Попередня     Головна     Наступна





ПІВНІЧНЕ НАРІЧЧЯ, поліське наріччя — одне з трьох наріч укр. діал. мови, поширене в пн. частині України. На півночі межує з перехідними укр.-білорус. говірками Берестейщини і Пінщини, що їх відділяє від пд.-зх. наріччя білорус. мови умовна лінія, яка проходить від лівобережжя р. Нарева до лівобережжя р. Горині. Пн. межа П. н. тягнеться від Горині на пд. сx. приблизно вздовж кордону України. На укр. лівобережжі Дніпра вона мало виразна: проходить на крайній пн. Черніг. обл. до Десни — прибл. вздовж кордону між Україною та Росією. Зх. межа П. н. тягнеться прибл. на 50 км від р. Зх. Буг, де поширені надбузько-поліські (підляські) говірки. Пд. межа визначається ізоглосними пасмами, які простягаються за умовною лінією: район Влодави (Польща) — Володимир-Волинський — на пн. від Луцька — Рівне — на пн. від Новограда-Волинського — Житомира — Києва — устя Десни — р. Остер — р. Сейм. Пн. говірки поширені в Курській, Бєлгородській та Воронез. областях Росії (карту говорів української мови див. на окр. арк., с. 720 — 721).

П. н. поділяється на три говори: східнополіський говір (лівобережнополіський), середньополіський говір (правобережнополіський) і західнополіський говір (волинсько-поліський). Відрізняючись між собою, вони мають деякі спільні особливості, які протиставляють П. н. південно-західному наріччю і південно-східному наріччю та визначають його перех. характер від укр. мови до білоруської. Це різна рефлексація давніх ę, ě (Ђ), о та е в наголош. і ненаголош. позиціях, що виявляється у чергуванні а/е: пйат’ — пети́, ход’áч’і — хóдеч’і, йáма — йемк’í; у чергуванні і/и, що походять з Ђ, на волин. Поліссі: д’ід дидóк, ê, іее в середньополіс. і східнополіс. говорах: л’êс л’есóк; в якісно різних рефлексах давніх о та е, що розвинулися в чергування дифтонгів і монофтонгів закритої артикуляції наголош. закритого складу з о та е відкритого ненаголош. складу: туôк, твêк, твиêк, твик, тêк, тик, тиік, тіик — тóку; п(й)іêч, п(й)êч, п(й)іч — пéч’і. Збереження у сучасних пн. говорах слідів давніх довгих о, е, а також посталих внаслідок замінного подовження о, е під наголосом і відсутність будь-яких прослідків довгих у ненаголош. складах виявляється у послідовній нейтралізації не під наголосом опозицій ě, е е: сенá, сем’і, а (е), е — е: петáк, перó, ě (з ō), о (з ō): ройê, роти́. Якісно розрізняється волинський (південний) і поліський (північний) наголош. вокалізм: в’іл (вуôл, вуêл, вуил, вил, вôл, вêл, вол, вул); с’ім (с’êм, с’іêм); мен’і (м’ін’ê); б’íлий (бêли, бйêли, бйіêли). Це протиставлення поліського і південного укр. мовного масиву найчіткіше виявляється на поліс. лівобережжі і правобережжі, а в західнополіс. говорі спостерігається сусідство південних і північних рис: в’із і вуз, вуôз.

На морфол. рівні визначальною рисою залишаються усічені прикметникові форми наз. в. одн. ч. р.: пр’іч’íнни ‘гарний’, так’і, чет’вôрти, пострóйани при нестягнених формах у ж. і с. р.: дóбрайа, такéйе, а також у наз. в. мн.: пр’іч’íннийе, так’íйе, пострóйанийе. Подекуди залишилися давні форми іменників ч. р. II відміни в дав. в. мн.: дай б’ікôм с’êна; в місц. в. мн.: у корчôх совйак’í ростýт. На лекс.-семант. рівні кожний говір виділяється своїми специф. рисами. Напр., значення ‘трясовина, драговина’ на волин. Поліссі передається словами морóчн’а, стýбла, чáква, тлан’, у середньополіс. говорі з’д’в’іж, ств’íга, драгá, на лівобережжі відповідно тóпкайе балóта.


Літ.: Дыякталагічны атлас беларускай мовы. Мінск, 1963; Жилко Ф. Т. Нариси з діалектології укр. мови. К., 1966; Лисенко П. С. Словник поліс. говорів. К., 1974; Корзонюк M. M. Мат-ли до словника західноволин. говірок. В кн.: Укр. діалектна лексика. K., 1977; Никончук M. В. Мат-ли до лекс. атласу укр. мови. (Правобережне Полісся). К., 1979; Бевзенко С. П. Укр. діалектологія. К., 1980; АУМ, т. 1-2. К., 1984-88; Назарова Т. В. Лінгв. атлас ниж. Прип’яті. К., 1985; Никончук М. В. Лекс. атлас правобереж. Полісся. К. — Житомир, 1994.


М. В. Никончук.













Попередня     Головна     Наступна


Шевченківські читання в cпільноті ua_kobzar:

Спогади О. Афанасьєва-Чужбинського, 1840 р.:   Еще мальчики могли научиться по-украински, но девочкам предстояло много труда понимать «по-мужицки», хотя ничто не мешало сохранять родной акцент и до глубокой старости. В то время, кроме «Энеиды» Котляревского, которой девицам читать не давали, на украинском языке были уже: повести Квитки, Полтова и приказки Гребенки, имелись везде рукописные сочинения Гулака-Артемовского; но все это читалось как-то вяло высшим кругом. Появление «Кобзаря» мигом разбудило апатию и вызвало любовь к родному слову . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.