Попередня     Головна     Наступна






Петро Попович-Гученський




ВЂРШИ НИЩЕНСКИЄ, УТЂШНИЄ



Завше-м я в школЂ того по вас потребовал,

Абы-м вас всЂх сполечне у церк†оглядал.

Тепер вас роковоє свято днес зобрало,

И минЂ тут щасливе оглядати дало.

От тепер же и з вами буду розмовляти

И святом тим хвалебним всЂх поздоровляти.

Але вперше школную скажу вам пригоду.

Волю кому носити хоч решетом воду,

НЂжли в школЂ клепати таковую бЂду,

Бо-м и нынЂ слушного не ил-єм обЂду.

А также-м ся готовал, як иншиє люде,

И мовил-єм до себе, гаразд уже буде.

Зготовал-єм был собЂ в юшцЂ по блошчицЂ

И поставил-єм страву тую на полицЂ.

Гдес ся вош от як курка великая взяла

И лЂзучи лапами, юшку мнЂ пролила.

И мясо все у смЂтЂ барзо поваляла,

А сама, от як заяц, надвор поскакала.

Я — за нею, а она на порозЂ стала

И на мене зубами, як вовк закланцала.

Я — до кия, она там чудо учинила,

Бо ворону на смЂтю зараз ухватила

И почала лабами с пЂря оскубати,

А мене страх великий почал изнимати.

Витну єи кииском, хтЂл-єм, щоб застила,

А вош зараз ворону из зубов пустила.

А минЂ так до очий скочила потужне,

Же-м ся мусЂл против ней поставити мужнє.

Але-м пляцу той воши щире не дотримал,

Бо мене так вдарила, аж-єм из ног упал.

Так я кгвалту закричал, аж нищии нашЂ

Прудко з школи выбЂгши и горщиско квашЂ

Винесши, та квашею очи єй залляли,

А другиє вижками прудко вош звязали

И почали до школи вош тую тягнути.

Шесть нас тягло, не могли воши той двигнути.

А наш Самсун Товариш, ухвативши вила,

Притиснет вош за шию, як и змогла сила.

А вош с-под вил так прудко барзо вискочила,

А Самсона нашего за нос ухватила.

И так єго вкусила своими зубами,

Же лЂкарства не знайдем и межи бабами.

Тепер пилно питаєм премудрих докторов

И довцЂпних шукаєм усюди лЂкаров.

Бы наш Самсон Товариш до здоровя пришов

Так я єму лЂкарство здоровоє найшов.

Кажуть люде якиєс, з маслом паленицЂ

Горячиє прикладат щодень к потилицЂ.

И ковбаси до зубов, кажуть, прикладати,

Солониною радят также нос вкладати.

Єще ж мнЂ єдни кажут: «Якоєс порося

Печеноє к лЂкарству барзо би здалося».

Коли б тилко а латво где єго достати,

Обачите, як єго буду утинати.

Дайте минЂ, для Бога, из шмат солонини,

Бо ми не мЂли такой у школЂ звЂрини.

Ачей бысмо Самсона своєго влЂчили

И здоровим пред вами всЂми поставили.

Дайте втож и ковбаси, бо чомус вмлЂваєт

И невесело з огню чомус все спЂваєт.

Коли б тоєй ковбаси доволЂ скоштовав,

То б вам «Христос вродився» весело заспЂвав.







ВЂрш нищенский


А що, панове, либой єсте мя познали, дворака,

ВЂдомий запевне, бо вмЂю добре стрЂляти с пузака.

Що вдень обачу, то вночи застрЂлю.

Пойшовши на козину, то мужик кричит улю.

Имай которого сина,

Бо не одержится єму на голо†чуприна.

То я з сирока ногами закидаю,

А на товариство голосно волаю:

«ВтЂкайте коло берковои хати,

Бо юж мужик хоче вас забЂгати.

А я ся му зоставлю, як кобилЂ заяць!»

Тилко-м, панове, вимовил, а он мене кияском по гребту — паць!»

Взяв 1 мене кияком окривати,

Аже-м мусЂл кгвалту волати:

«Кгвалт, панове, ратуйте, хто чує,

Бо юж ми на кгвалт духу не стає!»

Не треба вам, панове, сколнои роскоши повЂдати,

Бо могли єсте коли-колвек о нЂ давно чувати.

Волимо вас, панове, святи вЂншовати,

Бо в сей день предпразденственій люде празнуют

И всЂ собЂ заємне свати вЂншуют.

Є особливе тіи люде — пяницЂ роковіи,

Поглядают на мене, як вовки лЂсовЂи.

Поглянте-но, панове, — каздий пяницю познає,

Бо в пяницЂ сукня латами пошита,

Як мосева хата рядном побита,

В пяницЂ чоботи ис того ременю,

Що в лЂтЂ дерут по деревю.


1 В рукописі «взав».







ВЂрш другий нищенский


От юж и я з далекой земли привандровав,

Сто мыль єсми з чучманских краєв мишуровав.

И видЂл-єм там барзо великиє дива

Скажу вам всЂм, єсли хто купит минЂ пива.

Там гори масляниє, книшами поросли,

Д†стоят високиє, до купи ся зросли.

На тих горах д†бабЂ, що пероги плещут,

Два заяцЂ лапами усе у пЂч мещут.

Так я перог оттилкий был-єм там ухватив

И вкусил-єм зубами, аж он зараз застив

И зубы мнЂ закленув, що-м был онЂмЂв

И говорити слова єдного-м не умЂв.

Але тепер Господь-Бог отворил мнЂ мову.

ПовЂм же вам, панове. Поймав я быв сову.

Так тая сова очи мнЂ видрала

И самая з рук моих фортелне вирвала.

Дайте минЂ, панове, горячого книша

А потЂште в нещастю бЂдного голиша.







ВЂрш нищенский, хороший и смЂшний


А чи чули-сте, панове, о няшой пригодЂ,

Ос коли то я повЂм... 1 моєй в родЂ. [1 Бугу (нечітко або помилково).]

Що ж, коли ся не щастит, мусимо терпЂти,

А при єдном сухарЂ в церк†Божой пЂти.

И я-м ся был на тиє свята приготовал,

Леч хтос из ненависти мене очаровал.

Вчинил-єм был в великой и я кон†квашу,

На котрую просити мЂл-єм милость вашу.

Аж якас невЂста так мя счаровала,

Же ввес пожиток с квашЂ моєй одобрала.

Коли стала квашище по печи играти,

МусЂли всЂ нищиє з запЂчка втЂкати.

А Гапон, наш товариш, ухватив лопату,

Почал квашу тиснути, видячи утрату.

А кваша, як живая, по школЂ скакала,

МЂвши гнЂв на Гапона, по кутах шукала.

Коли кваша Галоном о землю вдарила,

Аж головою єго дверЂ отворила.

ЗдумЂйтеся, панове, що за моц у квашЂ,

Не могли єй вгамовати всЂ нищиє нашЂ.

Оден кричит: «Панове, по човен ходЂмо,

А по шию в той квашЂ уже не бродЂмо!»

А кваша валом стала през порог ся лляти.

Єдна свиня прибЂгши, почала хлептати.

Кваша тая и свиню так прудко промкнула,

Же квикнула, як єи о землю кинула,

А сама так почала, як море шумЂти.

МусЂли-смо ся усЂ той речи здумЂти.

Такой бЂди квашище нам всЂм наробила,

Же шипом ся до гори, як живая, збыла.

А один нам порадив сулю присолити,

Тогди ж уже не могли-смо из запЂчка вийти.

Коли почала нас та й кваша обливати,

Не могли-смо юж жаден у запЂчку спати.

Не познала ж сина там и родная матка,

Бо кождому од квашЂ присхла и рубатка.

Просимо ж вас, панове, о нас памятайте,

А до школи нам страви и хлЂба давайте.

Бо носите колачЂ од кума до кума,

А до школи принести не маш у вас ума.

Не принесете до школи жаден солонинки

И минет вас, мовите, кучати дур ниньки.

Забули-сте, панове, о нас и о Богу,

Пойдемо ж и мы од вас в иншую дорогу.

А чим церков Божая себе украшаєт,

Чим ся, чловече, твоя душа подношаєт.

Церков Божая з гимнов читаних сияєт,

А читаня з спЂваням за клейноти маєт.

А мы то в церк†Божой щоденне спЂваєм,

А за ваше здоровя Господа благаєм,

Абы вам тут Бог дал вЂк в фортунах проживати,

Потом з Христом рожденним в небЂ царствовати.








ВЂрш нищенский


Ос и я с Кобиволок триста мил з-за свЂта

Привандровал-єм до вас зараня на свята.

ОсЂдлал-єм собЂ кий, кий моцний, дубовий,

А прилетЂл-єм до вас от тут на свЂт новий.

Взял-єм собЂ у торбу кабаки и хлеба,

Бо служалому того завше тилко треба.

Тилко-м бЂгучи през лЂс, за хащ зачапался,

Обернуся взад, аж мнЂ бандолет урвался.

Ихал-єм через лЂси, так теж и болота,

Не боял-єм ся збойцов нЂ мита голота.

Правда, был-єм гетманом, рядил-єм обозом,

Спотикал-єм ся с курми, лежачи под возом.

А як почала мя гусь за ноги кусати,

МусЂл-єм ис-под воза дале утЂкати.

Правда, пиятиками перад ся я бавлю,

Где вижу повен куфель, то там ся я ставлю.

То юж мя там витают за лоб и чуприну,

Не раз мою и тую дерут сукманину,

А все мене волают: «Ти мосцЂвий пане,

Не кождому твоєи чуприни нам стане!»

Радьте мене, панове, що маю чинити,

Чи єще ся мнЂ вчити, чи ся оженити.

Пойду собЂ до когос панни обзирати,

Бо мене там всЂ хотят войтом обебрати.

И вам всЂм на мешканя там же ити ражу,

Пошлюблю же, на добрих кгрунтах вас осажу.

Там-то, панове, небо низко барзо лежит,

Тилко ся на двох кишках, юж печених, держит.

Там жонки, коли собЂ в морю хуста перут,

То на небо пранники, як на камЂнь, кладут.

От там-то у коморЂ мЂсяць наставаєт,

А в ден ясний на печи слонце спочиваєт.

А звЂзди там, як динЂ, всюди ся валяют,

СвинЂ в золотих коритах микгдали Ђдают.

РЂка горЂлчаная через ринок течет,

Пий там кождий хоч кгарцем, нЂхто слова не речет.

А воробцЂ у срЂбних там панчохах ходят

И ковбаси живий по вербах ся родят.

СвинЂ в лЂтЂ и зимЂ в дубах ся поросят,

Пчоли меду по чверцЂ в кождий день приносят.

МЂсто тоє барзо єст обварованноє,

Кропивою, лободою обмурованноє.

Там моя и отчизна стоит над водою,

Укритая пранником, пошита бЂдою.

ИдЂт там на мешкання, кгди буду вмерати,

Могу тую отчизну я вам отказати.

Завчасу и дороги мене испитайте,

А за працу хоч по три грошЂ минЂ дайте.

ИдЂте ж всЂ а право з Янова до Крилова,

С Крилова — до Зборова, з Зборова — до Яворова,

З Яворова — до Бузанова, з Бузанова — до Кремянця,

С Кремянця — до Камянця,

З Камянця — до Лвова, зи Лвова — до Кракова,

З Кракова — до Очакова, з Очакова — до Піотркова,

З Піотркова — до Чигирина,

З Чигирина — до Оринина,

З Оринина — до КарапчЂєва,

С КарапчЂєва — до ОлЂєва,

З ОлЂєва — до Кудринец,

А с Кудринец — до Федковец,

С Федковец — до Ожеговец на ожини,

Бо там чверть за шелюг свЂжини.

З Ожеговец — до Городка,

Аж там рЂпа солодка.

З Городка — до Бучача,

Аж там по шелюгу кляча.

З Бучача идЂт просто в землю чучманскую,

А будете там мЂли повагу панскую.

Там єст староста, котрий от як кут морчит,

Мов до него, що хочеш, а он усе мовчит,

Бо єст барзо богатий, у скарбах обфитий.

Мовлю то вам, панове, пан там знаменитий.

Там вола печеного за грош тилко купиш,

Коли того не будет, змовите мнЂ мутиш.

А у вола с-под хвоста чосник течет с оцтом,

Зеленая салата, коли схочеш с постом.

Там земля богатая, о том усЂ знайте,

За вЂдомост певную коляду мнЂ дайте.

Я був гетманом славным, а тепер капланом,

ЛЂпше мя тоє здобит, нЂж що єст-єм паном.

И вам до домов своих благословлю пойти.

Можете ся з сватами и с кумами зийти.

ИдЂте ж, а церковних дверий не зопсуйте,

Поєдинцем идЂте, всЂ ся разом не сунте.








ВЂрши на воскресеніе Христово


Пролокг


ЗлотосвЂтна фортуна витаєт нас нынЂ.

Триумфуймо ж, чловече, о той-то новинЂ,

Иж стала предвЂчная Бога-творца рада,

Абы звЂтяжонная сила была Ада.

Ото ж Христос монарха того днес доказал,

Котрий пекло разорил, смерть вЂчную звязал.

Троглавнаго цербера скрушил бозтвом главы,

А вЂрних до небесной понесл нынЂ слави.

Смерть лежит забитая, пекло ляментуєт

И сам ксіонже темности в жалости сЂтуєт.

ВсЂ дяволи утекли в глубокиє кгмахи,

Бо видЂли на собЂ незмЂрниє страхи.

Кгди божество Христово темност освЂтило,

В тот час всЂх бЂсов в пеклЂ барзо засмутило.

ВсЂ ся в прах росипали од бозкой свЂтлости,

ВсЂ згубили проклятих сил своих смЂлости.

ВсЂ волали до Ада: «Брате наш, крЂпися,

А ти ксіонже темности, просим, не смутися!»

Леч кгди в сердцу копЂє єго обачили,

УсЂ ся до Тартару росипат рачили.

И юж одтоль не вийдут, поки вЂчност стоит,

Нехай же ся и чловек грЂшний того боит,

За котрого Христос-пан на крестЂ умерал,

Абы нас до живота вЂчнаго всЂх зобрал.

Ото ж то днес из гроба в свЂтлости повстаєт,

Тебе вЂчним животом, слухачу, витаєт.

Витаєт и триумфом, абыс триумфовал,

Одкупленним будучи од смерти, ликовал,

Виносячи весело славу Христа-пана,

Которий крестом забил вЂчнаго тирана,

А вЂрних випровадил з пекельной темности

И впровадил до вЂчной небесной свЂтлости,

Где хори аггельскиє завше триумфуют

И нам тот свой небесный триумф виставуют,

Бысмо ся веселили з воскресшаго Христа,

Котрий, як Бог чудовне нынЂ з мертвих воста

И нас, яко воскресший монарха провадит

И в небЂ емпирейском з аггелами садит.

СпЂшмо ж ся и мы нынЂ, вЂрний авдитору,

А Воскресшому Христу откриймо покору.

СпЂваймо єму згодне звЂтязкую славу,

А поднесши до неба смертельную главу,

Викрикаймо весело: Христос з мертвих востал,

А нас вЂчним животом, яко Бог привитал.

Витаймо ж и мы єго, яко творца неба,

Которого навЂки хвалити потреба. Амин!»






Отрок первый


О Христе воскресший, наш орле злотопарний,

О дню незаходимий, вЂчний и заранний.

Глухой нощи и темной ти-с єст просвЂтитель,

Слонца, луни, дробних звЂзд правдивий створитель.

СвЂте незаходимий, емпЂрейский пане

И злотопроменистий истинний титане,

ОсвЂтил-єс темниє нашЂ нынЂ грЂхи,

А провадиш нас смутних до вЂчной потЂхи.

СвЂте незаходимий, Христе, свЂте вЂчний,

Сыне єдинородний, Божий, барзо слЂчний,

ВилетЂл-єс из гроба крили золотими

З пророческими лици и всЂми святыми,

Коториє в пекельних темностях сидЂли

И там през пол шест тисящ свЂта не видЂли,

А тепер през смерть твою ликуют в радости,

Напившися з ребр твоих вЂчнои сладости.




Отрок вторий


Днес з гробовой темности виростаєт квЂток,

Которий-то нас барзо тЂшит малих дЂток.

КвЂток, Христос воскресший, червонофарбистий,

Кровию искропленний, яко клейнот чистий.

Того квЂта правица Бога-отца носит

И всЂм вЂрним збавленя през него голосит.

Двигни на того квЂта, чловече, зреници,

То позбудеш вЂчнои душевной тескници.

Бо тот квЂт, яко рожа, зкравленний повстаєт,

Тебе вЂчним животом и щастям витаєт.




Отрок третий


Юж темности хмурниє уступили з неба,

А золотим променем засвЂтила феба.

Юж и жалЂ смутниє нас, вЂрних, минают,

А радост з триумфами чловека витают,

Котрий грЂхом преступльства рай пієнкний затворил.

Ото крестом воскресший нам знову отворил

И всЂ в оном богатства вЂрним офЂруєт;

Злото, сребро, клейноти, як творец, даруєт.

Даруєт живот вЂчний и славу даруєт,

А од смерти всеродной навЂки варуєт.

И ти ж себе обваруй, чловече, од грЂха,

Абы тя привитала у небЂ потЂха.





Отрок четвертий


Уступуйте, ляменти, и жалЂ, вступуйте,

А радости з веселям, юж днес наступуйте.

Ото радости давца Христос повстал з гробу

И свЂту затменному привернул оздобу.

Виражаєт на слонцу свЂт божества свого,

День ясний одновляєт для фрасунку твого.

ЧеловЂче мЂзерний, уваж собЂ тоє

Воскресшаго монархи дЂло пресвятоє,

Иж за тебе, мЂзерний, умерати рачил,

Абы-с ти як смертельний свЂт вЂчний обачил

И корону вЂчную отримал од Христа,

З котрой плинет, як слонце, радост вЂкуиста.





Отрок пятий


Цинозуро денная, точи з себе млеко,

Котрая свЂт свой стелеш у небЂ високо.

Бо ото Пречистая Сына оглядаєт

Из мертвих повсталого и нам того ж даєт,

Абы-смо оглядали яко Створителя,

Ласкавого монарху и одкупителя,

Которий за живот наш рачил умерати,

Абы нас могл до неба, як синов зобрати.

Ото ж тепер, яко Бог славно з мертвих воскрес

И нас так же до неба високого поднесл.

Хвали ж єго, чловече, як своєго пана,

Котрий крестом поразил вЂчнаго тирана.

Хвали ж того, котрий тя одкупити рачил,

Абы-с єго у небЂ в радости обачил,

Бо тот для нас, мЂзерних, як Бог з неба зступил,

А нынЂ нас кровию своєю одкупил.





Отрок шестий


Баранку, свЂта полний, взял-єс нашЂ грЂхи.

Нас, смутних, впровадил-єс до вЂчной потЂхи.

Ти-с руно золотоє из себе зложил-єс,

Ти-с по тридневной смерти предивне ожил-єс.

О, баранку шляхетний, Христе-спасителю,

Незлобивий и тихий свЂта створителю,

Твоє имя во слонцу положенно вЂчне,

Ты-с то рачил и слонце виразити слЂчне.

Твоя рука свЂт денний з небом излучила,

Абы ся душа наша во тмЂ не мучила,

Але, свЂт твой видячи, весело волала

И з тобою, воскресший, в небЂ кролевала.





Отрок семий


АмфЂоне лютнЂсто, на лютнЂ золотой

Видавай меліодию о той сла†святой

Днес Христа-спасителя, котрий смерть звЂтяжил

И всю силу дяволов под ноги положил.

Грай на триумф веселий, бо Бог з мертвих повстал

И слонце затменноє свЂтлостю привитал.

Грай, бы лЂси и скали весело скакали,

Котриє вчора смутне по пану плакали.

Грай весело, лютнЂсто, на триумф Христови,

А мы триумфовати, вЂрниє, готови.

Грай радостно, абы ся князь темности смутил,

Бо Христос-кроль кровию всЂх вЂрних одкупил.

Бый лагодно, граючи, в золотиє строни,

Бо юж в пеклЂ упали темниє магони.





Отрок осмий


Юж и Язон премЂрил циянскиє води,

Юж нынЂ прижекгліовал до порту погоди.

Юж оминул строкгиє и страшниє смоки,

Юж лвом твердим затворил сном страшниє взроки

И високогорниє, скалистиє гори

Преминул для вЂчнои Христовой покори,

Которий для чловека окрутниє муки

УтерпЂл добровольне од тиранской руки.

Юж зближился до Колхов, до руна златого,

Юж и в руки взял єго; хто видЂл такого

Одважнаго жолнЂра од створеня свЂта?

Ото ж нам показали остатниє лЂта

Преславного Язона, Христа-спасителя,

Воскресшаго монарху, свЂта створителя,

Которий през оциян крви своєй приплинул

До порту щасливости и всЂх смоков минул

И усЂм лвом страшливим огнистиє очи

ЗаслЂпил сном, в котрого шукаймо помочи.

Тот бовЂм бозством своим всЂх вЂрних зреницЂ

ОсвЂтил и впровадил до ясной свЂтницЂ.

Того хвалЂм, вЂрниє, поки станет слонца,

Як вЂчнаго монарху, не мЂюча конца.





Отрок девятий


О Ієрусалиме, просвЂщайся, новий,

На спотканя Христово став ся тут готовий.

Дай дари богатиє, котрий тя збудовал

И од всЂх неприятелей моцно обваровал.

СвЂтися и ти, новий Сионе, дня того,

Хвалячи Христа-пана, баранка святого,

Котрий небо рукою своєю виставил

И слонце огнистоє на оном поставил,

Абы тобЂ, чловече, весело свЂтило.

Отож ся то дня сего все скутком зистило,

Бо слонце предвЂчноє восияло з гроба,

Небеснаго монархи вЂчная оздоба,

Агнец найпокорнЂший, сын Бога и отца;

Тому не маш початку, не будет и конца,

Котрий за мир заклан быст, а нынЂ з гробу встал

И свЂтом бозтва свого свЂт хмурний привитал.





Отрок одинадцятий 1


ЗдумЂйся, о чловече, той Бозкой милости,

А видай горливиє из сердца литости.

Которий тя литуєт так, яко свого сина,

Ото на нем виражона уся твоя вина.

Же на крестЂ умерал, грЂшнику, за тебе,

Не злотом тя одкупил, але видал себе

На окрутниє муки, уваж тоє собЂ,

Иж за тебе творец твой три дни лежал в гробЂ.

А нынЂ славно воскрес з гробовой темности,

А тебе запровадил до вЂчной свЂтлости.

Хвали ж єго, чловече, як своєго пана,

Котрий тя вивел с пекла, а забил тирана.


1 Мабуть, помилка в нумерації.





Отрок дванадцятий


КвЂтнет радост на свЂтЂ, яко пресличний квЂт.

Нехай же ся веселит увес тот хмурний свЂт.

Бо свЂт вЂчний, Христос-пан, из гроба повстаєт,

А славою вЂчною чловека витаєт,

Которая всЂх вЂрних чекаєт у небЂ.

То все Христос одновил у каменном гробЂ,

Понесши страшливиє и больниє рани,

Которих намножили, ах, злиє тирани.

А тепер, як квЂт квЂтнет з гробовой темности

И нас, вЂрних, провадит до вЂчной свЂтлости.





Отрок тринадцятий


Не боймося юж смерти, бо смерть извязанна

И до пекла темнаго юж Христом сказанна.

Играймося цюцика, маленкиє дЂти,

Бо будемо у раи росквЂтлом сидЂти.

А на смерть наготуймо кии дубовиє

И векгерЂ у рЂках мЂймо грабовиє.

Як смерть до нас повернет, мЂймося в запасЂ,

А по кулакови разом зложЂмо юй усЂ.

Ти за кости бери смерть, товаришу, смЂло,

БерЂмося, бо на мнЂ чомус трижит тЂло,

Бо смерть хитра, щоб ся з рук наших не вирвала,

А котрого з-межи нас зараз не порвала.





Отрок чотирнадцятий


Не боймося, друже мой, и зацний компане,

Азали нас на хитрост смерти тоєй стане,

Маю я мЂх полови з муки гречанои,

Зажиємо над нею штуки звичайнои.

Обваливши на землю, у рот єй напхаймо,

А сами у дорогу чим прудше махаймо.

То она будет луску з рота виберати,

А мы юж не будемо смертю умерати.

СпЂшмо ся воскресшаго Христа привитати

И з ним вЂчне будемо в небЂ царствовати.





Отрок пятнадцятий


Зле радиш, товаришу, не так учинЂмо,

Моя рада, иначей тоє одмЂнЂмо.

От мы смерти спечЂмо щонайбольший колач,

Тоє минЂ похвалит найподлЂйший орач.

Та пойдЂмо до смерти усЂ ис поклоном,

То она далей пойдет и своим загоном,

А нам все перебачит, що-смо ся хвалили,

Хочай єй єще-смо и трохи не били.

Бо слово вражливоє чловек памятаєт,

Так перехвалки нашЂ, вЂм, же юж смерть знаєт.

ПойдЂм мы покорою, як Христос поступил,

Которий нас од смерти вЂчнои одкупил.





Отрок шеснадцятий


Рада то здоровая, каждий то похвалит,

За зрадливиє слова Христа сердце болит,

Которий на то пришол з неба високого,

Абы чловека вирвал з пекла глубокого.

Уваж, в якой покорЂ ходил творец свЂта,

Як баранок невинний не давал отвЂта.

Хоча й єго окрутне и страшливе бито,

Же кров єго святая плинула обфито,

Он, як невинний, молчал и покорне зносил.

Хоч был творцем небесным, того не голосил.

А ми хочем штуками живот заховати,

Будучи смертельними на смерть воєвати.

Хоч бы-сми воєвали, але в побожности,

Хочем ли кролевати в небесной вЂчности.





Отрок сЂмнадцятий


Ото ж правит теренЂ, як не воєвати,

Коли нам смерть не хочет в свЂтЂ фолкговати.

Ба биймося из нею, поки нас тут стане,

Хиба живот шацуєш, пане брате, тане,

Же смерти похлЂбуєш, котрая не знаєт

НЂ похлЂбства, нЂ правди, — всЂх заровно маєт.

Давная то приповЂсть, не грЂй ти гадини,

Щоб тебе не вкусила люб твоєй дитини.

А ти з смертю братерство хочеш собЂ мЂти,

Що тебе зомкнет з свЂта, ба и твои дЂти.

От дурнину говориш, чого сам не знаєш,

Що смерть за приятельку собЂ, вижу, маєш,

Же єй колач великий сам тут обецуєш,

А свой живот в смертельний юж порох ницуєш.





Отрок осмнадцятий


Милишся, товаришу, на той своєй радЂ.

Хочай смерть звязанна єст и лежит во адЂ,

Таки она справится на нендзний наш живот,

З смертю войны не точЂм, але зажиймо цнот;

И з цнотами побожност, як банкет готуймо,

Тим ся од смерти вЂчной, як мога, ратуймо.

А войною нЂчого з смертю не врадимо,

Тилко хиба живот наш в гробах осадимо.

ЛЂпше будет, кгди будем жити у покорЂ,

То будемо в небесном жити с Христом дворЂ,

Которий за живот наш умерати рачил,

Абы кождий чоловЂк свЂт вЂчний обачил.





Отрок девятнадцятий


Дай же, Христе воскресший, щоб росла кропива,

От то-то будет моя година щаслива.

Окрий же, пане можний, и лЂси листами,

Щоби ми в них гуляли собЂ з телятками,

Бо вже ся минЂ школа барзо избридила,

А як у турмЂ темной мене посадила.

А єще дяк на покутЂ от як ведмЂдь сидит,

Що мы тилко робимо, все ся на нас глядит.

НЂяк нам попойграти, зараз хлосту даєт,

Хоч мама борщу пришлет, на тоє не дбаєт.

А коли б то кропива, то б ся я и сховав,

И хоч бы мя шукав дяк, в кропи†б я не дбав.

А коли би шукали, хиба би из псами,

Нездоровим мя знайдут у кропи†сами.





Отрок двадцятий


«Христос воскрес из мертвих», мнЂ ся сердце крає,

Же ся на улици дЂтий барзо много грає,

А минЂ то невольно и за школу вийти,

Бо зараз дяк розкгами будет мене бити.

И мышлю я, що маю далей учинити,

Тилко бы лЂс розвився, гадаю ся скрити.

Нехай же мя шукаєт зо всею школою,

Я накриюся в лЂсЂ под дубком полою.

То он скажет: «Пень лежит», не будет мя знати,

А я далей от него буду утЂкати.

Нехай же лелекаєт тепер сам у школЂ,

Я ся награю в лЂсЂ з хлопцями доволЂ.





Отрок двадцят первий

[Бракує однієї сторінки.]


Але коли б мнЂ Бог дал вимкнутися з школи,

Волю я пасти в полю корови и воли.

Як же мя будет тато знову посилати,

Не пойду, але буду юж кгвалту волати.





Отрок двадцят четвертий


КвЂтнут лЂси и поля розними квЂтами,

Коронуєт и нас Бог вЂчними лЂтами.

Триумфуймо ж, вЂрниє, же пан з мертвих воскрес,

Нам веселя и радост незмЂрную принес

И живот нам даровал, яко творец свЂта.

О щасливиє ж то к нам наступили лЂта.

ВеселЂмся, вЂрниє, з воскресшаго Христа,

З котрого як здрой плинет радост вЂкуиста.

МЂнЂ зас, маленкому, писанки даруйте,

Самих себе Христови вЂчне офЂруйте.





ЕпЂліокг


Христос воскрес из мертвих, смерть вЂчне зголдовал,

А нам всЂм вЂрним своим юж живот даровал.

Радуймо ж ся, слухачу, у покорном духу,

А Христу воскресшому покажЂмо скруху,

Которий за нас рачил, як Бог умерати,

Абы нас могл, як творец до неба зобрати.

Оддаймо ж и мы єму поклон яко пану,

Которий ся за нами заставил тирану.

А поклонЂмся єму з сердца глубокости,

Бо тот нас вирвал усЂх з пекельной темности

И до свЂта вЂчнаго рачил впровадити,

З аггельскими хорами у небЂ посадити.

ХвалЂмо ж, авдитору, воскресшаго Христа,

Котрий за нас умерал и из мертвих воста.

А хвалячи, триумфуй на многиє лЂта,

Доколь будет вдЂляти слонце свого свЂта.

Того мы вам зичимо, як вЂрниє слуги,

Абы-сте юж не мЂли в сердцах своих туги.

Але нехай витаєт з небеснаго трону

Радост, в котром озмете также и корону

З руки монархи того, которий смерть поправ,

А тобЂ рай пресличний, богатий даровав.

Жийте ж в свЂтЂ щасливе, поки того воля

Будет тут вам щастити небеснаго кроля,

Которий вас кровию святою одкупил

И з неба високаго для вас цЂло зступил.

Жийте ж в щастю сполечне, а хвалЂте того,

Которий вам удЂлил живота вЂчного,

А нам, дЂтем, пребачте, в чом ся поблудило,

Кгди ж ся на приготованю нашом так згодило,

Як ся больш научимо, больш будем мовити,

Воскресшаго монарху вЂршами хвалити.

Тепер од нас приймЂте, що офЂруємо,

Живот вЂчний и радост вам всЂм даруємо,

Аби Христос воскресший вас тут благословил,

А здоровя, побожност в сердцах ваших зявил.

Бо побожност Христос-крол так собЂ шацуєт

И небо за побожност вЂрним обецуєт.


Амин.













ВЂрши нищенскиє а смЂшниє


Грицю, брате мой мылий, час и нам на влови,

Озмиш сюти и з мЂшок житнои полови.

ВидЂл-єм, же легЂло з неба пасок много,

Я тилко не вловил-єм, мЂзерний, нЂчого.

Прудко барзо летЂли и на цминтар впали.

Люде зараз коло них громадами стали.

Коли ж стали всЂ разом ониє ловити,

Я засупся, бЂгучи, не могл-єм мовити.

Аж прибЂгу — жаднои уже не застал-єм.

Ходячи по цминтару, тилко засвистал-єм.

Где ся тоє подЂло, помыслил-єм собЂ,

И зотхнувши, поднесл-єм руки в небо обЂ.

О Боже, дай же и мнЂ хоч одну поймати

Пасху с передпЂчкою, нехай буду знати,

Що то нынЂ за манна из неба зступила,

Але мене, як бачу, єдного окпила,

Що-м жаднои не поймал, як купою впали

И шерекгом в цминтару поважне стояли.

Аж гляну на улицю до єднои хати,

Пієнкний мя запах зайшов, почав я вонхати.

Помишлю, чи не пасху там то тепер идят,

Прикрадуся, аж усЂ поза столом сидят.

А єдина дитина на припЂчку сидит

Та еще нескубену передпЂчку держит.

Я тихенко скравшися, мыслил-єм, же вхвачу,

А ухвативши хиже, полегенку втечу.

Скоро я у дитини вхватив передпЂчку. [...]









ВЂрш третий


ПовЂм я вам, панове, красную приповЂсть,

Хто собЂ варив исти, знаю добре, же той исть [...],

Витайте, що вам хустка тютюном зробленна,

От як єдвабом рудим хороше упстренна.

Витайте, що шапки вам обшити соболем

Таковим, що бЂгаєт, задерши хвуст, полем.

Витайте, що маєте чоботи з ременя

Такового, що дерут мая из дереня.

Витайте, що чуприни на вЂтер вам встали,

А чому-сте у коршмЂ мене не витали?

Витаю вас, пяницЂ, всЂх сполечне разом,

Бо вас дЂдко заберет до пекла заразом.

Ви на мене, прошу вас, за то не дивуйте,

А як прийду до коршми, таки мя частуйте.

А я вам компании гаразд допомогу,

Хоч з вами до пекла пойду в єдину дорогу.

Так же и волочебним мене подаруйте,

Сами в коршмЂ и в домах весело ликуйте.

А я на тоє єдин тилко не зобрався.

Жаль ми того великий, для того-м озвался.

А що ж, хоч бы-м и рад був заложити кухню,

МусЂл бы-м заставити остатную сукню.

Бо в котрий кут погляну, не знайду нЂчого,

А в запЂчку табором воший лазит много.

СкажЂт минЂ, где воши дорого продают.

МинЂ за сто шелієга жадного не дают.

А ми то, небожата, много бЂд зажили,

НЂм тих воший у школЂ собЂ намножили.

А єст такиє люде, що нЂзащо мают,

А особливе тиє, що бЂды не знают.

Таж и вош мЂзерная тилко, где струп чуєт,

Там звикла и мешкати, не тилко ночуєт.

А мы то з давних часов, учачися в школЂ,

НЂчого не маємо, а нендзи доволЂ

Мусимо заживати для святой науки,

Бы-смо клейнот дорогий дали церк†в руки.

Нехай ся просвЂщаєт з нашого убозтва

И нам теж удЂляєт щедрот Бозких мнозтва.

Мусимо и вошами в свЂтЂ торговати,

Коли злота не маєм людем даровати.

Чей, ми що за свой товар в Христа виторгуєм,

А чого нам не станет, мы ся заборгуєм.

Азали Христос-господь и нендзу познаєт,

Котрий и достатки всЂм вЂрним в свЂтЂ даєт,

А нас нищих достатком небесным збогатит.

И покармом аггельским в вЂчности наситит.

Бо-смо тут богатиє в убозтво и скорби,

Же нам повиростали юж на хребтах горби.

Маєм твари висхлиє каждий из голоду,

А натерпЂли-смо ся зимна и холоду,

Кождого дня встаючи до церкви дзвонити.

А коли бы не пошов, то дяк почнет бити.

Иди голий и босий до церкви читати.

Чи маєш ти чоботи, не будут питати.

Але скоро крикнет дяк: «До церкви вставайте!» —

Зараз ся, небожата, до дзвона хватайте,

То нищий за повороз скоро тилко порвет,

Юж руки од морозу не прудко одорвет.

Памятаймо ж тут усЂ на щастя оброти,

Бо єдними входимо на свЂт тот вороти.

З живота матки нашой єднако ся родим,

Хоч не єднаково з свЂта того зходим.

Леч чловека фортуна не єдна пЂстуєт,

Бо Бог и щасливости в нещастя ницуєт.

Сам бывши створителем, у своєй вЂчности

Взял на себе убозтво нашой мЂзерности,

Вбогих калЂк, мЂзерних братиєю назвал

И оним богатий дом у небЂ зготовал.

Сам взиваєт нищетних на банкет до себе,

Сам себе видал на смерть, чловече, для тебе

Сам не мЂл где на свЂтЂ приклонити глави,

Абы тебе впровадил до вЂчнои слави.

Сам теж до пекельнои пущался темности,

Бы тебе з нендзи вирвал, а ввел до свЂтлости.

Сам нищим и убогим до нас прийти рачил,

Бо нашЂ недостатки из неба обачил.

Тепер нас поратовал в остатниє лЂта

И живот нам даровал творец всего свЂта.

Юж не будеш, чловече, навЂки вмерати,

Тилко рач побожности и цноти зберати,

Быст ся з ними пописал у солнечном небЂ

Пред своим створителем, уваж тоє себЂ 1.



1 Цим аркушем рукопис закінчується.











ПРИМІТКИ


Петро Попович-Гученський


Петро Попович-Гученський (друга половина XVII ст.) походить, мабуть, із галицького Поділля, можливо, з Теребовельщини, що засвідчують назви місцевостей, згадувані в його творах; його ім’я записано на одній із сторінок рукописного збірника, що містить ці вірші.

Публікація: Возняк М. Різдвяні й великодні вірші-орації зі збірника кінця XVII — початку XVIII ст. // ЗНТШ. — 1910. — Кн. 4. — С. 126 — 146: 1) ВЂрши нищенскиє, утЂшныє («Завше-м я в школЂ того по вас потребовал...») — с. 126 — 128; 2) ВЂрш нищенский («А що, панове, либой єсте мя познали, дворака...») — с. 128; 3) ВЂрш другий нищенский («От юж и я з далекой земли привандровав...») — с. 128 — 129; 4) ВЂрш нищенский, хороший и смЂшний («А чи чулисте, панове, о нашой пригодЂ...») — с. 129 — 130; 5) ВЂрш нищенский («Ось и я с Кобиволок триста шил з-за свЂта...») — с. 130 — 132; 6) ВЂрши на воскресеніє Христово. — С. 132 — 142; 7) ВЂрши нищенскиє a смЂшниє («Грицю, брате мой мылий, часи нам на влови...») — с. 142 — 143; 8) ВЂрш третий («ПовЂм я вам, панове, красную приповЂсть...») — с. 143 — 145.

Публікуючи ці вірші, М. Возняк зауважує (с. 145 — 146): «Нема даних [...] рішити, чи згаданий в одній записці Петро Попович-Гученський був автором, чи тільки переписчиком вірш, чи, може, навіть тільки властителем збірника. Та що в віршах стрічаються тут і там перечеркнення, наче би докази самостійного складання вірш, бо на місце перечеркнень є дальше інший поправний текст, можна приймити, що межи тими віршами є також духові продукти згаданого вище Петра Поповича-Гученського. На всякий спосіб безсумнівне се, що він любувався у таких віршах, списував і розширював їх, отже, був одним із діяльних українських віршописців другої половини XVII в.

Коли можна би доказати, що вірші, уривок драми й інтермедія походять від одного й того самого автора, що дуже можливо задля однаковісінької мови, манери й цілого способу висказування своїх думок і в’язання їх у віршову форму, в такім разі мали би ми діло з талановитим предтечею Котляревського XVII в., й то духовником. Що в збірці змішані гумористичні [...] вірші з проповідями та й ораціями, се не тільки не перечить можливості такого здогаду, але й промовляє за ним, бо збірник представляє в такім разі цілість тих духовних інтересів, які захоплювали талановитого школяра, потім дяко-учителя, пізніше священика». Подаються за публікацією М. Возняка.




















Див. також:

Петро ПОПОВИЧ-ГУЧЕНСЬКИЙ. Українська література XVII ст.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.