Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня     Головна     Наступна





ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ. Починається від праслов’ян. мовної єдності (до 6 ст. н. е.). Прабатьківщину слов’ян досі з цілковитою точністю не визначено, але археол. та лінгв. дані свідчать про те, що вона, вірогідно, займала простори Сх. Європи від Вісли і Одера до Дніпра. Вже в доістор. період слов’яни ділилися на венедів (зх. слов’яни), антів (сх. слов’яни) і склавенів (пд. слов’яни). У формуванні східнослов’ян. племен брали участь анти і склавени. Нащадками антів є руси, або русичі — наддніпрянське слов’ян, плем’я, яке зіграло велику роль в об’єднанні ін. східнослов’ян. племен в одну державу — Русь. Ці східнослов’ян. племена — поляни, древляни, дуліби, волиняни (бужани), угличі (уличі), тиверці, білі хорвати, сіверяни, дреговичі, кривичі, словени, в’ятичі, радимичі — мали спільну в своїй основі мову, яка, однак, розпадалася на племінні діалекти. Сукупність цих говірок утворювала східнослов’ян. мовний масив, або давньоруську мову. Зважаючи на пост. контакти між східнослов’ян. племенами, можна припускати можливість змішування їхніх говірок. Проте були, принаймні, три фонет. риси, які чітко відділяли північносхіднослов’ян. племена від південносхіднослов’янських: наявність [g] на півночі, якому на півдні відповідає звук [h], протиставлення палаталізованих приголосних перед [е] на півночі непалаталізованим на півдні і акання у ненаголошеній позиції на півночі. Достовірно можна твердити, що південносхіднослов’ян. племена — поляни, деревляни, сіверяни, угличі, тиверці, волиняни — не знали [g], у них було відсутнє акання і, ймовірно, палаталізація приголосних перед [е]. Що ж до північносхіднослов’ян. племен, то, мабуть, деяким з них були властиві всі три фонет. риси, а деяким тільки окремі.

Південносхіднослов’ян. племена у 8 — 9 ст. об’єдналися у першу східнослов’ян. державу — Київську Русь, яка 988 прийняла християнство. Разом з новою релігією на Русь прийшло письмо. Руські племена знали його й раніше, але книжковий потік усе ж невіддільний від християнізації. Писемні пам’ятки 11 — 12 ст. засвідчують у мові південносхіднослов’ян. племен такі риси: чергування [у] з [в], [е] з [о] після шиплячих та [j], вживання [і] зам. [Ђ], фрикативного [г], середнього [и]; іменникове закінчення -ови/-еви у дав. в. одн. ч. p., клич, в., закінчення — Ђ у род. в. одн. іменників з основами на -ıа (землЂ > землі), флексія -мо в 1 ос. мн. різних часових форм, вірогідно також припускати поширення -Ђ- у формах нак. сп. під впливом аналогії, а також утворення форми імперфекта на -ть. Ці мовні особливості характерні для Ізборників Святослава 1073 і 1076, «Руської Правди» Ярослава, житій Феодосія Печерського та Бориса і Гліба, Галицького Євангелія 1144 та ін.

Нові протоукр. мовні особливості з’являються після занепаду глухих голосних ъ та ь (див. Редуковані голосні), тобто з кін. 12 — 13 ст. Відбувається перехід етимологічних [о] та [е] в новозакритих складах у звуки ін. якості, найімовірніше в дифтонги, а згодом у монофтонги [у] та [і], ствердіння приголосних перед [и], рефлексація trъt, tlъt як -ры-, -лы-, перехід [л] у [в] в кінці слова та складу, зберігається дзвінка вимова приголосних у кінці слова і складу, розвиваються придихові звуки на початку слова перед голосними. Ці явища відображаються у текстах у вигляді типових описок. Так, уже в Добриловому євангелії 1164 трапляється написання камЂнь, ремЂнь, сЂдмь, шЂсть, пЂщь, по чужЂмь і под., тобто на місці етимологічного е виступає Ђ — літера, якою на той час позначався або дифтонг [іе], або монофтонг [і]. Це т. з. новий ять, засвідчений уперше О. Соболевським. Подовження приголосного перед Іа < ье, ие (осуження) трапляється у пам’ятках 13 — 14 ст. Перехід [л] у [в] у кінці складу, на думку О. Шахматова, відбувся не раніше 15 ст., бо тільки від цього часу укр. і білорус. грамоти фіксують написання типу Витовд зам. Витолд і под. Всі ці нові риси, що нагромаджувались у пд-зх. частині східнослов’ян. мовного масиву, дедалі більше відрізняли її від пн.-сх. і, меншою мірою, від зх. частини. Держ. кордони, що виникли в 13 ст. внаслідок нападу на Русь монг.-татар. орди, сприяли тому, що кожна з трьох діал. груп стала розвиватися за своїми власними законами. Процес диференціації східнослов’ян. мовної єдності, що починається у домонг. період, завершується у післямонгольський.

Незважаючи на належність південносхіднослов’ян. території до різних держав (Литви, Польщі, Молдови та Угорщини) між її складовими в 14 — 15 ст. і пізніше існували тісні торг.-екон. зв’язки. У цей час формувався єдиний для цих земель внутр. ринок, зростали торги і ярмарки. Усе це сприяло усвідомленню носіями південносхіднослов’ян. говірок належності до єдиного народу з єдиною, хоч дещо відмінною в різних регіонах, мовою. Гол. осередком консолідації була Середня Наддніпрянщина, насамперед Київщина, Переяславщина і Чернігово-Сіверщина, які зберігали відносну незалежність у межах Вел. князівства Литовського. Звідси новотвори, що виникали в центральних укр. говірках, проникали й на інші укр. землі. В утворенні передумов для формування укр. народу значну роль відіграло Галицько-Волинське князівство, яке в 1-й пол. 13 ст. мало певний вплив на всю Наддніпрянщину й, зокрема, на Київ. Культур.-політ. життя на західноукр. землях помітно впливало на мову давньоукр. грамот — функц. ядро староукр. літ. мови. Пам’ятки укр. мови 16 — 17 ст. засвідчують продовження процесів в укр. вокалізмі й консонантизмі, пов’язаних з втратою [ъ], [ь]. Так, поряд із закономірним випадінням голосних [о] та [е] (з колишніх ъ та ь) у слабкій позиції (сон — сну, пісок — піску, овес — вівса) помічається їх збереження в окр. словах за аналогією до наз. в.: мох — моху — мохом, лоб — лоба — лобом, рот — рота — ротом, лев — лева — левом. Регулярним явищем в укр. мові стає поява нових [о] та [е] перед сонорними [л], [р], [м], [н]: вогонь, свекор, вихор, вузол, земель, пісень і под. Староукр. пам’ятки послідовно фіксують появу перед сонорним приставного [і]: ильвовЂски (львівський), илвов (Львів), илжа, иръжавАєт і под. (А — юс малий) Приставне [і] розвивається і в прийменнику съ та відповідному йому префіксі съ- (ис своєю, исъ своимъ, испросимъ), а також в зъ та зъ- (из своихъ, изхотЂлъ, изъпочити, изробити, извикли), хоч тут, мабуть, фонет. розвиток був підтриманий наявністю у східнослов’ян. мовах самост. прийменника (а відповідно й префікса) изъ, изъ-. Це, в свою чергу, спричинило злиття в укр. мові синтакс. функцій колишніх давньорус. займенників съ та изъ.

У сполуках трьох і більше приголосних, які виникли внаслідок редукцій ъ, ь, відбувалося спрощення: позьдно > позно, мЂстьце > мЂстце > мЂсце, стьлати > стлати > слати, мьгла > мгла > мла (імла). У пам’ятках укр. мови це явище простежується в 14 ст.: исного, кажному, власный, серце, мЂскій та ін. Приблизно в цей же час відбувається і втрата приголосного [л] у формах мин. ч. дієслів після попередніх приголосних: понєсъ, умеръ, прирєкъ та ін. Особливістю укр. консонантизму згаданого часу був перехід глухих приголосних у дзвінкі перед наст. дзвінкими. Найчастіше він спостерігався у прийменниках і префіксах: оть > од, съ > з, а інколи й на межі кореня та суфікса: просьба > прозба. Діяла й протилежна тенденція (у пд.-сх. говорах) — уподібнення дзвінкого приголосного наст, глухому: свєтки (зам. свЂдки), пругко (зам. прудко), небощикъ (зам. небожчик) і под. Проте це явище залишилося локальним.

Починаючи з 15 ст., регулярно засвідчується асиміляція пом’якшеним приголосним наст. [j]: съ ролАми, уживанА, панованя і под. (А — юс малий) В результаті цього відбулося подовження приголосних: Запорожжа, стверження, дання, ПолЂсся. У говорах пд.-зх. наріччя цей процес зупинився на зникненні [j] з одночасною палаталізацією поперед. приголосного: знанє, житє, зілє. Звук [л] у двох позиціях змінювався на [ў]: після колишніх ъ, ь перед наст, приголосним і після голосних у формах мин. ч.: выдовбувати, шовк, мовчати, повно; покрывъ, розваливъсА. В укр. мові, на відміну від рос. та білоруської, відсутнє явище акання (крім північнополіс. говірок, сусідніх з білоруськими), тобто переходу [о] в [а] та [ъ] у ненаголош. позиції, хоч ще давньорус. пам’ятки фіксують випадки уподібнення поперед, голосного [о] до наступного [а]: манастырь, багатьство. А починаючи з 15 ст. в укр. писемних джерелах дедалі частіше з’являється написання: багатий, гаразд, гарячий, калач, хазяин. У позиції після [j] колишнє [е] перейшло в укр. мові в [а]. Найдавніші випадки цієї фонет. зміни засвідчуються пам’ятками вже в 13 ст. Вона послідовно відбулася в іменах — у поч. позиції, напр. Ярмолъ, Ярофей, Ярема, Явтух, Явдоким, Явдоха і под., а також у флексії: життя, знання.

Таким же давнім фактом є втрата поч. голосного перед приголосним у заг. і власних назвах: имати > мати, исполнити > сполнити, играти > грати, Иєрусалимь > Єрусалим, Иларионъ > Ларион > Ларивон, Исидоръ > Сидор > Сидір і т. д. Характерною ознакою укр. мови є наявність протетичних приголосних. Написання слів з протетичним [в] перед [у], іноді перед етимологічним [о] трапляються уже в 13 ст.: ворьли, вовца, волтарь, вотчичь, вувчар. Перед початковим [а], рідше [о], розвинувся протетичний [г]: гарба, гармата, гаспид, Ганна, горіх. У діалектах замість [г] можливе [в]: вострий, воріх і навпаки, замість [в] — [г]: гулиця, гулик. Колишні м’які шиплячі приголосні в укр. мові стають твердими, що видно з пам’яток від 14 ст.: чый, жыто, чыним, нашыми, давшы, стоячы. Відтоді ж у текстах з’являється буквосполука кг, яка вживається у запозич, словах (кгды, кгдыж, Кгедиминъ), позначаючи нову приголосну фонему [ґ]. Ще раніше, десь у 10 ст., у фонемат. систему східнослов’ян. мов проникає приголосний [ф], який тривалий час вживався тільки в небагатьох запозич, словах.

Морфол. структура укр. мови свідчить також про закріплення у ній таких, наявних ще в давньорус. період, форм, як клич, в., чергування [г], [к], [х] із [з], [ц], [с] у дав.-місц. відмінках іменників І відміни та ін. До найхарактерніших морфол. явищ, відображених у пам’ятках починаючи з 16 ст., належать дієсл. форми на -но, -то (див. Дієслова) і парадигматично зв’язані дієсл. морфеми із значенням майб. ч.: -му, -меш, -ме, -мемо, -мете, -муть. Інші морфол. інновації пов’язані з редукцією окр. категорій, з перерозподілом слів між різними типами відмінювання, паралельних форм унаслідок діяння аналогії, заміною одних морфем на інші відповідно до заг. фонетичних змін та ін. Уже в 13 ст. пам’ятки укр. мови засвідчують утрату в іменниках форм двоїни і заміну їх на форми множини. Проте залишки двоїни в діалектах спорадично зберігаються досі (дві відрі, дві руці). Ряд іменників ж. р. мав закінчення -и (фонет. -і: милостыни, пани, кнАгыни), яке згодом замінилось на -я (кнгинА, господинА і под.) (А — юс малий). Відбувається об’єднання спільною грамат. формою іменників кол. и-основ та а-основ (букы, цьркы, моркы — буква, церква, морква). Іменники з кол. о-основами об’єднуються з й- осно«ами (домъ, медъ, чинъ, станъ — і рабъ, конь та ін.). Внаслідок цього в род. в. одн. усталюється вживання закінчень -а та -у, які можуть взаємозамінюватися: става — ставу, листа — листу, звичая — звичаю, з дома — около дому і т. ін. У дав. в. мн. іменників тривалий час зберігається давнє закінчення -ом (городомъ, тывуномъ, вЂкомъ, послухомъ), хоч уже з 13 ст. його витісняє флексія -ам (городамъ, закопамъ, мЂщанамъ, унукам, мельникам). В ор. в. мн. традиційні флексії -и, -ы з о-основ) і -ми (з і-основ) конкурують з флексією -ами а-основ: с бояры, с ужитки, с приходы, с луги, с теляти; з млынми, съ обывателми; з лугами, законами, ослами та ін. В ор. в. одн. іменників ж. р. на приголосний з 17 ст. подовжується кінцевий приголосний основи перед закінченням -у(-ю): зъ челяддю, над Хотінню, за СЂччу і под. З іменників с. р. з кол. основами на -ęt- та -męв 14 — 16 ст. формується сучасна IV відміна. У 14-15 ст. в укр. мові активно функціонували давні короткі форми прикметників, успадковані від давньорус. часів (воленъ, готовъ, непорушенъ, малъ та ін.). Проте переважали повні форми, які спершу виступали у нестягненій формі, а з 16 ст. — у стягненій: сторожа острогова, козацька шабля, гусяча вика, велики очи, мЂднЂ кварты.

Пам’ятки староукр. мови відбивають досить строкату картину розвитку числівникових слів, яка в основі своїй була східнослов’янською, але в зх. землях відчувався вплив сусідніх західно-слов’ян. мов. Поряд з один вживається єден (під впливом польс. мови), поряд з двадцАтдвадесАт, (А — юс малий) поряд з осмнадцать — осмогонадцать і под. Остаточно числівникова система усталилася як єдина в новій укр. літ. мові, хоч у деяких сучасних укр. діалектах і досі побутують давні форми.

В літ. мові широко вживалися акт. дієприкметники. Такі сучасні розм. форми, як умирущий, невсипущий, пекущий і под., потрапили в усну мову з писем. джерел. Пас. дієприкметники були широко представлені і в усній, і в писем. мові. Як і прикметники, вони спершу вживалися у повній і короткій формах, але згодом коротка вийшла з ужитку. Укр. дієслова успадкували від спільнослов’ян. мови форми док. і недок. виду. Перші утворювалися від форм недоконаного переважно префікс, способом, а форми недоконаного від форм доконаного — суфіксальним: чинити — учинити, псовати — зопсовати; показати — показовати. У межах категорії виду формуються характерні для укр. мови роди дії. Більшість з них закріпилася і збереглася у сучас. укр. мові (познімати, попочитати), деякі ж занепали (ітеративний недоконаний: даровывати, ношовати, чинивати). З колишніх східнослов’ян. часових форм укр. дієслово зберегло чотири: теперішній час, минулий час, давноминулий час і майбутній час. Часові парадигми у 14 — 15 ст., поряд з одниною і множиною, зберігали ще й форми двоїни. З чотирьох кол. форм мин. ч. — імперфекта, аориста, перфекта і плюсквамперфекта — укр. мова успадкувала дві останні. Імперфект пам’ятки укр. мови майже не фіксують. Що ж до аориста, то він був досить поширений у документах, які мали виразний вплив церковнослов’ян. мови. Тому форми типу дадох, заплатах, размыслих, възъпиш і под., що часто зустрічаються в грамотах укр. мовою з тер. Молдови, — факт не живої мови, а літературної, що зазнавала церковнослов’ян. впливу. Форми аориста ще вживалися і в староукр. літ. мові 16 — 18 ст. Кол. перфект у цей час стає єдиною формою мин. ч., а плюсквамперфект — давномин. часу. Роль показника особи в обох часових формах спершу відігравали особ.-часові форми допоміжного дієслова быти (ходилъ єсмь, ходилъ єси, ходилъ єсть...; ходилъ быль єсмь, ходилъ былъ єси, ходиль былъ єсть...), згодом — особові афікси, що розвинулися на основі допоміж. дієслова (ходилем, ходилесь, ходил..; ходилем был, ходилесь был, ходил был і т. д.). Такі форми збереглися і в деяких сучас. західноукр. говірках. У більшості укр. говорів роль показника особи у формах мин. й давномин. ч. перебирає на себе особовий займенник (я ходив, ти ходив, він ходив..; я ходив був, ти ходив був, він ходив був і т. д.). Поряд з двома традиц. формами майб. аналіт. ч. (буду читати, будеш читати... і буду читал, будеш читал...) розвивається нова, синтетична (иму читати > му читати > читатиму). Вона фіксується у староукр. літ. мові від поч. 16 ст. (спиратиметьсА, діспутоватимет, не спатимет, умЂтимуть). З того ж часу панівною аналіт. формою нак. сп. в укр. мові стає поєднання форм теп. і майб. простого часу з часткою нехай: нехай вержет, нехай пребывает і под. Розширюються успадковані від давньоукр. мови синтакс. функції прийменників. До давніх значень конструкції до + род. в. додалося ще й значення, що виражалося конструкцією кь + дав. в. Конструкція за + знах. в. набула значення терміну, після якого щось відбуватиметься: «...а мы слюбуемъ ...єму заплатити... ω(т) сєго велика дни за два роки». Прийменник за у сполученні з іменником у знах. в. зберігає в укр. мові поширене в давньорус. діалектах значення визнання когось кимось: «... нас маєте за взор». Цей же прийменник у сполученні з ім. в ор. в. набуває значення «відповідно до», «згідно з»: «За тым листом метрополитанским, а наиборзей за волею Бозскою, мешкалем в Берестю в покою час немалый». У пам’ятках 17 — 18 ст. широко вживаються речення з незалежним інфінітивом, змістом яких є заперечення можливості здійснення дії у зв’язку з відсутністю її суб’єкта або об’єкта: «То нЂкому было бы и хлЂба робит; И до того пришло, же нЂчимъ было, когда помер ГригорЂй Машковецъ, за похорон заплатити». Традиційно використовую,ться давні засоби грамат. оформлення сурядності й підрядності. Проте з’являються і нові способи вираження цих синтакс. зв’язків. Так, відношення розділовості передає спол. або, означальні підрядні речення поєднуються з головними за допомогою спол. який (яка, яке, які); підрядні мети, поряд з традиц. сполучниками аби, жеби (жеб), починають використовувати спол. щоби (щоб); у підряд. реченнях часу використовуються спол. скоро (як скоро), тільки, лише (лиш), ледве; в умовних підряд. реченнях закріплюється спол. коли, в допустових — хоч і т. ін.

Основу словникового складу укр. мови становить південносхіднослов’ян. лексична спадщина. В пізніх пам’ятках і в сучас. діалектах досі вживаються такі давні слова, як: борзость (швидкість), братаничъ (син брата), буковина, вага (прилад для зважування), важити, валило (млин-сукновальня), вбачити, зважити (на що), великость, веснина (збіжжя, посіяне весною), вжити (спожити що-небудь), вжитокь, виновати (звинувачувати), втискь (утиск), выгонъ, вызнавати (офіційно повідомляти, заявляти) і багато ін. Через західнослов’ян. літ. джерела в укр. мову — літературну й розмовну — проникало чимало латинізмів, германізмів і західнослов’янізмів, як напр.: броваръ, будованє, вароватися, власност, войт, габати, гетманъ, голдовати, грунтъ, єднати, зрада, квитанция, келіхъ, коштъ, мастеръ, канцлеръ та ін. Внаслідок посилення словотворчих тенденцій у мові укр. лексика поповнюється новими словами, переважно службовими, а також прислівниками, як напр.: задля, зарады, бЂля, поблизу, замЂсто, всерединЂ, впрост, подъ часъ і под. У 16 — 17 ст. укр. мова активно виробляє лекс. засоби для вираження нових понять у галузі сусп. відносин, права, мистецтва, засобів виробництва і под. У писемних пам’ятках цього часу представлені такі нові слова, як: козацтво, поспольство, старшина, стан, обозний, гетьманство, повЂт, игуменство, громада, рыцарство, опекунъ, гармата, гаковница, мушкеть, сурма, штурм. Виникнення на поч. 19 ст. нової укр. літ. мови переважно на нар. основі сприяє відборові виражальних засобів на всіх рівнях мовної структури. Мова укр. письменників відбиває деякі живі процеси в усному мовленні, напр. розширення вживання фонеми ф у зв’язку із збільшенням у мові кількості запозич, слів з нею, поступову заміну суфікса дієсл. основ -ова- у більшості позицій його фонет. варіантом -ува-, стягнених прикметників над нестягненими, занепад у більшості говорів морфем. вираження особ. значень у формах мин. ч. дієслів. Літ. мова відбиває пост. процеси словотворення, зокрема прислівників (звідкіля, звідсіля, відки, відти, відси, доки, доти, поки, навіщо, напрямки, навпрямки, навтіки, навприсідки та ін.). Відбувається акт. обмін лексикою різних діал. масивів, чому сприяє видання словників укр. мови. У 2-й пол. 19 ст. помітне вже протистояння літ. мови й нар. говорів, що є характерним для кожної розвиненої нац. мови.

Див. також Історія української літературної мови.


Літ.: Крымский А. Е. Укр. грамматика, т. 1-2. М., 1907 — 08; Соболевский А. И. Лекции по истории рус. языка. М., 1907; Шахматов А. А. Очерк древнейшего периода истории рус. языка. Пг., 1915; Булаховський Л. А. Питання походження укр. мови. К., 1956; Бевзенко С. П. Істор. морфолога укр. мови. Ужгород, 1960; Питання істор. розвитку укр. мови. X., 1962; Самійленко С. П. Нариси з істор. морфології укр. мови, ч. 1 — 2. К., 1964 — 70; Филин Ф. П. Происхождение рус., укр. и белорус. языков. Ленинград, 1972; ІУМ. Морфологія. К., 1978; Жовтобрюх М. А., Русанівський В. М., Скляренко В. Г. Історія укр. мови. Фонетика. К., 1979; Істор. граматика укр. мови. К., 1980; ІУМ. Лексика і фразеологія. К., 1983; ІУМ. Синтаксис. К., 1983; Русанівський В. М. Джерела розвитку східнослов’ян. літ. мов. К., 1985; Німчук В. В. Мовознавство на Україні в XIV-XVII ст. К., 1985; Півторак Г. П. Формування і діалектна диференціація давньорус. мови. К., 1988.


В. М. Русанівський.







Див. також:

Юрій Шевельов. Історична фонологія української мови. Харків, 2002 (фраґменти).

Віталій Русанівський. Історія української літературної мови. Київ, 2001.

Іван Огієнко. Історія української літературної мови. Київ, 2001 (за вид. Вінніпег, 1949).


Історія української культури. Київ, 2001.Том 1. Мова, Літературні мови Київської Русі, Мовознавство

Історія української культури. Київ, 2001.Том 2. Мовний код культури.









Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.