Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня     Головна     Наступна





СТЕПОВИЙ ГОВІР — один з новожитніх говорів південно-східного наріччя, найпізніший за часом формування, найбільший за територією поширення. Охоплює пд. р-ни Кіровогр., Дніпроп., Луг. областей, Крим; окр. р-ни (крім зх.) у Микол. і Одес. областях, Запоріз., Донец., Херсон. області; в Краснодар. краї Росії; окр. говірки у пд.-сх. частині Румунії (дельта Дунаю). Межує на півночі з середньонаддніпрянським говором, на пн. сході — із слобожанським говором, на пд. заході — з рум. і молд. говірками, на пн. заході — з поділ. говірками, на сході — з рос. говірками (карту говорів української мови див. на окр. арк., с. 720 — 721).

С. г. активно формувався у 17 — 19 ст. на середньонаддніпр. і слобожан. діал. основі, з вкрапленнями говірок пн. і пд.-зх. типів. У різний час зазнав впливу рос., болг., молд., частково — серб., грец., нім. говірок. У межах С. г. невиразно виділяються наддніпр., західностепові і південнобессараб. говірки. Фонет. систему С. г. характеризують такі риси: 1) наголошений вокалізм шестифонемний:



ненаголошений вокалізм п’ятифонемний, варіативний, може мати такі типові структури:



2) помірне укання — переважно перед складом з наголошеними í, ý у більшості говірок (тоубí, зоузýл’а); як зворотне до укання гіперичне окання (очи́теил’); 3) спорадично обнижена вимова [і] різного походження як [и] (рил’á, фигýра); 4) регулярний розвиток [ę] як [а], зрідка — як [е], [и], [і] (колóд’ез’, дéв’іт’); 5) неоднаковий розвиток [ě] — переважно як [і], зрідка — як [и], [е], [о], [у] (ди́рка, ц’ул’увáти); 6) відносно рідке вживання протетичних приголосних (вýлиц’а, йіржáти, але óстрий, ýса); 7) пом’якшена вимова [ч’] (курч’á, ч’ужи́й); 8) зміна функц. навантаження окр. фонем: [р’] — у наддніпр. говірках (р’ама), [р] — у західностепових (зорá, гарáчий); в окр. говірках вживання [ф] зам. [хв] (фали́ти, фіст) і [x] зам. [ф] (хунт); 9) неоднаковий розвиток сполуки губний приголосний +j (здорóвл’а, здорóвйа); 10) відсутність в окр. словоформах чергування задньоязикових приголосних г, к, x з шиплячими і свистячими приголосними (на дорóг’í, рук’í); 11) перед глухими і в кін. слова дзвінкі приголосні оглушуються (т’áшко, міх ‘міг’); 12) заступлення [т’] на [к’] в окр. словах (к’íсно, к’íсто).

Наголос у С. г. динамічний; особливістю зх. говірок є збереження пд.-зх. типу наголошування займенників (мóго, твóго); в окр. говірках зміна наголосу лексикалізована (полоўни́к, сорокови́й, уз’áли та ін.).

Особливості словозміни С. г.: 1) при збереженні протиставлення твердого й м’якого різновидів відмінювання іменників виразний вплив твердого різновиду на м’який і мішаний (дав. в. — з’áт’ові, товáришові, ор. в. ковал’óм, пáл’ц’ом); 2) у частині говірок спостерігається розподіл уживання паралельних закінчень род. в. одн. іменників І відміни: під наголосом -и (гори́, нори́), не під наголосом -і (хáт’і, хмáр’і); 3) зрідка у говірках зберігаються давні закінчення род. в. одн. іменників III відміни -и (рáдости, сóли); 4) в ор. в. одн. іменники І відміни можуть мати паралельні закінчення -ойу, -ейу, -ой, -ей (земл’óйу, душóй); 5) помітний вплив закінчень іменників ч. р. на іменники ж. і с. р. у род. в. одн. (хат’íў, ноч’íў, озéр’іў, тел’ат’іў); 6) паралельні закінчення широко відомі в іменниках колишніх t-основ: у род. в. -ати, -ат’і, -а (тел’áти, тел’áт’і, тел’а), дав. в. -у, -ату, -атов’і, ор. в. -ам, -ом, -атом; 7) паралельні закінчення властиві ор. в. множинних іменників (сáн’ми — сáнами, гóн’ми — гóнами); 8) у ряді говірок збереглися форми двоїни іменників ж. р. при числівниках два, три, чоти́ри (три йам’і, ч’оти́р’і корзин’і); 9) відсутність у формах непрямих відмінків особових займенників приставного [н] (кóло йéйі, на йóму); 10) у наддніпр. говірках поширені нестягнені форми займенників — мойóго, свойóго; 11) при дієвідмінюванні виразна тенденція збереження структури основи — кінцеві приголосні д, т, з, с у 1-й ос. одн. теп. ч. переважно не чергуються (крут’ý, вóз’у); 12) можливе паралельне закінчення 3-ї ос. одн. теп. ч. — зрідка з кінцевим [т’] (рóбит’, хóдит’), але переважно без кінцевого [т’] (рóбе, нóсе).

Синтакс. особливості С. г.: 1) вираження іменної частини складеного присудка у формі наз. в. (він був хаз’áйін); 2) широке використання прислівника де у ролі обставини місця дії замість куди (де йдеш?); 3) переважання безприйменникових конструкцій ор. місця над прийменниковими по + ім. у місц. в. (йíхати степом, пливти́ водóйу); 4) приєднання підряд. означальних речень до головного сполучними словами шо, котрий, де.

Лекс. особливості С. г. мають здебільшого вузьколокал. характер, часто зумовлені міжмовними контактами різного часу, напр.: бакáй ‘вибоїна, яма’, каби́ц’а ‘пічка у дворі’, кирд ‘велика отара овець’, ґард ‘споруда на річці для лову риби’, киргáн ‘лодник на березі річки, озера для зберігання риби’, вáда ‘рівчак для поливання городини’ та ін.

С. г. досліджували С. Габ, О. Горбач, П. Гриценко, Й. Дзендзелівський, В. Дроздовський, Т. Заворотна, О. Миртов, А. Москаленко, А. Мукан, Я. Нагін, В. Негрескул, Г. Пелих, Т. Поляруш, А. Поповський, І. Приймак, С. Самійленко, Т. Сікиринський, З. Сікорська, Л. Терешко, В. Чабаненко, Б. Шарпило, Т. Шевченко, M. Шумко, Б. Юрковський та ін.


Літ.: Бессараба И. В. Мат-лы для этнографии Херсон. губ. Пг., 1916; Миртов А. В. Украинцы на Дону. Ростов н/Д, 1930; Москаленко А. А. Словник діалектизмів укр. говірок Одес. обл. О., 1958; Берлізов А. А. Лексика рибальства укр. говорів Нижнього Подністров’я. Чернігів, 1959; Павлюк Н., Робчук И. Очерк фонол. систем укр. говоров в Румынии. «Revue roumaine de linguistique» (Bucureşti), 1965, v. 10, № 6; Ващенко B. C. Лінгв. географія Наддніпрянщини. Дп., 1968; Горбач О. Діял. словник північнодобруджанської говірки с. Верхній Дунавець біля Тульчі. В кн.: Наук. зап. Укр. тех.-госп. ін-ту, т. 15 (18). Мюнхен, 1968; Гриценко П. Ю. Моделювання системи діал. лексики. К., 1984; Поповський А. М. Значення південноукр. степових говорів у формуванні літ.нац. мови. Дп., 1989.


П. Ю. Гриценко.


















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.