Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Алексіс де Токвіль. Давній порядок і Революція. — К., 2000. — С. 182-191.]

Попередня     Головна     Наступна





ДОДАТОК




Про реґіони з провінційними штатами й, зокрема, про Ланґедок



Я не маю наміру детально розглядати тут, яким було становище справ у кожному з реґіонів із провінційними штатами, що існували в добу Революції.

Я тільки хочу вказати число їх, відзначити ті, в яких ще було діяльним місцеве життя, пояснити, в яких взаємостосунках вони були з королівською адміністрацією, в чому відхилялися від загальних правил, і, нарешті, показати на прикладі одного з них, чим усі вони могли б зробитися.

У більшості французьких провінцій були станові штати, цебто кожна з них управлялася під верховною владою короля «людьми трьох станів», як казали тоді, розуміючи збори, складені з представників духівництва, шляхетства та міського стану. Цей політичний устрій провінцій, так само, як і інші середньовічні політичні інституції, мав один і той самий характер майже в усіх цивілізованих країнах Європи, принаймні в усіх тих, куди проникли германські звичаї та ідеї. Є багато німецьких провінцій, де збори чинів існували аж до Французької революції; там, де їх знищили, це сталося лишень у період XVII і XVIII століть. Упродовж двох століть монархії скрізь провадили з ними то глуху, то відверту, але, в усякому разі, безперервну боротьбу. Вони ніколи не робили спроб удосконалити цю установу відповідно з вимогами поступу, а намагалися тільки знищити її або ж спотворити, коли випадала для того слушна нагода й коли не було змоги вчинити гірше.

У Франції 1789 року станові збори функціонували всього ще в трьох, більш чи менш значущих, провінціях та в кількох мізерних округах. Властиво ж провінційні вольності вціліли тільки у двох провінціях: у Бретані та Ланґедоці; в усіх інших місцях ця установа зовсім утратила свою життєздатність і обернулася на порожню примару. Я зупинюся на Ланґедоці й піддам його окремому аналізові. /183/

Ланґедок був найбільшим і найдужче населеним з усіх станових штатів; він складався з понад двох тисяч громад, або, як тоді казали, спільнот, і налічував близько двох мільйонів жителів. Окрім того, він був найліпше облаштованою з усіх цих провінцій і вирізнявся своїм добробутом. Отже, на прикладі Ланґедоку зручно буде показати, чим могла бути провінційна вольність за давнього порядку і якою мірою її підпорядкували королівській владі навіть у тих реґіонах, де вона була найсильніша.

У Ланґедоці стани могли збиратися не інакше, як з особливого наказу короля й після отримання запрошення, які щороку надсилалися їм окремо кожному з членів майбутніх зборів, що й спонукало одного тодішнього фрондера сказати таке: «З трьох станів, що складають наші збори, один, духівництво, бере участь у них за призначенням короля, тому що він роздає єпископські кафедри та бенефіції, а інші два перебувають у такому самому становищі тому, що королівський наказ може не допустити будь-якого члена до участі в зборах, не вдаючись для цього не до вигнання його, не до порушення проти нього процесу: варто лишень не запросити його».

Збори мали не лише відкриватися, а й закриватися в певні дні, вказані королем. Звичайна тривалість сесії встановлювалася постановою Ради кількістю сорока днів. Короля в зборах репрезентували особливі комісари, які мали право заходити до них у будь-який час, хоч коли б їм цього забаглося, і були вповноважені викладати в зборах наміри уряду. Притому уряд тримав збори під суворим опікунством. Вони не могли ухвалити бодай якоїсь важливої резолюції, провести бодай якийсь фінансовий захід без того, щоб їхня постанова попередньо не була схвалена постановою Ради; для того, щоб запровадити податок, узяти позичку, почати процес, їм потрібен був особливий дозвіл короля. Всі їхні загальні реґламенти, включно з тим, яким визначався порядок їхніх засідань, мали подаватися на затвердження найвищої влади, перш ніж набрати чинності. Вся сукупність їхніх надходжень та витрат, їхній бюджет, як сказали б нині, підлягали такому самому щорічному контролю.

Тож центральній владі належали в Ланґедоці ті самі політичні права, що й скрізь; закони, що виходили від неї, загальні реґламенти, що без угаву видавала вона, загальні заходи, яких вживала вона, застосовувалися там достоту так само, як у фінансово-податкових округах. Одне слово, вона виконувала там усі природні функції уряду: мала ту саму поліцію й тих самих аґентів; час від часу створювала, як і всюди, безліч нових урядовців, і їхні посади провінція мусила викуповувати за дорогу ціну. /185/

Ланґедок, так само як і інші провінції, перебував під управлінням інтенданта. Цей інтендант мав у кожній окрузі субделеґата, який підтримував зв’язок із старшинами громад і керував ними. Інтендант і в Ланґедоці виконував адміністративний нагляд цілком так само, як у фінансово-податкових округах. Крихітне село, загублене в ущелинах Севенн, не могло зробити найменшої витрати, якщо не буде на те дозволу з Парижа, наданого особливою постановою королівської влади. Та частина судової практики, яка нині називається адміністративними позовами, була в Ланґедоці не менша, ніж у решті Франції. Інтендант розв’язував у першій інстанції всі питання стосовно шляхів сполучення; він провадив усі процеси, що стосувалися шляхів, і взагалі розглядав усі ті справи, в яких уряд був чи вважав себе зацікавленим; що, до речі, не заважало тому самому урядові прикривати всіх своїх аґентів від нескромних переслідувань з боку скривджених ними громадян.

Якими ж були особливості, що відрізняли Ланґедок від інших провінцій і робили його для них предметом заздрощів? Він мав три переваги, яких було достатньо, аби зробити його зовсім несхожим на решту Франції.

По-перше, збори, які складалися з впливових людей, мали довіру в населення й шанувалися королівською владою, в яких жоден аґент центрального уряду, або, як казали тоді, жоден королівський урядовець, не міг брати участі, й де щороку вільно й серйозно обговорювалися особливі інтереси провінції. Вже внаслідок сусідства з цим джерелом світла, королівська адміністрація зовсім інакше послуговувалася своїми привілеями й, залишаючись при тих самих аґентах і тих самих інтересах, зовсім не була схожа на те, чим вона була в усіх інших провінціях.

По-друге, в Ланґедоці було багато громадських робіт, що виконувалися на рахунок короля та через посередництво його аґентів; були й інші громадські роботи, для яких центральний уряд надав частину коштів і виконанням яких значною мірою він керував; але більшість таких робіт виконувалося виключно на кошти провінції. Роботи цього останнього розряду після затвердження королем їхнього плану та кошторису провадилися службовим персоналом, призначеним штатами, й під наглядом комісарів, обраних з їхнього ж середовища.

Нарешті, по-третє, провінція мала право стягувати самостійно й у той спосіб, якому вона віддавала перевагу, частину королівських податків і всі ті податки, які їй дозволялося встановлювати для вдоволення своїх потреб. /186/

Подивимося, які вигоди Ланґедок зміг почерпнути з цих привілеїв. Це питання варте уваги.

У фінансово-податковій окрузі особливо вражає майже цілковита відсутність місцевих повинностей; загальні податки нерідко лягають важким тягарем на її жителів, але провінція майже нічого не витрачає на себе. Навпаки, в Ланґедоці сума, в яку щороку обходяться провінції громадські роботи, сягає величезних обсягів; так, близько 1780 року вона перевищила 2 мільйони ліврів у рік.

Центральний уряд іноді шаленіє, бачачи такі витрати; він починає боятися, що провінція, виснажена таким зусиллям, виявиться неспроможною сплатити ту частину податків, яка належала йому, й докоряє штатам у непомірності. Я читав одну цидулку, в якій збори відповідають на цю критику; наводжу з неї дослівні витримки, які змальовують яскравіше, ніж усе інше, що я міг би сказати, той дух, яким було перейняте це провінційне самоуправління.

У цій цидулці збори визнають, що провінція, справді, виконала й далі виконує величезні роботи; але збори не тільки не вибачаються в цьому, а, навпаки, заявляють, що коли король не заперечить цьому, то провінція й далі йтиме цим шляхом. Вона вже поліпшила чи відреґулювала течію головних річок, що протікають по її території, й зайнялася продовжувати Ланґедоцький канал, викопаний за Людовіка XIV і закороткий для того, аби він, перетинаючи Нижній Ланґедок, вів по річках Сет та Агд до Рони. Вона пристосувала для торгівлі гавань Сети й витрачає чималі суми на її утримання. Всі ці витрати, зауважують збори, мають радше національний, ніж провінційний характер; проте провінція взяла їх на себе, бо їй вони дають найбільші вигоди. Крім того, вона збирається осушити й повернути хліборобству Аг-Мортиські болота. Але переважно її увага була спрямована на влаштування шляхів: вона проклала або привела до доброго стану всі ті шляхи, які, перетинаючи її, ведуть до інших частин королівства; полагоджені навіть шляхи, які з’єднують лише міста й містечка самого Ланґедоку. Всі ці різні шляхи чудові, навіть узимку, й становлять цілковиту протилежність грузьким, вибоїстим і погано утримуваним шляхам у більшості сусідніх провінцій — у Дофіне, Керсі, в Бордоській губернії (фінансовоподатковій окрузі — зауважують збори). Збори посилаються в цьому випадку на думку торговельного світу та мандрівців, і вони мають слушність, бо Артур Юнґ, який об’їздив країну через десять років, зазначає в своєму щоденнику: «Ланґедок; добротні шляхи; влаштовані без панщинної праці».

Якщо в короля буде така ласка дозволити, провадять далі збори у своїй цидулці, то стани на цьому не зупиняться; вони /187/ заходяться поліпшувати путівці, які цікаві не менше за інші. «Тому що коли хліб не можна доправити з амбарів власника на ринок, то яка користь з того, що є змога перевезти його на велику відстань? Стосовно громадських робіт штати завше трималися того правила, додають збори, що треба дивитися не на вартість робіт, а на їхню корисність». Річки, канали, шляхи, які надають цінності всім плодам ґрунту та промисловості, сприяють перевозити їх у будь-який час і з невеликими втратами скрізь, де в них є потреба, й за допомогою яких торгівля проникає до всіх частин провінції, збагачують країну, хоча вимагають витрат. Навіть більше, такі роботи, що виконуються водночас помірно й більш-менш одноманітно в різних частинах території, всюди підтримують рівень зарплатні та приходять на допомогу біднякам. «Королю немає потреби за свій кошт запроваджувати в Ланґедоці доброчинні майстерні, як він це зробив у решті Франції, — закінчують з деякою прикрістю збори. Ми аж ніяк не домагаємося цієї милості: в нас їх замінюють і всім дають продуктивне заняття ті корисні роботи, що їх ми самі влаштовуємо щороку».

Що більше я вивчаю загальні реґламенти, встановлені з дозволу короля, але, звичайно, без його ініціативи, штатами Ланґедоку в тій царині адміністрації, яку залишили в їхнє відання, то більше дивуюся з мудрості, яку вони виявляють, справедливості та лагідності; то вище я ставлю дії місцевого управління порівняно з усім, що я бачив у провінціях, якими керує тільки король.

Провінція поділяється на громади (міські чи сільські), на адміністративні округи, що називаються діоцезами, й, нарешті, на три великі департаменти, або сенешельства. Кожна з цих частин має особливе представництво й своє окреме управління, що діє під керівництвом штатів або короля. Коли якісь громадські роботи повинні задовольняти особливими інтересами одного з цих маленьких політичних тіл, то вони провадяться не інакше, як за його вимогою. Якщо роботи якоїсь громади можуть бути корисними окрузі, то ця остання мусить узяти на себе певну частину витрат. Якщо зацікавленим є цілий департамент, то й він, у свою чергу, повинен подавати допомогу. Нарешті, й округа, й департамент, і провінція зобов’язані прийти на допомогу громаді, якби навіть це стосувалося лише її приватних інтересів, як тільки ці роботи становлять для неї потребу й перевершують її сили; тому що, як постійно твердять збори, «основні засади наших інституцій полягають у тому, що всі частини Ланґедоку, безумовно, солідарні між собою й повинні по черзі допомагати одна одній». /188/

Роботи, що їх виконує провінція, мають бути заздалегідь підготовленими й розглянутими всіма нижчими корпораціями, які мають узяти участь у них; їх можна виконувати не інакше, як на гроші: панщинна праця тут невідома. Я вже зазначав, що у фінансово-податкових округах власникам завше платили погано або недбайливо, а часто-густо й зовсім не платили за землі, відібрані в них для громадських потреб. Це було однією з головних скарг, зроблених провінційними зборами, коли їх зібрали 1787 року. Між ними я натрапляв на такі, які твердили, що уряд навіть позбавив їх можливості сплатити зроблені в такий спосіб борги, бо без попередньої оцінки знищив або перетворив об’єкт набуття. В Ланґедоці ж кожна ділянка землі, відібрана у власника, має бути ретельно оціненою до початку робіт і оплаченою в перший рік виробництва.

Реґламент зборів, що стосується різних громадських робіт, з якого я запозичаю ці деталі, видався центральному урядові таким удалим, що він був у захопленні від нього, хоча не наслідував його. Королівська рада, дозволивши впровадити його в дію, наказала видрукувати його в королівській друкарні й надіслати на адресу всіх інтендантів.

Усе сказане про громадські роботи ще більше можна віднести до іншої, не менш важливої галузі провінційного управління, що стосувалося стягування податків. У цьому плані різниця між Ланґедоком та рештою королівства була особливо разюча.

В іншому місці я мав нагоду зазначити, що прийоми, які застосовувалися в Ланґедоці під час розкладки та збирання різних видів податку, почасти були схожі на ті, яких ми самі дотримуємося нині в справі податкового обкладання. Я не повертатимусь до цієї обставини, а лише додам, що в цьому відношенні провінція так добре усвідомлювала перевагу своїх порядків, що кожного разу, коли король створював нові податки, вона, не замислюючись, за дуже високу ціну купувала право збирати їх по-своєму й виключно через своїх аґентів.

Незважаючи на всі витрати, що їх я послідовно перерахував, справи Ланґедоку були в такому зразковому порядку й кредит його стояв так міцно, що до нього нерідко звертався уряд і від імені провінції позичав гроші, яких йому самому не дали б на таких вигідних умовах. Я вирахував, що за останні часи Ланґедок позичив за своїм власним поручництвом, але на рахунок короля, 73 мільйони 200 тисяч ліврів.

Одначе ж уряд та його міністри дивилися дуже скоса на ці місцеві вольності. Рішельє спочатку спотворив їх, а відтак і знищив. /189/ Млявий і лінивий Людовік XIII, який нічого не любив, їх ненавидів; він відчував таку відразу до всяких привілеїв провінцій, каже Буленвільє, що достатньо було самої згадки про них, аби розлютити його. Важко уявити собі, як запально слабкі душі вміють ненавидіти те, що зобов’язує їх докладати зусиль. На це йде залишок їхньої мужності, й вони майже завжди виявляються рішучими в цьому плані, хоч би якими кволими були в усьому іншому. З щасливої примхи долі, стародавня конституція Ланґедоку була відновлена за часів дитинства Людовіка XIV, і цей король, вважаючи її своїм створінням, шанував її. Людовік XV зупинив її дію на два роки, але потім повернув їй силу.

Запровадження продажних муніципальних посад загрожувало їй менше безпосередніми, але не менше серйозними небезпеками. Це мерзенне впровадження не тільки знищувало муніципальний лад, а й прагнуло спотворити провінційні конституції. Я не знаю, чи обиралися колись для цього випадку депутати третього стану до провінційних зборів, але достовірно, що це давно перестало практикуватися, й міські муніципальні сановники були в них єдиними представниками буржуазії та народу.

Ця відсутність спеціального уповноваження, що визначалося інтересами певного моменту, не мала великого значення, поки міста обирали своїх посадових осіб самі, вільно, загальним голосуванням і часто-густо на вельми короткий термін. За тих часів мер, консул чи синдик був у зборах таким самим вірним представником бажань того населення, від імені якого він виступав, як нібито вони обрали його навмисне для цього. Зрозуміло, що з людиною, яка купила собі за гроші право керувати своїми співгромадянами, виходило зовсім інакше. Вона не репрезентувала нікого, крім власної персони, або принаймні дрібних інтересів і пристрастей своєї категорії. А тим часом за цим набувачем повноважень на публічних торгах зберігалися ті самі переваги, які мали виборні посадовці. Від цього одразу ж змінився весь характер установи. Шляхетство й духівництво раніше стояли пліч-о-пліч у провінційних зборах або лицем у лице з представниками народу, тепер знаходили там тільки кількох розрізнених, сором’язливих і безсилих буржуа, й третій стан дедалі більше відсувався в самоуправлінні на задній план, відсувався саме тоді, коли його багатства зростали з кожним днем, і так само швидко зростав його вплив у суспільстві. В Ланґедоці цього не було, бо провінція завше квапилася викупити в короля продажні посади в міру того, як він їх створював. Позика, що її вона зробила для цієї мети лишень 1773 року, становила понад 4 мільйони ліврів. /190/

Інші, могутніші, причини сприяли проникненню нового духу до цих стародавніх установ і надавали становим зборам Ланґедоку незаперечну перевагу над усіма іншими.

У цій провінції, як і взагалі в значній частині Південної Франції, подушний податок був реальним, а не особистісним, цебто розмірювався — з цінністю майна, а не з титулом власника. Щоправда, були деякі землі, що мали привілей свободи від цього податку; це — ті землі, які колись належали шляхтичам, але внаслідок поступу й розвитку промисловості сталося так, що частина цих фільварків перейшла до рук різночинців; з іншого боку, шляхтичі стали власниками багатьох фільварків, обкладених податками. Привілей, перенесений у такий спосіб з осіб на речі, ставав, звісно, ще безглуздішим, але він відчувався куди менше, бо й далі утискував, але вже не зневажав. Утративши свій нерозривний зв’язок з ідеєю класів, не створюючи в жодному з них інтересів безумовно чужих або ворожих інтересам решти, він уже не перешкоджав тому, щоб усі вони разом займалися справами управління. Й справді, в Ланґедоці класи змішувалися більше, ніж будь-де, й стояли на зовсім рівній нозі.

У Бретані всі шляхтичі мали право особисто з’являтися в провінційних зборах, через що ці останні нерідко нагадували польські сейми. В Ланґедоці шляхтичі брали участь у зборах тільки через представників, тож двадцять три особи замінювали всю решту. Духівництво також було репрезентоване в особі двадцяти трьох єпископів провінції; а міста, що особливо важливо, мали стільки голосів, скільки було в перших двох станів, разом узятих.

А що збори були нерозрізнені, а голосування проводилося в них не за станами, а поголівно, то третій стан, природно, набув у них великої ваги; поступово він передав усій установі свій особливий дух. Навіть більше, ті троє сановників, які називалися генеральними синдиками й були уповноважені від імені зборів провадити біжучі справи, завжди належали до числа юристів і, отже, різночинців. Шляхетство, досить сильне для підтримання своєї гідності, вже не знаходило в собі стільки сили, щоб правити одновладно. Зі свого боку, духівництво, хоч воно й складалося в значній своїй частині зі шляхтичів, жило в цілковитій злагоді з третім станом; воно палко приєдналося до більшості його проектів, пліч-о-пліч працювало з ним над піднесенням матеріального добробуту всіх громадян і над сприянням їхній промисловості та торгівлі й, таким чином, часто робило йому послугу глибоким знанням людей і своєю рідкісною спритністю в провадженні справ. Коли треба було відіслати депутата до Версаля для переговорів з /191/ міністрами зі спірних питань, що викликали конфлікт між королівською владою та зборами, останні майже завжди обирали для цієї мети когось із духівництва. Можна сказати, що впродовж цілого XVII століття Ланґедоком керувала буржуазія, яку контролювали шляхтичі й якій допомагали єпископи.

Завдяки особливому політичному устрою Ланґедоку, дух нового часу міг мирно проникнути до цих стародавніх закладів і все перетворити в них, нічого не руйнуючи.

Те саме могло б відбутися скрізь. Було б достатньо половини тієї наполегливості й тих зусиль, з якими королі силкувалися знищити або спотворити провінційні збори, для того, щоб удосконалити й пристосувати їх до вимог сучасної цивілізації, якби ці монархи бодай колись мали інше бажання, крім одного: зробитися й залишитись повновладними володарями.








Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.