Попередня     Головна     Наступна






Володимир КРЕКОТЕНЬ

УКРАЇНСЬКА КНИЖНА ПОЕЗІЯ КІНЦЯ XVI — ПОЧАТКУ XVII СТ.


Віршовану поезію слов’яни знали споконвіку. Відколи існує слов’янська мова, відтоді існує й слов’янська поезія. Вона бере свій початок у поезії праіндоєвропейській, збагачуючись впливами поезії тих племен, з якими слов’янам доводилось стикатися на життєвому шляху. Це стосується всіх слов’ян і всіх розгалужень цього етнічного кореня, отже, і слов’ян східних.

Сказане можна стверджувати апріорі, оскільки, згідно із загальновизнаною історичною концепцією, художня словесна творчість на перших етапах свого розвитку виливалася у віршові форми і тільки з часом виробила й освоїла форми прозові. Проза молодша, ніж поезія: на ранніх етапах розвитку словесного мистецтва необхідна була відчутна дистанція, яка б відмежовувала його від звичайного буденного мовлення. Звідси — ритмічна організація мовлення поетичного, «насилля над мовою». Проза — пізніша й складніша форма, вона пізніше стала засобом словесного мистецтва, оскільки зовнішньо близька до буденного мовного спілкування, є його засобом, його формою.

Трансформації та відлуння давньосхіднослов’янської поганської поезії і, зокрема, усної професійної творчості дружинно-придворних співців відбиті у писемності XI — XVIII ст. та у фольклористичних фіксаціях XVIII — XX ст. Ці трансформації та відлуння дійшли до нас у пізніх записах, з багатьма нашаруваннями і великими змінами. Давніші ремінісценції в літописах та інших різновидах середньовічної книжності малочисельні й невиразні. Через це вивчення віршованої поезії тих часів, особливо її віршових форм — справа дуже складна і непевна, а його наслідки неминуче можуть мати тільки гіпотетичний характер. Слід, мабуть, гадати, що більшість ритмічно організованих жанрів цієї поезії існувала в нерозривному зв’язку з наспівом, хоч немає підстав сумніватися і в існуванні «говірного» вірша, відлуння якого виразно відчутні, скажімо, в «Молінні Данила Заточника» 1. З-поміж жанрів цієї поезії варто виділити «слави» — пісні на честь князів-полководців і героїв-воїнів, в пам’ять вдалих походів і цікавих воєнних пригод — і «плачі» — пісні на теми розлуки, загибелі, поразки тощо. Варто їх виділити з огляду на наступність щодо їхніх жанрово-тематичних функцій у панегіриках та ляментах XVI — XVII ст.



1 Див.: Панченко А. М. Русская стихотворная культура XVII века Л., «Наука», 1973, с. 10.



Що ж до книжної віршованої поезії, то вона прийшла на Русь разом із християнством з Візантії, Болгарії та Моравії і була на перших порах нерозривно пов’язана з релігійно-учительною та богослужбовою практикою, втілюючись у передмовах, похвалах, молитвах та церковних гімнах. Найдавніші її зразки вийшли з-під пера Костянтина-Кирила та його учнів. Цей комплекс пам’яток складає церковнослов’янську книжну поезію, що є спільним надбанням літератур усіх православних народів східної та південносхідної Європи.

Традиції церковнослов’янської віршованої поезії продовжувалися і розвивалися на Русі протягом усієї історії східнослов’янської християнської церкви, втілюючись у високомистецькі (і музично, і поетично) прояви. Київська Русь залишила нам видатні гімнографічні твори Кирила Туровського. На Україні XV — XVIII ст. ця лінія поетичної творчості представлена здобутками Григорія Цамблака, Петра Могили, Варлаама Ясинського, Димитрія Туптала та ін. Не зайвим буде пригадати і музичну спадщину Миколи Дилецького, Максима Березовського, Артема Веделя та інших композиторів XVII — XVIII ст.

Релігійна поезія XVI — XVIII ст. зазнала вже і західних — католицьких та протестантських — впливів і, що, мабуть, істотніше, впливів місцевої, народної та книжної, поезії, які, в свою чергу, увібрали в себе чимало з літургійної гімнографічної традиції. Ці взаємовпливи на сьогодні можна констатувати, їх виразно відчує кожен, хто уважно вчитається і вслухається у відповідні тексти і ритми. Але все це досі спеціально не вивчено. Дослідження всього цього — справа майбутнього.

Поза межами літургійної та молитовної християнської поезії давньоруська, а потім і російська, білоруська та українська літератури до кінця XVI ст. книжної поезії не знали. Це пояснюється, очевидно, складним розподілом функцій між середньовічною літературою і фольклором.

Уся історія давньоруської, давньої російської, білоруської та української поезії — це історія складних взаємовпливів, взаємостосунків, взаємопроникнень писемної і усної словесної творчості. Протягом віків усна словесна творчість цілком задовольняла потреби всіх верств населення — і низових, і горішніх, і сільських, і міських, і трудящих, і військових — як в епічній, так і в ліричній та сатиричній поезії. Це була сфера усної словесної творчості (і в її власне народній, непрофесійній, «нетоварній», спонтанній частині, і в її професійній, «товарній» частині, представленій творчістю двірських та дружинних співців типу Бояна, автора «Слова о полку Ігоревім», Митуси, Данила Заточника, а також сказителями, казкарями, гудцями-скоморохами, згодом кобзарями та лірниками тощо). Література не мала задовольняти потреби в цих різновидах словесної творчості. Відповідно не виникало потреби і в письмовій фіксації таких творів. До того ж церква, під егідою якої перебувала середньовічна писемність і книжність, неприхильно, а то й вороже ставилася до цієї творчості, пройнятої поганськими традиціями. Не випадково, мабуть, перша відома на сьогодні писемна фіксація української народної пісні («Про Штефана-воєводу») датується майже синхронно з першим відомим на сьогодні записаним українським віршем (пасквілем Яна Жоравницького) — відповідно 1571 і 1575 роками.

Книжна позацерковна поезія розвивається з поширенням писемності серед усіх верств світського населення — магнатства, середньої та дрібної шляхти, міщанства, козацтва, а частково і селянства. Її розвиток тісно пов’язаний із шкільництвом та книгодрукуванням. Це виявляється і в її жанровому спектрі — на перших порах вона функціонує насамперед у формах різного роду шкільних декламацій, навчальних взірців і вправ, у формах прикнижкового реквізиту — посвят, геральдичних епіграм, передмов, післямов тощо. Авторами та виконавцями віршів виступають у цей час переважно вчителі й учні братських і монастирських шкіл, а також друкарі. Нерідкі випадки, коли вчитель, друкар і поет поєднуються в одній особі — досить пригадати постаті Кирила Транквіліона-Ставровецького чи Памва Беринди. Загалом розвиток цієї поезії є виявом ренесансних, і зокрема секуляризаційних, процесів у тогочасному суспільстві — тенденції до вивільнення духовного життя з-під егіди церкви. Але церква протидіє цій тенденції, намагається, і не безуспішно, утримувати владу чи принаймні здійснювати контроль і над школами, і над друкарнями, і над літературною творчістю. А тому й більшість тогочасних вчителів, друкарів та письменників, у тому числі й поетів, раніше чи пізніше одягає чернечу рясу чи висвячується на священиків, свідомо чи не свідомо йдучи на компроміс із православною чи уніатською церквою і цим забезпечуючи собі можливість інтелектуальної діяльності. Слід при цьому мати на увазі, що секуляризаційні прагнення штовхають багатьох тодішніх діячів до намагань протистояти всевладдю церкви, але здебільшого не порушують релігійного характеру їхнього світогляду, не послаблюють їхньої віри. Релігія залишається панівною сферою духовного життя суспільства.

Стиль і поетика українських віршів кінця XVI — початку XVII ст. розвиваються від рівня, характерного для пізнього східнослов’янського середньовіччя, а точніше преренесансу, до рівня, властивого Ренесансу і ранньому барокко. Цей процес репрезентують поетичні пам’ятки кінця XVI ст. (вірші Герасима Смотрицького з острозької Біблії, вірші з Києво-Михайлівського збірника, «Скарга нищих до бога», «Просфонима») та поетичні пам’ятки початку XVII ст. (вірші Даміана Наливайка, Мелетія Смотрицького, Касіяна Саковича, Памва Беринди і Тарасія Земки. У віршах кінця XVI ст. вже наявні виразні прояви нових стильових віянь, а у віршах початку XVII ст. ще переживаються характерні риси старих засобів художнього мислення.

Для віршів кінця XVI ст. загалом властива помірна насиченість образами. Образну матерію їхні автори черпають насамперед із біблійної (часом апокрифічної), патристичної, гімнографічної та церковно-історичної літературної традиції. Зокрема, в центрі уваги поетів перебуває євангельський цикл сюжетів, мотивів і образів, особливо мотиви, пов’язані з народженням і смертю Ісуса Христа.

Переспівуючи різдвяні мотиви («Въсіяла звЂзда ясно от востока...»), Герасим Смотрицький у вірші «Зри сія знаменія...» за допомогою паралелізму пов’язує євангельські образи з геральдичними емблемами князя Костянтина Острозького («Твоя звЂзда нынЂ тому же послЂдує цареви...»). Поет уподібнює заслуги свого героя подіям християнської історії («И ты крестноє знаменіє не тунє носиши, // великому Константану им ся подобиши //, Он бо, на небеси сіє видЂв, побЂдил съпостати, // ты же побЂждай єретик и бЂсов три статы»).

«Скарга нищих до бога» уподібнює східну церкву Авелеві, а західну Каїнові, «[Иже по зависти] Авеля погубив, // і братоубийство на земли сотворив, // и кров праведную, яко воду, пролив» (рядки 712 — 714). Відповідно гонителів православ’я поет іменує «Каїновими внуками» (рядок 715). Східна «убога» церква «поймана ест, яко Іосиф, во оковы» (рядок 501).

У віршах Києво-Михайлівського збірника обігрується образ євангельської смоковниці, яка всохла в кару за те, що не сотворила плоду Ісусові («УтЂха Сиона земного Христос», рядки 20 — 29); могутність Христа підкреслюється переліком здійснених ним чудес («О доброти сына божия» рядки 5 — 6, 9 — 10).

У «Просфонимі», вітаючи нового митрополита, «старші» порівнюють свою радість із радістю старозавітного Авраама, котрий прийняв «бога странствующа»; Лота в Содомі, який надав притулок у своєму домі ангелам, із радістю трьох отроків, які, «во огни суще», побачили ангела, котрий допоміг їм перемогти «Навходоносора со всЂм єго множеством»; із радістю пастирів, які почули ангелів, «благовЂствующих Христа». Цікаво, що зіставлення земного Церковного владики з богом чи з ангелами не було для поета XVI ст блюзнірством.

Біблійна образність, природно, не зникає з української та білоруської поезії в XVII ст. У «Ляменті... на... преставленіє... Леонтіа Карповича...» (Вільно, 1620), автором якого, очевидно, є Мелетій Смотрицький, відзначається, що герой був «послушным» своїм родичам, «як Ісак Авраму» (рядок 129). Наскрізь пройняті християнською образністю вірші «Перла многоцЂнного» Кирила Транквіліона-Ставровецького (Чернігів, 1646).

Серед християнських образів української поезії XVI — XVII ст. часом трапляються ремінісценції апокрифічних сюжетів і мотивів. Скажімо, Кирило Транквіліон-Ставровецький у «Похвалі аггелом», звертаючись до архангела Гавриїла, каже: «Ти невидимо кров Христову збираєш // і на въскресеніє его преславно ховаєш».

Проте в пам’ятках XVII ст. біблійна, патристична, гімнографічна і церковно-історична образність дедалі помітніше поступається місцем образності, що черпається із світських джерел.

Християнська образність починає втрачати своє виняткове і панівне становище у світі образів української поезії. Її помітно відтісняє образність, запозичувана із поганської міфології, з античних літератур, із мирської історії . стародавнього світу й середньовічної Європи, з місцевого фольклору і народномовної лексики та фразеології.

Уже у вірші «До того ж чителника» з книжки «ЛЂкарство на оспалый умысл чоловЂчій...» (Острог, 1607) Даміан Наливайко на підтвердження своєї думки наводить приклад із стародавньої історії, розповідаючи, як Василій Македон, «цесар кгрецкій славный», дбав про виховання свого сина Лева і тим самим ударував його чеснотами (рядки 15 — 20).

У «Ляменті... на... преставленіє... Леонтіа Карповича...» (1620) знаходимо розвиток міфологічного образу парок (рядки 67 — 80):


Чи вас, парки (єслисте у бога такими,

в живот и смерть можными з силами своими),

Образил чим? Над мЂру питья и єденья?

Торовал он зо всЂх вас дорогу збавенья.

Клото, в перъвших срокгая, чому ж ся схилила,

двигаючи дух єго, чому сь упустила?

Безбожная Лахеси, и ты сь єго нити

не хотЂла до коньца статечнЂ довити?

Тиранская Атропо, чому сь переръвала

клубок вЂку живота, якобы сь не знала,

Же нам много на єго житлЂ залежало?

Што вам єго от смерти боронить пристало,

То сте єго выдали, от всюль опустили,

и нам єсте, сестрички, въ том не подружили...


У «ВЂршах на погреб Петра Конашевича Сагайдачного» (Київ, 1622) Касіян Сакович цитує давньоримського філософа Луція Аннея Сенеку, патріотизм героя зіставляє з патріотизмом грецького «короля» Кодруса, котрий волів «смерть поднять, бы ойчизна толко была въ цЂлЂ» («Вторый [спудей]»), його славу і мужність зіставляє з подвигами спартанського «кроля» Леонідеса, котрий «менжне кроля воювал Ксерксеса» (там же). Касіян Сакович переповідає розмови Олександра Македонського із філософами про смерть («Девятый [спудей]», «Вторыйнадцать [спудей]») і зазначає, що для достатнього опису справ свого героя, мав би «у кгрецкого поеты Гомера зычить розуму, альбо тыж у Димостена, которыи валечных своих кгреков дЂи выписали достатечне...» («Третійнадцать [спудей]»). Прокламуючи безсмертність слави героя, поет застосовує популярний риторичний прийом — уписує його в ряд постатей, славу яких утверджено історією («Седмийнадцать [спудей]»):


Бо єсли выхваляєт Кгреціа Нестора,

Ахіллеса, Аякса, а Троя Гектора,

Атенчикове славять кроля Периклеса

И славного оного з ним Темистоклеса,

Рим зась з смЂлости свого хвалить Курциуша

И з щасливых потычок славить Помпеюша,

Теды теж и Россія Петра Са[га]йдачного

Подасть людєм, в памятку вЂку потомного...


На окрему увагу заслуговують ті образи тогочасних українських віршів, які походять із життєвої повсякденності, так чи інакше пов’язані з нею.

Треба, однак, застерегти, що образи ці часто переливаються в рядки творів українських поетів із тієї ж Біблії та інших освячених християнською традицією літературних джерел. Але при цьому, звичайно, має значення їхня первісна реалістична генеза і їхня здатність збуджувати і у поетів, і у читачів реалістичні асоціації. Іноді можна, очевидно, говорити і про факти прориву в традиційну образність цього типу індивідуальних конкретних спостережень українських поетів над живою дійсністю. Потужним джерелом і генератором реалістичної образності були, безумовно, народномовна лексика і фразеологія та місцевий фольклор.

Уже серед «високої» християнської образності трапляються образи й образки (образні картинки) приземленого, так би мовити, натуралістичного і реалістичного характеру. Походять вони, як правило, з тих же освячених традицією джерел, а також із популярних у народі апокрифів, хоч іноді можуть індуктуватися й освіжатися фольклорними опосередкуваннями (скажімо, апокрифами, обрядовою поезією різдвяного та великоднього циклів тощо) та прямими життєвими асоціаціями. Часом вони розгортаються у цілі образки-сценки, пройняті чи то макабричними, чи «умильними» настроями. За приклади можуть бути натуралістична, сповнена середньовічного, «готичного» мазохізму сценка тортур, що їх терпить Христос від своїх мучителів, які його «и терновым вЂнцем c копиєм витали, // Оцтом и желчию сего напояли, // и святоє лице єго заплевали» (Києво-Михайлівський збірник, «О ликованію всей твари», рядки 22 — 24), або знаменита сценка з «ЛЂкарства розкошником» Кирила Транквіліона-Ставровецького, де померлий розкішник скаржиться: «Приятели мои далеко от мене стали // И носы свои пред смрадом моим позатыкали», що є вже типовим проявом бароккової «макабричності», бароккової естетизації бридкого і відворотного. А ось «умильний» епізод із «біографії» Ісуса Христа, обіграний Памвом Бериндою у «ВЂршах на рождество» (Львів, 1616). Малий Ісус зайшов у «церкву» і там заговорився «з учеными»:


A пренайчистъшая матка всюды шукала

И пилне ся о нюм межи людми пытала,

Не розумЂючи, же бы ся он тым бавил

И дитиною противко старым ся ставил.

Котрого гды обачила, аж ся здуміла,

И якъ го всюды шукала, все му повЂла.

«...На приклад дЂтєм христіанським» рядки 9 — 14


Пригляньмося уважніше до деяких найхарактерніших для української поезії кінця XVI — початку XVII ст. образів і образних систем.

Привертають увагу спроби українських поетів передати великодній радісний настрій через опис весняного відродження природи. У цьому вони спиралися як на досвід патристичної проповіді, так і на досвід античної, зокрема римської, літератури.

У християнському письменстві пейзаж мав насамперед символічно прославляти бога-творця у спогляданні його творення. Але, зрозуміло, ця основна, так би мовити, ідейна його функція аж ніяк не виключала функції естетичної. Християнські письменники, вдаючись до зображення природи, нерідко цілком відхилялися від своєї догматичної, панегіричної чи моралістичної теми і в пориві натхнення, ліричного піднесення, зумовленого безпосереднім спогляданням навколишнього світу, виливали з-під свого пера високопоетичні описи, багаті на реальні деталі, на вихоплені з життя конкретні подробиці.

Саме такий випадок маємо у «Просфонимі», анонімний автор якої, спираючись на усталену з давніх-давен християнську літературну традицію щодо зображення «великоднього» пейзажу і, насамперед, на опис весни у «Сло†на нову неділю и на весну» Григорія Назіанзина, уподібнює дохристиянське «невЂріє» зимі, Христа визначає як «зимы горкіа губителя», котрий «лютость... зимы съ тяжкими волки» відігнав, а далі виражає торжество християнської віри через уподібнення його весні, і при цій нагоді малює яскраву картину весняного буяння природи:


Єгда убо по студеной зимЂ тепла весна наставаєт,

Тогда и земля небЂдно зелену траву пущаєт,

И дуб подчесан головерхіа холмы украшаєт,

И вся зеленовласія древа в новыя ся різы облачать,

Яко ветхая отложивше всякому поновитися значать,

И вЂтры тогда благопрохладны лучами просіаваєми,

И всяко птиче стадо под небесєм поєт сладкими пЂніами...


Поет не забуває і пастухів, які виходять із хат «на широко пространъныи поля, вЂтром лица простужающе»; і овець, «в различіи трав наслаждающе чювъства»; і мореплавців, які, побачивши «небурно и тихо море», вручають свої душі «древу и водЂ и вЂтру быстрому» і «по морским хребтом... широкій понът прорЂзують».

Одним із ключових образів української поезії кінця XVI — початку XVII ст., у тій її частині, яка вже цілком виразно репрезентує стиль барокко, є образ саду. Навколо цього образного ядра, природно, функціонує ціла низка похідних образів: коренів, дерев, паростей («літорослів»), квітів, овочів, аромату, смаку, птахів, їхнього щебету у верховітті тощо.

Ця образна система з’являється вже у вірші Даміана Наливайка «До того ж чителника» («ЛЂкарство на оспалый умысл чоловЂчій...», Острог, 1607):


Як сады, которых овоц уживають,

Кгды ся старЂють, другіє з них вставають,

Предся ж подобныє подобного родять,

Так в бытности и в зацности не сходять,

Так и люде, которые уступають

C того свЂта, а другіє наступають.

Єдни в других влевають цнот доброволность,

Кды ж не з натуры, але c цвиченья годность.


Ту саму образну систему для вираження тієї самої ідеї використовує Олександр Митура у вірші «Статечность въ вЂрЂ» із «ВЂзерунка цнот... Єлисея Плетенецкого» (Київ, 1618): «От кореня доброго овоц особливый // был родитель побожный, сын єст святобливый».

З образною системою саду споріднена образна система сад — вода, теж дуже продуктивна в тогочасній українській поезії. Джерела, струмки, річки, дощі несуть життєдайну вологу всякій «кревині» і забезпечують її буяння і плодоносність. Антитетично з образами «водяного» циклу пов’язуються образи спраги і посухи, «водна піна» пихи, «вода» грішної слави, брудна, гірка і смердюча вода гріхів тощо.

Уже в «Скарзі нищих до бога» (кінець XVI ст.) отечеська віра, що її нам оповідають святії книги, уподібнюється «златоструйному потокові», з якого поет закликає «пити» своїх читачів (рядок 207). З другого боку, бог карає непокірних «потопом» (рядок 227). «Надменіє» папи поет порівнює з «водною піною» (рядок 311). Слава грішного гине так, «яко вода быстро минаєт воскори, // И скалы и пЂски мыючи з высока» (рядки 458 — 459). Сьогосвітня слава «утЂкаєт», «як морьская... вода...» (рядки 461 — 462). Укладач віршів Загоровського збірника застерігає читачів не напиватися «зъ горького студеньца, смердячого грЂхами» («До благочестивых»).

У «Просфонимі» (Львів, 1591) новий митрополит уподібнюється своїм «жажденієм» істини біблійному пророку Ілії; він прийняв священство і житта, «церковный источник», щоб усім «от пресохшаго источника жажъди устудитися» і «єдва мало дышущим оживотворитися» («Се же привЂт архієпископу в школЂ»).

Яскраво цю образну систему розвинуто у віршах із книжки «О въспитаніи чад» (Львів, 1609):


Нила, зъ брегов широко выливаючого

И весь Єгипет гойне напаваючого,

БарзЂй жродла Златоустого розливають

И буйныє потоки съ себе выпущають

Злотыми струменьми. Весь ся улыскуючи,

Оплавитостю вод живых обфитуючи,

Цыркель весь збору вЂрных вколо обливаєт,

И вся церков повшехная ним намакаєт,

ВЂлкготность свою зъ наук оного беручи

И до змякченя сердца людзкіє ведучи

На възросненя древ въ дому божом плодовитых,

Злотовидне заквЂтнулых, въсЂм знакомитых,

Котрыє бы злотый овоц съ себе давали

И завше пожитком церков обмышлевали,

При тых вдячне бръмячих водах єи́ здобячи,

На позреньє ся сличных древ въсЂх приводячи,

Котрую роскошною выспою назвати,

Где звыкли святыє вЂчне опочивати,

З злотых ся вод святого охоложаючи,

Злотовидне и безъ сказы проквитаючи.

C котрого золотых ся квЂтув позщипало

И на пожиток ся вам, цным дЂтєм, зобрало.

«На Златоустаго и до чителников»



Характерну групу образів, популярних в українській поезії кінця XVI — початку XVII ст., складають образи із сфери аграрного виробництва.

У «Скарзі нищих до бога» застосовується образ снопів. Із «честными снопами» зіставляються апостоли (рядок 138). Католики ж «снопы злобы» на жертву богові «влагають» (рядок 717).

У Києво-Михайлівському збірнику бісів, що нападають на правовірного християнина, поет уподібнює сіну, що «отпадає» від вогню («Род духовный», рядки 15 — 16).

У віршах із книжки «...О въспитаніи чад» (Львів, 1609) наука називається «злотым уроженям», і висловлюється побажання, щоб «той то родзай нЂкгды... ся не зводив», а завжди був у «народЂ людском». Причому порівняння з золотим урожаєм — вища міра оцінки: святі науку «так наддер... поважають, // же злотым уроженям єи называють» («О науцЂ»).

Памво Беринда у різдвяних віршах 1616 р. прирівнює свою книжечку До малого колоса «убогого жнива» («До... Ієреміи Тисаровского...», рядок 16) і стверджує, що «земля, котрая терньє и осет плодила», після народження Христа «хлЂб небесный буйно зродила» («Епілог», рядки 39 — 40). Через два роки Олександр Митура у «Візерунку цнот... Єлисея Плетенецького», припрохуючи адресата прийняти свій скромний, але щирий подарунок — панегірик, називає його першим колоском «неродного жнива», зжатого з ниви, багатої «в невмЂєтность» («Промова»).

Ще через два роки у «Ляменті... на... преставленіє... Леонтіа Карповича...» ці образи розгортаються у цільний образок жнив і женця. Голос героя з того світу (в «ГолосЂ отца до сынов») закликає свою «братію» молити бога, щоб той дав їм такого нового пастиря, «якого потреба»,


А на жниво зо всЂх мЂр, зо всЂх сторон сталЂ

ДозрЂлои пшеници для зебранья въ цалЂ,

Работника чулого зеслать рачил скоро,

При котором бы всЂм вам во всЂм пошло споро.

З серпом наук правдивыє, не зъ везкгловєм слова

Под локти душ. Ку тому (з прозбою къ вам мова)...

Рядки 187 — 492



До образів «аграрного циклу» прилягають образи із сфери пастівництва (пастирі — вівці — череда — стадо — паша — вовки), мисливства та рибальства (сіті).

Показовий факт використання українськими поетами образів із сфери ремісництва, будівництва тощо. У вірші Загоровського збірника «О чудах господних» людина уподібнюється горщикові, бог — гончареві: як горнець не може «вопреки» мовити гончареві, так і людині не належить перечити богові. Автор «Ляменту... на... преставлєніє... Леонтіа Карповича» від імені свого героя у «ГолосЂ отца до сынов» застерігає «млоденцов» не покладати надій на свої літа молодії, на силу, на розум, на здоров’я, бо «смерть у зубы не гледить», і «болш скурок телячих // переробять кгарбари, ниж волобыдлячих», смерть «з нас на нас оселки до косы шукаєт» (рядки 547 — 550).

У вірші «Статечность в вЂрЂ» із «Візерунка цнот... Єлисея Плетенецького» Олександра Митури (1618) зустрічаємо цікаву систему «будівельних» образів: герой стоїть у своїх віросповідних переконаннях, «як фЂляр (стовп, колона. — В. К.), моцне вкгрунтованый». Цей філяр збудовано «архітектоном» на совість, як собі. А тому «вЂтер противный» йому не зашкодить. Його не похитне жоден «вЂтер противных». Він «єст фундованый на камени, не пЂску».

Не обходять тодішні поети і торгівлі та фінансів. Один із віршів Загоровського збірника застерігає «іноків»: «ВЂру утверждайте, церкви не зражайте // и для имЂнія душ не продавайте» («До иноков русских», рядки 7 — 8). Автор «Скарги нищих до бога» закликає православних «не злучатися» до «папежской купы», не піддаватися на спокуси і залякування:


І страхом и датком уловлен не буди

и доброть Христову во сердци соблюди.

ВЂси, яко тебе за кров свою купил,

абысь к противъному єго не отступил.

ЦЂну себе дал господь, себе ж єму продай,

и душу и тЂло єго ради отдай...

Рядки 754 — 759


Укладач Загоровського збірника повчає своїх читачів: «не в школах латинских разум купуйте...» («До благочестивых», рядок 33).

А в «Ляменті... на... преставлєніє... Леонтіа Карповича» (1620) — в «ГолосЂ отца до сынов» — знаходимо колоритний образ лихваря. Цей облудний світ схожий на «лихвяра спросного, который звык брати // Одным око, слух, руку, ногу усушати, // Другим цЂлком забирать живот и здоровьє». Із ним людям «товариство злоє», — стверджує поет устами свого героя. Бо світлихвар


Головным єст, окрутник, противником нашим,

Товаришем невЂрным, хотячи быть старшим

Над душею нашею, трапить нас уставне

Роботою, покою противиться явне,

З добр, з добытков, з праць наших кгвалтом обираєт,

А сам нигды ничого доброго не маєт,

Добрим страшон, злосливым ласкаве ся ставить,

Назбыть щодрим в чужих, сам ляда чим ся давить.

Авътор злости, сваволи, тыраном на цноты

Своим в клямст†похлЂбством додаєт охоты,

Обчих к собЂ чачкою штучнЂ завабяєт,

ВсЂх вшеляко зводити не преставаєт.

Славу змерлых скрадаєт, живых з неи лупить,

Дармо берет, цЂною нЂчого не купить,

Зо всЂх личбу збираєт, а сам ся никому

Не справуєт, як Баро...

Рядки 575 — 593



Образи, пов’язані з грошима (скарб — мамона — золото — срібло — скарбниця — шкатули), полюбляє автор «Скарги нищих до бога», що цілком узгоджується з внутрішньою соціальною антитезою твору: «нищі — багаті».

Католики, каже поет, прагнуть «и во дни и в нощи мамону собрати» (рядок 730). Своїх одновірців він повчає «для мамоны» душ не погубити (рядок 829). Уста й язик іноків ним визначаються як «святая скарбниця» (варіант Загоровського збірника — «До иноков руских»). «Господный слова» порівнюються із «чистым златом» (рядок 197). Поет стверджує, що розум — «пречестнЂйшій злата» (рядок 794). Папи сього віку зневажають Христові декрети «для марного злата» (рядок 232). Римські єпископи «отпусты свой за злото меняють», а людям, які б їм «сребро приносили», прощають «и блуды и въбыйства» (рядки 655, 660, 662). Православні не повинні шукати господа «в палатах златих». Апостоли не наповняли «шкатули златом» (рядок 523). У судний день бог буде очищати світ, «яко злато», вогнем (рядки 619 — 621).

Із огляду найхарактерніших образів української поезії кінця XVI — початку XVII ст. можна зробити кілька загальних висновків щодо стильового розвитку тогочасного художнього літературного мислення.

Для поезії кінця XVI ст. загалом властива рівновага змісту й форми. З плином часу рівновага ця починає порушуватися в бік форми, в бік засобів художності. Відчувається дедалі більше, настирливіше, старанніше оброблювання, відточування, рафінування форми. Розвивається усвідомлення самоцінності естетичного начала, культивується поетична майстерність, віртуозне володіння словом.

Це виявляється в дедалі більшому збагаченні образності, у розширенні кола її джерел, у дедалі сміливішому введенні у це коло поганської міфології, мирської історії, повсякденного побуту, воєнної та виробничої діяльності сучасників. Розширюється коло джерел образної матерії, урізноманітнюється її життєва основа, збагачується її репертуар.

Проте усталеність образів зберігається. Образи не творяться поетами на основі власних життєвих спостережень, за окремими винятками, а запозичуються з авторитетних для них чи модних джерел, переходять від письменника до письменника, із твору в твір. Існує відносно сталий, традиційний набір образних кліше. Тільки вряди-годи можна припускати проблиски індивідуального образотворення.

Разом із тим образна палітра помітно секуляризується. Це зумовлюється прямою чи опосередкованою секуляризацією змісту — тематики, ідейних тенденцій, пов’язаних із суспільно-політичною діяльністю, з тиском соціальних суперечностей дійсності.

Але не тільки зміст впливає на форму, хоч цей напрям впливу, звичайно, первинний, а й форма — на зміст (зокрема, в процесі засвоєння іноземних зразків). Адже нова форма була породжена новим змістом. Отож освоєння і вироблення модної форми вело до винайдення на своєму грунті відповідного їй змісту.

Гіпертрофія форми, що про неї полюбляють говорити теоретики стилю барокко, була пов’язана з розвитком (поглибленням і поширенням) змісту, для втілення якого необхідно було засвоювати і виробляти нові формальні засоби. В перспективі літературного розвитку ця тенденція була закономірна і прогресивна.

Ідейно-тематичний зміст української поезії кінця XVI — початку XVII ст. у філософському аспекті визначається її християнізмом, грунтується на уявленні про дочасність і короткочасність людського життя на «цьому світі», яке передує вічному існуванню душі на «тому світі»; на переконанні в облудності «цього світу» і статечності «того світу», в тому, що земне життя є випробовуванням справжньої цінності людської душі. Тривалість часу, відведеного на це випробування, для випробовуваного невідома. Смерть може перервати іспит у будь-яку мить. З цього випливає цінність часу — в найменшу його одиницю людина має прагнути вмістити якомога більшу кількість «добрих діл» — доказів істинної цінності своєї душі, а відповідно спокутувати якнайбільше своїх «гріхів» (при загальному прагненні до того, щоб вчинити їх якнайменше).

«Життя і смерть, смерть і життя, тільки інше, потойбічне, краще, — ось та природна зміна ідей, в якій обертається думка віруючої людини. Смерть є момент звільнення духу нашого з кайданів плоті, а тому спокійно дивиться на смерть та людина, яка думає про вічність. Навпаки, боїться смерті той, хто захоплюється земними насолодами і радощами» 1.



1 Житецкий П. Мысли о народных малорусских думах. К., 1893, с. 59.



Ця філософсько-теологічна ідея, глибоко реакційна за своєю суттю, мала одну особливість. Вона передбачала, вимагала і стимулювала критику «сього світу» і тим самим давала простір для виявлення соціальної невдоволеності умовами реального людського буття. Протягом усього середньовіччя, коли суспільна думка могла функціонувати тільки в формах, визначених християнською теологією, критика «сього світу», облудності його зваб і розкошів, його «коханків» — «грішників» була основною формою критики соціальної і моральної, класової і політичної.

Тему часу, ідею швидкоплинності й невпинності його бігу в українській поезії початку XVII ст. спеціально розробляє Даміан Наливайко у вірші «Прозьба чительникова о час» з книжки «ЛЂкарство на оспалый умысл чоловЂчій...» (1607). Час — «дорогій», «непереплачоный» (тобто неоціненний, безцінний), він кожній людині позичений «назбыть скупою вагою». Прудкоплинний час «в окомгненю» провадить людський вік до старості, так що й «розбачитися» не можна. Людський вік змірений «пядію». А тому людина не може бути певна в своєму часі й не сміє відкладати свої справи «на вЂк потомный».

Цікаві роздуми про відносність тривалості життя вкладає в уста свого героя автор «Ляменту... на... преставленіє... Леонтіа Карповича» (1620). Сто літ життя можуть значити менше від одного дня. Бо не той живе, хто живе на світі «мизерне» (рядок 372): «Хто долго жил, a злЂ жил, доброго ничого // не учинил, мало жил, a был барзо много» (рядки 385 — 386). Свою філософію поет проектує на соціальне буття, в суто барокковому ключі стверджуючи рівність усіх людей перед смертю (рядки 375 — 380):


Житло наше на земли ровно комедіи,

Албо рачей жалосной свЂта тракгедіи.

За отнятьєм личины, што был кролем, паном,

По-старому ковалем, шевцем, цимерманом.

Выйдет дух наш, али ж ти — труп земный, труп гнойный,

Гнюсу, робацтв, мерзячки и брыдкости полный.


Життя на цьому світі поет уподібнює до перебування «в огнилом похилом дому», що на очах руйнується, рушиться (рядки 391 — 397):


Хто в огнилом похилом дому жить зезволить?

Хто ся смЂлЂ до него на мешканьє склонить?

Кгди обачить, а оно стЂны уступують,

Дах сыплеться, фундамент, филяри фалюють,

Бальки трещать, а весь дом зовсЂм упадаєт,

Хто з розумных в таковых руинах зостаєт,

А не рачей бЂжить вон, забивши и хлЂба?..


Цей світ хвилюють «валки внутрніи», «постронъных погрозки» (рядок 401), життя на ньому проходить під загрозою полону, ув’язнення, кайданів, пут, «которыми не толко христиан погане, // леч, што тяжша, свои своих, хрістиан хрістяне, // вяжуть, вязять, кров точать...» (рядки 402 — 405). На цьому світі доводиться терпіти «домовыи неснаски», «ненависть... от своєго своєму», на ньому — «роскош, збытки, лакомство, сваволя, немЂра» (рядки 409 — 411).

Цікаво, що поет посилається на конкретні, близькі його читачам у часі й просторі, події, маючи на увазі турецьку експансію за південно-західним кордоном Речі Посполитої. Він пропонує глянути на сусідів, подивитись, що в них діється, які біди насуваються на них «зо всЂх сторон»: «Плачет наша братія, доставшися в руки // врага креста Христова, и то не без муки» (рядки 405 — 408).

«Нестатечність» людського життя на цьому світі поет виражає популярною в середні віки притчею, не раз оброблюваною і в східнослов’янських літературах, зокрема в XVII ст. (Симеон Полоцький, Антоній Радивиловський). Герой ляменту (в «ГолосЂ отца до сынов») так параболічно розкриває суть земного існування (рядки 441 — 450): протягом усього свого життя, «по въвесь тот час» він сидів немовби «на столку ног подпиловáных», «на дошках помосту зламáных»:


Подо мною дол, в ним стос дров смоложаристый,

Над шиєю на нити меч висел сталистый,

З обу боков з страшными влочнями рицерЂ,

Хто ж бы мене щасливым намЂнил в той мЂрЂ,

Бы и Ђсть, пить, роскоши заживать казано,

Музыкою труб, бубнов хути додавано,

А на том бы сходило, же ся рушить згола

Страшно было достаться на смертныи кола.


Постійно доводиться терпіти «страх ямы», «страх муки огня», страх «тиранских рук рицеров» (рицарі уособлюють тіло, світ, диявола), страх «меча божого з неба». Треба б помислити про «злый живот на нити» тим із живих, «хто ся... на земли фундовати смЂєт, роскошовать, подносить брви...». У житті «на нити» немає утіхи, немає відради, в ньому повно боязні, бід, стогнання, щоденного чекання на потоп, на смерть. Людина на цьому світі почуває себе, «як в окрутЂ (на кораблі. — В. К.), срокгими валами розбитом, // от шифара (корабельника. — В. К.) без ствру (стерна. — В. К.), без жакглю (вітрила. — В. К.) забытом»: «А хто ж, пробог, — запитує поет, — зезволить в том кораблю плыти?» Хіба той, відповідає він, хто свідомо шукає смерті. А «в небЂ» померлий праведник почуває себе безпечно, сидить «на столци кролевском», «без боязни отмЂны, на вЂк вЂком вЂчнЂ́» (рядки 441 — 469).

Та ж душа Леонтія Карповича каже, що, живучи на світі, він особливу увагу приділяв «належитому» вихованню «млоденців», «кохав» їх, «заправовал» до «цноты», додавав їм «в побожность охоты», «громив розпустность, пъяньство, злость, сваволю». Дух померлого вчителя наставляє «млоденців», щоб вони «не давали виркгати» «тому дикому коникови (тобто розпусті, пияцтву, злості, сваволі. — В. К.) в полю широко престронъного омылного свЂта», не покладалися «на свои лЂта молодыи, на силу, на розум, на здоровьє», пам’ятаючи прислів’я, що «смерть у зубы не гледить», за молодими, як і за старими, вона «дыбком чугаєт», шукаючи «з нас на нас оселки до косы». І з цього висновок: «Непевный день, певна смерть». А що ніхто не відає «о годинЂ», коли йому доведеться умирати, то слід так жити, наче умирати треба нині. Боячись бога і «тых дверей, где низко през порог дорога», тобто смерті, переходу з цього світу на той, слід жити, «давши богу божоє, зверхности поволность, родичом честь, зычливость пану, правду, скромность в шатах, в пітю, в єденью» (рядки 539 — 552, 557 — 560). Людина не повинна «в сей марной облудЂ... ся бавить», їй належить цим світом робить, «якъ конем, на день узычоным» (рядки 570 — 572).

Яскраве втілення тема смерті знаходить у «Віршах» Касіяна Саковича (1622). У дванадцятій партії своєї композиції, розвиваючи два народні афоризми («від смерти не можна оперти» та «на смерть нема ліку») 1, поет створює моторошний образ смерті, всемогутньої і нещадної:


Кождый, кто ся уродил, мусить и умерети,

Жаден ся человЂк смерти не может оперети,

НЂмаш на ню лЂкарства, нЂмаш и обороны,

З самых царей здираєт свЂтныи их короны,

Не боиться жолнЂрства, в круг царя стоячого,

З оружієм і стрЂлбою єго вартуючого,

Але берет c посродку их єго спячого,

О смерти своєй барзо мало мыслячого.


Виступи «спудеїв» завершуються «епілокгом» — зверненням «смертю пораженого до живых». Це — підсумок тих філософсько-ліричних роздумів про швидкоплинність людського життя і неминучий смертний кінець, які були висловлені раніше. Висновок цей — дидактично-моралістичний: треба життя на землі прожити чесно, «бо то розум, то мудрость — побожне тут жити». Монолог починається зітханням героя, що тотожне зітханню в популярному на тогочасній Україні «Преніи живота и смерти»: «Ох, мнЂ, нендзному...» 2. Від традиційного книжного звороту поет знову переходить до народного афоризму і, відштовхуючись від нього, будує свою тираду: «Алем ся чужею не карал пригодою, // Тепер бы то не было з моєю шкодою» 3.



1 Див.: Галицько-руські народні приповідки. Зібрав, упорядкував і пояснив Іван Франко, т. 3, вип. 1, № 12, с. 125; № 30, с. 126. — Етнографічний збірник. Видає Етнографічна комісія Наукового товариства ім. Шевченка, т. 27 і 28. Львів, 1910.

2 Див.: Памятники старинной русской литературы, издаваемые графом Григорием Кушелевым-Безбородко. Под ред. Н. Костомарова. Сказания, легенды. повести, сказки и притчи, вып. 2. Спб., 1860, с. 442.

3 Пор.: «Пригоды хоронять від шкоды». — Галицько-руські народні приповідки, т. 2, вип. 2, № 7. Львів, 1908, с. 590.



В інших партіях декламаторів Касіян Сакович на численних прикладах доводить ту саму ідею (часом за допомогою тих самих образів), яка є провідною й у «Преніи живота и смерти»: всі люди рівні перед смертю — і багаті, і бідні; і ті, які досягли найвищої влади, і ті, які залишилися на все життя «подписками» (тобто писарчуками).

Щоб показати безсилість багатства і влади перед смертю, Касіян Сакович наводить різні порівняння — як запозичені з античної історії («не викупился Крезус от неи богатством, // И не оборонился ей Ксерксес воинством»), так і з місцевого побуту (смерть «не дбаєт на бурмистрЂ и на их лавники, // писаром и надписком поламуєт щики»; «Косить она и княжат спол з их княгинями, // Громадить кашталянов із воєводами»). Переплітаючи біблійні й антично-міфологічні образи з побутовими, поет персоніфікує смерть у постаті озброєного лицаря:


Подтинаєт твердыи дубы васанскіи

И высокіи древа, кедры ливанскіи.

В гутЂ Волкановой єй роблено сокиры,

И стрЂлы гартовано острыи без мЂры.


Тему смерті і сьогосвітньої марності в українській поезії першої половини XVII ст. блискуче вивершує «ЛЂкарство розкошником того свЂта правдивоє» Кирила Транквіліона-Ставровецького, надруковане в його книжці «Перло многоцЂнноє...» (1646). Твір має характерний підзаголовок — «ПЂснь вдячная при банкетах панских». Він наскрізь пройнятий пафосом гострої соціальної критики.

Це монолог від імені несподівано померлого молодого багатого пана, звернений з того світу до живих панів, котрі продовжують розкошувати на веселих бенкетах і втішатися своїм земним багатством. Герой застерігає їх, що все це облуда, котра в будь-яку мить може щезнути. Що всі їхні маєтки, вся їхня влада і слава — для смерті ніщо, а самі вони після смерті — тільки «смродлывыи трупы».

У героя за життя було багато «красного и любимого». Були у нього і замки, «коштовне мурованныи»; і палаци, «свЂтне и сличне маліованныи»; і шкатули, «злотом нафасованыи»; і візки, «под злотом цукгованыи». Були і «пресвЂтлыи златотканныи шаты», і рисі, і соболі, і кармазини, і «дорогій шкарлаты». Були сади і «красныи винограды». У його господі ще вчора буяло «гойне весельє», лунало «музыков игранє», «спЂваков веселоє спЂванє», «на трубах мЂдяных выкриканє»; підлога стугоніла від скоків і танців; столи ломилися від дорогих вин і солодких страв, що ними він частував своїх гостей і приятелів — усе «знаменитых персон». Слуги ходили за ним ордами.

Та ось він помер. Помер зненацька. Вчора бенкетував, а нині смерть несподівана «без отповЂди» його застала. І «все красноє и любимоє» зникло у «тмЂ». Смертю і її слугами скарби його «расхищены и побраны», «шпалієры коштовныи пошарпаны». Усе «доброє и веселоє» минуло, слава і багатство навіки зникли. Прийшло «все злоє» — «страх, болезнь, стогнаня», «плачливоє нарЂканя». Смерть його з усього «обнажила» і «межи смродливыми трупы положила». І всі живі — і приятелі і слуги — ним «гнушають», маючи його «за смродливого и згнилого трупа».

І як висновок — своєрідний гімн цій страшливій і безсторонній силі, здатній одним помахом коси урівнювати земні стани:


Ты на всЂх мЂч свой срокгій обнажила,

И през него ольбримов силных положила,

Под ноги свои сих потоптала,

A славных вЂка сего побрала

И в тмЂ безъ памяти сховала.

Где нынЂ суть міролюбци,

И роскошнии сластолюбци,

A лакомыи златолюбци?..

Где нынЂ тиранове неужитіи,

И князи, на земли знаменитіи?..

Гдє нынЂ воинове горделивыи,

И мучителЂ невинных злосливыи?

Где срокгіи и страшніи гетманове?..


Усіх їх смерть «в гроб послала», всі вони «несподЂване смертным мечем посЂчени», «без памяти въ тмЂ нынЂ заключени», «ядовитым червієм расточени».

Звертаючись до смерті, герой стверджує:


Ты цесаром и крулюм коруны здыймуєш,

Аз голыми головами их до гробу вандруєш.

Ты много злого на том свЂтЂ броиш,

И с премудрых филозофов смЂховиска строиш,

У гла†их, гдЂ свЂтлая премудрость

столицу свою мала и в ней почивала,

Там нынЂ тилко смродливая пустка зостала

И червый много в себе през тебе набрала. ...


Ты риторскій язык сладкоглаголивый безгласієм связуеш

И пред многими єго показуєш.

Яко нЂмого болвана, славного пана

В мо†и премудрого у словЂ...


Ты богатыров з богатества обидрала,

И всЂх славных вЂка сего до темницЂ свои загнала,

Ты моцаров мира сего под ноги свои положила,

И всЂх тых червієм ядовитым покорила...

О смерти! таковую злосливую природу маєш,

НЂ на чий плач нынЂ нЂ дбаєш, анЂ поглядаєш,

ВсЂх нынЂ заровно береш, и до темнаго гроба ведеш,

И на покарм робацтву кладеш.

О смерти гнЂвлива,

Сила твоя страшлива!



Звичайно, мотиви соціально-політичної критики прориваються в давніх віршах і незалежно від ідеї «марності сього світу». Крізь зовнішню християнську форму мислення тогочасних поетів просвічують їхні реальні класові й політичні позиції.

Це виявляється, скажімо, в апології бідності, у підкресленні «посполитості» й «убогості» Ісуса Христа та його апостолів, у протиставленні цих первіснохристиянських якостей багатству, розкішності та меркантильності сучасних тодішнім поетам християнських ієрархів, зокрема і насамперед католицьких і тих православних, що стали відступниками, схилившись до унії.

Автор «Просфоними» (1591) наголошує, наприклад, що Христос тому має добре розуміти усіх «нищих» і сприяти їм, що «сам доброволне, нас дЂля, нищим был», що «з дому убогого древодЂлЂ рачил ся народити», що всіх учив «не гордити» убогими, що апостолів «от убогих людій» собі зібрав, показуючи «образ» усім «по нем йдучим» («Моленіє от нищих», І отрок).

Поряд із апологією убозтва іде його християнське тлумачення як кари за «негодность» і як засобу оплати «спасіння». Автор «Ляменту... на... преставленіє... Леонтіа Карповича» (1620) устами свого героя (в «ГолосЂ отца до сынов») закликає убогих мати «полЂпшеньє» з убозтва. «Недостатній» повинен вважати, що йому «богатства не дано» «за негодность», що його «тым скарано». Бог, бачачи в серці убогого затаєну «злость», «неправду» і прагнучи забезпечити його душу від погибелі, щоб той його, бога, «для земных богатств не пребачил», не дав йому багатства. А тому бідному не треба «стискувати», «тужити», а належить «зносити крест свой скромне». Якщо ж вбогий «пошемре» на бога, на своє «упорне» щастя, то й тут (на цьому світі) «в нензЂ зостанет», і там небо стратить. А знісши своє убозтво «скромнЂ», він «убозством пришлый свЂт заплатить» (рядки 510 — 522).

Відповідно багаті повинні вбачати в своєму багатстві можливість купити «збавеньє», засіб оплатити його. Герой того ж «Ляменту» закликає багатих купувати «збавеньє» багатством. Багатий на цьому світі повинен себе вважати «шафаром от бога», тобто божим скарбником, банкіром, і, як належить «шафару», застосовувати надане, довірене йому багатство (рядки 509 — 512). Поет устами свого героя так повчає багатих (рядки 523 — 536):


Можный в копу, так держи, же ть бог дал убогих

На поправу, на окуп злостій твоих многих.

Не ты для убогого, для тебе убогій

Посажон єст от бога пред дом твой, пред ноги,

Жебись свои выступки щодробливым датком

Змазал, грЂхи окупил ялмужны достатком.

ВсЂм то мовлю, заровно слузЂ, як и пану,

Обои плъти кондицій, вшелякого стану,

Абысте ся зо всих сил о чистость сумнЂнья

Души, тЂла старали, зичачи збавенья

Своим обчим, щасливых радою вспирали,

Жеби з гори богатства тяжко не впали,

Вспомагали убогих помочью ратунку.

Жебы в роспач не впали з нендзи от фрасунку...


Християнський принцип «демократизму» — «хощет бо бог всЂм человЂком ся спасти»; звізда хоче «всЂх сътворити жители раєви» (див. вірш Герасима Смотрицького на герб князя Костянтина Острозького); усі рівні перед смертю — у «Віршах» Касіяна Саковича переростає у принцип демократизму соціально-політичного: в останніх рядках «Предмови» поет пропонує поширити славу гетьмана на всіх козаків.

Характерне для соціально-політичної свідомості тогочасних українських поетів розуміння «покою», тобто миру, як добра і прагнення до того, щоб була «всюды межи людми добрая воля». Саме так формулює ці ідеї Памво Беринда у своїх різдвяних віршах. У вірші шостого отрока поет закликає «милость межи собою мЂти // и єдин другого поважати умЂти».

Провідним ідейним спрямуванням українських віршів кінця XVI — початку XVII ст. є догматична полеміка з протестантами, особливо реформаційною єрессю аріан; з католиками; критика і засудження, заперечення ідеї унії східної, православної церкви із західною, римо-католицькою; боротьба за утримання в лоні «отчеської» віри і церкви руських князівських родів і руської шляхти, а також православних ієрархів, заражених ідеєю унії.

На перший план тодішні поети висувають вимогу «статечності», тобто сталості, стійкості, твердості у вірі. Даміан Наливайко славить рід Острозьких за те, що він «моцно стоить» у вірі (другий вірш «На герб... княжат Острозких», 1605); Памво Беринда у вірші шостого отрока закликає, аби «мы вЂру над все... заховали» («Вірші на різдво», 1616); автор «Ляменту» з приводу смерті Леонтія Карповича (1620) устами свого героя зичить пастирям «россійского народу» (рядок 359) пробувати «в послушенъст†зе всходу, где початок вЂры // в Христа-бога» (рядки 627 — 628), звідки «духовенъство маєм» (рядок 632); і далі (рядки 633 — 638) повчає:


Того ся вси держите не въступуйте къроку,

До остатънєго тху духа, очій ваших змроку;

При том сталЂ стоячи, до згоды з другими

Так ся мЂйте, як усты апостол своими

[И Христос-бог на]учил, шукайте покою,

[В покою жить] можна зо всЂми, болш єднак з собою.


Касіян Сакович у своїх «Віршах» (1622), у партії тринадцятого спудея (рядки 75 — 76), із сумом констатує, що «междоусобная война // ДЂєтся межи людми в панст†кроля-пана»; чотирнадцятий спудей говорить, що народ зневажає уніатів, бо знає, чого вони домагаються. Народ має їх за єзуїтів, бо уніати з ними, тобто з єзуїтами, «єдиномудръствують», усилуючи «всЂх подбити под владзу папЂ» (рядки 10 — 12). Поет закликає до стійкості у боротьбі проти окатоличення, за збереження «руськості»: тринадцятий спудей стверджує, що правдивий християнин готовий за віру вмирати, «а не дастся привести до новин» (рядки 77 — 78).

Ідея «статечності» в «отчеській» вірі органічно споріднена у свідомості тогочасних поетів з ідеєю захисту, збереження і утримання українцями й білорусами своєї «руськості» перед загрозою ополячення. Ідея «руськості» — це не стільки усвідомлення національної самовизначеності українців і білорусів (така самовизначеність на той час саме окреслювалася в процесі формування східнослов’янських народностей), скільки усвідомлення єдності всіх східних слов’ян і заклик до їхнього єднання, підкреслення безперервності етнічного, культурного, історично-політичного зв’язку всіх «руських народів» з Київською Руссю. Герасим Смотрицький у вірші «Всякого чина православный читателю...» виражає цю ідею формулою: «Великій Владимер... всю землю рускую благоразумієм освЂтил», він «православный род» «крещенієм просвЂтил» (рядки 24 — 26). Та ж формула звучить і в «Скарзі нищих до бога»: «Володимер Великій вас у вЂру крестил // и от идолскои темьносьти осветил» (рядки 807 — 808). Ідея ця — вияв політичної орієнтації на возз’єднання в єдиній православній руській державі. Через це участь українських та білоруських воїнів у війнах Литви та Речі Посполитої з Московською Руссю розцінюється як тяжкий гріх, що його важко спокутувати. За словами Мелетія Смотрицького, саме так ставився гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний до своєї вимушеної участі в протимосковському поході й просив од імені усього козацького війська у єрусалимського патріарха Феофана прощення за пролиту «християнську кров» 1.

Ідея «руськості», єдності й єднання східних слов’ян виразно звучить уже в українських віршах кінця XVI ст. (вірші Герасима Смотрицького, «Скарга нищих до бога», вірші із Загоровського збірника).

Етнічно-історичні зв’язки України з Київською Руссю стверджує 1622 р. Касіян Сакович. Він підкреслює єдність «народов русских» і закликає їх до єднання. Те ж роблять його київські сучасники. Київський митрополит Іов Борецький у польськомовній «Протестації» (1621), зверненій до короля й уряду Речі Посполитої, розглядає українське і донське козацтво як «останки тієї старої Русі», як покоління воїнів, предки яких ще за Олега штурмували Константинополь, як авитяжне плем’я, що його бог спеціально зберігає для боротьби проти турків і татар 2.



1 Див.: Архив Юго-Западной России, издаваемый комиссиею для разбора древних актов, состоящей при киевском, подольском и волынском генерал-губернаторе, ч. 1, т. 7. К., 1887, с. 340.

2 Див.: Жукович П. Протестация митрополита Иова Борецкого и других западнорусских иерархов, составленная 28 апреля 1621 г. — В кн.: Статьи по славяноведению, вып. 3. Спб., 1910, с. 150.



Касіян Сакович у своїх «Віршах» майже дослівно повторює цю теорію («Предмова», рядки 19 — 24):


Племя то єст з насЂня оного Іафета,

Который з Симом покрыл отчіє секрета.

За Олекга, росского монархи, плывали

В чолнах по мору и на Царъград штурмовали;

Их то продки з росским ся монархою крестили

Владимером, и в вЂрЂ той статечне жили.


Ідея «руськості» поєднується в творах тогочасних поетів з ідеєю «слов’янськості». Цей мотив голосно лунає в апології слов’янської мови, яка виголошується у вірші «До... Александра Балабана» із «Книги о священст※ (Львів, 1614). Подібно до інших тогочасних діячів (Лаврентія Зизанія, Івана Вишенського, Памва Беринди), автор цього вірша з гордістю і любов’ю говорить про «словенскій язык»: «язык славный // Наш словенскій, межи многими стародавный, // Котрый нам, як и письмо, от бога дарован». Поет відзначає заслуги своїх сучасників у справі розвитку церковнослов’янської мови і упорядкування її граматики: слов’янський язик «и ту, в нашом краю, барзЂй выполерован».

Підносять тогочасні українські та білоруські поети також ідею єднання усіх християнських народів перед лицем магометанської загрози. У «Ляменті» на смерть Леонтія Карповича (1620) герой (у монолозі «Голос отца до сынов») на тому світі молить бога «забЂчи злому», не дати «дознать напасти з христіан никому», ув’язнити «пса дикого», «врага кождого» «в мамлюцкой особЂ», щоб «все христяньство, яким колвек складом // Порозненья в вызнанью, ставши твоим стадом, // Было вольно от страху, от слуху, от трвоги, // Огня, меча, нещастя», молить «поламати злых роги» і «вывышъшить в том паньст†народ хрістианский» (рядки 413 — 422).

Тодішні православні ідеологи намагалися всіляко підносити військовополітичний авторитет своєї збройної опори — козацтва, зокрема, наголошуючи на його значенні як істотної сили в антимагометанській обороні християнської центральної Європи. Звідси і мотив феодальної вірності козаків своєму сюзеренові — королю Речі Посполитої (при умові, що його воєнно-політичні зусилля будуть звернені на запобігання магометанській небезпеці) і, відповідно, Речі Посполитій як вітчизні (при умові, що вона буде «матір’ю», а не «мачухою» для «народів руських»). У цих питаннях українські поети не виходять за межі феодальних правових уявлень. У «Віршах» Касіяна Саковича обстоюється «вЂрность подданых пану», тобто, в даному разі, козаків королю, бо сюзерен винагороджує вірність васалів найвищим даром — «вольностю». Козацьке військо «волности набыло // тым, же вЂрне ойчизнЂ и кролюм служило». Як реальний аргумент на права вольності висувається участь козаків у Хотинській битві 1621 р. При цьому поет у звичайне для Речі Посполитої розуміння «золотої вольності» як свободи для шляхти (і лише для неї!) вкладав свій зміст — вимогу прав і свободи для всіх тих (і лише для них!), хто захищає вітчизну і, як її главу, короля зі зброєю в руках, тобто і для козаків (але не для посполитих!): «леч она (свобода. — В. К.) не каждому может быти дана, // толко тым, што боронять ойчизны и пана». Водночас поет співає гімн «вольності», до якої прагнуть «всЂ створенья» («Предмова», рядки 1 — 14) — ренесансна концепція!

Своєрідним і злободенним аспектом патріотичної теми в тогочасній поезії був заклик до «праведності» в середовищі «народів руських», до внутрішньої єдності і взаєморозуміння, засудження міжусобиць і звад. У «Ляменті» на смерть Леонтія Карповича (1620) — у «Голосі отца до сынов» — дух героя бажає «россійскому народу», щоб його спіткала в небі вічна слава, щоб у ньому панували «вЂра, правда, побожность, святобливость», щоб із душі його «уступили» «озяблость», тобто байдужість, «недбалство», «от тЂла грЂх, хороба, от бруха обж[ирство]»,


...от домов вашего мЂшканья

Незгода, свар, немилость, з границь па[нованья]

Кроля-пана наєзды неприятель, здрада.

З мЂста фалши, неправда, вшелякая вада,

Во всЂх справах немЂрность, непостереженьє

Побожности, пожитку, чести зневаженьє.

Все то згола огулом нехай проч уступить,

З души, з тЂла, з сел, з домов...

Рядки 613 — 620


Дух героя зичить, щоб ангел, «чулый сторож в богу», дав «россійскому народу», крім іншого, «покой», «згоду», «преложоным в радє чулость», «печу пастиром о розумном стадє» (рядки 625 — 626).

У «Віршах» Касіяна Саковича (1622) підкреслюється, що мужність, хоробрість, бойова сила запорожців, уособленням яких є геральдичний символ — лицар з мушкетом на плечі, — спрямовані тільки на службу вітчизні. Кожний із козаків «готов ойчизнЂ служити, // за волность еи и свой живот положити...» («На герб... зойска... запорозкого»).

Знаменно, що «Вірші» Касіяна Саковича відкриваються не епіграмою на герб померлого гетьмана, а епіграмою на герб козацького війська. У «Предмові» поет бажає козацтву «доброго здоровя и щасливого над неприятелми отчизны звитязтва». У своєму славослов’ї він висуває на перше місце козацькі походи морем проти татар і турків. Козаки «ойчизнЂ нашой суть обороною, // От татар поганих и турков заслоною» («Предмова», рядки 47 — 48), «Украина тим войском въцалє зоставаєт, // А где запорозцов нЂт — татарин впадаєт» («Предмова», рядки 33 — 34). Поет відзначає і ще одну важливу місію козаків, на яку вказувала, між іншим, і «Протестація» — визволення невільників із турецько-татарського полону («Предмова», рядки 41 — 42)

Касіян Сакович стверджує «зацність» козацького роду, протиставлячи цю тезу випадам проти козацтва як «грубого хлопства», «розбійництва» та «українського (тобто окраїнного, кресового, прикордонного) своєвольства», що раз у раз лунали із магнатсько-шляхетського середовища і диктувалися насамперед класовою ненавистю.

Ще раніше, 1604 р., Даміан Наливайко у вірші на герб князя Костянтина Костянтиновича Острозького повчав «рицаров» застосовувати меч тільки «для двох причин»: «абы отчизна и реч посполитая была в покою», і застерігав: «Домовых звад утЂкай, приватних кривд занедбай». Отже, меч слід піднімати тільки на захист вітчизни, а не в «домових звадах» і не для помсти за «приватні кривди». Кінцівка вірша — формула лицарського етосу, відома ще з давньоруського літопису і «Слова о полку Ігоревім»: «Ово згола: альбо ты звЂтяж, альбо умри смЂле // За реч посполитую, абы тя споминано миле».

Однією з кардинальних проблем тогочасного ідейного життя стала проблема характеру й напряму розвитку православної освіти й культури на українських та білоруських землях.

Наприкінці XVI ст. панівною була традиціоналістська «греко-слов’янська» позиція, яку поділяв і гостро висловлював, зокрема, Іван Вишенський. У поезії вона виразно сформульована автором «Скарги нищих до бога» і, відповідно, віршів із Загоровського збірника.

У «Скарзі нищих до бога» поет застерігає православних від латинської науки, латинської школи, твердячи, що училища латинян «єресь розсевають» і «яко же ядом, души забивають» (рядки 789 — 790). Водночас він радить «почитати» «святыи книги свой» і возносить їм, цим книгам, похвалу (Загоровський збірник, вірш «До благочестивых», рядки 13 — 36): «В своих книгах наука, и мудрость, и цнота». Вони «умаляють грЂхов, множать добродЂтель», отож, книголюбець, котрий читає ці книги, стає «душею просвЂтел».


Письмо свято и чисто, богодухновенно,

И любящим єго благо и спасенно.

Книги — духовныи раи, разумныи цвЂты,

приводять нас Христови воздати обЂты.

Книги — солнце душам, мысли освЂщають,

книги грЂхов черность в людєх убЂляють.

Книги в юности премудрыми творять,

простых и невЂжов ритори сотворять...


Але тільки «свої» і до того ж тільки духовні книги, насамперед Святе письмо, Біблія. Що ж до книг латинських, а особливо книг мирських, то, шукаючи в них «суєтную забаву», можна погубити «вЂру и святую славу».

Водночас усвідомлюється вага і «спасенность» освіти і, зокрема, вивчення словесних наук. Автор «Просфоними» (1591) закликає «отроков росъсійскаго народа» «млека словеснагр ученіа младенчески возлюбити» («Ко всЂм обще», рядки 1 — 3). У «ГраматицЂ словенска съвершеннаго искуства...» Лаврентія Зизанія (Вільно, 1596) на звороті титульного аркуша вміщено гравюру: людина з ключем у лівій руці; а над гравюрою надруковано пояснювальний двовірш:


Прожъно ты ся кусиш писмо умЂти,

кторіЂ не хоч мене розумЂти.


Далі йде чотирнадцятирядкова епіграма, в якій пояснюється, що ключ символізує граматику:


Ключем бо єст, отворяючи всЂм ум,

к познанію в преправый разум,

По которой, власне, як по въсходЂ пойдет

каждый, єсли хочет, всЂх наук дойдет.


Думки про значення граматики, подані тут сконденсовано, ширше роз’яснюються у прозовому посланні Лаврентія Зизанія «спудеом изрядъным и всЂм любителєм доброглаголиваго и пространънаго словеньскаго языка», що йде після епіграми. Вони ж повторюються і в двох інших віршах, вкраплених у теоретичний виклад граматики — у чотирирядкових «Стихах», звернених «к младе[н]цєм» від імені «въвъдящаго их на дЂло» та у шестирядковому привіті від друкаря, що має заголовок «Типограф младенцєм».

Проблема освіти і виховання молодого покоління, що турбувала тогочасні братства, підноситься у вірші «До того ж чителника» з книжки «ЛЂкарство на оспалый умысл чоловЂчій...» (1607). Ідея вірша — довести вагу освіти у формуванні людини, показати, що саме виховання, а не природні дані, визначають її місце і роль у суспільстві — «кгды ж не з натуры, але c цвиченья годность»; освіченість і вихованість, а не походження, забезпечують справжню цінність людини. Багатство теж не є запорукою гідності, бо «кто злому сыну маєтность зоставуєт, // И сам гниєт, и єго в злоє вправуєт». Щоб підтвердити свої думки, поет наводить приклад із стародавньої історії. Василій Македон, «цесар кгрецкій славный», дбав про виховання свого сина Лева і тим його цнотами ударував. Кожний батько, незалежно від його соціального стану («вшелякій отець, которому даруєт бог сына»), повинен пам’ятати про необхідність виховання дітей та подавати їм власною поведінкою зразок, як треба жити:


Абысъ прикладом людей побожных ходил

В вихованью дЂток, єслись их сплодил.

Живучи побожне, зоставуй им цноты,

Бо, що отець чинить, то и сын з охоты.


У вірші «На Златоустаго и до чителников» із книжки «Иже... отца нашего Іоанна Златоустаго бесЂда избранная о въспитаніи чад» (1609) автор і постановкою питання про освіту, і оцінкою її ваги в житті як окремої людини, так і народу виступає в унісон з письменниками-полемістами, ідеологами просвітнього руху кінця XVI — початку XVII ст., зокрема висловлює ті самі думки, що й автор «Перестороги», котрий писав: «И так то много зашкодило панству рускому вельми, же не могли школ и наук посполитых разширяти и оных не фундовано, бо коли бы были науку мЂли, тогди бы за невЂдомостю и глупством своим не пришли до таковоЂ. погибели» 1.



1 Возняк М. Письменницька діяльність Івана Борецького на Волині і у Львові. Львів, Вид-во Львів. держ. ун-ту, 1954, с. 26.



Автор вірша «На Златоустаго и до чителников» співає дифірамб освіті взагалі (з науки, «як з жродла, все доброє походить // И през ню человЂк человЂком ся находить» (рядки 31 — 32) і, зокрема, розмірковує над станом освіти на Україні («цный народ русскій» науку занедбує і покладає її собі «за подлЂйшую реч» (рядки 37 — 38). З цього «въсякій нéряд и все злоє походить // И до погорженья цный той народ приходить» (рядки 39 — 40). Низький культурний рівень православного народу дає підставу його ворогам закидати всім православним неуцтво — «для простоты много ся их уругають II И ненаукою очи замыдлявають» (рядки 41 — 42). Поет умовляє молодь вчитися, шанувати науку, а батьків — дбати про виховання дітей, щоб вони надалі «тым добрым не възгоржали» і насамперед старались «о науцє» (рядки 45 — 46).

Памво Беринда у вірші «З Євангелія на обрЂзаніє господнє. На приклад дЂтєм христіаньским» (1616) ставить у приклад дітям Ісуса Христа, котрий «на науцЂ въвесь вЂк свой молодый стравил, // И днЂ свои з людми учеными забавил» (рядки 21 — 22). Поет-учитель упоминає школярів «збавителя своєго в том наслЂдовати, // В науцЂ тръвати а родичов шановати» (рядки 25 — 26).

У віршах Касіяна Саковича (1622) герой славиться за турботливе ставлення до освіти, за матеріальну підтримку братських шкіл.

Теологія високо оцінюється уже в «Просфонимі». Герой панегірика уподібнюється «доброму воину», при бедрі якого «припоясан» меч, «богословієм кованъный», меч «славный и непорочный». З таким мечем можна сміливо рушати в бій, в похід. Герой ним «снадне и умЂле» громить «богопротивных» (II лик, 5-й отрок). Висока оцінка теології як зброї у боротьбі, у полеміці з противниками поєднується з високою оцінкою богословської освіченості.

Поряд із школою українські поети кінця XVI — початку XVII ст. високо оцінюють просвітку роль книгодрукування. Особливо характерний щодо цього «ВЂзерунк цнот... Єлисея Плетенецкого» (Київ, 1618). його автор, Олександр Митура, у велику заслугу своєму героєві ставить «фундоване друкарнЂ». Той, хто був би проти визнання цієї цноти героя, уподобився б «глупым», «которые бы намнЂй о тоє не дбають, же мудрыє под лаву славу их вкидають». (Натяк на кпини католиків, на легковажне ставлення православних до своєї «слави» — вияв самоусвідомлення, самоутвердження; це місце цікаве і своєю народністю, фольклорністю). Воскресивши друкарню Балабана, «припалую пылом», Єлисей Плетенецький, «яко мовять», «веде рой» (знову народний вислів) в святобливому ділі. Балабан, заснувавши свого часу друкарню, «удался до ремесла цного». Отже, друкарство — почесне, «цне» ремесло. Єлисей Плетенецький «хотЂл и допялєсь то, яко не лЂнивый» — по смерти Балабана «друкарню вскресити» і «през выдаваньє книг церков украсити». Отже, видання книг прикрашає церкву. З видання книг «церков божая помножаєт, // и в догматєх отцевских сличне проквитаєт» («Фундованє друкарнЂ»).

Із цих ідей випливали критерії «позитивного героя» часу, який прямо чи опосередковано оспівувався українськими поетами кінця XVI — початку XVII ст.

Усім своїм змістом українська поезія кінця XVI — початку XVII ст., поряд із прозовою полемікою, була літературною увертюрою визвольної війни 1648 — 1654 років і возз’єднання України з Росією. Водночас це була поезія, яка нерідко вже у бароккових художніх формах обмірковувала і вливала в народну свідомість ренесансні ідеї, знаменуючи настання нових часів і в житті, і в літературі.



В. І. Крекотень





Див. також: В. І. Крекотень. Українська книжна поезія середини XVII ст.











Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.