Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Алексіс де Токвіль. Про демократію в Америці. — К., 1999. — С. 521-545.]

Попередня     Головна     Наступна





Розділ XXI

ЧОМУ ВЕЛИКІ РЕВОЛЮЦІЇ СТАНУТЬ РІДКІСНИМИ



Народ, життя якого впродовж століть визначалося системою кастових та класових відмінностей, може домогтися демократичного суспільного ладу тільки внаслідок довгої низки більш чи менш болісних перетворень і після численних випадкових змін, під час яких маєтне становище та погляди людей швидко змінюються, а влада швидко переходить з одних рук до інших.

Навіть тоді, коли ця велика революція завершується, породжені нею революційні звички зберігаються протягом ще тривалого часу, викликаючи наступне глибоке бродіння в масах.

Позаяк усе це відбувається в той час, коли умови життя людей зрівнюються, то було зроблено висновок про наявність прихованих співвідношень, таємний зв’язок між самою рівністю й революціями, внаслідок чого одне буцімто не може здійснюватися, не спричиняючи іншого.

У цьому питанні докази розуму, здавалося б, підтверджуються життєвим досвідом.

У країні, де стани більш чи менш рівні, немає якогось явного зв’язку, що об’єднує людей між собою й міцно тримає їх на своїх місцях. Ніхто з них не має ні постійного права, ні влади командувати, й ніхто за своїм становищем не зобов’язаний коритися, але кожен, зумівши отримати певну освіту й забезпечити собі деякий статок, може обрати свій шлях і йти по ньому незалежно від усіх інших людей.

Ті самі причини, які знищують залежність громадян один від одного, день у день породжують у їхніх душах нові, неспокійні бажання й без угаву людей підганяють.

Тому цілком природною видається думка про те, що в демократичному суспільстві ідеї, речі й люди повинні вічно змінювати свої форми й становища і що демократичні століття повинні бути часом нескінченних, бурхливих перетворень.

Чи це так насправді? Чи викликає рівність становища людей хронічні революції, що раз у раз повторюються? Чи має вона в собі щось таке, що порушує ходу суспільного життя, заважає суспільству надійно зміцнитися й викликає в людях схильність безперестану змінювати свої закони, вчення та звичаї? Я так не вважаю. Оскільки ця тема вельми важлива, я прошу читача уважно стежити за моєю думкою.

Майже всі революції, що змінювали життя народів, здійснювалися чи то для того, аби зміцнити, чи то для того, аби знищити рівність. Відкиньте другорядні чинники, розглядаючи причини великих заворушень, і ви майже завше відкриєте нерівність. Причинами заворушень виступали то злидарі, які прагнули захопити майно багатих, то самі багаті, що намагалися поневолити вбогих. Тому, якби вам вдалося створити таке суспільство, в якому кожен мав би що втрачати й не було б особливої спокуси когось грабувати, то ви зробили б багато для встановлення миру на землі.

Я не іґнорую того факту, що у великих демократичних народів завше траплятимуться вельми вбогі й вельми багаті громадяни; одначе вбогі тут замість того, щоб становити переважну більшість нації, як це завжди є в аристократичному суспільстві, дуже нечисленні, й закон не згуртовує їх воєдино ідеєю невідбутності тих злиднів, які дісталися їм у спадщину. /522/

Зі свого боку багаті люди теж нечисленні й не мають справжньої могутності; вони не мають явних привілеїв, і навіть саме їхнє багатство, не бувши пов’язане із землею й не визначаючись обсягами земельних володінь, втрачає свою наочність і стає нібито невидимим. А що тут немає раси бідняків, то тут немає й раси багачів; люди щоденно вибиваються з гущавини народних мас і безперервно туди само повертаються. Вони не утворюють собою окремого класу, який легко можна було б виявити й обібрати. Крім того, вони пов’язані з масою своїх співгромадян тисячею таємних і таких міцних ниток, що навряд чи народ зможе виступити проти них, не завдавши шкоди самому собі. Між цими двома крайніми прошарками демократичного суспільства перебуває сила-силенна майже рівних між собою людей, яких не можна назвати ні багатими, ні бідними в повному розумінні цих слів і майно яких, достатнє для того, аби вони самі прагнули порядку, недостатньо велике для того, щоб викликати до себе заздрість.

Ці люди є природними ворогами будь-яких суспільних потрясінь; їхня інертність утримує в стані спокою всіх тих, хто перебуває вище чи нижче за них, надаючи стійкості всьому суспільству.

Це аж ніяк не означає, що вони задоволені своїм нинішнім становищем або відчувають природний страх перед революцією, внаслідок якої вони, не зазнавши злигоднів, отримують свою частку здобичі. Навпаки, вони одержимі винятковим прагненням збагачення, яке, одначе, стримує те, що вони не знають достеменно, коли треба грабувати. Суспільний лад, що без упину збуджує в них бажання, обмежує ці бажання необхідними рамками. Надаючи людям ширші можливості змінювати своє життя, він робить їх менш зацікавленими в цих змінах.

Люди, які живуть у демократичному суспільстві, не тільки не мають природного бажання здійснювати революції, а й побоюються їх.

Не буває жодної революції, яка б тією чи тією мірою не піддала небезпеці наявну власність. Більшість населення демократичних країн має власність; і люди не просто є власниками, а й живуть у такому середовищі, де вони надають власності особливого значення.

Якщо ми уважно розглянемо класи, що складають сучасне суспільство, то легко зрозуміємо, що жоден з них не виказує такого наполегливого й чіпкого почуття власності, як середній клас.

Бідняки часто мало турбуються про те, що вони мають, бо страждання, спричинені маєтною убогістю, куди більше перевершують для них те задоволення, що його їм приносить їхнє скромне майно. Багаті ж люди мають безліч інших непогамованих пристрастей, крім отих бажань, удоволення яких забезпечується багатством і які внаслідок багаторічних утомливих турбот про свій великий статок та звички до багатства мовби приїдаються, втрачають первісну привабливість.

Навпаки, люди, які живуть у приємному статку, який так само далекий від розкоші, як і від злиднів, дуже високо цінують своє майно. А що вони ще дуже близькі до бідності, то вони добре бачать спричинювані нею страждання й бояться їх. Від убогості їх відокремлює тільки маленький статок, з яким вони пов’язують всі свої побоювання та сподівання. Постійні маєтні турботи й щоденні зусилля, спрямовані на збільшення свого статку, дедалі міцніше прив’язують їх до власності. Думка про те, що вони можуть комусь віддати її найменшу частину, для них нестерпна, а цілковиту втрату власності вони розцінюють як найжахливіше з усіх нещасть. Але ж рівність умов без упину збільшує число саме таких запопадливих, вічно стурбованих дрібних власників.

Отже, в демократичних суспільствах більшості громадян видається не зовсім ясним, що вони могли б здобути внаслідок революції, але вони постійно так чи інакше усвідомлюють, чого вони можуть через неї позбутися. /523/

В іншому місці цього твору я вже писав про те, яким чином рівність, природно, приваблює людей до промислової та торговельної діяльності й яким чином вона призводить до збільшення й поширення земельної власності, і, нарешті, я показав, яким робом рівність запалює в душі кожної людини палке, незгасиме бажання примножувати свій статок. Немає нічого більш чужого революційним настроям, ніж усі ці тенденції та інтереси.

Може статися й так, що остаточні наслідки революції справлять сприятливий вплив на промисловість та торгівлю, одначе її початкові стадії майже завше призводять до розорення промисловців та торговців, позаяк революція не може не викликати різкої загальної зміни кон’юнктури ринку та тимчасового порушення балансу, який існує між виробництвом, пропозицією та попитом.

Крім того, я не знаю нічого, що суперечило б революційним настроям та моралі більшою мірою, ніж звичаї і етика торгівців. Комерція за своєю природою глибоко ворожа будь-яким сильним пристрастям. Їй до вподоби стриманість і компроміси, з особливою обережністю вона уникає гніву. Торгівці терпеливі, зговірливі, вкрадливі й удаються до крайніх заходів тільки тоді, коли ці заходи вкрай потрібні. Торгівля робить людей незалежними один від одного, вселяє в них ідею про високу цінність своєї особистості, збуджує в них бажання вести свої власні справи та вчить домагатися в них успіху; отже, прищеплюючи їм любов до свободи, вона викликає в них відразу до революцій.

Під час революцій власникам рухомого майна доводиться остерігатися більше, ніж решті власників, позаяк, по-перше, їхнє майно найлегше захоплюється й, по-друге, воно втрачається раз і назавше. Менша небезпека чатує на землевласників, які, втрачаючи дохід із своїх земель, принаймні сподіваються, незважаючи на всі злигодні, зберегти за собою бодай саму землю. Отже, цілком очевидно, що перспектива революційних рухів лякає перших куди більше, ніж других.

Тож народи відчувають дедалі меншу схильність здійснювати революцію в міру того, як зростає, роблячись різноманітнішим, їхнє рухоме майно, й у міру того, як збільшується число людей, що володіють ним.

Навіть більше, хоч би яким був фах людини й хоч би яким типом власності вона володіла, всім людям притаманна одна риса. Ніхто ніколи не буває цілком задоволеним наявним у нього статком, і всі щоденно, використовуючи безліч способів, прагнуть його збільшити. Візьміть будь-яку людину в якийсь період її життя, і ви помітите, що вона виношує нові плани, як зробити своє життя комфортабельнішим. Нічого не кажіть їй про інтереси та права людства: ці дрібні домашні проблеми на певний час поглинають усі її думки, й вона бажає, аби суспільні заворушення почалися не зараз, а колись пізніше.

Це не тільки заважає таким людям здійснювати революції, а й відбиває до них бажання. Бурхливі політичні пристрасті мають мало влади над людьми, які з усіх сил дбають про поліпшення власного матеріального становища. Запал, з яким вони беруться до дрібних справ, дозволяє їм зберігати спокій, тимчасом як ідеться про щось велике.

Це правильно, що в демократичних суспільствах час від часу з’являються підприємливі, честолюбні громадяни, чиї грандіозні плани не дозволяють їм вдовольнятися просуванням уторованим шляхом. Такі люди люблять і вітають революції; одначе тільки з величезними труднощами вони можуть викликати їх, якщо якісь надзвичайні події не приходять їм на допомогу.

Ніхто не може успішно протистояти духові свого часу й своєї країни, і, хоч би якою могутньою була людина, їй важко буде вселити в своїх сучасників почуття та ідеї, які суперечать їхнім власним бажанням та почуттям. Не варто тому гадати, що в разі, коли рівність стане давно здійсненим, незаперечним /524/ фактом, наклавши відбиток на поведінку та звичаї людей, вони з легкістю дозволять втягти себе в небезпечні авантюри, йдучи за якимось нерозумним керівником чи відважним новатором.

Вони аж ніяк не чинять йому відвертого опору, використовуючи якісь хитромудрі комбінації, і навіть не мають заздалегідь обміркованого наміру чинити опір. Вони не борються проти нього активно, подеколи навіть аплодують йому, але за ним не йдуть. Його запопадливості вони потайки протиставляють свою інертність, його революційним схильностям — свої консервативні інтереси, його авантюризму — свої обивательські смаки й звичку проводити час удома, поривам його геніальності вони протиставляють здоровий глузд, його поезії — свою прозу. З величезними зусиллями йому вдається розворушити їх на якусь мить, але вони одразу ж вислизають від нього й знову падають ниць, буцімто підхоплені силою власного тягаря. Він висотує свої сили, бажаючи привести в рух цю байдужу, розрізнену юрбу, й зрештою відкриває свою немічність не тому, що вони взяли над ним гору, а тому, що він залишився на самоті.

Я не тверджу, буцімто люди, які живуть у демократичному суспільстві, малорухомі за своєю природою; навпаки, я гадаю, що в надрах такого суспільства панує вічний рух і що в ньому ніхто не знає спокою. Але я вважаю, що ці люди рухаються в певних межах, що їх вони навряд чи колись переступають. Вони щоденно видозмінюють, замінюють і оновлюють другорядні деталі, вельми обережно, одначе, намагаючись не зачепити підвалини. Вони люблять зміни, але бояться революцій.

Хоча американці постійно поліпшують чи скасовують деякі із своїх законів, вони дуже далекі від того, аби виказувати революційні пристрасті. Легко помітити з того, як швидко вони починають стримувати себе й заспокоюватися, якщо суспільні заворушення стають загрозливими, й саме в той момент, коли пристрасті видаються особливо розпеченими, вони заспокоюються, оскільки бояться революції як найстрашнішого з лих і оскільки кожен з них сповнений внутрішньої рішучості пожертвувати багато чим, тільки б уникнути революційних потрясінь. У жодній країні світу почуття власності не має такого активного, неспокійного характеру, як у Сполучених Штатах, і ніде більшість населення не виказує такого малого інтересу до суспільних вчень, які бодай якимось чином загрожують змінити їхні закони про власність та володіння нею.

Я часто помічав, що ті теорії, які революційні за своєю суттю, позаяк вони не можуть бути здійсненими без рішучих, а подеколи швидких змін у царині маєтних прав і статусу цивільних осіб, у Сполучених Штатах мають куди меншу популярність, ніж у великих монархічних країнах Європи. Хоч окремі американці й засвоюють ці вчення, маси відкидають їх з почуттям інстинктивного жаху.

Без будь-яких вагань я тверджу, що більша частина тих істин і висловлювань, які у Франції за звичкою називаються демократичними, була б відкинута демократією Сполучених Штатів. Це легко зрозуміти. Ідеї та почуття американців демократичні, ми ж, європейці, одержимі революційними пристрастями та ідеями.

Якщо американці колись відчують на собі могутню бурю революції, то цю революцію викличе присутність чорношкірих на землі Сполучених Штатів, цебто цю революцію породить не рівність умов існування людей, а саме навпаки — їхня нерівність.

Поки соціальні умови рівні, кожна людина залюбки замикається в собі, забуваючи про суспільство. Якщо законодавці демократичних народів не намагаються нейтралізувати цю згубну тенденцію або навіть потурають їй, вважаючи, що інтереси людей у такий спосіб відволікаються від політики й небезпека /525/революції відсувається, може статися так, що в кінцевому підсумку вони самі приведуть людей до цього лиха, якого хотіли уникнути, й може настати такий момент, коли розгнуздані пристрасті кількох людей, підтримуваних нерозумним егоїзмом та легкодухістю багатьох інших, зуміють зрештою примусити суспільний організм випробувати несподівані злигодні та зрадливості долі.

У демократичному суспільстві тільки нечисленні угруповання та меншини хочуть революційних перетворень, але іноді цим меншинам вдається їх здійснювати.

Я не беруся твердити, що демократичні нації буцімто цілком врятовані від революцій, я кажу тільки те, що їхній суспільний лад не лише не веде їх до неминучих революцій, а й, либонь, відводить від них. Демократичні народи, бувши залишені самі собою, не встрявають легковажно у великі авантюри; в революції вони втягуються тільки мимоволі й, зрідка беручи участь у них, ніколи не виступають їхніми ініціаторами. Додам також, що тоді, коли їм удається стати освіченими й набути історичний досвід, вони не допускають здійснення революцій.

Мені добре відомо, що в цьому відношенні суспільні інститути можуть відігравати значущу роль, що вони чи то заохочують, чи то стримують інстинкти, породжувані соціальним ладом. Тому, повторююсь, я аж ніяк не тверджу того, що нібито народ, який створив у себе рівні умови для життя людей, уже тільки цим убезпечує себе від революції. Одначе я певен того, що хоч би які інститути та організації мав той народ, великі революційні поєдинки в нього завше матимуть надзвичайно менш лютий характер і будуть куди рідкіснішими, ніж звичайно вважають. І я дуже легко уявляю собі такий політичний лад, який у поєднанні з рівністю міг би створити найстабільніше суспільство з усіх тих, які будь-коли існували в історії нашого західного світу.

Те, що я говорив про явища реальної дійсності, стосується також і ідей.

У Сполучених Штатах вас вражають дві обставини: вкрай мінливий характер великої частини людської діяльності й дивна сталість певних принципів. Тимчасом як самі люди без упину рухаються, їхні душі та свідомість немовби перебувають у стані майже цілковитого спокою.

Тільки-но якась думка отримує поширення на американському ґрунті й пускає в нього своє коріння, можна гадати, що жодна сила на землі не спроможна її викорчувати. В Сполучених Штатах засади релігійних, філософських, етичних і навіть політичних учень залишаються незмінними, а якщо й видозмінюються, то тільки внаслідок впливу прихованих, часто-густо зовсім непомітних і вельми тривалих процесів. Навіть найбезглуздіші з передсудів стираються вкрай повільно, незважаючи на те що вони викликають безліч конфліктних ситуацій, що постійно повторюються, та тертя між людьми.

Ви чуєте, як довкола вас гомонять про те, що природі та звичаям демократичного суспільства властива безперервна зміна настроїв та ідей. Може, це справді й так, коли йдеться про такі маленькі демократичні нації, як, наприклад, античні поліси, де всі громадяни до єдиного мали змогу зібратися в якомусь одному громадському місці й разом дати себе захопити якомусь велемовному ораторові. Нічого подібного я не бачив у повсякденному житті великого демократичного народу, що займає протилежне узбережжя нашого океану. Що мене найбільше вразило в Сполучених Штатах, то це ті неймовірні труднощі, яких зазнає людина, яка вирішила відкрити більшості людей очі на справжній зміст засвоєних ними ідей чи на істинне обличчя когось із їхніх обранців. Публікації та промови навряд чи дадуть якийсь наслідок; до цієї мети ведуть тільки особисті враження та переживання самих людей, та й то не з першого разу. /526/

Одначе це здається дивним тільки на перший погляд: при уважливішому розгляді все пояснюється саме собою.

Я не думаю, що можна легко, як дехто це собі уявляє, викорінювати передсуди демократичного народу, змінювати його погляди або ж замінювати новими релігійними, філософськими, політичними й моральними засадами переконання, що вже склалися в них, — одне слово, здійснювати значущі й часті революції в царині свідомості. Це не означає, що розум цих людей перебуває в стані гультяйства. Працюючи безперервно, він, одначе, проявляє насамперед себе в тому, що до безмежності варіює можливі наслідки, що випливають із відомих становищ, ніж шукає нових принципів. Перед прудким, прямим кидком уперед він віддає перевагу обертанню довкола своєї осі. Сферу діяльності він розширює поступово, внаслідок безугавного квапливого руху вперед, але ніколи не зміщує її раптово.

Люди, які мають рівні права, рівні освіту та статки, тобто, коротко кажучи, рівні умови існування, конче мусять мати всі схожі потреби, звички та смаки. А що вони сприймають дійсність під одним і тим самим кутом зору, то їхня свідомість природним чином схильна до сприйняття або усвідомлення аналогічних ідей, і, хоч кожен з них може відійти вбік від своїх сучасників і формувати свої власні переконання, вони зрештою приходять, зовсім не підозрюючи й не бажаючи цього, до цілого ряду спільних для всіх них поглядів.

Що уважливіше я розглядаю наслідки впливу рівності на свідомість людей, то глибшим стає моє переконання в тому, що інтелектуальна анархія й сум’яття розуму, свідками чого ми є, аж ніяк не є природним для демократичних народів станом, хоч багато хто саме так і вважає. Я думаю, що їх слід розглядати саме як ознаки випадкові, зумовлені молодістю цих народів і властиві лише цьому перехідному періодові, коли люди вже розірвали старі соціальні зв’язки, що з’єднували їх один з одним, але ще зберігають величезні відмінності в тому, що стосується їхнього походження, освіти та звичаїв. Отже, зберігши надзвичайно строкаті ідеї, інстинкти й смаки, вони не залишили нічого, що заважало б їм виражати їх вільно. Основні погляди людей стають схожими в міру того, як починають уподібнюватися умови їхнього існування. Ця закономірність видається мені загальною й постійною; всі решта мають характер випадковий і минущий.

Я певен, що в глибинах демократичного суспільства дуже рідко можна буде зустріти людину, здатну враз створити нову систему ідей, вельми далеких від тих, що прийняті її сучасниками; й навіть якщо такий новатор з’явиться, я гадаю, що спочатку наштовхнеться на величезні труднощі, прагнучи зробити так, аби його вислухали, а відтак — іще більші труднощі, домагаючись, аби йому повірили.

Коли умови життя майже рівні, одна людина насилу дозволяє іншій у чомусь себе переконати. Коли всі живуть у тісному сусідстві, коли разом вивчали одне й те саме і ведуть однаковий спосіб життя, люди не мають ніякої природної схильності вибирати когось з числа своїх як вождя й навпомацки йти за ним: вони мало довіряють словам схожої на них самих або рівної їм людини.

Річ не тільки в тому, що в демократичному суспільстві втрачається довіра до тих пізнань, якими володіють деякі індивідууми. Як я вже писав вище, тут радше починає втрачатися загальне уявлення про те, що якась окрема людина здатна володіти інтелектуальною перевагою над всією рештою людей.

У міру того як люди дедалі більше взаємовподібнюються, догма про їхню інтелектуальну рівність поволі проникає в їхні переконання, й будь-якому новаторові, хоч би ким він був, стає дедалі важче й важче набувати й здійснювати сильну владу над розумом людей. Тому в таких державах несподівані інтелектуальні революції відбуваються рідко, бо, окинувши подумки історію світу, ми /527/ побачимо, що рішуча швидка ломка суспільних поглядів породжувалася не стільки силою розуму та доказів, скільки авторитетом імені громадського діяча.

Треба також врахувати ту обставину, що людей, які живуть у демократичному суспільстві, треба переконувати поодинці, оскільки між ними нема жодних зв’язувальних ниток, тимчасом як у суспільстві аристократичного типу достатньо переконати всього тільки кількох людей, і решта піде за ними. Якби Лютер жив у добу рівності й не мав би за слухачів можновладних сеньйорів та коронованих осіб, йому, либонь, було б важче змінити обличчя Європи.

Це не означає, що населення демократичної держави природним чином твердо переконане в істинності своїх поглядів і щомога тримається за свої переконання. Ці люди часто відчувають сумніви, які, на їхній погляд, ніхто не може розвіяти. В такі періоди людська свідомість відчуває потребу в змінах, але, не піддаючись тискові якої-небудь спрямовувальної сили, вона гойдається сама по собі й не рухається вперед 1.

Навіть здобувши довіру демократичного народу, ви зіткнетеся з іще одним важким завданням — потребою привернути до себе його увагу. Дуже нелегко примусити вислухати себе людей, які живуть за демократії, якщо мова не йде про них самих. Вони не прислуховуються до того, що мовиться, бо вони завше заклопотані станом своїх власних справ.

У демократичних країнах справді трапляється мало гультяйських людей. Життя тут протікає в атмосфері руху й гармидеру, й люди так зайняті практичною діяльністю, що в них залишається мало часу для роздумів. Особливо я хочу наголосити на тому факті, що вони не просто зайняті, а вкрай поглинені своєю діяльністю. Вони вічно діяльні, й кожна їхня дія вимагає зосередження всіх душевних сил; той запал, який вони витрачають на справи, заважає їм запалюватися від ідей.

Я гадаю, що збудити ентузіазм демократичного народу стосовно якоїсь теорії — річ вельми й вельми важка, якщо ця теорія не має явного, прямого й безпосереднього зв’язку з повсякденною практикою його життя. Тому такий народ не відмовляється легко від своїх колишніх переконань. Бо саме ентузіазм примушує людський дух полишати второвані шляхи й здійснює як великі інтелектуальні, так і політичні революції.

Отже, демократичні народи не мають ні дозвілля, ні схильності до пошуків нових поглядів. Навіть тоді, коли вони починають сумніватися в правильності тих поглядів, що в них уже є, вони, проте, їх зберігають, бо їх заміна потребувала б надто багато часу та розумових сил на обстеження; вони залишають їх при собі не як воістину правильні, а як загальноприйняті.



1 Розмірковуючи про те, який же стан суспільства є найсприятливішим для великих індивідуальних революцій, я вважаю, що це повинно бути щось середнє між повною рівністю всіх громадян та абсолютною ізоляцією класів.

У кастовому суспільстві змінюються покоління, анітрохи не змінюючи соціального становища людей; причому одні люди нічого більшого й не бажають, а інші — не сподіваються на щось ліпше. Уява дрімає в атмосфері цієї тиші й загальної нерухомості, й навіть сама думка про рух більше не приходить людям у голову.

Коли класи виявляються скасованими, а умови — майже рівними, всі люди приходять у стан безперервного руху, але кожен з них ізольований, незалежний і слабкий. Незважаючи на величезні відмінності між цими двома ситуаціями, вони, проте, схожі між собою в одному: великі революції, що відбуваються в людській свідомості, — явища для них украй рідкісні.

Між цими крайнощами, одначе, в історії народів виявляється перехідний період, блискуча, неспокійна доба, коли умови існування ще не так зміцнилися, аби заколисувати розум, і коли ці умови ще такі нерівні, що люди зберігають здатність справляти одне на одного глибокий духовний вплив, а окремі індивідууми ще здатні змінювати переконання всіх довкола.

Саме в такий час народжуються могутні реформатори та нові ідеї раптом змінюють обличчя світу. /528/



Є також і інші, серйозніші причини, що протидіють тому, аби доктрини, засвоєні демократичними народами, можна було б легко піддати значним змінам. Я вже відзначив ці причини на початку цієї книжки.

Якщо в такого народу вплив особи такий мізерний, що майже дорівнює нулю, то, навпаки, вплив, що його справляє маса на кожного індивідуума, дуже великий. Причини цього я пояснив вище. Нині я тільки хочу сказати, що було б помилкою гадати, буцімто ця обставина залежить від форми державної влади й буцімто більшість, втрачаючи свою політичну владу, повинна буде втратити своє панування над розумом людей.

В аристократіях часто трапляються люди, позначені величчю й силою власної душі. Помітивши свої розходження з переважною більшістю людей, вони замикаються в собі й у цьому знаходять підтримку та втіху. В демократичних народів усе інакше. У них громадське визнання видається таким самим необхідним, як повітря, яким дихають, і людина, яка живе в незгоді з масою, однаково, що не живе взагалі. Маса не має жодної потреби вдаватися до сили законів, щоб підкорити собі тих, хто думає інакше. Цілком достатньо її власного засудження. Відчуття своєї ізольованості й безпорадності одразу ж починає пригнічувати інакодумців, доводячи їх до розпачу.

Завжди, коли умови рівні, громадська думка важким гнітом лягає на свідомість кожного індивідуума: вона керує ним, обволікає й придушує. Засади соціального устрою суспільства більшою мірою зумовлені цим чинником, ніж політичними законами. В міру того як стираються відмінності між людьми, кожна людина дедалі гостріше відчуває немічність перед рештою людей. Не знаходячи нічого, що могло б підняти людину над масою або ще якось виокремитися з неї, вона втрачає довіру до самої себе, коли бореться проти більшості: ця людина не тільки сумнівається в своїх силах, а й утрачає впевненість у своєму праві й у своїй слушності та майже ладна визнати помилковість своїх поглядів, бо більшість твердить протилежне. Більшості нема потреби примушувати її: вона її переконує.

Тому хоч би як була організована влада в демократичному суспільстві й хоч би як воно її врівноважувало, людині тут завше буде вельми важко вірити в те, що відкидає маса, й дотримуватися тих поглядів, що їх вона засудила.

Це чудово сприяє стійкості переконань.

У тому разі, коли якесь міркування приймається демократичним народом і вкорінюється в свідомості більшості людей, воно саме собою, без жодних зусиль зберігає в майбутньому свої позиції, позаяк ніхто на нього не нападає. Люди, що спочатку відкидали його як неправильне, зрештою змирюються з ним як із загальновизнаним, а ті, хто в глибині душі й далі чинить йому опір, нічим себе не виказують, з усіх сил намагаючись не встрявати в небезпечну й даремну боротьбу.

Правильно, що, коли більшість людей, які складають демократичний народ, змінює свої погляди, вона здатна зі своєї волі здійснювати дивні, миттєві перевороти у світі ідей. Одначе ці погляди змінити вельми важко, й майже так само важко констатувати, що вони вже змінилися.

Іноді буває так, що час, події чи ж поодинокі зусилля окремих індивідуумів зрештою призводять до розхитування або знищення того чи того загальноприйнятого уявлення, що відбувається поступово, зовсім невловимо для ока спостерігача. Ніхто не бореться відверто проти цього уявлення. Ніхто не згуртовується, аби оголосити йому війну. Його затяті прихильники мовчки зрікаються його один за одним, і внаслідок цього непомітного щоденного дезертирства врешті-решт виявляється, що це уявлення тепер поділяється тільки невеликим числом людей.

У такій ситуації воно ще панує впродовж певного часу.

Позаяк його супротивники й далі мовчать або тільки крадькома діляться своїми думками, вони самі протягом тривалого часу не можуть переконатися в /529/ тому, що корінний переворот уже відбувся, і, катуючись сумнівами, залишаються бездіяльними. Вони самі спостерігають і зберігають мовчанку. Більшість уже не вірить, але підтримує видимість віри, й цієї порожньої почвари громадської думки цілком вистачає на те, аби охолодити запал новаторів, утримуючи їх у поштивій мовчанці.

Ми живемо в добу, яка спостерігала найбурхливіші зміни, що будь-коли відбувалися в свідомості людей. А проте може статися так, що світоглядні засади людських переконань набудуть такої стійкості, якої вони не знали в жодному минулому столітті нашої історії. Такий час іще не настав, але, може, він уже наближається.

Що пильніше я вдивляюсь у потреби та інстинкти демократичних народів, то більше пересвідчуюсь у тому, що, коли рівність колись міцно встановиться в усьому світі, великі духовні та політичні революції стануть значно рідкіснішим явищем і здійснювати їх буде куди важче, як це звичайно уявляється.

У зв’язку з тим, що люди, які живуть у демократичному суспільстві, завше видаються збудженими, нестійкими, що без упину кудись квапляться, й ладними змінювати свої бажання та спосіб життя, складається враження, буцімто вони хочуть ураз скасувати всі свої закони, прийняти нові переконання й засвоїти нові звичаї. Нікому не спадає на думку, що рівність, хоч і веде людей до змін, водночас породжує в них інтереси та схильності, що потребують стабільності для того, щоб бути вдоволеними. Рівність штовхає людей уперед і водночас стримує їх на місці, вона підганяє їх, міцно прив’язуючи до землі; вона запалює їхні бажання й обмежує їхні сили.

Це відкривається не відразу: пристрасті, що розділяють у демократичному суспільстві людей, цілком самоочевидні, тимчасом як таємна сила, що стримує й згуртовує людей, не є очевидною з першого погляду.

Чи наважусь я твердити це, коли довкола мене самі руїни? Коли я думаю про долю майбутніх поколінь, мене найбільше лякають аж ніяк не революції.

Якщо громадяни й далі обмежуватимуться вужчим колом поодиноких, домашніх інтересів, невтомно віддаючи їм свої сили, є небезпека, що їм зрештою стануть недоступними ті високі, могутні громадянські почуття, які підбурюють народи, сприяючи, проте, їхньому розвиткові та оновленню. Коли я бачу, як швидко змінює своїх власників власність і якою неспокійною та пекучою стає жадоба власності, я не можу розвіяти власних побоювань щодо того, що люди дійдуть до такої межі, коли дедалі нові теорії почнуть видаватися їм небезпечними, всі новації вважатимуться неприємною турботою, а будь-які прояви суспільного поступу — першим кроком, що веде до революції, зі страху перед якою вони зовсім відмовляться від будь-якого руху. Мушу зізнатися, мене справді жахає можливість того, що їх зрештою так опосяде підлотна пристрасть до миттєвих утіх, що задля неї вони зрадять інтереси власного майбутнього та інтереси своїх нащадків, віддаючи перевагу безвільно підкоритися своїй сумній долі, ніж визнати за потрібне й зробити різке, енерґійне зусилля з метою зламати її ходу.

Прийнято вважати, ніби нові суспільства горять бажанням день у день змінювати свої обличчя, я ж, навпаки, побоююсь, аби вони врешті-решт не стали надто нерухомими, зберігаючи в незмінності свої інститути, передсуди та звичаї, й щоб рід людський, самообмежившись, не зупинився в розвитку. Я побоююсь, аби людська свідомість не стала вічно згортатися та розгортатися, зосередившись на самій собі й не породжуючи нових ідей; я боюсь, аби людина не виснажила себе пересічною, відокремленою й безплідною активністю й аби людство, незважаючи на всю безперервну метушню, не перестало просуватися вперед. /530/











Розділ XXII

ЧОМУ ДЕМОКРАТИЧНИМ НАРОДАМ ВЛАСТИВО БАЖАТИ МИРУ, ТИМЧАСОМ ЯК ДЕМОКРАТИЧНИМ АРМІЯМ ХОЧЕТЬСЯ ВІЙНИ



Ті самі інтереси, страхи та пристрасті, які стримують демократичні народи від революцій, відвертають їх і від війни; бойовий дух та революційні настрої гаснуть водночас і внаслідок одних і тих самих причин.

Число заможних прихильників миру, що весь час збільшується, зростання рухомої власності, яку так швидко може знищити війна, м’якість звичаїв та щиросердість, здатність співчувати, яку породжує рівність, сухий і розважливий розум, майже нечутливий до поетичних та бурхливих пристрастей, які викликають бойові дії, — всі ці причини об’єднуються, аби погасити войовничість духу демократичного народу.

Я гадаю, що як загальну закономірність, яка постійно діє, можна прийняти таке правило: в цивілізованих народів войовничі емоції стають рідкіснішими й менш сильними в міру того, як зрівнюються умови життя людей.

Проте війна — це нещастя, якому піддані всі народи — як демократичні, так і недемократичні. Хоч би яким сильним було прагнення цих народів до миру, треба, аби вони зберігали готовність відбити напад, інакше кажучи, їм потрібно мати військо.

Щастя, що виявило населенню Сполучених Штатів стільки знаків милості, розташувало їх на необжитій території, де вони, сказати б, не знають сусідства, їм цілком достатньо мати кілька тисяч вояків, одначе ця ситуація є специфічно американською, до демократії вона не має жодного стосунку.

Рівність, а також звичаї та державні інститути, що відповідають їй, не звільняють демократичний народ від обов’язку утримувати військо, й це військо завше справляє великий вплив на його долю. Тому так важливо дослідити психологію та почуття тих людей, які складають це військо.

В аристократичних народів, особливо в таких, де суспільне становище людини визначається виключно її походженням, у війську спостерігається той самий настрій, що й у суспільстві: офіцер — це шляхтич, солдат — кріпак. Перший покликаний командувати, другий — коритися. Тому в аристократичному війську честолюбні помисли солдата обмежені вельми вузькими рамками.

Честолюбство офіцерів також не безмежне.

Аристократичний клас не є простою частиною ієрархічного організованого суспільства. Всередині він сам завше збудований за ієрархічним принципом: люди, що складають його, неодмінно стоять один над одним. Одним серед них за правом свого народження судилося командувати полком, іншим — ротою. Досягши крайніх меж своїх сподівань, вони зупиняються самі, цілком задоволені своєю долею.

Є й інша вагома причина, яка охолоджує бажання офіцера аристократичної армії домагатися підвищення в чині.

В аристократичному народі офіцер, незалежно від його військового чину, посідає високе становище в суспільстві. В його власних очах військовий чин усього-на-всього річ дріб’язкова порівняно з його суспільним становищем. Вибираючи для себе військову царину, шляхтич не стільки кориться власному честолюбству, скільки виконує своєрідний обов’язок, що наклало на нього народження. /531/ Він вступає на військову службу, аби гідно провести безтурботні роки своєї юності, а відтак мати змогу в родинному та дружньому колах ділитися деякими доблесними спогадами зі свого військового життя. Вибір військової кар’єри аж ніяк не диктується його прагненням набути власність, пошану й владу, позаяк він уже має всі ці переваги й може втішатися ними, не полишаючи свого дому.

У демократичних арміях усі солдати можуть стати офіцерами, що викликає завжди бажання добитися підвищення по службі й майже безмежно розширює рамки честолюбства у військовослужбовців.

Із свого боку офіцер не бачить жодної природної причини, яка силоміць примусила б його обмежитися отриманням того чи того військового чину, й кожен наступний чин у його очах має величезне значення, позаяк його суспільне становище завше визначається його військовим чином.

У демократичних народів офіцери часто не мають нічого, крім своєї зарплатні, й не можуть претендувати на якесь суспільне визнання, крім почестей за свої військові заслуги. Тому за кожного його нового призначення та підвищення змінюється все його життя, і він нібито стає іншою людиною. Отже мотиви, які відігравали в житті аристократичних армій другорядні ролі, стали провідними, винятковими, що визначають саме існування демократичної армії.

За часів старої французької монархії до офіцерів зверталися не інакше як за їхнім шляхетським званням. Нині до них звертаються тільки за військовим чином. Ця маленька зміна у формі мовного звертання цілком переконливо свідчить про те, що вже сталася велика революція, яка перетворила соціальний лад суспільства та організацію його збройних сил.

У демократичних арміях майже всі військовослужбовці сповнені бажання вислужитися. Це — палке, наполегливе, постійне бажання. Воно плекається всіма іншими бажаннями й гасне тільки зі смертю людини. Але ж неважко помітити, що з усіх армій, які є на світі, підвищення по службі за мирного часу найповільніше має відбуватися саме в демократичних арміях. А що число військових звань тут природним чином обмежене, а число претендентів на них майже безмежне й над всіма тяжіє невблаганний закон рівності, то ніхто не зможе зробити швидкої кар’єри, а багато хто не зможе навіть зрушити з місця. Тож, викликаючи найбільшу потребу в службовому підвищенні, демократичні армії дають своїм військовослужбовцям найменші можливості для зростання порівняно з будь-якими іншими арміями.

Тому всі честолюбні люди в лавах демократичної армії з нетерпінням чекають війни, позаяк завдяки їй звільняються вакансії й нарешті дозволяється порушувати право старшого за віком — єдиний привілей, властивий демократії.

Отже, ми доходимо дивного висновку про те, що з усіх армій найбільш пристрасно хочуть воювати збройні сили демократичних держав, тимчасом як народи цих держав люблять мир більше, ніж решта народів. І найбільше вражає в усьому цьому та обставина, що такі протилежні наслідки породила одна й та сама причина — рівність.

Бувши рівними, всі громадяни щоденно переймаються бажанням змінити на краще умови свого життя й збільшити свої статки, постійно вишукуючи для цього можливості. Це примушує їх любити мир, який сприяє розквіту промисловості та дає змогу кожному з них доводити до кінця свої починання. З іншого боку, та сама рівність, підвищуючи ціну військових чинів у очах тих, хто обрав кар’єру військовослужбовця, й роблячи їх цілком доступними для всіх, примушує воїнів мріяти про поля битв. У обох випадках люди виявляють аналогічний неспокій розуму, такий самий непогамовний потяг до утіх та честолюбність. Різні тільки засоби їхнього досягнення та вдоволення. /532/

Наявність таких протилежних інтересів у нації та в армії становить собою велику небезпеку для демократичного суспільства.

Коли народ втрачає войовничість духу, військова служба одразу ж перестає бути шанованою, й професійних військових зачисляють до нижчого розряду державних службовців. Їх невисоко цінують і погано розуміють. Цебто відбувається щось, прямо протилежне тому, що спостерігається в добу аристократії. Тепер до війська йдуть не ліпші, а гірші громадяни країни. Людина замислюється про військову царину тільки тоді, коли решта для неї закриті. Отож створюється зачароване коло, з якого важко вибратися. Еліта нації ухиляється від військової кар’єри як малошанованої, а пошани вона не має тому, що еліта нації її уникає.

Тому не варто дивуватися з того, що військовослужбовці демократичних країн часто виказують неспокійну, буркотливу вдачу, бувши невдоволеними своєю долею, хоч умови служби тут, як правило, куди ліпші, а дисципліна менш сувора, ніж у арміях інших країн. Воїн почуває себе людиною другого ґатунку, і його ущемлене самолюбство прищеплює йому смак до війни, яка доведе його потрібність, або ж любов до революції, під час якої він сподівається зі зброєю в руках домогтися того політичного впливу й тієї особистої пошани, в якій йому відмовляють.

Склад армій демократичних країн робить цю останню загрозу вельми реальною.

У демократичному суспільстві майже всі громадяни мають власність, яку потрібно зберегти, тимчасом як командування демократичних армій переважно складається з пролетарів. Більша їхня частина мало що може втратити під час громадянських заворушень. Основна маса народу цілком природно куди більше, ніж за часів аристократії, боїться революцій; військова верхівка, однак, значно менше.

Крім того, оскільки в демократичних народів, як я вже зазначав, найзаможніші, освічені й талановиті громадяни майже не йдуть на військову службу, армія як така зрештою перетворюється на своєрідну маленьку самостійну націю, позначену більш низьким інтелектуальним розвитком і грубішими принципами та звичаями, ніж уся нація взагалі. Але ж ця маленька нецивілізована нація володіє зброєю, й тільки вона знає, як нею послуговуватися.

Та загроза безпеки демократичних народів, яку приховує в собі войовничий, бунтівний дух армії, в дійсності посилюється не чим іншим, як мирним норовом цивільних осіб; нема нічого небезпечнішого за організовану армію в нації, яка втратила войовничість. Надмірна любов усіх громадян до спокою день у день віддає конституційну владу на ласку військових.

Тому, узагальнюючи цю думку, можна сказати таке: хоча інтереси й емоції демократичних народів викликають у них природне прагнення до миру, їхні армії без упину підштовхують їх до війн та революцій.

Воєнні перевороти, майже неможливі в аристократичних державах, становлять собою постійну загрозу для демократичних націй.

Цю небезпеку треба вважати найсерйознішою з усього того, що чекає на них у майбутньому; потрібно, щоб їхні державні діячі посилено прагнули знайти ефективний засіб проти неї.

Коли нація почуває себе внутрішньо виснаженою неспокійним марнославством своєї армії, думка про війну першою приходить у голову, аби бодай чимось потішити набридливу честолюбність військовослужбовців.

Я не хочу погано висловлюватися про війну: війна майже завше розширює розумовий обрій народу, підносить його почуття. В ряді випадків вона здатна стримувати надзвичайний розвиток певних схильностей, що їх природним /533/ чином породжує рівність, або ж може розглядатися як необхідний засіб лікування деяких застарілих недуг, на які хворіє демократичне суспільство.

Війна має величезні переваги, але не треба тішитися тим, що вона зможе зменшити відзначену мною небезпеку. Вона тільки дозволяє її відкласти, й після закінчення війни ця небезпека стає ще грізнішою, позаяк армія з ще більшим нетерпінням починає ставитися до миру, пізнавши смак війни. Війна може стати рятівним засобом тільки для такого народу, який завжди прагнутиме воєнної слави.

Я передбачаю, що всі ті полководці, яких дадуть світові демократичні нації, відкриють для себе, що їм легше вигравати бої, ніж влаштовувати мирне життя своєї армії після перемоги. Демократичним народам завше буде важко робити дві речі: починати війну й завершувати її.

До того ж, якщо війна й приносить особливі вигоди демократичним народам, вона, з іншого боку, піддає їх таким самим небезпекам, яких не бояться, в усякому разі такою самою мірою, аристократичні держави. Наведу тільки два приклади.

Хоча війна відповідає потребам армії, вона заважає тій численній масі громадян, часто доводячи їх до розпачу, яким щоденно потрібен мир, аби вдовольняти свої скромні потреби. Тому небезпідставні певні побоювання щодо того, що війна, покликана відвернути громадянські заворушення, сама може породити їх, тільки в інших формах.

Будь-яка тривала війна піддає небезпеці свободу в демократичних країнах. Це не означає, що після кожної перемоги неодмінно треба боятися того, як би генерали-переможці не почали силоміць захоплювати владу на кшталт Сулли чи Цезаря. Є небезпека зовсім іншого ґатунку. Війна не завжди віддає демократичні народи під владу військових урядів, але вона завжди надзвичайно посилює владу цивільного уряду в цих народів; вона майже неминуче зосереджує в руках цього останнього управління всіма людьми й контроль над усією власністю та ресурсами країни. Якщо війна й не призводить до деспотизму за допомогою насильства, то вона мимоволі примушує людей звикати до нього.

Усі ті, хто прагне позбавити свободи демократичні нації, мусять знати, що найвірогідніший і найкоротший шлях лежить до цього через війну. Це перша аксіома науки.

Збільшення чисельності армії і вільних посад у ній стає самоочевидним засобом розв’язання проблеми тоді, коли невдоволене честолюбство офіцерів та солдатів стає небезпечним. На якийсь час це знімає напругу, але настільки ж загрожує посилити її в майбутньому.

Збільшення числа війська здатне дати довготривалий ефект у аристократичному суспільстві, оскільки тут військове честолюбство є тільки привілеєм одного класу й кожній людині встановлені певні межі її зростання, тож це здатне принести задоволення майже всім сповненим честолюбності військовослужбовцям.

Одначе збільшення числа війська нічого не дає демократичному суспільству, бо кількість честолюбних претендентів у ньому завше збільшується відповідно до зростання числа самого війська. Ті люди, прагнення яких ви виконаєте, створивши нові посади, одразу ж замінюються новою юрмою, бажання якої ви не зможете вдовольнити, та й перші невдовзі почнуть скаржитися, бо в армії спостерігається той самий неспокій духу, що панує в самому демократичному суспільстві: люди хочуть отримати не якісь певні чини, а змогу постійного службового просування. Хоч їхні бажання й надмірні, але вони без упину оновлюються. Отже, демократичний народ, який збільшує своє військо, тільки на короткий час заспокоює честолюбство своїх вояків, однак ці честолюбні /534/ прагнення відроджуються в ще небезпечніших формах, позаяк зростає число одержимих ними людей.

Що ж до мене особисто, то я гадаю, що неспокій та бунтарство духу є недугою, властивою самій природі демократичної армії, і що боротися з цим марна річ. Законодавцям демократичних держав не варто тішити себе надією, буцімто їм удасться знайти таку форму військової організації, яка б сама собою вспокоювала і стримувала військовослужбовців; це буде тільки виснажливим витрачанням сил, що не приведе до мети.

Засоби боротьби з вадами війська треба шукати не в самому війську, а в суспільстві взагалі.

Демократичні народи відчувають природний страх перед громадянськими заворушеннями та деспотизмом. Потрібно тільки перетворити ці інстинктивні почуття на усвідомлене, розумне, стійке ставлення до життя. Коли нарешті громадяни оволоділи вмінням мирно й вигідно користуватися свободою, відчувши її благотворність, коли вони виховали в собі мужню любов до порядку й самохіть коряться правилам, — ці громадяни, обираючи для себе військову кар’єру, приносять до армії неусвідомлено й мовби всупереч своїм бажанням ці навики й звичаї. Загальний моральний стан нації, справляючи вплив на моральний дух армії, пом’якшує міркування й приборкує бажання, що їх породжує військове життя, або ж за допомогою всесильної громадської думки придушує їх цілком. Майте освічених, добропорядних, стриманих і вільних громадян, і ви отримаєте дисциплінованих та слухняних солдатів.

Тому будь-який закон, який в ім’я загнуздання бунтарського духу армії прагнутиме до послаблення волелюбства в громадян та затуманення в нього ясних уявлень про право та права, діятиме прямо проти своєї мети. Він не стільки перешкоджатиме, скільки сприятиме встановленню військової тиранії.

Врешті-решт, хоч би там що, наявність великої армії завжди становитиме небезпеку для демократичного народу, й найефективнішим способом зменшити цю небезпеку було б скорочення армії; одначе таким засобом можуть скористатися не всі народи. /535/











Розділ XXIII

ЯКИЙ КЛАС ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ ДЕМОКРАТИЧНИХ АРМІЙ Є НАЙВОЙОВНИЧІШИМ ТА НАЙБІЛЬШ РЕВОЛЮЦІЙНО НАЛАШТОВАНИМ



Украй велика чисельність збройних сил порівняно з чисельністю народу, який утримує їх, є істотною властивістю армії демократичної держави; причини цього я поясню трохи згодом.

З іншого боку, люди, які живуть за часів демократії, рідко обирають кар’єру військовослужбовців.

Тому демократичні народи невдовзі змушені були відмовитися від добровільного набору до війська й повернутися до примусового призову на військову службу. Умови їхнього існування зобов’язують їх удаватися до цього останнього засобу, й неважко передбачити, що всі демократичні народи візьмуть його на озброєння.

Коли військова повинність є обов’язковою, вона розподіляється рівномірно, без будь-яких відмінностей на всіх громадян. Це також неминуче випливає із способу життя та способу думки цього народу/ Уряд може робити майже все, що бажає, тільки б його ухвали були звернені до всього народу; опір йому звичайно викликає не тягар обов’язків, а нерівномірність їхнього розподілу.

А що всі громадяни є військовозобов’язаними, цілком зрозуміло, що кожен з них служить у війську лише кілька років.

Отже, всі обставини об’єктивно зумовлюють тимчасовий характер проходження військової служби, тимчасом як у переважній більшості аристократичних держав військова служба — фах, який обирається воїном або ж покладається на нього на ціле життя.

Ця обставина має серйозні наслідки. Серед вояків, які складають лави демократичних армій, деякі призвичаюються до військового життя, але більша частина, призвана до війська проти їхньої волі й завше ладна повернутися до рідних вогнищ, серйозно не думає про військову кар’єру й мріє тільки про демобілізацію. Ці люди не набувають потреб і ніколи не засвоюють і половини тих пристрастей, які породжує спосіб життя професійного вояка. Вони виконують свої військові обов’язки, але в їхній душі цілком зберігається потяг до колишнього цивільного життя з його інтересами та бажаннями. Тому вони не переймаються військовим духом, а радше приносять із собою до війська цивільний дух і не втрачають його. В армії демократичного народу саме прості вояки найбільшою мірою мають риси цивільних громадян і з особливою пошаною ставляться до національних звичаїв та громадської думки країни. Саме солдатська маса дає особливу надію на те, що демократичній армії можна прищепити любов до свободи та пошану до законності, якими був натхнений сам народ. Щось зовсім протилежне відбувається в аристократичних державах, де вояки врешті-решт утрачають усі контакти із своїми співгромадянами, живучи посеред них немов чужинці, а часто-густо й як вороги.

В аристократичних арміях охоронним елементом є офіцерський корпус, бо тільки офіцер зберігає міцні зв’язки з цивільним суспільством та ніколи не відмовляється від можливості рано чи пізно повернутися до нього, посівши своє місце. В демократичних арміях цю роль виконує воїн, причому одержимий тими самими мотивами. /536/

Навпаки, часто трапляється так, що в демократичних арміях офіцерський корпус засвоює смаки та бажання, зовсім не властиві смакам та бажанням нації. Це зрозуміло.

У демократичних державах людина, стаючи офіцером, пориває всі нитки, які пов’язують її з цивільним життям; вона назавше залишає цей спосіб життя й не має жодного бажання повернутися до нього. Її справжньою батьківщиною стає армія, позаяк її значення цілком і повністю визначається її чином та тією посадою, яку вона обіймає. Тому її особиста доля безпосередньо визначається долею армії, її злетами й падіннями; тільки з нею віднині пов’язані її надії та прагнення. А що інтереси офіцерства вельми відмінні від інтересів країни, то може статися так, що воно пристрасно бажатиме війни або ж готуватиме переворот у той самий момент, коли нації найбільше потрібні будуть стабільність і мир.

Проте є чинники, які сприяють пом’якшенню войовничого, неспокійного характеру. Хоча честолюбство є загальною й постійною рисою демократичних народів, воно рідко, як ми це вже відзначали, набуває в них крайніх форм. Якщо виходець із середніх класів нації, пройшовши всі нижчі військові чини, стає офіцером, то для нього це величезний крок уперед. Він потрапив у царину, яка перевершує ту, де він перебував у цивільному суспільстві, й набув права, які в більшої частини демократичних націй завжди розглядатимуться як невід’ємні 1. Досягши цього за допомогою величезних зусиль, він залюбки зупиняється й мріє навтішатися своїм тріумфом. Боязнь піддати ризикові те, чим він володіє, охолоджує в його серці палке бажання набути те, чого він іще не має. Подолавши першу, найважчу перепону, яка заважала його просування, він терпеливо змирюється з потребою довго чекати чергового підвищення. Його честолюбність стихає в міру того, як, досягаючи дедалі вищого чину, він усвідомлює, що можна багато що втратити. Якщо я не помиляюсь, командна верхівка демократичних армій завше буде найменш войовничою й революційно налаштованою частиною збройних сил.



1 Становище офіцера в демократичному суспільстві фактично є значно більш забезпеченим і міцнішим, ніж будь-де інде. Що менше офіцер становить собою особистість, то більшого значення він надає своєму військовому чину й то більше піклування про нього виказують законодавці, вважаючи справедливим і потрібним забезпечити йому можливість спокійно користуватися плодами своєї праці.



Сказане мною про офіцерів та солдатів зовсім не стосується того численного класу військовослужбовців, які в усіх країнах посідають проміжне між ними становище, я маю на увазі підофіцерів.

Цей клас підофіцерів, який аж до нинішнього століття не залишив якогось помітного сліду в історії, віднині покликаний відіграти, на моє переконання, значущу роль.

Так само, як і офіцер, підофіцер подумки розриває всі узи, які пов’язують його з цивільним суспільством; він так само, як і офіцер, вважає військову службу справою свого життя, пов’язуючи з військом, либонь, навіть більше за цього останнього всі свої прагнення та надії; одначе на відміну від офіцера він іще не досяг ніякого високого, солідного становища й тому не може собі дозволити зупинитися й перепочити в чеканні того моменту, коли він зможе піднестися ще вище.

За самою природою своїх службових обов’язків, яка незмінна, підофіцер приречений вести непомітне, ущемлене, позбавлене зручностей і надійності існування. Повне небезпек військове життя ще нічого не дає йому навзамін. Воно пов’язане для нього тільки з потребою випробовувати злигодні й коритися /537/ — потребою навіть трохи важчою, ніж подолання страху за власне життя. Його муки загострюються усвідомленням того, що суспільний лад і принципи військової організації надають йому змогу вирватися із свого злигоднього становища: з дня на день він справді може стати офіцером. Тоді він стане командиром, буде відзначений знаками пошани, здобуде незалежність, права й зможе всім цим утішатися. Одначе цей предмет його прагнень не просто здається незрівнянним, він ніколи, аж до заволодіння ним, не буває впевненим у тому, що цей предмет для нього досяжний. Його власний військовий чин не дає йому зовсім ніяких ґарантій, він день у день відчуває своє цілковите безправ’я перед своїми командирами, посилене владними вимогами військової дисципліни. Якийсь незначний вчинок або чиясь примха враз можуть позбавити його всього того, що він важкою працею заробляв протягом кількох років. Тому доти, коли він здобуде довгоочікуваний офіцерський чин, він буцімто не має жодних заслуг і його військова кар’єра нібито починається саме з цього моменту. Якщо людиною постійно й наполегливо керує її молодість, потреби, пристрасті, дух її часу, надії та страхи, в її серці не може не спалахнути вогонь відчайдушного честолюбства.

Тому підофіцери хочуть війни, вони хочуть її завжди й за будь-яку ціну, і, якщо їм у цьому відмовляють, вони хочуть революцій, які, зупиняючи дію законів та правил, дають їм надію під прикриттям безладу та розгулу політичних пристрастей прогнати свого офіцера й посісти його місце. Нема нічого неймовірного в тому, що підофіцери здатні здійснювати переворот, бо через спільність походження та звичок вони справляють великий вплив на солдатів, незважаючи на те що ними рухають зовсім інші пристрасті й бажання.

Було б помилкою вважати, буцімто відмінності в інтересах та схильностях офіцерів, підофіцерів і солдатів мають тимчасовий чи локальний характер. Вони проявлятимуться в усі епохи в арміях усіх демократичних націй.

У будь-якій демократичній армії підофіцер завше виражатиме найменшою мірою миролюбну, добропорядну вдачу населення країни, а солдат завжди виступатиме найбільш безпосереднім носієм цієї вдачі. Солдат приноситиме з собою до війська силу або слабкість національного духу; він втілюватиме собою справді національний тип. Якщо нація неосвічена й слабка, він дозволить своїм командирам підсвідомо або всупереч своїй волі залучити його до участі в заворушеннях. Якщо ж нація освічена й діяльна, він сам закличе їх до порядку. /538/











Розділ XXIV

ЧОМУ НА ПОЧАТКУ ВОЄННИХ КАМПАНІЙ ДЕМОКРАТИЧНІ АРМІЇ ВИЯВЛЯЮТЬСЯ СЛАБКІШИМИ ЗА ІНШІ, СТАЮЧИ ДЕДАЛІ ГРІЗНІШИМИ В ХОДІ ВІЙНИ



Будь-яка армія, починаючи бойові дії після тривалого миру, ризикує бути переможеною; будь-яка армія, яка провадить збройну боротьбу впродовж тривалого часу, має добрі шанси на перемогу. Особливою мірою ця істина стосується збройних сил демократичних держав.

В аристократичних країнах військова служба вважається привілейованою діяльністю, й військовослужбовці мають пошану навіть у мирний час. На військову службу йдуть талановиті, високоосвічені, вельми честолюбні люди; армія в усіх відношеннях не поступається перед рівнем розвитку нації, а іноді навіть перевершує його.

Ми бачили, як, навпаки, в демократіях національна еліта поступово стала уникати військової кар’єри, аби, обравши інші шляхи, домагатися для себе авторитету, влади й передусім — багатства. Після тривалого миру, а за демократичних часів мирні періоди вельми тривалі, армія завше в своїй країні перебуває поза пильною увагою та піклуванням громадськості. Саме в такому стані й застає її війна; і доти, аж поки воєнне становище різко змінює ситуацію, країна й армія піддаються серйозній небезпеці.

Я вже пояснював, що в демократичних арміях за мирних часів право старшого за віком є найвищим законом просування по службі, що його суворо дотримуються. Це випливає, як я казав, не тільки з організаційних принципів цих збройних сил, а й з самого суспільного ладу цих народів і тому буде властиве їм завжди.

Крім того, позаяк у цих народів становище офіцера у країні цілком і повністю визначається його військовим чином, який тільки й забезпечує йому пошану співгромадян й усі ті життєві вигоди, які він має, він не йде у відставку й не звільняється з війська аж до останніх днів свого життя.

Внаслідок дії цих двох причин демократичний народ, який нарешті після тривалого мирного існування бере до рук зброю, виявляє, що всі його військові командири — люди похилого віку. Я веду мову не тільки про генералів, а й про молодший офіцерський склад, більша частина якого практично не знала підвищення або ж зростала дуже повільно. Окинувши поглядом демократичну армію, що довго не воювала, ви з подивом помітите, що всі солдати в ній — майже діти, а всі командири — у похилих літах, і, отже, перші з них позбавлені досвіду, а другі — енерґії.

Ця обставина значною мірою зумовлює воєнні невдачі, бо першою умовою успішного ведення війни є молодість командирів. Я ніколи не наважився б заявити це, якби так не сказав великий з полководців нашого часу.

В арміях аристократичних держав ці дві закономірності діють трохи інакше.

Позаяк підвищення по службі в них визначається не стільки правом старшого за віком, скільки знатністю роду, серед командирів будь-якого ранґу тут завжди є певне число молодих людей, які віддають війні всю свою не витрачену енерґію тіла та душі.

Крім того, люди, що прагнуть за аристократії до військових почестей, займають у суспільстві цілком стійке становище, й тому рідко трапляється, що вони починають старіти на військовій службі. Присвятивши військовій кар’єрі /539/ найдіяльніші роки своєї молодості, вони за власним бажанням ідуть у відставку, щоб провести біля рідного вогнища решту своїх дозрілих років.

Тривалий мир не тільки призводить до старіння офіцерського корпусу в демократичних арміях, а й ще прищеплює всім офіцерам такі фізичні та розумові звички й навики, які роблять їх малопридатними для війни. Той, хто тривалий час жив у мирній, поміркованій атмосфері демократичних звичаїв, спочатку погано витерплює ту грубу роботу й ті суворі вимоги, що їх покладає на нього війна. І якщо офіцери й не втратили остаточно смаку до зброї, засвоєний ними спосіб життя принаймні заважає їм успішно вести бойові дії.

В аристократичних народів життя цивільного суспільства не справляє бодай якогось розманіжливого впливу на військові звичаї, позаяк у цих народів армією командує аристократія. Але ж аристократія, хоч би як вона була прив’язана до розкоші, завжди наділена безліччю інших пристрастей, крім турботи про вигоди, й тому залюбки жертвує на певний час власним добробутом з метою цілком удовольнити інші свої пристрасті.

Я вже відзначав, як повільно відбувається підвищення по службі в демократичних арміях за мирних часів. Спочатку офіцери з нетерпінням сприймають таке становище; вони хвилюються, переймаються тривогою, впадають у розпач; з плином часу, одначе, більша частина з них змирюється з цим. Ті, хто має особливе честолюбство, здібності й можливості, полишають військо, інші, зваживши власні схильності та бажання й зіставивши їх із своєю незаздрісною долею, зрештою починають оцінювати військову службу з погляду цінностей цивільного суспільства. Найбільше вони цінують ту забезпеченість і ту міцність суспільного становища, які вона може дати; всі свої прожекти на майбутнє вони пов’язують з надійністю цієї скромної винагороди й не вимагають нічого, крім права мирно нею послуговуватися.

Отже, тривалий мир не тільки переповнює демократичні армії перестареними офіцерами, а й виховує почуття, властиві старості, навіть у офіцерів, що перебувають у повному розквіті сил.

Я також уже відзначав, що за мирних часів військова служба в демократичних країнах не вважається престижною й на неї йдуть неохоче.

Така неприхильність суспільства важким вантажем тяжіє над військом, пригнічуючи його моральний дух. І тому, коли нарешті починається війна, бойовий дух збройних сил не може одразу ж випрямитися, знов набувши пружності та сили.

Така причина послаблення морального духу не відома аристократичним військам. Їхні офіцери ніколи не почувають себе зневаженими у власних очах або ж у очах своїх близьких, бо незалежно від свого військового чину вони — фіґури самі по собі.

І навіть якби вплив миру позначився рівною мірою на ту чи ту армії, наслідки все ж таки були б різними.

Коли офіцери аристократичної армії втрачають бойовий дух та бажання прославити свою зброю, в них усе ж таки ще залишається певна пошана до честі свого стану й закореніла звичка бути попереду, показуючи особистий приклад. Коли ж потяг до війни та військова честолюбність утрачається офіцерами демократичної армії, то в них за душею не залишається нічогісінько.

Тому я вважаю, що демократичний народ, починаючи вести війну після тривалого миру, набагато більше ризикує зазнати поразки, ніж аристократична держава, але він не повинен легко занепадати духом від цих невдач, бо в міру тривання війни шанси його на перемогу зростають.

Коли ж війна, стаючи затяжною, зрештою відриває всіх громадян від мирної праці й призводить до банкрутства їхні дрібні підприємства, трапляється так, /540/ що ті самі почуття, які примушували їх так високо цінувати мир, тепер закликають їх до зброї. Війна, зруйнувавши всі галузі промисловості, сама стає єдиною величезною її галуззю, й тільки до неї спрямовуються всі запальні й честолюбні помисли, породжені рівністю. Саме тому демократичні народи, які з таким небажанням виходять на поля битв, іноді здійснюють на них дива героїзму, якщо вже їх примусили взятися до зброї.

У міру того як війна дедалі більше притягує погляди всього народу до армії й люди бачать, як швидко вона може принести славу й солідну винагороду, на військову службу починає йти національна еліта; всі підприємливі, відважні, войовничі за вдачею люди, яких народжує не тільки аристократія, а всі прошарки суспільства, пориваються до війська.

А що війна з невблаганною вимогою визначає своє місце кожному з величезного числа претендентів на військові заслуги, внаслідок завше виказують себе люди, які володіють талантом полководців. У період великої війни демократична армія переживає те саме, що весь народ переживає під час революції. Війна знищує всі правила, даючи змогу непересічним людям раптово з’являтися на сцені. Офіцери, які постаріли й душею й тілом у мирний період, усуваються з армії, йдуть у відставку або помирають.

На їхнє місце рішуче накидаються юрби молодих людей, які вже пройшли бойове загартування й пов’язують з війною свої неабиякі задуми та палкі бажання. Вони хочуть за будь-яку ціну й безупинно зростати від чину до чину; ззаду їх підштовхують інші, наділені тими самими пристрастями та бажаннями, яких у свою чергу підштовхують ті, що йдуть ззаду, й так до безмежності — межі зумовлюються тільки загальною чисельністю армії. Рівність дозволяє кожній людині відчувати честолюбні бажання, а втрати на полях боїв надають усім честолюбцям шанси здійснити ці бажання. Смерть безперервно проріджує лави, створює вакансії, завершуючи й починаючи військові кар’єри.

До того ж війна розкриває таємні взаємозв’язки між духом армії та звичаями демократичного народу.

Люди, які живуть за демократії, відчувають природне бажання швидко набути ті статки, яких вони прагнуть, і насолоджуватися ними з легкою душею. Велике число цих людей обожнює ризик і найменше боїться смерті, ніж різних труднощів. З таким настроєм вони займаються комерцією та промисловістю. Коли ж вони приносять такий настрій на поле бою, він примушує їх добровільно ризикувати своїм життям, щоб миттєво здобути собі лаври перемоги. Жоден інший образ величі не захоплює уяви демократичного народу дужче, ніж сліпуча військова слава, яка здобувається враз, без копіткої праці, лише з ризиком для власного життя.

Отже, хоч інтереси й схильності громадян демократичного суспільства відвертають їх від війни, властивий їм спосіб мислення робить їх цілком придатними для успішного ведення бойових дій; вони легко стають добрими солдатами, тільки-но вдається відірвати їх від своїх справ та мирного добробуту *.

Отже, якщо мир особливо шкідливий для демократичних армій, то війна дає їм такі переваги, яких ніколи не мають інші армії; і ці попервах ледь помітні переваги не можуть зрештою не приводити їх до перемоги.

Аристократичний народ, борючись проти демократичної нації, дуже ризикує виявитися переможеним нею, якщо йому не вдалося розгромити її внаслідок перших же бойових операцій. /541/











Розділ XXV

ПРО ДИСЦИПЛІНУ В ДЕМОКРАТИЧНИХ АРМІЯХ



Широке розповсюдження отримала, передусім у аристократичних країнах, думка про те, що надто велика соціальна рівність, яка панує в демократичних країнах, з плином часу робить солдата незалежним від офіцера й у такий спосіб призводить до розвалу дисципліни.

Це помилка. В реальному житті є два типи дисципліни, які не варто плутати.

Коли офіцер — шляхтич, а солдат — кріпак, коли перший з них багатий, а другий бідний, коли один освічений і наділений владою, а другий неосвічений і безсилий, між ними легко встановлюються взаємини найповнішої залежності й покірливості. Солдата привчили до військової дисципліни, можна сказати, ще до того, як він пішов до війська, або радше військова дисципліна в цьому разі є не що інше, як досконала форма соціальної покори. В аристократичних військах рядові вояки досить легко стають мовби байдужими до всього на світі, крім наказів своїх командирів. Солдат діє бездумно, безпристрасно отримує перемоги й помирає без нарікань. У цьому стані він більше не людина, але знову ж таки — дуже небезпечна тварина, вишколена для війни.

Демократичні народи повинні відмовитися від спроби будь-коли домогтися від своїх солдатів такого сліпого, дріб’язкового, покірливого, завжди незмінного послуху, який аристократичні народи дуже легко прищеплюють своїм солдатам. Соціально-політичний лад суспільства за демократії жодним чином не готує людей до такої покори; демократії ризикують утратити свої природні переваги, якщо забажають добитися її штучним шляхом. Військова дисципліна в демократичних народів не повинна намагатися придушувати вільні пориви душі в солдатів; вона має прагнути тільки до того, аби ними керувати; породжувана нею покора не така безумовна, зате вона енерґійніша й розумніша. Вона криється у волі того, хто кориться, спираючись не тільки на його інстинкти, а й на розум, і тому вона часто стає жорстокішою сама собою, коли цього вимагає небезпека. В аристократичній армії дисципліна під час війни легко послаблюється, бо ця дисципліна ґрунтується на звичках, що їх порушує війна. Дисципліна в демократичній армії, навпаки, зміцнюється перед лицем ворога, позаяк кожен солдат дуже добре розуміє, що в ім’я перемоги він мусить мовчки коритися.

Народи, які домоглися найбільш значущих досягнень на війні, не знали ніякої іншої дисципліни, крім тієї, про яку я допіру сказав. У давнину до війська бралися тільки вільні люди, які мали громадянські права й які, мало відрізняючись один від одного, звичайно спілкувалися між собою як рівні. В цьому розумінні можна говорити про збройні сили античних держав як про демократичні армії, хоча ті, хто створював їхні суспільства, були аристократіями. Тому в цих арміях між офіцером та солдатом налагодилися близькі взаємини побратимів по зброї. В цьому переконує читання «Порівняльних життєписів» Плутарха. Солдати в нього без угаву й доволі вільно розмовляють із своїми командирами, а ті залюбки вислуховують слова своїх солдатів і відповідають їм. Ці полководці переконували своїх підлеглих словом і ділом, а не силою примусу й страхом покарання. Для солдатів вони рівною мірою були й командирами й соратниками.

Я не знаю, чи була військова дисципліна в стародавніх греків та римлян доведена до такої досконалості в усіх відтінках, як у російській армії, одначе це не завадило Александру Великому завоювати Азію, а Римові — весь стародавній світ. /542/











Розділ XXVI

ДЕЯКІ МІРКУВАННЯ З ПРИВОДУ ВІЙН У ДЕМОКРАТИЧНИХ СУСПІЛЬСТВАХ



Коли принцип рівності починає утверджуватися в житті не тільки однієї нації, а й водночас у багатьох сусідніх народів, як це відбувається в Європі в наші дні, люди, що населяють ці країни, незважаючи на відмінність мов, звичаїв та законів, схожі один на одного тим, що рівною мірою побоюються війн і відчувають однакову любов до миру 1. Даремно честолюбність чи гнів спонукають монархів братися до зброї: своєрідна загальна апатія і доброзичливість посполитих умиротворюють їх, і мечі випадають з їхніх рук. Війни стають рідкіснішими.

У міру того як рівність, водночас розвиваючись у багатьох країнах, утягує в промисловість та торгівлю населення цих держав, люди не тільки виявляють схожість схильностей та смаків, а й їхні інтереси зближуються й переплітаються такою мірою, що жодна з націй не може завдати шкоди іншим націям, не потерпівши при цьому сама, й що всі народи починають ставитися до війни як до катастрофи, майже так само жахливої для переможця, як і для переможеного.

Тому, з одного боку, в добу демократії вельми важко примусити народи воювати один проти одного, але, з іншого боку, майже неможлива така ситуація, аби два народи в цілковитій самоті воювали один з одним. Інтереси всіх народів так переплетені, а їхній світогляд та потреби такі близькі, що жоден з них не зуміє зберегти спокій в період загального збудження. Отже, війни стають більш рідкісними, але тоді, коли вони починаються, вони захоплюють ширшу територію.

Ті, що живуть у сусідстві, демократичні народи, уподібнюються один до одного не тільки, як я сказав, у якихось певних відношеннях, а й зрештою стають схожими майже в усьому 2.

Але ж ця схожість між народами має важливі наслідки у воєнному відношенні.



1 Гадаю, нема потреби пояснювати читачеві, що страх перед війною, що його виявляють європейські народи, не викликається виключно лише утвердженням рівності в суспільствах. Незалежно від цієї причини, що діє постійно, сильний вплив на їхнє ставлення до війни справляє безліч випадковостей, з яких я насамперед вирізнив би надзвичайну втомливість, що залишилася після війни Французької республіки та Імперії.

2 Це спричинюється як тим. що ці народи мають однаковий соціально-політичний лад, так і тим, що соціальні умови їхнього існування за своєю природою спонукають людей спілкуватися між собою й наслідувати один одного.

Коли громадяни поділені на касти й класи, вони не тільки дуже відрізняються один від одного, а й не виказують найменшого бажання чи тенденції бути схожими; навпаки, кожен з них дедалі дужче намагається зберегти в недоторканості свої власні переконання та звички, аби залишитися самим собою. Серед них вельми живучий дух індивідуальної неповторності.

Коли якийсь народ стає демократичним, цебто коли він не має більше каст і класів і коли всі громадяни приблизно рівні за своєю освітою та майновим становищем, почуття людей набирають прямо протилежного напряму. Люди взаємоуподібнюються і, більше того, певною мірою страждають, якщо їм не вдається бути схожими один на одного. Аж ніяк не бажаючи зберегти те, що може відрізняти їх одне від одного, вони прагнуть утратити ці відмітні ознаки, аби стати невіддільною частиною маси, яка, в їхніх очах, є єдиним носієм права й сили. Дух індивідуальної неповторності серед них майже знищений.

За часів аристократії навіть рівні й схожі один на одного люди намагаються придумати для себе штучні відмінності. За часів демократії навіть ті, хто відрізняється один від одного, хочуть стати /543/ схожими один на одного й копіюють один одного — так дуже впливає спільне світосприйняття на свідомість кожної окремої людини.

Щось подібне спостерігається й у взаєминах між народами. Для того, аби два сусідні народи залишалися дуже своєрідними, відчутно відрізняючись один від одного, обидва вони повинні мати аристократичний суспільний лад, позаяк аристократичний дух сприяє індивідуалізації. Але два сусідніх народи не можуть бути демократичними без того, аби одразу ж не сприймати схожих поглядів і звичаїв, бо дух демократії примушує людей асимілюватися.



Коли я запитую себе, чому Швейцарська Конфедерація XV століття примушувала тремтіти найчисленніші й наймогутніші нації Європи, тимчасом як у наші дні військова сила достеменно відповідає чисельності її народу, я доходжу висновку, що швейцарці стали схожими на всіх своїх сусідів, а ті в свою чергу — на швейцарців. Схожими настільки, що відрізняються тільки чисельністю збройних сил, кількісна перевага яких неодмінно приносить перемогу. Одним із наслідків демократичної революції, що відбувається в Європі, стало панування чисельного чинника на полях усіх битв, що примушує всі малі народи входити до складу великих держав або принаймні вкладати з ними політичні союзи.

А що чисельність стала визначальним чинником воєнного успіху, то кожен народ повинен з усіх сил намагатися вивести якомога більше число людей на поле бою.

Коли під прапори можна було збирати найкращі в своєму роді війська типу швейцарської піхоти або французької кавалерії XVI століття, ніхто не вважав за потрібне створювати великі армії, але тепер, коли всі солдати варті один одного, становище змінилося.

Причина, що породжує цю нову потребу, надає також і засоби її вдоволення. Бо, як я вже казав, усі рівні між собою люди так само й слабкі. Державна влада, природно, значно сильніша в демократичних народів, ніж у будь-якому іншому суспільстві. Отже, ці народи не тільки відчувають бажання скликати на військову службу все чоловіче населення країни, а й мають можливість це здійснювати, бо в добу рівності, як звичайно, військо чисельно зростає в міру того, як гасне військовий дух нації.

У цю добу внаслідок тих самих причин змінюються й способи ведення війни.

У своїй книжці «Монарх» Макіавеллі пише: «Куди важче підкорити народ, керований монархом та баронами, ніж народ, що ним керує монарх і раби». Давайте замінимо, аби нікого не скривдити, слово «раби» на «державні службовці» — й ми отримаємо велику істину, яка цілком стосується нашого предмета. Великому аристократичному народові дуже важко завоювати своїх сусідів,

так само як і бути підкореним ними. Йому не вдається завоювати сусідів тому, що він ніколи не може згуртувати сили свої й зберегти їхню єдність протягом тривалого часу; він не може бути підкореним тому, що ворог наштовхуватиметься скрізь на вогнища опору. Війну на території якоїсь аристократичної держави я би порівняв з бойовими діями в гірській місцевості: переможені щоразу мають змогу з’єднатися на новій позиції й міцно утримувати її.

Прямо протилежне спостерігається в демократичних народів.

Вони без особливих труднощів виводять на поле битви всі сили, що їх мають у своєму розпорядженні, і, якщо нація багата й чисельна, вона легко стає переможницею, але в тому разі, коли вона зазнає поразки й ворог проникає на її територію, в неї залишається мало ресурсів для опору й, коли справа доходить до захоплення столиці, нація гине. Це пояснюється дуже просто: оскільки кожен громадянин індивідуально вкрай ізольований та слабкий, ніхто не може захистити сам себе чи надати підтримку іншому. В демократичній країні силу має тільки держава; якщо військова потуга держави зламана внаслідок знищення її армії, і її управлінська влада паралізована через захоплення столиці, країна становить собою не що інше, як некероване, безсиле населення, нездатне боротися проти організованих сил супротивника, що наступають. Я знаю, що /544/ цю небезпеку можна зменшити, надавши провінціям деякі права й свободи, але цей засіб завше буде не зовсім достатнім.

У такій ситуації населення не тільки не зможе продовжувати війну, але боюсь, що воно й не захоче цього робити.

Згідно з нормами, прийнятими серед цивілізованих націй, війни ведуться не з метою захоплення особистого майна громадян, а тільки для здобуття політичної влади. Приватна власність знищується тільки випадково й в ім’я досягнення основної мети.

Коли супротивник, розгромивши військо аристократичної нації, вдирається на її територію, шляхтичі, хоч вони водночас і є заможними громадянами, воліють і далі чинити індивідуальний опір, ніж скоритися, бо, якщо переможець залишається господарем країни, він усуне їх від політичної влади, яку вони цінують навіть вище, ніж свою власність. Тому вони ладні боротися й далі, ніж визнати себе переможеними, що було б для них найстрашнішим нещастям, і їм легко вдається вести за собою народ, упродовж тривалого часу привчений іти за ними й коритися їм, народ, який до того ж майже нічим не ризикує в цій війні.

У тих самих націй, де панує рівність умов існування, кожен наділений тільки малою дещицею політичної влади, а часто-густо й зовсім обділений; з іншого боку, всі вони незалежні й володіють власністю, яку можуть утратити, тож вони куди менше бояться того, що їх можуть завоювати, й куди більше побоюються самої війни, ніж народ аристократичної держави. Населення демократичної країни завжди буде дуже важко схилити до того, аби воно взялося до зброї тоді, коли війна починає вестися на її території. Тому конче потрібно дати цим народам політичні права й виховати в них громадянську самосвідомість, здатні збудити в них деякі з тих інтересів та мотивів, якими керуються представники шляхетства за аристократії.

Потрібно, аби монархи та інші керівники демократичних націй міцно засвоїли, що зі звичкою й пристрастю до матеріального статку можна успішно боротися тільки за допомогою звички й пристрасної любові до свободи. В іншому разі я не уявляю собі нічого менш здатного вистояти перед загарбниками, ніж будь-який з демократичних народів, який не має вільних інститутів.

За давніших часів бойові дії провадилися малими силами й становили собою дрібні збройні сутички та тривалі облоги. Тепер відбуваються великі битви і, тільки-но з’являється змога вільно просуватися вперед, армія кидається до столиці супротивника, аби одним ударом завершити війну.

Кажуть, що цю нову систему винайшов Наполеон. Одна людина, хоч би ким вона була, не спроможна створити щось подібне. Спосіб ведення війни, який застосовував Наполеон, підказала йому вся соціально-політична система його доби, й ефективність цього способу зумовлювалася тим, що цей спосіб чудово відповідав тій ситуації, а також тим, що Наполеон перший узяв його на озброєння. На чолі армії він першим пройшов шлях, який пов’язував столиці всіх держав. Одначе цей шлях відкрився для нього із загибеллю феодального суспільства. Є деякі підстави вважати, що коли б ця непересічна людина народилася триста років тому, то вона не змогла б пожинати плоди за допомогою такого способу ведення війни або радше вона скористалася б іншим способом.

Що ж до громадянських війн, то додам про це всього кілька слів, бо боюся випробовувати терпіння читача.

Більша частина того, що я сказав про зовнішні війни, з ще більшими підставами стосується громадянських війн. Люди, які живуть у демократичних країнах, не наділені природною войовничістю; в них іноді прокидається бойовий дух, коли вони всупереч своєму бажанню опиняються на полях бою, але дружно підійматися з власної волі й свідомо піддавати себе злигодням, що їх /545/ викликає війна, й особливо війна громадянська, — на це людина з демократичного суспільства навряд чи наважиться. Тільки найвідчайдушніші з авантурників підуть на такий ризик; маса цивільного населення не зрушить з місця.

І навіть якби ця маса захотіла діяти, їй було б не так легко це зробити, позаяк вона не знайде у своєму середовищі ні людей, які мають міцний, давно усталений авторитет, що їм вона захотіла б підкоритися, ні загальновизнаних лідерів, здатних згуртувати всіх незадоволених, очолити їх і повести за собою. Немає тут і низових політичних сил, здатних подати дієву підтримку народним масам у їхньому опорі центральній владі.

У демократичних країнах моральна сила більшості величезна й матеріальні можливості, які вона має, неспівмірні з можливостями тих, хто може попервах згуртуватися проти неї. Тому партія, яка засіла в цитаделі більшості, говорить від її імені й використовує її потугу, миттєво й легко отримує перемогу над усіма окремими силами опору. Вона не дає їм навіть часу з’явитися на світ, знищуючи їх у зародку.

Люди, які бажають здійснити революцію в демократичній країні силою зброї, не мають, отже, жодної змоги домогтися перемоги, крім раптового захоплення всього державного апарату цілком, що їм може вдатися радше внаслідок державного перевороту, ніж внаслідок громадянської війни, бо, тільки-но почнуться реґулярні воєнні дії, перемога майже завжди буде забезпечена тій партії, яка репрезентує державу.

Тільки в одному випадку можливий початок громадянської війни в демократичному суспільстві: коли відбувається розкол у війську й частина збройних сил здіймає прапор повстання, а друга їхня частина зберігає вірність урядові. Армія — це маленьке суспільство, позначене вельми тісними взаємозв’язками й високою активністю й володіє здатністю протягом певного часу обходитися виключно власними силами. Громадянська війна може бути кривавою, але вона не може бути надто тривалою, позаяк або повстала армія перетягує на свій бік уряд за допомогою простої демонстрації своєї потуги чи завдяки першій же своїй перемозі — й тоді війна закінчується, або ж у разі початку збройної боротьби та частина армії, яка не отримує підтримки з боку організованої державної влади, невдовзі сама собою розсіється чи буде знищена.

Тому можна визнати істинним таке широке узагальнення: в століття рівності громадянські війни будуть значно рідкіснішими й швидкоплинними 3.



3 Само собою зрозуміло, що я веду мову тут про єдині демократичні держави, а не про федеративні демократичні держави. А що у федераціях найвища влада завжди перебуває реально, незважаючи ні на жодні політичні вигадки, в руках місцевих органів управління, а не в руках центрального уряду, то громадянська війна тут є не чим іншим, як прихованою формою війни між різними державами. /546/








Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.