Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня     Головна     Наступна





КУЛЬТУРА МОВИ — дотримання усталених мовних норм (див. Норма мовна) усної і писемної літ. мови, а також свідоме, цілеспрямоване, майстерне використання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування. Наука про К. м. — окр. галузь мовознавства, яка, використовуючи дані історії української літературної мови, граматики, лексикології, стилістики, словотвору, виробляє наук, критерії в оцінці мовних явищ. Важливими складовими частинами К. м. є ортологія, стилістика мови (функціональна й експресивна оцінка мовних засобів), стилістика мовлення (ступінь доцільності використання мовних засобів у тексті). Гол. завдання К. м. — виховання навичок літ. спілкування, пропаганда й засвоєння літ. норм у слововжитку, грамат. оформленні мови, у вимові та наголошуванні, неприйняття спотвореної мови або суржику. Низька К. м. характеризується порушенням правил слововживання, граматики, вимови та наголошення, написання. Напр., помилково вживають вислови добро пожалувати зам. ласкаво просимо, підписка газет зам. передплата газет, дякувати його зам. дякувати йому; неправильно наголошують слова: рóблю, пи'шу, підéмо зам. роблю', пишý, пíдемо. Ознакою низької К. м. є оглушення дзвінких приголосних у кінці слів і складів, м’яка вимова шиплячих, коли вимовляють дуп зам. дуб або чьому, шчьо зам. чому, що.

К. м. оцінюється щодо точності, ясності, виразності, стиліст. вправності, майстерності мовця у використанні лекс., грамат. синонімів, у доборі варіантів висловлювання (див. Варіантність норми) тощо. Існують, зокрема, синтакс. засоби увиразнення оратор. мови — риторичні питання, звертання до слухачів, різноманітні форми діалогізації мови, які надають оратор. стилеві емоційності, невимушеності, жвавості. Висока К. м. означає володіння стиліст, багатством мови, уникнення у мовній практиці газетних штампів, канцеляризмів, діалектизмів, досягнення такої усної і писемної форми спілкування, яка б найповніше, найточніше передавала зміст думки. Мовні стереотипи, недбалість у висловленні — це бідність думки. К. м. безпосередньо пов’язана із станом нормування, кодифікації літературної мови, відбитим у словниках, граматиках, практ. курсах мови. Регулювальна функція К. м. полягає, зокрема, в досягненні діал. рівноваги між нормат. та істор. граматикою, між практ. і теор. курсами мови. Вона по-різному реагує на закономірності усної мови і писемної мови. Культура усної мови — це традиції усного спілкування освічених кіл суспільства, багатого на варіанти порівняно з культурою писемної мови. К. м. — категорія оцінна, але індивід. смаки, уподобання мають грунтуватися на сусп. мовній практиці. Основи К. м. закладаються у дошкільному та шкільному вихованні. Тут формується мовний етикет, засвоюються зразки мовної поведінки, відшліфовані в процесі культур. спілкування носіїв мови. Індивід. робота над К. м. триває протягом усього свідомого життя мовця.

Виховання К. м. — це розвиток чуття мови у процесі пізнання найкращих худож.-естет, зразків мови, засвоєння мовно-культурних традицій народу. В широкому розумінні К. м. передбачає високий рівень нац.-мовної свідомості індивідів, їх дбайливе ставлення до рідного слова, усвідомлення його значення для розвитку інтелектуальної та ємоц. культури нації.

К. м. як соціолінгв., етнопсихолінгв. дисципліна залежить від мовної політики, сусп. функцій мови, поширення престижу літ. мови через освіту, театр, видавничу діяльність, засоби масової інформації (див. Мова преси, Мова телебачення і радіо, Мова театру). Культуромов. підхід до літ. писем. практики започатковується в перших словниках, граматиках, автори яких (Памво Беринда, Лаврентій Зизаній, П. Білецький-Носенко та ін.) орієнтувалися на певні зразки, вибираючи їх із можливих варіантних форм, підкреслюючи специфіку української серед ін. мов. Культура укр. мови утверджувалася завдяки таким працям, як «Грамматика малороссийскаго нарЂчія» О. П. Павловського (1818), дослідженням Я. Головацького, П. Житецького, К. Михальчука, А. Кримського та ін. Становленню лекс. норм укр. мови сприяв «Словарь української мови» за ред. Б. Грінченка (1907 — 09).

З 20-х pp. 20 ст. активне обговорення питань нормалізації укр. мови супроводжувалося появою перекладних термінол. словників, практ. курсів укр. мови, посібників з К. м., серед них праці О. Курило, М. Сулими, С. Смеречинського, М. Гладкого, Є. Плужника, В. Підмогильного. Аналізові літ. норм укр. мови було присвячено зб. «Культура української мови» (1931). Загальноліт. норма утверджувалася в працях І. Огієнка. Вчений звертався до питань становлення і розвитку літ. мови, обґрунтовував специфіку синтакс., лекс., правописної норми тощо. Кодифікації літ. норм у 30 — 40-і pp. сприяло видання праці «Норми української літературної мови» О. Синявського (1931). Унормування укр. літ. мови в післявоєнний період грунтується на прийнятті «Українського правопису» (1946), його 2-ї (1960), 3-ї (1990) і 4-ї (1993) редакцій, на виданні нормат. словників сучас. укр. мови.

Діяльність наук, і письменницької громадськості в галузі К. м. активізувалася у 60 — 80-і pp. 20 ст. 1963 у Києві відбулася респ. конференція з питань К. м., на якій учителі, письменники висловили тривогу про стан викладання укр. мови в школах, про звуження функцій укр. мови в республіці, а отже, й про заг. зниження К. м. Громад, резонанс мали виступи й культуромовна діяльність письменників М. Рильського, К. Гордієнка, О. Ільченка, Б. Антоненка-Давидовича, М. Шумила, П. Панча, О. Кундзіча, Д. Білоуса, мовознавців М. Жовтобрюха, В. Русанівського, М. Пилинського, В. Коптілова, А. Коваль та ін. Поширенню орфоеп. норм сучас. укр. мови сприяли «Словник наголосів української літературної мови» (1959) та «Орфоепічний словник» (1984) М. Погрібного, словник-довідник «Українська літературна вимова і наголос» (1973). Лекс. та грамат. норми укр. мови розглядалися у працях Є. Чак.

1972 в Ін-ті мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР створено відділ культури мови (тепер цей відділ в Ін-ті укр. мови НАН України), з 1967 видається зб. «Культура слова». Протягом 70 — 80-х pp. К. м. постійно пропагується через засоби масової інформації (радіожурнал «Слово про слово», з 1989 — «Слово», телепередачі «Живе слово», «Культура української мови», з 1990 — «Говоримо українською»). Активізувалася діяльність у галузі К. м. на сторінках газет і журналів, особливо в зв’язку з прийнятим у 1989 Законом УРСР «Про мови в Українській РСР». Про К. м. дбає Всеукраїнське товариство «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка.

У прагненні громадськості регулювати мовні процеси, берегти чистоту мови, визначати міру вживання іншомов. слів, неологізмів, взагалі мовних змін часом діють тенденції пуризму, коли через настійні заборони вживати певні слова й вислови культивується мова дистильована, навіть штучна, далека від живомов. практики. Тому культуромовні рекомендації мають постійно враховувати різноманітність стилів і форм висловлювання, спиратися на факти історії літ. мови для того, щоб уникати суб’єктив. заборонних правил. Увага громадськості до К. м. визначається заг. рівнем розвитку над. культури.


Літ.: Гордієнко К. О. Слово про слово. К., 1964; Про культуру мови. К., 1964; Коваль А. П. Культура укр. мови. К., 1966; Кундзіч О. Слово і образ. К., 1966; Рильський М. Т. Як парость виноградної лози. К., 1973; Пилинський М. М. Мовна норма і стиль. К., 1976; Русанівський В. М., Єрмоленко С. Я. Життя слова. К., 1978; Коваль А. П. Культура ділового мовлення. К., 1982; Чак Є. Д. Складні випадки вживання слів. К., 1984; Коваль А. П. Слово про слово. К., 1986; Чак Є. Д. Барви нашого слова. К., 1989; Культура укр. мови. К., 1990; Антоненко-Давидович Б. Д. Як ми говоримо. К., 1991; Караванський С. Секрети укр. мови. К., 1994.


С. Я. Єрмоленко.











Див. також:
Український правопис. Київ, 2015.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.