Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня     Головна     Наступна





ПОДІЛЬСЬКИЙ ГОВІР — один з говорів волинсько-подільської групи південно-західного наріччя. Поширений у пд. районах Хмельн. і Вінн. областей, у пд.-зх. районах Черкас., у зх. районах Кіровогр., пн.-зх. районах Миколаївської областей та у пн.-зх. районах Одес. обл., тобто на території істор. Поділля (карту говорів української мови див. на окр. арк., с. 720 — 721). П. г. неоднорідний. Оскільки він межує з ін. говорами пд.-зх. наріччя (наддністрянським, покутсько-буковинським, волинським) та з говорами південно-східного наріччя (середньонаддніпрянським і степовим), йому властиві ознаки, притаманні обом цим наріччям; проте переважають ті, що характеризують його як говір пд.-зх. наріччя. За матеріалами Атласу української мови і за даними моногр. досліджень виділяють західно-, східно-, північно- й південноподільські говірки. Західноподіл. говірки мають багато спільного з сусід. наддністрянськими, північноподільські — з волинськими, південноподільські — з покутсько-буковинськими, східноподільські — з середньонаддніпрянськими та степовими говірками. П. г. характеризується у фонетиці такими рисами: повне або часткове нерозрізнення ненаголош. голосних е, и та о (сеилó, силó, шерóкий, тоуб’í, туб’í, доуп’íк, дуп’íк); відсутність переходу а в е, і після м’яких приголосних (з’ат’, вз’аў, йагн’á), лише в західноподіл. говірках спостерігається перезвук а>е (з’ет’, вз’еў, йагн’é); твердість p перед голосними (бурáк, радóк, расни́й, зорá, говóру); твердість (у південноподіл. говірках) кінцевого ц (хлóпеиц, м’íс’ац); твердість передньоязикових приголосних т, д, н, с, з, л перед і, що походить з давнього о (ніс, сік, стіл, лій); наявність вставних л’, н’ після губних приголосних (рипл’áх, здорóўл’а, жáбл’ачий, корóўл’ачий, мн’áсо, мн’áта); перехід в у м у сполуці вн (р’íмний, дамнó); наявність протетичних приголосних в та г перед голосними (гóс’ін’, вóс’ін’, горáти, ворáти, вор’íх, вóстрий, гóстрий); стягнення подвоєних приголосних (нас’íн’а, кор’íн’а, жит’á); твердість приголосного т у дієсловах 3-ї ос. одн. і мн. теп. ч. і 2-ї ос. мн. нак. сп. (рóбит, нóсит, рóбл’ат, нóс’ат, роб’íт, нос’íт); відсутність переходу зубних приголосних у шиплячі в дієслівних формах (хóд’у, нóс’у, крýт’у, вóд’у) та ін.

У морфології: відмінювання іменників м’якої та мішаної груп за зразком твердої групи (кон’óв’і, товáришов’і, кон’óм, товáришом, зеимл’óйу, долóн’ойу, грýшойу, пóл’ом), у західноподіл. говірках іменники ж. р. в ор. в. одн. мають закінчення -еў або -оў, -ом (землéў, душéў, зеимл’óў, душóў, зеимл’óм, душóм); наявність (у південноподіл. говірках) флексій у формі род. в. одн. іменників III відміни (сóли, смéрти) та -ох у формі місц. в. іменників сіни, груди (у с’íн’ох, у грýд’ох); усічення закінчень прикметників та присвійних займенників ж. р. в дав. і місц. в. одн. (зеилéн’і трав’í, на зеилéн’і трав’í, нáш’і бригáд’і, у нáш’і бригáд’і); відсутність розрізнення твердих і м’яких основ прикметників (си́ний, дáвний); творення форм вищого ступеня прикметників за допомогою суф. -ішч (добр’íшчий, син’íшчий, чеивон’íшчий): творення майб. ч. дієслів недок. виду аналіт. і синтет. способами (роби́тиму, бýду роби́ти і бýду роби́ў); поширення (у західноподіл. говірках) дієслівної складеної форми мин. ч. типу роби́лис-мо, роби́лис-те); препозитивне вживання (у західноподіл. говірках) частки ся (де с’а ти д’íла).

У синтаксисі: поширення словосполучень типу п’ішóу за водóйу, п’ішóў води́ (у західноподіл. та південноподіл. говірках), п’ісл’а (пóсл’а), об’íду та ін.

У лексиці П. г. також має багато спільного з сусідніми говорами. У його межах закінчуються ізоглоси ряду лексем, поширених у більшості говорів пд.-зх. наріччя: най ‘хай, нехай’, когýт ‘півень’, т’ічки́ (т’ічóк) ‘пасіка’, р’íшча ‘хмиз’, клáн’а ‘півкола’, комар’í ‘мурашки’, а-сá ‘вигук, яким відганяють свиней’, а-рйá ‘вигук, яким відганяють овець’, та ін.; а також у зворотному напрямі з пд. сходу на пд. захід: завóд’ат ‘виють (про вовків)’, чорногýз ‘лелека’, шматóк ‘кусок’. У південноподіл. говірках є деякі запозичення зі східнороман. мов: папшóйа ‘кукурудза’, бурдéй ‘землянка’ та ін.


Літ.: Мельничук О. С. Південноподіл. говірка села Писарівки (Кодимський район Одес. обл.). ДБ, 1951, в. 3; Жилко Ф. Т. Нариси з діалектології укр. мови. К., 1966; Бевзенко С. П. Укр. діалектологія. К., 1980; АУМ, т 1-2. К., 1984-88; Матвіяс І. Г. Українська мова і її говори. К., 1990; Гриценко П. Ю. Осн. риси поділ. говору. В кн.: Поділля. Істор.-етногр. дослідження. К., 1994.


Н. П. Прилипко.















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.