Попередня     Головна     Наступна





ЗАХІДНОПОЛІСЬКИЙ ГОВІР, волинськополіський говір — один із старожитніх говорів північного наріччя. Охоплює територію майже всієї Волинської і пн.-зх. районів Ровенської областей, а також Берестейщини і Пінщини в Білорусі. До нього тісно прилягають надбузькополіські говірки (відомі в науці під назвою підляські), що побутують на лівобережжі р. Західний Буг, тягнучись уздовж нього смугою 40 — 50 км до р. Нарев.

Пн. межа З. г. — з білорус. мовою, часом не зовсім чітко виявлена, з численними перех. укр.білорус. говірками; на сході вона проходить з пн. на пд. від гирла р. Стир до перетину річкою Горинь держ. кордону України і далі по Горині, а з місця її найб. зближення зі Стиром — по цій річці у напрямку на Луцьк; зх. межа — приблизно по Західному Бугу, на зх. узбережжі якого також наявні окр. укр. говірки; пд. межа перетинає із заходу на схід нас. п. Володимир-Волинський — Луцьк до межі зі Стиром. Уздовж цієї лінії на пн. тягнеться досить широка (місцями до 100 км) смуга перех. говірок на північноукр. основі (карту говорів української мови див. на окр. арк., с. 720 — 721).

З. г. постав унаслідок найдавнішої колонізації цієї території різними етн. елементами. Очевидно, пн. (поліська) частина істор. Волині етнічно споконвіку відрізнялася від південної, яку охоплює сучас. волинський говір, що зумовлювалося різними природ, умовами. На території, яку охоплює З. г., за давньорус. літописом, жило східнослов’янське плем’я бужан, яке пізніше стало називатися волинянами. Бужани первісно входили до племінного об’єднання дулібів. З. г. відповідає пн. частині Червенської землі, яка охоплювала течію Стира, але не доходила до Горині. Отже, межа між середньополіським і західнополіським говорами повністю відповідає істор. даним. Також істор. чинниками зумовлена відмінність берестейських говірок від решти говірок З. г. (волиняни перейшли р. Прип’ять і освоїли тер. майбутньої Берестейщини). Виділення надбузьких говірок у З. г. пояснюється давнім етн. зв’язком цієї території з Наддністрянщиною і багатовіковим перебуванням у складі Польщі. З. г. характеризується рядом специф. ознак у фонетиці, граматиці й лексиці. Найхарактерніші фонет. риси говору: 1) відповідно до етимологічного [о] в новозакритих складах під наголосом виступають здебільшого монофтонги [у], [и], [і], [іи] (кун’, вул, кин’, вил, кіин’, віил, кін’, віл та ін.), хоч у пн. говірках цієї групи, а також у надбузько-поліських зустрічаються ще й дифтонги [уо], [уе], [уі], (вуол, муой, вуел, муей, вуіл, куін’ та ін.), які помітно витісняються монофтонгами, зокрема й [ÿ] (вÿл, мÿй та ін.); 2) на місці етимологічного [е] в новозакритих складах під наголосом також виступають звичайні монофтонги [у], [ÿ], [и], а частіше [і] (прин’ýс, прин’ÿс, прин’íс, жíнка, піч, шіст’, с’ім та ін.), хоч у надбузько-поліських говірках зустрічається ще дифтонг [іе] (хміел’ та ін.); 3) давній [Ђ] як у наголошеній, так і в ненаголош. позиції заступається тепер монофтонгом [і] (сн’іг, с’іно, л’іс, л’ісá та ін.), хоч у ненаголош. позиції може бути й [и] (мишóк, писóк та ін.), проте в ряді говірок, зокрема в деяких північніших і в надбузько-поліських, під наголосом зустрічається ще й дифтонг [іе] чи [ие] (с’и́ено, л’іес, т’и́есто та ін.); 4) у ненаголош. позиції [е], [и] зближуються (сеилó, теипéр, пос’íйиш та ін.); 5) ненаголошене [о] зближується з [у] (гуолýбка, куожýх та ін.); 6) поширені звукосполуки [гі], [кі], [xi], поряд з [ги], [ки], [хи], зокрема в пн. частині цих говірок (рокí, мурахí, нóчі та ін.); 7) дзвінкі приголосні в серед. слів перед глухими і в кін. слова втрачають повністю або частково свою дзвінкість (сóлотко, сóлодко, д’íжка, моурóс, сат та ін.); 8) поширеність приставних приголосних [в], [г] (гоувéс, гóко, вýлиц’а, вýсил’ниц’а та ін.); 9) у більшій частині говору наголош. звук а після м’яких і шиплячих приголосних переходить в е (вз’еў, д’éкувати, т’éжко, душ’е); 10) у пн. частині говору в е переходить наголошений а після й (йéма, йéгода, йéблуко).

Граматичні риси З. г.: 1) поширеність закінчення -ови, -еви в дав. в. одн. іменників ч. р. (си́нови, брáтови, дýбови, конéви та ін.); 2) наявність закінчення в дав. і місц. в. одн. іменників ж. р. як м’якої, так і твердої групи (ви́шни — на ви́шни, ли́пи — на ли́пи та ін.); 3) уживання паралельних закінчень -ам, -ах і -ом, -ох у дав. і місц. в. мн. іменників ч. р. (волáм — волóм, столáм — столóм та ін.); 4) наявність інф. форм на -ти і -чи, як у пд.-зх. діалектах (ходи́ти, носи́ти, могчи́, пеи(к)чи́ та ін.); 5) наявність складених форм майб. ч. недок. в. типу буду ходи́ти і му ходи́ти; 6) у ряді говірок, зокрема в надбузько-поліських, поширені складені форми майб. ч. типу ходи́лис’мо, ходи́лис’те, а також ходи́лихмо, бýл’іхмо (у деяких надбузько-поліських); 7) поширеність, як і в пд.-зх. діалектах, іменникових утворень із суфіксом -иско відповідно до утворень із суфіксом -ишче в ін. поліських та пд.-сх. діалектах; 8) наявність ряду синтакс. конструкцій, спільних з пд.-зх. діалектами (типу нас булó двох, мен’í боли́т’ головá тощо) та ін.

Особливістю З. г. є нашарування на пн. діалектну основу пд.-зх. діалектних рис. Найбільше пд.-зх. особливостей — у надбузьких говірках, найменше — у берестейських і пінських.


Літ.: Михальчук К. П. Наречия, поднаречия и говоры Южной России в связи c наречиями Галичины. В кн.: Труды этногр.-стат. экспедиции в Западнорус. край. Юго-Зап. отдел, т. 7, в. 2. СПб., 1877; Шимановский В. Звуковые и форм. особенности нар. говоров Холмской Руси. Варшава, 1897; Tarnacky J. Studia porównawcza nad geografią wyrazów (Poliesie Mazowsze). Warszawa, 1939; Назарова Т. В. Інтерферентні ареали як об’єкт дослідження істор. діалектології. В кн.: Праці XIII Респ. діалектол. наради. К., 1970; ОЛА МИ. 1971. М., 1974; Бевзенко С. П. Укр. діалектологія. К., 1980; АУМ, т. 2. К., 1988; Матвіяс І. Г. Укр. мова і її говори. К., 1990.


Г. В. Воронич














Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.