[Алексіс де Токвіль. Про демократію в Америці. — К., 1999. — С. 498-520.]

Попередня     Головна     Наступна

Розділ XV

ПРО ПОВАЖНІСТЬ АМЕРИКАНЦІВ, А ТАКОЖ ПРО ТЕ, ЧОМУ ВОНА ЧАСТО НЕ СТАЄ ПЕРЕШКОДОЮ ДЛЯ ЇХНІХ НЕРОЗУМНИХ ДІЙ

Люди, які живуть у демократичних країнах, зовсім не цінують тих наївних, брутальних та галасливих розваг, що їм віддається народ в аристократичних суспільствах; вони вважають їх дурістю або легковажністю. Але не більшу схильність вони виявляють і до вишуканих інтелектуальних розваг аристократичних верств; їм потрібні втіхи, що мають присмак користі та вигод, і їм хочеться, щоб у самих їхніх радощах було щось прибуткове.

В аристократичних суспільствах народ радо віддається вибухам буйних та гомінких веселощів, які тут-таки змушують його забувати про своє злиденне життя; мешканці демократичних країн, навпаки, не дуже полюбляють самозабуття, що межує з несамовитим шаленством, і відчувають жаль, коли їм трапляється загубити панування над собою. Вони воліють не спалахи легковажних забав, а статечні й неголосні години дозвілля, які чимось нагадують їхні найголовніші справи і не дають по-справжньому про них забути.

Є такі американці, які в години дозвілля замість того, щоб весело танцювати у громадських місцях, як це й досі роблять їхні колеґи в більшості європейських країн, лишаються самі у своїй домівці і випивають. Такі люди мають подвійну радість: вони обмірковують свої торговельні справи і водночас благопристойно хмеліють у своєму родинному колі.

Раніше я вважав англійців найповажнішою нацією на землі, але, побачивши американців, змінив свою думку.

Я не збираюся твердити, ніби характер мешканців Сполучених Штатів не визначається великою мірою їхнім темпераментом. І все ж я думаю, що політичні інститути справляють на нього ще більший вплив.

Як на мене, поважність американців є частковим породженням їхньої погорди. В демократичних країнах навіть злидар має досить високу думку про власну гідність і значущість. Він охоче розмірковує про власну персону, вважаючи, що перебуває в центрі уваги інших людей. Маючи такий умонастрій, він ретельно стежить за своїми словами та вчинками і тримається насторожено, боячись виказати, чого саме йому бракує. Йому здається, що гідно виглядати він може, лише зберігаючи свою поважність.

Втім, я помічаю іншу, глибшу і серйознішу причину, яка природно зумовлює дивну для мене статечну поважність американців.

За умов деспотизму народи час від часу віддаються поривам нестямних радощів; загалом же вони сповнені похмурої зосередженості, спричиненої постійним острахом.

У державах, де панує абсолютна монархія, пом’якшена традиційністю узвичаєнь, часто помітні погідні та радісні настрої, тому що люди, маючи певну свободу та надійну безпеку, менше обтяжені найголовнішими життєвими клопотами; навпаки, всі вільні народи несуть на собі знак поважної зосередженості, оскільки уми громадян, як правило, зайняті обмірковуванням тих чи інших складних або й небезпечних планів.

Найбільшою мірою це притаманно тим вільним народам, які витворили собі демократичний державний устрій. За таких умов в усіх суспільних верствах /499/ зустрічається чимало людей, які постійно займаються серйозними державними справами, а ті, хто не збирається особисто брати участь у громадській діяльності, цілком поринають у клопоти, пов’язані із власним збагаченням. У такого народу поважність вже не є специфічною особливістю характеру окремих людей, а стає однією з національних прикмет.

Часом посилаються на маленькі демократичні держави античності, де громадяни збиралися в людних місцях, повиті вінками троянд, і проводили мало не весь свій час у танцях та розвагах. В існування подібних республік я вірю не більше, ніж у реальність держави Платона; якщо ж там усе відбувалося саме так, як про це розповідають, я беру на себе сміливість твердити, що ці, сказати б, демократії були витворені з зовсім інших елементів, порівняно з нашими, і що між ними й нами нема нічого спільного, крім назви.

Зрештою, не треба думати, що люди, які живуть у демократичному суспільстві і багато працюють, вважають себе гідними співчуття: ми бачимо щось цілком протилежне. Не існує людей, більше від них відданих власному способові життя. Якби їх раптом звільнили від турбот, що їх мучать, вони виявили б, що життя їхнє втратило всякий смак, і тому вони виявляють більше прив’язання до своїх клопотів, аніж аристократичні народи — до своїх утіх.

Я ставлю собі запитання: чому ті самі демократичні народи, яким притаманне поважне світовідчування, інколи поводять себе так нерозважливо?

Американці, котрі майже завжди зберігають статечність манер та певну прохолоду у своєму поводженні, все ж нерідко бувають опановані раптовою пристрастю або якимсь нерозважним уявленням, які поривають людину геть за межі здорового глузду, і з найсерйознішим виглядом чинять дивні безумства.

Ця суперечність не повинна дивувати.

Існує своєрідне неуцтво, породжене граничними виявами гласності. В деспотичних державах люди не знають, що робити, тому що їм нічого не кажуть; у демократичному суспільстві люди часто діють навмання, тому що їм кажуть усе. Перші нічого не знають, другі все забувають. Для них основні штрихи картини зникають посеред безлічі подробиць.

Можна лише дивуватися з того, які нерозважні висловлювання часом дозволяють собі політичні діячі у вільних державах, особливо ж у державах демократичних, і це не завдає шкоди їхній репутації; тим часом в абсолютних монархіях буває досить декількох випадкових слів, щоб людину було назавжди викрито і позбавлено засобів існування.

Це пояснюється тим, про що вже було сказано вище. Коли людина промовляє, перебуваючи посеред великої юрби, багато які з її слів лишаються не почуті або ж невдовзі вивітрюються з пам’яті слухачів; проте серед мовчання німого і непорушного натовпу вухо вловлює найтихше шепотіння.

У демократичних країнах люди завжди перебувають у русі; безліч випадковостей постійно змушує їх змінювати місце проживання та спосіб життя, в якому панує щось непередбачене і, сказати б, неждане й невизначене. Внаслідок цього вони часто бувають змушені займатися тим, чого не дуже навчилися, говорити те, на чому мало розуміються, і братися за працю, до якої не готувалися впродовж довгого часу учнівства.

В аристократичних суспільствах кожен має одну-єдину мету, що її він постійно намагається досягти; проте у демократичних народів людське життя складніше; рідко буває так, щоб одна й та сама людина не прагнула досягнути декількох цілей одночасно, причому вони нерідко бувають далекі одна від одної. Оскільки ж людина не може бути добре обізнана з усіма предметами своїх бажань, вона легко вдовольняється своїми недосконалими уявленнями. /500/

Навіть коли мешканець демократичної країни не терпить нестатків, його все одно мучать різноманітні бажання; адже серед усіх навколишніх благ він не бачить нічого такого, що було б для нього зовсім недосяжне. Тому він усе робить поспіхом, задовольняється не зовсім тим, чого прагнув, і лише на якусь коротку мить зупиняється, щоб обміркувати свої дії.

Його цікавість невситима, та водночас її легко вдовольнити; адже сам він радше прагне дізнатися якнайбільше і якнайшвидше, не дуже дбаючи про глибину своїх знань.

Він, як правило, не має досить часу, а тому невдовзі втрачає всяке бажання щось знати ґрунтовно.

Таким чином, демократичні народи відзначаються поважною статечністю, тому що їхній суспільний і політичний устрій постійно спонукає їх займатися серйозними справами; разом з тим їхні нерозважливі дії пояснюються тим, що кожній із цих справ вони приділяють небагато часу та уваги.

Брак належної уваги, що став одним із узвичаєнь, слід вважати найбільшим пороком демократичного ладу. /501/

Розділ XVI

ЧОМУ НАЦІОНАЛЬНА ГОРДІСТЬ АМЕРИКАНЦІВ МАЄ НЕСПОКІЙНИЙ І АҐРЕСИВНІШИЙ ХАРАКТЕР ПОРІВНЯНО З НАЦІОНАЛЬНОЮ ГОРДІСТЮ АНГЛІЙЦІВ

Усі вільні народи пишаються собою; проте національна гордість проявляється у них усіх у неоднаковий спосіб.

Американці у своїх стосунках з іноземцями виявляють несприйняття будь-якої критики і невгамовно прагнуть хвалінь. Їх тішать найскромніші вияви схвалення, але рідко повністю задовольняють і найнестримніші; вони щомиті переслідують вас, очікуючи від вас похвальних слів, і, якщо ви не відгукуєтесь на їхні домагання, вони вихваляють себе самі. Можна навіть сказати, що, очевидно, маючи якісь сумніви щодо власних заслуг, вони прагнуть щомиті бачити перед собою їхній втілений образ. Їхня марнославність має всі ознаки не лише пожадливості, а й тривожного неспокою та заздрості. Постійно вимагаючи всього, вона натомість не дає нічого. Вона водночас і свариться, і випрошує милостиню.

Ось я кажу якомусь американцеві, що його країна чудова; він відповідає: «Це правда, іншої такої на світі немає!» Я захоплююся свободою, якою тішаться громадяни цієї країни, і він відповідає: «Свобода — це найкоштовніший дар! Але мало на світі народів, гідних цього дару». Я відзначаю чистоту звичаїв, які панують у Сполучених Штатах, а він на це мовить: «Гадаю, всякий іноземець, що звик до розбещеності, поширеної серед інших народів, має дивуватися з наших звичаїв». Врешті-решт я лишаю його на самоті з його уявленнями; проте він знову й знову до мене повертається і не зоставляє мене, поки не змусить повторити все від самого початку. Важко уявити собі нестерпніший та багатослівніший вияв патріотизму. Він утомлює навіть тих, хто з пошаною до нього ставиться *.

Щось зовсім інше ми бачимо у англійців. Англієць спокійно тішиться всіма реальними або уявними перевагами, що їх, на його думку, має його країна. Не даруючи нічого іншим націям, він водночас нічого не вимагає й для власної. Його анітрохи не зворушує ні хвала, ні хула іноземців. Перед лицем усього світу він зберігає стриманість, повну зневаги та небажання взагалі про нього знати. Його погорда не потребує додаткового підживлення, бувши вкрай самодостатньою.

Дивовижним є те, що два народи, які так недавно постали з єдиної основи та єдиного кореня, настільки протилежні одне одному за способом відчувати і промовляти.

В аристократичних країнах вельможі мають величезні привілеї, що на них ґрунтується їхня погорда, і не прагнуть користатися з переваг, які з ними пов’язані. Ці привілеї ними успадковуються, і вони до певної міри розглядають їх як частину самих себе або, щонайменше, як природне право, що належить їм особисто. Отже, вони мають нічим не затьмарене відчуття власної вищості; вони й не думають хизуватися своїми прерогативами, що їх кожен бачить і ніхто не заперечує. Нічого дивного в цьому для них нема, отже, й говорити тут нема про що. Вони лишаються непорушні посеред своєї величі та самоти, впевнені в тому, що перебувають на видноті, без жодних зусиль явити себе іншим людям, а також у тому, що ніхто не спробує змусити їх своє місце покинути. /502/

Коли аристократія панує в суспільному житті, національна гордість природно набуває форми врівноваженого, байдужого до всього і вивищеного почуття, прояви якого наслідують усі інші суспільні верстви нації.

Коли ж, навпаки, відмінності між умовами існування різних людей незначні, найменші переваги набувають великого значення. Оскільки кожен бачить навколо себе безліч людей, охоплених подібними або аналогічними прагненнями, його почуття природної гордості стає вимогливим і ревнивим; воно чіпляється за найменші дрібниці і рішуче їх захищає.

За часів демократії, коли умови існування людей часто зазнають змін, люди майже завжди мають лише нещодавно надбані переваги; цим пояснюється те, що вони відчувають велику втіху від демонстрації цих переваг, переконуючи і себе, і всіх інших у тому, що ці переваги справді дають їм велику насолоду; оскільки ж вони щомиті можуть їх позбутися, їм притаманне постійне почуття тривоги; отже, вони постійно змушують себе показувати всім іншим, що вони їх не втратили. Люди, які живуть у демократичному суспільстві, люблять свою країну так само, як люблять себе самих, переносячи свої марнославні звички на почуття національної гордості.

Ця тривожна, невгамовна гординя демократичних народів такою мірою зумовлена рівністю та нестабільністю умов існування, що навіть представники найвельможнішої аристократії виявляють ті ж самі пристрасті, коли якийсь навіть не дуже істотний аспект їхнього існування втрачає свою беззастережну тривкість.

Аристократична верства завжди різко відрізняється від усіх інших верств за обсягом та незмінністю своїх прерогатив; проте часом буває так, що деякі її представники майже нічим не відрізняються між собою, крім якихось дрібних і зникомих переваг, що їх вони можуть мало не щодня втрачати або набувати.

Ми бачили, як представники потужної аристократії, зібравшись у столиці або при королівському дворі, затято сперечалися про пусті привілеї, що залежать від примх моди або від волі сюзерена. В цьому випадку вони виявляли таку саму дитячу заздрість, яка властива людям, що живуть у демократичному суспільстві, те саме палке бажання здобувати найнезначніші вигоди та переваги, що їх заперечують рівні їм люди, і ту саму потребу демонструвати всьому загалові те, чим вони тішаться та пишаються.

Якби придворці будь-коли дістали хоч якесь уявлення про почуття національної гордості, я не сумніваюсь, що воно проявлялося б у них у той самий спосіб, що й у демократичних народів. /503/

Розділ XVII

ЧОМУ СУСПІЛЬНЕ ЖИТТЯ СПОЛУЧЕНИХ ШТАТІВ ВОДНОЧАС І ТРИВОЖНЕ, І МОНОТОННО-ОДНОМАНІТНЕ

Здається, ніщо не може такою мірою збуджувати та підтримувати людську цікавість, як зовнішні прояви життя у Сполучених Штатах. Статки, ідеї, закони тут зазнають невпинних змін. Можна навіть сказати, що сама непорушна природа тут приводиться в рух; таких змін вона зазнає щодня завдяки зусиллям людських рук.

Та разом з тим загальний вигляд цього неспокійного і збудженого суспільства з часом починає здаватися одноманітним, і той, хто трохи довше споглядає цю картину, відчуває нудьгу.

В аристократичних народів кожна людина загалом перебуває у власній сфері взаємин; проте люди на диво несхожі між собою; їхні пристрасті, думки та смаки за суттю своєю істотно різняться. В такому суспільстві ніщо не рухається, але все відмінне.

Навпаки, в демократичних суспільствах усі люди схожі одне на одного, і їхні вчинки також приблизно однакові. Це правда, що всі вони так чи інакше підвладні постійній і суворій грі випадку; проте, оскільки і їхні успіхи, і їхні падіння весь час повторюються, драма лишається та сама, і тільки актори змінюються. Зовнішній вигляд американського суспільства неспокійний, тому що люди та обставини тут невпинно зазнають змін, та водночас він і монотонно-одноманітний, тому що всі вони змінюються на один кшталт.

Люди, які живуть за демократичних часів, мають багато пристрастей; проте більшість їхніх пристрастей врешті-решт закінчуються жагою збагачення або ж є прямими її похідними. Це пояснюється не змалінням їхніх душ, а реальним зростанням значення грошей.

Коли громадяни в масі своїй незалежні й байдужі одне до одного, кожен з них може одержати допомогу з боку інших людей, лише заплативши за неї; це безмежно розширює сферу вжитку багатства і збільшує їхню суспільну цінність.

Зі зникненням престижу, пов’язаного з давніми поняттями, люди вже не відрізняються або майже не відрізняються за своїм походженням, становищем і фахом; навряд чи лишається щось, крім грошей, що могло б витворити зриму різницю між людьми і піднести ту або іншу людину над загальним рівнем. Відмінності, що їх породжують багатства, зростають у міру зменшення та зникнення усіх інших.

В аристократичних народів гроші є запорукою задоволення лише незначної частки з усієї множини розмаїтих бажань; за демократії здається, що завдяки грошам усе стає досяжним.

Отже, найчастіше ми бачимо, що любов до багатства є найголовнішим або додатковим мотивом, який визначає вчинки американців; це надає всім їхнім пристрастям рис родової подібності і невдовзі робить загальну картину їхнього життя стомливою для того, хто її спостерігає.

Це вічне повторення однієї й тієї ж пристрасті стає монотонно одноманітним; такими ж є і конкретні способи задоволення цієї пристрасті.

В такому законодавчо сформованому, мирному демократичному суспільстві, взірець якого являють Сполучені Штати, де люди не можуть збагачуватися ні на /504/ війні, ні на державній службі, ні за допомогою політичних конфіскацій, любов до багатства переважно спонукає їх до виробничої діяльності. А в царині виробництва, хоч вона й призводить нерідко до великого безладу та великих нещасть, не можна досягти успіху інакше, аніж за допомогою надзвичайно впорядкованих навичок та цілої послідовності дрібних одноманітних операцій. Чим потужніша названа пристрасть, тим реґламентованіші узвичаєння і тим одноманітніші людські дії. Можна сказати, що сама нестримність бажань американців робить їх такими пунктуальними й методичними людьми. Вона збурює їхні душі, але впорядковує їхнє життя.

Те, що я сказав про американців, рівною мірою стосується майже всіх інших людей нашого часу. Людський рід втрачає розмаїття своїх різновидів; в усіх закутках світу дістає свій вияв один і той самий спосіб діянь, думок і почуттів. Це пояснюється не лише тим, що всі народи стали більше спілкуватися між собою й більше наслідувати одне одного, а й тому, що в кожній країні люди, дедалі послідовніше відмовляючись від тих особливих почуттів та уявлень, які визначалися їхньою кастовою, фаховою або родинною належністю, разом з тим наближаються до природного стану людської природи, яка за суттю своєю скрізь однакова. Отже, вони стають подібні одне до одного, хоч і не шляхом наслідування. Вони схожі на мандрівників, що блукають великим лісом, усі стежки якого провадять в одне й те саме місце. Якщо всі водночас помічають названу центральну точку, вони непомітно зближуються, хоч не шукали, не бачать і не знають одне одного; з яким же подивом вони всі зустрінуться в одному місці! Всі ті народи, які обирають за предмет своїх студій та наслідувань не ту або іншу людину, а людину як таку, врешті-решт прийдуть до одних і тих самих узвичаєнь, наче згадані мандрівники на лісовій галявині. /505/

Розділ XVIII

ПРО ПОНЯТТЯ ЧЕСТІ У СПОЛУЧЕНИХ ШТАТАХ ТА В ІНШИХ ДЕМОКРАТИЧНИХ СУСПІЛЬСТВАХ ¹

Здається, люди користуються абсолютно різними методами оцінки дій інших людей: або вони оцінюють їх відповідно до простих уявлень про справедливість і несправедливість, поширених у всьому світі, або ж розглядають їх за допомогою вкрай специфічних понять, які належать лише певній країні та певному часові. Часто трапляється так, що ці вимоги зовсім різні; інколи вони протидіють одна одній; проте ніколи повністю не збігаються і не можуть одна одну скасувати.

За часів своєї найвищої могутності кодекс честі більшою мірою панує над волею людей, аніж над їхньою вірою, і люди, хоч і улягають йому без вагань або нарікань, все ж інстинктивно й неясно відчувають, — і це відчуття несхибне, — що існує загальніший, давніший і святіший закон, що йому вони інколи не коряться, і все ж незмінно про нього пам’ятають. Існують вчинки, які водночас вважалися і почесними, і безчесними. Інколи саме так розглядалася відмова від дуелі.

¹ Слово «честь» французькою мовою не завжди вживається в одному сенсі. 1. Передусім воно означає пошану, славу, повагу, що їх людина здобуває серед подібних до себе: саме в цьому сенсі кажуть: «удостоєний честі». 2. «Честь» означає також сукупність правил, за допомогою яких можна здобути пошану, славу, повагу. Саме це мають на увазі, коли кажуть: «ця людина незмінно вірна законам честі» або ж «він погрішив проти честі». При написанні цього розділу я постійно вживав слово «честь» у цьому останньому розумінні.

Я думаю, що ці явища можна пояснити інакше, аніж капризом певних індивідуумів і певних народів, хоч досі їх саме так пояснювали.

Людський рід відчуває постійні загальні потреби, які породжують моральні закони, недотримання яких усі люди природно за всіх часів і повсюди пов’язували з ідеями провини й ганьби. Вислів «чинити зло» означає ухиляння від цих законів, «чинити добро» — підпорядкування їм.

Разом з тим у надрах величезної людської спільноти склалися менші утворення, що дістали назву народів, а всередині цих останніх сформувалися інші, ще менші спільноти, що їх стали називати верствами або кастами.

Кожна з цих спільнот являє собою щось на кшталт певного різновиду роду людського; і, хоч вона за суттю своєю не відрізняється від усіх інших людей, її представники тримаються дещо осторонь від інших і відчувають певні, лише їм притаманні потреби. Саме ці особливі потреби в деяких країнах визначають характерне сприйняття людських вчинків та оцінок, які з ними пов’язані.

Загальний і незмінний інтерес людського роду вимагає того, щоб люди не вбивали одне одного; проте може статися так, що тимчасовий особистий інтерес якого-небудь народу або суспільної верстви в певних випадках не лише виправдовує, а й навіть пошановує пролиття крові.

Кодекс честі — це не що інше, як зведення окремих правил, що визначаються конкретною суспільною ситуацією; за допомогою цих правил той чи інший народ або суспільна верства висловлює своє неприйняття або хвалу.

Нема нічого безпліднішого для людського роду, аніж абстрактна ідея. Тому я поспішаю звернутися до фактів. Приклад правитиме за пояснення для моєї думки.

Я оберу чи не найнезвичайнішу концепцію честі, яка будь-коли існувала на світі, а проте ми чи не найкраще з нею обізнані: це кодекс аристократичної /506/ честі, породжений у надрах феодального суспільства. Я поясню його за допомогою того, що було сказано вище, а сказане вище, в свою чергу, поясню за допомогою цього кодексу.

Я не маю на меті дошукуватись тут, коли і як виникла середньовічна аристократія, чому таке глибоке провалля залягло між нею і рештою нації, на чому була заснована і завдяки чому зміцніла її влада. Я розглядаю її як реальність і намагаюся зрозуміти, чому вона трактувала та оцінювала більшість людських вчинків так своєрідно.

Передусім мене вражає те, що у феодальному світі вчинки не оцінювалися лише позитивно або неґативно з погляду їхньої внутрішньої сутності, а інколи сприймалися лише з урахуванням того, хто саме був дійовою особою або ж об’єктом дії; такий підхід відкидається сумлінням усього людського роду. Отже, певні вчинки, які не кидали тіні на просту людину, вважалися безчесними для дворянина; оцінка інших дій змінювалася залежно від того, хто був потерпілою стороною, — аристократ чи людина з інших суспільних верств.

Коли ці відмінності підходів лише зароджувались, дворянство являло собою осібну групу, відокремлену від народу, що над ним воно панувало, усамітнившись на недосяжних висотах. Щоб зберегти своє особливе суспільне становище, яке було головною його силою, дворянство потребувало не лише політичних привілеїв: необхідно було також витворити власні уявлення про чесноти та пороки.

Те, що ті або інші чесноти чи пороки були більше властиві дворянам, аніж простим людям, що ті або інші вчинки стосовно вільного селянина не були злочином, але каралися, коли були спрямовані проти вельможної людини, — все це нерідко мало досить довільний характер; однак те, що честь або безчестя, притаманні вчинкам людини, оцінювались залежно від її суспільного становища, було вже прямим наслідком самого устрою аристократичного суспільства. Це спостерігалося в усіх країнах, які мали свою аристократію. Поки в суспільстві лишається хоч один із пережитків її панування, ці дивні забобони в ньому зберігаються: так, спокусивши дівчину-неґритянку, американець навряд чи зіпсує собі репутацію, тоді як одруження з нею заплямує його честь.

У певних випадках феодальна честь передбачала обов’язкову помсту і таврувала ганьбою людину, яка дарувала образу; в інших випадках вона владно велить людям опанувати свої почуття, забуваючи навіть про себе самих. У цьому кодексі честі не було жодних законів чи понять про людяність та доброту, проте вславлялася щедрість; душевна широта в ньому ставилася вище від доброчинності; він дозволяв людям збагачуватись, але не завдяки праці, а на війні чи граючи в азартні ігри; великі злочини вважалися меншим злом, аніж дрібні крутійства. Захланність засуджувалася не так гостро, як скнарість, насильство нерідко схвалювалося, тоді як хитрощі та зрада незмінно були предметом осуду.

Ці химерні уявлення не були породжені самими тільки примхами їхніх творців.

Суспільна верства, що їй вдалося очолити всіх інших людей та піднестися над ними, верства, яка постійно докладає зусиль для того, щоб зберегти своє високе становище, повинна особливо шанувати ті чесноти, що провадять до величі й слави і можуть легко поєднуватися з погордою та любов’ю до влади. Ця верства не боїться ламати усталені людські уявлення, щоб поставити ці чесноти вище від усіх інших. Можна навіть припускати, що ця верства охоче підносить окремі пороки, позначені блиском та зухвалістю, вище від мирних і скромних чеснот. У цьому вона до певної міри обмежена власним реальним становищем.

На чолі всіх чеснот і на місце багатьох із них дворяни середньовічних часів ставили військову доблесть. /507/

Це досить дивне уявлення знов-таки було неминучим породженням такого ж дивного суспільного устрою.

Феодальна аристократія була витворена війною і для війни; свою владу вона здобула і утримувала за допомогою зброї; отже, для неї не було нічого важливішого від військової доблесті; природно, що відвагу вона ставила вище від усього іншого. Таким чином, усе, що сприяло зовнішнім проявам цієї доблесті та відваги, навіть всупереч розумові та людяності, схвалювалось, а то й диктувалося нею. Людська фантазія якось виявлялася лише в окремих неістотних подробицях.

Звичай, відповідно до якого людина, що дістала ляпас, повинна була, сприйнявши це як найтяжчу образу, вбити на двобої того, хто її легко вдарив, певна річ, був витворений грою випадку; але правило, згідно з яким дворянин просто-таки не міг спокійно стерпіти образу і вважався б укритим ганьбою, якби дозволив без бою себе вдарити, прямо випливало з самих принципів та потреб військової аристократії.

Отже, до певної міри справедливим було б сказати, що правила честі мали в чомусь довільний характер; проте їхня довільність звичайно була обмежена певними необхідними рамками. Це зведення окремих правил, що його наші батьки називали кодексом честі, втім, видається мені таким далеким від довільно витворених закономірностей, що я легко міг би пояснити найхимерніші і найменш послідовні з його приписів їхнім зв’язком із небагатьма тривкими й незмінними потребами феодальних суспільств.

Розглянувши дію правил феодальної честі в політичній царині, я так само легко можу пояснити їхні конкретні застосування.

Суспільний устрій та політичні інститути середньовічної епохи були такими, що державна влада ніколи прямо не панувала над громадянами. В їхніх очах її, сказати б, зовсім не існувало; кожен знав лише якусь певну людину, що їй був зобов’язаний коритися. Через цю людину він, сам того не усвідомлюючи, був пов’язаний з усіма іншими людьми. У феодальних суспільствах, таким чином, весь суспільний лад тримався на почутті вірності особі того або іншого сеньйора. Зі зникненням цього почуття відразу ж запановувала анархія.

Отже, представники аристократії щодня відчували всю вагу почуття вірності своєму політичному вождю, оскільки кожен з них був водночас і сеньйором, і васалом, а відтак повинен був і володарити, і підкорятися.

Лишатися вірним своєму сеньйорові, в разі потреби жертвувати собою заради нього, ділити з ним і успіхи, і поразки, допомагати йому в усіх його починаннях, хоч би які вони були, — ось найголовніші приписи кодексу феодальної честі в політичній сфері. Зрада васала засуджувалася громадською думкою з надзвичайною суворістю. Для позначення цього поняття було винайдено особливо дошкульне слово: віроломство.

Навпаки, за середніх віків можна виявити лише вкрай нечисленні сліди тієї пристрасті, яка визначала життя античних суспільств. Я маю на увазі патріотизм. Саме ж слово патріотизм не так давно з’явилося в нашій мові ¹.

¹ Слово «patrie» (вітчизна) французькі автори почали вживати лише з XVI століття.

Феодальні інститути заступили собою вітчизну від людських зорів; тим самим вони зробили любов до неї не такою необхідною. Вони змушували забути про націю, культивуючи пристрасну відданість окремій людині. Тому у феодальному кодексі честі ніколи не було суворого закону, який вимагав би вірності своїй країні.

Це не означає, ніби в серцях наших предків не було любові до батьківщини; але вона мала всі ознаки слабкого і неясного інстинктивного почуття, що /508/ почало міцнішати і усвідомлюватись у міру руйнування суспільних верств та централізації влади.

Це особливо добре видно, якщо звернути увагу на суперечливість тих суджень, що їх висловлюють народи Європи з приводу різних подій власної історії, відповідно до особливостей уявлень кожного з наступних поколінь. Так, з погляду своїх сучасників, конетабль де Бурбон вкрив себе ганьбою, піднявши зброю проти свого короля; з нашого ж погляду, його безчестя полягає в тому, що він воював проти своєї країни. Ми тавруємо його не менш пристрасно, аніж наші предки, але з інших причин.

Щоб пояснити свою думку, я взяв кодекс феодальної честі, оскільки його прикмети особливо виразні й добре відомі; я міг би обрати й інші приклади і прийшов би до тих самих висновків іншим шляхом.

Хоч ми менше знаємо про стародавніх римлян, аніж про наших предків, усе ж нам відомо, що у них існували особливі погляди на славу та на безчестя; ці погляди безпосередньо не випливали з їхніх загальних уявлень про добро і зло. Чимало людських учинків там розцінювалися по-різному, залежно від того, ким був той, хто їх здійснив: римський громадянин чи чужинець, вільна людина чи раб; певні пороки там вславлялися, а деякі чесноти ставилися вище від усіх інших.

«За тих часів, — пише Плутарх у життєписі Коріолана, — мужність у Римі шанувалася й цінувалася вище від усіх інших чеснот. Доказом цього є те, що мужню хоробрість там стали називати словом «virtus», яке разом з тим означає моральну чесноту, тим самим застосовуючи родове ім’я до окремої людської прикмети. В такий спосіб латиною про чесноту стали говорити як про мужність». Як не побачити в цьому виразу специфічних потреб цієї унікальної спільноти, яка була утворена задля завоювання світу?

Кожна нація може дати матеріал для аналогічних спостережень; адже, як я згадував про це вище, щоразу, коли люди об’єднуються в певну спільність, серед них одразу ж формується поняття честі, тобто прийнятна для них усіх сукупність уявлень про те, що гідне хвали, а що заслуговує осуду; і ці конкретні правила завжди є похідними від специфічних узвичаєнь та специфічних інтересів спільноти.

Це до певної міри стосується демократичного суспільства, як і всякого іншого. Підтвердження цьому ми знайдемо в американців  ¹.

¹ Я мовлю тут про американців, які живуть у тих штатах, де немає рабства. Лише вони можуть дати повну картину демократичного суспільства.

В американському суспільстві досі ще побутують деякі розрізнені уявлення, запозичені зі стародавнього європейського кодексу аристократичної честі. Ці традиційні уявлення дуже нечисленні; вони не мають глибокого коріння та не справляють істотного впливу. Це щось подібне до релігійного віровчення, що в нього вже ніхто не вірить, хоч окремі його храми ще збережено.

У надрах цих напівстертих понять про честь, у чомусь уже екзотичних, з’являються певні нові уявлення, а саме те, що нині можна було б назвати сучасним американським кодексом честі.

Я показав, як життя постійно змушує американців зосереджуватися в торговельній та промисловій царинах. Їхнє походження, суспільний лад, політичні інститути, саме місце їхнього проживання неминуче спрямовують їх саме в цей бік. Отже, за нашого часу вони являють собою спільноту, майже виключно промислову і торговельну; ця спільнота склалася в новій величезній країні, розробка ресурсів якої стала їхньою головною метою. Це найхарактерніша риса, що особливо відрізняє за наших днів американців від усіх інших народів. /509/

Отже, всі чесноти мирного життя, які здатні впорядковувати суспільне буття та сприяти торгівлі, повинні особливо шануватися цим народом; зневажання їх неминуче стало б причиною громадського осуду.

Навпаки, всі непогамовні вияви мужності та відваги, які приносять славу, але набагато частіше призводять до громадського неспокою, посідають порівняно другорядне місце в думках народу. Знехтувавши ними, можна зберегти повагу з боку своїх співгромадян, тоді як гонитва за ними може дати протилежні наслідки.

Американці класифікують людські пороки не менш своєрідно.

Серед людей існують певні схильності, гідні осуду з погляду здорового глузду та загальних уявлень людського роду, проте вони відповідають специфічним і нагальним потребам американської спільноти; отже, суспільство дуже неохоче їх засуджує, а інколи навіть схвалює; як приклад я назву любов до збагачення та другорядні схильності, які з неї випливають. Щоб розорати, засіяти і перетворити цей величезний безлюдний материк, що є їхнім володінням, американці повинні мати щоденне внутрішнє опертя у вигляді якоїсь потужної пристрасті; такою пристрастю могла стати лише любов до збагачення; отже, пристрасне жадання багатства в Америці аж ніяк не засуджується; більше того, це почуття стає предметом поваги, якщо тільки воно не переходить певних меж, встановлених суспільством. Американець називає шляхетною та почесною ту саму пристрасть, що її за середньовіччя наші предки вважали низотною захланністю; так само він назвав би сліпою і варварською люттю завойовницький запал та войовничий дух, який щодня провадив їх на поля нових бойовищ.

У Сполучених Штатах статки та багатства досить легко втрачаються та набуваються знову. Ця країна мало не безмежна і має невичерпні ресурси. Її народ, наділений усіма потребами та всіма апетитами організму, який зростає та розвивається, завжди бачить навколо більше благ, аніж спроможний охопити, хоч би яких зусиль докладав для цього. Для такого народу небезпека полягає не в розоренні декількох індивідуумів, які, втім, невдовзі знов дають собі раду, а в бездіяльності та апатії всіх інших людей. Сміливість промислового підприємництва — це найперша причина швидкого поступу народу, його сили та величі. Промислове виробництво для нього є чимось на кшталт великої лотереї, в якій невелика кількість людей щодня програє, однак держава завдяки їй невпинно збагачується; такий народ, отже, повинен прихильно ставитися до підприємницької сміливості у виробничій царині і високо її шанувати. При цьому всяке сміливе починання пов’язане з ризиком для статків тих, хто на нього зважується, а також для багатства тих, хто довірився одчайдушному підприємцеві. Американці, які відносять комерційну звагу до найвищих чеснот, у жодному випадку не повинні таврувати сміливців.

Внаслідок цього у Сполучених Штатах до невдахи-комерсанта люди ставляться з рідкісною поблажливістю: банкрутство не є для нього безчестям. Цим самим американці відрізняються не лише від європейських народів, а й від усіх торговельних націй наших днів; так само за своїм становищем та потребами вони не схожі на жодну з них.

В Америці з суворістю, незнаною в усьому іншому світі, ставляться до всіх тих пороків, які за своєю природою здатні скаламутити чистоту звичаїв і порушити міцність шлюбних зв’язків. Ця обставина, здавалося б, у дивний спосіб суперечить тій толерантності, яку американці виявляють в інших питаннях. Викликає подив те, що у одного й того самого народу співіснують такі м’які і такі суворі моральні приписи.

Втім, ці явища набагато більше пов’язані між собою, ніж можна було б уявити. У Сполучених Штатах громадська думка лише невеликою мірою стримує /510/ пристрасть до збагачення, яка сприяє розвиткові виробництва та процвітанню всієї нації; з особливою рішучістю вона засуджує ті моральні вади, які відволікають людський дух від пошуків добробуту та збагачення і порушують внутрішній лад у родині, такий необхідний для успішної ділової діяльності. Щоб здобути собі пошану інших громадян, американці змушені підкорятися всій множині усталених благопристойних узвичаєнь. Саме в цьому розумінні можна сказати, що вони вважають справою честі дотримуватися всіх цнот у своєму житті.

Уявлення про честь в Америці перебувають у повній згоді зі стародавнім європейським кодексом честі ось у якому пункті: мужність і там, і там стоїть на чолі всіх інших чеснот, і вона є для людини найбільшою з-поміж усіх моральних потреб; проте американці та європейці вкладають у поняття мужності досить-таки різний зміст.

У Сполучених Штатах невисоко цінують військову доблесть; краще відомий і більше шанований у цій країні той різновид мужності, який дає можливість людині зневажати лють розбуялого океану, аби якнайшвидше прибути до гавані, без нарікань переносити злигодні життя в пустелі, а також самоту, жорстокішу від усяких злигоднів; мужність, яка дає людині змогу майже незворушно пережити втрату багатств, набутих великою працею, і відразу ж змушує її докладати нових зусиль, аби нагромадити нові статки. Мужність названого ґатунку особливо необхідна для підтримки та процвітання американського суспільства, і тому в цьому суспільстві вона приносить особливу пошану та славу. Людина тут не може позбутися честі й поваги, якщо вона виказала брак такої мужності.

Я вбачаю ще одну, останню рису; вона допоможе остаточно вияскравити головну думку цього розділу.

В будь-якому демократичному суспільстві, подібному до суспільства Сполучених Штатів, де статки невеликі і ненадійні, всі люди працюють, і праця приносить людям усе. Останнє почало пов’язуватися з поняттям честі, бувши спрямоване проти дозвільного неробства.

Інколи мені доводилося зустрічати в Америці багатих молодих людей, за своїм душевним складом не схильних до трудових зусиль, що були, проте, змушені оволодіти якоюсь професією. Їхня природа, та й самі їхні статки дозволяли їм існувати, не працюючи; проте громадська думка рішуче їм це забороняла, і їй доводилося так чи інакше коритися. Навпаки, серед європейських націй, де аристократія досі ще бореться з потоком, який її змітає, я часто бачив людей, чиї потреби та схильності постійно спонукають їх до дії, але вони, однак, перебувають у стані повної бездіяльності, щоб не втратити поваги собі подібних, і воліють нудьгувати й бідувати, але не віддаватися праці.

Як не побачити в цих двох таких протилежних зобов’язаннях прояву двох різних закономірностей, кожна з яких, проте, породжена поняттям честі?

Те, що наші предки називали честю, насправді було лише однією з її форм. Вони надали родове ім’я честі тільки одному з її різновидів. Внаслідок цього за віків демократії кодекс честі відіграє ту саму роль, що й за часів панування аристократії. А проте неважко буде продемонструвати, що тут він постає в цілком відмінній подобі.

Зазнав змін не лише сам зміст його приписів, але, як ми невдовзі побачимо, істотно зменшилася їхня кількість та зникла чіткість їхніх формулювань; люди перестали коритися їм з такою ж неухильністю, як це було раніше.

Та або інша каста завжди перебуває в набагато складнішому та дражливішому становищі, аніж весь народ. На світі нема нічого винятковішого від тієї ситуації, коли маленький суспільний осередок, який постійно складається з одних /511/ і тих самих родин, як, наприклад, середньовічна аристократія, вважає своєю метою та обов’язком концентрацію та неподільне утримування у своїх руках, а також передачу в спадок традиційної освіти, багатства та влади.

Проте, чим винятковішим є становище тієї або іншої спільноти, тим численнішими стають її специфічні потреби, і тим більше зростає кількість правил, наявних в її кодексі честі, які відповідають згаданим потребам.

Отже, приписів честі завжди буде кількісно менше у того народу, який не знає розподілу на касти порівняно з усіма іншими народами. Якщо будь-коли постануть нації, у яких буде важко виявити навіть якісь сліди суспільних верств, кодекс честі у них буде обмежений невеликою кількістю приписів, і самі ці приписи дедалі більше наближатимуться до моральних законів, які прийняті всім людством.

У такий спосіб приписи кодексу честі у демократичної нації мають виявитися менш химерними і не такими численними порівняно з аристократичним суспільством.

Вони також повинні стати менш чіткими; це неминуче випливає з усього, що було сказано вище.

Коли специфічні правила честі не такі вже численні і не відзначаються глибокою своєрідністю, часто буває досить важко їх розрізнити.

Існують ще й інші причини.

За часів середньовіччя у аристократичних націй, незважаючи на постійну зміну ґенерацій, кожна родина лишалася безсмертною і завжди непорушною; не змінювалися ні ідеї, ні умови людського існування.

Отже, кожна людина за тих часів мала перед собою одні й ті самі предмети, що їх вона розглядала з однієї й тієї ж точки зору; її зір постійно досліджував їх до щонайменших подробиць і в довшій перспективі не міг не набути несхибної проникливості. З огляду на це люди, що жили за феодальних часів, відзначалися не лише тим, що їхній кодекс честі передбачав вкрай незвичні моральні уявлення, але також і тим, що кожне з цих уявлень було закарбоване в їхній свідомості в чіткій і точній формі.

Цього ніколи не може бути в такій країні, як Сполучені Штати, де всі громадяни перебувають у невпинному русі і де суспільство, саме щоденно перетворюючись, відмінює і свої уявлення, і свої потреби. В подібній країні люди, лише побіжно звертаючи увагу на правила честі, притаманні даному суспільству, рідко мають досить вільного часу, щоб уважно їх проаналізувати.

Проте навіть у цілком непорушному суспільстві було б досить важко чітко встановити значення слова «честь».

Оскільки за середніх віків кожна суспільна верства мала власне поняття про честь, одні й ті самі уявлення не могли бути притаманні великій кількості людей, що дозволило б дати чітке визначення цього поняття; крім того, всі ті, хто визнавав це поняття, займаючи в суспільстві незмінне і притаманне тільки їм становище, внаслідок цього були природним чином схильні до того, щоб доходити порозуміння стосовно приписів закону, створеного лише для них самих.

Таким чином, поняття честі набули досить-таки завершеної і ретельно викінченої форми кодексу, де все було передбачено та заздалегідь реґламентовано; цей кодекс являв собою набір твердо усталених та завжди очевидних норм людської поведінки. У такої демократичної нації, якою є американський народ, де всі суспільні ранґи перемішані і де суспільство в цілому являє собою єдину масу, що складається з аналогічних, але не цілком подібних елементів, ніколи не можна бути заздалегідь і повністю впевненим у тому, що дозволено, а що заборонено кодексом честі.

Певна річ, у надрах цього народу існують певні загальнонаціональні завдання, які породжують спільні уявлення стосовно честі; проте подібні колективні /512/ судження ніколи не постають у свідомості всіх громадян водночас, в один і той самий спосіб і з однаковою силою; закон честі існує, проте йому нерідко бракує тлумачів.

Ще заплутаніше становище буває в такій демократичній країні, як наша, де різні суспільні верстви, з яких складалося старе суспільство, досягли певного зближення між собою, але ще не встигли перемішатися і щоденно обмінюються між собою різними, а нерідко й просто-таки протилежними поняттями честі; де кожна людина, дослухаючись лише до веління власних примх, відкидає багато які з уявлень, успадкованих від своїх предків, але зберігає якусь їх частину; в такий спосіб посеред стількох вкрай довільних оцінок взагалі стає важко встановити якесь одне спільне для всіх правило. Внаслідок цього зникає всяка можливість сказати заздалегідь, які людські вчинки заслуговуватимуть поваги, а які, навпаки, осуду. Це недобрі часи, але вони недовго триватимуть.

У демократичних націй кодекс честі, не бувши достатньою мірою вироблений, неминуче виявляється менш потужним; адже надзвичайно важко з певністю і твердістю застосувати закон, який не є досить знаним і зрозумілим. Громадська думка, як природний і суверенний тлумач законів честі, виголошує свій вирок, як правило, з ваганням, якщо не бачить виразно, в який бік вона має схилитися, засуджуючи або похваляючи ті чи інші людські вчинки. Інколи ж буває й так, що громадська думка суперечить сама собі, тобто розділяється на протилежні точки зору; часто вона не втручається в те, що відбувається, і виявляє незворушність.

Відносна слабкість законів честі в демократичних суспільствах пояснюється також кількома іншими причинами.

В аристократичних країнах одні й ті самі поняття про честь завжди приймаються лише якимсь певним колом людей, нерідко досить замкненим і, як правило, відокремленим від усіх інших собі подібних. Отже, поняття про честь у свідомості цих людей легко перемішуються з уявленням про те, чим вони вирізняються з-поміж ширшого загалу. Честь починає сприйматися ними як визначальна риса їхнього суспільного обличчя; вони застосовують різні правила її кодексу, вкладаючи в це весь пал своєї особистої зацікавленості, і виявляють, якщо можна так висловитись, свою пристрасність у бажанні їм підкорятися.

Ця істина дістає свій ясний вираз, коли читаєш зведення середньовічних постанов звичаєвого права, а саме тих статей, які стосуються судових двобоїв. Там ми бачимо, що дворяни, вирішуючи свої суперечки, були змушені вдаватися до списа та меча, тоді як вілани билися на палицях, «з огляду на те, — як сказано в записі звичаєвого права, — що вілани не мають честі». Це не означало, як це можна уявити сьогодні, ніби ці люди були предметом зневаги; йшлося лише про те, що їхні вчинки оцінювалися за іншими нормами та критеріями, аніж дії аристократів.

Що найбільше дивує з першого погляду, так це ось яка закономірність: за часів неподільного панування кодексу аристократичної честі його приписи в цілому виявляються досить дивними, настільки, що може здатися, ніби беззаперечне їх дотримання прямо пов’язане з тим, наскільки вони відходять від вимог здорового глузду; з цього інколи випливав висновок про те, що сила честі часто зумовлювалася саме екстравагантністю її законів.

Насправді ж обидва ці явища мають одне й те саме походження; проте вони не є похідними одне від одного.

Химерність правил честі перебуває у прямій залежності від того, наскільки вони виражають специфічні потреби, що їх відчуває найвужче коло людей; їхня могутність пояснюється тим, що вони виражають потреби саме цього осередку. /513/ Отже, вплив правил честі не визначається їхньою химерністю, а, навпаки, їхня химерність та їхній могутній вплив зумовлені однією й тією самою причиною. Я зроблю ще одне зауваження.

В аристократичних народів суспільні ранґи та звання істотно відрізняються, але всі вони чітко визначені; кожен у своїй царині посідає місце, що його він не може покинути, і його життя точиться серед інших людей, які в той же самий спосіб прив’язані до свого місця та становища. У таких націй ніхто не може сподіватися лишитись непомітним або ж цього боятися; неможливо зустріти людину на такому низькому суспільному щаблі, щоб вона стала зовсім непомітною і внаслідок цього могла уникнути осуду або хваління.

Навпаки, в демократичних державах, де всі громадяни змішані в одну єдину юрбу, що перебуває в невпинному русі, громадська думка не має до чого причепитися; те, що становить для неї інтерес, щомиті зникає і вислизає від неї. Застосування кодексу честі за такої ситуації, отже, завжди буде менш вимогливим і настійним; адже поняття честі є діловим лише тоді, коли привертає до себе увагу широкої публіки, і тим самим відрізняється від звичайної чесноти, яка існує сама по собі і задовольняється свідоцтвом своєї ваги.

Якщо читач добре збагнув усе, що було сказано вище, він повинен був зрозуміти, що між нерівністю умов існування і тим, що ми називаємо честю, існує тісний і неминучий взаємозв’язок, який, якщо я не помиляюся, ще ніколи не був виразно окреслений. Отже, я маю зробити ще одне, останнє зусилля, аби краще висвітлити цей взаємозв’язок.

Нація здійснює самовизначення як осібна складова частина людського роду. Незалежно від деяких загальних потреб, притаманних усім людям, вона має також і свої власні інтереси та особливі потреби. Одразу ж у надрах цієї нації формуються певні уявлення стосовно того, що гідне осуду або схвалення, характерні для цієї спільноти, і громадяни називають їх кодексом честі.

У надрах даної нації витворюється певна каста, яка, в свою чергу відділившись від усіх інших суспільних верств, набуває особливих потреб, а вони, в свою чергу, породжують специфічні уявлення. Кодекс честі цієї касти, химерно поєднуючи своєрідні поняття нації та більш специфічні уявлення касти, віддалятиметься, наскільки це можна уявити, від простих і загальних людських понять. Ми досягли найвищої точки, а тепер повернімося назад.

Ранґи та стани перемішуються, привілеї скасовано. Люди, з яких складається нація, знову стають рівними і подібними одне до одного, їхні потреби стають подібними, і стає помітне поступове зникнення всіх тих особливих уявлень, що їх кожна каста називала правилами честі; кодекс честі стає похідним лише від специфічних потреб нації: він втілює її індивідуальність серед інших народів.

Якби, нарешті, нам було дозволено припустити, що всі нації врешті-решт змішаються і що всі народи світу досягнуть такого стану, коли всі вони матимуть одні й ті самі потреби та інтереси, вже не відрізняючись одне від одного якими-небудь характерними рисами та особливостями, люди повністю відмовилися б від звички надавати своїм вчинкам умовної значущості; всі люди оцінювали б їх в однаковий спосіб; загальні потреби людства, що їх сумління та розум диктують кожній людині, стали б найзагальнішою спільною мірою та критерієм. Тоді у світі збереглися б лише найзагальніші і найпростіші поняття про добро і зло, що з ними були б природно і неминуче пов’язані ідеї схвалення або осуду.

Отже, щоб за допомогою однієї-єдиної формули викласти свою думку в цілому, скажу: саме нерівність і несхожість людей між собою зумовлює появу кодексу честі, його вплив стає меншим у міру того, як стираються ці відмінності, і він зникає разом з ними. /514/

Розділ XIX

ЧОМУ В СПОЛУЧЕНИХ ШТАТАХ ТАК БАГАТО ЧЕСТОЛЮБНИХ ЛЮДЕЙ І ТАК МАЛО СПРАВЖНЬОГО ЧЕСТОЛЮБСТВА

Найперше, що вражає у Сполучених Штатах, це незліченна кількість людей, які прагнуть змінити своє суспільне становище; і друге, це брак великих амбіцій, що є дуже помітним посеред цього справді найбільшого осередку всесвітнього руху честолюбств. Немає американця, який не був би повен бажання піднятися по суспільних щаблях; проте ми, як правило, не бачимо нікого, хто плекав би завеликі надії і замірявся надто високо. Всі прагнуть невпинно здобувати нові статки, репутацію, владу; проте мало хто намагається діяти по-справжньому масштабно. Спочатку це може здатися дивним, оскільки ні звичаї, ні закони Америки не виказують нічого такого, що обмежувало б бажання американців і перешкоджало їм у різний бік спрямовувати свої зусилля.

Очевидно, досить непросто пояснити цей дивний стан речей рівністю умов людського існування; адже в саму мить встановлення поміж нами цієї рівності вона одразу ж призводить до розквіту мало не безмежного честолюбства. А проте я переконаний, що причину всього сказаного вище треба шукати передусім у суспільному устрої та в демократичних звичаях американців.

Всяка революція призводить до зростання людського честолюбства. Це особливо характерно для революції, яка має на меті повалення аристократії.

Коли давні перегороди, які відділяли юрбу від слави та влади, раптом виявляються поваленими, починається загальний і невтримний рух угору, до здавна жаданих вершин величі, що ними, нарешті, з’являється нагода насолодитися. В цей період первісного збудження від тріумфальної перемоги ніщо не здається людям неможливим. Не лише людські бажання при цьому ніби не мають меж, а й можливість їх задоволення видається їм мало не безкрайньою. Посеред цього всеохопного і швидкого оновлення звичаїв та законів, посеред цього загального сум’яття, в яке втягнуті всі люди і всі закони, громадяни високо підносяться і падають вниз із нечуваною стрімкістю, а влада так швидко переходить з рук до рук, що ніхто не має втрачати надії в свою чергу її доступитися.

Втім, до того ж слід пам’ятати, що люди, які знищують аристократичний устрій, тривалий час жили згідно з його законами; вони бачили аристократію в усьому її розкішному блиску і, самі того не усвідомлюючи, пройнялися породженими нею ідеями та почуттями. Отже, в той час як аристократія зникає, її дух ще витає над загалом, і люди ще довго зберігають її інстинкти після перемоги над нею самою.

Отже, честолюбні прагнення бувають досить великими, поки триває демократична революція; вони лишатимуться такими ще певний час після її завершення.

З пам’яті людей не швидко стираються спогади про ті надзвичайні події, свідками яких вони були. Пристрасті, що їх пробудила революція, аж ніяк не зникають разом із нею. Відчуття нестабільності зберігається також і після встановлення тривкого суспільного ладу. Ідея про можливість легкого успіху переживає ті дивні примхи долі, які її породжували. Людські бажання лишаються надзвичайно далекосяжними, хоч можливості їх задоволення щодня стають меншими. Прагнення мати великі статки та багатства продовжують жити в /515/ людських умах, незважаючи на те що надмірні багатства стають рідкістю і повсюди спостерігається розростання нездалих і нічим не обґрунтованих амбіцій, що потаємним та безплідним вогнем палять серця тих, хто їх плекає.

А проте поступово стираються останні сліди боротьби; залишки аристократії остаточно зникають. Забуваються ті великі події, що ними супроводжувалося падіння аристократії; після війни настає мир, і влада порядку відроджується в надрах нового світу; людські бажання починають знову співвідноситися з реальними можливостями; встановлюються взаємозв’язки поміж потребами, думками та почуттями: люди стають більш-менш рівними; демократичне суспільство набуває, нарешті, тривких підвалин.

Якщо ми спробуємо поглянути на демократичний народ, який досяг стабільного та узвичаєного стану, то він явить нашому зорові видовище, аж ніяк не схоже на те, яке ми щойно бачили, і ми легко зможемо виявити, що честолюбство, яке посилюється в міру вирівнювання умов існування, втрачає цю свою властивість, коли вони стають рівними.

Коли великі статки подрібнюються, а наука набуває достатнього поширення, жодна людина не виявляється цілком позбавленою освіти й майна; коли класові привілеї, а також класова нездалість у суспільстві скасовані, коли люди назавжди позбулися пут, які їх утримували в непорушному стані, ідея проґресу сприймається розумом кожного; бажання вивищитися народжується водночас в усіх серцях; кожна людина хоче покинути своє попереднє місце. Амбітна честолюбність стає загальнопоширеною пристрастю.

Проте, якщо рівність умов існування дає всім громадянам певні можливості, вона водночас перешкоджає кожному з них володіти занадто значними засобами; це останнє неминуче змушує їх обмежувати власні бажання занадто вузькими рамками. Отже, у демократичних народів честолюбству притаманні пристрасні і постійні вияви, проте звичайно воно не заміряється занадто високо; і людське життя найчастіше минає, позначене палким прагненням досягти невеликих, цілком реальних цілей.

Людей, які живуть у демократичному суспільстві, від великих і честолюбних задумів відвертають не так малі розміри їхніх статків, як ті надмірні зусилля, що їх вони докладають, аби ці статки збільшити. Вони спрямовують усі сили своєї душі на осягнення пересічних цілей; і це з неминучістю обмежує їхній овид і зменшує обсяг їхніх можливостей. Вони могли б, маючи менше статків, зберігати свою велич.

Невелика кількість багатих громадян демократичного суспільства не являє собою винятку з цього правила. Людина, яка поступово підноситься, здобуваючи багатство і владу, впродовж цієї невпинної праці набуває звичок обачності та повздержливості, що їх вона згодом не може позбутися. Душу, на відміну від мурованої споруди, неможливо поступово розбудовувати.

Аналогічне спостереження так само стосується й синів такої людини. Це правда, що вони від самого народження належать до вищих суспільних верств, а проте їхні батьки жили скромно; сини зростали в атмосфері почуттів та думок, що від них їм пізніше буває досить непросто звільнитися; можна легко припустити, що вони мають водночас успадкувати і схильності та інстинкти свого батька, і його статки.

Навпаки, часом буває так, що найбідніший нащадок потужного аристократичного роду плекає найдалекосяжніші амбіції, тому що традиційні уявлення людей його типу та загальний дух його касти ще утримують його певний час на тому рівні, який реально перевищує його статки.

Люди, що живуть за демократичних часів, не дуже захоплюються великими й честолюбними задумами ще й тому, що вони чудово розуміють, скільки часу /516/ спливе, перше ніж вони матимуть змогу взятися за їхнє здійснення. «Велика перевага шляхетного походження, — сказав Паскаль, — полягає в тому, що вісімнадцяти- або двадцятирічна людина посідає таке становище, якого інший може доступитися лише в п’ятдесят; це легкий виграш завбільшки з тридцять років».

Ось цих тридцяти років звичайно й бракує честолюбним людям в умовах демократії. Рівність, яка дає кожному можливість усього досягти, перешкоджає швидкому піднесенню людей.

У демократичному суспільстві подібно до всякого іншого можна нагромадити лише певну обмежену кількість великих статків; оскільки ж шляхи, які до них провадять, відкриті абсолютно для кожного громадянина, поступ усіх людей у цілому з неминучістю сповільнюється. Оскільки ж претенденти здаються більш-менш подібними між собою, а зробити поміж ними вибір важко, не порушуючи при цьому принципу рівності, який є найвищим законом демократичних суспільств, найперше, що спадає на думку, це примусити їх усіх крокувати нога в ногу і піддати їх випробуванням.

Отже, в міру того як люди набувають дедалі більшої подібності одне до одного, а принцип рівності дедалі глибше і природніше проймає звичаї та суспільні інститути, правила просування соціальними щаблями стають дедалі жорсткіші, а саме просування сповільнюється; стає дедалі важче швидко досягти певного ступеня в суспільстві.

З ненависті до привілеїв, а також через складнощі вибору найдостойніших, суспільство буває змушене піддавати всіх людей, незалежно від їхніх особливостей, низці одних і тих самих випробувань, а також накидати їм усім безліч дрібних попередніх обов’язків, що на них марнується їхня молодість, а уява згасає; внаслідок цього вони втрачають всяку надію будь-коли повністю скористатися з давно омріяних благ; коли ж вони врешті-решт здобувають можливість здійснити якісь небуденні справи, вони вже втрачають до них всякий смак.

У Китаї, де рівність умов людського існування є традиційно усталеною нормою, людина переходить з одного суспільного щабля на інший лише після того, як пройде належний іспит. Подібні іспити мають місце на кожному кроці її службового просування, і ця ідея так глибоко увійшла в самісіньку суть їхніх звичаїв та уявлень, що, пригадую, в одному з прочитаних мною китайських романів герой після численних поневірянь, нарешті, здобуває прихильність своєї дами, успішно склавши іспит. У такій атмосфері великим честолюбним задумам важко дихається.

Те, що я кажу про політику, зарівно стосується й інших царин; рівність скрізь і всюди дає одні й ті самі наслідки; там, де закони не стримують і не реґулюють людського руху, і те, і друге досягається завдяки конкуренції: цього виявляється задосить.

З огляду на це в демократичному суспільстві, яке має міцні підвалини, рідко можна спостерігати блискучі й швидкі кар’єри; вони являють собою радше виняток із загального правила. Саме їхня винятковість змушує забувати про те, наскільки вони нечисленні.

Люди, які живуть у демократичному суспільстві, врешті-решт доходять розуміння всіх цих істин; у довшій перспективі вони усвідомлюють, що законодавець відкриває перед ними необмежене поле діяльності, на якому всі можуть легко зробити декілька кроків, але ніхто не може сподіватися швидко його пройти. Поміж собою та кінцевою метою своїх пожадань вони вбачають безліч маленьких проміжних перепон, що їх доводиться поволі долати; така перспектива, заздалегідь втомлюючи, відвертає їх від честолюбних планів. Отже, вони відмовляються від своїх віддалених і сумнівних сподівань, воліючи шукати не /517/ таких високих і приступніших насолод. Закон нічим не обмежує їхніх обріїв, але вони самохіть їх звужують.

Вище я сказав, що великі честолюбці за віків демократії зустрічаються рідше, ніж за аристократичних часів; до цього ще додам, що коли вони, попри названі природні перепони, все ж народжуються, їхні амбіції мають зовсім іншу подобу.

В аристократичному суспільстві перед честолюбними людьми часто лежить відкрита путь; проте її межі твердо встановлені. В демократичних країнах дана царина, як правило, вузька; але досить буває її перейти, щоб їхня діяльність уже не мала обмежень. Оскільки окремі люди тут позбавлені великих можливостей, відокремлені одні від одних і перебувають у постійному русі, оскільки прецеденти тут не мають великої сили, а дія законів не відзначається тривалістю, опір різним нововведенням у демократичному суспільстві слабкий, а соціальний лад не відзначається ані достатньою жорсткістю, ані належною тривкістю. Тому, коли честолюбці беруть владу до своїх рук, вони вважають за можливе робити все, що їм заманеться; коли ж влада вислизає з їхніх рук, вони одразу ж починають обмірковувати державний переворот, аби знову її захопити.

Це останнє надає великому політичному честолюбству нестямного революційного характеру, що його рідко можна вбачати в аристократичному суспільстві.

Безліч дрібних честолюбств та добре обміркованих бажань, над якими то тут, то там височать нестримні й потужні пожадання, — ось звичайна картина морального стану демократичних націй. Врівноважене, стримане й при тому далекосяжне честолюбство тут майже не трапляється.

Вище я показав, за допомогою якої потаємної сили рівність зумовила панування в людських серцях пристрасного жадання матеріальних насолод та виняткової любові до теперішнього часу; ці досить-таки різні інстинкти домішуються до почуття честолюбства і, сказати б, забарвлюють його своїми барвами.

Я думаю, що честолюбні люди в демократичних суспільствах менше від будь-кого іншого заклопотані потребами та судженнями майбутніх часів: лише поточна мить захоплює їх і повністю поглинає. Вони швидко розв’язують чимало найближчих завдань, та зовсім не дбають про спорудження тривких монументів; вони набагато більше цінують успіх, аніж голосну славу. Від людей вони вимагають передусім послуху та покори. Найбільше вони прагнуть влади. Їхні звичаї майже завжди відстають від досягнутого ними суспільного становища; внаслідок цього вони, навіть маючи величезні статки, зберігають свої вкрай простацькі смаки: отже, може скластися враження, ніби вони піднялися до найвищої влади лише для того, щоб легше вдовольняти свої дріб’язкові та грубі втіхи.

Гадаю, що за наших днів честолюбні почуття слід шляхетно плекати, впорядковувати, гармонізувати, але при цьому було б вкрай небезпечним їх обмежувати або придушувати, не знаючи міри. Слід намагатися заздалегідь встановити для цих почуттів певну граничну межу, що її не буде дозволено переходити; але треба остерігатися того, щоб не перешкодити їхньому розвоєві всередині дозволених рамок.

Я змушений визнати, що у випадку демократичних суспільств я значно більше боюся посередності бажань, аніж притаманного людям зухвальства; як на мене, найбільше слід стерегтися того, щоб посеред невпинних дрібних клопотів приватного життя честолюбство остаточно не втратило свого розмаху та своєї величі, щоб людські пристрасті не зазнали одночасного впокорення та пониження, внаслідок чого суспільство в цілому, ставши спокійнішим, спустилося б на нижчий щабель.

Отже, я думаю, що керівники нового суспільства зробили б помилку, якби спробували приспати своїх громадян у надто щасливому і надто спокійному /518/ стані, і що ліпше було б, якби на останніх було покладено здійснення якихось важких і небезпечних справ, аби підтримати їхнє честолюбство і відкрити перед ними поле діяльності.

Моралісти без кінця нарікають на те, що погорда стала найпоширенішою вадою нашої епохи.

В певному розумінні це так і є: по суті, кожен вважає, що він кращий від свого сусіди, і ніхто не бажає коритися вищому від себе; проте в іншому розумінні ця думка абсолютно помилкова; адже та сама людина, для якої нестерпна всяка субординація, як і всяка рівність, все ж настільки зневажає себе саму, що вважає себе створеною лише для того, щоб тішитися низотними насолодами. Вона радо зупиняється серед повняви посередніх бажань, не наважуючись братися до визначних і високих справ: їй просто важко їх по-справжньому уявити.

Отже, бувши далеким від думки рекомендувати нашим сучасникам покору та смирення, я хотів би, щоб були здійснені спроби явити їм достойніші уявлення про них самих і про весь людський рід; смирення їм по-своєму шкодить; як на мене, найбільше їм бракує гордості. Я охоче віддав би дещо з наших мізерних чеснот за одну цю ваду. /519/

Розділ XX

ПРО СТВОРЕННЯ ВИГІДНИХ МІСЦЬ У ДЕЯКИХ ДЕМОКРАТИЧНИХ НАЦІЙ

Коли у Сполучених Штатах громадянин здобуває якусь освіту та набуває якихось коштів, він намагається збагатитися, займаючись комерцією чи промисловим виробництвом, або ж купує земельну ділянку, вкриту лісами, і стає піонером. Від держави він вимагає лише того, щоб вона не заважала йому працювати і ґарантувала одержання плодів цієї праці.

У більшості європейських народів людині, коли вона починає відчувати свої сили і коли її бажання зростають, перше, що спадає на думку, — це необхідність дістати якусь офіційну посаду. Ці протилежні наслідки, що мають одну й ту саму причину, заслуговують на те, щоб ми коротко на них зупинились і їх розглянули.

Коли державних посад небагато і вони ненадійні та погано оплачувані, коли, з другого боку, промислове виробництво дає найширші можливості та великонадійні перспективи, саме до промисловості, а не до адміністративних структур линуть звідусіль нові й нетерплячі людські бажання, що їх постійно, кожної днини породжує рівність.

Але якщо в той самий час, як становище різних суспільних верств вирівнюється, освіта людей лишається недостатньою, або ж якщо людям бракує сили духу, або, нарешті, якщо торгівля та промислове виробництво, стримані у своєму розвої, дають лише важкі та вкрай повільні способи збагачення, громадяни, зневірившись у можливостях поліпшити своє становище власними силами, якнайшвидше кидаються до голови держави і просять у нього допомоги. Можливість полегшити своє життя за рахунок суспільного багатства здається їм якщо й не єдиним, то принаймні найлегшим і найприступнішим шляхом, аби вирватися з незадовільних умов існування: пошук посад стає найпоширенішим з різновидів людської діяльності.

Саме так і мусить бути, особливо у великих централізованих монархіях, де кількість оплачуваних посад величезна, а становище функціонерів досить надійне, так що ніхто не втрачає сподівання одержати бажане місце і мирно тішитися ним, як своїм родовим маєтком.

Я не говоритиму про те, що це всеохопне і нестримне бажання домагатися державних посад є великим суспільним злом; що воно знищує притаманне кожному громадянинові почуття незалежності і отруює націю в цілому, схиляючи її до рабства; що воно позбавляє людей мужності та відваги; я так само не зупинятимусь на тому, що діяльність такого штибу породжує лише марну й непродуктивну активність і тривожить країну, аж ніяк не сприяючи її збагаченню: все це само собою зрозуміле.

Але я хочу наголосити, що уряд, який сприяє подібній тенденції, ризикує власним спокоєм і навіть саме своє життя наражає на велику небезпеку.

Я знаю, що за такого часу, як наш, коли помітним стає поступове згасання колишньої любові та поваги до носіїв влади, правителі можуть визнати за необхідне міцніше прив’язати до себе кожну людину, використовуючи її особистий інтерес, і їм може здатися зручним грати навіть на самих людських пристрастях, щоб досягти їхньої безмовної покори та порядку; проте надовго цього не може вистачити, і те, що впродовж певного часу могло здаватися джерелом сили, врешті-решт обов’язково стає причиною неспокою та слабкості.

У демократичних народів так само, як у всіх інших, кількість державних посад не може бути необмеженою; проте у цих самих народів кількість /520/ честолюбних претендентів на ці посади не знає меж; вона невпинно зростає, хоч поволі, але невтримно, в міру того, як умови людського існування дедалі більше вирівнюються; межею стає лише сама кількість населення.

Отже, тоді, коли людське честолюбство не має жодного іншого виходу, крім досягнення адміністративних посад, уряд врешті-решт неминуче буває змушений мати справу з постійною опозицією; адже його завданням стає задоволення, за допомогою вкрай обмежених засобів, людських бажань, які безконечно примножуються. Він повинен переконатися, що з-поміж усіх народів світу найважче стримувати і скеровувати націю прохачів. Хоч би яких зусиль докладали її керівники, вони ніколи не зможуть її вдовольнити, і їм завжди слід пильнувати, аби вона врешті-решт не здійснила повалення суспільного ладу і не змінила зовнішніх форм державного правління, маючи одну-єдину мету — збільшити кількість вакантних місць.

Володарі нашого часу, які намагаються привернути до себе людей з усіма їхніми новітніми бажаннями, що їх породжує рівність, і прагнуть ці бажання вдовольнити, якщо не помиляюся, врешті-решт змушені будуть жалкувати з приводу того, що взагалі взялися за цю справу; якогось дня вони зрозуміють, що найбільше вони ризикували своєю владою якраз тому, що зробили її такою необхідною, і що надійніше й чесніше було б навчати кожного зі своїх підданців мистецтва самодостатності. /521/

Попередня     Головна     Наступна