Попередня     Головна     Наступна





ДІАЛЕКТОЛОГІЯ (від грец. διάλεκτος — наріччя, говір і λόγος — слово, вчення) — розділ мовознавства, що вивчає діал. мову, її просторову варіативність і тер. диференціацію, історію формування мовно-тер. утворень і окр. мовних явищ, співвідношення і взаємодію з ін. формами існування мови етносу — літературною, просторіччям, соціальними діалектами. Д. поділяється на синхронну (описову) та історичну. Метою синхронної Д., або діалектографії, є опис говірок на одному хронол. зрізі їх функціонування; окреслення географії окр. одиниць діал. мови чи їх парадигм, визначення глибини структур. диференціації говірок; вияв закономірностей об’єднання говірок у мовно-тер. утворення вищого порядку — говори (діалекти), наріччя; встановлення діал. основи літ. мови, опис характеру взаємодії діал. мови з ін. формами існування мови етносу. Синхронна Д. становить сукупність даних і їх наук. інтерпретацію про фонол., фонет., акцентуац. й граматичну структури та словниковий, фразеол. склад окр. говірок та їх об’єднань, межі поширення окр. явищ і тер. членування діал. мови. Осн. джерелом інформації синхронної Д. є відповіді на діал. програми, питальники, діал. тексти, а також ті недіал. тексти (фольклорні, художні), які мають виразні говіркові риси; діал. матеріал оформляється у вигляді описів структури, лінгвістичних атласів, діалектних словників, зберігається у вигляді текстів.

Метою істор. Д., або власне діалектології, є встановлення генезису, істор. змін фонет., акцентуаційних, грамат., лекс., фразеол. явищ діал. мови, говорів і наріч як одиниць діал. членування; вияв відносної хронології діал. явищ, архаїчних та інновац. елементів; здійснення діал. атрибутації писем. пам’яток як цілісних текстів чи їх окр. елементів, з’ясування їх відношення до певного діалекту. Джерелами істор. Д. є синхронна описова діалектологія та лінгв. атласи різних типів, писемні пам’ятки, дані ономастикону, свідчення спорід. мов та історії традиц. матеріальної і духовної культури етносу. Матеріал подається у вигляді описів, атласів. Синхронна та історична Д. взаємопов’язані, елементи істор. Д. часто наявні у синхронних описах. В укр. Д. більшого розвитку набула синхронна Д. Крім синхронної та історичної Д. виділяють соціальну Д. — як частину соціолінгвістики, що вивчає соціально-класову, професійну, вікову диференціацію мови. Предмет соціальної Д. — арго, жаргони, сленги.

Укр. Д. вивчає говірки суцільного поширення діал. мови та острівні, які функціонують серед масивів молд., рум., угор., словац., серб., хорв., польс., білорус., рос. діал. мов та, обмежено, серед мов народів Серед. Азії.

Початки укр. Д. відносять до 2-ї пол. 18 ст.; вони пов’язані з усвідомленням тер. здиференційованості мови: це були спроби окреслити межі поширення поодиноких, переважно фонетичних, явищ (Шафонский А. Черниговского наместничества топографическое описание, 1778, опубл. 1851). У 19 ст. інтерес до Д. зріс у зв’язку із заг. піднесенням етнології, нац.культур. рухами у різних слов’янських народів. Свідчення про діал. явища у цей час ще мають несистем. характер, наводяться без необхід. локалізації. Гол. проблемами Д. були встановлення діал. членування, пояснення генези діал. явищ. З’ясування діал. членування зазнавало еволюції від орієнтовного окреслення наріч і діалектів (М. Максимович, Я. Головацький, О. Потебня) до складання діал. карти (К. Михальчук, 1871; опубл. 1878); змінювалися обсяг і характер матеріалу — від принагідної фіксації до системат. запису за питальниками, від обстеження невеликих мовних територій до охоплення укр. діал. мови як цілості (К. Михальчук). На підставі зіставних фонет. і морфол. даних К. Михальчук виділив три наріччя — поліське, українське, червоноруське (русинське чи русняцьке), окреслив їхні зовн. межі і внутр. диференціацію на менші мовно-тер. утворення. Пізніше проблема діал. членування укр. мови мала різне розв’язання залежно від вихідних принципів діал. класифікації і використовуваного матеріалу (О. Соболевський, Моск. діалектол. комісія, В. Ганцов, І. Зілинський, Ф. Жилко); на сучас. етапі розвитку укр. Д. більш поширеним є погляд про поділ на такі наріччя — північне наріччя, південно-східне наріччя і південно-західне наріччя. Цей поділ є розвитком запропонованої К. Михальчуком його первісної тричленної класифікації. Проблемі діал. членування, окресленню меж поширення діалектів і їх розмежуванню присвячено спец. лінгвогеогр. праці (Stiber Z. Atlas jézykowy dawnej Łemkowszczyzny, t. 1 — 8. Łódź, 1956 — 64; Дзендзелівський Й. О. Лінгвістичний атлас українських народних говорів Закарпатської області УРСР. Лексика, т. 1-3. Ужгород, 1958-93; Atlas gwar bojkowskich, т. 1 — 7. Wrocław etc., 1981 — 89; Назарова Т. В. Лінгвістичний атлас Нижньої Прип’яті. K., 1985; АУМ, т. 1-2. K., 1984-88) та карти в монографічних описах діалектів (Панькевич І. А. Українські говори Підкарпатської Руси і сумежних областей, ч. 1. Звучня і морфологія. Прага, 1938; Dejna K. Gwary ukraińskie Tarnopolszczyzny. Wrocław, 1957).

Увага до діал. членування стимулювала нові обстеження говірок; тому з кін. 19 — поч. 20 ст. розпочалося інтенсивне укладання спец. програм, за якими здійснювалося збирання діал. матеріалу (найдетальнішою була «Програма для збирання діалектичних одмін української мови» К. Михальчука, Є. Тимченка, 1909; її варіант — «Программа для собирания особенностей малорусских говоров» К. Михальчука, А. Кримського, 1910; короткі програми О. Синявського, 1924, 1927; Є. Тимченка, 1925; Діалектологічної комісії УАН, 1926; пізніше — «Програма для збирання матеріалів до Діалектологічного атласу української мови» Б. Ларіна, 1948, 1949; «Програма для збирання матеріалів до Лексичного атласу української мови» Й. Дзендзелівського, 1984, 1987; створювалися питальники для підготовки регіон. описів, атласів, словників). Оцінка фонет., а також морфол. рівнів структури говірок як найбільш інформативних для розв’язання проблем діал. членування відбилася на більшості полірівневих питальників — вони здебільшого спрямовують на запис фонетики і словозміни.

Збирання діал. матеріалу за питальниками наблизило укр. Д. до аналізу говірки як системи. У дослідженнях найповніше представлена інформація про фонет. систему (переважно без використання експерим. даних), менше — про граматичну, про синтаксис, просодію, словотворення; лексика і фразеологія окр. діалектів відображена у словниках і описах: поліських діалектів [Лисенко П. С. Словник поліських говорів. К., 1974; Никончук М. В. Матеріали до лексичного атласу української мови (Правобережне Полісся). К., 1979; Його ж. Сільськогосподарська лексика правобережного Полісся. К., 1985; Євтушок О. Народна будівельна лексика Західного Полісся. Рівне, 1990]; бойківського (Онишкевич М. Й. Словник бойківських говірок, ч. 1 — 2. К., 1984; Матеріали до словника буковинських говірок, в. 1 — 6. Чернівці, 1971 — 79); окр. наддністрянських, південноволинських говірок (Горбач О. Північнонаддністрянська говірка й діалектний словник с. Романів Львівської області. Мюнхен, 1965, та ін.).

Характер подання матеріалів в описах — переважно диференційний відносно структури літ. мови, добір явищ спрямований на використання Д. в глотогенетичних дослідженнях. Систем. описом охоплено лише фонол. рівень окр. говірок (праці О. Лешки, Л. Калнинь, Л. Масленникової, А. Залеського); на морфол. рівні опис зводиться насамперед до встановлення локал. типів парадигм відмінювання. Результатом досліджень у галузі описової Д. стало з’ясування просторової диференціації укр. мови, вияв репертуару функціонально чи генетично співвідносних одиниць (Гриценко П. Ю. Ареальне варіювання лексики. К., 1990). Створено узагальнюючі праці про укр. діалекти (Жилко Ф. Т. Говори української мови. К., 1958; Його ж. Нариси з діалектології української мови. К., 1955, 1966; Бевзенко С. П. Українська діалектологія. К., 1980; Лесів М. Українські говірки у Польщі. Варшава, 1997). У галузі істор. Д. вивчено історію багатьох явищ закарп. говору (Панькевич І. Нарис історії українських закарпатських говорів. Прага, 1958: Дэже Л. Очерки по истории закарпатских говоров. Будапешт, 1967), генезис гуцульского, покутського діалектів (Кобилянський Б. В. Діалект і літературна мова: Східнокарпатський і покутський діалекти, їх походження і відношення до української літературної мови. К., 1960), походження середньонаддніпр. діалекту (Німчук В. В. Проблема українського діалектогенезу. В кн.: Проблеми сучасної ареалогії. К., 1994); свідчення ін. говорів для з’ясування явищ, зафіксованих пам’ятками, залучаються спорадично. Описами та регіон, атласами охоплено маргін. ареали укр. діал. мови; здійснено синхронні описи укр. говірок Румунії (О. Горбач, І. Панькевич, 1. Петруц, І. Робчук, М. Павлюк, К. Регуш та ін.), Сх. Словаччини (О. Брох, В. Гнатюк, І. Панькевич, О. Горбач, В. Латта, О. Лешка, З. Ганудель, М. Штець, М. Муличак, М. Дуйчак, Н. Вархол та ін.), Польщі (В. Курашкевич, Л. Оссовський, М. Лесів, А. Григор’єв, Я. Токарський, В. Шимановський, Ф. Чижевський).

Дослідження укр. Д. зосереджувалося при центр, наук. установах: Філол. секція і Етногр. комісія НТШ, Укр. наук. т-во в Києві, Діалектол. комісія 2-го відділу Рос. АН, Діалектол. комісія ВУАН, Ін-т мовознавства, а з 1991 — Ін-т укр. мови НАН України, Ін-т сусп. наук (з 1993 — Ін-т українознавства НАН України) у Львові, а також на українозн. кафедрах ун-тів та ін-тів (у т. ч. Кракова, Любліна, Праги, Братислави, Кошице, Мюнхена, Бухареста), в Ін-ті слов’янознавства і балканістики Рос. АН.


П. Ю. Гриценко.












ДІАЛЕКТНА КАРТОТЕКА Інституту української мови НАН України — картотека, ств. на основі записів говірок за різними питальниками у нас. пунктах України та в етнічно укр. селах, що перебувають на тер. ін. держав. Формування її почалося зі збирання матеріалу до «Атласу української мови» (АУМ) у 1948. Зберігається у відділі діалектології ін-ту. Містить картотеку АУМ — понад 1,5 млн. карток. На стадії формування перебувають картотеки «Загальнослов’янського лінгвістичного атласу» (ЗЛА), «Лексичного атласу української мови» (ЛАУМ), «Лінгвістичного атласу Європи» (ЛАЄ), «Словника українських народних говорів» (СУНГ), зберігаються картотеки М. Онишкевича і М. Грицака. На базі картотеки створено АУМ у 3 томах (видано т. 1 — 2, 1984 — 88), створюються багатотомні «Загальнослов’янський лінгвістичний атлас» та «Лінгвістичний атлас Європи» (у серії фонетико-граматичній вийшли в. 1 — 3, 1988 — 94; у серії лексико-словотвірній — в. 1, 1988). Картотека поповнюється також за рахунок розписування етногр. описів, регіональних лексикол. та лексикогр. праць (опублікованих та рукописних), творів худож. л-ри, в яких використано діалектизми, надходжень від окр. записувачів. Станом на 2000 заг. обсяг Д. к. — . бл. 4,5 млн. карток.


П. Ю. Гриценко, О. М. Никончук.









ДІАЛЕКТНИЙ СЛОВНИК — словник, у якому подана лексика тер. діалектів, її значення і слововживання. За способом пояснення значень більшість Д. с. належить до словників тлумачного типу. За обсягом відтворення лексики і семантики Д. с. поділяються на тематичні і загальні. Тематичні Д. с. репрезентують лексику однієї темат. групи (напр.: Берлізов А. А. Лексика рибальства українських говорів Нижнього Подністров’я. Чернігів, 1959; Аркушин Г. Л. Мисливська лексика західноподільського говору. Матеріали до «Лексичного атласу української мови». В кн.: Дослідження з української діалектології. К., 1991). Загальні Д. с. об’єднують лексику безвідносно до її тем. поділу (Онишкевич М. Й. Словник бойківських говірок, ч. 1 — 2. К., 1984). Д. с. будують за диференц. принципом відносно норм літ. мови: вони охоплюють лексику, яка відсутня у словниках літ. мови або в діал. мові має відмінності морфемної будови, значення. Створення Д. с. повного типу, який подавав би всю лексику діалекту безвідносно до літ. мови, допускається лише теоретично, але на практиці ще не реалізовано. Базу Д. с. становлять записи діал. мовлення у вигляді текстів чи відповідей на питання програми, а також фолькл. тексти та, зрідка, твори худож. л-ри. Характером джерел зумовлюється повнота відтворення Д. с. словникового складу і семантики. Специф. ознакою Д. с. є локалізація лексики — співвіднесення з конкр. діалектом, говіркою у мовному просторі; у словникову статтю включається інформація про зону поширення лексеми чи її окр. значення. Д. с. відбиває лексику в її форм. і семант. багатоманітності, яка співвідносна з різними етапами розвитку мови, зокрема, збережену діалектами найдавнішу лексику, відсутню у літ. мові, напр., відомі з 11 ст. лексеми цЂрь ‘трут’, дЂлъ ‘гребінь гори’ збереглися з тими ж значеннями у сучас. карпатських говірках. Д. с. служать базою для дослідження тер. диференціації мови на лекс. і семант. рівнях, історії словникового складу, етимології, словотворення, акцентології, текстології давніх писемних пам’яток і творів худож. л-ри, а також при вивченні історії побуту, матеріальної й духов. культури народу. Тому Д. с. становлять особливу цінність для лінгвістики, літературознавства, етнографії, історії.

Фіксація і тлумачення лексики, яка при формуванні літ. мови виявилася за межами її норм, у формі глос відома у найдавніших писемних пам’ятках, а пізніше стає невід’ємною рисою середньовіч. лексиконів. Збирання і публікація списків діал. лексики значно розширюється у 19 ст. у зв’язку з підготовкою словників укр. мови; ці невеликі діал. словники друкували газети і журнали (Кухаренко Я. Вівці і чабани в Чорноморці. Чабанський словар. «Основа», 1862, кн. 5; Кобринський П. Матеріяли до словаря, зобрани въ КосмачЂ окр. Коломыйского. «ВечерницЂ», Львів, 1863, річник 2, та ін.). Відсутність усталених лекс. норм формованої літ. мови зумовлювала широке включення до реєстрів загальномов. словників діал. лексики; укладачі окр. словників свідомо орієнтувалися на регіональну мовно-літ. практику і відповідні діалекти, тому такі словники стоять ближче до Д. с., ніж до загальномовного (Головацький Я. Матеріяли для словаря Малорусского нарЂчія, собраныя въ Галиціи и въ СЂверовосточной Венгріи... В кн.: Науковий збірник Музею української культури у Свиднику, т. 10. Пряшів, 1982). Частина цих словників була опубл. лише у 20 ст., проте більшість з них ще залишається у рукописах. З серед. 19 ст. почалася підготовка регіональних власне Д. c. (Kremer А. Słowniczek prowincjonalizmów podolskich. Vłoz. W Kamieńcu Podolskim w roku 1863. Kraków, 1870; Верхратський І. Знадоби до словаря южноруського. Л., 1877; Його ж. Початки до уложення номенклатури і термінології природописної, народної, в. 1 — 6. Л., 1864 — 79; Його ж. Нові знадоби номенклатури і термінології природописної, народної, збирані між людом. Л., 1908). Активізація підготовки Д. с. припадає на серед. 20 ст. (Москаленко А. А. Словник діалектизмів українських говірок Одеської області. О., 1958; Ващенко В. С. Словник полтавських говорів, в. 1. X., 1960; Лисенко П. С. Словник поліських говорів. К., 1974; Матеріали до словника буковинських говірок, в. 1 — 6. Чернівці, 1971 — 79; Мельничук О. С. Словник специфічної лексики говірки села Писарівки Кодимського району Одеської області. ЛБ, 1952, в. 2, та ін.). Списки діал. слів, короткі Д. с. друкувалися як додатки до описових діалектол. праць (Верхратський І. Про говір галицьких лемків. Л., 1902; Його ж. Говір батюків. Л., 1912). Різновидом Д. с. є ідеогр. регіональні словники-атласи, побудовані за гніздовим способом; словникова стаття об’єднує усі лексеми, які реалізують певне поняття у досліджуваних говірках, напр.: «кукурудза» (у середньополіському діалекті) — кийахи́, к’ійах’і, к’іл’ахи́, к’ік’і, кит’ах’и́, ковт’ах’и́, к’іс’т’ін’і, пшени́чка, калáч, кукурýза (Никончук М. В. Матеріали до лексичного атласу української мови. Правобережне Полісся. К., 1979; Никончук М. В. Сільськогосподарська лексика правобережного Полісся. К., 1985; Куриленко В. М. Лексика тваринництва поліських говорів. Суми, 1991). У більшості Д. с. подано не лише лексику, а й фразеологію діалектів; окремі Д. с. обмежуються лише фразеологією (Франко І. Галицько-руські народні приповідки, т. 1-3. Л., 1901-10; Доленко M. T. Материалы для словаря диалектических фразеологизмов Подолья. В кн.: Вопросы фразеологии, в. 8. Самарканд, 1975; Вархол Н., Івченко А. Фразеологічний словник лемківських говірок Сх. Словаччини. Пряшів, 1990; Ужченко В. Д. Матеріали до фразеологічного словника східнослобожанських і степових говірок Донбасу. Луганськ, 1993, та ін.).

Див. також Лексикографія.


Літ.: Лисенко П. С. Принципи побудови програми збирання мат-лів для складання діал. словників укр. мови. — Бурячок А. А. Інструкція для складання регіональних діал. словників. В кн.: Праці XI Респ. діалектол. наради. К., 1965; Закревська Я. [та ін.]. Інструкція для укладання діал. словників. Л., 1992. В. А. Чабаненко. Словник говірок Нижньої Наддніпрянщини, т. 1 — 4. Запоріжжя, 1992. М. В. Никончук. Матеріали до Лексичного атласу української мови. Правобережне Полісся. Київ, 1979. М. Й. Онишкевич. Словник бойківських говірок, ч. 1 — 2. Київ, 1984. П. С. Лисенко. Словник поліських говорів. Київ, 1974.


П. Ю. Гриценко.













ДІАЛЕКТОЛОГІЧНА КОМІСІЯ ВУАН об’єднання мовознавців, наук. підрозділ Істор.філол. секції ВУАН. Утв. 1928, працювала під кер. А. Кримського. Координувала діалектол. дослідження в Україні. Члени комісії вивчали проблеми діал. диференціації укр. мови (Ганцов В. «Діалектні межі на Чернігівщині», 1928), підготували ряд питальників, понад 10 анкет і порадників дослідникам для масового обстеження говірок, здійснили експедиції і опубл. описи окр. говірок (Б. Кобилянський, Ю. Виноградський, П. Бузук, П. Гладкий, О. Курило). Д. к. ВУАН мала свій друк. орган — «Український діалектологічний збірник», кн. 1, 1928; кн. 2, 1929). У ньому вміщено описи говірок, оглад праць з укр. діалектології. Досягнення у діяльності Д. к. ВУАН пов’язані з іменами В. Ганцова, О. Курило, О. Синявського, Є. Рудницького, П. Гладкого. У 30-х рр. багато її членів було репресовано. Внаслідок реорганізації Істор.-філол. секції у 1930 Д. к. ВУАН була об’єднана з ін. комісіями у межах новоутв. Ін-ту мовознавства.


П. Ю. Гриценко.










«ДІАЛЕКТОЛОГІЧНИЙ БЮЛЕТЕНЬ» — наук. щорічник Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР. Виходив 1949-62 (9 випусків). Опубл. описи говорів, дослідження теор. питань діалектології (фонетики, словозміни, словотвору, тем. груп лексики), лінгв. географії, зокрема, пов’язаних з підготовкою «Атласу української мови»; надр. програми для записування ономастикону, діал. лексики різних тем. груп, інструкції щодо записування й обробки діал. даних, підготовки лінгв. карт, а також огляди роботи експлораторів, рецензії на діалектол. праці.


П. Ю. Гриценко.









ПИТАЛЬНИК ДІАЛЕКТОЛОГІЧНИЙ — програма, за якою здійснюється збирання діал. матеріалів. П. д. орієнтує збирача-дослідника на ті мовні особливості говірок чи говорів, які обрано для дослідження. Структура П. д. зумовлена типом атласу лінгвістичного, для якого за цим П. д. збиратиметься матеріал. Тому П. д. поділяються на такі, що передбачають запис матеріалу всіх мовних рівнів — фонетики, морфології, словотворення, синтаксису й лексики, напр., «Програма для збирання матеріалів до діалектологічного атласу української мови» (автори: Б. Ларін, 1948; Б. Ларін, Ф. Жилко, В. Ільїн, П. Лисенко, 1949), або лише якогось одного рівня, напр., «Програма для збирання матеріалів до лексичного атласу української мови» Й. Дзендзелівського (1987). П. д. може передбачати збирання діал. матеріалу з усього мовного континууму, як, напр., перші П. д. для дослідження укр. діал. мови, складені І. Новицьким, К. Михальчуком, А. Кримським і Є. Тимченком («Програма для збирання діалектичних одмін української мови» К. Михальчука, Є. Тимченка, 1909; її рос. варіант — «Программа для собирания особенностей малорусских говоров» К. Михальчука, А. Кримського, 1910), або лише з певного регіону («Програма-питальник для збирання матеріалів до крайового словника української мови Одещини», 1959). Є питальники, присвячені якомусь одному розділові того чи того рівня мови, як «Інструктивна програма з питальником для збирання лексики тваринництва» В. Куриленка (1978) та ін. Особливий різновид становлять П. д. для багатомовних атласів — регіональних («Загальнокарпатський діалектологічний атлас»), сім’ї мов («Загальнослов’янський лінгвістичний атлас»), континентального («Лінгвістичний атлас Європи»). П. д. охоплює перелік питань (мовних явищ), інструктивні вказівки записувачам матеріалу, часто — виклад концепції проектованого атласу як кінцевого результату роботи, а також транскрипцію для запису матеріалу.


Н. П. Прилипко.













Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли хтось з наших сучасників уживає назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступає по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.