Попередня     Головна     Наступна





СЛОБОЖАНСЬКИЙ ГОВІР — один з новожитніх говорів південно-східного наріччя укр. мови. Поширений у пд.-сх. р-нах Сум. і Харків., пн. р-нах Луг., а також на суміжних землях Росії (пд. р-ни Курської, Бєлгородської, Воронезької та пн.-зх. р-ни Ростовської областей Росії). С. г. значною мірою накладається на істор. територію Слобідської України; межує на сході з південнорос. говірками, на півдні — зі степовим говором, на заході — з середньонаддніпрянським говором (карту говорів української мови див. на окр. арк., с. 720 — 721). Сформувався в основному у 16 — 17 ст. внаслідок взаємодії і дальшого розвитку переселенських середньонаддніпр., східнополіс., частково поділ. та південнорос. говірок, структурний зв’язок з якими простежується досі. С. г. внутрішньо здиференційований мінімально. Фонет. систему С. г. характеризують такі осн. риси: 1) наголошений вокалізм шестифонемний, варіативний:



другий тип поширений у зоні безпосереднього контакту з південнорос. говірками; 2) ненаголошений вокалізм варіюється залежно від ступеня збереження осн. виявів фонем і може мати такі типові структури:



Зрідка у пн. говірках С. г. визначається нейтралізація [а] : [о] акання (малакó); 3) зміна [о] > [оу], [у] укання помірне — переважно перед складом з наголошеним í, и́, ý, зрідка — ó, á (cуобí, боули́т’, пужáр, хоумýт); як протилежне до укання виникло вторинне гіперичне окання — зміна [у] > [уо], [о] (одовá, кор’íн’ ‘курінь’); 4) непослідовні зміни давніх фонем: [ě] > [і], [и], [е], [о] (хр’ін і хрон, хр’ен, ц’ілувáти і цилувáти, целувáти); [ę] > [а], [і] (колóд’аз’ і колóд’із’); 5) нерегулярний розвиток окр. сполук, зокрема губний приголосний + j: а) збереження даної сполуки (ви́мйа), б) втрата j з наступним пом’якшенням губного приголосного (ви́м’а), в) поява на місці j епентетичного [н’] (ви́мн’а), нерегулярні зміни звукосполук в окр. словоформах (чети́ргі, чоти́р’і, чгіти́р’і, ч’ти́р’і; тоб’í, тиб’í, теб’í, т’іб’і); 6) переважно знівельована вимова пом’якшених приголосних перед [і], що походить з [ě], [о], [е] (ст’іл, д’ід), у пн. говірках зберігається протиставлення пом’якшеної вимови перед [і], що походить з [ě], і непом’якшеної — перед [і] з [о] (тік, лій і д’ід, с’іно); 7) паралельний вияв .] і [л] (л’óжка, мал.éн’ка і лóжка); 8) посилення функц. навантаження [р’] (р’áма, комóр’а); 9) пом’якшена вимова окр. шиплячих: .] у позиції перед наголошеним голосним .ýдо, ч.и́стий), у пн. говірках .] (лош.á); 10) спорадична відсутність протетич. приголосного [в] (уж, ýхо, од:áти); 11) поширення на місці давньої фонеми [м’] сполуки [ми’] перед а з [ę] (пóлумн’а, сімн’á); 12) в окр. словах поширена заміна [т’] на [к’] (к’íсто, к’існи́й), [д’] на [й] (йáтеил’ ‘дятел’, свáйба) і [й] на [д’] (с’ід’бá); .] на [н] (манéн’кий); 13) дзвінкі і глухі приголосні здебільшого протиставляються, зрідка відзначається оглушення дзвінких перед глухими і в кін. слова.

Наголос у С. г. динамічний; особливістю окр. говірок є пересунення наголосу в поодиноких словоформах (грáбки, хворóст, жайворóнок, шчáвел’, цéбер, к’íс’:а, за н’огó).

Словозміні С. г. притаманні: 1) протиставлення твердого і м’якого різновидів відмінювання іменників, проте спостерігається уніфікація за твердим різновидом (кон’óм, долóн’ойу); 2) наявність паралельних закінчень у род. в. одн. іменників с. р. колишніх n- і t-основ (ви́мйа і ви́меин’і, ви́меини, теил’á і теил’áти, теил’áт’і); 3) паралельні закінчення у род. в. множинних іменників (грóшей і грóш’ій); в дав. в. мн. (кóн’ам і кóн’ім); в ор. в. одн. іменників с. р. колишніх t-основ (тел’áм, тел’óм, тел’áтом), ж. р. (рукóйу і рукóй); в ор. в. мн. іменників ч. р. (дубáми і дубáм); у місц. в. мн. (на кóн’ах і на кóн’іх); 4) у пн. говірках наз. в. мн. прикметників — стягнена форма (чужи́, дóбри); 5) у цих же говірках у непрямих відмінках займенників — форми без приставного [н] (за йóго, йéйу); 6) паралельні форми род. в. займенника та (тійéйі і тийéйі, т’íйі, тóйі, той, тей); 7) форма інфінітива на -ти, -т’, зрідка — -т (ходи́ти, ходи́т’, ходи́т); 8) поширення форми 1-ї ос. одн. дієслів теп. ч. без чергування кінцевого приголосного основи (вóз’у, нóс’у, хóд’у; кінцевий приголосний [д] може зберігатися або ж змінюватися на [дж], [ж] (вóд’у, вóджу, вóжу); 9) результати взаємодії І і II дієвідмін (3-ї ос. одн. хóдит’ і хóде; 3-ї ос. мн. нóс’ат’ і нóс’ут’).

Виразною синтакс. особливістю С. г. є паралельне вживання конструкцій типу пасý конéй і пасý кóн’і, іти́ за водóйу і іти́ води́ та ін.

У словотворі наявні локальні суфіксальні утворення (лівýша, ліўшáк ‘лівша’, глушпéй, глушпéт ‘глухий’), морфемно видозмінені лексеми (огýд ‘гудиння’).

Лекс. особливості С. г. представлені локальними словами, як напр.: лáманка ‘бительня’, кобýшка ‘глечик’, ри́га ‘клуня’, хоб’íт’:а ‘відходи після молотьби колосків’, степ, неудóбиц’а ‘цілина’, кóбеиц’, р’áбеиц’ ‘яструб’, в’ідволож ‘відлига’, с’івеирко ‘холодно’, полов’ід’:а ‘повінь’, наки́дка, наст’íл’ник ‘скатерка’, звід ‘криничний журавель’, хáлаш ‘будівля для реманенту’ та ін.

С. г. досліджували О. Безкровний, О. Вєтухов, К. Глуховцева, Н. Гринкова, Г. Денисевич, А. Дульзон, Л. Лисиченко, О. Миртов, А. Сагаровський, В. Собинникова, Г. Солонська, Б. Шарпило.


Літ.: Вєтухов А. В. Говор слободы Алексеевки Старобельского уезда. «Рус. филол. вестник» (Варшава), 1893, № 1 — 2; Бескровный А. К диалектологии слобожан. говоров. Звуковые особенности гор. Лебедина и его района (Сум. округа). В кн.: Язык и литература, т. 2, в. 1. Ленинград, 1927; Дульзон А. К характеристике укр. говоров Республики немцев Поволжья. Покровск, 1927; Шарпило Б. А. До питання про істор. природу деяких гіперичних явищ у говорах пд.-сх. наріччя укр. мови. Луганськ, 1956.


П. Ю. Гриценко.














Попередня     Головна     Наступна


Шевченківські читання в cпільноті ua_kobzar:

Спогади О. Афанасьєва-Чужбинського, 1840 р.:   Еще мальчики могли научиться по-украински, но девочкам предстояло много труда понимать «по-мужицки», хотя ничто не мешало сохранять родной акцент и до глубокой старости. В то время, кроме «Энеиды» Котляревского, которой девицам читать не давали, на украинском языке были уже: повести Квитки, Полтова и приказки Гребенки, имелись везде рукописные сочинения Гулака-Артемовского; но все это читалось как-то вяло высшим кругом. Появление «Кобзаря» мигом разбудило апатию и вызвало любовь к родному слову . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.