[Алексіс де Токвіль. Давній порядок і Революція. — К., 2000. — С. 192-217.]

Попередня     Головна     Наступна

ПРИМІТКИ

Сторінка 23, рядок 17. Могутність римського права в Німеччині. — Яким чином воно замінило право германське.

Наприкінці середньовіччя римське право зробилося головним і майже єдиним предметом вивчення з боку німецьких законознавців, які в цю добу навіть отримували свою освіту переважно за межами Німеччини, в італійських університетах. Ці законознавці, які не керували політичним суспільством, але були покликані тлумачити й застосовувати закони, що діяли в його середовищі, якщо й не могли знищити германського права, то принаймні переробляли його, втискуючи силоміць у рамки римського права. Вони застосовували римські закони до всього, що тільки в німецьких інституціях мало, на їхній погляд, віддалену схожість із законодавством Юстиніана, впроваджуючи в такий спосіб новий дух, нові звичаї в національне законодавство, й це останнє поступово виявлялося переробленим до невпізнання, тож, наприклад, у XVII столітті, можна сказати, його більше й не знали. Його замінили чимось таким, що було ще германським за назвою й римським насправді.

Я маю повну підставу гадати, що внаслідок цієї праці законознавців багато з умов життя старого германського суспільства погіршилась, особливо становище селян; багато з тих, кому вдалося до того часу зберегти цілком чи почасти свої вольності або свої володіння, залишилися без тих і тих, завдяки науковим уподібненням їхнього становища становищу римських рабів або тримачів ділянок землі.

Це поступове видозмінення національного права й марні зусилля, витрачені на опір процесові його заміни, виразно видно в історії Вюртемберґу.

Від самої появи на світ графства під цією назвою 1250 року й до утворення з нього герцоґства 1495 року законодавство має цілком тубільний характер: воно складається із звичаїв, з місцевих законів, що їх видали міста або курії дідичів, з постанов, обнародуваних чинами; тільки церковні справи реґулюються чужим, канонічним правом.

Починаючи від 1495 року, характер законодавства змінюється: римське право починає проникати в життя; так звані доктори, які вивчали право в чужоземних школах, вступають в управління й стають на чолі найвищих судів. Ми бачимо, як упродовж початку та середини XVI століття суспільство провадить проти них ту саму боротьбу, яка відбувалася за тих самих часів у Англії, але із зовсім іншим наслідком. На Тюбінґемському сеймі 1514 року й на наступних представники феодального рицарства та виборні від міст заявляють усілякі протести проти того, що робиться в країні: вони нападають на леґістів, що втручаються в усі суди й змінюють дух чи літеру всіх звичайних прав та законів. Спочатку успіх був нібито на боці нападників: вони вимагають від /194/ уряду обіцянки призначати на майбутнє на посади до найвищих судів людей поштивих та освічених, узятих із середовища шляхтичів та герцоґських чинів, а не з докторів права, й організувати комісію, складену з повноважених від уряду та представників від станів, яка накреслила б проект кодексу, який міг би правити за норму для країни. Марні зусилля! Невдовзі римське право остаточно прожене тубільне з багатьох відділів законодавства й пустить коріння навіть на тому ґрунті, де ще залишаються в силі наявні права.

Цю перемогу чужого права над тубільним деякі німецькі історики приписують двом причинам: 1) рухові, який залучив тоді всі голови до вивчення мов та літератур стародавнього світу поряд із зневагою розумових продуктів національного генія, що надихалася цим захопленням; 2) ідеї, що переважала в Німеччині протягом усього середньовіччя й виказує себе в законодавстві навіть за теперішніх часів, що Священна імперія є прямим продовженням Римської імперії, від якої отримує в спадщину й своє законодавство.

Але обох цих причин замало для пояснення того факту, що в ту саму добу римське право впроваджується водночас на цілому Європейському континенті. На мою думку, це сталося тому, що саме тоді скрізь на руїнах старих вольностей середньовічної Європи міцно постала необмежена влада монархів, і римське право, що ґрунтувалося на рабстві, якнайліпше відповідало їхнім потребам.

Римське право, яке скрізь удосконалило громадянське суспільство, всюди ж прагнуло зневажити суспільство політичне, позаяк воно було переважно справою народу вельми цивілізованого й вельми поневоленого. Тому королі із запалом засвоїли це право й упровадили його скрізь, де були цілковитими господарями. Їхні міністри чи головні аґенти стали в усій Європі тлумачами цього права, а леґісти в разі потреби надавали їм підтримку права супроти нього самого. Так вони чинили часто згодом: при монархові, який порушував закони, майже завше перебував леґіст, що запевняв, нібито такі дії цілком законні, й з вченим виглядом доводив, що насильство справедливе й що пригноблений не мав слушності.

Сторінка 24, рядок 32. Перехід монархії феодальної в демократичну.

Зважаючи на те, що всі монархії стали абсолютними в одну й ту саму добу, то видається невірогідним, щоб ця зміна суспільного ладу залежала від якоїсь особливої умови, що випадково враз повторювалася в усіх державах, і слід гадати, що всі ці однорідні й одночасні події були неминуче викликані однією спільною причиною, яка діяла однаково, повсюдно й одночасно.

Такою спільною причиною є перехід від одного суспільного порядку до іншого, від феодальної нерівності до демократичної рівності. Високий стан уже був зневажений, а народ іще не піднявся достатньо; перший стояв занадто низько, а цей останній ще не досить високо, аби перешкоджати рухам влади. За таких умов минало півтори сотні років, що були буцімто золотим періодом для монархів, упродовж якого вони володіли в один і той самий час стійкістю й могутністю — дві речі, що взаємно одна одну виключають; священний характер спадкоємця феодальної монархії поєднався з необмеженою владою керівника демократичного суспільства. /195/

Сторінка 25, рядок 8. Занепад вільних міст у Німеччині. Імперські міста.

За твердженням німецьких істориків, найвищий розквіт цих міст належить до XIV та XV століть. Тоді вони були пристановищами багатства, мистецтв, знань, господарями в торгівлі Європи, наймогутнішими центрами цивілізації. Наприкінці вони, особливо на півночі та на півдні Німеччини, стали вкладати з околишніми рицарями союзи, на кшталт тих, до яких вступали швейцарські міста з селянами.

У XVI столітті ці міста ще зберігали свій доброжиток; але час занепаду вже настав. Тридцятирічна війна остаточно пришвидшила їхнє падіння; серед них не було майже жодного, яке не було б зруйноване чи не занепало б за цей час.

Одначе Вестфальська мирна угода позитивно називає їх колишнім ім’ям і зберігає за ними характер безпосередніх (імедіатних) володінь, цебто таких, що залежать тільки від імператора; але, з одного боку, сусідні владні князі, з іншого — сам імператор, влада якого з часів Тридцятирічної війни тільки й могла поширюватися на цих дрібних васалів імперії, весь час утискують їхню самостійність. У XVIII столітті ми ще бачимо їх у числі п’ятдесяти одного, вони займають у рейхстазі дві лави й мають у ньому визнане право голосу; але насправді вони вже не виявляють ніякого впливу на напрям суспільних справ.

У царині свого внутрішнього життя всі ці міста обтяжені боргами, які походять почасти від того, що обкладення міст імперськими податками й далі ґрунтуються на колишньому їхньому блискучому стані, почасти завдяки вельми кепському управлінню. І, що вельми прикметне, це кепське управління, либонь, залежить від прихованої недуги, спільної для всіх міст, хоч би якими були форми їхнього суспільного устрою; аристократичне чи демократичне, воно подає привід до скарг, якщо не однорідних, то однаково пожвавлених; у першому випадку, йдеться в скаргах, уряд обертається на замкнуте кільце невеликого числа знатних родин; усе визначається протекцією приватними інтересами; в другому випадку, зусібіч даються взнаки грабіжництво та продажність. В обох випадках нарікають на брак чесноти та безпристрасності з боку уряду. Імператор безпристрасно змушується до втручання в міські справи для налагодження в них порядку. Імперські міста порожніють, упадають у злидні. Вони не є більше вогнищами германської цивілізації; мистецтва полишають їх і починають розквітати в нових містах, що є створіннями монархів і що репрезентують собою новий світ. Торгівля віддаляється від своїх старих осередків; їхня колишня енерґія, їхня патріотична потуга вичерпуються; хіба що лише Гамбурґ залишається великим центром багатств та освіти, але вже внаслідок особливих сприятливих для нього причин.

Сторінка 31, рядок 5. Кодекс Фрідріха Великого.

Між творами Фрідріха Великого найменш відомий у його країні й найменше звертає на себе увагу кодекс, складений за його вказівками й опублікований його наступником. Проте я не знаю, чи знайдеться серед творів Фрідріха якийсь інший, який проливав би більше світла на особистість людини та на її час і показував би ліпший взаємний вплив одного чинника на інший. /196/

Цей кодекс становить собою справжню конституцію, в тому сенсі, який надається цьому термінові; його мета полягає не тільки у визначенні взаємостосунків громадян між собою, а й взаємостосунків між громадянами та державою: це водночас кодекс цивільний, кодекс кримінальний і хартія.

Він ґрунтується, або, ліпше сказати, має такий вигляд, що ґрунтується, на деяких загальних принципах, викладених у формі вельми філософській і вельми абстрактній, і схожий багато в чому на засади, якими перейнята Декларація прав людини в конституції 1791 року.

Кодекс проголошує, що добро держа.ви та її жителів є метою суспільства й межею закону; що закони не можуть обмежувати свободу та права громадян інакше, як з метою спільної єдності; що кожен член держави мусить працювати для загального добра в умовах свого становища та свого достатку, що права окремих осіб мають відступати перед загальним добром.

Ніде не ставиться питання про спадкове право монарха, про його фамілію, ні навіть про приватне право, яке відрізнялося б від права державного. Слово «держава» вже є єдиним означенням для королівської влади.

Навпаки, в кодексі йдеться про спільне право всіх людей: ці загальнолюдські права ґрунтуються на природній свободі кожного діяти задля власного добра без шкоди для прав інших людей. Усі дії, не заборонені природним чи позитивним державним законом, вважаються дозволеними. Кожен житель держави може вимагати від останньої захисту самого себе навіть силою, якщо держава не приходить до нього на допомогу.

Виклавши ці великі принципи, законодавець замість того, щоб вивести з них, як ми це бачимо в конституції 1791 року, вчення про народне верховенство та організацію народного управління у вільному суспільстві, круто звертає вбік і доходить іншого висновку — демократичного, але не ліберального: він дивиться на монарха, як на єдиного представника держави, й передає йому всі права, визнані щойно за суспільством. За цим кодексом монарх уже не є представником Бога: він лишень представник суспільства, його аґент, його служник, як Фрідріх, і висловлює цю думку слово в слово у своїх творах; але він сам репрезентує суспільство, він сам наділений усіма повноваженнями влади. Глава держави, сказано у вступі, на якому лежить обов’язок турбуватися про загальне добро, єдину мету суспільства, має владу спрямовувати й реґулювати всі дії окремих осіб з наміром досягнення цієї мети.

Між головними обов’язками цього могутнього аґента держави ми бачимо такі: підтримання суспільного миру й безпеки всередині країни та вбезпечення всіх і кожного від насильства. В царині зовнішніх відносин йому належить право вкладання миру й оголошення війни. Тільки він повинен видавати закони та поліційні постанови загального характеру; тільки він має право милувати й припиняти кримінальні переслідування.

Усі наявні в державі товариства, всі громадські установи перебувають під його наглядом та керівництвом в інтересах загального миру й безпеки. Для того щоб глава держави міг виконувати ці обов’язки, він повинен мати певні доходи й матеріальні вигоди: внаслідок цього він має владу встановлювати податки на приватне майно, на осіб, на їхнє ремество, торгівлю, виробництво чи споживання. Накази громадських урядовців, які діють від його імені, повинні виконуватися, як його власні, в усьому, що включено в межі їхніх відомств. /197/

При такій голові, зовсім у дусі нового часу, нам одразу ж уявиться тіло цілком готичного характеру; з цього останнього Фрідріх виключив тільки те, що могло б стримувати вияви його особистої влади, й створене ним ціле утворює страхітливу істоту, яка видається чимось перехідним від однієї форми створіння до іншої. В цьому дивному творі Фрідріх виявляє стільки ж зневаги до логіки, скільки ж піклування про свою могутність і водночас бажання не створювати собі марних труднощів, нападаючи на те, що ще мало силу для самозахисту.

Сільські жителі, за винятком деяких округ та місцевостей, поставлені в становище спадкової кріпацької залежності, яка не обмежується самими тільки панщиною та повинностями, які тісно пов’язані з володінням певними землями, а й поширюються, як ми бачимо, й на особистість власника.

Більша частина привілеїв земельних власників знову санкціонується кодексом, можна навіть сказати, всупереч йому, оскільки постановлено, що в разі розходжень між місцевим звичаєм та новим законодавством слід дотримуватися першого. Формально заявлено, що держава не може скасовувати привілеї інакше, як шляхом їхнього викупу й з дотриманням судових форм.

Щоправда, кодекс твердить, що кріпацтво у власному сенсі (Leibeigenschaft), позаяк воно встановлює особисте рабство, скасоване; але спадкове підпорядкування (Erbunterthünigkeit), що замінює його, все ще є видом кріпацтва, як можна бачити, читаючи текст закону.

За цим самим кодексом громадянин і далі турботливо відокремлюється від селянина; між буржуазією та шляхетством можна розпізнати щось на взірець проміжного прошарку, що складається з високопоставлених посадових осіб, не шляхтичів за походженням, духівників, викладачів навчальних закладів, гімназій та університетів.

Ці буржуа, хоч і не відокремлені від решти буржуазії, одначе не зливаються зі шляхетством, навпаки, поставлені порівняно з ними на нижчий ступінь. У вигляді загального правила вони не можуть ні купувати рицарських фільварків, ні обіймати найвищих посад на цивільній службі. Вони також не мають права приїзду до двору інакше, як у рідкісних випадках, і ніколи з родиною (nicht hoffähing). Як і у Франції, ця зневага була тим більше образливою, що клас людей, про яких іде мова, з кожним днем ставав освіченішим і набував більше впливу; крім того, ці державні урядовці з городян, якщо й не обіймали найвагоміших посад, то заміщували ті посади, на яких було найбільше справ, причому найкорисніших. Обурення проти привілеїв шляхетства, що так дуже сприяло Французькій революції, підготувало в Німеччині те схвалення, з яким це останнє було спочатку прийняте. Тим часом головний редактор кодексу був буржуа; але він, безперечно, дотримувався вказівок свого господаря.

Старий європейський суспільний устрій у цій частині Німеччини викликав зневагу, але ще не був настільки розхитаний, щоб Фрідріх вважав за своєчасне усунути його уламки. Загалом він обмежився тим, що відібрав у шляхетства права збиратися й управлятися на правах корпорації, й залишив кожній особі зокрема її привілеї, тільки вводячи їх у певні межі та реґулюючи користування ними. Виходить, таким чином, що цей кодекс, що його склали за вказівкою учня наших філософів, вступив у силу вже після того, як Французька революція вибухнула, є справжнім і найновішим у часі законодавчим /198/ документом, який дає законне обґрунтування тим феодальним нерівностям, що їх революція знищила в цілій Європі.

Шляхетство оголошується головним державним станом; шляхтичі, заявляє кодекс, повинні переважно призначатися на всі почесні посади, якщо вони здатні їх виконувати. Вони самі можуть володіти рицарськими фільварками, ускладнювати порядок успадкування певними умовами, мати права полювання та суду, властиві привілейованому хліборобству, так само як і право патронату над церквою; тільки вони можуть називатися за ім’ям землі, якою володіють. Особи середнього стану, які отримали внаслідок особливого винятку повноваження на володіння шляхетськими фільварками, можуть лишень у чітко визначених межах користуватися правами та перевагами, пов’язаними з таким хліборобством. Городянин, який володіє шляхетським фільварком, може передати його спадкоємцеві з того самого стану тільки в тому випадку, якщо цей останній є спадкоємцем у першому коліні. Якщо таких немає і немає інших спадкоємців — шляхтичів, то фільварок треба продавати з публічних торгів.

Одним з найхарактерніших відділів кодексу Фрідріха є прилучені до нього постанови про покарання за політичні злочини.

Наступник Фрідріха Великого Фрідріх-Вільгельм II, який, незважаючи на феодальний і абсолютистський характер законодавства, поданий мною в нарисі, бачив у цьому творі свого дядька революційні тенденції, тому відкладав його обнародування до 1794 року, заспокоївся, як кажуть, з цього приводу тільки на думці про чудові каральні постанови, за допомогою яких цей кодекс виправляє наявні в ньому погані принципи. Насправді ніколи, навіть згодом, не було нічого повнішого в цьому плані: не тільки обурення й змови караються з величезною суворістю, а й навіть нешанобливі міркування про діяльність уряду, так само вельми суворо переслідуються. Ретельно забороняється купівля й поширення небезпечних творів: друкар, видавець і поширювач відповідають за поганий вчинок автора. Публічні бали, маскаради та інші веселища оголошуються громадськими зборами й вимагають дозволу з боку поліції. Те саме правило застосовується до обідів у публічних місцях. Свобода друку й слова утиснута підпорядкуванням свавільному нагляду. Носіння вогнепальної зброї забороняється.

Скрізь у цьому творі, наполовину запозиченому із середньовіччя, проглядаються настанови, що своїм крайнім централізаторським духом межують із соціалізмом. Такою є заява, яка покладає на державу обов’язок стежити за годуванням, ремеством та заробітком усіх осіб, які не можуть утримувати себе на власні кошти й не мають права ні на допомогу свого господаря, ні на допомогу від громади: таких осіб слід забезпечити роботою відповідно до їхніх сил та здібностей.

Держава повинна засновувати установи для протидії убогості громадян. Навіть більше, державі надаються повноваження припиняти дії установ, що заохочують лінощі, й самій заходжуватися розподіляти нужденним грошові суми, які перебувають у розпорядженні цих інститутів.

Відважні думки та новації в теорії, боязкість на практиці, що є характерними рисами цього твору Фрідріха Великого, даються взнаки скрізь. З одного боку, проголошується великий принцип нового суспільства, в якому всі однаково мають платити податки; з іншого — залишаються чинними місцеві /199/ закони, що є винятками з цього правила. На словах стверджується, що будь-який процес між підданими та державою відбувається згідно з формами та приписами, вказаними для всіх інших позовів; насправді цього правила не дотримувалися ніколи, якщо з ним розходилися інтереси або особисті почуття короля. Виставлявся на показ відомий епізод з міліцією в Сан-Сусі, тимчасом як у багатьох інших випадках правосуддя без галасу спотворювалося.

Доказом того, що цей кодекс, який, мабуть, так багато впроваджував нового, мало зробив змін насправді, править той факт, що прусська нація, як здається, навряд чи помітила його обнародування: його вивчили тільки законознавці, а нині є багато освічених людей, які ніколи його не читали. Саме внаслідок цієї обставини кодекс Фрідріха становить такий великий інтерес для бажаючих добре ознайомитися зі справжнім становищем суспільства в певній частині Німеччини наприкінці XVIII століття.

Сторінка 48, рядок 17.

До числа найвидатніших характерних особливостей XVIII століття в царині міського управління належить не стільки знищення будь-якого представництва й будь-якого втручання суспільства в справи, скільки крайня мінливість правил, яким це управління підлягало: права то надавалися, то відбиралися назад, то поверталися, розширювались, скорочувались, видозмінювалися в безліч способів та без угаву. Ніщо не показує ліпше того занепаду, якого зазнали ці місцеві вольності, ніж вічна переробка законів, що визначали їх і на які, здається, ніхто не звертав уваги. Самої цієї мінливості могло виявитися достатньо для того, аби заздалегідь зруйнувати будь-яке усвідомлення особливості, будь-який смак до спогадів, будь-який місцевий патріотизм у тих установах, які найбільше були здатні перейматися цими почуттями. В такий спосіб відбувалося велике руйнування минулого революцією, яка наближалася.

Сторінка 49, рядок 20.

Приводом, що послужив Людовіку XIV для зруйнування муніципальної свободи, було погане управління міськими фінансами. Тим часом становище, як з великою підставою зазначає Тюрґо, залишилося те саме або навіть погіршилося з часу перетворення, здійсненого цим монархом. «Велика частина міст у теперішній час дуже обтяжена боргами, — заявляє Тюрґо, — почасти через фонди, взяті в позику в уряду, почасти з причини витрат або робіт з прикрашання міста, що їх міські урядовці, які володіють чужими грішми й аж ніяк не звітують перед городянами й не отримують від них жодних інструкцій, розмножують у таких обсягах, щоб відзначитися, а іноді й збагатитися».

Сторінка 57, рядок 28. Яким чином у Канаді можна було б зробити найліпшу оцінку адміністративної централізації давнього порядку?

Саме за колоніями найліпше можна судити про управління в монополії, бо, звичайно, всі риси, які характеризують це управління, в колоніях згущуються й дужче виступають назовні. Якщо я хочу судити про дух адміністрації /200/ Людовіка XIV та її вади, я повинен вирушити до Канади: тоді потворність предмета постане перед нами, як у мікроскопі.

У Канаді не було тієї сили-силенної перешкод, які попередні факти чи колишній суспільний порядок відверто чи таємно протиставляли вільному розвиткові урядового духу. Шляхетства там майже не було, або принаймні воно там майже втратило все коріння; церква вже не мала там панівного становища; феодальні традиції були загублені або затемнені; судова влада не корінилася в старих установах та старих правах. Центральній владі ніщо не перешкоджало віддаватися всім своїм природним нахилам і надавати всім законам вигляду, який відповідав її духові. Тому в Канаді ми не бачимо жодної тіні муніципальних чи провінційних установ, ніякої взаконеної колективної сили, ніякої дозволеної особистої ініціативи. Інтендант посідає куди більш панівне становище, ніж його побратими у Франції; адміністрація втручається в ще більше число справ, ніж у метрополії, й так само прагне всім розпоряджатися з Парижа, незважаючи на відстань у 1800 миль; вона ніколи не застосовує великих принципів, що можуть зробити колонію вельми населеною й квітучою, а замість того запускає в хід усі види дрібних штучних прийомів та дрібних утискувальних реґламентів, спрямованих на приріст і поширення населення в країні, якими є обов’язковий обробіток землі, всілякі процеси, що випливають з дарування земель, вилучених внаслідок дії судів та підлеглих судам однієї адміністрації, потреба обробляти землю певним способом, зобов’язання поселятися в певних місцях, яким надається перевага перед іншими тощо, — все це ми бачимо в добу Людовіка XIV: едикти, що належать сюди, скріплені Кольбером. Можна було б подумати, що події розгортаються в Алжирі в епоху цілковитого розвитку найновішої централізації: справді, Канада розгортає перед нами достеменну картину того, що завше відбувалося в цій колонії. З двох боків відчувається присутність цієї адміністрації, такої самої численної, як саме населення, яка переважає, діє, утискує, примушує, прагне все переробити, бере все на себе, завше знає інтереси керованих ліпше, ніж вони самі, і яка є невтомно-діяльною та безплідною.

У Сполучених Штатах англійська система децентралізації схиляється в протилежну крайність: громади стають майже незалежними муніципалітетами, чимось на взірець демократичних республік. Республіканський елемент, який буцімто складає основу англійської конституції та англійських звичаїв, виказує себе безперешкодно й розвивається. Адміністрація у власному сенсі мало має справи в Англії, а приватні особи роблять багато; в Америці, можна сказати, адміністрація не втручається ні в що, а окремі особи, об’єднуючись у спілки, роблять усе. Внаслідок відсутності високих станів житель Канади був ще більше підпорядкований начальству, ніж це був за тих самих часів житель Франції, а житель англійських провінцій ставав дедалі більше незалежним від влади.

І в тій, і в інших колоніях складається, зрештою, цілком демократичне суспільство; але в першому випадку, принаймні доти, доки Канада залишається у володінні Франції, рівність поєднується з необмеженою владою, у другому ж, вона сполучається із свободою. Що ж до матеріальних наслідків обох методів колоніальної політики, то відомо, що 1763 року, в рік підкорення англійцями, населення Канади не перевищувало 60 тисяч чоловік, тимчасом як англійські провінції мали населення 3 мільйони. /201/

Сторінка 81, рядок 8. Протистановий уплив спільного обговорення справ.

З неособливо важливих праць хліборобських товариств XVIII століття ми можемо побачити, який уплив в сенсі, що суперечить становому духові, мало спільне обговорення спільних інтересів. Хоча збори цих товариств відбуваються за тридцять років до Революції, за повного панування старих порядків, і хоч на них ідеться тільки про теорії, але вже в силу того, що обговорюються питання, в яких різні суспільні класи почувають себе зацікавленими і які вони розглядають спільно, одразу ж відчувається зближення та змішання людей; ідеї розумних реформ, очевидячки, заволодівають особами привілейованими, як і іншими, а тим часом мова йде лишень про збереження всього дотеперішнього та про хліборобство.

Я певен, що тільки уряд, який завжди шукає сили лише в собі самому й завжди прагне роз’єднувати людей, яким був уряд давнього порядку, і міг підтримувати ту сміховинну й безглузду нерівність, що існувала у Франції в момент Революції: найменший дотик із самоуправлінням найістотнішим чином видозмінив би цю нерівність і швидко переробив би або зруйнував її.

Сторінка 81, рядок 27.

Провінційні вольності можуть існувати якийсь час за відсутності свободи, якщо ці вольності давнього походження, пов’язані зі звичками, звичаями та спогадами, і якщо, навпаки, деспотизм походження нового; але було б нерозумно думати, що можна силоміць створювати місцеві вольності чи навіть зберігати їх у силі тривалий час при придушенні загальної свободи.

Сторінка 82, рядок 28.

В одній доповіді королю Тюрґо, таким чином, і, на мій погляд, вельми достеменно, коротко визначає справжнішій обсяг привілеїв шляхетства щодо податків:

«1. Привілейовані можуть домогтися звільнення від будь-якого оброчного обкладення ферми в чотири сохи (міра землі. — Прим, перекладача), яка на околицях Парижа, звичайно, платить 2 тисячі податку.

2. Ті самі привілейовані не платять нічогісінько за ліси, за луги, виноградники, ставки, так само як і за обгороджені землі, що прилягають до замків, хоч би якими великими вони були. Є округи, головне виробництво яких залежить від лугів та виноградників; тоді шляхтич, який порядкує своїми землями через управителя, звільняється від будь-якого обкладення, яке падає всім своїм тягарем на людину податну, — друга перевага, причому незмірима».

Сторінка 92, рядок 1.

У «Мандрівці Артура Юнґа 1789 року» ми знаходимо картинку, в якій цей стан двох суспільств так привабливо змальовано й так добре окреслено, що я не можу встояти проти бажання подати це зображення тут.

Юнґ, подорожуючи по Франції в самий розпал першого заворушення, викликаного взяттям Бастилії, затриманий в одному селі натовпом людей, /202/ який, не бачачи на ньому кокарди, хоче відпровадити його до в’язниці. Щоб виплутатися з неприємного становища, мандрівець вирішує звернутися до натовпу з такою невеликою промовою:

«Панове, — каже він, — я щойно почув, що податки мають сплачуватися, як і раніше. Їх треба платити, як у Англії. У вас є багато податків, яких у нас зовсім немає; але третій стан, народ, їх не платить: вони лягають тільки на багатих. У нас кожне вікно оподатковане; але той, у кого в будинку тільки шість вікон, не платить нічого. Великий власник платить двадцяті частки та подушне; але дрібний власник одного садка не платить нічого. Багатий платить за своїх коней, за свої брички, за лакеїв; він платить навіть за право відстрілювати власних куріпок; дрібний власник не обкладається жодним із цих податків. Навіть більше! Ми маємо в себе в Англії податок, який сплачує багатий, щоб надавати допомогу бідним. Отже, якщо треба й далі сплачувати податки, то слід сплачувати їх інакше. Англійський спосіб куди ліпший.

А що моя погана французька мова, — додає Юнґ, — прийшлася більш-менш до пари їхній простонародній говірці, то вони зрозуміли мене добре; вони не залишили жодного слова з моєї промови без схвалення й почали думати, що я можу бути чесною людиною, що я і підтвердив, виголосивши: „Хай живе третій стан!“ Тоді вони мене відпустили з криком „ура!“».

Сторінка 101, рядок 41. Аналіз шляхетських зошитів від 1789 року.

Французька революція становить собою, на мою думку, єдиний рух, на початку якого різні прошарки суспільства мала змогу по-справжньому засвідчити, кожен зокрема, засвоєні ними ідеї й заявити про почуття, що надихали їх, перш ніж сама Революція спотворила або видозмінила ці почуття та ідеї. Це справжнє свідчення, як кожному відомо, записане в зошитах-наказах, складених трьома станами 1789 року. Ці зошити, або накази, редаґувалися цілком вільно, за найширшої гласності кожною із зацікавлених осіб й ґрунтовно обмірковувалися їхніми укладачами; бо тогочасний уряд, звертаючись до народу, не брав на себе клопоту, ставлячи запитання, підказувати водночас і відповідати на нього. Тоді, коли ці зошити-накази були укладені, головний їхній зміст було зібрано в трьох надрукованих томах, що їх можна побачити в усіх бібліотеках. Ориґінали зберігаються в національних архівах, і до них додані протоколи зборів, які редаґували ці зошити-накази, і почасти також листування, що провадилося за тих часів між Неккером та його аґентами з приводу цих зборів. Ця колекція, що складає довгу серію томів ін-фоліо, є дорогоцінним документом, який залишився нам від старої Франції, куди без упину повинні зазирати всі, хто бажає знати, яким був настрій наших батьків у момент вибуху Революції.

Я гадав, що, може, витяги, надруковані в трьох томах, про які я щойно вів мову, становлять собою працю однієї партії й не відтворюють достеменно характеру всього величезного дослідження; одначе, порівнюючи одне з одним, я відкрив для себе величезну схожість між великою картиною та малою копією.

Уривок із зошитів-наказів шляхетства, який я подаю тут, дає змогу познайомитися зі справжніми почуттями значної більшості цього стану. Ми ясно побачимо, що саме він наполегливо прагнув зберегти із своїх колишніх -/203/ привілеїв, чим він майже ладен був поступитися, що він сам приносив у жертву. Взагалі перед нами розкривається дух, що надихав тоді цілий стан щодо політичної свободи. Цікава й сумна картина!

Особисті права. Шляхетство передусім вимагає, щоб було видано ясно висловлена декларація про права, які належать усім людям, і щоб ця декларація потвердила їхню свободу й забезпечила їхню особисту безпеку.

Свобода особистості. Шляхтичі бажають скасування прикріплення земель там, де воно ще існує, й пошуків способів до припинення торгів неґрами та їхнього рабства; кожен має користуватися свободою пересування й поселення там, де він хоче, в межах або за межами королівства, не піддаючись ризикові свавільного арешту; надуживання, пов’язані з поліційними розпорядженнями, повинні бути усунуті, й поліційна влада надалі мусить перебувати в руках суддів, навіть у разі обурення; нікого не можна заарештувати й судити, як своїми природними суддями, внаслідок чого державні в’язниці та інші місця незаконного затримання мають бути зачинені. Дехто вимагає зруйнувати Бастилію: шляхетство Парижа особливо наполягає на цьому пункті.

Всілякі таємні чи запечатані накази про арешт слід заборонити. — Якщо державна небезпека робить необхідним затримання громадянина без посереднього його передання до суду в звичайному порядку, слід ужити заходів до відвернення надуживань або через повідомлення про затримання державній раді, або якимсь іншим чином.

Шляхетство бажає розпуску всіх особливих комісій, усіх спеціальних або виняткових судів, усіх привілеїв commifimus, наказів про відстрочку тощо; найсуворіші покарання повинні спостигати того, хто віддасть або виконає свавільний наказ; при звичайному судочинстві, єдиному, яке слід зберегти, мають вживатися заходи, потрібні для забезпечення особистої свободи, особливо в усьому тому, що стосується злочинця; судочинство має відбуватися безкоштовно, й непотрібні юрисдикції слід усунути. «Урядовці існують для народу, а не народ для урядовців», — зазначається в одному зошиті-наказі. Ставиться навіть вимога, аби в кожній окрузі запровадили раду та інститут безкоштовних захисників для бідних; щоб слідство провадилося гласно й щоб сторонам, які позиваються, надали право боронитися самим; щоб у кримінальних процесах звинувачуваний мав при собі захисника й щоб упродовж усієї судової процедури в суді перебувало певне число громадян того самого стану, до якого належить звинувачуваний, зобов’язаних виголошувати вирок з питання про злочин або вчинок підсудного; з цього приводу робиться посилання на англійську конституцію. Покарання мають бути співмірними із злочинами й рівними для всіх; смертна кара повинна застосовуватися рідше, всі види тілесних покарань, катувань тощо слід скасувати; нарешті, долю в’язнів і, особливо, підслідних осіб треба поліпшити. На думку зошитів-наказів, слід винайти способи до того, аби примусити поважати особисту свободу під час набору війська сухопутного й морського. Варто дозволити заміну обов’язкової особистої військової служби грошовим податком, розпочинати жеребкування не інакше, як за присутності депутації від трьох об’єднаних станів, нарешті, примирити обов’язки дисципліни та військової підлеглості з правами громадянина та вільної людини. Завдання ударів шаблею плиском слід заборонити. /204/

Свобода та недоторканість власності. Власність має бути недоторканою, і порушення цієї недоторканості може відбутися лише за потреби у вигляді громадської користі. В таких випадках уряд повинен відшкодовувати збитки за підвищеною оцінкою й негайно. Конфіскацію слід скасувати.

Свобода торгівлі, праці та промисловості. Свобода промисловості та торгівлі має ґарантуватися. Відповідно до цього належить скасувати цехи та інші привілеї, даровані певним компаніям; митні лінії слід перенести до кордонів.

Свобода релігії. Католицька релігія має бути єдиною панівною релігією у Франції; але кожному слід надати свободу сумління, і некатоликів треба поновити в їхньому громадянському стані та в правах власності.

Свобода друку, непорушність поштових таємниць. Свобода друку має бути забезпечена, й обмеження цієї свободи, що можуть застосуватися в громадському інтересі, слід заздалегідь визначити законом. Нагляду церковній цензурі повинні підлягати тільки книжки, що тлумачать догмати; в інших випадках достатньо вжити необхідних заходів для отримання інформації про авторів та видавців. Деякі з зошитів-наказів вимагають, аби порушення в справі друку підлягали винятковому суду присяжних.

Зошити особливо й одностайно наполягають на потребі непорушно поважати таємниці, довірені пошті, в такий спосіб, щоб листи не могли правити за документ або за засіб для звинувачення. Розпечатання листів називається прямо наймерзеннішим шпигунством, оскільки воно таїть у собі порушення громадської довіри.

Освіта, виховання. Шляхетські зошити-накази обмежуються вимогою діяльного заступництва вихованню, яке слід поширити по містах і селах і влаштовувати на засадах, що відповідали б гаданому призначенню дітей; цим останнім особливо треба давати національне виховання, що полягає у вселянні громадянських обов’язків та громадянських прав. Зошити навіть висловлюють бажання, аби для дітей склали особливий катехізис, у якому виклали б, відповідно для їхнього розуміння, основні риси державного ладу. Втім, зошити не вказують засобів до полегшення та поширення освіти, обмежуючись вимогою запровадити виховні установи для дітей убогих шляхтичів.

Турботи про становище народу. Багато зошитів наполягають на тому, щоб народові вділялося більше уваги. Деякі повстають проти надуживань поліційної влади, яка, звичайно, свавільно й без правильного суду замикає у в’язницях, гамівних будинках тощо силу-силенну ремісників та корисних громадян, часто-густо за дрібні вчинки або навіть за простими підозрами, що є порушенням природної свободи. Всі зошити вимагають остаточного скасування панщини. Велика частина судових округ бажає, аби дозволили викуповувати повинності та шляхове мито. Багато вимагають, аби збирання деяких феодальних податків зробили менш важким і щоб скасували податок на придбання шляхетських земель не шляхтичами. Уряд зацікавлений, зазначається в одному зошиті, в полегшенні процесу купівлі й продажу землі. Саме ця підстава наводиться для скасування враз усіх власницьких поборів і для запуску в продаж не відчужуваних фільварків. Чимало зошитів вимагають, щоб право голубника зробили менш шкідливим для хліборобства. Що ж до установ, покликаних охороняти королівську дичину, відомих під назвою /205/ мисливських королівських округ, зошити вимагають безпосереднього скасування цих останніх, як таких, що зазіхають на право власності. Вони ж висловлюють побажання, щоб замість чинних податків було встановлено обсяги поборів, менш обтяжливих для народу.

Шляхтичі вимагають, аби держава потурбувалася про поширення достатку та добробуту в селах, про влаштування прядилень та ткацьких майстерень для виробництва сирового полотна в селах з метою дати роботу сільським жителям протягом глухої пори року; жадають запровадження в кожній окрузі громадських зернових комор під наглядом місцевої адміністрації для запобігання голодові та стримування ціни на продукти харчування на певному рівні; заходів до вдосконалення сільського господарства й поліпшення становища сіл; розширення громадських робіт і, особливо, вжиття заходів до осушення боліт та попередження повеней тощо; нарешті, розподілу по всіх провінціях сум для заохочення торгівлі й хліборобства.

Зошити бажали б, щоб лікарні поділили на дрібні установи, влаштовані в усіх повітах, щоб будинки для утримання жебраків зачинили й замінили їх доброчинними майстернями; щоб запровадили каси допомоги під керівництвом провінційних штатів і щоб хірурги, лікарі та акушерки були розподілені по волостях за рахунок провінцій для подання безкоштовної допомоги бідним; щоб судочинство для бідних було завше безкоштовним; нарешті, щоб розпочали влаштовувати заклади для сліпих, глухонімих, дітей-найд тощо.

Одначе взагалі з усіх цих питань шляхетський стан обмежується висловлюванням своїх побажань щодо реформ, не входячи в найближчі деталі їх виконання. Видно, що він, порівняно з нижчим духівництвом, менше жив серед нижчих класів суспільства й, менше стикаючись з їхніми потребами, менше думав про засоби до їх лікування.

Про доступ до громадських посад, про ієрархію чинів та почесні привілеї шляхтичів. Шляхтичі відступають від загального духу перетворень, що їх вони домагаються, найбільше, або, ліпше сказати, тільки в тому, що стосується урядницької ієрархії та відмінностей між титулами: в цьому разі, згоджуючись на деякі важливі поступки, вони дотримуються засад давнього порядку. Вони відчувають, що в цьому питанні борються за саме своє існування. Тому шляхетські зошити наполегливо вимагають підтримувати духівництво та шляхту як особливий стан. Вони навіть бажають, аби було віднайдено кошти для збереження шляхетського стану в усій його чистоті; щоб, отже, було заборонено купувати шляхетський титул за гроші; аби цей титул не був пов’язаний з певними посадами, аби його можна було набути тільки шляхом тривалої й корисної служби державі. Висловлюється побажання, аби особи, які фальшиво присвоїли собі шляхетський титул, розшукувалися й переслідувались. Нарешті, всі зошити наполягають на тому, щоб за шляхетством зберегли всі його почесні права. Дехто бажає, щоб шляхтичам присвоїли відрізнювальний знак, який дозволяв би розпізнавати їх за самим зовнішнім виглядом.

Не можна уявити собі нічого характернішого, ніж така вимога, й ніщо не може ліпше показати цілковиту схожість, яка вже існувала між шляхтичем та простолюдином, усупереч відмінності статків. Взагалі у своїх зошитах-наказах шляхетство, що є досить зговірливим стосовно деяких із своїх прибуткових прав, чіпляється з неспокійною запальністю за свої почесні привілеї. Воно /206/ хоче зберегти всі ті, якими вже володіє, й бажало б мати змогу винайти такі, яких зроду не мало: такою мірою воно почуває себе втягнутим у хвилі демократичного потоку й боїться розчинитися в ньому. Дивна річ! Воно інстинктивно відчуває цю небезпеку й водночас не має про неї ясного поняття.

Що стосується розподілу посад, то шляхетство вимагає, щоб продаж посад у застосуванні до суддів був скасований; коли йдеться про заміщення посад цього штибу, всі громадяни повинні мати право бути представленими народом королю й отримати від нього призначення з дотриманням тільки умов віку та здібностей. Що ж до військових чинів, то більшість шляхетських зошитів-наказів дотримується думки, що третій стан не слід усувати від них і що кожен військовий, який зробив вітчизні видатні послуги, має право сягати найвищих ступенів. «Шляхетський стан не схвалює жодного із законів, що перешкоджають доступ до військових посад для осіб третього стану», — зазначається лише в деяких зошитах; шляхтичі бажають, аби право приходити до полку офіцером, не пройшовши попередньо нижчих ступенів, надавалося тільки їм самим. Зрештою, майже всі зошити вимагають установити тверді, які застосовувалися б до всіх, правила розподілу чинів у війську; надання цих останніх не повинно цілком залежати від милості, й треба встановити отримання за правом службового старшинства також інших чинів, крім штаб-офіцерських.

Щодо духовних посад шляхтичі вимагають відновлення виборів при розподілі бенефіцій або принаймні створення королем особливого комітету, який міг би давати йому поради стосовно розподілу цих бенефіцій.

Нарешті, вони заявляють, що віднині пенсії мають роздаватися з більшою вибагливістю, що їх не слід зосереджувати у відомих родинах і що жоден громадянин не повинен отримувати більш ніж одну пенсію, ні мати доходи з кількох місць водночас; право на наступництво треба скасувати.

Церква та духівництво. Коли мова йде не про власні права й не про свій особливий устрій, а про привілеї та організацію церкви, шляхетство дивиться на справу не з такої близької відстані; тут його очі широко розплющені на надуживання.

Воно вимагає, щоб духівництво не мало ніяких привілеїв з платежів податків і щоб воно сплачувало свої борги, не примушуючи народ нести їх на собі. Чернечі ордени слід піддати докорінному перетворенню: більша частина зошитів оголошують, що ці установи віддаляться від духу, закладеного в них під час їхнього виникнення.

Більшість округ бажає, щоб десятини зробили менш збитковими для хліборобства; багато навіть вимагають їх скасування. «Велика частина десятин, — зазначається в одному зошиті, — збирається тими священиками, які найменше стараються надати народові духовну допомогу». З цього ми бачимо, як мало другий стан шанує перший у своїх зауваженнях. Не більш шанобливо ставляться представники шляхетства й до самої церкви. Деякі округи формально визнають за Генеральними Штатами право розпускати певні релігійні ордени й надавати інше застосування для їхнього майна. Сімнадцять округ заявляють, що Генеральні Штати мають право реґулювати церковну дисциспліну. Деякі вважають, що святкових днів занадто багато, а це завдає шкоди хліборобству й сприяє пияцтву, й що внаслідок цього треба скасувати велике число свят, переносячи їх на найближчу неділю. /207/

Права політичні. Що стосується політичних прав, то зошити-накази визнають за всіма французами право брати участь в урядовій діяльності прямо чи опосередковано, цебто право обирати й бути обраними, але зберігаючи при цьому ієрархію чинів у такий спосіб, аби ніхто не міг ні призначати, ні отримувати призначення інакше, як у межах свого стану. Виходячи з цього принципу, система представництва має встановлюватися так, щоб забезпечити всім станам нації змогу брати серйозну участь в управлінні справами.

Щодо способу голосування в зборах Генеральних Штатів думки поділяються: більшість зошитів висловлюються за подання голосів окремо кожним станом; деякі вважають за потрібне допустити виняток з цього правила для голосування щодо податків; інші, нарешті, вимагають у всіх випадках іншого порядку. «Голоси повинні лічитися поголівно, а не за станами, — заявляють ці останні, — оскільки ця форма підрахунку є єдино розумною й тільки вона сама може усунути й знищити становий егоїзм, єдине джерело всіх наших бід, зблизити людей і привести їх до наслідку, якого нація має право сподіватися від зборів, у яких патріотизм та високі чесноти підкріплюватимуться знаннями». Одначе, позаяк ця новація, проведена надто різко, могла б бути небезпечною за сучасного стану умов, деякі вважають, що її слід прийняти тільки із застереженнями, й що зборам треба обговорити, чи не буде розважливіше відкласти поголівне голосування до наступних зборів Генеральних Штатів. У всякому разі, шляхетство вимагає, щоб кожний стан міг зберігати гідність, яка по праву належить кожному французові; аби внаслідок цього було скасовано ті зневажливі обряди, яким піддавали третій стан за панування давнього порядку, наприклад колінопоклоніння, «оскільки видовисько людини, яка стоїть на колінах перед іншою людиною, ображає гідність людську й означує між істотами, рівними за природою, підлеглість, несумісну з їхніми найістотнішими правами», — сказано в одному з таких зошитів.

Про порядок, який треба встановити у формі правління, і про засади конституції. Щодо форми правління шляхетство вимагає зберегти монархічний устрій із збереженням у особі короля законодавчої, судової та виконавчої влади, але водночас виробити основні закони, які ґарантували б права нації при користуванні своїми повноваженнями.

Внаслідок цього зошити заявляють, що народ має право збиратися на засідання Генеральних Штатів, які складаються з числа членів, достатнього для забезпечення незалежності зборів. Вони бажають, аби ці штати надалі збиралися періодично, в певні терміни, так само як за кожного нового сходження на престол, так, щоб ніколи не було потреби в запрошувальних грамотах. Багато повітів навіть вважають за бажане, щоб такі збори були постійними. В тому разі, якби Генеральні Штати не вдалося скликати по закінченні проміжку часу, зазначеного в законі, народ повинен мати право відмовитися сплачувати податки. Невелике число зошитів висловлює побажання, аби на час проміжку, що відділяє одну сесію штатів від іншої, створювалася тимчасова комісія, уповноважена наглядати за адміністрацією королівства; але більша частина зошитів формально виступає проти створення такої комісії, оголошуючи, що такий орган був би цілком протиконституційним. Причина, що наводиться на підтвердження такої заяви, цікава: зошити бояться, аби такі малолюдні збори, залишившись віч-на-віч з урядом, не дали себе спокусити підбурюваннями цього останнього. /208/

Шляхетство вимагає, щоб міністри не мали права розпускати збори й щоб їх карали за законом, якщо вони порушуватимуть порядок роботи зборів своїми інтригами; аби жоден урядовець, жодна особа, яка бодай у чомусь залежить від уряду, не могли бути депутатами; щоб особистість цих останніх була недоторканою й щоб їх не можна було, як зазначається в зошитах, переслідувати за висловлювані ними думки; нарешті, щоб засідання зборів були відкритими для публіки й відомості про них поширювались за допомогою преси з метою зацікавити націю дебатами, що відбуваються в зборах.

Шляхетство вимагає одностайно, аби засади, покладені в основу державного управління, застосовувалися й до управління окремими частинами території, внаслідок чого в кожній провінції, в кожній окрузі, в кожній парафії слід утворити збори, які складалися б із членів, вільно обраних на час, обмежений певним терміном.

Деякі зошити-накази вважають, що посади інтендантів та головних збирачів податків слід скасувати; всі вони дотримуються тієї думки, що надалі самим тільки провінційним зборам треба надати змогу розподіляти податки та захищати інтереси кожної провінції окремо. Те саме стосується окружних та парафіяльних зборів, які надалі повинні залежати тільки від провінційних штатів.

Поділ влади. Влада законодавча. Що стосується поділу влади між нацією, репрезентованою в зборах, та королем, то шляхетство вимагає, щоб жоден закон не мав сили, якщо його не схвалять Генеральні Штати та король і не запишуть до реєстру судів, уповноважених стежити за його виконанням; щоб право встановлювати й визначати число податків надавалося виключно Генеральним Штатам; аби дозволені податки збиралися тільки протягом часу, який відокремлює одну сесію штатів від іншої; щоб усі податки, які стягувалися б або встановлювалися б без згоди штатів, оголошувалися незаконними й щоб міністри та збирачі, які встановлюють такі податки й збирають їх, переслідувалися, як здирники.

Так само не можна робити ніякої позички без згоди Генеральних Штатів; можна тільки відкривати кредит, визначений цими останніми: уряд може послуговуватися ним у випадках війни та великих лих із зобов’язанням у якнайкоротший термін скликати Генеральні Штати.

Усі національні каси треба поставити під нагляд штатів; витрати по кожному департаменту мають визначатися ними ж; також мають вживатися найдієвіші заходи для того, щоб витрати не перевищували визначених голосуванням сум.

Велика частина зошитів вважає, що слід домагатися скасування обтяжливих податків, відомих під назвою зборів за внесення до протоколу, сотого деньє (французька старовинна мідяна монета. — Прим, перекладача), ратифікацій, з’єднаних під загальною назвою управління королівським майном. «Самої назви управління достатньо для образи нації, оскільки вона нібито оголошує приналежність предметів королю, які складають істотну частину власності городян», зазначається в одному зошиті. Все королівське майно, яке не буде піддане відчуженню, має стати підвідомчим провінційним штатам, і ніяку постанову, ніякий указ про надзвичайний податок не можна видати інакше, як із згоди трьох станів нації. /209/

Очевидна думка шляхетства полягає в тому, щоб передати народові через посередництво загальнодержавних та провінційних зборів усе фінансове управління як стосовно дозволу на позички та податки, так і стосовно стягання цих останніх.

Влада судова. Так само в царині судової організації шляхетство прагне поставити в залежність, принаймні в значущому ступені, владу суддів від національних зборів. Ось про що йдеться в деяких зошитах-наказах:

Судові чини повинні підлягати відповідальності національним зборам за виконання своїх службових обов’язків; вони мають підлягати зміщенню не інакше, як із згоди Генеральних Штатів, жоден трибунал не повинен ні під будь-яким приводом наштовхуватися на перешкоди у виконанні своїх обов’язків інакше, як із згоди тих самих штатів; порушення обов’язків з боку касаційних судів так само, як і парламентів, повинні судитися Генеральними Штатами. На думку багатьох зошитів, суддів повинен призначати король не інакше, як за поданням народу.

Влада виконавча. Що ж до виконавчої влади, то вона зберігається виключно за королем, але для неї потрібні межі, необхідні для відвернення надуживань. Так, стосовно адміністрації зошити вимагають, щоб звітні відомості окремих департаментів доводились до громадськості за допомогою преси й щоб міністри були відповідальними перед національними зборами; так само, щоб король, перш ніж застосувати військо з метою зовнішньої оборони, достеменно заявляв про свої наміри Генеральним Штатам. Всередині держави військо не можна застосувати проти громадян інакше, як за вимогою Генеральних Штатів. Континґент військ має бути обмежений, і за мирних часів тільки дві третини залишаються в наявному складі другого розряду. Що ж до чужоземного війська, яке уряд може утримувати на свій кошт, то його слід вивести з центру королівства й відіслати на кордони.

Що найбільше вражає під час читання шляхетських зошитів-наказів, але що не можна відтворити жодними уривками з тексту, це те, до якої міри ці шляхтичі є дітьми свого часу: вони перейняті його духом; вони вельми поверхово володіють його мовою. Вони ведуть мову про невідчужувані права людини, про принципи, що випливають із суспільної угоди. Коли мова заходить про окрему особистість, вони, звичайно, довго розводяться про її права, а коли йдеться про суспільство — про його обов’язки.

Принципи політики видаються їм такими самими безумовними, як принципи моралі, і як ті, так і інші мають спільною підставою розум. Коли хочуть вони знищити залишки кріпацького стану, мова заходить про те, щоб згладити останні сліди зневажання людського роду. Вони не раз називають Людовіка XVI «королем-громадянином» і часто-густо ведуть мову про злочин образи нації, в якій згодом їх так часто звинувачуватимуть. На їхній погляд, як і на погляд інших, слід сподіватися всього від суспільного виховання, яке має спрямовувати держава. «Генеральні Штати, — зазначається в одному зошиті, — мають докласти старанності до того, аби прищеплювати національний характер за допомогою змін у вихованні дітей». Як і решта їхніх сучасників, вони виказують жваву й постійну схильність до одностайності в законодавстві, за винятком, одначе, того, що стосується існування станів. Не менше за третій стан вони хочуть однаковості адміністративної, однаковості заходів тощо, вони намічають реформи різного штибу й вважають, що ці /210/ реформи мають бути радикальними. На їхню думку, всі борги без винятку слід скасувати або переглянути, всю систему правосуддя змінити, за винятком власницьких юрисдикцій, які потребують лишень удосконалення. Для них, як і для всіх інших французів, Франція є дослідним полем, чимось на кшталт зразкової ферми, де все треба перевернути догори дном, все випробувати: незайманим має залишитися тільки маленький куток, де ростуть їхні особливі привілеї; одначе до їхньої честі слід сказати, що й цей останній закутень вони не дуже оберігають.

Сторінка 103, рядок 15. Настрій духівництва в провінційних штатах і зборах.

Те, що сказано про штати Ланґедоку, цілком можна віднести й до провінційних зборів, що засідали 1779 року, особливо у Верхній Пенні. Депутати від духівництва в цих провінційних зборах належать до найосвіченіших, найдіяльніших, найліберальніших. Ніхто інший, як єпископ Родезький, пропонує публікувати протоколи зборів.

Сторінка 104, рядок 19.

Цей ліберальний настрій духівництва в політиці, що виказав себе 1789 року, не був викликаний виключно злободенним збудженням: його вияв можна було помітити вже в значно ранішу добу. Він особливо виказує себе в Беррі, починаючи з 1779 року тамтешнє духівництво пропонує добровільне пожертвування в 68 тисяч ліврів за єдиної умови — збереження провінційної адміністрації.

Сторінка 106, рядок 2.

Слід звернути увагу на те, що політичне суспільство було позбавлене зв’язків, які згуртовували б людей, але громадянське суспільство ще мало їх. Люди були пов’язані між собою всередині станів; уціліло навіть дещо від тісного зв’язку, що був між станом дідичів та народом. Хоч ці взаємостосунки існували в громадянському суспільстві, їхні наслідки давали себе опосередковано відчути й у політичному суспільстві: люди, поєднані в такий спосіб, репрезентували маси неорганізовані, але непокірні перед владою. Революція, зруйнувавши ці зв’язки й не встановивши на їхнє місце політичних зв’язків, підготувала водночас рівність і рабство.

Сторінка 106, рядок 38. Приклади заяв судів з приводу вигаданих свавільних актів.

З однієї доповіді, поданої генеральному контролерові 1781 року інтендантом Паризької округи, випливає, що в цій окрузі парафії звичайно мали по два синдики, один з яких обирався населенням на зборах під головуванням субделеґата, а другий призначався інтендантом і наглядав за першим. У Рюейльській парафії сталася суперечка між обома синдиками, оскільки /211/ обраний не хотів коритися призначеному. Інтендант домігся від де Бретеля дозволу ув’язнити на п’ятнадцять діб обраного синдика, якого й справді заарештували, а відтак звільнили з посади, а другого посадили на його місце. Слідком за цим виникає справа в парламенті з приводу скарги, поданої ув’язненим синдиком; продовження цієї справи я не знайшов, але в ній сказано, що ув’язнення синдика, який апелює, та касація його обрання не можуть розглядатися інакше, як акти свавільні й деспотичні. Тогочасна юстиція була подеколи гостра на язик.

Сторінка 109, рядок 13.

Освічені й заможні класи суспільства за давнього порядку далеко не були придушені й поневолені: можна навіть сказати, що всі вони, включаючи сюди й буржуазію, часто мали надто велику свободу робити те, що для них було вигідно, позаяк королівська влада не перешкоджала членам цих суспільних класів постійно створювати для себе особливе становище на шкоду народові й майже завше вважала за потрібне віддавати його на поталу їм з метою отримати їхню прихильність або припинити їхню недоброзичливість. Можна сказати, що у XVIII столітті француз, який належав до одного з названих класів, часто мав більше можливості чинити опір урядові й примусити його милосердніше ставитися до себе, ніж це міг би зробити тогочасний англієць у відповідному становищі. Влада іноді вважала себе зобов’язаною дотримуватися стосовно привілейованого громадянина більшої поміркованості та стриманості в поведінці з ним, ніж англійський уряд вважав би себе зобов’язаним дотримуватися стосовно особистості того самого розряду: настільки безпідставно плутати незалежність із свободою. Немає нічого менш незалежного, ніж вільний громадянин.

Сторінка 109, рядок 14. Чому в старому суспільстві необмежена влада часто змушена була стримувати себе.

За звичайних умов ніщо не здатне завдавати такою мірою труднощів урядові й викликати заворушення в народі, як підвищення колишніх податків і особливо впровадження нових. За старовинного європейського фінансового устрою, якщо монарх мав схильність до марнотратства, якщо він кидався в політику пригод, вносив безлад у свої фінансові справи або мав потребу в грошах, аби утриматися при владі за допомогою залучення на свій бік багатьох осіб великими вигодами або високими й незаслуженими окладами, або за допомогою утримання численного війська, виконання широкого кола робіт тощо, йому треба було негайно вдаватися до податків, що збуджувало й хвилювало безпосередньо всі класи населення, особливо той, який здійснює насильницькі перевороти, — народну масу. Нині за таких обставин вдаються до позичок, безпосередня дія яких залишається майже непоміченою й кінцевий наслідок яких відчувається лишень наступним поколінням. /212/

Сторінка 110, рядок 23.

Між багатьма іншими прикладами, що підтверджують сказане, я знаходжу такий: величезні фільварки, розташовані в Майєнській податковій окрузі, було віддано на відкуп головним відкупникам, які віддавали їх іншим піднаймачам — дрібній бідноті, яка не мала нічогісінько, тож її доводилося постачати всім, аж до найнеобхіднішого начиння. Зрозуміло, що такі головні відкупники не милували орендарів чи боржників колишнього феодального власника, який посадовив їх на своє місце, й що під їхніми руками феодальні взаємовідносини часто могли набирати суворіших форм, ніж вони були в середньовіччі.

Сторінка 118, рядок 13. Зразок того, як панщину застосовували до всього.

Інтендант флоту в Рошфорі скаржиться на небажання селян, зобов’язаних привозити будівельне дерево, закуплене постачальниками для флоту в різних провінціях. З листування з цього приводу видно, що, справді, селяни ще були зобов’язані (1775 року) відбувати цю повинність, оплату якої визначав інтендант. Морський міністр, супроводжуючи згаданий лист до турського інтенданта своєю цидулкою, оголошує йому, що слід домогтися затребуваних повозів. Інтендант Дюклюзель відмовляється закріпити своїм авторитетом цей вид внутрішньої повинності. Міністр пише йому погрозливого листа, даючи знати, що інтендант відповідатиме перед королем за свій опір. Інтендант негайно пише відповідь 11 грудня 1775 року, заявляючи рішуче, що впродовж десяти років, як він перебуває на своїй посаді в Турі, він ніколи не хотів визнавати цієї повинності через неминучі надуживання, до яких вона призводить, надуживань, що їх не зменшує визначення платні за перевезення, «бо часто, — пише інтендант, — тварини калічаться через перевантаження величезної поклажі, яку їм доводиться тягти по настільки поганих шляхах, наскільки є незручною пора року, коли вимагається відбувати повинність». Очевидячки, інтендантові додає рішучості лист Тюрґо, доданий до справи, датований 30 липня 1774 року — часом вступу Тюрґо до міністерства, лист, у якому цей останній пише, що він ніколи не дозволяв таких повинностей у Ліможі й заохочує Дюклюзеля наслідувати його приклад у Турі.

З інших частин цього листування випливає, що постачальники дерева часто-густо вимагали відбування первісної повинності, навіть не бувши на те уповноваженими за угодами, укладеними між ними та державою, оскільки вони при цьому заощаджували принаймні третину транспортних витрат. Приклад такого заощадження наводить один субделеґат. «Відстань для перевезення дерева від місця, де його зрубали, до річки по путівцях, майже непроїжджих. — пише він, — дорівнює шістьом льє; на поїздку туди й назад потрібні два дні. Коли вирахувати винагороду тих, хто відбуває повинність, з розрахунку за перевезення кубічного фута на одну льє по шість ліардів, виходить 13 фр. 10 су за поїздку, що насилу покриває витрати найдрібнішого власника, його помічника та витрати на волів чи коней, які мають бути запряженими в його воза. Його праця, час, праця його худоби — все це для нього втрачено». /213/

17 травня 1776 року міністр оголошує інтендантові наказ короля — примусити населення відбувати повинність. Дюклюзель на той час уже помер, і його наступник Л’Ескарп’є квапиться коритися й обнародувати розпорядження про те, що «субделеґат зробить розкладку повинності між парафіями, внаслідок чого жителі парафій, на яких вона пошириться, будуть зобов’язані в зазначений старшинами час і з визначеного місця вирушити до місця, де міститься дерево, й перевозити його за ціну, яку встановить субделеґат».

Сторінка 122, рядок 16. Приклади того, як часто обходилися з селянами.

Король дарує 2 тисячі франків скидки з податку парафії Шапель-Бланш, що поблизу Сомюра. Священик вимагає виділення частини з цієї суми на спорудження дзвіниці, аби позбутися дзвону, який, за його заявою, турбує його в священицькому будинку. Жителі чинять опір і скаржаться. Субделеґат пристає на бік панотця й наказує заарештувати вночі й ув’язнити третину головних парафіян.

Інший приклад: королівський наказ засуджує до ув’язнення на п’ятнадцять діб одну жінку за образу двох вершників об’їзної команди. Ще один наказ засуджує до ув’язнення також на п’ятнадцять діб панчішного ткача за те, що він погано відгукнувся про об’їзну команду. Комендант відповідає міністрові, що він уже дав розпорядження ув’язнити цю людину, за що вдостоюється палкого схвалення з боку міністра. Образи на адресу об’їзної команди сипалися через насильницьке затримання злидарів — захід, який, очевидно, обурював населення. Субделеґат, наказуючи заарештувати ткача, оголошує, за його словами, публіці, що ті, хто й надалі ображатиме об’їзну команду, піддаватимуться ще суворішому покаранню.

З листування субделеґатів з інтендантом (1760 — 1770) видно, що субделеґат наказував їм заарештовувати непокірних людей не з метою притягнення їх до суду, а з метою ув’язнити їх. Субделеґат прохає в інтенданта наказу на довічне ув’язнення двох небезпечних жебраків, яких він наказав заарештувати. Один батько скаржиться на арешт свого сина, затриманого як волоцюгу за те, що він не мав при собі документа. Один хлібороб у X. прохає заарештувати одну людину, свого сусіда, що поселився, за його словами, в парафії, якій він надав допомогу, але в якій погано поводиться стосовно нього й завдає йому клопотів. Паризький інтендант прохає руанського не відмовити в цій послузі названому хліборобові, його приятелеві.

Одній особі, яка бажає випустити жебраків на свободу, інтендант відповідає, що «притулок для злидарів не повинен вважатися в’язницею, а тільки будинком, який має своїм призначенням стримувати шляхом адміністративного виправлення злидарів та волоцюг». Ця думка проникла навіть до Кодексу про покарання: так добре збереглися в цьому відношенні традиції давнього порядку.

Сторінка 126, рядок 14.

Прийнято твердити, що характерною рисою філософії XVIII століття є певне обожнювання людської природи, в безмежній довірі до її могутності в справі свавільного перетворення законів, інституцій та звичаїв. Одначе треба /214/ порозумітися з цього питання: власне, деякі з тодішніх філософів обожнювали не стільки людський розум взагалі, скільки свій власний розум. Ніколи ніхто не виявляв менше за них віри в загальнолюдську мудрість. Я міг би навести слова декого з них. які виявлять стільки ж зневаги до натовпу, скільки й до Бога. Стосовно цього останнього вони виказували гордість суперників, стосовно першої — гордість вискочнів. Справжня й шаноблива покора волі більшості була їм така сама чужа, як і покора Божій волі. Майже всі революціонери показали згодом цей двоякий характер. Від таких поглядів далеко від шанобливого ставлення, виказаного англійцями та американцями до почуттів більшості їхніх співгромадян. На їхню думку, розум є гордим і впевненим у собі, але ніколи не пихатим, ось чому він привів до свободи, тимчасом як наш розум тільки й зміг винайти нові форми рабства.

Сторінка 137, рядок 3.

Фрідріх Великий пише у своїх мемуарах: «Фонтенелі й Вольтери, Гоббси, Коллінси, Шефтебюрі, Болінґброки — всі ці люди завдали смертельного удару релігії. Люди почали досліджувати те, що вони бездумно обожнювали; розум повалив забобони; вийшла огида до тих казочок, яким раніше вірили. Деїзм набув численних послідовників. Якщо епікуреїзм виявився згубним для ідолопоклонницького культу язичників, то деїзм в наші дні справив не менший вплив на іудейські нісенітниці, засвоєні нашими пращурами. Свобода мислення, яка панувала в Англії, багато посприяла поступу філософії».

З наведених слів видно, що Фрідріх Великий тоді, коли він писав ці рядки, цебто всередині XVIII століття, дивився ще на Англію, як на вогнище антирелігійних учень. Але ми бачимо в цитованих словах щось іще дивовижніше: один з монархів, який відзначився найбільше знанням людей і справ, очевидячки, навіть не підозрює політичної користі релігії: настільки розумові вади його наставників спотворили якості його духу.

Сторінка 152, рядок 28.

Цей дух поступу, помічений у Франції наприкінці XVIII століття, виказав себе водночас і в цілій Німеччині та скрізь він також супроводжувався бажанням змін у інституціях. Звернімо увагу на таке зображення того, що відбувалося тоді в цій країні, зображення, що належить перу німецького історика:

«У другій половині XVIII століття, — пише він, — новий дух часу поволі пробиває собі шлях навіть у церковні володіння: в них починаються перетворення. Промисловість і терпимість проникають скрізь; освічений абсолютизм, який уже заволодів великими державами, виказує себе навіть тут. Треба сказати, що в жодну епоху XVIII століття на цих церковних територіях не з’являлося монархів таких чудових і таких гідних поваги, як саме протягом останніх десятиріч, що передували Французькій революції».

Слід відзначити, наскільки наведена картина схожа на те, що становила собою Франція, де рух у дусі поліпшень та поступу починається в той самий час і де люди, найбільш гідні керувати, з’являються в той момент, коли революція вже збирається проковтнути все. /215/

Варто також визнати, до якої міри вся ця частина Німеччини була втягнута в цивілізаційний і політичний рух тодішньої Франції.

Сторінка 153, рядок 11.

Революція виникла не з причини цього добробуту; але дух, який мав її спричинити, цей діяльний, неспокійний, інтеліґентний, новаторський, честолюбний дух, цей демократичний дух нових суспільств почав пожвавлювати все і, перш ніж здійснити моментальний переворот у суспільстві, виявився достатньо сильним, аби його збудити й розвинути.

Сторінка 153, рядок 32. Яким чином англійське судочинство доводить, що інституції можуть мати в собі багато другорядних недоліків, одначе ця обставина не перешкоджає їм досягати головної мети, передбаченої під час їх встановлення.

Здатність націй домагатися успіхів усупереч недосконалості, яка трапляється в другорядних відділах їхньої інституції, коли загальні принципи й сам дух, що пожвавлює ці інституції, плідні, — це явище ніде не виступає так виразно, як під час розгляду організації правосуддя в Англії в минулому столітті, що його описує Блекстон.

Передусім впадають у вічі два великих джерела різноманітності:

I. Різноманітність законів.

II. Різноманітність судів, що застосовують закони.

I. Різноманітність законів. 1. Є різні закони для властиво Англії, для Шотландії, Ірландії, інших володінь Великої Британії в Європі, таких, як острів Мен, нормандські острови та інші, нарешті, для колоній.

2. У самій Англії ми знаходимо чотири розряди законів, звичайне право, статути, римське право, справедливість. Звичайне право, в свою чергу, поділяється на звичаї загальні, прийняті в цілому королівстві, й на звичаї, властиві окремим сеньйоріям, окремим містам, іноді окремим класам суспільства, як, наприклад, звичайне право купців. Ці звичаї інколи надто різняться між собою, як, наприклад, ті, що на противагу загальній тенденції англійських законів вимагають поділу спадщини порівну між усіма дітьми й навіть, що ще дивніше, дають право першородства наймолодшій з дітей.

II. Різноманітність судів. Закон установлює, пише Блекстон, дивовижну багатогранність різних судів, про що можна судити з такого вельми короткого переліку:

1. Насамперед ми маємо трибунали, засновані поза межами властиво Англії, якими є палати Шотландії та Ірландії, які не завжди залежать від найвищих судів Англії, хоч всі вони підлягають, зрештою, як я гадаю, палаті лордів.

2. Що ж до Англії зокрема, то якщо я достеменно передаю класифікацію Блекстона, я знаходжу в нього такий перелік:

а) одинадцять розрядів судових місць, що існують на засадах загального права, з яких, щоправда, чотири, либонь, уже втратили значення;

б) три розряди судів, юрисдикція яких поширюється на всю країну, але застосовується тільки до певних категорій справ; /216/

 в) десять розрядів судів, що мають спеціальний характер. Один з цих розрядів складається з місцевих судів, заснованих різними парламентськими актами або таких, що діють внаслідок традиції в Лондоні чи в провінційних містах та містечках. Ці останні такі численні й становлять собою таку різноманітність у діловодстві, що автор відмовляється від детального викладу всіх подробиць.

Отже, в самій тільки властиво Англії, якщо дотримуватися тексту Блекстона, діяли за тих часів, коли він писав, цебто в другій половині XVIII століття, двадцять чотири різновиди судів, окремі з яких поділялися на безліч різновидів, що мали кожен свій особливий вигляд. Якщо відкинути ті розряди, які відтоді, як здається, майже зникли, все ж таки залишається ще вісімнадцять-двадцять розрядів.

Тепер, якщо ми придивимося до цієї системи судоустрою, легко побачимо, що вона має в собі всілякі недосконалості.

Незважаючи на силу-силенну судів, часто-густо бракує дрібних трибуналів першої інстанції, що перебувають поблизу від підвідомчих їм осіб та покликаних розглядати дрібні справи на місцях та за малих витрат; такий брак робить судочинство важким і надто дорогим. Одні й ті самі справи підлягають компетенції кількох трибуналів, що вносить неприємну невизначеність у розподіл інстанцій. Майже всі апеляційні суди в певних випадках судять у першій інстанції — іноді як суди загального права, а іноді як суди справедливості. Апеляційні суди дуже різноманітні. Єдиним центральним пунктом є палата лордів. Адміністративні позовні справи анітрохи не відокремлені від звичайних, що видалося б великою потворністю в очах більшості наших леґістів. Нарешті, всі ці суди черпають підстави для своїх ухвал з чотирьох різних законодавств, одне з яких ґрунтується тільки на прецедентах, інше — справедливість — не ґрунтується ні на чому визначеному, позаяк його завдання найчастіше зводиться до того, щоб іти супроти звичаю чи статутів і за допомогою особистої думки судді виправити те, що в статуті чи в звичаї є. застарілим або надзвичайно жорстоким.

Такі вади англійської системи видадуться ще більшими, якщо порівняти цю величезну й старомодну машину англійської юстиції з новітньою фабрикою нашої судової системи, простоту, зв’язаність, взаємне зчеплення частин, наявні в цій останній, зі складністю та незв’язаністю, що вражають у першій. Одначе немає країни у світі, де б з часів Блекстона велика мета правосуддя досягалась так повно, як в Англії, інакше кажучи, де кожна людина, хоч би який титул вона мала, в разі позову проти приватної особи або принца могла би бути більш упевненою в тому, що її вислухають, і знайти в усіх судах своєї країни найліпші ґарантії для захисту свого майна, свободи та життя.

Це не означає, що вади англійської системи судоустрою сприяють тому, що я називаю великою метою правосуддя: це тільки доводить, що в будь-якій судовій організації є другорядні недоліки, які тільки помірно можуть шкодити цій меті правосуддя, та інші істотні, які не тільки їй шкодять, а й руйнують її. хоча б вони й були пов’язані з багатьма другорядними вдосконаленнями. Перші вади помічаються найлегше: саме вони, звичайно, й вражають передусім мізки мас, вони, як кажуть, упадають у вічі. Недоліки іншого розряду часто є прихованими, й люди, які розкривають та відзначають їх, не завше є юристами та іншими професійними знавцями. /217/

До того ж зауважмо, що одні й ті самі якості можуть бути другорядними або головними, залежно від часу й політичної організації суспільства. В епохи панування аристократії, нерівності все, що хилиться до зменшення привілеїв для певних осіб перед судом, до забезпечення ґарантій за слабким, що позивається проти сильного, до втілення в життя переважного впливу держави, природно, неупередженого, коли йдеться про суперечку між двома підданими, — все це набуває значення істотної якості, але важливість усього цього зменшується в міру того, як суспільний побут і політичний устрій схиляються до демократії.

Якщо, виходячи з цих принципів, ми вивчатимемо англійську систему судоустрою, то помітимо, що, залишаючи чинними всі вади, які могли зробити правосуддя в наших сусідів неясним, заплутаним, повільним, дорогим і незручним, англійське законодавство вживає безліч застережних заходів, спрямованих на те, щоб сильний ніколи не міг опинитися в сприятливому становищі на шкоду слабкому, держава — на шкоду приватній особі; в міру того, як ми пильніше придивлятимемося до деталей цього законодавства, ми побачимо, що воно дало в руки кожному громадянинові різноманітну зброю для самозахисту й що взаємостосунки влаштовані так, що надають кожному можливе число ґарантій проти упередженості, проти продажності суддів у прямому сенсі слова й проти інших видів продажності, звичайнішої й особливо небезпечнішої за часів демократії, продажності, що випливає з плазування судів перед державною владою.

З усіх цих поглядів англійська судова система, незважаючи на численні другорядні вади, що трапляються в ній досі, здається мені ліпшою за нашу, яка, щоправда, не хворіє майже ні на жодну недугу англійського судочинства, зате й не має головних позитивних якостей, що є в ньому; наша система, чудова в сенсі ґарантій, які вона надає кожному громадянинові в позовах, що порушуються між окремими особами, виявляється слабкою з того боку, який завше слід посилювати в демократичному суспільстві, яким є наше, саме з боку ґарантій, що вбезпечують окрему особу від держави.

Сторінка 154, рядок 17. Переваги, які мала Паризька округа.

Ця округа мала такі самі переваги щодо урядових милостей, як і щодо збирання податків.

Приклад: лист головного контролера до інтенданта округи іль-де-Франс від 22 травня 1787 року, який повідомляє цього останнього, що король виділив для Паризької округи суму, яку слід використовувати на доброчинні роботи, в обсязі 172 тисячі 800 ліврів на рік. Крім того, 100 тисяч ліврів призначаються на закупівлю корів, які треба роздати хліборобам. З цього листа видно, що сума 172 тисячі 800 ліврів повинна розподілятися самим інтендантом за умови, аби він дотримувався загальних правил, які передаються йому урядом, та затвердження відомості про розподіл головним контролером. /218/

Попередня     Головна     Наступна