Попередня     Головна     Наступна





ДІАЛЕКТ (грец. διάλεκτος — наріччя, говір) — 1. Територіальний Д. — різновид нац. мови, якому властива відносна структурна близькість і який є засобом спілкування людей, об’єднаних спільністю території, а також елементів матеріальної і духовної культури, істор.-культур. традицій, самосвідомості. Д. територіальний ототожнюють з говором. Сукупність структурно близьких Д. утворює наріччя, сукупність усіх наріч — діалектну мову, що є однією з двох осн. форм (поряд з літературною мовою) існування нац. мови. У межах наріччя чи діалектної мови Д. протиставляється іншим Д. сукупністю ознак у звуковій, грамат., словотв. будові, лексиці, фразеології, хоч і має з ними спільні риси на різних структурних рівнях. Контрастність цього протиставлення зумовлюється сукупністю і функц. навантаженням тих рис, якими ці Д. протиставляються. Межі Д. окреслюються на підставі лінгв. картографування (див. Лінгвістична географія) пасмами ізоглос. Взаємопроникнення рис сусідніх Д., їхня тривала взаємодія спричиняють появу говірок перехідного типу у «зоні вібрації» ізоглос; у перехідних говірках риси взаємодіючих Д. поєднуються з новими, що витворилися у їхній структурі. Крім власне мовного (лінгвогеографічного) окреслення меж Д., можливе виділення їх на підставі поєднання мовних особливостей і меж поширення типових явищ традиц. етногр.-культур. районування. Межі Д. історично рухомі, їхня зміна може зумовлюватися як переміщенням ізоглос визначальних рис Д. у процесі міждіалектної взаємодії (т. з. мовна експансія, напр., переміщення на північ ізофони дифтонгів), так і колонізацією носіями Д. нових територій (напр., поширення гуцульського Д. на Мараморощині й Буковині в 17 — 19 ст.). Структурні особливості Д. з часом зазнають змін внаслідок міждіал. взаємодії та впливу літ. мови (див. Діалект, Літературна мова), проте Д. як форма існування нац. мови не зникає, а лише трансформується у нову якість. Зміни у різних Д. і говірках того самого Д. відбуваються нерівномірно: інтенсивніші спостерігаються поблизу великих екон., культур. центрів, менш відчутні — у маргінальних та відносно ізольованих природними умовами (гори, ліси, болота) говірках. Напрям змін переселенських говірок в іншомов. оточенні визначається характером міжмов. взаємодії. Кількість укр. Д., їхні межі, глибина протиставності іншим Д., а також внутрішнє членування їх на групи говірок є наслідком племінної диференціації з доістор. часів, пізніших різночасових політ.-адм. об’єднань і перегрупувань земель, наявності і зміни впродовж тривалого періоду розвитку мови етносу адм., культур., реліг. та осв. центрів. Тому межі Д., ізоглоси окр. явищ лише зрідка можуть бути надійно пов’язані з конкр. кордонами, що існували в минулому між державами, феод. землями, племенами. Рядом визначальних рис Д. об’єднуються в наріччя: до північного наріччя входять Д.: східнополіський, середньополіський, західнополіський; до південно-східного наріччя — середньонаддніпрянський, слобожанський, степовий Д.; до південно-західного наріччя — лемківський, надсянський, закарпатський, покутсько-буковинський, гуцульський, бойківський, наддністрянський, волинський, подільський Д. (карту говорів української мови див. на окр. арк., с. 720 — 721).


Літ.: Жилко Ф. Т. Ареальные единицы укр. языка. В кн.: ОЛА МИ. 1970. М., 1972; Бевзенко С. П. Укр. діалектологія. К., 1980; АУМ, т. 1-2. К., 1984-88.


П. Ю. Гриценко.



2. Соціальний Д. — відгалуження загальнонар. мови, уживане в середовищі окр. соціальних, професійних, вікових та ін. груп населення. Характеризується специф. особливостями у формуванні, доборі й використанні певної частини лекс. та фразеол. засобів (у грамат. структурі такі особливості не спостерігаються). Обсяг словника таких груп зумовлюється ступенем їхньої відособленості від решти носіїв мови і включає в себе певну кількість специф. повнозначних слів — іменників, прикметників, дієслів, прислівників, рідше — числівників і займенників (останні засвідчуються тільки в таємних соціально-діалектних системах) чи загальнонар. слів у специф. значеннях (решта лекс. засобів — загальнонар. слова). Варіювання у користуванні лекс. засобами залежить від середовища і сфери вживання. Є, напр., вікові особливості: мова дітей (передусім раннього віку) відрізняється від мови дорослих особливим словником (папка — хліб, биця — теля, паця — свиня, льоля - сорочка і т. ін.); специфічними для укр. мови дієсл. утвореннями: їстки, їстоньки, купоньки, питоньки, спатоньки, ходитоньки тощо. Диференціація у користуванні лекс. засобами мови залежить від загальноосв. рівня: носіїв мови, їх сусп. становища, роду занять, кола інтересів, середовища, до якого належить носій мови і т. ін. Чинники, які зумовлюють соціально-діал. диференціацію мови, настільки різноманітні, що їх не завжди можна визначити. До того ж нерідко вони діють одночасно, що призводить до інтеграції різних соціально-діал. відгалужень від загальнонар. мови. Соціальні діалекти певною мірою можуть перехрещуватися з територіальними (у добу феодалізму останні — одночасно і селянські), проте, на відміну від територіальних, вони не охоплюють фонет. системи та грамат. будови. Соціальна (соціально-професійна) диференціація сусп-ва, а отже, і його мови залежить від рівня розвитку продукт. сил. Тому коли тер.-діал. відмінності в межах нац. мови поступово нівелюються, то соціально-діалектні зберігаються. Серед різновидів соціальних діалектів звичайно виділяють професійні і групові жаргони, арго, різновиди таємних засобів спілкування. Явища диференціації мови з ширшою соціальною базою характеризуються як просторіччя або сленг.


Літ.: Гнатюк В. Лірники. Лірницькі пісні, молитви, слова, звістки і т. п. про лірників повіту Бучацького. В кн.: Етн. зб., т. 2. Л., 1896; Жирмунский В. М. Нац. язык и социальные диалекты. Ленинград, 1936; Horbach O. Argot in Ukraine. НТШ. Філол. секція. Proceedings, 1. H.-Й. - Париж, 1952; СУЛМ. Лексика і фразеологія. К., 1973; Дзендзелівський Й. О. Арго волин. лірників. «Studia z filologii polskiej i słowiańskiej» (Warszawa), 1977, t. 16; Дзендзелівський Й. О. Укр. бурсацько-семінарський жаргон серед. XIX ст. На мат-лі повісті «Люборацькі» А. Свидницького. «Studia slavica» (Budapest), 1979, t. 25, fasc. 1/4; Винник В. О. Опрацювання лексики обмеженого вживання у Словнику укр. мови. В кн.: Слово і фразеологізми у словнику. К., 1980.


В. О. Винник.












ДІАЛЕКТИЗМ (від грец. διάλεκτος — наріччя, говір) — позанормат. елемент літ. мови, що має виражену діалектну (див. Діалект) віднесеність. Д. віддзеркалюють процес адаптації літ. мовою територіально здиференційованих елементів діал. мови чи регіон. варіантів літ. мови. Використання Д. становить відступ від чинних на певному етапі розвитку норм літ. мови з певною стиліст. настановою (мовна характеристика персонажів, відтворення локал. колориту описуваних подій та ін.). Функціонування Д. в усному мовленні може зумовлюватися як цільовою стиліст. настановою мовця, так і недостат. володінням літ. мовою. Осн. шляхами проникнення Д. у літ. мову є мова худож. л-ри, публіцистики, наук. л-ри, усне мовлення, лексикогр. праці (діалектні та змішаного типу). Д. — поняття історично мінливе, яке формується разом з виробленням і усталенням норм літ. мови. Зміна норм відбивається на оцінці конкр. мовних одиниць, їх віднесенні до Д. чи нормативних; при цьому критерієм оцінок служать нормат. описи грамат. структури літ. мови, різноманітні словники, в т. ч. наголосів, керування тощо. На поч. етапі розвитку нової укр. літ. мови використання діал. одиниць не було чітко регламентоване, зумовлювалося мовним досвідом письменника, нерідко мало риси мовного натуралізму; тому оцінка Д. у писемних творах 18 — 19 ст. можлива лише у контексті конкретних тогочас. норм літ. мови. Від власне Д. відрізняються ті одиниці мови, які були чи є нормативними для регіон. варіантів літ. мови (як у різний час наддніпрянський, галицький, закарпатський, буковинський, пряшівський), але не стали нормативними для загальноукр. літ. мови; використання таких одиниць мови не пов’язане із стиліст. настановами мовців і не свідчить про незнання норм літ. мови. Розрізняють Д. акцентуаційні, фонетичні, словотвірні, граматичні, лексичні, семантичні, фразеологічні. Акцентуаційні Д. широко представлені в усному літ. мовленні; у худож. л-рі наявні переважно у поет. текстах з фіксованою ритміко-акцентною структурою («Хоч не зверхý, то в серці ще Він носить». І. Франко). До часто фіксованих фонетичних Д. належать словоформи з відмінними від літ. мови чергуваннями о, е, з і, о з нулем звука, е з о (война, крів’ю, хтіти, меї, свеї), е на місці а після м’яких приголосних (житє, дєкувати), збереження о у словах богатий, горячий, заміна ф на x, хв (рихметика ‘арифметика’, шкахва ‘шафа’), наявність p замість р’ (горувати ‘горювати’), а також використання словоформ з лексикалізованою звуковою структурою (матюнка ‘матінка’, кождий ‘кожний’). Зрідка у худож. творах використовуються словотвірні Д., відмінність яких від нормативних для літ. мови дериватів полягає в ін. комбінації афіксів з твірними основами (оспалий ‘заспаний’, поранок ‘ранок’, дружитися ‘одружуватися’). Серед граматичних Д. найпоширенішими є такі, які відрізняються від нормативних для літ. мови віднесеністю до інших грамат. підкласів, парадигм (баче, просе зам. бачить, просить; їсиш, дасиш замість їси, даси; межою зам. межею), збереженням давніх типів відмінювання форм (любови, радости; сей, сього, сего ‘цей, цього’) та синтаксичних конструкцій: з прийменниками к, ік [берегу]до берега’, о, об [світі]про світ’, об [дорогу] зам. ‘до дороги’, меж, межи ‘між’, сполучниками котрий ‘який’, кóби, гéйби ‘якби’, а також відбиттям наслідків аналогійних змін (напр., його, род. в. > до його; їх, род. в. > до їх). Лексичні Д. — найчисельніша група Д.; серед них розрізняють власне лексичні Д. і етнографізми. Лексичні Д. становлять дублети до літ. відповідників (лéґінь — парубок, тáйстра — торба, пéрун — грім, фудýльний, бýтний — гордий, мéва — чайка) або синоніми часто з виразним експресив. забарвленням (баскали́читися ‘посміхатися’, голíнний ‘охочий до чого-небудь’, єретувáтися ‘сердитися’, наобíсити ‘набриднути’). Семантичні Д. відрізняються від нормативно вживаних у літ. мові слів лише своїм значенням (чýдно ‘незручно’, тісний ‘сутужний’, ризи ‘дерев’яні лотоки для спускання зрубаних колод з гір’). Фразеологічні Д. у своїй структурі відбивають фонет., грамат., лекс. особливості різних діалектів, тому в літ. джерелах виступають як варіантні (’не розумітися з ким’: ні в кут, ні в двері — ні в ліс, ні в поле — ні горі, ні долів — ні берегом — ні водов). Широке вживання окр. лексичних Д. зумовлює перетворення їх у т. з. поетизми — характерну стилетворчу ознаку мови поезії (лексема вáтра ‘вогнище, полум’я, багаття’, яка локалізована в говорах карпат. зони, в 50 — 60-і рр. активно вживалася у творах багатьох східноукр. поетів). Усталення вживання слів і словоформ як Д., їх відповідне опрацювання у нормат. словниках і граматиках (з відповідними кваліфікаціями діал., обл.) є передумовою поступового переходу цих Д. до нормативних, збагачення за їхній рахунок структури і виражальних можливостей літ. мови.


Літ.: Огієнко І. Словник місц. слів, у літ. мові не вживаних. Жовква, 1934; Дзендзелівський Й. О. Практ. словник семант. діалектизмів Закарпаття. Ужгород, 1958; Кобилянський Б. В. Діалект і літ. мова. К., 1960; СУЛМ. Лексика і фразеологія. К., 1973; Укр. літ. мова в її взаємодії з тер. діалектами. К., 1977.


П. Ю. Гриценко.








НАГОЛОС ДІАЛЕКТНИЙ — особливості наголошування в укр. діал. мові порівняно з літературною. Наявність таких особливостей зумовлена, з одного боку, своєрідністю розвитку наголосу в різних говорах укр. мови (найчастіше відмінностями в напрямках дії аналогії), а з другого, зовн. впливами (напр., наголос на передост. складі в західнокарп. говорах виник під впливом польс. мови). Найменше особливостей наголошування спостерігається в пд.-сх. говорах, найбільше — в пд.-західних. Наведемо лише деякі акцентні особливості пд-зх. говорів укр. мови, зокрема наддністрянських: відсутність у двоскладових іменників ч. і с. р. з кореневим наголосом акцентної опозиції форм однини і множини (гóлуб — гóлуби, jáвір — jáвори, óзеро — óзера, дéрево — дéрева та ін.); виключно коренева акцентуація іменників с. р. з суфіксом -ан’-а (-ан’-е) (оповíдан’а, мóўчан’а, перекóнан’а та ін.); початкове наголошення присвійних займенників ж. та с. р. (мójа, мójе; твójа, твójе; свójа, свójе); відтягнення наголосу на корінь в інфінітиві (нéсти, вéзти, вéсти, плéсти та ін.); відтягнення наголосу на корінь у 1-й ос. одн. теп. ч. (хóджу, нóшу, пи́шу, кáжу та ін.).


Літ.: Омельяненко І. Ф. Діалектол. спостереження над наголосом мови колгоспників сіл Шевченкового і Будищ. В кн.: Наук. зап. Ін-ту мовознавства АН УРСР, т. 1. К.., 1941; Пура Я. О. Деякі особливості наголосу в говорах Зх. Дрогобиччини. В кн.: Наук. зап. філол. ф-ту Ровен. пед. ін-ту, т. 5. Рівне, 1961; Бевзенко С. П. Укр. діалектологія. К., 1980.


В. Г. Скляренко.
















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Іносе:   У літературних творах інколи можна натрапити на застарілий нині східноукраїнський прислівник іносе «хай так, гаразд, згоден, зрозуміло». Його вживали переважно з метою підкреслити простомовність персонажів . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.