Попередня     Головна     Наступна

ЗНАК І ЗНАЧЕННЯ В МОВІ — структурна одиниця мови і виконувана нею функція репрезентації певного явища об’єктив. дійсності або його відображення у свідомості. Поняття мовного знака грунтується на загальнофілос. (і семіотичному) діалектико-матеріалістичному розумінні знака як матеріального предмета (явища, події), що в процесі спілкування людей виступає як представник якогось ін. предмета, властивості, відношення і використовується для одержання, зберігання, перетворення, передачі інформації, знання. Взаємовідношення між знаком і позначуваними ним матеріальною та ідеальною сутностями схематично зображається у вигляді трикутника, вершинам якого даються назви «Знак», «Предмет», «Поняття» (т. з. трикутник Фреге). У семіотиці як науці про знаки виділяються три аспекти функціонування і дослідження знака: відношення знака до позначуваного (семантика), відношення знака до ін. знаків (синтактика) і відношення знака до того, хто ним користується (прагматика).

За своєю природою, структурою і функціями мовні знаки є найскладнішими, найрізноманітнішими і найдосконалішими з усіх видів знаків, використовуваних у сусп-ві. Кожна мова є складною динам. системою знаків, які належать до різних структур. рівнів. У своїх безпосередніх природ. виявах мовні знаки є усталеними в даній мові артикуляц. звуковими актами, кожний з яких осмислюється носіями мови в пост. зв’язку з якимсь класом позамовних явищ і може довільно відтворюватись і комбінуватися з ін. знаками при необхідності позначення відповідних явищ. Мовні одиниці різних структур, рівнів виявляють знакові властивості неоднакового характеру. Найвиразніше специфіка мовного знака виявляється на структур. рівні слова. Кожне слово — це окр. артикуляц.звуковий акт, яким у даній мові прийнято позначати певний клас чи сукупність, як правило, близько пов’язаних між собою класів позамовних явищ — об’єктив. предметів, процесів, властивостей та їх відображень у свідомості. Характер позначуваного явища чи класу явищ залишається чітко визначеним навіть при відриві слова від процесу мовлення і лише конкретизується щоразу в умовах ситуації мовлення чи в комбінації з ін. словами (пор. півнячий гребінь — гребінь гори). На структур. рівні морфеми як компонента слова — кореня чи, особливо, афікса — знакова функція виразно проявляється лише в рамках слова, тоді як поза структурою слова семант. функція афікса здебільшого виявляється неясною (пор. зернина, глибина, баранина, хатина). З ін. боку, знак у формі словосполучення виконує свої знакові функції, як правило, значно чіткіше, ніж окр. слово, а знак у формі речення пов’язується уже не з окр. предметами, властивостями чи абстрагованими процесами, а з цілими конкр. фактами — подіями чи ситуаціями, і тому саме речення може розглядатися як найбільш семантично навантажений і досконалий мовний знак. Найдрібніші звукові одиниці мови — фонеми безпосередніх знакових функцій не виконують і тому до мовних знаків у власному розумінні цього слова не належать. Але вони завжди є звуковими компонентами мовних знаків, і тим самим на них опосередковано поширюється знакова функція. Разом з тим, виконуючи функцію розрізнення мовних знаків, вони можуть розглядатися як знаки ін. плану — ознаки мовних знаків. У свою чергу, знаками ще іншого рівня є знаки письма, за допомогою яких фіксуються письмові тексти як відображення реальних чи уявних актів звук, мовлення. Матеріальна природа знака в мові завжди супроводиться його ідеальною функцією — підтримуваним у свідомості носіїв мови його зв’язком з означуваними сутностями, тобто реальними об’єкт. явищами та їх ідеальними відображеннями в свідомості. Цей закріплений суспільною свідомістю ідеальний зв’язок мовного знака з означуваним, ідеальне відношення між знаком і означуваним як власне знакову функцію прийнято називати значенням мовного знака. Але відношення знака до означуваного має у свідомості носіїв мови настільки тісний і нерозривний характер, що наявність такого відношення як певного проміжку між знаком і означуваним ніким практично не усвідомлюється, а означуване знаком ідеальне відображення реального явища в свідомості сприймається як безпосередня складова частина знака. У зв’язку з цим відношення знака до означуваного ігнорується і більшістю мовознавців, які застосовують термін «означення» не до знакового відношення, а до самого означуваного як ідеального відображення реального явища в свідомості, розглядаючи його як безпосередній зміст знака. Це викликає ряд теор. суперечностей і методол. труднощів, але разом з тим значною мірою полегшує аналіз лекс. семантики і в основному задовольняє практ. потреби її вивчення. З огляду на це необхідно рахуватися з можливістю двоякого розуміння терміна «значення» — як відношення знака до означуваного і як самого означуваного у вигляді ідеального відображення відповідного об’єктив, явища в свідомості.

Див. також Граматичне значення, Лексичне значення та ін.

Літ.: Степанов Ю. С. Семиотика. М., 1971; Мельничук О. С. Методол. проблеми аналізу співвідношень ідеального і матеріального в сфері мови. «Мовознавство», 1987, № 1; Семчинський С. В. Заг. мовознавство. К., 1988.

О. С. Мельничук

Попередня     Головна     Наступна