[Алексіс де Токвіль. Давній порядок і Революція. — К., 2000. — С. 29-68.]

Попередня     Головна     Наступна

КНИГА ДРУГА

Розділ I
Чому феодальні права стали ненависними народові у Франції більше, ніж у інших країнах

Одна річ вражає нас з першого погляду: Революція, мета якої полягала, власне, в тому, щоб скрізь знищити залишки середньовічних установ, вибухнула не в тих країнах, де ці установи ліпше збереглися й найдужче давали відчути народові свій тягар і суворість, навпаки, там, де народ найменше терпів від них; тож їхнє іго здавалося найнестерпнішим там, де воно справді було найменшим тягарем.

Майже в жодній частині Німеччини наприкінці XVIII століття кріпацтво ще не було скасоване, а в більшій частині її народ залишався прикріпленим до землі, так само як і в середньовіччі. Майже всі вояки війська Фрідріха II та Марії-Терезії були справжніми кріпаками.

У переважній частині німецьких держав 1788 року селянин не міг покинути фільварок, а якщо покидав, то його можна було переслідувати скрізь, хоч би де він був, і силоміць привести назад. Він підлягає вотчинному суду, який стежить за його приватним життям і карає його за нестриманість та лінощі. Він не може ні піднестися у своєму становищі, ні змінити фах, ні одружитися, якщо на це немає доброї волі його господаря. Більшу частину часу він повинен присвячувати службі цьому останньому. Кілька років своєї молодості він має провести на службі двору. Панщина існує в повній своїй силі й у деяких землях може тривати до трьох днів на тиждень. Селянин відбудовує й ремонтує споруди, що належать дідичу, доправляє на ринок продукти його господарства, возить його самого й зобов’язаний виконувати його доручення. А втім, кріпак може ставати земельним власником, але його право власності залишається все ж таки вельми неповним. Він зобов’язаний обробляти своє поле в певний спосіб, під наглядом дідича; він не може ні відчужувати, ні закладати його на свій розсуд. У певних випадках його примушують продавати продукти своєї власної землі; в інших випадках йому не дозволяють їх продавати; але /31/ обробляти землю він завше був зобов’язаний. Навіть спадщина не переходить цілком його дітям: якусь частину забирає собі його дідич.

Я не розшукую тих постанов у давніх законах: я натрапляю на них всюди, аж до кодексу, укладеного великим Фрідріхом та обнародуваного його наступником у момент, який ішов слідом за вибухом Французької революції.

У Франції давно вже не було чогось подібного: селянин приходив, ішов собі геть, купував, продавав, укладав угоду, працював, коли й як йому було зручно. Останні сліди кріпацтва залишалися помітними тільки в одній чи двох східних провінціях — провінціях завойованих; у всіх інших місцях воно зовсім зникло, й навіть більше, його зникнення належить до такої віддаленої доби, що час його скасування згладився з людської пам’яті. Наукові пошуки, що робляться в наші дні, довели, що, починаючи з XIII століття, кріпацтво більше не зустрічається в Нормандії.

Але в умовах народного життя у Франції відбувся ще інший, істотно відмінний переворот: селянин не тільки перестав бути кріпаком, а й зробився земельним власником. Цей факт, іще й нині не досить добре встановлений, мав, як це ми побачимо далі, стільки наслідків, що я дозволю собі тут зупинитися, аби розглянути його.

Тривалий час вважали, що роздріблення земельної власності бере свій початок від Революції й спричинене нею. Та різними свідченнями доведено протилежне.

Принаймні за двадцять років до цієї Революції ми натрапляємо на сільськогосподарські спільноти, які вже оплакують надмірне роздріблення землі. «Розділ спадщини такий, — говорить Тюрґо приблизно в той час, — що ділянка, якої було достатньо лише для однієї родини, ділиться між п’ятьма-шістьма дітьми. Ці діти та їхні родини з тієї миті вже не можуть прожити тільки з цієї землі». Через кілька років Неккер сказав, що у Франції є сила-силенна дрібних земельних власників.

У рапорті, зробленому одному інтендантові за кілька років до Революції, я читаю: «Спадщина ділиться порівну й досить небезпечно, оскільки кожен хоче мати частку в усьому й скрізь, земельні ділянки діляться до безмежності й постійно дробляться». Чи не здається вам, що це написано буцімто в наші дні?

Я сам доклав чимало зусиль для того, щоб відтворити кадастр колишнього порядку, й почасти домігся успіху в цьому. Згідно із законом 1790 року, що встановив земельний податок, кожна парафія зобов’язувалася скласти список усіх фільварків, що на той час /32/ існували на її території. Переважна більшість цих списків зникла; проте я розшукав їх у певній кількості сіл і, порівнюючи їх з нинішніми списками, побачив, що в цих селах число земельних власників досягло половини, часто-густо навіть двох третин теперішнього числа. Це видасться доволі чудовим, якщо взяти до уваги, що загальна цифра населення Франції зросла відтоді більше ніж на чверть.

Уже за тих часів, як і в наші дні, прагнення селянина до перетворення земельної власності було надзвичайно великим, і пристрасті, які породжує в ньому володіння землею, вже розгорілися. «Земля постійно продається по ціні, вищій за свою вартість, — зазначає чудовий сучасний спостерігач, — що свідчить про пристрасне бажання всіх жителів стати власниками. Всі заощадження найнижчих класів, що в інших країнах вкладаються на відсотки в приватних осіб або в державні фонди, у Франції призначаються на закупівлю земель».

З усіх нових явищ, що їх помітив у нас Артур Юнґ під час свого першого відвідання Франції, жодне не вражає його так дуже, як значущість простору землі, розподіленої серед селян. Він твердить, що в їхній власності перебуває половина всієї землі у Франції. «Я й гадки не мав, — каже він часто, — що таке може бути». Й справді, таке не спостерігалося за тих часів ніде, крім Франції та в кількох місцях поблизу з нею.

В Англії були селяни-власники, але їхнє число дуже зменшилося. В Німеччині за всіх часів і в усіх її частинах було певне число вільних поселень, які на правах повної власності володіли ділянками землі. Особливі й часто дивні закони, які нормували селянську власність, можна знайти в найстаріших архівах німецького звичайного права; але цей вид власності завше був винятковим явищем, і число цих дрібних земельних власників було дуже невелике.

Ті землі Німеччини, де селянин наприкінці XVIII століття був власником і людиною майже такою вільною, як у Франції, здебільшого розташовані по течії Райну, і в них революційні пристрасті, схожі на пристрасті Франції, поширилися раніше й найдужче далися взнаки. Й навпаки, куди довше залишалися недоступними для цих пристрастей ті частини Німеччини, де нічого подібного ще не помічалося. Ця обставина заслуговує уваги.

Отже, гадати, що роздріблення земельної власності у Франції бере свій початок від Революції, означає повторити загальнопоширену помилку: це роздріблення куди старіше за неї. Щоправда, Революція продала всі землі, що належали духівництву, й більшу /33/ частину шляхетських фільварків; але хто побажає навести довідки в самих протоколах цих продажів, як я кілька разів мав терпіння це робити, той побачить, що переважну частину цих земель купили люди, які вже володіли іншими ділянками землі, отже, якщо власність і перейшла до інших рук, то число власників зросло значно менше, ніж це уявлялося. Цих останніх було у Франції величезне число, згідно з самовпевненим, але цього разу справедливим висловлюванням п. Неккера.

Наслідком Революції був не поділ землі, а її тимчасове вивільнення. Всі ці дрібні власники насправді мали велику незручність в експлуатації землі й мали безліч повинностей, від яких вони ніяк не могли звільнитися.

Ці повинності, безперечно, були важкі, але вони здавалися нестерпними саме внаслідок тієї обставини, яка, либонь, мала полегшити їхню важкість: ці самі селяни більше, ніж будь-де інде в Європі, були вільніші від управління своїх господарів; ось інший переворот, який за своїми обсягами не поступався перед тим, що зробив їх власниками.

Хоча давній порядок іще дуже близький до нас, оскільки ми щодня зустрічаємо людей, що народилися за його панування, але він нібито вже зникає в тумані минулого. Радикальна революція, яка відокремлює нас від нього, справила той самий вплив, який справляють цілі століття: вона загорнула в морок усе те, що вона не зруйнувала. Ось чому нині мало знайдеться людей, здатних дати достеменну відповідь на запитання: «Як керувалися села до 1789 року?» Й справді, відповісти на це запитання неможливо тому, хто вивчав не книжки, а тогочасні адміністративні архіви.

Я часто чув таку думку: «Шляхетство, яке давно перестало брати участь у керуванні державою, до кінця утримувало за собою управління селами: їхні володарі керували селянами». Це вельми нагадує помилку.

У XVIII столітті всі справи парафії вели кілька посадових осіб, які вже не були аґентами дідича й не обиралися ним; одних призначав інтендант провінції, інших обирали самі селяни. Ця влада робила розподіл податків, ремонтувала церкви, будувала училища, скликала парафіяльні збори й головувала в них. Представники влади заправляли громадським майном і визначали порядок користування ним. Шляхтич не тільки не керував більше всіма цими маленькими місцевими справами, а навіть не мав права нагляду над ними. Всі посадові особи парафії перебували під управлінням чи під контролем центральної влади, як це буде показано в наступному розділі. Навіть більше, шляхтич більше не /34/ виступає в ролі королівського представника в парафії, посередника між королем та жителями країни. Не на ньому лежить обов’язок у парафії застосовувати загальні закони держави, скликати в парафії ополчення, збирати податки, оголошувати волю монарха й розподіляти грошову допомогу, що надходить від цього останнього. Всі ці права та обов’язки належать іншим особам, насправді шляхтич не то інше, як обиватель, якого імунітети й привілеї усамітнюють і відокремлюють від решти обивателів; він відрізняється за своїм становищем, але не за своїми правами. Шляхтич — не більше, як перший з обивателів, — люблять повторювати інтенданти в листах до своїх субделеґатів.

Якщо ви облишите парафію й звернетеся до округи, то натрапите на таке саме видовисько. Разом шляхтичі не керують ніде, не керують вони й кожен окремо: це склало особливість Франції. В усіх інших країнах характерна риса старого суспільства почасти збереглася: володіння землею й управління нею жителями залишалися ще неподільними.

Але тут я вважаю за потрібне зауважити, що за тих самих часів абсолютно ті самі феодальні права зустрічалися в цілій Європі, й у переважній більшості країн на її материку їх можна було помітити в куди важчій формі. Я обмежусь посиланням на панщину. У Франції вона траплялася рідко й була помірна; в Німеччині вона існувала ще скрізь і була сувора.

Навіть більше: багато повинностей феодального походження, що обурювали наших предків, які бачили в них суперечності не тільки справедливості, а й цивілізації: десятинний податок, невідчужувана земельна рента, вічні шарварки, збір з продажу маєтків, — усе те, що вони називали пишномовно у XVIII столітті рабством землі, — все це почасти траплялося й у англійців; багато що можна побачити й нині. Але всі ці повинності не заважають хліборобству в Англії бути найдосконалішим і найбагатшим у світі, й англійський народ лише ледь помічає їхнє існування.

Чому ж у Франції ті самі феодальні права розбудили в серці народу таку сильну ненависть, що вона навіть пережила явище, яке викликало її й. мабуть, стала нездоланною? Річ у тім, що, з одного боку, французький селянин став землевласником, а з іншого — він зовсім вивільнився від управління свого господаря. Безперечно, с ще багато інших причин, але я гадаю, що названі мною — найголовніші.

Якби селянин не володів землею, він був би нечутливим до багатьох тягарів, що їх феодальна система накладала на земельну власність. Яке діло орендареві до десятинного збору? Він вирахує /35/ його з орендної платні. Що тому до земельної ренти, хто не має землі? Що навіть до труднощів в обробітку землі тому, хто обробляє її для інших?

З іншого боку, якби французький селянин перебував ще під керівництвом свого дідича, феодальні права не видавалися б йому такими нестерпними, бо в них він бачив би тільки природні наслідки державного ладу.

Коли шляхетство володіє не тільки привілеями, а й владою, коли в його руках зосереджуються найвище керівництво та адміністрація, його особливі права водночас можуть бути більш значущими й менш помітними. За часів феодалізму на шляхтичів дивилися майже так само, як нині дивляться на уряд: терпіли труднощі, створювані шляхетством задля інтересів, що їх воно створювало для них. Шляхтичі мали утруднювальні привілеї та обтяжливі права; але вони забезпечували громадський порядок, справляли суд, спостерігали за виконанням порядків, подавали допомогу слабкому, провадили громадські справи. Мірою того як шляхетство перестає робити все це, тягар його привілеїв стає дедалі важчим, і, зрештою, саме їхнє існування робиться незрозумілим...

Я прошу вас уявити собі французького селянина кіпця XVIII століття або, ще ліпше, сучасного селянина, бо він залишається таким самим, яким і був; змінилося його становище, але не його схильності. Уявіть собі його в тому вигляді, як його зображують названі вище документи: він так сповнений бажання мати землю, що присвячує її набуттю всі свої заощадження й будь-що купує її. Аби придбати її, йому спершу треба сплатити податок не урядові, а іншим, сусіднім землевласникам — людям, які так само, як і вони, не причетні до керування суспільними справами й так само, як і він, майже безсильні в політичному плані. Разом із зерном він вкладає в неї свою душу. Цей маленький шматок землі, що є його власністю посеред широкого світу, наповнює його почуттям гордості й незалежності. Але тут приходять до нього ті самі сусіди; вони відривають його від поля, примушуючи його йти працювати в інше місце без винагороди. Чи хоче він захищати посіви від їхньої дичини, — вони не дозволяють йому цього робити. Вони вичікують на нього при переправі через річку, вимагаючи сплати шляхового збору. Він зустрічає їх на ринку, де вони продають йому право продавати його товар; а коли, повернувшись додому, він забажає використати для власних потреб залишок свого зерна, — того самого зерна, яке визріло на його власних очах і завдяки його ж праці, — він може це зробити не інакше, як змолоти його спершу в млині тих самих людей і спекти його в їхній печі. На сплату /36/ ренти цим людям він витрачає частину доходу із свого маленького обійстя; і ці ренти не можуть бути ні погашені давністю, ні викуплені.

Хоч би за що він узявся, скрізь на його шляху стоять ці набридливі сусіди; вони псують йому настрій, заважають йому на роботі, з’їдають його запаси; і не встигає він розквитатися з одними, як їм на зміну приходять інші, вдягнені в чорне, й, у свою чергу, беруть велику частину його врожаю. Уявіть собі становище, потреби, вдачу, пристрасті цієї людини й виміряйте скарбницю ненависті та заздрощів, що нагромадилися в його душі.

Феодалізм залишався найбільш значущою з усіх наших цивільних інституцій, переставши бути інституцією політичною. В такому врізаному вигляді він викликав ще більше невдоволення, й можна сказати з повним правом, що руйнування однієї частини середньовічних інституцій у сто разів збільшило ненависть до тієї їхньої частки, яка залишилася чинною.

Розділ II
Про те, що адміністративна централізація — це інституція давнього порядку, а не створіння Революції чи Імперії, як це подейкують

Колись, за тих часів, коли в нас, у Франції, існували політичні збори, мені випадало слухати оратора, який, говорячи про адміністративну централізацію, називав її «чудовим здобутком Революції, в якому нам заздрить Європа». Я припускаю, що централізація — чудовий здобуток; я ладен згодитися, що Європа нам заздрить, але я стверджую, що централізація — не здобуток Революції. Навпаки, це — продукт давнього порядку й до того ж єдина частина політичних інституцій давнього порядку, що пережила Революцію завдяки тому, що могла пристосуватися до нового суспільного ладу, який створила ця Революція. Той читач, у якого вистачить терпцю уважно прочитати цей розділ, може, помітить, що я спорядив свій виклад вельми багатими доказами.

Я прошу дозволити мені попередньо виокремити так звані pays d’état, цебто ті провінції, які почасти самі керували собою або. достоту кажучи, видавалися самокерованими.

Pays d’état, розташовані на околицях королівства, були заселені не більш як однією чвертю всього населення Франції, й серед цих провінцій було тільки дві такі, де провінційні вольності були справді живими. Згодом я повернусь до pays d’état і тоді покажу, якою мірою центральна влада встигла навіть їх підкорити спільним законам ¹.

¹ Див. додаток.

Тут я хочу зайнятися переважно тим, що тогочасною адміністративною мовою називалося pays d’élection (дослівно «виборча провінція»), хоча виборчого в них було менше, ніж будь-де інде. Ці провінції оточували Париж зусібіч, трималися всі разом і становили собою серце й найліпшу частину тіла Франції.

За першого погляду на стару адміністрацію королівства все в ній видається сумішшю різноманітних правил і плутаниною /38/ влади. Франція покрита мережею адміністративних колеґій або окремих урядовців, незалежних один від одного, які беруть участь в управлінні в силу права, що його вони купили й яке не можна відібрати в них. Їхні відомства часто-густо так змітані між собою й так тісно стикаються, що їм бувас тісно й вони зіштовхуються в колі одних і тих самих справ.

Судові установи опосередковано беруть участь у законодавчій владі; вони мають право видавати адміністративні постанови, які обов’язкові в межах їхнього відомства. Часто вони суперечать адміністрації в повному значенні, галасливо ганять її заходи й заарештовують її аґентів. Прості судді виробляють поліційні правила в містах та містечках, де вони обіймають посаду.

Міста мають вельми різний устрій, їхні посадові особи по-різному називаються й черпають свої повноваження з різних джерел: тут — це мер, там — консули, а ще в іншому місці — синдики. Декого з них призначив король, інших — колишній дідич або навіть старовинний можновладний князь; є серед них такі, яких обрали на рік свої співгромадяни; інші ж купили собі право керувати цими останніми на вічні часи.

Усе це уламки старих політичних сил, але поступово серед них виникло щось порівняно нове чи видозмінене, що мені й залишається описати.

У центрі королівства й поблизу трону утворювалася адміністративна колеґія, яка володіла своєрідною могутністю й у якій усі види влади поєднуються в новий спосіб, а саме — королівська рада. Це — колеґія давнього походження, але переважна більшість її функцій виникла недавно. В цій раді поєднується все: верховний суд, бо він має право скасовувати ухвали всіх звичайних судів; найвищий адміністративний суд, бо йому в останній інстанції підзвітні всі спеціальні юрисдикції. Як урядова рада, вона, крім того, володіє з волі короля законодавчою владою, обговорює й пропонує загальну частину законів, встановлює й розкладає податки. Як верховна адміністративна рада, вона вповноважує видавати загальні правила керівництва урядовим аґентам. Вона ж вирішує всі особливо важливі справи й наглядає над діяльністю підлеглої влади. Все сходиться в ній, і від неї виходить рух, що надається всьому. Проте вона не має власної юрисдикції. Все вирішує сам король, навіть якщо рада виносить присуди. Навіть вершачи правосуддя, члени ради є простими «виразниками думок», як висловлюється в одному із своїх подань парламент.

Ця рада складається зовсім не з вельмож, а з людей пересічного й низького походження, з інтендантів та інших осіб, які /39/ набули досвід у діловій практиці, — і всіх її членів можуть усунути з посади.

Діє вона, звичайно, скромно й без галасу, завше виказуючи менше претензій, ніж могутності. Тому сама собою вона позбавлена будь-якого блиску, або, достоту кажучи, вона зникає в блиску трону, до якого близька; вона така могутня, що дотична до всього, й водночас така непомітна, що історія насилу завважує її.

Достоту так само, як уся адміністрація країни спрямовується однією колеґією, керівництво внутрішніми справами майже цілком віддане під опіку одного аґента — генерального контролера.

Розгорнувши будь-який альманах давнього порядку, ви знайдете в ньому свідчення про те, що кожна провінція мала свого особливого міністра. Але хто вивчає адміністрацію за документами її справ, той невдовзі помітить, що міністрові провінції надавалися тільки нечисленні й другорядні приводи для діяльності. Звичайний плин справ спрямовує генеральний контролер. Цей останній поступово зосереджує в себе всі справи, за яких виникають грошові питання, тобто майже всю державну адміністрацію. Він виступає послідовно в ролі міністра фінансів, міністра внутрішніх справ, міністра громадських робіт та міністра торгівлі.

Так само як у Парижі центральна адміністрація має, власне, одного тільки аґента, вона має лише по одному аґенту в кожній провінції. В XVII столітті ще трапляються великі шляхтичі, які називаються губернаторами провінцій. Це — давні, часто-густо спадкові представники королівської влади феодального періоду, їм ще віддають пошану, але вони вже зовсім не мають влади. Справжня урядова влада цілком належить інтендантові.

Це — людина незаможного походження, завше чужа в провінції, молода й така, що тільки-но починає свою кар’єру. Інтендант виконує свої повноваження не за правом обрання, народження чи купівлі посад: його призначив уряд із числа молодших членів королівської влади й будь-коли його можуть позбавити посади. Віддалік від цієї колеґії він є її представником, і ось чому тогочасною адміністративною мовою його називають місцевим комісаром ради. В його руках зосереджуються всі повноваження, які має сама рада; всіх їх він виконує в першій інстанції. Так само як і ця рада, він водночас є адміністратором і суддею. Інтендант має взаємовідносини з усіма міністрами; в провінції він — єдиний утілювач усіх їхніх бажань.

Нижче за нього, і за його призначенням, у кожній окрузі стоїть урядник — субделеґат. Інтендант — це, звичайно, новоявлений /40/ шляхтич; субдслеґат — завше різночинець. Проте він репрезентує всю сукупність уряду в маленькій, довіреній йому окрузі, як інтендант — у цілій губернії. Він підлягає інтендантові так само, як цей останній — міністрові.

Маркіз д’Аржансон розповідає в своїх мемуарах, що якось Лоу йому сказав: «Ніколи не повірив би тому, що я побачив, коли був контролером фінансів. Знайте, що французьке королівство керується тридцятьма інтендантами. У вас нема ні парламенту, ні штатів, ні губернаторів: від тридцяти рекетмейстерів, призначених на чолі провінцій, залежить щастя чи нещастя цих провінцій, їхній добробут чи злидні».

Ці урядники, які мали таку могутність, проте, затьмарювалися залишками старої феодальної аристократії й буцімто зникали в сяйві, яке ще оточувало її. Ось чому навіть тоді вони ледь були помітні, хоча їхня рука вже відчувалася скрізь. У спільноті шляхтичі мали над ними перевагу вельможності, багатства й пошани, завше пов’язаної із старовиною. В уряді шляхетство оточувало монарха й складало його двір, воно командувало флотом і очолювало військо; одне слово, воно робило те, що найбільше впадає в око сучасникам і надто часто привертає до себе погляди нащадків. Запропонувати вельможі обійняти посаду інтенданта означало б образити його: найубогіший природжений шляхтич у більшості випадків з огидою відмовився б від цієї посади. На його думку, інтенданти — люди, які втерлися в уряд, вискочні, призначені начальниками над городянами та селянами, а врешті, зовсім жалюгідні людці. Одначе ці люди керували Францією, як сказав Лоу і як ми побачимо це далі.

Почнемо з податкового права, яке, певною мірою, має в собі всі інші права.

Відомо, що частина податків здавалася на відкуп; щодо цієї частини в угоді з фінансовими компаніями вступала королівська рада; вона виробляла умови контракту й визначала спосіб вирахування. Решта податків, як, наприклад, подушне, поголовне і п’ятипроцентний збір, що їх встановлювали й збирали безпосередньо самі аґенти центральної влади або це робив хтось інший під їхнім невсипущим контролем.

Королівська рада щороку негласним чином встановлювала обсяг подушного й численних додаткових до нього зборів, а також розкладку його між окремими провінціями. Отже, подушне рік у рік зростало без будь-яких попереджень і без галасу.

А що подушне було податком старим, то його розкладка та збір колись доручалися місцевим аґентам, які більш-менш були /41/ незалежні від уряду й виконували свої повноваження за правом народження, обрання або внаслідок купівлі посади. Такими аґентами були: вельможа, парафіяльний збирач, скарбники Франції та виборні. Ці види влади ще існували в XVIII столітті; але одні з них зовсім перестали збирати подушне, інші ж, якщо й збирали, то їхня роль при цьому була вельми другорядна й цілком підпорядкована. Навіть тут уся влада перебувала в руках інтенданта та його аґентів: справді, він сам розкладав подушне між парафіями, керував збирачами й наглядав за ними, дозволяв відстрочки та полегкості.

А що інші податки, як, наприклад, поголівні, то стосовно них урядові не могли стати на перешкоді старі політичні сили; тут він діяв самостійно, без жодного втручання з боку тих, ким він керував. Генеральний контролер, інтендант та королівська рада визначали обсяг кожної частки.

Від грошей перейдімо до людей.

Іноді дивуються з приводу того, що французи так терпеливо несли на собі іго воєнних наборів у добу Революції й згодом; але слід добре пам’ятати, що їх до цього привчили з давніх-давен. Рекрутству передувало народне ополчення, повинність куди важча, хоча й вимагала менших континґентів. Час від часу сільську молодь примушували тягти жереб і брали з її середовища певне число солдатів, які складали полки міліції, де служба тривала шість років.

А що ополчення було порівняно новою інституцією, то жодна з середньовічних політичних сил не мала до нього стосунку; все було доручено виключно аґентам центральної влади. Рада налагоджувала загальний контроль і визначала частку кожної провінції. Інтендант визначав число осіб, що його мала виставити кожна парафія. Його субделеґат головував на жеребкуванні, ухвалював звільнення від повинності, визначав, хто з ополченців може залишитися вдома, кого слід відправити в інше місце, і, нарешті, передавав останніх до рук військової влади. Скарги можна було подавати тільки на ім’я інтенданта або ради.

Так само можна сказати, що поза pays d’état громадські роботи, не виключаючи й тих, які мали найбільше місцеве призначення, призначалися й провадилися тільки аґентами центральної влади.

Щоправда, були й інші місцеві й незалежні гілки влади, як вельможа, фінансове бюро, головні наглядачі, які могли брати участь у цій галузі державної адміністрації. Але майже всі ці старі види влади діяли мало або зовсім перестали діяти: найпростіше дослідження тогочасних адміністративних документів доводить це. Всі /42/ шляхи й навіть шляхи, що вели від одного міста до іншого, брукувалися й утримувалися з сум, що виділялися із загальних податків. Рада затверджувала план і призначала торги. Інтендант керував роботами інженерів, субделеґат скликав шарварок для виконання їх. Під опікунством старої влади залишалися самі путівці, які з тієї самої причини були непроїзними.

Головним аґентом центрального уряду в галузі громадських робіт був, як і в наші дні, корпус шляхів сполучення. Тут усе напрочуд схоже між собою, незважаючи на різницю у часі. Адміністрація шляхів сполучення має свою раду й своє училище; має інспекторів, які щороку об’їздять усю Францію; має інженерів, котрі живуть на місцях і зобов’язані за вказівкою інтенданта керувати в цих місцях усіма роботами. Інституції давнього порядку було перенесено до нового суспільства куди в більшій кількості, ніж це вважають; при цьому переносі вони, звичайно, втрачали свої колишні назви, навіть коли зберігали колишні форми; але ця інституція зберегла й те, й те — явище рідкісне.

Центральний уряд за посередництвом своїх аґентів брав на себе самого обов’язок підтримання громадського порядку в провінціях. Наглядові команди розподілялися на невеликі бригади в усьому королівстві й скрізь перебували в розпорядженні інтендантів. За допомогою цих вояків, а в разі потреби — й війська інтендант відвертав усі непередбачені небезпеки, затримував волоцюг, переслідував злидарство й придушував повстання, які раз у раз вибухали внаслідок високої ціни на хліб. Ніколи не траплялося такого, аби підпорядкованих громадян, як це було колись у давнину, закликали на допомогу урядові в цій частині його завдання: виняток становили міста, де, звичайно, існувала міська гвардія, солдати й офіцери якої призначалися інтендантами.

Судові колеґії зберегли право видавати поліційні правила й часто послуговувалися ним; але ці правила мали силу тільки для частини території, найчастіше — лише для певної місцевості. Рада завше могла їх скасувати й скасовувала постійно, коли йшлося про нижчі юрисдикції. Зі свого боку, вона день у день видавала загальні правила, що однаково застосовувалися цілим королівством як з питань, що відрізнялися від тих, що їх визначали судові установи, так і з тих самих питань, що їх вони інакше реґламентували. Число цих правил, як казали за тих часів, «постанов ради», було величезне й не перестає зростати в міру наближення до Революції. Немає майже жодної галузі суспільної економіки чи політичної організації, яку не заторкнули б постанови ради впродовж сорока років, що передували Революції. /43/

Якщо в старому феодальному суспільстві дідич мав великі права, то в нього були й великі зобов’язання. Він мусив піклуватися про бідних у межах своїх володінь. Останній штрих цього старого законодавства ми знаходимо в прусському кодексі 1795 року, де зазначається: «Шляхтич повинен стежити за тим, аби вбогі селяни отримували виховання. Він має, наскільки це можливо, надавати кошти для життя тим своїм васалам, які не мають землі. Тим із них, хто потрапить у скруту, він зобов’язаний надавати допомогу».

Жодного такого самого закону давно вже не було у Франції. Коли в дідича забрали його давні права, він усунувся й від своїх колишніх обов’язків. Жодна місцева влада, жодна рада, жодна провінційна чи парафіяльна асоціація не заступили його місце. Ніхто більше не зобов’язувався законом піклуватися про бідних у селах; центральний уряд сміливо брав на себе самого вдоволення їхніх потреб.

Рада щороку виділяла кожній провінції із загальних сум податку певні фонди, з яких інтендант роздавав допомогу в парафіях. До нього мав звертатися вбогий хлібороб, у неврожайні роки за дорученням інтенданта народові роздавалися хліб і рис. Рада щороку видавала накази, що веліли утворювати в певних, нею ж указаних місцях доброчинні майстерні, де найбідніші селяни могли працювати за невелику платню. Легко здогадатися, що доброчинність, яка надавалася на такій далекій відстані, часто-густо була сліпою або примхливою й завше вельми малою.

Центральний уряд не вдовольнявся тим, що допомагав селянам у їхніх потребах: він брався вказувати їм засоби для збагачення, допомагав їм у цьому, а в разі необхідності й примушував. З цією метою він час від часу доручав інтендантам та їхнім субделеґатам поширювати невеличкі твори про хліборобське мистецтво, засновував сільськогосподарські товариства, призначав премії, витрачав великі кошти на утримання розсадників і роздавав населенню розсаду з цих останніх. Здається, куди доцільніше було б полегшити тягар і зменшити нерівність повинностей, які за тих часів так обтяжували хліборобство; але про це уряд, очевидячки, так ніколи й не думав.

Іноді рада мала намір будь-що примусити приватних осіб займатися доброчинністю. Розпорядження, які зобов’язували ремісників послуговуватися певними способами виробництва й виробляти певного виду товари, вельми численні; а що самих інтендантів було замало для нагляду за дотриманням усіх цих правил, то були ще особливі генеральні інспектори промисловості, які /44/ об’їздили провінції з метою спостерігати за виконанням цих приписів.

Є постанови ради, які забороняють вирощування певних рослин на землях, що їх рада вважає непридатними для цього. Є інші розпорядження, в яких рада наказує викопувати виноградну лозу, посаджену, на її думку, на поганій землі. Ось настільки уряд устиг уже перейти з ролі монарха в роль опікуна.

Розділ III
Так зване урядове опікунство — це інституція давнього порядку

У Франції муніципальна свобода пережила феодалізм. Коли шляхтичі більше не керували селами, міста ще зберегли право займатися своїми справами самим. Аж до кінця XVII століття траплялися міста, які ще становили собою нібито маленькі демократичні республіки, де посадових осіб вільно обирав увесь народ, перед яким вони були відповідальні, міста, де залишалося діяльним муніципальне й громадське життя, де громада ще пишалася своїми правами та вельми ревно оберігала свою незалежність.

Уперше вибори скрізь скасували тільки 1692 року. Муніципальні посади тоді перетворили на посади управлінців, цебто король продавав у кожному місті певному числу жителів право на вічні часи керувати рештою жителів.

Це означало пожертвувати разом з вольностями міст і їхнім добробутом; адже якщо перетворення громадських посад на посади управлінців часто давало корисні наслідки, коли йшлося про суди, позаяк першою умовою справедливого суду є повна незалежність, то воно виявлялося згубним щоразу, коли йшлося про управління в повному розумінні, де особливо потрібні відповідальність, підпорядкованість і старання. Уряд старої монархії не впадав у оману з цього приводу: він ніколи не застосовував до себе того режиму, якому підпорядкував міста, й у жодному разі не обернув би на посади управлінців посади субделеґатів або інтендантів.

І, що заслуговує цілковитої зневаги історії, цей величезний переворот відбувся без будь-якої політичної підкладки. Людовік XI обмежив муніципальні вольності тому, що їхній демократичний характер лякав його. Людовік XIV знищив ці вольності, не боячись їх. Це доводиться тим, що він повернув їх усім містам, які були спроможні їх викупити. Справді, він не стільки хотів їх скасувати, скільки бажав пустити їх у вигідне річище і, якщо справді прагнув їх знищити, то зробити це, сказати б, не замислюючись, /46/внаслідок фінансових труднощів; і — дивна річ! — та сама гра триває впродовж вісімдесяти років. У цей проміжок часу містам сім разів продають право обирати своїх посадових осіб і, не встигнуть ці міста покуштувати солодощів цього права, його в них знову відбирають для того, аби ще раз продати. Виправдання цього заходу завше одне й те саме, й уряд часто його висловлює. «Потреби наших фінансів, — зазначається у вступі до. едикту 1722 року. — примушують нас шукати найправильніших засобів до їх полегшення». Засіб був правильний, але руйнівний для тих, на кого падав цей дивний податок. «Мене приголомшує величина тих сум. які треба було сплачувати за всіх часів для викупу муніципальних управлінських посад, — пише генеральному контролерові один інтендант 1764 року, — всі ці суми, бувши використані на добрі заходи, обернулися б на вигоду містові, яке, навпаки, відчувало тільки тягар влади та привілеїв, що належали цим управлінцям». Я не знаходжу ганебнішої риси в усьому обличчі давнього порядку.

Нині важко сказати напевне, як управлялися міста в XVIII столітті, бо джерело муніципальної влади, як допіру було сказано, безперервно змінюється, й, крім того, кожне місто ще зберігає деякі залишки свого старого устрою та має свої особливі звичаї. Либонь, немає у Франції двох міст, цілком схожих одне на одне; але це — оманлива різноманітність, за якою приховується повна схожість.

1764 року уряд видав загальний закон про управління містами. Він наказав своїм інтендантам надіслати йому записки про те, як за тих часів велися справи в кожному місті. Частину цього дослідження я знайшов і, читаючи його, остаточно переконався в тому, що муніципальні справи велися майже скрізь однаково. Залишилися тільки поверхові й позірні відмінності; суть скрізь була одна й та сама.

Найчастіше міське керівництво перебувало в руках двох зборів. Це стосується всіх великих міст і більшості малих.

Перші збори складаються з муніципальних посадових осіб, більш чи менш численних, залежно від місцевості: це — виконавча влада громади, міська колеґія, як казали за тих часів. Їхнім членам належить влада, обмежена певним терміном; вони обрані, якщо обрання посадових осіб встановлено королем або якщо місто могло викупити посади управлінців. Вони виконують свої обов’язки довічно, купивши це право за гроші, якщо король відновив посади управлінців і якщо йому вдалося їх продати, що не завше трапляється, бо цей товар дедалі більше знецінюється в міру того, /47/ як муніципальна влада більше підпорядковується центральному урядові. В обох випадках муніципальні посадові особи не отримують заробітної платні, але вони завше мають привілеї та податкові винятки. Ієрархічного порядку серед них немає ніякого; управління колективне; не видно, щоб будь-яка посадова особа окремо керувала управлінням і несла за нього відповідальність. Мер — голова міської колеґії, але не адміністратор громади.

Другі збори, названі загальними зборами, обирають міську колеґію в тих місцях, де вибори ще відбувалися, і скрізь і далі беруть участь у найважливіших справах.

У XV столітті загальні збори часто складалися з усього народу; «цей звичай, — зазначається в одній із записок урядового розслідування, — узгоджувався з демократичним духом наших предків». Муніципальних посадових осіб обирав за тих часів увесь народ; з ним подеколи радилися; перед ним звітували. Наприкінці XVII століття це ще подекуди спостерігається.

У XVIII столітті вже не сам народ у повному складі утворює загальні збори. Ці останні майже завше мають представницький характер. Але особливо слід зауважити, що вони більш ніде не обираються масою народу й не надихаються нею. Вони скрізь складаються із знатних осіб, окремі з яких з’являються в них внаслідок права, що належало особисто їм, інших посилають до цих зборів корпорації чи компанії, й кожен діє в них за певним наказом, що їх дає їм це маленьке окреме суспільство.

Що далі від початку століття, то число знатних осіб у складі цих зборів стає більшим; депутати промислових корпорацій стають нечисленними або й зовсім перестають з’являтися. В складі зборів спостерігаються вже депутати тільки від товариств; це означає, що збори складаються лише з городян і майже зовсім до них не входять ремісники. Тоді народ, який не так легко дурити порожніми почварами свободи, скрізь перестає цікавитися справами громади й замикається у своїх чотирьох стінах, стає нібито чужоземцем. Марно їхній маґістрат силкується час від часу розбудити в ньому той муніципальний патріотизм, який здійснив стільки чудес у середньовіччі: народ залишається глухим до цих спроб. Найважливіші інтереси міста, либонь, його більше не заторкують. Іноді маґістрату видається потрібним дотриматися химерної зовнішності вільних виборів, і йому хочеться, аби народ узяв участь у поданні голосів: народ уперто відмовляється. В історії немає нічого звичайнішого за таке видовисько. Майже всі монархи, які знищили свободу, спочатку намагалися підтримувати її зовнішні форми: це спостерігалося від Авґуста до наших днів; у /48/ такий спосіб вони сподівалися поєднати моральну силу, яку завше дає схвалення суспільства, з тими вигодами, що їх може надати сама абсолютна влада. Майже всі вони зазнали поразки в цьому заході й не забарилися переконатися, що неможливо підтримати цю фальшиву зовнішність там, де зникли справжні взаємовідносини.

Отже, у XVIII столітті муніципальний уряд міста скрізь виродився на маленьку олігархію. Кілька родин провадили в них всі справи, згідно зі своїми приватними інтересами, потайки від суспільства й не несучи ніякої відповідальності перед ним: це — хвороба, якою вражена адміністрація Франції. Всі інтенданти вказують на неї. Та єдині ліки, якими, на їхню думку, можна лікувати цю недугу, це — дедалі більше підпорядкування місцевої влади центральному урядові.

Між іншим, у цій царині важко було зробити більше за те, що вже було зроблено; незалежно від едиктів, які час від часу змінювали управління всіх міст, місцеві закони кожного з них часто переробляються реґламентами королівської ради, що не реєструвалися парламентом і видавалися за поданням інтендантів, без попереднього вивчення й нерідко без відома самих жителів міста.

«Цей захід, — кажуть жителі одного міста, що випробував на собі дію такого наказу, — здивував усі прошарки міста, які нічого такого не чекали».

Міста не можуть ні встановити в себе мито на ввезення їстівних продуктів, ні зібрати податок, ні робити застав, ні продавати, ні чинити позовів, не здавати в оренду своє майно, ні керувати ним, ні витрачати надлишків своїх надходжень без постанови ради за рекомендацією інтенданта. Всі міські роботи виконуються за планами й згідно з кошторисами, затвердженими постановами ради. Віддача з торгів відбувається за присутності інтенданта або його субделеґатів, а роботи, звичайно, провадять урядові інженер або архітектор. Ця обставина дуже здивує тих, хто гадає, що все, що ми нині бачимо у Франції, нове.

Але втручання центрального уряду в міські справи заходить іще далі, ніж на це вказує наведене правило; його влада в них набагато ширша за його права.

В одному циркулярі генерального контролера середини XVIII століття до всіх інтендантів я читаю таке: «Зверніть особливу увагу на все, що відбувається в муніципальних зборах. Зажадайте, аби вам подавали найдетальніші звіти з викладом усіх прийнятих ухвал, які негайно надсилайте мені разом з вашими висновками». /49/

Справді, з листування інтенданта зі своїми субделеґатами видно, що уряд стежить за всіма міськими справами, за найдрібнігаими так само, як і за найважливішими. В нього запитують про все, й він про все має свою вирішальну думку; він навіть визначає всі свята. В певних випадках він визначає, коли слід виказувати громадські радощі, примушує запалювати феєрверк і освітлювати будинки. Ми натрапляємо на інтенданта, який накладає пеню у двадцять ліврів на членів міської гвардії, що не прийшли до церкви на молитву.

Муніципальні посадові особи не позбавлені властивого їм усвідомлення своєї ницості.

«Ми сердечно просимо вас, монсеньйоре, — пишуть деякі з них інтендантові, — наділити нас своєю прихильністю й заступництвом. Ми постараємося їх виправдати, корячись усім наказам вашої вельможності». «Ми ніколи не опиралися перед вашими бажаннями, монсеньйоре», — пишуть інші, які ще величають себе пишним титулом перів міста.

Так готується міський стан до керування державою, а народ — до свободи.

Якби принаймні ця сувора залежність міст зберегла їхні фінанси, то й цього не було. Дехто твердить, що якби не централізація, то міста негайно розорилися б. Не знаю. Але слушно те, що у XVIII столітті централізація не завадила їм розоритися. Вся тогочасна адміністративна історія сповнена безладу в їхніх справах.

Перейшовши від міст до сіл, ми бачимо іншу владу, інші форми, але ту саму залежність.

Я добре бачу ознаки, які вказують на те, що в середньовіччі жителі кожного села складали громаду, окрему від дідича. Цей останній нею послуговувався, наглядав за нею, керував нею; але загалом володіння її членів були тим її майном, на яке вона мала право цілковитої власності; вона обирала своїх старшин й демократично керувала сама собою.

Цей старий устрій парафії спостерігається в усіх націй, які пережили феодальний лад, і в усіх тих країнах, куди ці нації занесли уламки своїх законів. Сліди цього устрою бачили скрізь у Англії, а шістдесят років тому він був іще цілком живим у Німеччині, в чому можна пересвідчитися, читаючи кодекс Фрідріха Великого. Навіть У Франції в XVIII столітті ще спостерігаються деякі сліди цього.

Я пам’ятаю, коли я розшукував уперше в архівах одного інтендантства, що становить собою парафію давнього порядку, то я вельми здивувався, помітивши в цій убогій і поневоленій громаді багато тих рис, які колись вразили мене в сільській громаді /50/ Америки й що їх я тоді помилково сприйняв за виняткову особливість Нового Світу. Ні та, ні та не мають постійного представництва, муніципальної колеґії у власному розумінні; обома керують посадові особи, які діють, кожна окремо, під керівництвом усієї громади. В обох час від часу відбуваються загальні збори, де всі жителі, згуртувавшись в одне неподільне ціле, обирають своїх посадових осіб і вирішують найважливіші справи. Одне слово, ці дві громади схожі одна на одну, наскільки живе може бути схожим з мерцем.

Обидві ці істоти, такі відмінні за своєю долею, мали насправді однакове походження.

Одразу ж перенесена на далеку відстань від феодалізму й бувши цілковитим господарем над собою, сільська парафія середньовіччя зробилася міською громадою Нової Англії. Відокремлена від дідича, але затиснута в міцній руці держави, вона стала у Франції тим. про що ми зараз розповімо.

У XVIII столітті назви й число парафіяльних посад змінюються відповідно до провінцій. Із старих документів видно, що ці посадові особи були численні, коли місцеве життя було діяльніше; їхнє число зменшувалося в міру того, як воно ціпеніло. У переважній частині парафій XVIII століття їх уже тільки дві: одна називається збирачем, друга синдиком. Звичайно ці муніципальні посадовці ще збираються або вважаються обраними; але вони скрізь стали знаряддям держави більше, ніж представниками громади. Збирач збирає подушне під безпосереднім начальством інтенданта. Синдик, поставлений під щоденне керівництво підлеглого інтендантові субделеґата, репрезентує особу останнього в усіх діях, що належать до громадського порядку або до державного управління. Він головний аґент субделеґата, коли справа стосується ополчення, державних робіт, виконання всіх загальних законів.

Шляхтич, як ми вже це бачили, залишається чужим для всіх цих деталей управління; він навіть не наглядає за ними й не допомагає в них; навіть більше, ці клопоти, які колись зробили його могутнім, починають йому здаватися негідними його в міру того, як ця могутність дедалі руйнується. Тепер запропонувати йому зайнятися цими клопотами означало б уже образити його гордість. Він більше не керує; але сама його присутність у парафії та його привілеї заважають утвердитися доброму парафіяльному управлінню на його місці. Приватна особа, яка так разюче відрізняється від усіх інших, такою мірою незалежна й має таке сильне заступництво, знищує або послаблює в парафії значення всіх встановлених правил. /51/

Зіткнення з ним, як я покажу далі, примусили втікати до міста одного за одним майже всіх жителів села, які мали достаток чи освіту; тому в парафії поки що залишається юрба неосвічених і грубих селян, нездатних керувати громадами. «Парафія, — правильно сказав Тюрґо, — становить собою скупчення хижок та жителів, таких самих пасивних, як і ці халупки».

Адміністративні документи XVII століття наповнені скаргами на нездатність, бездіяльність і невігластво парафіяльних збирачів та синдиків. Міністри, інтенданти, субделеґати, навіть шляхтичі — всі без угаву нарікають, але ніхто не дошукується причин.

Аж до самої Революції сільська парафія у Франції зберігає в своєму управлінні щось таке, що нагадує той демократичний вид, який воно мало в середньовіччі. Якщо треба обрати посадовців або обговорити якісь громадські справи — дзвін сільської церкви скликає селян на церковну паперть; туди має право прийти бідний так само, як і багатий. Щоправда, на цьому зібранні не відбувається ні обговорення в повному розумінні, ні подачі голосів; але кожен може висловити свою думку, й нотар, якого запросили з цієї нагоди і який веде свій журнал просто неба, збирає різні думки й заносить їх до протоколу.

Зіставлення цих беззмістовних примар свободи й поєднаного з ними справжнього безсилля в малих обсягах уже показує, як найбільш абсолютний уряд може поєднуватися з певними формами крайньої демократії, тож пригнічені викликають посміх з себе ще тим, що нібито вони не усвідомлюють своєї пригніченості. Це демократичне парафіяльне зібрання могло висловлювати будь-які побажання, але втілити свою волю воно мало так само обмаль права, як і міська муніципальна рада. Навіть говорити воно мало право тільки тоді, коли дозволяли розтулити рот; бо зібратися воно могло не інакше, як поспитавши особливого дозволу в інтенданта й не виходячи з його волі, як висловлювалися за тих часів, називаючи речі своїми іменами. Прийшовши до одностайної ухвали, воно все ж таки не могло ні обкласти себе податком, ні продати, ні купити, ні укласти угоду найму, ні порушити позов без дозволу королівської ради. Щоб полагодити дах на церкві, що його тільки-но зіпсував вітер, або зруйновану стіну в будинку священика, треба було домогтися дозволу в тієї самої ради. Найвіддаленіша від Парижа сільська парафія підкорялася цьому правилу так само, як найближча. Я натрапляв на парафії, які просили раду дозволити потратити двадцять п’ять ліврів.

Щоправда, жителі, звичайно, зберегли право разом, усією парафією обирати посадових осіб. Але часто траплялося, що /52/ інтендант пропонував цій маленькій виборчій колеґії кандидата, який неминуче виявлявся обраним одностайно. В інших випадках інтендант скасовував наслідки виборів, нібито проведених самовільно, сам призначав збирача та синдика й надалі безстроково припиняв будь-які вибори. Я бачив сотні таких прикладів.

Не можна уявити собі нічого жахливішого за долі цих громадських посадових осіб. Останній аґент центрального уряду, субделеґат, примушував їх коритися найменшим своїм примхам. Частогусто він накладав на них пеню; іноді кидав до в’язниці; адже ґарантії, яка іде захищала деяких громадян від насильства та свавілля, в цьому випадку вже не існувало. «Я посадив до в’язниці, — каже один інтендант 1750 року, — кількох старшин у громадах, які ремствували, й примусив ці громади заплатити за проїзд чатової команди. В такий спосіб їх легко було приборкано». Ось чому парафіяльні посади вважалися не стільки пошануванням, скільки повинністю, якої намагалися спекатись за допомогою всіляких хитрощів.

А проте ці останні уламки колишнього парафіяльного управління ще залишалися дорогими для селян, навіть нині єдина з усіх громадських вольностей, яку вони добре розуміють, — це незалежність парафій. Це єдина громадська справа, яка справді цікавить парафіян. Ті самі люди, які залюбки передають управління всією нацією до рук одного господаря, обурюються на думці при тому, що вони не мають голосу в управлінні своїм селом. Стільки сили ще залишається в порожніх формах!

Те, що я сказав про міста й парафії, треба поширити майже на всі корпорації, що існували окремо й мали колективну власність.

За давнього порядку, як і нині, у Франції не було міста, містечка, села, навіть найменшого хутора, лікарні, фабрики, монастиря або гімназії, які наважилися б мати незалежну волю у своїх приватних справах або керувати на власний розсуд своїм власним майном. Отже, тоді, як і тепер, адміністрація тримала всіх французів під опікунством; і якщо ще не виголосили це зухвале слово, то принаймні відповідний факт уже існував. /53/

Розділ IV
Про те, що адміністративна юстиція та судові вилучення на користь урядовців — чинники давнього порядку

В Європі не було країни, де звичайні суди менше залежали б від уряду, ніж у Франції; одначе водночас не було країни, де б виняткові суди більше використовувалися б. Ці двоє явищ були пов’язані між собою тісніше, ніж звичайно думають. А що у Франції король майже зовсім не мав влади над судом; а що він не міг усунути суддю з посади, ні перевести його в інше місце, ні навіть у більшості випадків підвищити його в ступені; а що, одне слово, він не міг впливати на суддів чи збуджувати їхнє честолюбство, чи залякувати, то він невдовзі відчув себе обмеженим цією їхньою незалежністю. Ця обставина більше, ніж будь-де, спонукала його вилучити з їхнього відання ті справи, в яких безпосередньо була зацікавлена його влада, й поруч з ними для власних послуг створити різновид залежного суду, який зовні репрезентував посполитим певні риси справедливості, але насправді був безпечний з цього погляду.

У тих країнах, де, як це було в певних місцевостях Німеччини, звичайні суди не були такими незалежними від уряду, як тогочасні французькі суди, така запобігливість не була прийнята й адміністративної юстиції не існувало. Там монарх почував себе таким господарем суддів, що не мав потреби в комісарах.

Хто забажає пильно прочитати королівські едикти та декларації, опубліковані впродовж останнього століття монархії, а також постанови ради, видані в той самий відтинок часу, знайде між ними мало таких, в яких уряд, уживши якогось заходу, забув би додати, що суперечки та судові позови, які можуть виникнути з нього, повинні розглядатися виключно інтендантом та радою. «Крім того, Його Величність наказує, аби всі суперечки, які можуть виникнути під час виконання цього наказу, з усіма наслідками, подавалися на розгляд інтендантові, причому надається право оскарження в раді. Забороняємо нашим судам і трибуналам розглядати такі справи». Це звичайна формула. /54/

У справах, передбачених старими законами або звичаями, в яких ця обачливість не була прийнята, рада постійно втручається шляхом передання їх до вищої інстанції: вона забирає з рук звичайних суддів кожну справу, в якій зацікавлена адміністрація, і переносить її до себе. Реєстри ради переповнені такими постановами про передання справ до вищої інстанції. Поступово виняток стає загальним правилом, факт перетворюється на теорію. Якщо не в законах, то в голові тих, хто їх застосовує, утверджується як державний принцип те положення, що всі процеси, в яких криється якийсь публічний інтерес або які випливають з тлумачення якогось адміністративного акта, зовсім не належать до відання звичайних судів, єдине покликання яких — розглядати зіткнення приватних інтересів. Тут ми тільки знайшли формулу: ідея, яка таїться в ній, належить до давнього порядку.

Відтоді більшість суперечливих питань, що виникали з приводу збирання податків, підлягає виключному віданню інтенданта й ради. Те саме стосується поліції, пересування й громадських екіпажів, найвищого шляхового управління, річкового судноплавства тощо; взагалі в адміністративних судах розглядаються всі питання, в яких зацікавлена державна влада.

Інтенданти дуже ретельно дбають про те, аби ця виняткова юрисдикція безперервно розширювалася; вони застерігають генерального контролера й підбурюють раду. Доказ, що його наводить один з цих урядовців для того, щоб домогтися передати справу до вищої інстанції, заслуговує того, аби ми його зберегли. «Звичайні суди, — пише він, — підпорядковані нерухомим правилам, які зобов’язують їх придушувати вчинки, що суперечать законові, але рада завше може порушити закон задля корисної мети».

Дотримуючись цього принципу, інтендант або рада часто-густо перебирає до себе й такі справи, які пов’язані з державною адміністрацією майже невидимими нитками або відкрито й зовсім не пов’язані з нею. Шляхтич, посварившись із сусідом і бувши невдоволеним вироком своїх суддів, вимагає в ради передати справу до вищої інстанції. Інтендант відповідає на зроблений йому запит: «Хоч тут ідеться тільки про приватні права, вести які належить судам, проте Його Величність завше може, коли забажає цього, розглянути самому різні справи, ні перед ким не звітуючи «у своїх мотивах».

Великий простолюдин, якому траплялось порушити порядок будь-яким насильницьким вчинком, звичайно віддається на суд інтенданта або старшини чатової команди як перенесення справи до вищої інстанції. Більшість обурення, що їх викликає /55/ дорожнеча хліба, дає привід до передання справи до вищої інстанції. В таких випадках інтендант призначає собі в товариші певне число осіб, що мають вчений ступінь — щось на кшталт імпровізованої ради префектури, ним же обраної, — і судить у кримінальному порядку. Серед винесених у такий спосіб вироків я натрапляв на такі, які засуджували людей на каторгу й навіть на смерть. Кримінальні процеси, що їх вели інтенданти, часто траплялися ще наприкінці XVII століття.

Сучасні фахівці в царині адміністративного права запевняють, що ми пішли далеко вперед з часів Революції: «Раніше судова й адміністративна влада була змішаною, — кажуть вони, — згодом їх розділили й кожну з них повернули на своє місце». Аби правильно оцінити поступ, про який тут ідеться, ніколи не слід забувати, що коли, з одного боку, судова влада за давнього порядку постійно виходила за межі своєї царини, то, з іншого, — вона ніколи не наповнювала себе цілком. Той, хто бачить тільки один бік предмета й не бачить другого, має про сам предмет неповне й спотворене уявлення. Судам то дозволяли видавати правила стосовно державної адміністрації, що відверто лежало за межами їхньої компетенції, то забороняли їм розглядати справжні процеси, що означало: їх витісняли з царини, яка належала до їхнього відання. Щоправда, ми прогнали суд з адміністративної сфери, куди давній порядок дозволив йому проникнути в цілком незаконний спосіб; але тимчасом як показано було вище, уряд без угаву вдирався до природної сфери суду, й ми залишили його в ній, буцімто змішання різних гілок влади не становить собою стільки ж небезпеки, з одного боку, як і з другого, й навіть більше, ніж з другого, бо втручання суду в управління тільки шкодить справі, тимчасом як втручання адміністрації в царину суду розбещує людей і розвиває в них водночас схильність до переворотів та холопства.

У числі дев’яти чи десяти конституцій, вироблених у Франції на вічні часи впродовж останніх шістдесяти років, є одна, в якій позитивно висловлено, що жоден аґент адміністрації не може переслідуватися у звичайних судах інакше, як з попереднього дозволу з боку уряду. Ця стаття виявилася вигаданою так удало, що руйнування конституції, частину якої вона становила, її турботливо вийняли з руїн і відтоді завше так само турботливо охороняли від зазіхань революцій. Урядовці й далі мають звичку називати привілей, що його їм дарувала ця стаття, одним з великих здобутків 1789 року; але вони помиляються в цьому: річ у тім, що за старої монархії навряд чи з меншою ретельністю, ніж нині, уряд /56/ оберігав урядовців від неприємної потреби робити визнання перед судом, наче простим громадянам. Єдина істотна відмінність між обома епохами полягає в такому: до Революції уряд міг прикривати своїх аґентів тільки за допомогою виняткових та свавільних заходів, тимчасом як згодом він міг на законних підставах дозволяти їм порушувати закони.

Коли суди давнього порядку порушували справу проти будь-кого з аґентів центральної влади, як звичайно з’являлася постанова ради, яка вивільняла звинуваченого з рук суддів і ставила його на суд комісарів, призначених радою; тому що, — як пише один тогочасний державний радник, — урядовець, який зазнав би такого нападу, у звичайному суді наштовхнувся б на упередженість з боку суддів, внаслідок чого потерпів би королівський авторитет. Такі передання справ до вищої інстанції відбувалися не тільки часто, а щоденно; не тільки задля головних аґентів уряду, а й задля найдрібніших. Той, хто був пов’язаний бодай найтоншою ниткою з адміністрацією, міг уже нікого не боятися, крім самої адміністрації. Об’їждчик шляхів сполучення, який наглядав за панщиною, притягується до суду за скаргою побитого ним селянина. Рада передає справу до вищої інстанції, а головний інженер у конфіденційному листі до інтенданта пише з цього приводу: «Власне кажучи, об’їждчик заслуговує осуду, та це ще не підстава, щоб надати справі звичайного ходу; адже для управління шляхів сполучення вкрай важливо, аби звичайні суди не розглядали й не приймали скарг на об’їждчиків від селян, які відбувають панщину. Якби такий приклад мав наслідування, то роботи затримувалися б постійними позовами, що їх породжували б ворожість суспільства до цих службовців».

У іншому випадку сам інтендант доповідає генеральному контролеру з приводу одного державного підрядчика, який узяв потрібні йому матеріали з поля свого сусіди: «Я не можу досить переконливо доповісти вам, як шкідливо було б для інтересів уряду дозволити звичайним судам судити його підрядчиків: принципи, якими керуються суди, ніколи не можуть відповідати його принципам».

Достоту сто років минуло відтоді, як було написано ці рядки, а тим часом можна подумати, що адміністратори, які писали їх, — наші сучасники. /57/

Розділ V
Як могла централізація проникнути в такті спосіб у середовище старих владних структур і посісти їхнє місце, не зруйнувавши їх

Тепер повторімо в кількох словах усе викладене в попередніх чотирьох розділах: одна колеґія, розміщена в центрі королівства, спрямовує державну адміністрацію в усій країні; один і той самий міністр керує майже всіма внутрішніми справами; в кожній провінції один аґент керує всіма їхніми деталями; немає ніяких підпорядкованих адміністративних колеґій або є тільки такі, які можуть діяти лише з попереднього дозволу; виняткові суди розглядають справи, в яких зацікавлена адміністрація, й прикривають усіх її аґентів; що це, як не централізація, яку ми знаємо? її форми менш виразно виявлені, ніж нині, її прояви менш правильні, її існування тривожніше. Але це — та сама істота; в її засадах не було чого переробляти — ні додати, ні відняти. Досить було зламати все, що вивершувалося довкола неї, для того, аби вона стала такою, якою ми її бачимо,

Переважна більшість тих інституцій, які тільки-но були описані, згодом стали предметом наслідування в багатьох різних місцях, але тоді вони були особливістю Франції, і ми невдовзі побачимо, яким великим був вплив, що його вони справили на Французьку революцію та на її наслідки.

Але в який спосіб ці нові інституції змогли утвердитись у Франції посеред уламків старого суспільства?

Це куди більшою мірою було справою терпіння, спритності й часу, ніж наслідком сили та повноти влади. В той момент, коли вибухнула Революція, ще майже нічого не було зруйновано в старій адміністративній споруді Франції; під неї тільки, сказати б, підвели новим підмурок.

Немає жодних ознак того, що при виконанні цієї важкої роботи уряд давнього порядку дотримувався плану, заздалегідь глибоко обміркованого. Він лишень поклався на інстинкт, за яким кожен уряд прагне самостійно вести всі справи; цей інстинкт /58/ залишався незмінним, незважаючи на всю різноманітність урядових аґентів. Він залишив старим політичним силам їхнє давнє ім’я та почесті, але поступово відібрав у них усю владу. Він не прогнав, але ввічливо випровадив їх з їхніх володінь. Користуючись бездіяльністю одних, егоїзмом інших для того, щоб посісти їхнє місце, використовуючи всі їхні вади й іноді не роблячи спроб їх виправити, уряд намагався лише їх витіснити й скінчив тим, що, справді, майже всіх замінив одним аґентом — інтендантом, саме ім’я якого було невідоме, коли вони з’явилися на світ.

Тільки судова влада стримувала уряд у цьому великому заході. Та навіть і тут він встиг прибрати до своїх рук усю сутність влади, залишивши своїм супротивникам лише тінь від неї. Не виключаючи прямо парламентів з адміністративної царини, він поступово сам поширився в ній так, що наповнив її собою майже всю. За деяких надзвичайних і минущих обставин, наприклад у голодні роки, коли народні пристрасті надавали точку опори для честолюбства маґістратів, центральний уряд тимчасово дозволяв парламентам керувати й не заважав їм зчиняти галас, який часто-густо знаходив відлуння в історії; але незабаром він мовчки знову ставав на своє місце й нишком знову накладав свою руку на всіх і на все.

Хто забажає пильніше придивитися до боротьби парламентів з королівською владою, той побачить, що майже завжди зіткнення відбуваються на ґрунті політики, а не адміністрації. Суперечки виникають, звичайно, з приводу нових податків, цебто супротивники сперечаються один з одним не за адміністративну, а за законодавчу владу, яку обидва вони не мали права присвоїти собі.

Це явище спостерігається аж до самої Революції й набирає дедалі ширших обсягів. У міру того як розгоряються народні пристрасті, парламент починає все більше втручатися в політику; і тимчасом як центральна влада та її аґенти набувають дедалі більшого досвіду та спритності, — той самий парламент менше й менше займається адміністративними справами в повному сенсі; з кожним днем він стає менше адміністратором і більше трибуном.

Навіть більше, час без упину відкриває для діяльності центрального уряду нові царини, куди суди через свою незграбність не можуть пройти за ним, бо на сцену виступають нові справи, для яких суди не мають прецедентів і які чужі їхній рутині. Швидкий поступальний рух суспільства постійно породжує нові запити, й кожен з них слугує урядові новим джерелом влади, бо тільки воно може їх удовольнити. Тимчасом як адміністративна сфера судів залишається незмінною, в уряді вона рухома й не перестає розширюватися разом із самою цивілізацією. /59/

Революція, що наближається, починає хвилювати всіх французів і вселяє в них сотні нових ідей, що їх може втілити лише уряд; перш ніж його скинути, вона розвиває його. Навіть уряд удосконалюється, як і все інше. Ця обставина своєрідно вражає нас під час вивчення урядових архівів. Генеральний контролер та інтендант 1790 року вже не нагадують генерального контролера та інтенданта 1740 року; адміністрація перевтілилася. Її аґенти — ті самі, але вони перейняті іншим духом. Розчленувавшись і розширившись, адміністрація разом з тим набула більше гнучкості й знань; заволодівши всім, вона стала поміркованішою: вона менше пригнічує й більшою мірою керує.

Перші зусилля Революції зруйнували велику інституцію монархії; її відновили 1800 року. В цю добу й пізніше в питаннях державного управління перемогли не принципи 1789 року, як це не раз висловлювалося, а навпаки, принципи давнього порядку, що всі були відновлені й відтоді залишалися чинними.

Якщо мене спитають, яким чином ця частина давнього порядку змогла перейти цілком до нового суспільства й так міцно утвердитися в ньому, я відповім, що централізація не загинула в Революції завдяки тому, що вона сама була початком цієї Революції та ознакою її; я додам, що коли народ знищив у своєму середовищі аристократію, то він буцімто сам прагне до централізації. Тоді його куди легше потягти вниз по цій похилій площині, ніж утримати на ній. У його середовищі всі види влади, природно, прагнуть єдності, й потрібно велике мистецтво для того, щоб перешкодити їхньому злиттю.

Отже, демократичній Революції, яка зруйнувала стільки закладів давнього порядку, судилося зміцнити централізацію; й централізація так природно знаходила своє місце в суспільстві, створеному цією Революцією, що її легко було прийняти за одне з творінь цієї останньої. /60/

Розділ VI
Про адміністративні звичаї за давнього порядку

Читаючії листування інтенданта давнього порядку зі своїми начальниками та підлеглими, не можна не дивуватися з того, до якої міри схожість закладів робила тогочасних адміністраторів схожими на наших. Вони нібито подають одні одним руки над безоднею Революції, що розділяє їх. Те саме я скажу й про керованих. Ніколи вплив закладів на людські голови не виявляв себе ясніше.

Міністр уже забажав власними очима проникнути в усі деталі управління й особисто все реґламентувати з Парижа. В міру того як час спливає й адміністрація удосконалюється, ця пристрасть посилюється. Наприкінці XVIII століття в глибині віддаленої провінції вже не може утвердитися доброчинна майстерня без того, аби генеральний контролер не забажав особисто визначити її статут, призначити її місце й перевірити її витрати. Чи то будуються будинки для злидарів — треба повідомити йому прізвища злидарів, що вступають до них, і доповідати достеменно, коли вони заходять туди й виходять звідти. Близько середини століття д’Аржансон писав: «Деталі, про які доводиться повідомляти міністрам, численні; ніщо не робиться без них; усе робиться за їхнього посередництва, а коли вони отримують повідомлення вужчі, ніж їхні права, вони вимушені передавати всю справу підлеглим, які й стають справжніми господарями».

Один з генеральних контролерів вимагає не тільки ділових рапортів, а й невеликих характеристик особистостей. У свою чергу, інтендант звертається до своїх субделеґатів і слово в слово повторює те. що вони кажуть, достоту так, буцімто його відомості були самостійні й цілком певні.

Щоб усім керувати в Парижі й знати все, що в ньому відбувається, необхідно було винайти тисячі способів контролю. Обсяги листування вже величезні, а неквапливість адміністратури така велика, що я жодного разу не виявив випадку, коли парафія отримала б дозвіл відремонтувати свою дзвіницю або будинок священика /61/ раніше, ніж через рік після подання прохання. Найчастіше минають два-три роки, перш ніж прохання вдовольняється.

Навіть сама рада в одному із своїх наказів (від 29 березня 1773 року) зауважує, що «адміністративні формальності втягують до справ силу-силенну дрібниць і надто часто дають привід для вельми справедливих нарікань; утім, усі ці формальності потрібні». — додає вона,

Раніше я думав, що любов до статистики становить особливість сучасних адміністраторів; але помилявся. Наприкінці давнього порядку інтенданту часто надсилаються друковані таблиці, що їх йому залишається тільки дати заповнити своїм субделеґатам та парафіяльним синдикам. Генеральний контролер вимагає рапортів про природу земель, про їхній обробіток, про рід і кількість продуктів, про кількість худоби, про промисловість та про права жителів. Добуті в такий спосіб відомості не менш детальні й не більш певні, ніж ті, які подаються в таких самих випадках сучасними підпрефектами та мерами, міркування з цього приводу субделеґатів про властивості керованих ними жителів взагалі не дуже прихильні. Субделеґати часто повторюють відому думку, що селянин за своєю природою лінивий і не працював би, якби його не примушувала працювати потреба.

Ось економічна доктрина, очевидячки, вельми поширена серед цих адміністраторів.

У всьому, аж до адміністративної мови включно, обидві епохи дивовижно схожі. І тут, і там стиль однаково безбарвний, гладенький, невиразний і в’ялий; у ньому індивідуальність писаря згладжується, розпливається в загальній пересічності. Хто читає твори префекта, читає й твори інтенданта.

Тільки наприкінці століття, коли своєрідна мова Дідро та Руссо встигла поширитися й розчинитись у розмовній мові, лжечутливість, що наповнює книжки цих письменників, приваблює адміністраторів і проникає в їхнє середовище навіть до осіб фінансового відомства. Адміністративний стиль, звичайно дуже сухий, тут подеколи стає єлейним і майже ніжним. Один субделеґат скаржиться паризькому інтендантові, що, «виконуючи свої обов’язки, він часто переймається стражданням, вельми чутливим для ніжної душі».

Як і нині, уряд іноді роздавав парафіям доброчинну допомогу за умови, щоб і жителі, зі свого боку, робили певні пожертви. Коли пожертвувана ними в такий спосіб сума була достатня, генеральний контролер писав на берегах окладного аркуша: «Затверджую. Висловити задоволення». Якщо сума значуща, то він пише: «Затверджую. Висловити чутливе задоволення». /62/

Урядовці адміністрації, майже всуціль буржуа, вже утворюють клас, перейнятий особливим духом, що має свої звичаї, свої чесноти, свою особливу честь і гордість. Це — аристократія нового суспільства, яка вже склалася й жива. Вона тільки чекає, аби Революція очистила для неї місце.

Уже за тих часів характерною рисою французької адміністрації є жорстока ненависть, що її вселяють у неї всі ті — шляхтичі чи буржуа, байдуже, — хто виявляє бажання займатися адміністративними справами поза нею. Її лякає щонайменше незалежне товариство, яке мас намір організуватися без її посередництва; найдрібніша вільна асоціація, хоч би яким був її предмет, викликає в адміністрації занепокоєння; вона допускає існування тільки таких товариств, які створені за її свавіллям і перебувають під її керівництвом. Навіть великі промислові товариства не дуже подобаються їй; одне слово, вона зовсім не терпить, щоб громадяни будь-яким чином утручалися в обговорення своїх власних справ; конкуренції вона ладна протиставити цілковиту убогість і застій суспільного життя. А що французам треба трохи повільнодумствувати, аби втішити себе після втрати свободи, то уряд і дозволяє їм безперешкодно обговорювати неможливі абстрактні й загальні теорії в царині релігії, філософії, моралі й навіть політики. Він без особливих труднощів дозволяє критикувати, сумніватися в доцільності основних принципів, на яких за тих часів ґрунтувалося суспільство, й навіть в існуванні Бога, тільки б ця критика не заторкувала урядовців, хоч би найдрібніших. Уряд удає, нібито все інше його не обходить.

Хоча газети XVIII століття рясніють більше віршованими вправами, ніж полемікою, одначе адміністрація дивиться вже ревнивим поглядом на цю маленьку владу. До книжок адміністрація ставиться поблажливо, але до газет — вельми суворо; не маючи змоги зовсім їх знищити, вона зважується обернути їх на службу виключно своїм інтересам. Я знайшов датований 1761 роком і звернений до всіх інтендантів у королівстві циркуляр, у якому повідомляється, що король (Людовік XV) вирішив, аби надалі «Газет де Франс» видавалась під наглядом самого уряду: «Його Величність, — повідомляє циркуляр, — бажає зробити цей листок цікавим і забезпечити йому заслужену перевагу над усіма іншими. Внаслідок цього, — додає міністр, — ви повинні надсилати мені бюлетені про всі події, що відбуваються у вашому генералітеті й можуть цікавити громадську допитливість, особливо про те, що стосується фізики, природничої історії та про цікаві й незвичайні події». До циркуляра додано оголошення, яке повідомляє, що, хоч /63/ нова газета виходитиме частіше й матиме більше матеріалу, ніж видання, яке вона замінює, для передплатників вона коштуватиме набагато дешевше.

Озброєний цими документами, інтендант пише своїм субделеґатам, наказуючи взятися до справи; але субделеґати попервах відповідають, що їм нічого невідомо. Міністр надсилає нового листа, в якому прикро нарікає на нечуйність провінції. «Його Величність наказує мені оголосити вам його побажання, аби ви цілком серйозно зайнялися цією справою й віддали найдостеменніші накази нашим аґентам». Тоді субделеґати підкорюються: один з них доповідає, що впійманий із сіллю контрабандист, якого й повісили, виказав велику мужність; інший субделеґат повідомляє про те, що в його окрузі одна жінка народила аж троє дівчаток; третій — що сталася жахлива гроза, яка, до речі, не завдала ніякої шкоди. Знайшовся й такий, який заявляє, що, незважаючи на всю докладену ним старанність, він не зміг відкрити нічого вартого уваги, зате сам бажає передплатити таку вельми корисну газету й те саме запропонує всім добрим людям. Одначе всі ці зусилля, очевидячки, не призводять до бажаної мети; адже ми з нового листа дізнаємося, що «король, який так милостивий, — як пише міністр, — що особисто цікавиться всіма деталями заходу, що стосуються поліпшення газети, й бажає надати цьому виданню заслуженої переваги та слави, висловив велике незадоволення, побачивши те, що ці наміри були погано втілені».

Ми бачимо, що історія — це картинна галерея, в якій мало ориґіналів і багато копій.

А втім, треба визнати, що центральний уряд у Франції ніколи не наслідував ті уряди Південної Європи, які заволоділи всім, либонь, для того тільки, щоб все залишити в нерухомості й запустінні. Він часто виявляє велике розуміння свого завдання й завше — дивовижну діяльність. Але ця діяльність часто-густо виявляється непродуктивною й навіть шкідливою, бо уряд нерідко береться робити те, що йому не до снаги або в чому його ніхто не контролює.

Він зовсім не здійснює або швидко полишає найнеобхідніші перетворення, для успішного завершення яких потрібна наполеглива енерґія; але він без упину переробляє ті чи ті постанови й закони. В царині, якою він займається, ніщо ні на мить не залишається в спокої. Нові правила з’являються одні за одними з такою дивною швидкістю, що аґенти від сили-силенної наказів, часто з великими труднощами можуть зрозуміти, як їм їх виконувати. Муніципальні посадові особи скаржаться самому генеральному /64/ контролерові на величезну мінливість другорядного законодавства. «Зміни в самих фінансових постановах, — каже він, — такі часті, що муніципальній посадовій особі, якби вона була незмінною, залишалося б тільки вивчати постанови в міру того, як вони з’являються, й зовсім нехтувати своїми прямими обов’язками».

Навіть у тих випадках, коли сам закон не зазнавав переробки, способи його застосування змінювалися постійно. Хто не бачив у справі адміністрацію давнього порядку, не читав залишених нею таємних документів, той не може собі уявити презирства, в яке потрапляє закон навіть у думках людей, які застосовували його, коли не існує більше ні політичних зборів, ні газет, які можуть погамовувати примхливу діяльність і обмежують свавільні й мінливі вередування міністрів та їхніх канцелярій.

Навряд чи можливо знайти бодай одну постанову ради, в якій не було б нагадування про попередні закони — часто-густо вельми недавнього походження, виданих, але які не виконуються. І справді, немає жодного врочисто зареєстрованого едикту, королівської декларації, дарованої грамоти, які на практиці не зазнали б тьми-тьмущої змін. З листів генеральних контролерів та інтендантів видно, що уряд постійно дозволяє робити у вигляді винятку те, що суперечить його наказам. Він рідко прямо порушує закон, але день у день дозволяє задля практичних зручностей нишком обходити його в усіх напрямах, згідно з обставинами кожного окремого випадку.

Ось що пише міністрові інтендант з приводу міського ввізного мита, від сплати якого хотів ухилитися один підрядчик державних робіт: «Безперечно, що в достеменному сенсі згаданих наказів та едиктів у королівстві немає ніяких вилучень стосовно платежу цього виду мита; але людям компетентним і досвідченим у справах відомо, що ці безумовні постанови мають ті самі властивості, що й стягнення, які накладають вони, й що хоча ці останні є майже в усіх едиктах, декларації та накази, які встановлюють податки, одначе це ніколи не перешкоджало існуванню винятків».

У цих словах давній порядок виказав себе цілковито: закон суворий, а практика поблажлива. Такий характер давнього порядку.

Кому закортіло б оцінювати тогочасний уряд за зібранням його законів, той припустився б найкумедніших помилок. Я натрапив на королівську декларацію, датовану 1757 роком, вона загрожує смертною карою кожному, хто напише або надрукує твір, спрямований проти релігії чи існуючого ладу. Книгар чи розносець, які торгують такою книжкою, підлягають тому самому покаранню. /65/ Чи це означає, що повернулися часи святого Доменіка? Навпаки, це — саме ті часи, коли панував Вольтер.

Часто чути нарікання на те, що французи зневажають закон. На жаль! Коли вони могли навчитися шанувати його? Можна сказати, що в людей давнього порядку незайнятим було те місце, яке в людському розумі повинно належати розумінню закону. Кожен прохач вимагає, аби на його користь було порушено встановлене правило, й вимагає так наполегливо й владно, нібито домагався його виконання; і справді, закон ніколи не стає перешкодою до вдоволення прохання, крім тих випадків, коли в ньому бажають мати привід для ввічливої відмови. Народ іще цілком покірний владі, але його послух перед владою — радше наслідок звички, ніж бажання; тому що, коли йому випадає повстати, найменш значуще обурення одразу ж приводить до насильства й придушується майже завше також насильством та свавіллям, а не законом.

У XVIII столітті центральна влада у Франції ще не набула того розважливого й міцного устрою, який вона матиме згодом, проте, позаяк вона вже встигла зруйнувати будь-яку проміжну владу і між окремими особами та нею не залишилося нічого, крім величезного й порожнього простору, вона здалеку здається кожному з них єдиною пружиною соціального механізму, єдиним і необхідним рушієм суспільного життя.

Найліпше це видно з творів самих огудників уряду. Коли виник тривалий неспокій, що передував Революції, почали з’являтися різноманітні міркування з суспільних та державних питань. Цілі, що їх переслідували автори цих перетворювальних проектів, різні, але пропонований ними засіб — завше один і той самий. Вони бажають скористатися з могутності центральної влади для руйнування й переробки всього існуючого згідно з новим планом, який склали вони самі; їм здається, що тільки уряд спроможний виконати таке завдання. Могутність держави також повинна бути безмежною, як і її права, кажуть вони, вся справа лишень у тому, аби переконати її зробити з цієї могутності належний чинник. Мірабо-батько — шляхтич, настільки перейнятий ідеями про права шляхти, що інтендантів він, не вагаючись, називає вискочнями й оголошує, що якби заміну судових посад доручили самому урядові, суди небавом перетворилися б на прості ватаги комісарів, — навіть Мірабо вважає свої химери справою, втілення якої можна доручити тільки центральній владі.

Поширення цих ідей не обмежується самими книжками: вони проникають у всі голови, входять у звичаї та звички й прокладають собі шлях скрізь, до життєвих буднів включно. /66/

Ніхто не вважає себе здатним довести до щасливого завершення серйозну справу, якщо в неї не втрутиться держава. Навіть сільські господарі — люди, які вельми вороже ставляться до будь-яких приписів, — і ті схильні до думки, що коли хліборобство не вдосконалюється, то в цьому переважно винен уряд, який дає надто мало вказівок та грошової допомоги. Один з них пише інтендантові роздратованим тоном, у якому вже відчувається Революція: «Чому б урядові не призначити інспекторів, які б раз на рік виїздили до провінцій, щоб на місці знайомитися із станом обробітку землі, викладати господарям можливі способи поліпшення, вказувати їм, як доглядати худобу, як її годувати, вирощувати, продавати й на які ринки вести її продавати? Цим інспекторам варто було б призначити добротні ставки. Сільські господарі, які подали б зразки найліпшої культури, отримували б відзнаки».

Інспектори й хрести! Ось спосіб, який довіку не спав би на думку фермерові сеффолкського графства!

В очах більшості вже ніхто, крім уряду, не може забезпечити громадський порядок: народ боїться тільки вояків; власники лише до них відчувають певну довіру. І тим, і тим вояк дозорної команди уявляється не тільки головним захисником, а й самим втіленням порядку. «Кожен помітив, — заявляють Ґієннські провінційні збори, — що вже сам вигляд вояка дозорної команди має властивість стримувати людей, які налаштовані найворожіше до будь-якої дисципліни». Внаслідок цього кожному хочеться мати біля своїх дверей загін вояків. Архіви одного інтендантства переповнені такими проханнями; очевидячки, ніхто не підозрює, що захисник легко може перетворитися на господаря.

Еміґрантів, які приїздять до Англії, найбільше дивує відсутність такої міліції. Вона вражає їх несподіванкою, а іноді викликає й презирство до англійців. Один еміґрант — людина поштива, але своїм вихованням непідготовлена до того, що їй випало побачити, — пише: «Цілком справедливо буде сказати, що англієць, коли його обікрали, втішав себе, промовляючи, що принаймні в його країні немає дозорних команд. Інший невдоволений тим, що порушує спокій, проте, бачачи, як бунтарі повертаються до лона суспільства, втішає себе думкою, що закон сильніший за будь-які міркування щодо вигод. Утім, — додає він, — ці фальшиві ідеї поділяють далеко не всі: є розваждиві люди, які дотримуються протилежних поглядів, і, врешті-решт, здоровий глузд мусить взяти гору».

Що ці дивацтва англійців можуть мати стосунок до їхніх вольностей, йому зовсім не приходить у голову. Він воліє пояснювати це явище більш науковими міркуваннями: «В країні, де вологість /67/ клімату й брак м’якості в кругообігові повітря, — каже він, — надають вдачі жителів певної похмурої барви, народ переважно схильний займатися важливими справами. Отже, природа англійської нації спонукає її займатися питаннями управління: французький народ тримається віддалік від них».

Отже, якщо уряд посів місце Провидця, природно, що кожен звертається до нього у своїх особистих потребах. І справді, ми знаходимо силу-силенну прохань, які, завше посилаючись на суспільну користь, проте, мають на увазі дріб’язкові особисті інтереси. Теки, в яких лежать ці клопотання, либонь, є єдиним місцем, де змішалися всі класи, які складають суспільство давнього порядку. Читання їх нагонить нудьгу: селяни просять відшкодування за втрачену худобу чи будинки; заможні власники просять, аби їм допомогли вигідно продати їхні землі; промисловці прохають у інтендантів привілеїв, які вбезпечили б їх від незручної конкуренції. Дуже часто трапляються власники мануфактур, які діляться з інтендантом думками про поганий стан своїх справ і просять його поклопотатися перед генеральним контролером про допомогу або позику. Очевидячки, для цього був асиґнований фонд.

Самі шляхтичі подеколи стають наполегливими прохачами; в цьому випадку їхній титул можна розпізнати тільки з того, що вони жебрають вельми розгнуздано й упевнено. Головною ланкою для багатьох з них є п’ятипроцентний збір. А що їхня частка в цьому податку визначається радою за поданням інтенданта, то вони, звичайно, й звертаються до цього останнього для отримання відстрочки та полегшень. Я читав силу-силенну таких прохань, поданих шляхтичами — майже завше титулованими й часто-густо вельможами, — з причини малих їхніх доходів та розладу справи, як вони пишуть. Взагалі шляхтичі, звертаючись до інтенданта, пишуть «милостивий володарю»; водночас я помітив, що в цих випадках вони завше називають його «монсеньйор», як і буржуа.

Іноді в цих проханнях кумедно змішуються злидні й гордість. В одному з них шляхтич пише інтендантові: «Ваше чутливе серце ніколи не допустить, аби батька родини в моєму титулі обклали повним п’ятивідсотковим податком нарівні з батьком родини з простолюдинів».

У голодні роки, яких випало так багато у XVIII столітті, населення кожної провінції поголівно звертається до інтенданта й, очевидячки, тільки від нього сподівається отримати споживок. Правда й те, що за будь-якого нещастя кожен звалює вину на уряд; він винен у найбільш неминучих лихах; йому дорікають навіть за суворість клімату. /68/

Отже, не дивуймося з того, з якою легкістю у Франції було відновлено централізацію на початку цього століття. Діячі 1789 року зруйнували її споруду, але її підмурок залишився цілим у душі самих руйнівників, і на цьому підмурку виявилося можливим одразу ж спорудити її знову й надати їй такої міцності, якої вона раніше ніколи не мала. /69/

Попередня     Головна     Наступна