[Алексіс де Токвіль. Давній порядок і Революція. — К., 2000. — С. 5-10.]

Попередня     Головна     Наступна

ПЕРЕДНЄ СЛОВО

Книга, яку я нині публікую, — не історія Революції. Цю історію написано надто блискучо, щоб її переробляти; моя книга — лише етюд про Революцію. 1789 року французи зробили величезне зусилля, найбільше з усіх, що їх будь-коли робили народи, щоб відрізати себе від свого минулого й відокремити безоднею те, чим вони були, від того, чим вони бажали бути надалі. З цією метою вони вжили різних запобіжних заходів, аби не перенести чогось із минулого у своє нове становище; вони всіляко збиткувалися над собою, щоб тільки зробити себе несхожими на своїх батьків; одне слово, вони зробили все, аби стати невпізнанними.

Я завше дотримувався тієї думки, що вони досягли куди меншого успіху в цій своєрідній справі, ніж могло здаватися збоку й ніж вони самі думали попервах. Я був певен того, що, самі того не відаючи, вони почерпнули з давнішого порядку більшу частину почуттів, звичок і навіть ідей, за допомогою яких вони здійснювали Революцію, яка зруйнувала цей порядок, і що, самі того не бажаючи, вони скористалися його уламками для спорудження будинку нового суспільства; тож для того, аби добре зрозуміти й Революцію, її справу, мені треба було забути на мить Францію, якою ми її бачимо нині, й викликати з могили іншу Францію, якої вже не існує. Я й спробував зробити це в книжці, яку пропоную читачеві; але виявилося, що моє завдання куди важче, ніж я гадав раніше.

Перші століття монархії, середньовіччя, Відродження стали предметом величезних праць і вельми глибоких досліджень, які ознайомили нас не лише з фактами, що відбувалися тоді, а й із законами, звичаями, духом уряду та нації в ті різні епохи. Ніхто досі не зробив спроби розглянути в такий спосіб і так зблизька вісімнадцяте століття. Ми вдаємо, буцімто добре знаємо тогочасне французьке суспільство, бо виразно бачимо те, що блищало на його поверхні, бо детально знаємо історію найвидатніших особистостей, які жили тоді, і тому що цікаві й велемовні критичні праці довершили наше знайомство з творами великих письменників, що були окрасою того часу. Та що ж до способу, в який велися справи, справжньої практики закладів, справжнього взаємного становища класів, що ж до становища й почуттів тих класів, яких за тих часів іще не було ні видно, ні чутно, що ж до самої суті думок та звичаїв — про все це ми маємо тільки невиразні й часто-густо помилкові уявлення.

Я поставив перед собою завдання проникнути до осереддя того давнього порядку, такого близького до нас за числом років, але водночас такого, що його приховує від нас Революція. /6/

Щоб домогтися успіху, я не лише перечитав славетні твори XVIII століття; мені забаглося вивчити ті численні книжки, що є менш відомі й менше заслуговують бути відомими, але, бувши не дуже майстерно написані, тим відвертіше, либонь, виказують справжні інстинкти часу. Я доклав чимало зусиль, аби якнайліпше ознайомитися з усіма офіційними документами, в яких французи з наближенням Революції могли висловити свої думки та смаки. Протоколи асамблей штатів і згодом провінційних зборів багато що повідали мені в цьому плані. Особливо чимало я почерпнув із наказів, складених трьома станами 1789 року. Ці накази, ориґінали яких складають довжелезну низку рукописних томів, назавше залишаться заповітом старого французького суспільства, останнім виявом його бажань, справжнім висловленням його останньої волі. Цей документ — єдиний в історії. Але й його мені було замало.

У тих країнах, де державна адміністрація набула могутності, з’являється мало таких ідей, бажань та страждань, трапляється мало інтересів і пристрастей, які рано чи пізно не оголилися б перед нею. Вивчаючи архіви цієї адміністрації, ми не тільки вельми глибоко знайомимося з її діями, а й перед нами постає все життя країни. Чужинець, якому видали б сьогодні всі конфіденційні листи, що наповнюють картони міністерства внутрішніх справ та префектур, небавом знав би про нас більше, ніж знаємо ми самі. У XVIII столітті державна адміністрація була вже, як це побачить читач цієї книжки, вельми централізована, дуже могутня, надзвичайно діяльна. Вона без упину допомагала, перешкоджала, дозволяла. Вона могла багато обіцяти й багато дати. Вона вже впливала в тисячі способів не лише на загальний плин справ, а й на долю родин і на приватне життя кожної окремої людини. До того ж вона не любила розголосу, внаслідок чого люди не боялися розкривати перед її очима свої найпотаємніші труднощі й лиха. Я витратив дуже багато часу на вивчення того, що залишилося нам від неї почасти в Парижі, почасти в інших провінціях ¹.

¹ Переважно я послуговувався архівами деяких великих інтендантств, особливо провінції Тур, які досить повні й належать до великого округу, розташованого в центрі Франції й населеному мільйоном жителів. Тут я мав би подякувати молодому й кмітливому архіваріусу, який завідує цими архівами, панові Ґранмезону. Інші округи, й зокрема округ Іль-де-Франс. показали мені, що в такий самий спосіб відбувається справа й у більшій частині королівства.

При цьому давній порядок, як я і сподівався, постав переді мною як живий, з усіма своїми ідеями, пристрастями, передсудами та звичаями. Тут кожен висловлювався, не соромлячись і відкриваючи свої найпотаємніші думки. Отже, я здобув про старе суспільство багато інформації, якої не мали сучасники, бо в мене перед очима було те, що ніколи не відкривалося їхнім очам.

У міру того як я просувався вперед у цьому дослідженні, я дивувався, зустрічаючи на кожному кроці в тогочасній Франції величезне число тих самих рис, які вражають нас у сучасній Франції. Я натрапляв на безліч понять, які раніше вважав породженням Революції, безліч ідей, що виходили, як мені здавалося, від неї самої, тисячу звичок, що їх, на загальну думку, дала лише вона; я скрізь знаходив коріння сучасного суспільства, /7/ яке глибоко вросло в цей старий ґрунт. Що більше я наближався до 1789 року, то виразніше розрізняв той дух, під впливом якого Революція формувалася, зароджувалася й зростала. Поступово перед моїми очима відкривалося все обличчя цієї Революції. Вона вже показувала свій темперамент, свій геній; то була вона сама. Я знаходив не тільки основні причини того, що їй належало зробити за свого першого зусилля, але ще більше — ознаки того, що їй судилося створити на довгі часи; адже Революція мала дві фази, вельми відмінні одна від одної: перша, під час якої французи, здавалося, прагнули все знищити у своєму минулому, й друга, коли вони з минулого знову беруть частину того, що там залишили. Є безліч законів і звичок колишнього порядку, які в такий спосіб раптово зникають 1789 року й знову спливають на поверхню через кілька років, як деякі річки ховаються під землею, аби знову з’явитися трохи далі й показати ті самі води новим берегам.

Безпосереднє завдання твору, що його я пропоную увазі читача, полягає в тому, аби пояснити, чому ця велика Революція, що готувалася майже на цілому материку Європи, вибухнула в нас раніше, ніж у інших місцях; чому вона буцімто сама собою вийшла з суспільства, яке їй належало зруйнувати, й, нарешті, — як стара монархія могла занепасти так остаточно й так раптово.

Одначе я не думаю обмежити лише цим свою працю. Я маю намір, якщо в мене вистачить часу й сили, простежити через усі мінливості долі цієї тривалої революції тих самих французів, з якими ми на такій рівній нозі жили за давнішого порядку й яких цей давній порядок виплекав, простежити, як вони змінюються й перевтілюються згідно з подіями, одначе залишаються вірними своїй природі та постійно знову з’являються перед нами з трохи зміненим, але завше впізнаванним обличчям.

Спочатку я подумки пробіжу разом з ними первісну добу 1789 року, ту добу, коли рівність і свобода були однаково дорогими для їхнього серця; коли вони прагнуть створити не тільки демократичні, а й вільні установи; не тільки зруйнувати привілеї, а й визнати та санкціонувати права; час молодості, ентузіазму, гордості, щедрих і щирих пристрастей, — час, пам’ять про який, незважаючи на його помилки, люди збережуть назавжди і який ще дуже довго турбуватиме сон усіх тих, хто захоче підкупити чи поневолити їх.

Швидко пробігаючи шляхом цієї революції, я постараюсь показати, які події, які помилки та розчарування довели тих самих французів до того, що вони відмовилися від своєї первісної мети й, забувши про свободу, забажали стати тільки рівними рабами володаря світу; в який спосіб, відтак, уряд, сильніший і куди більш абсолютний, ніж той, що його скинула Революція, захоплює й зосереджує в своїх руках усі види влади, придушує всі вольності, куплені за таку дорогу ціну, і ставить на їхнє місце порожні примари, називаючи верховенством народу голосування виборців, які не мають змоги ні спілкуватися, ні вкладати між собою угоди, ні обирати, називаючи вільним голосуванням податку — вияв згоди з боку мовчазних або закріпачених зборів; і як цей уряд, позбавляючи націю всіх засобів самоуправління, забираючи в неї основні ґарантії права, свободу думки, слова й друку, цебто все, що було найдорожчим /8/ і найшляхетнішим у перемогах 1789 року, все ж таки прикрашає себе великим ім’ям цієї епохи.

Я зупинюсь тоді, коли Революція, на мою думку, майже завершить свою справу й покладе початок новому суспільству. Тоді я розпочну розглядати те суспільство; я постараюсь розрізнити, в чому воно схоже на попереднє й у чому відрізняється від нього, що ми втратили в цій величезній загальній веремії й що виграли в ній, і, нарешті, зроблю спробу передбачити наше майбутнє.

Я сподіваюсь, що ця книжка буде написана без пересудів, але не стану твердити, що я писав її неупереджено. І навряд чи можна французові нічого не відчувати, коли він говорить про свою країну й думає про свій час. Отже, зізнаюсь, що. вивчаючи наше старе суспільство в усіх його проявах, я ніколи цілком не втрачав із свого поля зору сучасного суспільства. Я бажав з’ясувати собі не тільки недугу, від якої загинув хворий, а й ті умови, за яких він міг уникнути смерті. Я чинив, як чинять ті лікарі, які в кожному загиблому органі намагаються вловити закони життя. Я ставив перед собою мсту намалювати таку картину, яка була б дуже достеменна й водночас могла б стати повчальною. Й щоразу, коли я натрапляв у наших батьків на якусь із рис хоробрості, які нам так потрібні й яких у нас нині зовсім немає, — наприклад, справжній дух незалежності, любов до всього великого, віра в себе й у свою справу, — я їх підкреслював; і достоту так само, зустрічаючи в ідеях, у законах, у звичаях того часу сліди таких вад, які, занапастивши старе суспільство, роз’їдають нас і нині, я намагався виразніше висвітлити їх. аби, бачачи ясно зло, вже завдане нам, ми ліпше могли зрозуміти ту шкоду, якої вони ще можуть нам завдати.

Зізнаюсь, що мене не зупиняла боязнь образити ту чи ту особу або клас суспільства, ті чи ті думки або спогади, хоч би які вони були шановані, якщо це треба було для виконання мого завдання. Часто-густо я робив це з прикрістю, але завше — без докорів сумління. Хай ті, кому я в такий спосіб досадив, вибачать мені, зваживши на ту безкорисливу й чесну мету, якої я прагнув.

Можливо, багато хто звинуватить мене в тому, що я в цій книжці виявляю зовсім несучасну любов до свободи, до якої, як мене запевняють, нині нікому нема діла у Франції.

Я лишень попрошу тих, хто зробить мені в цьому докір, узяти до уваги, що така схильність є в мене давненько. Понад двадцять років тому, ведучи мову про інше суспільство, я писав майже дослівно те саме, що читач знайде в цьому творі.

У темряві майбутнього можна вже відкрити три виразні істини. Перша з них — це та, що всі сучасні люди захоплені якоюсь невідомою силою, яку можна сподіватися приборкати й сповільнити, але не перемогти, яка то повільно штовхає, то чимдужче несе їх до знищення аристократії; друга — це та. що з усіх суспільств у світі найважче буде надовго уникнути абсолютного суспільства тим, у яких аристократії вже нема й не буде; нарешті, третя істина полягає в тому, що ніде деспотизм не веде до більш пагубних наслідків, ніж у таких саме суспільствах: тому що в них він більше, ніж будь-який інший уряд, сприяє розвиткові всіх вад, /9/ властивих цим суспільствам, і, отже, штовхає їх у той самий бік, куди, згідно з їхнім природним нахилом, вони вже подалися.

У них люди, що вже не пов’язані одні з одними ні кастами, ні етапами, ні корпораціями, ні родинами, надто схильні турбуватися тільки про свої особисті інтереси й, завше зайняті лише собою, погрузають у вузькому індивідуалізмі, який приглушує будь-яку людську чесноту. Деспотизм не тільки не чинить опір цій схильності, а й робить її непереможною, бо відбирає в громадян будь-яку спільну для них пристрасть, будь-яку потребу одного в одному, будь-яку необхідність взаєморозуміння, будь-який привід до спільної діяльності; він, сказати б, замуровує їх у приватному житті. Вони вже прагнули розділитися: він зовсім роз’єднує їх; вони почали холонути одні до одних: він перетворює їх на крижину.

У таких суспільствах, де немає нічого міцного, кожного мучить страх бути відтиснутим униз і наповнює палке бажання піднятися вище: а що гроші, ставши головною ознакою, яка розділяє людей і відрізняє їх один від одного, водночас набули надзвичайної рухомості, без упину переходять із рук до рук, змінюють суспільне становище людей, підносячи або опускаючи вниз родини, — в таких суспільствах не існує майже нікого, хто не був би змушений ділити розпач і постійні зусилля з метою зберегти або нажити гроші. Отже, прагнення будь-що набути багатства, пошуки зисковних афер, пристрасть до генделю, гонитва за добробутом та матеріальними втіхами є в таких суспільствах звичайнісінькими пристрастями. Тут ці пристрасті вільно поширюються серед усіх класів, проникаючи навіть до тих з них, яким вони раніше були найбільш чужі, і, якщо дати їм волю, за короткий час могли б зовсім розшарувати й розбестити націю. Природі ж деспотизму властиво сприяти їхньому розвитку й поширенню. Ці пристрасті, що розслаблюють, правлять йому за пособниць; вони відвертають увагу й полонять уяву людей віддалік від суспільних справ, примушуючи їх тремтіти при самій думці про революцію. Сам деспотизм може надати їм пристановище й темряву, які збуджують жадібність і дозволяють наживати нечесні багатства, не соромлячись безчестя. За відсутності деспотизму ці пристрасті були сильні; в його затінку вони панують.

Сама свобода може в таких суспільствах успішно боротися з властивими їм вадами й утримати ці суспільства на похилій площині, по якій вони ковзають. І справді, тільки вона може вивести громадян із того стану ізольованості, в якому тримає їх сама матеріальна забезпеченість, і примусити їх наблизитися один до одного, вона зігріє їм душу й день у день єднатиме їх потребою зрозуміти, переконати один одного й подобатися один одному за виконання спільної справи. Тільки вона здатна відірвати їх від культу грошей та від дрібної буденної штовханини справ, аби примусити їх повсякчас відчувати свій зв’язок з батьківщиною; тільки вона час від часу ставить на місце гонитви за матеріальною забезпеченістю енерґійніші й шляхетніші прагнення, висуває перед честолюбством значущіші цілі, ніж набуття багатств, і запалює світло, яке дає змогу бачити й оцінювати вади та чесноти людей. Демократичні суспільства, позбавлені свободи, можуть вирізнятися багатством, вишуканістю, блиском, навіть розкішшю, можуть важити багато завдяки своїй однорідній /10/ масі; у них можна помітити якості, що прикрашають приватне життя, можна натрапити на поштивих батьків родин, чесних торговців та вельми поважних власників; ми знайдемо в них навіть добрих християн, бо вітчизна християн — не від світу цього, й християнство славиться тим, що породжувало по-справжньому релігійних людей посеред украй зіпсутих звичаїв і за найгірших урядів: Римська імперія в добу свого найбільшого занепаду була переповнена ними. Але в середовищі таких суспільств, — кажу це відважно, — ніколи не виявиться великих громадян і тим більше — великого народу, і я не боюсь твердити, що загальний рівень почуттів та умів ніколи не перестане знижуватися, допоки рівність та деспотизм будуть поєднані в них.

Ось що я думав і казав двадцять років тому. Зізнаюсь, відтоді нічого не сталося у світі такого, що примусило б мене думати й говорити інакше.

А що я свою добру думку про свободу висловлював тоді, коли вона була в ласці, то сподіваюсь, не видасться гідним осуду те, що я не відступаю від цієї думки тепер, коли свободу відкидають.

До того ж слід узяти до уваги, що навіть у цьому відношенні я менше не згоджуюсь зі своїми супротивниками, ніж вони самі, може, це припускають. Де та людина, яка від природи була б такою ницою душею, що, вважаючи націю здатною добре скористатися із своєї свободи, воліє залежати від чужого розсуду й примхи, а не дотримуватися законів, у виробленні яких вона сама брала участь? Я гадаю, що такої людини не існує. Самі деспоти не заперечують того, що свобода чудова; лишень вони бажають мати її самі й запевняють, що решта людей зовсім не гідні її. Отже, предмет розбіжності полягає не в тому, якої думки слід дотримуватися про свободу, а в більш чи менш високій оцінці людей; і можна з повним правом сказати, що прихильність, яка виказується народом до абсолютного уряду, перебуває в достеменній відповідності з презирством, яке він відчуває до рідної країни. Я прошу дозволу зачекати ще трохи, перш ніж переймусь усвідомленням законності цього почуття.

Здається, я можу сказати без хвастощів, що книжка, яку я нині публікую, є наслідком вельми великої праці. В ній є розділи, які забрали в мене по рокові пошуків, а то й більше. Я міг би запрудити примітками нижню половину своїх сторінок, але вирішив навести їх небагато й розмістити наприкінці тому, вказавши сторінки тексту, яких вони стосуються. В них читач знайде приклади й докази. Я не відмовлюсь подати їх більше, якщо ця книжка видасться комусь вартою того, щоб їх зажадати.

Попередня     Головна     Наступна