; проте одне-єдине безсумнівне для них уявлення про те, що душа не має нічого спільного з тілом і що вона його переживе, виявилося достатнім, аби надати всій платонівській філософії такого характерного для неї вивищеного устремління.

При читанні творів Платона стає зрозуміло, що за його часів та в попередні епохи було чимало авторів, які вихваляли й проповідували матеріалізм. Твори цих авторів не збереглися до наших днів або збереглися в дуже неповному вигляді. Так само було мало не за всіх часів: більшість найславніших літературних імен так чи інакше пов’язана з духовністю. Інстинкт і смаки людського роду підтримують це вчення, вони, нерідко всупереч свідомому бажанню самих людей, зберігають твори, пройняті ним, утримуючи в пам’яті імена тих, хто був з ним пов’язаний. Отже, навряд чи слід гадати, ніби пристрасть до матеріальних і чуттєвих насолод та зумовлені нею уявлення зможуть будь-коли задовольнити повністю весь народ, хоч би які це були часи і хоч би який був політичний устрій. Людське серце насправді набагато ширше, ніж звикли про це думати; воно здатне водночас вмістити у собі потяг до земних благ і поривання до благ небесних; інколи здається, ніби воно може нестямно віддатися лише одній із двох названих пристрастей; але невдовзі воно обов’язково згадає про другу.

Якщо легко зрозуміти, що саме за демократичних часів украй важливим є забезпечити панування в суспільстві духовних уявлень та умонастроїв, то набагато складніше сказати, яким чином ті, кому належить влада в демократичному суспільстві, повинні діяти задля реалізації цієї суспільної потреби.

Я не вірю ні в процвітання, ні в тривалість впливу офіційних філософських доктрин; що ж до релігій державних, то я завжди думав, що хоч вони й можуть інколи служити тимчасовим інтересам політичної влади, все одно раніше чи пізніше вони відіграють фатальну роль у долі церкви.

Я так само не належу до тих, хто вважає, ніби для піднесення престижу /445/ релігії в очах народів та заради гідного пошанівку проповідуваної нею духовності варто хоча б непрямо надати її служителям ту частку політичних впливів, якої їм не вділяє законодавство.

Я настільки виразно вбачаю майже неминучі небезпеки для релігійних вірувань, коли священнослужителі беруть участь у громадських справах, і настільки переконаний, що необхідно за будь-яку ціну зберегти християнство в нових демократичних суспільствах, що волів би радше замкнути священиків у храмі, аніж бачити їх поза церковними мурами.

Отже, які засоби лишаються у влади, щоб повернути людям духовні уявлення та переконання або щоб утримати їх у межах традиційної для них релігії?

Те, що я тут скажу, не може не пошкодити мені в очах політиків. Я думаю, що єдиним дійовим засобом, що ним може скористатися уряд для піднесення авторитету вчення про безсмертя душі, є сила особистого прикладу: представники влади мусять щодня діяти так, ніби вони самі вірують у це вчення; і я гадаю, що, лише ревно дотримуючись норм релігійної моралі при здійсненні великих справ, вони можуть тішити себе надією на те, що таки навчать громадян розуміти, любити й гідно шанувати це вчення, коли навіть ідеться про малі справи. /446/

Розділ XVI

В ЯКИЙ СПОСІБ НАДМІРНА ЛЮБОВ ДО ДОБРОБУТУ МОЖЕ ДОБРОБУТОВІ ШКОДИТИ

Існує тісніший, аніж звичайно гадають, зв’язок поміж самовдосконаленням душі та зростанням матеріального достатку; людина може роз’єднати дві названі царини, розглядаючи кожну з них по черзі; проте повністю відокремити їх одну від одної неможливо, не втративши при цьому їх обох з поля зору.

Тварини наділені тими самими почуттями, що й ми, і мають більш-менш ті самі пожадання: не існує таких чуттєвих пристрастей, якими ми від них відрізнялися б і чий зачаток не був би зарівно звичний і нам, і першому-ліпшому псові.

Чим же тоді пояснюється той факт, що тварини здатні задовольняти лише найелементарніші і найгрубіші свої потреби, тоді як ми до нескінченності урізноманітнюємо і примножуємо наші втіхи та насолоди?

Нас підносить над тваринами наша здатність спрямовувати сили своєї душі на пошук матеріальних благ, у той час як тварин до них провадить лише інстинкт. У людини ангел навчає грубу тварину мистецтва задовольняти свої потреби. Якраз завдяки тому, що людина наділена здатністю зі зневагою зректися потреб власного тіла і навіть самого свого життя, про що, зауважу, тварина не має жодного поняття, люди можуть нагромаджувати ці самі блага до того ступеня, про який тварини не здатні навіть помислити.

Все, що підносить, звеличує, розпросторює людську душу, робить її схильнішою до розв’язання навіть тих завдань, які лежать далеко від її справжніх зацікавлень.

Навпаки, все, що її ятрить або принижує, робить її слабшою з погляду здатності вирішувати найзагальніші або ж найдрібніші проблеми, загрожуючи їй майже повним безсиллям. Отже, вкрай необхідно, щоб душа постійно лишалася величною й сильною, хоча б для того, щоб час від часу ставити свою силу й велич на службу тілу.

Якби люди коли-небудь повністю вдовольнилися матеріальними благами, вони, найімовірніше, почали б потроху втрачати мистецтво їх творення і закінчили б тим, що стали б тішитися ними без думки про вибір чи поступ, уподібнившись до грубих тварин. /447/

Розділ XVII

ПРО ТЕ, ЯК ВАЖЛИВО ЗА ЧАСІВ РІВНОСТІ ТА СУМНІВІВ СПРЯМОВУВАТИ ЛЮДСЬКУ ДІЯЛЬНІСТЬ НА ВІДДАЛЕНІ ЦІЛІ

За віків, коли панує віра, кінцева мета життя перебуває за межами людського існування.

Отже, люди, які живуть за цих часів, природно і, сказати б, мимовільно звикають упродовж довгих років споглядати ту недвижну мету, до якої вони невпинно прямують, і крок по кроку, непомітно для себе самих, навчаються притлумлювати в собі безліч маленьких перебіжних бажань, аби мати змогу якнайповніше задовольняти цю велику й постійну пристрасть, яка їх мучить. Коли ж ті самі люди хочуть віддатися земним справам, названі узвичаєння лишаються невіддільні від них. Вони радо знаходять загальну і ясну мету для власних діянь і спрямовують до неї всі свої зусилля. Їх не побачиш під час намагань усе розпочати знову; натомість вони діють відповідно до заздалегідь накреслених планів і невтомно прямують до мети.

Цим пояснюється той факт, що релігійні народи часто спромагалися витворити надзвичайно тривкі цінності. Виявлялося, що, зосереджуючись на уявленнях про потойбіччя, вони осягали велику таємницю успіху в земному існуванні.

Релігії наділяють людей найзагальнішими узвичаєннями, які стосуються їхньої поведінки у зв’язку з клопотами про майбутнє. З цього погляду вони не менш корисні для щасливого життя на цьому світі, аніж для потойбічного раювання. Це один із найістотніших політичних аспектів релігійних вірувань.

Проте в міру того як сяйво віри тьмянішає, поле зору людей звужується, так, ніби остаточна мета людських зусиль щоднини здається їм ближчою.

Щойно люди призвичаюються не думати про те, що буде після їхньої смерті, вони легко впадають у повну тваринну байдужість до майбутнього, що великою мірою відповідає певним інстинктам людського роду. Одразу ж по втраті здатності пов’язувати свої сподівання з віддаленим майбутнім, вони виказують природне прагнення негайно задовольняти щонайдрібніші свої забаганки, і може видатися, ніби від тієї самої миті, як вони зневірилися у вічному житті, у них з’явилася схильність діяти так, немовби їм лишилося існувати один-єдиний день.

За віків безвір’я, таким чином, завжди треба остерігатися, щоб люди не стали невпинно піддаватися волі випадкових щоденних своїх бажань і, відмовившись повністю від цілей, що їх можна досягти лише внаслідок тривалих зусиль, не позбавили себе здатності творити величне, супокійне й довготривале.

Коли ж станеться так, що у народу, пройнятого таким умонастроєм, суспільний устрій стане демократичним, небезпека, на яку я вказав, зростатиме.

Коли кожна людина постійно намагається змінити своє суспільне становище, коли величезні можливості для суперництва й конкуренції відкриваються перед усіма людьми, коли багатства нагромаджуються та втрачаються за якусь коротку мить посеред загального демократичного сум’яття, ідеї про можливість швидкого й легкого збагачення, про величезні статки, легко набуті й змарновані, образи випадковості в усіх її формах самі собою постають перед духовним зором людства. Нестабільність суспільного устрою сприяє природній несталості бажань. Посеред цих повсякчасних коливань хисткої долі зростає значення сучасності; вона заступає собою майбутнє, яке стає недосяжне для зору, і люди воліють думати лише про завтрашній день. /448/

У країні, в якій внаслідок нещасливого збігу обставин безвір’я поєднується з демократією, філософи та представники влади повинні постійно намагатися переконати людей у необхідності прагнути у своїй діяльності досягнення далекої мети; це найважливіше з їхніх завдань.

Мораліст повинен навчитися захищати власні погляди й переконання, не виходячи за межі узвичаєнь та духу свого століття та своєї країни. Він мусить щодня намагатися довести своїм сучасникам, що навіть посеред вічного руху навколо них накреслювати і здійснювати довготривалі задуми насправді набагато легше, ніж це їм здається. Він має їм показати, що, хоч загальний образ людства істотно змінився, методи, за допомогою яких люди можуть забезпечити собі процвітання в цьому світі, лишилися незмінні, і що у демократичних народів, як і деінде, людина може вгамувати свою найголовнішу, болісну пристрасть, бажання щастя лише в тому випадку, якщо вона щоденно тлумить у собі безліч дрібних і неістотних пожадань.

Завдання представників влади аж ніяк не менш зрозуміле.

За всіх часів надзвичайно важливим є те, що люди, які владують націями, повинні діяти, керуючись міркуваннями про майбутнє. Але ця вимога є тим більш обов’язковою за віків демократії та безвір’я, аніж за інших епох. Діючи таким чином, керівники демократичних суспільств не лише забезпечують процвітання своїх держав, а й, удаючись до власного прикладу, навчають простих громадян мистецтва провадити приватні справи.

Також необхідно, щоб вони, наскільки це можливо, намагались усунути випадковість зі світу політики.

Стрімке й незаслужене піднесення якогось придворця в аристократичній країні справляє на людей лише перебіжне враження, тому що вся сукупність суспільних інститутів і вірувань звичайно змушує людей поволі верстати свої життєві шляхи, з яких їм не зійти.

Проте не існує нічого згубнішого від подібних прикладів тоді, коли все це відбувається на очах у демократичного народу. Вони врешті-решт підштовхують його серце до тієї безодні, куди його затягують усі мислимі обставини. Отже, передусім за часів скептицизму та рівності слід особливо пильно уникати і прихильності народу, і ласки князя, що їх можна випадково осягнути або втратити, не набувши натомість ні мудрості, ні чесної служби. Варто побажати, щоб кожен успіх був наслідком цілком певних зусиль, так, щоб високі посади не здобувалися надто легко, а честолюбство було змушене довго споглядати предмет своїх пожадань, перше ніж зможе доступитися своєї мети.

Треба, щоб уряди докладали зусиль, аби повернути людям утрачений потяг до майбутнього, що його вже не зумовлюють ні релігія, ані суспільний устрій, так, щоб вони без голосних декларацій щоденно на практиці навчали громадян тих простих істин, що багатство, слава та влада — це нагороди за працю, що великі успіхи приходять як наслідки тривалих пожадань, і що лише досягнуте з великими зусиллями має правдиву цінність.

Коли люди призвичаїлися заздалегідь передбачати все те, що має з ними статися в їхньому тутешньому житті, і жити сподіваннями, їм стає непросто постійно обмежувати своє мислення тісними життєвими рамками, і вони дуже близько підходять до того, щоб переступити ці межі і зазирнути в потойбічну царину.

Отже, я не сумніваюся щодо того, що, привчаючи громадян думати про майбутнє в цьому світі, їх поступово, непомітно для них самих наближають до сприйняття релігійних вірувань.

Таким чином, засіб, який до певної миті дає людям змогу існувати без релігії, ймовірно, врешті-решт виявиться єдиною і останньою нашою можливістю довгим обхідним шляхом знов привести людський рід до релігійної віри. /449/

Розділ XVIII

ЧОМУ АМЕРИКАНЦІ ВИСОКО ШАНУЮТЬ УСІ ЧЕСНІ ПРОФЕСІЇ

У демократичних народів, де не існує спадкових багатств, кожна людина працює, щоб жити, або працювала в минулому, або ж працювали її батьки. Отже, ідея про працю як необхідну, природну і гідну умову людського існування зусібіч впливає на людський дух і людське мислення.

У цих народів праця не лише не упосліджена, а й, навпаки, є справою честі; громадська думка спрямована не проти праці, а на її користь. У Сполучених Штатах багата людина вважає себе зобов’язаною, аби підтримати свою репутацію, присвячувати своє дозвілля справам, пов’язаним із виробництвом, або торгівлею, або з якимись громадськими питаннями. Така людина вважає, що її реноме постраждає, якщо вона просто тішитиметься життям. Саме з метою на якийсь час уникнути своїх трудових обов’язків стільки багатих американців приїздять до Європи: тут вони знаходять рештки аристократичних суспільств, серед яких досі ще належно шанують дозвілля.

Рівність не лише реабілітує ідею праці; вона підносить ідею праці прибуткової.

В аристократичних суспільствах зневаги зазнає не так сама праця, як праця, виконувана з метою одержання прибутку. Праця славиться тоді, коли її спонуками є честолюбство або доблесна мужність. Проте в аристократичних суспільствах часто буває так, що людина, працюючи заради честі й слави, при цьому все ж не чужа принадам зиску. Слід, однак, сказати, що ці два бажання зустрічаються лише в найглибших закутках її душі. Вона ретельно ховає від чужих поглядів точку їхнього взаємодотику. Вона радо приховує це навіть від себе самої. В аристократичних країнах навряд чи можна зустріти державних урядовців, які б не були переконані, що вони цілком безкорисливо служать вітчизні. Розміри їхньої платні — це окреме дрібне питання, про яке вони часом згадують, а проте, як правило, роблять вигляд, ніби воно їх зовсім не обходить.

Таким чином, поняття зиску лишається відмінним від поняття праці. Хоч вони й можуть поєднуватись, минуле їх розділяє.

Навпаки, в демократичних суспільствах ці два поняття зримо й нероздільно поєднані. Оскільки прагнення достатку є всеохопним, а статки невеликі за розміром і легко можуть бути втрачені, оскільки кожен потребує примноження своїх засобів для існування або набуття нових для своїх дітей, усі ясно бачать, що саме потреба зиску повністю або частково диктує людям необхідність працювати. І навіть ті, чия діяльність зумовлена переважно жаданням слави, мимоволі звикають до думки, що ними керує не лише ця єдина спонука, і вимушено усвідомлюють, що за всіх умов бажання жити в достатку поєднується у них із жаданням уславитись у своєму житті.

Щойно праця, з одного боку, починає сприйматися всіма громадянами як почесна й необхідна складова частина людського існування, і щойно, з другого боку, стає очевидним, що праця повністю або частково здійснюється заради одержання винагороди, величезна прірва, що розділяла різні професії в аристократичних суспільствах, зникає. Якщо не всі вони схожі між собою, у всіх у них принаймні з’являється одна спільна риса.

Не існує такої професії, в рамках якої праця не здійснювалася б заради заробітку грошей. Заробітна плата, що є спільною для них усіх, надає всім професіям рис фамільної подібності. /450/

Цим пояснюється ставлення американців до різних видів професійної діяльності.

В Америці працівники обслуги не вважають свій труд принизливою необхідністю: адже всі навколо них працюють. Вони не відчувають себе упослідженими, одержуючи платню: адже й президент Сполучених Штатів також працює і має за це заробітну плату. Йому платять за те, що він керує, а їм — за те, що виконують його настанови.

У Сполучених Штатах професії бувають більш або менш трудомісткі, більш або менш прибуткові, але при цьому не існує високого або низького фаху. Всяку чесну професію тут шанують. /451/

Розділ XIX

ЩО ПРИВЕРТАЄ МАЛО НЕ ВСІХ АМЕРИКАНЦІВ ДО ВИРОБНИЧИХ ПРОФЕСІЙ

Я підозрюю, що з-поміж усіх корисних занять сільське господарство у демократичних націй удосконалюється найповільніше. Часто навіть може здатися, ніби воно зупинилося на місці, тоді як інші галузі стрімко розвиваються.

Навпаки, майже всі схильності та узвичаєння людей, породжені рівністю, природно спонукають їх до торговельної та виробничої діяльності.

У моїй уяві постає людина — діяльна, освічена, вільна, забезпечена, повна різних бажань. Вона не настільки багата, щоб жити, тішачись дозвіллям, але досить багата, щоб не відчувати остраху перед потребами завтрашнього дня, і мріє поліпшити своє становище. У цієї людини вже з’явився смак до матеріальних і чуттєвих насолод; вона бачить, як безліч інших людей цим насолодам віддаються; вона й сама вже віддає належне згаданим утіхам і палає жаданням здобути нові засоби для повнішого їх задоволення. А тим часом життя минає, час квапить. Що цій людині робити?

Обробіток землі обіцяє майже певну, та аж ніяк не швидку винагороду за витрачені зусилля. У землеробстві трудівник збагачується лише поволі, по роках важкої праці. Займатися сільським господарством краще вже багатим людям, які вже мають великі надлишки, або ж біднякам, які потребують лише засобів до існування. Людина робить вибір: продає своє поле, покидає рідну домівку і починає займатись якоюсь діяльністю, може, й ризикованою, а проте прибутковою.

Отож у демократичних суспільствах ми бачимо безліч людей такого типу; і в міру того як рівність умов існування набуває поширення, їхня кількість зростає.

Отже, демократія не лише примножує чисельність працівників, а й примушує їх обирати той або інший різновид професійної діяльності; відвертаючи їх від сільського господарства, вона спрямовує їх у царину торгівлі або промислового виробництва ¹.

¹ Вже не раз відзначалося, що промисловці та комерсанти виявляють нестримний потяг до матеріальних насолод, і провину за це звично покладали на комерцію та промисловість; я ж гадаю, що тут наслідки було поставлено на місце причин.

Аж ніяк не торгівля і не промисловість самі по собі пробуджують у людях смак і схильність до матеріальних і чуттєвих насолод, а радше сама ця схильність змушує людей обирати комерційну або промислову діяльність, завдяки чому вони сподіваються якнайповніше і якнайшвидше вдовольняти свої пожадання.

Якщо торгівля та промислова діяльність і розпалюють прагнення статків та добробуту, це пояснюється тим, що всяка пристрасть додатково роз’ятрюється в міру того, як на неї звертають більшу увагу, і стає нестримною, коли людина докладає зусиль для її вгамування. Всі причини, які зумовлюють панування любові до благ цього світу в людському серці, водночас сприяють розвиткові промисловості й торгівлі. Рівність — одна з цих причин. Вона створює умови для торгівлі — не безпосередньо, породжуючи в людях схильність до комерційної діяльності, а опосередковано, зміцнюючи і поширюючи в людських душах любов до добробуту.

Такі умонастрої бувають помітні навіть у середовищі найбагатших громадян.

У демократичних країнах людина, хоч би якими значними видавалися її статки, майже завжди невдоволена їхнім розміром, тому що багатства, якими володів колись батько цієї людини, здаються їй більшими від її власних, а статки синів можуть виявитися ще набагато скромнішими. Більшість багатих людей у демократичних суспільствах безупинно обмірковує засоби здобуття нових багатств, і вони, природно, звертають свій зір до торгівлі та промислового виробництва, які видаються їм найшвидшими та найефективнішими інструментами /452/ для досягнення цієї мети. В цьому моменті вони поділяють інстинктивні прагнення бідняків, не спізнавши їхніх злиднів, або, радше, їх спрямовує найпотужніша зі спонук: небажання зазнати розорення та краху.

В аристократичних суспільствах багаті люди водночас і здійснюють владу. Та увага, яку вони постійно приділяють найважливішим справам, не дає їм можливості пройматися дрібними клопотами, що їх вимагають торгівля й промислове виробництво. Якщо ж хтось із них випадково виявить зацікавлення комерцією, воля суспільної верстви, до якої він належить, одразу ж стане перепоною на його шляху; адже хоч би як люди повставали супроти влади більшості, їм ніяк не уникнути цього ярма; до того ж у самих надрах аристократичних суспільств, які особливо вперто відмовляються визнавати права більшості нації, складається своя станова більшість, яка й здійснює урядування *.

У демократичних країнах, де гроші не приводять до влади тих, хто ними володіє, а часто й віддаляють останніх від влади, багаті люди не знають, що їм робити у вільний час. Хвилювання та велич їхніх бажань, широкі матеріальні можливості, потяг до надзвичайного, що їх мало не завжди відчувають ті, хто в будь-який спосіб спромоглися піднестися над юрбою, кваплять їх і примушують їх діяти. Перед ними відкривається єдиний шлях — торговельна діяльність. У демократичних суспільствах нема нічого величнішого та визначнішого, аніж царина комерції; вона привертає до себе зори громадськості і полонить уяву юрби; до неї спрямована вся енерґія людських пристрастей. Для багатих людей не існує жодних перешкод на шляху до цієї діяльності — ні власні їхні забобони, ані упередження інших людей. В демократичних країнах багаті люди ніколи не утворюють замкненої суспільної верстви із власними узвичаєннями та власними суворими правилами; характерні саме для цього класу ідеї їх не зупиняють, а найзагальніші ідеї, що панують у їхній країні, підштовхують їх до дії. Що ж до великих статків, які, безперечно, існують у демократичних суспільствах і мають, як правило, комерційне походження, то мусять змінитися декілька поколінь, перш ніж їхні власники повністю втратять торговельні навички.

Затиснені у вузькому просторі, що його залишає їм політика, багаті люди в демократичних суспільствах повсюдно поринають у комерцію; саме тут вони можуть найширше розгорнути й застосувати з користю для себе свої природні здібності; скажу більше: за ризикованою зухвалістю та розмахом їхніх промислово-торговельних починань можна навіть скласти собі певне уявлення про ту зневагу до виробничої царини, що її вони відчували б, якби народилися в аристократичному суспільстві.

Це саме спостереження рівною мірою стосується і багатих, і бідних громадян демократичних країн.

Ті, що живуть в умовах демократичної нестабільності, постійно на власні очі спостерігають прояви випадковості, і врешті-решт їм починають подобатися всі види діяльності, в яких випадок відіграє певну роль.

Отже, всі вони відчувають потяг до торгівлі, і не лише тому, що вона обіцяє їм зиск, а й через любов до гострих відчуттів, які з нею пов’язані.

Сполучені Штати Америки лише півстоліття тому позбулися своєї колоніальної залежності від Англії; великих статків у цій країні небагато, а значні капітали трапляються ще рідко. Проте на світі нема іншого народу, який досягнув би швидшого від американців поступу в торгівлі та промисловому виробництві. Сьогодні вони стали другою морською державою світу; і хоч їхня промисловість мусить долати майже непереборні природні труднощі, вони обов’язково щодня домагаються нових успіхів.

У Сполучених Штатах найбільші промислові проекти здійснюються без великих тягот, тому що все населення країни бере участь у виробництві, і /453/ найбідніші так само, як і найзаможніші громадяни радо поєднують свої зусилля заради виконання названих завдань. Отже, ми можемо лише з великим подивом спостерігати, який великий обсяг робіт щодня без зайвої напруги виконує нація, котра, сказати б, не має своїх власників багатств. Американці лише вчора прибули на землю свого сьогоднішнього проживання, а вже задля своєї користі перевернули догори дном навіть тутешній природний лад. Вони з’єднали Гудзон із Міссисипі і сполучили Атлантичний океан із Мексиканською затокою, створивши тим самим шлях сполучення завдовжки понад п’ятсот льє крізь континент, який лежить між цими двома морями. Найдовші залізничні колії, що були на сьогоднішній день побудовані в світі, так само бачимо в Америці.

Але найбільше мене вражає у Сполучених Штатах не грандіозна велич деяких їхніх індустріальних будівництв та накреслень, а, навпаки, незліченна кількість їхніх малих виробничих і комерційних підприємств.

Майже всі американські аґрарії поєднують сільськогосподарську працю з торгівлею; більшість із них перетворили саме сільське господарство на різновид торговельної справи.

Американський землероб рідко назавжди оселяється на своєму клапті землі. На нових територіях американського Заходу поля найчастіше розчищуються для продажу, а не для наступної оранки під урожай; люди будують ферми з таким розрахунком, щоб за них можна було одержати досить добру ціну в тому разі, якщо ситуація в даній окрузі зміниться внаслідок збільшення кількості її мешканців.

Щороку цілі натовпи жителів Півночі вирушають у південні штати й оселяються на землях, де ростуть бавовник та цукрова тростина. Ці люди обробляють землю, маючи на меті виростити на ній упродовж лише декількох років досить великий врожай, аби розбагатіти, і вони з нетерпінням очікують тієї миті, коли зможуть повернутися до рідних місць, аби там зазнати радощів досягнутого в такий спосіб добробуту. Отже, американці переносять у сільське господарство дух комерції, і в цьому, як і в іншому, дістає свій вияв їхня схильність до промислового підприємництва.

Американці досягають величезного поступу в промисловому виробництві, тому що вони всі разом беруться за цю справу; з цієї ж причини вони стають жертвами вкрай несподіваних і руйнівних за своїми наслідками промислових криз.

Оскільки всі вони втягнені до комерційної діяльності, торгівля у них зазнає впливу таких численних і складних факторів, що буває неможливо заздалегідь передбачити труднощі, які можуть виникнути. Оскільки ж кожен з них більшою або меншою мірою пов’язаний із промисловим виробництвом, кожне найменше потрясіння в царині їхніх ділових інтересів загрожує водночас усім їхнім статкам, і захитуються самі державні підвалини.

Я думаю, що постійне повернення промислових криз — це хвороба, характерна для демократичних націй наших днів. Її можна зробити не такою небезпечною, але неможливо остаточно вилікувати, тому що вона зумовлена не випадковим збігом обставин, а самою природою цих народів. /454/

Розділ XX

В ЯКИЙ СПОСІБ ПРОМИСЛОВЕ ВИРОБНИЦТВО ЗДАТНЕ ПОРОДЖУВАТИ АРИСТОКРАТІЮ

Вище я показав, як демократія сприяє розвиткові промислового виробництва та безмірно збільшує кількість тих, хто працює у промисловості; зараз ми побачимо, яким непрямим шляхом промисловість, у свою чергу, здатна привести людей до аристократичної форми правління.

Загальновизнаним фактом є те, що коли робітник щодня виготовляє одну й ту саму деталь, кінцева продукція виробляється простіше, швидше і з меншими витратами.

Так само визнаним є і те, що чим більшим є те або інше підприємство, чим більші його фонди та кредити, тим дешевша його продукція.

Ці прості істини були відомі вже давно, проте лише за наших днів вони стали самоочевидними. Вони вже дістали своє пряме втілення в деяких найважливіших промислових галузях і поступово набувають актуальності й для інших, менш істотних.

У політичній царині я не бачу нічого, що заслуговувало б пильнішої уваги законодавців, аніж дві названі аксіоми індустріальної науки.

Коли працівник постійно виготовляє якусь одну-єдину річ, він врешті-решт починає виконувати цю роботу з надзвичайною вправністю. Але водночас він втрачає загальну здатність зосереджувати свої думки на всьому спрямуванні цієї праці. Він щодня стає майстернішим, але менш винахідливим, і можна сказати, що як людина він деґрадує в міру того, як удосконалюються його професійні якості.

Чого можна чекати від людини, яка віддала двадцять років свого життя на виготовлення вушок голок? І на що може бути спрямований її розум, — частка могутнього розуму людства, що нерідко потрясав світом, — як не на винайдення досконалішого способу виготовлення вушок голок!

Якщо робітник витратив у такий спосіб значну частину свого життя, його думка назавжди зупиняється на предметі його щоденної праці; його тіло набуло непорушних звичок, що їх йому вже не вдасться позбутися. Одне слово, він уже належить не собі самому, а обраній ним професії. Даремно закони та загальноприйняті узвичаєння дають можливість поламати всі перегороди, що оточують цю людину, і відкрити для неї безліч шляхів до збагачення й процвітання; індустріальна теорія, могутніша від законів та узвичаєнь, прив’язує її до одного-єдиного фаху, а нерідко й до одного-єдиного місця, що його неможливо покинути. Вона відвела людині певне місце в суспільстві, і змінити це місце людині несила. Посеред усесвітнього руху вона прирікає робітника на недвижність.

У міру того як принцип розподілу праці набуває дедалі ширшого застосування, робітник стає дедалі безпорадніший, обмеженіший і слабкіший. Праця вдосконалюється, працівник втрачає здобуті позиції. З другого боку, в міру того як дедалі очевиднішою стає названа вище залежність, промислові вироби мають вищу якість і нижчу ціну у випадку більшого за розміром підприємства з більшим капіталом, — з’являється велика кількість дуже багатих і освічених людей, готових далі розробляти ті промислові галузі, які раніше перебували в руках низькокваліфікованих або обмежених у засобах працівників. Їх привертає до таких справ розмах зусиль, що їх треба докласти, а також величина очікуваних результатів.

Отже, індустріальна наука, постійно понижуючи значення класу робітників, водночас підносить панівні верстви. /455/

Тоді як робітник дедалі помітніше обмежує свої розумові зусилля вивченням однієї-єдиної деталі, власник підприємства щодня подумки озирає весь процес виробництва, і його круговид розширюється прямо пропорційно до того, як звужуються обрії робітника. Невдовзі останній потребуватиме не розуму, а лише фізичної сили; тим часом першому для успіху знадобляться і наука, і його мало не геніальні здібності. Власник підприємства дедалі більше уподібнюється до правителя великої імперії, а робітник — до робочої худоби.

Отже, між господарем та робітником у цьому випадку немає нічого спільного, і відмінність між ними щодня зростає. Їхні стосунки можна порівняти з двома крайніми ланками довгого ретязя. Кожен перебуває на призначеному йому місці і не покидає його. Один постійно, безпосередньо і з неминучістю залежить від другого і, здається, народився на світ, щоб підкорятися, тоді як власник підприємства народжений, щоб панувати.

Так що ж це таке, як не аристократичний устрій?

Коли в межах нації умови людського існування дедалі більше вирівнюються, потреба промислових виробів зростає і відчувається серед найширших мас, і дешевина товарів, яка робить ці вироби приступними для людей середнього достатку, стає вирішальним елементом успіху.

Таким чином, кожний день приносить нові докази того, що найбагатші та найосвіченіші люди віддають промисловому виробництву свої знання та багатства і намагаються шляхом створення великих підприємств, у поєднанні з принципом суворого розподілу праці, задовольняти ті нові людські бажання та потреби, які повсюди стають помітні.

Отже, в міру того як більша частина нації прямує до демократії, ті суспільні верстви, які займаються промисловим виробництвом, дедалі більше тяжіють до аристократичних відносин. У суспільстві як такому відмінності між людьми вирівнюються, тоді як між промисловими верствами вони стають дедалі помітніші; нерівність у малому суспільстві зростає пропорційно до того, як вона зменшується серед великого суспільного загалу.

Тому, якщо спробувати роздивитися витоки явищ, починає здаватися, ніби аристократія природним чином виходить із самих надр демократії.

Проте ця аристократія аж ніяк не схожа на однойменну суспільну верству попередніх епох.

Передусім ми помітимо, що вона має стосунок лише до промислового виробництва, та й то тільки до окремих його галузей; іншими словами, вона — потворний виняток у цілості всього суспільного устрою.

Невеличкі аристократичні спільноти, що їх утворюють певні промислові галузі в надрах найширшої демократії наших днів, складаються, як і великі аристократичні суспільства давніх часів, з декількох надзвичайно багатих та безлічі вкрай убогих людей.

Ці бідняки мають небагато можливостей змінити своє становище і стати багатими, але багаті люди часто-густо стають бідняками або ж покидають торгівлю, отримавши свої прибутки. Таким чином, склад елементів, з яких утворюється прошарок бідняків, більш-менш постійний, тоді як склад прошарку багатих людей постійністю не відзначається. Правду кажучи, попри те що в демократичному суспільстві трапляються багаті люди, верстви багатіїв як такої тут не існує: адже вони не мають ні спільних цілей, ні схожих умонастроїв, ні традицій, ні сподівань, які мали б їх об’єднувати. Отже, йдеться про окремі суспільні складники, які, втім, не утворюють належної цілості.

Але не тільки багаті люди не мають тривких поєднань між собою: можна сказати також і про брак надійних взаємозв’язків поміж багатими людьми та бідняками. /456/

Вони аж ніяк не зв’язані назавжди один з одним; кожної миті різні інтереси то з’єднують їх, то розділяють. Робітник у цілому залежить від власників підприємства, але не від якогось конкретного власника. Ці двоє людей бачать одне одного на фабриці, та ніде більше не зустрічаються, і, дотикаючись в одній точці, лишаються на істотній відстані між собою в усіх інших стосунках. Підприємець не вимагає від робітника нічого, окрім праці, а робітник від підприємця — нічого, крім заробітної плати. Перший не вважає за потрібне протеґувати, другий — чекати захисту; їх не пов’язують ні постійні взаємостосунки, ні звичка, ані обов’язок.

Промислово-торговельна аристократія майже ніколи не оселяється там, де живуть мешканці промислових зон, усі люди, над якими вона панує: адже її мета полягає не в тому, щоб керувати цим населенням, а в тому, щоб користатися з його робочої сили.

Аристократія, що витворилася в такий спосіб, не може повністю підкорити собі тих, чию працю вона використовує; якщо їй це на якусь мить і вдається, вони все одно невдовзі вислизають з-під її влади. Вона не вміє прагнути і не може діяти.

Земельна аристократія минулих століть була зобов’язана законодавчо або ж зазвичай вважала себе зобов’язаною приходити на допомогу своїм підданцям і полегшувати їхнє злиденне існування. Навпаки, промислова аристократія наших днів, довівши до злиднів та отупіння людей, які на неї працювали, за часів кризи покладає всі турботи, пов’язані з їхнім прохарчуванням та виживанням, на громадські благодійні служби. Це природний наслідок усього, сказаного вище. Між робітником та власником підприємства існує часте спілкування, але нема жодних істинних стосунків.

Думаю, що в цілому промислова аристократія, котра підноситься у нас на очах, належить до найжорстокіших, які будь-коли існували на землі; разом з тим її влада досить обмежена, і вона не є такою вже небезпечною.

І все ж саме на неї друзі демократії повинні незмінно звертати свою пильну увагу; адже якщо коли-небудь постійна нерівність умов існування та панування аристократії знову з’являться на землі, то можна передректи, що вони ввійдуть саме крізь ці двері. /457/

Попередня     Головна     Наступна