[Алексіс де Токвіль. Давній порядок і Революція. — К., 2000. — С. 157-181.]

Попередня     Головна     Наступна

Розділ V
Про те, як привели народ до повстання, бажаючи полегшити його становище

Оскільки народ упродовж ста сорока років жодного разу не показувався на арені державних справ, то зовсім перестали й думати про те, що колись він може й вийти на неї; бачачи його байдужість, його стали мати за глухого, а коли зацікавилися його долею, то почали про нього розмірковувати, не соромлячись його присутності. Здавалося, що ці промови можуть почути тільки найвищі класи й що при цьому можна боятися тільки того, що вони не будуть цілком зрозумілі ними.

Люди, які мали найбільше підстав остерігатися його гніву, гучно говорили в його присутності про ті жорстокі несправедливості, жертвою яких він завше був; вони вказували один одному на ті жахливі вади, які спостерігалися в закладах, які найдужче чавили його; вони велемовно описували, як погано він винагороджується за свої злигодні й за свою працю; в такий спосіб вони наповнювали його люттю, намагаючись принести йому полегкість. Говорячи це, я маю на увазі не письменників, а уряд, його головних аґентів і найбільш привілейованих.

За тринадцять років до Революції король, роблячи спробу скасувати кріпацтво, у своїх вступних зауваженнях до едикту зазначав таке: «Скрізь, за винятком небагатьох провінцій зі штатами, майже всі шляхи королівства були споруджені задарма найбіднішою частиною наших посполитих. Отже, весь тягар цієї повинності лягав на тих, єдиним багатством яких були руки й для яких шляхи становлять інтерес далеко не першорядної ваги; справді зацікавленими в них є власники, особи майже завше привілейовані, майно яких і зростає в цінності за побудови шляхів. Примушуючи сих бідняків утримувати шляхи, зобов’язуючи їх віддавати свій час і свою працю без винагороди, відбирають у них останню можливість боротися із злиднями та голодом, аби примусити їх працювати для вигоди багатіїв».

Збираючись водночас скасувати утиски, що їх накладала на робітників система ремісничих корпорацій, проголошували ім’ям /158/ короля, «що право на працю — найсвященніше з усіх видів власності; будь-який закон, що завдає йому шкоди, порушує природне право й як такий повинен вважатися недійсним; що взагалі існуючі корпорації суть заклади потворні й деспотичні, плід себелюбства, зажерливості та насильства».

Такі слова були небезпечні; ще небезпечніше було те. що виголошувалися вони намарне. Через кілька місяців відновили й корпорації, і панщину.

Такі промови в уста короля вкладав, подейкують, Тюрґо. Більшість його наступників чинили цілком так само. Повідомляючи своїм посполитим 1780 року, що надбавки до подушного надалі оголошуватимуться шляхом реєстрації, король вирішив за потрібне додати у вигляді пояснення: «Платники, яким і без того досаджають клопоти, пов’язані із збиранням подушного, досі не були ґарантовані від несподіваних надбавок, тож податок, який сплачує найбідніша частина наших посполитих, зріс куди більше, ніж частка всіх інших». Коли король, аж ніяк ще не зважившись зрівняти всі повинності, замислив упровадити рівність принаймні в тих із них, які вже були загальними, він сказав: «Його Величність сподівається, що багаті люди не матимуть себе за скривджених, коли, бувши приведені до загального зрівняння, лишень почнуть нести таку повинність, яку їм давно треба було б поділити з іншими».

Але особливо в голодні роки справа набувала такого вигляду, буцімто намагалися не стільки допомогти народові в лихові, скільки розпалити його пристрасті. Один інтендант, бажаючи вплинути на співчутливість багатих людей, каже в такому випадку про «несправедливість і нечутливість цих власників, зобов’язаних усім своїм статком праці бідняка, власників, які залишають його помирати з голоду саме тоді, коли він вибивається із сили, аби повідомити цінність їхньому майну». Король, зі свого боку, з цього самого приводу каже: «Його Величність хоче захистити народ від тих хитрощів, які піддають його небезпеці терпіти брак насущного хліба, примушуючи його віддавати свою працю за таку платню, яку багаті дозволять собі йому призначити. Король не потерпить, щоб одна частина населення була принесена в жертву зажерливості іншої частини».

До самого кінця монархії боротьба, яка велася між різними адміністраціями, давала привід до всіляких таких маніфестацій: сторони, які суперничали між собою, не гребували звинувачувати одна одну в народних злигоднях. Це особливо яскраво показало себе в сварці, яка спалахнула 1772 року між Тулузьким парламентом та королем, з приводу вільного ввезення хліба. «Уряд своїми /159/ безглуздими заходами ризикує заморити бідняка голодом», — заявляє цей парламент.

«Честолюбство парламенту й жадібність багатіїв призвели до народного бідування», — відповідає король. Отже, з того й того боку старанно накидається народові та думка, що в усіх своїх нещастях він завше повинен звинувачувати тих, хто стоїть найвище.

Усе це можна знайти не в таємному листуванні, а в публічних документах, що їх уряд і парламент самі ж друкують і публікують у тисячах примірників. Мимохідь король висловлює на адресу своїх попередників та на свою власну доволі суворі істини. «Державна скарбниця, — сказав він якось, — була обтяжена боргами завдяки марнотратству кількох правлінь. Багато з невідчужуваних доменів наших було продано за нікчемну ціну». — «Ремісничі корпорації, — примушують його сказати в іншому випадку, і в цих словах більше правди, ніж розважливості, — становлять собою переважно продукт фіскальної зажерливості королів». — «Якщо траплялося робити даремні витрати, і якщо подушне надмірно зросло, — зауважує він далі, — то це тому, що фінансове управління, вважаючи збільшення подушного, як негласним, найбільш зручним джерелом, вдавалося саме до нього, хоча багато інших джерел були б менш обтяжливими для наших посполитих».

Усе це говорилося для освіченої публіки, з метою переконати її у корисності певних заходів, що викликали осуд з погляду приватних інтересів. Що ж до народу, то вважалося безперечним, що він слухав, нічого не розуміючи.

Не можна не визнати, що в самій цій доброзичливості полягала значуща частка зневаги до тих нещасливців, злигодні яких так щиро хотіли полегшити, й що це трохи схоже на почуття пані дю Шатле, що, як передає секретар Вольтера, не соромилася роздягатися в присутності своїх служників, не вважаючи цілком доведеним той факт, що лакеї — також люди.

І не слід гадати, нібито тільки Людовік XVI чи його міністри говорили тією небезпечною мовою, зразки якої я допіру навів; самі привілейовані, на яких переважно звернений гнів народу, говорять про нього такими самими словами. Слід визнати, що у Франції верхні прошарки суспільства стали цікавитися долею бідного класу раніше, ніж він примусив їх боятися себе; вони почали брати в ньому участь у такий час, коли ще не думали, що його злигодні можуть стати причиною їхньої власної загибелі. Це стає особливо помітним у десятиріччя, що передувало 1789 року: /160/ у цей час дається взнаки співчуття до селян, про них постійно ведуть мову, вишукують способи допомогти їм, викривають надуживання, від яких їм найбільше доводиться терпіти, й засуджують ті фіскальні закони, які особливо шкодять їм; але у виявах цього, вельми нового співчуття здебільшого помічається така сама непередбачуваність, яка раніше так довго виявлялася в байдужості до народних злигоднів.

Прочитайте журнали провінційних зборів, скликаних у деяких реґіонах Франції 1779 року, а відтак і в усьому королівстві; вивчіть інші публічні документи, що їх залишили ці збори, й ви будете зворушені добрими почуттями, вираженими в них, і водночас будете вражені дивною необережністю їхньої мови.

«Надто часто траплялося, — заявляють провінційні збори Нижньої Нормандії 1787 року, — що гроші, які асиґнує король на утримання шляхів, правлять тільки для зручності багатих, не приносячи користі народу. Їх нерідко вживали на те, щоб зробити прийнятнішим доступ до якогось палацу, замість того, щоб скористатися ними для полегшення виїзду до містечка або поселення».

У тих самих зборах два стани — шляхетство й духівництво, описавши темні сторони панщини, добровільно пропонують пожертвувати від себе самих 50 тисяч ліврів на поліпшення шляхів з тією метою, — кажуть вони, — щоб шляхи в провінції стали проїжджими і щоб це нічого більше не коштувало народові. Для цих привілейованих було б, мабуть, менш обтяжливе замінити панщину загальним податком і сплачувати свою частку в ній. Але залюбки поступаючись вигодами, що їх дає нерівномірність податку, вони воліли все ж таки утримати його видимість. Полишаючи корисну частину свого права, вони турботливо зберігали те, що було в ньому ненависним.

Інші збори, які складалися виключно з власників, вільних від подушного, і які мали намір залишатися такими, проте зображували в найпохмуріших фарбах злигодні, яких завдавав цей податок біднякам. Усі надуживання, пов’язані з ним, вони поєднали в приголомшливу картину, з якої старанно змалювали силу-силенну копій. Але найцікавіше те, що до цих разючих доказів інтересу, що його збуджував у них народ, вони час від часу додавали публічні вияви своєї зневаги до нього. Тож народ, ставши об’єктом їхнього співчуття, ще не перестав бути предметом їхньої гидливості.

Провінційні збори Верхньої Ґієнни, говорячи про цих селян, за яких вони палко заступаються, називають їх неосвіченими й грубими істотами, непокірними й жорстокими, з неподатливими /161/ характерами. Такі самі висловлювання вживає навіть Тюрґо, який так багато зробив для народу.

Ці жорстокі висловлювання трапляються в актах, що призначалися для найширшого розповсюдження й друкувалися для того, щоб їх бачили ті самі селяни; буцімто все відбувалося в одній з європейських країн, де, як у Галичині, найвищі класи говорять іншою мовою, ніж нижчі, тож народ їх не розуміє. Федисти XVIII століття, які часто виявляли стосовно чиншевиків та інших, зобов’язаних феодальними повинностями, дух м’якості, поміркованості й справедливості, подеколи все ще говорять про підлих мужланів. Очевидячки, ці образи, як висловлюються нотарі, становили набуток стилю.

У міру наближення до 1789 року це співчуття до страждань народу стає дедалі живішим і менш розважливим. Я тримав у руках циркуляри, з якими багато провінційних зборів звернулося на самому початку 1788 року до жителів різних парафій з метою детально дізнатися від них самих про всі ті несправедливості, на які вони могли скаржитися.

Один з тих циркулярів підписаний панотцем, знатним сеньйором, трьома шляхтичами та городянином, які всі були членами зборів і діяли від їхнього імені. Ця комісія наказує синдику кожної парафії зібрати всіх селян і спитати в них, що вони мають сказати проти способу розкладки й збирання різних податків, що їх вони сплачують. «Нам відомо, — заявляє вона взагалі, — що більшість податків, особливо соляний податок та подушне, мають лиховісні наслідки для хлібороба; але ми вважаємо важливим знати також і про окреме кожне надуживання». Допитливість провінційних зборів на цьому не завершується: збори бажають знати, скільки в парафії є осіб, які мають бодай якісь податкові привілеї, — чи то будуть шляхтичі, духівники чи різночинці, — і які саме ці привілеї; яка цінність майна, що належить цим привілейованим; чи мешкають вони постійно у своїх маєтках, а чи ні; чи багато в парафії церковного майна, чи, як казали за тих часів, «земель мертвої руки», що перебувають поза обігом, і наскільки велика їхня цінність. Але й цим збори не вдовольняються: вони хочуть знати, яку суму може скласти та частина різних податків і панщини, яку мали б сплатити багаті, якби існувала рівність податкового обкладення.

Це означало запалювати кожну людину зокрема переліком її лих, вказувати їй на їхніх винуватців, підбадьорювати її їхньою нечисленністю й проникати до самісінької глибини її серця, збуджуючи в ній жадібність, заздрість та ненависть. Ті, хто це робив, /162/ немовби забули жакерію, «молотарів» та «ради шістнадцяти» й не знали, що французький народ, найсмиренніший і навіть найдобродушніший народ у світі, поки не порушується спокій його права, стає найбільш неприборканим, тільки-но сильні пристрасті виведуть його з себе.

У цих відомостях ретельно вказано ім’я кожного привілейованого, чи то шляхтича чи то буржуа; іноді описується його спосіб життя й завше критикується; укладачі намагаються визначити цінність його майна; вони широко описують число й характер його привілеїв і. зокрема, ту шкоду, якої вони завдають іншим жителям села. Вираховують, скільки мірок зерна доводиться віддати йому у вигляді оброку, із заздрістю підраховують його доходи, якими, за їхніми словами, ніхто не послуговується. Винагорода священика за треби, або, як це вже називають, заробіток священика вважають надмірним; з прикрістю завважують, що в церкві за все доводиться платити й що бідняка вже не поховають задарма. Що ж до податків, то всі вони неправильно накладені й ведуть до утисків; жоден не зустрічає в них поблажливості, й про всі податки вони говорять роздратованою мовою, в якій вчувається лють.

«Опосередковані податки ненависні, — заявляють вони, — нема такого господарства, куди не приходив би аґент відкупів; для його очей та рук нема нічого священного. Різні види податків надзвичайно важкі. Збирач їх — тиран, який у своїй зажерливості не нехтує ніякими засобами, аби обідрати бідняків. Не ліпші за нього й судові виконавці; жоден чесний хлібороб не вбезпечений від їхньої люті. Парафіяльні збирачі змушені розоряти своїх сусідів, аби не віддати самих себе на поталу цим деспотам».

У цьому розслідуванні Революція не тільки повідомляє про своє наближення: тут вона вже присутня, тут уже вчувається її мова й цілком видно її обличчя.

Між релігійним переворотом XVI століття та Французькою революцією є, до речі, одна разюча відмінність: у XVI столітті більшість сильних світу цього кинулася змінювати релігію з честолюбного розрахунку або жадібності; народ, навпаки, прийняв цю зміну з переконання і не сподіваючись ніяких вигод. У XVIII столітті було інакше: за цих часів безкорисливими віруваннями та великодушними симпатіями надихались і приводились до Революції освічені класи, тимчасом як прикре усвідомлення своїх кривд та прагнення зміни свого становища хвилювали народ. Ентузіазм перших завершив дію тих причин, що їх запалили й озброїли гнів та пожадливість цього останнього.

Розділ VI
Про деякі практичні заходи, за допомогою яких уряд завершив революційне виховання народу

Уряд уже з давніх-давен сам працював над втовкмаченням у голови народу багатьох з тих ідей, які згодом назвуть революційними, — ідей, що були ворожими індивідуумові, супротивними приватним правам та вели до насильства.

Король перший подавав приклад украй зневажливого ставлення до найдавніших, що, очевидячки, найміцніше утвердилися, інституцій. Людовік XV похитнув монархічну владу й пришвидшив наступ Революції своїми новаціями не менше, ніж своїми вадами, енерґією не менше, ніж слабкістю. Побачивши падіння й зникнення Парламенту, який був майже ровесником королівської влади й доти видавався таким самим, як і вона, непохитним, народ невиразно зрозумів, що наближаються ті часи насильства та ризику, коли все стає можливим, коли ніщо стародавнє не шанується й немає такої новації, якої не можна було б спробувати.

Людовік XVI упродовж усього свого правління тільки й твердив, що про майбутні реформи. Мало знайдеться інституцій, близьку загибель яких він не примусив би передбачити раніше, ніж Революція, що настала, знищила їх насправді. Викинувши із законодавства деякі з найгірших інституцій, він небавом їх відновив: він буцімто хотів тільки підсікти їх під корінь, надаючи змогу іншим повалити їх.

Деякі з тих реформ, що їх він провів особисто, різко й без достатньої підготовки змінювали старі звички, що заслуговували пошанівки, й подекуди порушували набуті права. Отже, вони готували Революцію не лишень руйнуванням того, що стояло на її шляху, а й ще більшою мірою вказуючи народові на прийоми для її здійснення. Зло було посилене саме тим чистим і безкорисливим наміром, який керував королем та його міністрами; тому що не має небезпечнішого прикладу, ніж приклад насильства, що чиниться людьми із здоровим глуздом і задля доброї мети. /163/

Задовго до того Людовік XIV у своїх едиктах публічно виклав ту теорію, що всі землі королівства спочатку були передані у володіння приватних осіб на певних умовах державою, яка в такий спосіб ставала єдиною справжньою власницею, тимчасом як усі інші були тільки співвласниками, право яких залишалося неповним, а його засади — спірними. Ця доктрина мала своїм джерелом феодальне законодавство; але вона проповідувалася у Франції тільки в ту добу, коли феодалізм вмирав, і ніколи не визнавалася судовими закладами. Ця ідея — родоначальниця сучасного соціалізму. Дивно бачити, що його зародки криються в королівському деспотизмі.

Протягом наступних правлінь адміністрація безперервно показувала народові, практичнішим і зрозумілішим для нього чином, яку зневагу слід відчувати до приватної власності. Коли в другій половині XVIII століття були започатковані громадські роботи й, зокрема, влаштування шляхів, уряд не соромився захоплювати всі ті землі, які були йому потрібні для його підприємств, і руйнувати будинки, що заважали йому. Управління шляхів сполучення вже за тих часів також захопилося геометричними красотами прямої лінії, як ми це побачили згодом; він найретельнішим чином уникав дотримуватися ліній наявних шляхів, якщо вважав їх кривими, й волів перерізати тисячу приватних володінь, ніж припустити легкий згин. Сплата відшкодувань за таке спустошення або руйнування майна завше провадилася свавільно й пізно, а часто-густо й зовсім не робилася.

Коли провінційні збори Нижньої Нормандії перебрали адміністративні справи з рук інтенданта, вони констатували, що в боргу за урядом ще залишилась вартість усіх земель, захоплених ним для прокладення шляхів протягом двадцяти років. Борг, зроблений у такий спосіб і ще не виплачений державою, сягав у цьому куточку Франції 250 тисяч ліврів. Число великих землевласників, заторкнутих таким чином, було обмежене; а число дрібних землевласників, що потерпіли від цього, було велике, бо земля була вже дуже роздрібнена. Кожен з них відчув на власному досвіді, як мало уваги заслуговує право окремої особи, коли громадський інтерес вимагає, щоб його було порушено, і добре розумів цю доктрину, коли настали часи застосовувати її до інших у його інтересах.

У вельми багатьох парафіях були колись капітали, засновані для доброчинних цілей, які, на думку їхніх жертводавців, мали використовуватися для надання допомоги жителям у певних випадках і за визначеними правилами, які вказувалися заповітом. У /164/ останні часи монархії більшість цих закладів були знищенні або відхилені від свого первісного призначення простими постановами Ради, цебто звичайнісіньким урядовим свавіллям. Подаровані в такий спосіб селам капітали відбиралися у них, як правило, на користь сусідніх притулків для бідних. У свою чергу, майно цих притулків приблизно за тих самих часів було перетворено в такий вигляд, якого воно не мало в засновника і який він, безперечно, не схвалив би. Один едикт від 1780 року уповноважив усі ці заклади продавати майно, заповідане їм у різні часи за умовою вічного користування, і дозволив їм вносити його ціну до державної скарбниці з тим, аби вона платила їм відсотки. Це називалося — робити з доброчинності пращурів найліпше використання, ніж те, яке зробили з неї вони самі. При цьому забувалося, що найліпший спосіб навчити людей порушувати індивідуальні права живих полягає в тому, щоб аж ніяк не дотримуватися волі мертвих. Зневагу, яку виявила адміністрація давнього порядку стосовно цих останніх, не перевершив жоден наступний уряд. У неї ніколи не спостерігалося тієї дещо боязливої скрупульозності, яка примушує англійців допомагати кожному громадянинові для підтримання сили його останніх розпоряджень усією потужністю суспільного організму й спонукати їх виявляти до його пам’яті ще більшу пошану, ніж до себе самого.

Реквізиція, обов’язковий продаж продовольчих засобів, встановлення максимальних цін — усе це урядові заходи, які вже мали прецеденти за давнього порядку. На моїй пам’яті, адміністратори в голодні роки наперед встановлювали ціни на продукти, що їх довозили селяни на ринки; а що ці останні, побоюючись примусу, не з’являлися на ринку, то вони віддавали накази, що зобов’язували їх до цього під страхом пені.

Але найбільш згубний виховний вплив справляли деякі форми, засвоєні кримінальним судочинством у застосуванні до народу. За тих часів бідняк був убезпечений куди більшою мірою, ніж це гадають, від вторгнень у його права з боку багатого чи більш могутнього громадянина; але якщо йому доводилося мати справу з державою, то, як уже зазначалося вище, він зустрічав тільки виняткові суди, упереджених суддів, квапливий чи примарний розгляд справ, вирок з попереднім виконанням і без права оскарження: «Його Величність наказує старшині чатової команди та його товаришеві видати справи про обурення та народні збіговиська, що можуть виникнути з нагоди хлібних труднощів; наказувати, аби процеси вони провадили й вирішували в порядку польового трибуналу і в останній інстанції; забороняє всім іншим судовим /166/ закладам розглядати ці справи». Ця постанова Ради діяла впродовж усього XVIII століття. З протоколів чатової команди видно, що в таких випадках уночі оточували підозрілі села, на світанку заходили до осель і затримували там визначених заздалегідь селян, причому не було й мови про якісь особливі повноваження. Людина, заарештована в такий спосіб, часто-густо довго залишалася у в’язниці, перш ніж постати перед своїм суддею, хоча едикти вимагали, аби звинувачуваний був допитаний протягом двадцяти чотирьох годин. Ця постанова була така сама формальна й дотримувалися її так само мало, як і в наші дні.

Ось яким чином лагідний уряд, який міцно тримався, день у день підносив народові кодекс злочинності, найпридатніший для часів Революції та найзручніший для тиранії. Це відбувалося безперервно, й давній порядок до кінця своїх днів давав нижчим класам це небезпечне виховання. У цьому плані навіть Тюрґо ретельно дотримувався прикладу своїх попередників. Коли 1775 року його нові хлібні закони викликали опір у Парламенті та повстання в селах, він попросив у короля розпорядження, яке, усуваючи суди, віддавало бунтарів юрисдикції польового трибуналу, «який, — оголошував ордонанс, — переважно призначався для придушення народних повстань, коли корисно є швидко показати приклад». Але цього замало: всі селяни, які йшли кудись із своєї парафії, не запасшись посвідкою, підписаною священиком та синдиком, мали переслідуватися, затримуватись і віддаватися до польового трибуналу, як волоцюги.

Щоправда, якщо в монархії XVIII століття форми правління викликали жах, то насправді покарання майже завше було помірковане. Тоді воліли вселяти страх, а не завдавати страждань; або, достоту кажучи, свавілля та насильства дотримувалися за звичкою, а за темпераментом схилялися до м’якості. Але від цього тільки зміцнювалася прихильність до такого спрощеного судочинства. Що м’якішим було покарання, то легше забувався той спосіб, у який воно робилося. М’якість вироку заступала собою весь жах процедури.

Спираючись на факти, я наважуюсь твердити, що багато з прийомів, що їх застосовував революційний уряд, мали своїми прецедентами та взірцями ті заходи, яких уживалося стосовно простих людей в останні два століття монархії. Старий порядок надав Революції багато із своїх форм, а вона додала до них тільки суворість свого духу. /167/

Розділ VII
Про те, що політичній революції передував великий адміністративний переворот і про наслідки цього факту

Форма правління залишалася ще незаторкнутою в той час, коли більшість другорядних законів, що визначають становище окремих осіб та адміністративну діяльність, уже були скасовані або видозмінені.

Усунення цехів і їхнє часткове та неповне відновлення глибоко сколихнули всі колишні взаємовідносини між господарем і робітником. Ці взаємовідносини не тільки змінилися, а й водночас стали неміцними та примусовими. Поліційна влада господарів була знищена, а урядове опікунство — ще не влаштоване, і майстеровий потрапив у незручне й невизначене становище між урядом та господарем, не знав добре, хто з них може заступитися за нього й зобов’язаний його дисциплінувати. Цей гнітючий і анархічний стан, у якому враз опинився нижчий клас міського населення, призвів до важливих наслідків, коли народ знову почав з’являтися на політичній арені.

За рік до Революції королівський едикт потряс усі організації правосуддя; багато юрисдикцій було створено наново, безліч інших скасовано, й усі правила про розмежування різних відомств зазнали змін.

Але, як я вже сказав у іншому місці, у Франції число осіб, які займалися практикою правосуддя чи втіленням судових вироків, було величезне. Власне, вся буржуазія мала більш чи менш близьке відношення до судових установ. Отже, едикт ураз похитнув суспільне й майнове становище кількох тисяч родин, замінивши його чимось новим і тимчасовим. Не менше незручностей створив він і позивачам, які внаслідок цього судового перевороту навряд чи могли розшукати потрібний для них закон і компетентний суд.

Особливо ж те докорінне перетворення, якого 1787 року зазнала адміністрація в повному сенсі, не тільки внесло безлад у державні /168/ справи, а схвилювало всіх громадян навіть у їхньому приватному житті.

Я вже вів мову про те, що у фінансово-податкових округах, цебто на просторі майже трьох чвертей Франції, всі адміністративні справи кожної губернії були доручені одній особі — інтендантові, який діяв не тільки безконтрольно, а навіть без участі будь-якого дорадчого органу.

1787 року поруч із цим інтендантом було поставлено провінційні збори, які й зробилися дійсним заправилом провінції. Так само в кожному селі виборне управління посіло місце колишніх парафіяльних зборів, а в більшості випадків — і синдиків.

Законодавство, яке так дуже розходилося з тим, що передувало йому, й так різко змінювало не тільки порядок справ, а й відносне становище окремих осіб, мусило бути застосоване скрізь водночас і майже в однаковий спосіб, без будь-якої уваги до колишніх звичаїв та особливого становища провінцій: ось якою мірою об’єднавчий дух Революції вже оволодів тим старим урядом, що його Революція мала повалити.

Тоді стало зрозуміло, яку важливу роль у долі політичних інституцій відіграє звичка, й наскільки легше люди обходяться за допомогою темних і заплутаних законів, практика яких їм давно відома, ніж за допомогою простішого законодавства, яке для них нове.

За давнього порядку у Франції існували всілякі види влади, що видозмінювалися до безмежності по окремих провінціях, і жоден з яких не мав точних і добре відомих меж, тож коло дій кожного з них завше поділялося ним з багатьма іншими. Врешті-решт, однак, у справах налагодився постійний і досить зручний порядок; тимчасом як нові види влади, бувши порівняно нечисленними, ретельно розмежованими й схожими один на одного, проте, одразу ж зіштовхнулися й перемішалися між собою, утворюючи величезну плутанину й часто знесилюючи один одного.

Втім, новий закон мав велику ваду, якої самої було достатньо, принаймні попервах, щоб обтяжити його втілення; всі створені ним види влади мали колеґіальний характер.

Стара монархія за всіх часів знала тільки два способи управління: в тих місцях, де адміністрація перебувала в руках однієї людини, ця остання діяла без допомоги будь-яких зборів; навпаки, там, де існували збори, як у фінансово-податкових округах або в містах, виконавча влада не доручалася нікому окремо: збори не тільки керували й спостерігали за адміністрацією, а й виконували адміністративні функції безпосередньо або за посередництвом тимчасових комісій, що призначалися ними. /169/

А що відомими були тільки ці два способи дії, то, тільки-но відкинутий був один з них, прийняли інший. Досить дивно, що в середовищі такого освіченого суспільства, де, до речі, державна адміністрація вже з давніх-давен відігравала таку велику роль, ніколи не замислювалися над тим, щоб поєднати обидві системи й встановити, хоча й не роз’єднання, але відмінність між виконавчою владою, з одного боку, та контролюючою й законодавчою — з другого. Ця думка, незважаючи на свою позірну простоту, не з’явилася зовсім: вона виникла лишень у нинішньому столітті й становить собою, сказати б, єдине важливе відкриття, зроблене нами в царині державної адміністрації. Ми побачимо, якими наслідками супроводжувався протилежний спосіб дій, коли, переносячи в політику звички адміністрації й корячись традиціям давнього порядку, незважаючи на всю ненависть до нього, діячі національного конвенту почали застосовувати ту систему, якої раніше дотримувалися провінційні збори та маленькі міські муніципалітети, і якимось чином те, що досі було лишень причиною розгубленості в справах, тепер раптом привело до терору.

Отже, провінційні збори 1787 року отримали право керуватися самостійно в більшості тих випадків, у яких досі діяв одноособово інтендант; вони були уповноважені під найвищим контролем центральної влади розкладати подушне й спостерігати за його збиранням, вирішувати, які громадські роботи слід здійснити й доводити їх до виконання. У своєму безпосередньому розпорядженні вони мали всіх аґентів шляхів сполучення — від інспектора до простого наглядача. Вони мали пропонувати цим аґентам все те, що вважали за потрібне, подавати міністрові звіт про свою службу й представляти їх до тих нагород, яких вони заслужили. Опіка над окремими особами майже цілком була віддана цим зборам; вони повинні були розглядати в першій інстанції більшу частину тих позовів, які раніше належали судові інтенданта тощо: то були функції, багато з яких погано узгоджувалися з колеґіальним устроєм та безвідповідальністю влади і які, до того ж, мали здійснюватися людьми, що вперше займалися адміністративною діяльністю.

Плутанину докінчила та обставина, що посада інтенданта все ж таки збереглася, хоча його влада, як ми бачимо, звелася до нуля. Знявши з нього безумовний обов’язок робити все, на нього поклали обов’язок допомагати зборам і контролювати їх у тому, що вони робитимуть. Нібито можливо, аби переможений сановник міг колись вникнути в дух того законодавства, яке його позбавило влади, й сприяти його застосуванню. /170/

Та сама доля, якої зазнав індендант, спіткала й його субделеґата. Поряд з ним і на його місце, яке він допіру займав, поставили окружні збори, які мали діяти під керівництвом провінційних зборів за такими самими принципами.

Усі відомі нам дії провінційних зборів, заснованих 1787 року, й самі їхні протоколи показують, що одразу ж після свого виникнення вони вступили в глуху, а нерідко й відверту боротьбу з інтендантами, які мали перевагу свого досвіду тільки для того, щоб заважати своїм наступникам. То інтендант звинувачує членів зборів у тому, що вони хочуть захопити права, залишені йому, як він каже, едиктами. Він апелює до міністра, який часто нічого не відповідає або вагається; тому, що предмет для нього новий і так само темний, як і для всіх інших. Подеколи збори розмірковують про те, що інтендант погано керує, що збудовані ним шляхи невдало прокладені або кепсько утримуються; що він допустив розорити ті громади, куратором яких був. Нерідко збори потрапляють у безвихідь посеред неясностей малознайомого законодавства; вони здалеку звертаються одні до одних по поради й раз по раз роблять запити. Ошський інтендант вважає, що він має право вчинити опір волі провінційних зборів, які дозволили одній громаді обкласти себе податком; збори запевняють, що в цих справах інтендантові віднині надається змога тільки висловлювати свої думки, а не наказувати, й звертаються до провінційних зборів Ільде-Франсу із запитанням, що вони про це думають.

Серед цих суперечок та нарад хода адміністративної діяльності часто-густо сповільнюється, а іноді й зупиняється, й тоді публічне життя немовби завмирає. «Справи перебувають у цілковитому застої, — заявляють Лотаринзькі провінційні збори в один голос з багатьма іншими, — всі добрі громадяни засмучені цим».

В інших випадках ці нові інституції грішать, навпаки, надміром пориву та самовпевненості; вони сповнені неспокійного й новаторського духу, що породжує в них бажання враз змінити старовинні порядки й нашвидкуруч знищити надуживання, які найбільше вкорінилися. Посилаючись на те, що віднині їм належить піклуватися про міста, вони самі беруться до провадження громадських справ. Одне слово, бажаючи все поліпшити, вони остаточно все переплутують.

Якщо тепер візьмемо до уваги ту величезну роль, яку вже давно відігравала у Франції державна адміністрація, ту силу-силенну інтересів, якої вона стосувалася день у день, і все те, що залежало від неї або мало потребу в її сприянні; якщо згадаємо, що приватні особи звикли розраховувати на неї більше, ніж на самих /171/ себе, для успішного ведення своїх власних справ, заохочення їхньої промисловості, забезпечення їм засобів до життя, спорудження й утримання їхніх шляхів, охорони їхнього спокою та добробуту, то ми зрозуміємо, яка тьма-тьмуща людей виявилася заторкнута тим розладом, на який страждала адміністрація.

Але з особливою силою вади нової організації давалися взнаки в селах; тут вона не тільки порушила порядок влади, що існував досі, а й раптом змінила відносне становище людей, поставила віч-на-віч і привела до зіткнення всі класи.

Коли Тюрґо 1775 року запропонував королю перетворити управління селами, то величезні труднощі, на які він наштовхнувся при цьому, зумовлювалися, за його власним свідченням, нерівномірною розкладкою податків; як, справді, примусити людей разом вести й обговорювати парафіяльні справи, головними з яких є розкладка, збирання та витрачання податків, якщо не всі люди зобов’язані сплачувати їх однаковим чином і якщо деякі з них зовсім звільнені від податкового тягаря? В кожній парафії були шляхтичі та духівники, які зовсім не платили подушного; селяни, які також звільнялися від нього почасти або зовсім; і, нарешті, такі селяни, які цілком його сплачували. Буцімто були три окремі парафії, кожна з яких вимагала особливого управління. То були нерозв’язні труднощі.

І справді, нерівномірність податків ніде так не впадала у вічі, як у селах; ніде населення не поділялося в цьому плані так різко на різні й нерідко ворожі одна одній групи. Щоб дати селам колективне й вільне управління, треба було б попередньо все їхнє населення підпорядкувати одним і тим самим податкам і зменшити в них відстань, що поділяла класи.

Однак не так узялися до справи, коли 1787 року, нарешті, була зроблена ця реформа. В межах парафії зберегли старовинний поділ станів і головну його ознаку — нерівність податкового обкладення, а проте, все управління довірили виборним колеґіям. Ця обставина одразу ж призвела до найрізноманітніших наслідків.

Так, у виборних зборах, скликаних для обрання муніципальних осіб, парафіяльний священик та сеньйор брати участь не могли: адже перший належав до духовного стану, другий — до шляхетства; а в цьому випадку справа стосувалася переважно третього стану, якому належало обрати своїх представників. Якщо муніципальна рада обрана, священик та сеньйор були, навпаки, його членами правомірно; тому що видавалося зовсім непристойним усунути від керівництва парафією двох таких іменитих жителів. Сеньйор навіть головував серед тих самих муніципальних радників, у виборі яких /172/ він не брав ніякої участі; але йому не можна було втручатися в більшу частину їхніх дій. Коли, наприклад, обговорювалося питання про обсяг подушного податку та про його розкладку, священик та дідич не могли брати участі в голосуванні. Адже обидва вони були звільнені від цього податку! Так само муніципальній раді не було ніякої справи до податку, який платили вони: цей податок і далі нормував у особливому порядку інтендант.

З побоювання, щоб цей голова, незважаючи на таку ізольованість від зборів, керівником яких він вважався, все ж таки не виявив опосередкованого впливу, що суперечив інтересам того стану, до якого він не належав, висунуто було вимогу, аби голоси його фермерів не рахувалися; і провінційні збори, до яких було зроблене звертання з цього приводу, розцінили цю вимогу цілком правильною й такою, що як ніколи узгоджувалася з принципами. Інші шляхтичі, які жили в парафії, не могли вступати до муніципалітету, що складався з різночинців; це допускалося тільки в тому випадку, якби їх обрали селяни, але тоді, як завбачливо зауважує реґламент, вони мали право репрезентувати в ньому тільки третій стан.

Отже, дідич з’являвся там для того тільки, аби опинитися в цілковитій підлеглості у своїх колишніх підданих, які враз стали його панами; там він радше був їхнім бранцем, ніж головою. Можна подумати, що, збираючи таким чином усіх цих людей, переслідували мету не стільки зблизити їх, скільки виразно показати їм різницю, що існувала між ними, та протилежність їхніх інтересів.

Чи залишився синдик тим позбавленим довіри урядовцем, обов’язки якого виконувалися тільки з примусу, чи, може, становище його піднялося разом із становищем громади, головним аґентом якої він і далі був? Ніхто достеменно цього не знав. Мені до рук потрапив лист, написаний 1788 року одним сільським приставом, який обурюється з того, що його обрали для виконання обов’язків синдика. «Це суперечить усім привілеям моєї посади», — пише він. Генеральний контролер відповідає, що треба накинути цьому обивателеві правильніші поняття «й пояснити йому, що він має вважати за честь вибір своїх односельців; що, втім, нові синдики анітрохи не будуть схожими на тих урядовців, які досі так називалися, й що вони можуть розраховувати на більшу увагу з боку уряду».

З іншого боку, впадає в око, що впливові жителі парафії, навіть шляхтичі, раптом починають шукати зближення з селянами, коли ці останні стають силою. Дідич одного села, розташованого на околицях Парижа, який мав у ньому «найвищу судову владу», нарікає на едикт, який перешкоджає йому брати участь, бодай як простому обивателеві, в діях парафіяльних зборів. Інші /173/ висловлюють згоду, за їхніми словами, «з відданості загальному добру виконувати навіть обов’язки синдика».

Але було вже пізно. В міру того як люди з багатих класів наближаються до сільського населення й силкуються вступати в тісні взаємини з ними, воно замикається в тій відчуженості, якою колись його оточили, й захищає цю позицію. Трапляються парафіяльні муніципальні збори, які відмовляються прийняти дідича до свого середовища, інші створюють усілякі труднощі, перш ніж допустити різночинців, навіть багатих. «Нам стало відомо, — заявляють провінційні збори Нижньої Нормандії, — що багато муніципальних зборів відмовилися допустити до свого середовища різночинців — власників, які не мали осілості в парафії, хоча безперечно, що вони мають право брати участь у зборах; інші збори відмовилися допустити навіть відкупників, які не мають власників на їхній території».

Отже, ми бачимо, що в похідних законах все вже було нове, темне й суперечливе, коли ще не доторкувалися до основних законів, які визначали управління державою. Те, що вціліло, було розхитане й майже не залишалося жодної інституції, близьке управління чи перетворення якої не було б піднесене самим центральним урядом.

Ця раптова й величезна перебудова всіх адміністративних норм і навиків, що передувала в нас політичній революції, майже не згадується нині; а тим часом вона сама собою вже становила один з найбільших переворотів, які будь-коли були в історії великих народів. Цей перший переворот справив величезний вплив на наступний і зробив з нього явище, відмінне від усіх таких самих явищ, що відбувалися у світі як до нього, так і після.

Перша англійська революція, що перекинула весь політичний лад цієї країни й усунула в ній навіть королівську владу, тільки дуже поверхово заторкнула похідні закони й майже нічогісінько не змінила у звичаях та звичках. Суд і адміністрація зберегли свої форми й дотримувалися тих самих прийомів, що й раніше. В найбільший розпал міжусібної війни дванадцять суддів Англії і далі, подейкують, двічі на рік здійснювали об’їзні сесії. Отже, не все враз було виведено із стану спокою. Революція виявилася обмеженою в своїх наслідках, і англійське суспільство, хоч і похитнуте біля своєї вершини, не втратило рівноваги.

Та й у нас, у Франції, з часу 1789 року було багато переворотів, що змінили до решти весь урядовий устрій. Більшість із них було здійснено раптово й по-насильницькому, з відвертим порушенням чинних законів. Одначе ж безлад, що породжувався ними, ніколи /174/ не був ні тривалим, ні загальним; їх лишень трохи відчула значуща частина нації, а в деяких випадках навіть лише ледь помітила вона їх.

Це пояснюється тим, що, починаючи від 1789 року, устрій адміністрації завше залишався недоторкнутим посеред руїн політичних конституцій. Змінювалися особистості монархів або форми центральної влади; але плин щоденних справ не відчував ні перерв, ні потрясінь; кожен залишався підпорядкованим у тих маленьких справах, які цікавили його особисто, знайомим йому правилам та звичаям; він залежав від тих другорядних представників влади, до яких звик завше звертатися, і, звичайно, мав справу навіть з тими самими аґентами. Якщо адміністрація за кожного державного перевороту втрачала свого голову, то її тіло залишалося незаторкнутим і далі жило: ті самі функції виконувалися тими самими урядовцями, які вносили скрізь і всюди, незважаючи на різноманітність політичних законів, свій дух і свої прийоми. Вони чинили суд і розправу спочатку ім’ям короля, відтак — ім’ям республіки й, нарешті, — ім’ям імператора. Далі, ступаючи за колесом долі, вони знову ж таки починали судити й керувати задля короля, задля Республіки й задля імператора, залишаючись такими самими й застосовуючи ті самі прийоми. Справді, що їм до імені господаря? їхня справа полягає в тому, аби бути добрими адміністраторами й суддями. Від того й здавалося, тільки-но минув перший поштовх, нібито в країні зовсім нічого не змінилося.

Але в той момент, коли в країні вибухнула Революція, ця частина державного управління, яка, незважаючи на свою підпорядкованість, день у день дає себе відчути кожному громадянинові й упливає найпостійнішим і справжнім чином на його добробут, щойно зазнала політичного перевороту: адміністрація враз змінила всіх своїх аґентів і оновила всі свої принципи. Попервах держава буцімто не зазнала значущого потрясіння від цієї величезної реформи; але всі французи, зокрема, відчули невеликий поштовх: кожен виявився похитнутим у своєму становищі, збентеженим у своїх звичках або утиснутим у своїй промисловій діяльності. У найважливіших і загальних справах іще й далі панував певний порядок, тимчасом як ніхто вже не знав, кому коритися, до кого звертатися і як поводитися в тих дрібних і окремих справах, з яких складається буденний рух суспільного життя.

А що жодна з частин нації вже не відчувала під собою твердого ґрунту, то достатньо було одного удару, аби сколихнути її всю цілком і викликати в ній величезний хаос і страхітливе збентеження, які тільки знає історія. /175/

Розділ VIII
Про те, як усе попереднє саме собою призвело до Революції

Наприкінці я маю намір зібрати докупи деякі з рис, уже окреслених мною, і показати, що з давнього порядку, картину якого я тільки-но подав, Революція випливала немовби сама собою.

Якщо подумати, що в нас феодальна система, не змінюючись у тому, що в ній могло б шкодити або дратувати, зовсім утратила всі ті свої сторони, які могли виступати як заступництво чи робити послуги, то вже не можна буде так дуже дивуватися з тієї обставини, що революція, яка мала насильницьки усунути старий суспільний лад Європи, вибухнула саме у Франції, а не в іншій країні.

Якщо взяти до уваги, що шляхетство, втративши свої стародавні політичні права й переставши, як ні в жодній із решти країн феодальної Європи, управляти й керувати жителями, проте, не тільки зберегло, а й значуще примножило свої грошові привілеї та переваги, які мали індивідуально його члени; що, роблячись підлеглим класом, воно залишалося класом привілейованим і замкнутим, цебто, як я сказав у іншому місці, дедалі більше втрачало характер аристократії та набувало характер касти; якщо взяти до уваги це, тоді нічого буде дивуватися, що привілеї шляхти здавалися французам такими непоясненними та ненависними й що внаслідок цього демократична заздрість спалахнула в їхніх серцях з такою силою, що й досі вона горить.

Якщо згадати, нарешті, що це шляхетство, відрізане як від класів, яких воно відштовхнуло від своїх грудей, так і від народу, серцю якого дало вислизнути, було зовсім ізольованим серед нації й тільки здавалося головою армії, а насправді було тільки корпусом офіцерів без солдатів, то стане зрозумілим, яким чином, простоявши тисячу років, воно могло бути зметеним упродовж однієї ночі.

Я показав, яким шляхом королівський уряд, знищивши провінційні вольності й замінивши собою в трьох чвертях Франції /176/ всю місцеву владу, зосередив у своїх руках усі справи — як найдрібніші, так і найважливіші; з іншого боку, я пояснив, як внаслідок цього Париж неминуче мав зробитися господарем країни, який доти був тільки столицею, або, достоту кажучи, просто замінив собою всю країну. Цих двох фактів було б достатньо для пояснення того, чому повстання могло зруйнувати до самих підвалин монархію, яка витримала впродовж стількох століть такі жорсткі удари й ще напередодні свого падіння здавалася непохитною навіть тим, кому належало її повалити.

А що Франція була однією з тих європейських країн, де раніше й повніше згасло будь-яке політичне життя, де приватні особи найбільшою мірою втратили діловий навик, звичку розуміти сенс подій, знайомство з народними рухами й майже будь-яке знання народу, то неважко собі уявити, яким чином усі французи враз могли залучитися до грізної Революції, не помічаючи її, причому ті, кому вона найбільше загрожувала, йшли попереду, взявшись відкривати й розширювати той шлях, який вів до неї.

А що вже не існувало вільних інституцій, а отже, й політичних корпорацій, організованих і керованих партій, і що за відсутності всіх цих реґулярних сил керівництво громадською думкою, коли ця остання почала відроджуватися, дісталося виключно філософам, то й слід було чекати, що Революція вестиметься не стільки шляхом відомих конкретних фактів, скільки на підставі абстрактних засад та найзагальніших теорій; можна було б передвіщати, що напад буде зроблено не на окремі погані закони, а на все законодавство, й що на місце старого державного устрою Франції захочуть поставити зовсім нову урядову систему, замислену цими письменниками.

А що церква перебувала, звісно, у зв’язку з усіма старими інституціями, які належало зруйнувати, то не могло бути сумніву в тому, що цей переворот похитне й релігію водночас із поваленням громадянської влади; з цієї миті ставало неможливим визначити, до яких небачених зухвальств дійде захоплення новаторів, звільнених ураз від усіх утисків, що їх накладають релігія, звичаї та закони на уяву людей.

Хто уважно вивчив би становище країни, той легко міг би передбачити, що нема такого небаченого зухвальства, на яке в ній не можна буде зважитися, й такого насильства, якого в ній не витерпіли б.

«Та що там! — вигукує Берк у одному зі своїх велемовних памфлетів. — Не видно жодної людини, яка могла б узяти на себе відповідальність за найменш значущу царину; навіть більше, не /177/ видно людини, яка могла б поручитися за іншу людину. Будь-кого заарештовують у його домі без опору за звинуваченням чи то в роялізмі, чи то в модерантизмі або в чомусь іншому». Берк погано знав, у яких умовах ця сама монархія, за якою він шкодував, передала нас нашим новим володарям. Адміністрація давнього порядку заздалегідь відібрала у французів можливість і бажання допомагати один одному. Коли назріла Революція, в більшій частині Франції не можна було знайти й десятка осіб, які звикли діяти дружно та злагоджено й самим турбуватися про свій захист; цей обов’язок мусила виконувати сама центральна влада, тож коли ця остання перейшла з рук королівської адміністрації до рук безвідповідальних зборів, наділених суверенітетом, і з добродушної зробилася страшною, то вона не зустріла перед собою нічого, здатного не тільки зупинити її, а навіть лишень затримати на мить. З тієї самої причини, внаслідок якої так легко монархія впала, після її падіння все стало можливим.

Релігійна терпимість, лагідність у старшинствуванні, людяність і навіть доброзичливість ще ніколи не проповідувалися так широко й не мали, здавалося, такого визнання, як у XVII столітті; обмежувалося й пом’якшувалось навіть право війни, що було нібито останнім пристановищем насильства. Одначе із середовища такої лагідної моралі судилося народитися найбільш нелюдській Революції. А проте все це пом’якшення моралі та звичаїв не було лишень порожньою примарою: тільки-но вщухла лють Революції, та сама лагідність одразу ж почала поширюватися в усіх законах і проникати до всіх політичних звичок.

Контраст між м’якістю теорій та жорстокістю дій, що становив одну з найдивовижніших особливостей Французької революції, нікого не здивує, якщо взяти до уваги, що цю Революцію підготували найбільш цивілізовані класи нації, а звершили її найнеосвіченіші й найгрубіші. А що в людей, які належали до перших, не було ні налагодженого взаємозв’язку, ні звички діяти узгоджено й взагалі жодних переваг перед народом, то цей останній майже негайно став керівною силою, тільки-но стару владу знищили. Там, де він не керував сам, він принаймні вселяв в уряд свій дух. А якщо подумати, з іншого боку, про те, яким було життя цього народу за давнього порядку, то неважко буде зрозуміти, яким він мав стати.

Самі особливості його становища повинні були розвинути в ньому багато рідкісних якостей. Рано звільнений від кріпацької залежності, цей клас, який давно вже володів землею, радше ізольований, ніж залежний, був поміркованим і гордим; він /178/ любив працю, був байдужий до вигод життя, покірний долі серед величезних злигоднів і твердий у небезпеках: це — та проста й мужня раса, яка наповнить собою лави могутніх армій, і під їхнім натиском схилиться Європа. Але та сама причина робила його небезпечним, як володаря. А що він цілі століття сам ніс на собі весь тягар надуживань і жив, відкинутий іншими класами, залишений своїм передсудам, своїй заздрості та ненависті, то він загартувався у своїй суворій долі й став здатним усе витерпіти, але й усе довкола себе примусити страждати.

У цьому ж стані, наклавши свою руку на уряд, він заходжувався сам довершувати справу Революції. Книжки забезпечили його теорією; він узяв на себе практику й пристосував ідеї письменників до своїх диких пристрастей.

Хто за цією книжкою уважно вивчав Францію XVIII століття, той міг помітити, як у її надрах виникли й розвинулися дві переважні пристрасті, які аж ніяк не були ровесницями й не завше прагнули до однієї мети.

Одна, глибша й давніша, це — жорстока й нездоланна ненависть до нерівності. Її породив і виплекав сам вигляд цієї нерівності, й вона з давніх-давен вселяла в серця французів бажання руйнувати до підвалин всі залишки середньовічних установ і, розчистивши місце, збудувати на ньому нове суспільство, де люди були б настільки однакові в усьому, а їхні становища настільки рівні, наскільки це можливо для людства.

Інша, ближча до нас і менш укорінена, породжувала в них бажання бути не тільки рівними, а й вільними.

Наприкінці давнього порядку ці дві пристрасті однаково щирі й здаються однаково жвавими. На порозі Революції вони зустрічаються; на мить змішуються й зливаються, в цьому зіткненні посилюють одна одну і, нарешті, враз запалюють серця всіх французів. Це — 1789 рік, час недосвідченості, безперечно, але також час великодушності, ентузіазму, мужності та величі; час вічно пам’ятний, до якого із захопленням і шанобливістю звертатимуться погляди людей, коли його очевидці та й ми самі давно зникнемо з лиця землі. Тоді французи були досить горді своєю справою й самими собою, аби вірити у можливість рівності в умовах свободи. Тому серед демократичних установ вони скрізь розмістили установи вільні. Вони не лише стерли на порошок те віджиле законодавство, яке поділяло людей на касти, корпорації, класи й вносило в права людей іще більше нерівності, ніж у їхнє становище, а й знищили одним ударом і інші закони, ці пізніші утворення королівської влади, що залишили націю вільного користування /179/ своїми силами й приставили до кожного француза уряд, щоб він його навчав, опікав, а в разі потреби й утискував. Разом з необмеженими привілеями впала централізація.

Та коли це могутнє покоління, яке розпочало Революцію, було винищене чи знесилене, як це звичайно трапляється з усяким поколінням, що затіває такі діяння; коли, йдучи за природним плином таких подій, любов до свободи остигла й зморилася посеред анархії та диктатури простолюдця, і нація, збентежившись, почала немовби навпомацки шукати собі господаря, тоді абсолютна влада знайшла для свого відродження та утвердження напрочуд легкі шляхи, які були без труднощів відкриті генієм людини, що стала водночас і продовжувачем Революції, й руйнівником її справи.

Давній порядок, справді, мав у собі цілу низку установ найновішого походження, які, зовсім не бувши ворожими свободі, легко могли зайняти місце в новому суспільстві, але водночас дивним чином відкривали зручні шляхи деспотизму. Почали їх розшукувати посеред уламків усіх інших установ, і знайшли їх. Колись вони породжували звички, пристрасті й поняття, спрямовані на те, аби роз’єднати людей і тримати їх у покорі; й ось їх оживили й скористались ними. Схопилися за руїни централізації й відновили її; а що вона піднялась, а все, що колись її обмежувало, залишалося зруйнованим, то з самих надр і в нації, що тільки-но вивергнула королівську владу, раптом виросла така широка, розгалужена й абсолютна влада, якої не мав жоден з наших королів. Затія видавалася надзвичайною за своєю зухвалістю, успіх її здавався небаченим, позаяк французи думали тільки про те, що було в них перед очима, й забули бачене раніше. Володар упав, але найістотніший чинник, створений ним, вистояв; його уряд помер, але його адміністрація жила й далі, й відтоді, коли французи хотіли знищити абсолютну владу, вони обмежувалися тим, що ставили голову Свободи на тулуб раба.

З того часу, як починалася Революція, і до наших днів пристрасть до свободи кілька разів згасала, потім спалахувала знову, відтак знову ж таки гасла й воскресала знову; в цьому колі вона довго обертатиметься, позбавлена досвіду, кепсько впорядкована, така, що легко дає себе збентежити, залякати й перемогти, поверхова й швидкоплинна. Тим часом пристрасть до рівності й далі глибоко коріниться в серцях, якими вона перша заволоділа; вона живиться в них тими почуттями, які найдорожчі нам. Тимчасом як перша постійно змінює свій вигляд, то зменшується, то наростає, то посилюється, то слабне, друга завше однакова, /180/ завше спрямована на одну й ту саму мету з наполегливим і нерідко сліпим запалом, ладна всім пожертвувати для тих, хто дає їй змогу вдоволення, й дарувати урядові, який бажає сприяти й лестити їй, звички, поняття та закони, потрібні деспотизмові для того, аби він міг правити.

Французька революція буде нерозгадуваною загадкою для тих, хто зупиниться на ній самій; пролити на неї світло може лишень вивчення попередніх епох. Не маючи виразного уявлення про старе суспільство — про закони, його вади, передсуди, злигодні та велич, — ніколи не можна буде зрозуміти того, що зробили французи впродовж наступних після його падіння шістдесяти років; але й цієї картини буде замало, якщо не проникнути в саму природу нашої нації.

Розмірковуючи про цю націю саму собою, я знаходжу в ній ще більше незвичайного, ніж у подіях історії. Чи з’являлася колись на землі бодай одна нація, такою мірою повна суперечностей та крайнощів у кожній із своїх дій, здебільшого керована почуттями й куди менше — принципами, нація, яка завше чинить гірше або ліпше, ніж можна було б чекати, то опускаючись нижче за загальний рівень людства, то далеко перевершуючи його; чи відомий інший народ, такий незмінний у засадах своїх інстинктів, що й нині можна його пізнати за портретами, змальованими з нього дві-три тисячі років тому, й водночас такий рухомий у своїх щоденних думках та смаках, що, врешті-решт, сам створює собі несподівані становища й подеколи так само, як чужоземці, дивується, бачачи те, що тільки-но зробив; млявий і зашкарублий, як ніхто, поки відданий сам собі, й ладен піти на край світу й зважитися на все, якщо його силоміць відірвуть від його дому та звичок; непокірливий за природою й, проте, такий, що легше пристосовується до свавільного й навіть насильницького панування монарха, ніж до відповідного із законами та вільного уряду видатних громадян; сьогодні — запеклий ворог будь-якої покори, а завтра — служник з такою пристрастю, в якій з ними не можуть зрівнятися навіть нації, самою природою призначені для рабства; слухняний, як діти, поки ніхто не опирається, і непогамовний, тільки-но десь подадуть приклад опору; отже, такий, що завше одурює своїх господарів, які або надто бояться його, або недостатньо бояться; ніколи невільний настільки, аби втрачати надію поневолити його, але й не настільки поневолений, щоб не виявитися ще в силах зламати іго; здатний на все, але відзначається тільки у війнах; прихильник випадку, сили, успіху, блиску й галасу більше, ніж справжньої слави; більше здатний до героїзму, ніж /181/ до здорового глузду, до величезних задумів, ніж до здійснення великих справ? Це — найблискучіша й найнебезпечніша з європейських націй, створена для того, щоб ставати по черзі предметом подиву, ненависті, жалю, жаху, але в жодному разі не байдужості.

Тільки з її надр могла вийти Революція, така несподівана, радикальна, бурхлива у своїй течії і водночас так сповнена відступів, суперечливих фактів і протилежних прикладів. Без тих мотивів, на які я вказав, французи ніколи не розпочали б її; але треба визнати, що всіх цих мотивів, разом узятих, було б недостатньо для пояснення такої самої революції будь-де інде, крім Франції.

Отже, ми досягли порога цієї вікопомної Революції; цього разу я не переступлю його: може, мені вдасться це зробити в близькому майбутньому. Тоді я її розгляну не в її причинах, а в самій собі, і, нарешті, дозволю собі виголосити міркування про те суспільство, яке з неї вийшло.

Попередня     Головна     Наступна