Попередня     Головна     Наступна

ІЗ ЗАПИСІВ КОНДРАЦЬКОГО

Ой королю, королю черевати

Ой королю, королю черевати,

Чи єще ж не бачиш у вуйску страти?

Ой, чи єще ж Буджацькая волокита

Не доїла без тебе, ворожбита?

А і гетьман йому помагає,

Бо такую ж товсту сраку має.

Єще завели ляхи на Волохи,

Где розогнали з місць люд плохи.

Там вуйска велікую здобич брали,

Вс[е] сливами Волохи обосрали.

Тулько що Краснотаргськє збож[ж]е з’їли,

Вино і мед комарський преч випили,

Місто Красний Торг собі запалили,

А при меду ляхи сє крепко били,

За лоб сє муцно рвали,

А дракгани їм помагали.

Дракгани всі по лісах сливи рвали,

А Орда їх із сливами забрали.

А король їм в наметі пораджає,

На мултанскі дудки гадки має,

Вином до мостивих панув пропиває,

А на сніг вуйску тяжки не дбає.

Прецє вуйску німця каже добивати,

З таборами до нього по ріках пливати.

Не німці, то смерть гидка дракганськая,

Не стрільба, Буковина поганськая.

Всі пани свої кобили поморили,

Вози, намети, зброї погубили.

Не оден там челядка став жебрати,

Свою голову в болоті покладати.

І коли б не семенські сокири,

То б привезли короля в Польщу в кіри.

Скоро його в огню розогріли,

Так сап’янці сє на ногах покурчили.

А где сє слава старих ляхов діла,

Що вперш в кр[о]ві по коліна бродила?

Тепер смердячая слава в болоті

По коліна всій бродити голоті.

Тулько того лиха Іскра не хтів здати,

Волів над чистим Прутом погибати.

Не хтіла голова назад сє вертати,

Ради шальбірськії на сеймі слухати.

Ой, чи для того в Стамбулі остала,

Щоби короля до себе призвала?

Держиш ти за хвуст Німці і Сороку,

А нас Каменець пукає по боку.

Оганяєш ти землю Волоськую,

А продаєш Орді кров Волинськую.

Будет та королю навіки слава

Що повна стала дракганов Молдава.

Будуть тебе і діти по тім знати,

Що-сь в болото загріб славнії армати.

Там всі Німці плюдри сви зашаргали,

Як стрільбу дракганськую загрібали.

Там збитки пани з карит свих чинили,

По шість волов замість кони[й] запрягали.

Коли дракганов на Орду не стало,

То карит на другий рок щоб було немало.

Будет і литовськи кгерос пам’ятати,

Як в Волохи по здобич сє заганяти.

Не схочуть там зась на одпуст ходити,

А взад без коні[й] болотом бродити

Тулько сє що в Замуйщину достали,

Аж зараз коні у ляхув накрали.

Не ходи, панойку, до млина спати

Не ходи, панойку, до млина спати,

Сором тобі, панойку, [к]урочок брати.

Твої ж то служейки копи побрали;

Бодай їм коники поуставали!

Твої ж то служейки двері розбили,

Красную дівойку в лубик завили.

Коли ти, панойку, на войну поїдеш,

Биструю шабельку в ручках заб[ачиш],

Не пуйдеш, панойку, на войну красно,

Коли будеш глядіти в дівчину гарну.

Дай мені ручейку, на ж тобі обі,

Пуйдеми до попа шлюбовати собі!

Ой, коли я, панове, в Оронках бивав

Ой, коли я, панове, в Оронках бивав,

То я там овечки пасав.

Пас же я, пас,

Пас в Божи час,

Пас по горах, пас по долинах,

По буковинах.

Пас же вувці, пас же я в увсі,

Правда, не всі.

Пас я овечки,

Пас коло гречки,

Пас я в горосі,

Правда, потросі.

Пас же я овці,

Пас я в пшениці,

Пас же я в просі,

Правда, внароці.

Пас же я в житі.

Тож мині за тоє нещасноє жито

Добре боки набито.

Пас же я в гречці,

Взяли мині козаки по овечці.

Пас же я в пшениці,

Взяли мині козаки по ягниці.

Сам же я не знаю,

Що чинити маю.

Догажаючи свому нещасному боку,

Пожену я овечки всі на толоку.

То вувці на толоку виганяв,

Сам на могилу зхажав,

В фуяру свому вуйську пригравав,

Ой, що тулько трошки на могилі припав,

Трошки, немнужко задрімав,

Ледві третього дня о полудню встав.

Тулько що бідний овчар одно око заспав,

Тож вставає,

Очі нюгтями продирає,

Сльозами сє промиває,

В чисте поле поглядає,

Що овець свих не має.

Бідная моя головойко, либонь то тому кулька літ,

Як при мні овечок ніт.

Сам же я не знаю,

Що чинити маю.

Пошов би я господарові свему знати давати,

То мене зараз вилами схочет госп[одар] вітати.

Не пуйду я господарові казати,

Пуйду в чисте поле овець шукати.

Ген же мой цап,

Ген же баран,

Ген моя штира,

Ген векгерина,

Що мої[й] ватазі перед водила,

По корцові солі з’їдала,

По козакові молока давала.

Ген і мой Сірко,

Ген і Білко,

Ген мой Кудла,

Щоб [в]увчарові шия не схудла.

[Аж] я, панове, близько прибігаю,

Пильно [сє] приглядаю,

Розуміючи, же овечки.

Аж єно мужик-поганин нажав гречки,

В снопи не пов’язав,

В копи не склав,

Осочаю, молочаю навикидав.

Осочай, молочай біліє,

А овчарові в очах хмиліє.

Нива мужикові мила,

А мні она не мила,

Що мене од гостинця далеко подгулила»

Очі та ноги мої ввередила.

Сам я не знаю,

Що чинити маю.

Хо[ч] би я пошов о тім господарові сказати,

То он мене великим обухом схоче вітати.

Єще пуйду в поле овець шукати.

Так я юже, хвала Богу, згадав,

Где свої овечки спасав.

Там на Солонці,

На текучі водоньці.

Ой, коли ж я близейко прибігаю,

Пильнейко сє я приглядаю,

Я ж мовлю: «Мої овечки»,

Аж оно стоять полуплені березовії пенечки.

Я ж мовлю: «Сірко та Бірко»,

Аж стоїть обгорілий березовий пенько.

Я ж мовлю: «Моє товариство кашу варили»,

Аж оно скурви синовє дюгтярі дьоготь курили,

Мене тим димом далеко од гостинця подгулили.

Сам же не знаю,

Що чинити маю.

До свого господаря не вернусє.

Знаю, що я маю сє

У господаря з векгєром вітати.

Волю в поле пойти овець шукати.

Гдесь мой цап і баран

На давний звичай тяв,

Ну ж на гору,

Б’ю табалу.

Я свого панка ніт, не боюся,

Коли з вувцями в двор приженуся.

Под гору скоком,

На гору боком.

Ген же мой цап,

Ген і баран,

Ген моя гира,

Ген векгєрина,

Що моєй ватазі перед водила.

Ген мой Сірко,

Ген і Білко.

Ген і мой Кудла,

Щоб вувчарові шия не схудла.

Ой, коли ж я близейко сє приглядаю [...] *

^* Далі за довшою редакцією тексту.

[Ой, коли я близейко прибігаю,

Пильнейко сє приглядаю,

Я ж но мовлю: «Мої овці та ягниці!»

Аж но дівки та молодиці

На долі брали червець та полониці.

Низенько в траву голови посхиляли,

К ньому сє сраками пообертали.

Овчарові ледвами очі порвали.

Бодай же они собі хляки побили,

Щоб тиждень і три дні по степу блудили,

Що мене, бідного овчара, од гостинця далеко подгулили.

Чи я ж при городах не бував,

Чи я такої челяді молодої не видав?

Як би мині которую догнати,

Коли б дав Буг под себе подобрати,

Щоб сє з себе не дав насмівати.

Сам же вже не знаю, що маю починати.

Пошов би свому господарові казати.

Юже ж бо муй господар не буде ніяк за свой статок карати,

Тилько зхоче без суда, без права на шибеницю загнати.

Не пуйду ж уже господарові казати,

А пуйду в поле овець шукати.

Годі юже своїх ног напотай подбивати,

Пойд[у] я юже в Волощину,

Єднаково я умію по-волоскій говорити:

«Szteremaneszte szteromanu peregni wegiera».

Проте, забив хліба взяти,

Нічого юже мині буде уживати.

Ну я од села Великії Овчари [до] села перебивати,

Хліба прохати.

Не схотіли мині Великії Овчари хліба дати,

Ну я в Малих прохати.

Которий дав — я поклонився.

Которий не дав — Богу молився,

А я увзяв,

Об землю тяв,

На грудєх му хліба одняв.

Юже повен бурдюг і повен запол наклав,

Юже б тиждень перед собою десяти молодцюв погод[ов]ав.

Юже ж пултори милі од Дн[і]стра ухожає.

Я ж но мовлю: «Вітер шумить»,

Оглянусє, аж господар конем біжить,

Як чорний ворон летить,

На воронім коні,

В голубім жупані,

На увчара махає:

«Стой, вовчару, не буйсє,

До мене вернисє,

У мене вп’ять наймисє!»

Бідни овчар став,

З бурдюгом сє поражав:

«Стуймо, небоже бурдюже, не буймосє

Вп’ять у свого господара наймімосє.

Будемо пити і їсти,

Хорошейко ходити,

Вночі спочивати,

З господинькою спати».

То бідни овчар хліб под пенька,

А сам на пенька.

Ген господар біжить,

Я ж но мовлю: «Мой господар теє гадає,

Хоче мене за бедра взяти,

Додому примчати

Овечок пасти».

Аж господар прибігає.

Овчар одною ногою на пенька ступає,

Другу за бедра поднимає.

Аж господар руку міняє,

За лоб хватає,

Жилавую дубину з-за плеч [ей] виймає.

Тож мене бив, бив,

Волочив,

Тую дубину розпрадивив.

Мою сорочку [до] моїх плечи[й] он приліпив.

По коню — раз, по мині — дв[і]чі.

Пришлосє мині за конем бігчи.

Коня затне раз, овчара бідного — десять раз.

То прибігав до двора,

Овчара покидав.

У двора сам пошов на ток робити.

Господинька на ток прибігала,

На мужа свого нарі[к]ала:

«Добро било, поганський сину, на самоті сироту бити,

Нездоров, будеш головщину платити».

То снуп овса взяла,

Унесла, на печі послала,

Кислим борщом попорскала,

На овчара промовляла:

«Ходи, овчару, трошки попа[р]ся немножко.

То ж тебе поганин бив,

Ледва чи будеш жив».

То бідного овчара на печі господинька положила,

Од голови до ног огляділа.

Аж оно у бідного увчара всі жили помліли,

Лиш тулько одна жила не умліла,

Котору господинька живила.

Господинька до наймитки промовляла:

«По[й]ди ти, двоє куряток заріж,

Одно спеч[е]мо,

Другоє зваримо

З перцьом, з шапраном,

Аби бідному овчарові к животу і серцю пристало».

Наймитка як побігла, четверо разом задавила.

«Хоча б ти, небого, шестеро задавила,

Аби бідному овчарові догодила».

Єще дванайцать локоть льняного полотна з скрині взяла,

Що у 12 пасом ткала,

До шинкарки понесла,

Конов меду взяла,

Додому принесла,

Овчарові на піч подала.

Бідний овчар як взяв за ухо,

Учинив на дні сухо.

Гидко, гидко,

Що в коновці дно видко.

Тоді овчар як напивсє,

То єще гурше розболівсє,

Як червона холява вид закраснівся,

Як п’ятка нус заострився.

Господинька по хаті ходить,

Білиї рукі ломить:

«Бідная головко, либонь овчар конаєт,

Йому свічки в руки не маєт.

Овчар з печі руку спускає,

Господиньці конов в руки подаває,

Господиньку научає:

«На, господинько, тую коновку пополощи трийчі водою,

Щоб не догадавсє господар з лихом і з бідою,

Щоб не начинив колоту в хаті з тобою».

Господин[я] на ток вибігає,

До мужа промовляє:

«Мужу мой, мужу,

То же-сь задав овчарові великою нужу,

То же-сь його вельми убив!

Чи буде жив?

Добро було на самоті сироту бити,

Нездоров, головщини не будеш платити.

Юже не будем ніколи такого челядника мати,

Будет други коло нашого двора тії двори минати,

У нас не бувати.

Пу[й]ди ти, мой мужу, приведи попа,

Нехай бідного овчара висповідає за живота.

Господар чого [сь] догадавсе,

У хату вбігав,

За кочергу взяв,

На порозі став:

«Годі, овчару, скурви сину, в хаті з молодою

господин[е]ю потягати.

Іди за моїм статком в поле гуляти!»

То [ді] мой овчар з печі вхопився,

То покраснівся,

То побілівся.

Дуду под руки, бурдюг на плечі.

В дуду заграв,

«Голубця» вдарив,

Свою господиньку молодую звеселив.

«Ще я господиньці в єї домовці ще догожу,

Дровець утну,

Води принесу,

Господар бив мене, бив,

Волочив,

Дідчую матюр не научив.

Мене не научив,

Свою господиньку гурш знаровив».

Господар же лих, а господинька — добра,

Вовчарові два каплунці в бурдюжок втепла.

Бідний вовчар як свиснув,

Усі овці за ворота потиснув,

В чистоє поле овці виганяв,

Сам на могилу зхажав,

Хліба, солі вживав,

Сльозами сє обливав,

Господара споминав:

«То ж мене поганин вельми бив,

Правда, не на лихо учив,

Щоб я всі овечки в цілості, в радості до дому прогонив.

Господар лих, господинька — добра.

Бодай господарові тая рука,

Що мене бив, по локоть усхла».

Посипала ж господинька куряткам пшона,

То малиї курятка пшона не їдять.

То господинька на улицю вихожає,

До жоночок промовляє:

«Біда, мої жоночки,

На мої курочки —

Пшона не їдять.

Так, бувало, наймитко, бідний овчарище,

пирогов в сметані не їсть,

А муй мужичище,

Як чорний волище,

Сироватку хлище, Аби била»].

Приготовавсє зятейко...

Приготовавсє зятейко

для свеї тещейки над чес[ть], на бенкет.

Накупив хмелю

За сім к[і]п жменю,

Намочив ячний колос,

Учинив велики солод,

Наварив пива.

Начинив зятенько з тещею дива.

Убив чмеля, наситив меду,

Зазвавши тещейку к собі на бесєду.

Убив синицю

На бужаницю.

Поїхав же зятейко на улованє

Для своєй тещейки на спомаганє

Звірці імати,

Свою тещейку та годовати.

Убив же комара,

Насолив бочку того масла.

Убив воробця, Навішав полтьов,

Начинив ковбас.

Все то не для нас,

Для своєї тещейки, для ласкавої, добротливої, зичливої.

Зарізав муху

Для тещі в юху.

Надавив комашок,

Наварив галушок.

Все то для свеї тещейки ласкавої, для зичливої.

Убив же вош

Для тещейки в борщ.

Убив же блоху,

Навари[в] гороху.

Приїхав затенько,

Приїхав батейко

До свої тещейки просити на чес[ть], на бенкет:

«Тещейко,

Жунчина матюнко,

Прошу ж я тебе

На чес[ть] для себе».

Стала тещейка одмагати[ся],

Стала тещейка прохатися:

«Не пуйду, затейку,

Не пуйду, батейку,

Не маю і з ким,

Не маю і з чим,

Не маю і на чім.

Муж в громаді,

Кобила в стаді,

Хомут на дубі, Дуга в лісі,

А гужка в стрісі,

Черевички у шевця,

Суконки у кравця,

Кошуля у прачки,

Чипчик у швачки,

Серпанки у ткахи».

«Тещейко,

Жончина матюнко,

Хоть у людий ти добудься,

А таки к мені на чес[ть] прибудься».

Побігла ж тещейка од дворця до дворця

Все того позичаючи,

Все того ж прохаючи.

Забігла тещейка своє село з конця до конця,

Не минула тещейка жадного дворця,

Не позичила ні того чіпця.

Жадна єй сосіда докорала

На раді не позичала:

«Було тобі, бабойко, змолоду робити,

Щоб було на старос[ть] в чім ходити».

Побігла тещейка в вишньови садочок,

Урвала собі три лопушини,

Пошила собі дві хвартушини,

Хмелиною помережила,

Павутиною пообрубила.

Тещейка ззаду рясна,

А спереду красна,

Ззаду груба,

А спереду люба.

«Прийди ж ти, тещейко, не обаряйсє,

Я ж бо для тебе приготовавсє.

Прийди ж ти, тещейко, хоч на світанє,

Наготовав я тобі добре сніданє».

Не могла ж тещейка як од свого зятейка та одмогтися,

Лиш таки к затьові поволоктися.

Достала тещейка коня вороного,

Возка мальованого

Похати на чес[ть], на бенкет до свого зятейка, до коханого.

Поїхала тещейка до свого зятейка на чес[ть],

на бенкет, на холозію

На котори день та на неділю.

Як узяв зятейко свою тещейку та под плечиці,

Повів же зять тещу та до світлиці.

Посадив же зятейко свою тещейку к столу плечима,

К стіні очима,

Щоб же тещейка у свого зятейка по стіні блохи і мухи лічила.

Треба тещейці горілочки,

Аквавіточки —

Дратованих гужечок,

Солодкого меду —

Дубового кия,

П’яного пивця —

Голоблі конця.

«Мої милі служки,

Подайте мні дратованії гужки

Зв’язати тещейці ручки та ножки!»

Частовав зятейко свою тещейку горілкою.

Аквавітою,

Дратованими [г]ужками,

Щоб не брикала теща нужками,

Солодким медом —

Дубовим кийом,

П’яним пивце[м] —

Голоблі концем.

Побігла тещейка з зят[и]ього двора,

Не минула жадного кола,

Подпивши, з скоком

І з одним оком.

Одчинила тещейка двері боком.

Не трапила тещейка в двері рукою,

Трапила она в ушак головою.

Не трапила тещейка, куда люде ходять,

Трапила тещейка, куди гуси лазять.

Голова вулізла,

Гузиця зав’язла.

«Мої милі вузниці,

Хватайте тепер мої дупиці,

Рятуйте мої гузиці!

Моя гузиця —

Старому дідові она згодиться».

Не ждала тещейка тої дупиці,

Вирятовала сама гузиці.

Перед війтом, перед бурмістром

Закрила тещейка шелемендик листом.

Побігла тещейка хильцем

Попод тинцем,

Попод вербами,

Щоб о тім люде з села не знали,

Щоби сє жаці не насмівали.

Прибігла тещейка

До свого дідойка:

«Вара, діду, з печі,

Нехай я поподпарю плечі!

Зятньоє пиво в плечі вступило,

Костки поломило.

Солодок медок головку клонить,

Аквавіта-горілка ледвиці ломить.

Зятнії пирожки боки заклали.

Упилася пива,

Не знаю, дідойку, чи буду жива.

По боках коле,

В плечицях болить,

У вухах дзвинить,

В голові шумить».

«Добро тобі, бабойко, на чес[ті] бувши,

А мні яково старому, дома сидівши?»

Що сучка брехне,

Баба з печі до діда порхне:

«Глядіте, дітойки, чи не зятейко іде?»

Скочила з печі,

Оббила плечі,

Упала з полу,

Зломила ногу.

Приїхав зятейко до свої тещейки,

У три неділі навіжаючи,

Ще на бенкет єї взиваючи.

«Не пуйду, зятейку,

Не пуйду, батейку,

Давсє мині добре твой бенкет знати,

Ледв [е] я утекла з твоєї хати.

Вже ж мої плечиці, як гной,

А ти, зятейку, по-старому мой».

Од неділі першого дня

Од неділі першого дня

Стояв обоз невелик

В чистім полі на Цецорі.

А в тім обозі бив гетьманом

Всім жолнірум і всім панум

Ксьонже Димитр, князь Корецьки.

Третього дня з своєю дружиною

Обід з ними обідає,

А о свей пригоді не відає.

Аж где сє взяв хан татарськи,

Ударив на обоз син поганськи,

Увесь табор преч разгромив.

Там всі повки вирубали,

Всю дружину забивали,

Корецького живцем взяли,

До Царигорода його повели,

Назад йому очі зав’язали

Чорним бритом-азамітом.

Аж к ньому яничаре промовляють:

«Ксьонже Димитр, п[ан] Корецьки,

Чи воюєш, чи крамуєш,

Чи нашого Царигорода розглядаєш?»

Аж тогди князь Корецьки листи пишет,

Листи пишет, тяжко здишет,

До свеї матухни посилаєт:

«Ой мати моя, Корецькая,

Продай Корець і Межир[ич],

Викуп мене з неволеньки!»

Аж к ньому мати листи одписала:

«[В]же-м тебе три рази з неволі викупала,

Міста, села потратила,

Потіхи і разу з тебе не міла.

Четвертий раз уже не буду,

Міста, села нетратить буду,

Скарбов моїх не тратить буду».

А що рече турскі цар:

«Віруй, князю, віру нашу,

А подопчи віру вашу,

А сестру рудну мою бери!»

А що ж рече ксьонже Дмитер:

«Богдай ти того, царю, не дуждав,

Щоб я твою віру віровав,

А хрестіанськую поломав!

Ей, коли б тепер при мні бив мой острий міч,

То б я тобі, поганче, зняв голову з пліч!

Научив би я тебе віри свої,

Міч свой утопивши ве крві твої!»

Взливсє втончас турскі царевич,

Сказав на слуги свої янчари:

«Озьміте його над море Чорноє,

Скиньте його на гак високий!

Нехай високо сидить,

Далеко глядить,

Где забачить на морі гявура,

Нехай нам повідає».

Повисів князь Корецьки два дні

І пити, їсти не їв.

Аж третього дня наступає.

Приходили од турецького царевича яничаре його наглядати,

Стали до нього словами пром[о]вляти:

«Ксьонже Дмитер, п[ан] Корецьки,

Високо сидиш,

Далеко глядиш,

Чи не бачиш на морі где ґявура?»

Аж он промовить ксьонже Дмитер:

«Високо сижу,

Далеко гляжу,

Не бачу нігде на морю гявура,

Тилько бачу на дубі високім голуба з голубкою.

Коли б при мні муй тугий лук і мої стрілки,

Убив би голуба з голубкою,

Єдно вашому пану на сніданє,

А другоє на обіданє».

Яничаре на сміх тоє подимали,

Тугий лучок йому подавали.

Дві стрілки-калинувки на лук накла[да]є,

А до голубув міряє.

Як налучив,

Так умірив

Та забив голуба з голубкою.

Назад туги лучок подаває,

До янчар промовляє:

«Пу[й]діте, яничаре,

Возьміте два голуби

Свему пану єдного на сніданє,

А другого на обіданє».

Аж прийшли янчари до свого пана:

«Пане, пане наш, царю турськи,

Убив князь Корецьки два голуби,

Одно[го] на вечеру, други на обіданє».

Аж не убив ксьонже Корецьки голуба з голубкою,

Убив царевича з царувною,

З його родною сестро[ю].

А що ж мовить турскі цар до янчар:

«По[й]діте, князя Корецького з гаков здійміте,

А перед мене приведіте!»

Ксьонже Дмитер перед царом став,

На криж свої руки складав,

До пана свого промовляв:

«Ой пане мой, пане цару

Зготовав я тобі з голубов вечеру!»

Рече турськи цар до ксьонжа Дмитра:

«Не голуби то, мої то діти,

Син-царевич з царовною.

Ксьонже Дмитер, то же-сь хитер,

Ніхто тебе не ухитрить,

Хіба тебе смерть ухитрить».

Ой текуть річейки з криниць до єзьора

«Ой текуть річейки з криниць до єзьора.

А чему ж ти, дівчинойко, смутна, невесьола?»

«Ой як же я маю весьолая бути,

Ой кого ж я любила, з тим мині не бути.

А я його люблю, он того не знає,

Богдай тому тяжко було, кто нас розлучає!»

«Ой не розлучить Буг і вас не потішить,

Котори мене засмутив, тен мене потіши[ть].

Ой бивай же, бивай, а не дбай на тоє,

Прибивай же, мой милейки, да сердейко моє!

А скоро приїдеш, я всього забуду,

А своїм на пресаду весьолая буду».

Рушилисє жовніре з обозу

Рушилисє жовніре з обозу,

Стали собі коло перевозу.

Вишла красна молодиця з хати,

Хотіла сє з жовнірми познати.

«Змилуйтесє, ляхи, надо мною,

Переночуй котори зо мною,

Бо сє бою сама єдна спати,

Би мі джури не вигнали з хати».

Ой недалеко од Маначина

Ой недалеко од Маначина

Любила мене красная дівчина.

Не так любила, як надарила.

Винесла лучок

І стрілок пучок:

«На ж тобі, мой милейкий,

До білих ручок!»

ПРИМІТКИ

Із записів Кондрацького

«Ой королю, королю черевати...». — Сатира на польського короля Яна Собєського та невдалий похід польських військ у Волощину 1691 р. з рукописного збірника Кондрацького кінця XVII ст. (арк. 58, звор. — 60). Збірник Кондрацького зберігається у бібліотеці Краківського Ягеллонського університету під назвою «Miscellanea wierszem i prozą w języku polskim i małoruskim» за № 4581. Характеристику його див. у праці: Возняк М. Із збірника Кондрацького кінця XVII в. // ЗНТШ. — 1927. — Т. 146, — С. 155 — 156. Із записів у збірнику видно, що його укладач був людиною широких суспільно-політичних поглядів і зацікавлень; можливо, служив у війську (зокрема, міг брати участь у Молдавському поході 1691 р.), займався торгівлею. Всі вірші у збірнику Кондрацького записано латинкою, з помітними рисами північно-волинського говору.

Публікації: Возняк М. Із збірника Кондрацького... — С. 164 — 165; Шевчук В. О., 1989, — С. 125 — 127.

Подається за публікацією М. Возняка в кириличній транскрипції.

Не ходи, панойку, до млина спати... — Арк. 61, звор. — 62, запис неповний. Публікація: Возняк М. Із збірника Кондрацького... — С. 178.

Подається за публікацією М. Возняка в кириличній транскрипції.

«Ой коли я, панове, в Оронках бивав...». — Арк. 79 — 80, звор., 69 — 75. Твір літературно-фольклорного походження, виник десь на півночі Буковини і, очевидно, входив до кобзарського репертуару. Звертаннями «панове» і характером розповіді цей гумористичний вірш-дума про вівчаря наближається до школярських віршів-орацій (порівн.: Возняк М. Матеріали... — Ч. 1. — С. 47 — 48). У збірнику Кондрацького є два записи цього твору — коротший (арк. 79 — 80, звор.) і довший (арк. 69 — 75).

Публікація: Возняк М. Із збірника Кондрацького... — С. 165 — 173. Див. також: Шевчук В. О., 1984. — С. 159 — 168.

Подаються обидва записи за публікацією М. Возняка в кириличній транскрипції: початок (до р. 113) — за коротким, незакінченим текстом, із зазначенням відмінностей довшого тексту, а продовження — за довшим текстом. Відмінності початку у довшій редакції вірша:

1 р. Коли я, панове; 4 р. Так в...; 7 р. овці... в овсі; 9 р. Пас же..; 13 — 16 рр.:

Пас же я в просі,

Правда, знароці,

Пас же я овці,

Пас я в пшениці.

18 р. То ж мі за...; 19 р. Добре мит..., 21 і 23 р. Взяли мні...; 28 p вовці; 30 р.:

В фуяру заграв,

Свої овечки розва[жав].

31 р. Трошки на могилі припав; 33 p. o полудні; 34 р. ...одноє око напняв; 36 р. Очиці нюгтями...; 37 р. Сльозами промиває; 39 р. ...овець не має. Бідни овчар словами промовляє; 40 р. кілька літ; 43 р. Що маю починати; 44 р. Пошов би свому господарові знати давати; 45 р.:

Господар чим-будь а з хахороду (?) викидати,

Тими мене з приходу схоче вилами вітати.

47 р. Пуйду я сам овечок в поле...; 48 р. муй; 51 р. вагерина; 53 р. По корцю солі вона...; 54 р. По казану молока ока...; 59 р. Коли ж я, панове, близько...; 60 р. Пильнейко се приглядаю; 61 р. Я ж мовлю: «Мої овечки»; 62 р. Аж єно нажав мужик гречки; 67 р. Бідному овчарові...; 70 р. ...Далеко од гостинця...; 71 р. ...ноги ввередила; 73 р. Що маю починати; замість 74 р.:

Пошовши свому господарові знати давати.

Господар, чим буде на древорні древо рубати,

75 р. Тим мене зхоче обухем по плечах осипати. Між 75 і 76 р.: Не пуйду ж еще господарові казати; 76 р. Пойду я єще як в поле овець...; 78 р. ...овечки пасал; 79 — 80 р. Там на Солонці, а на текучой вод[онь]ці, там напавал; 81 р. Коли ж я, панове, близенько прибігаю; 82 р. Пильненько сє приглядаю; 85 р. Та ж я мовлю: «Сірко та Білко»; 86 р. Аж оно стоїть...; 87 р. Та ж я мовлю: «Моє овчари товариство...»; після 89 р.:

Бодай же от собі по селові дьогець возили,

Щоби їм коло бочок обручі поспадали

І щоби оні свой дьогеть людьом дурно пороздавали,

Що мит, бідному овчарові, очі а ноги порвали.

91 р. Цо маю починати; після 91 р.:

Пошол би-м своєму господарові казати.

Господар, чим буде на току робити,

Тим мене схоче по плечах батогом бити.

Не пойду юже господарові казати.

92 — 94 рр. пропущено; 95 р. Пойду я в поле овець...; 105 р. Я свого панойка...; 106 р. [В] веселосьці, в радосьці всі овечки в дом при[г]оню; 112 р. ...магерина; після 113 р.:

По корцю солі на день з’їдала,

По казану молока на день давала.

«Приготовавс[яІ зятейко...» — Арк. 75 — 78. Твір виник, мабуть, у середовищі «мандрованих дяків» і, як свідчать пізніші записи його варіантів, входив до репертуару кобзарів та лірників.

Публікація: Возняк М. Із збірника Кондрацького кінця XVII В. // ЗНТШ. — 1927 — Т. 146. — С. 173 — 176.

Варіанти вірша-пісні про тещу, записані від кобзарів та лірників XIX ст., див.: Иващенко П. С. Павло Братыця и Прокоп Дуб, кобзари Нежинского у[езда] Чернигов[ской] губ [ернии] // Записки Юго-Западного отдела императорского Русского географического общества. — К., 1875. — Т. 2. — С. 127 — 129; Малинка А. Н. Прокоп Чуб: (Переходный тип кобзаря) // Этнографическое обозрение. — М., 1892. — № 1. — С. 177 — 178; Боржковский В. Лирники // Киевская старина. — 1889, — Сент. — С. 699 — 702 та ін.

Куплетний варіант української пісні про зятя й тещу зберігся в російському рукописному збірнику кантів і пісень середини XVIII ст., який належав інспектору костромської гімназії М. Д. Рябінцеву; його опублікував В. М. Перетц (Перетц В. Н. Историко-литературные исследования и материалы. — Спб., 1900. — Т. 1. — Ч. 1. — С. 320 — 321). В. М. Перетц вважає цю пісню твором літературного походження. Наводимо її текст:

Замочить колос, наварить пива,

Задавить пчелу, насытить меду

Для своей тещи, ласковой, роскошной!

С вечера поздно, по утру рано

ПріЂхал зять Фрол ко тещЂ на двор —

По свою тещу, ласкову, роскошну!

Стал ю просити до своей хаты,

Чтобы посидЂть, пивонька испить:

Ахти, мнЂ — честь, ласкову, роскошну!

Забрала теща и робятищи

Съ хомутиною съ кобылою

На ту-то честь — ласкову, роскошну!

На гору Ђдет, то супонь трещит,

A съ горы бЂжит, то мясо рвется

Для той-то чести, ласковой, роскошной!

Въ ворота скоком, по двору клубком...

ВстрЂтил зятенько, взял под рученьку

На ту свою честь — ласкову, роскошну!

И посадил зять на своей постели Къ стЂнЂ очима, къ хатЂ плечима

На той-то чести — ласковой, роскошной...

Стал чествовати у себя в хатЂ

Пареным дубцом, дубовым кленцом

Тою-то честью — ласковой, роскошной!

Не нЂла вЂры, не пошла въ двери, —

Нужным уходом — задним окошком

От той-то чести, ласковой, роскошной...

Подь, дЂду, съ печи правити плечи:

Зятнее пиво въ спину вступило

Къ его чести, ласковой, роскошной!

«Добре ль, бабонько, на чести бывши?»

«Добре-ш, дЂдоньку, дома сидЂвши,

А не на чести — ласковой, роскошной!»

Сучка брявкнула, теща вздрогнула:

«Поглядьте, дЂти, не зять ли Ђдет

На честь просити, ласкову, роскошну, —

До своей хаты пива испити...

Взяв мя охота дома сидЂти —

Не в зятни чести — ласковой, роскошной!

Зіставлення пісні із збірника М. Д. Рябінцева з текстом збірника Кондрацького дозволяє зробити припущення, що останній є записом кобзарської переробки літературного твору.

Подається за публікацією М. Возняка в кириличній транскрипції.

Од неділі першого дня... — Арк. 84 — 86, звор. У творі поєдналися літературна та фольклорна традиції, на грунті яких розвинулися згодом суто народні варіанти «Пісні про Байду — (див.: Украинские народные песни, изданные Мих. Максимовичем. — М., 1834. — С. 106 — 107; [Лукашевич П.] Малорусские и червонорусские народные думы и песни. — Спб., 1836. — С. 11 — 12; Pauli Z. Pieśni ludu ruskiego w Galicyi. — 1839. — T. 1. — C. 132 — 133; [Головацкий Я.] Народные песни Галицкой и Угорской Руси. — М., 1878. — Ч. 1. — С. 1 — 2, Антонович В., Драгоманов М. Исторические песни малорусского народа. — К., 1874. — Т. 1. — С. 146 — 153; Лисенко М. Збірник народних українських пісень: Перший десяток. — С. 2; [Гринченко Б.] Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних c ней губерниях. — Чернигов, 1899. — Т. 3. — С. 582 — 584; Історичні пісні. — К., 1961. — С. 116 — 122). Текст збірника Кондрацького містить епізоди, не відомі з народних пісень (полоніння на Цецорському полі, листування з матір’ю та ін.); він відзначається більшою реалістичністю та достовірністю історично-побутових подробиць, книжною лексикою; його версифікація поєднує пісенні та епічно-речитативні елементи (зокрема, в першій третині та у кінцівці помітна перевага восьмискладових рядків; можна тут виділити й логічно завершені трирядкові строфи; середня частина ближча за формою до думи). Усе це дозволяє припустити літературне походження твору.

Імовірно, що пісня-дума про Дмитра (Самійла) Корецького побутувала в репертуарі тогочасних кобзарів, звідки й потрапила до збірника Кондрацького (разом з думами про козака Нетягу, про вівчара і про тещу). Історичним її грунтом була, очевидно, героїчна смерть уславленого воїна XVII ст. князя Самійла Корецького, розповіді про яку вже в середині XVII ст. були оповиті легендарними домислами, спорідненими з переказами про смерть героя XVI ст. — князя Дмитра Вишневецького. Можна припустити, що поема про Дмитра Корецького поглинула ранішу поему (псальму? пісню-думу?) про Дмитра Вишневецького (див.: Rulikowski E. Opis powiatu Wasylkowskiego pod względem historycznym, obyczajowym i statystycznym. — Warszawa, 1853. — C. 184 — неповний текст, сім останніх рядків вилучено цензурою; Rulikowski E. Zapiski etnograficzne z Ukrainy // Zbiór wiadomości do antropologii krajowej. — Kraków, 1879. — T. 3. — C. 134 — 135 — повний текст, записаний Е. Руліковським у середині XIX ст. на Васильківщині. Від «теми Корецького» тут залишилося лише його прізвище, поєднане з ім’ям Дмитра Вишневецького; сюжетна ж лінія не виходить за межі сюжету народних варіантів пісні про Байду):

Був пан Корецький

Дмитро Вишневешький, —

Він небесну силу мав

І войовав громом

Та своїм словом!

його невірні незлюбили,

Ловить на його вартовали,

Потом його споймали

Та й в канадани заковали,

І ребро його круком затягали,

І на стіні прибивали.

Висить пан Корецький не день і не два,

А висить він так сім года;

І не їсть, і не п’є,

А таки все своє думає.

«Турки єниченці,

Прошу вас божим помишленем

А вашим милосердєм:

Дайте ж ви мені стрілок пучок

А до моїх білих ручок,

Уб’ю ж я вашому, єниченці, цару

Голубця і голубку на славу.

І буде йому на сніданє,

І на обіданє, і на полуданє,

І на вечеру».

Як стрелив, то вцелив в серце цара,

А царицю в потилицю,

А царівну в помісницю.

«Ото ж тобі, цару, за твою кару».

Узлились єниченці, стали його рубати,

Стали янгели крильми трепетати,

Стали його тіло і душу до небес брати.

Цікаве зауваження Ж. Паулі до опублікованої ним пісні-думи про Байду: в деяких місцевостях співають не «та п’є Байда», а «та п’є Дмитро» (Pauli Z. — T. l — C. 132 — 133).

Матеріали для історичного коментаря до пісні-думи про Дмитра Корецького зібрав М. Возняк у статті «Цікава пам’ятка української пісенності XVII в.» (Україна. — К., 1929. — №3-4). Найвірогідніші відомості про смерть Дмитра Вишневецького у 1563 р. залишив Антоній Марія Граціан — канцлер Коммендонія, папського нунція в Речі Посполитій впродовж 1563 — 1565 рр. Він розповідає, що Дмитро Вишневецький, маючи намір зайняти господарський престол, пішов походом у Молдавію, але поблизу Сучави був розбитий і потрапив у полон до новообраного господаря Стефана Томжі, який відіслав Дмитра Вишневецького разом з двома сотнями відібраних полонених турецькому султанові Сулейману (Селіму II) в Царгород. Там Дмитра Вишневецького і його прибічника І. П’ясецького було приречено до страти: їх, із зв’язаними руками й ногами, було скинуто на стовпи із залізними гаками. Як додають інші джерела, страта відбувалася біля морської затоки по дорозі з Константинополя в Галату (Возняк М. — С. 20). Але турки, не дочекавшись смерті Дмитра Вишневецького, вбили його 600-ма стрілами (Antonii Mariae Graeiani de Ioanne Heraclide Despota Valiachorum principe libre tres et de Iacobo Diadascalo Ioannis fratre liber unus editi ex manuscripto Bibliothecae Zaluscianae. — Warszawa, 1759. — S. 45 — 50; Возняк M. — C. 17 — 18). Такі ж відомості подають: Павел де Палліна (у листі до цісаря Фердінанда від 11 січня 1564 р.), вказуючи, що це сталося 18 жовтня (Documente privitore la istoria Românilor culesse de Eudoxin de Hurmuzaki. — Бухарест, 1891. — Vol. 2. — Par. 1. — C. 498. — Возняк M. — C. 19); Станіслав Оріховський (Quincunx, to iest Wzór Korony Polskiej, na cynku wystawiony 1564. — Z. 40. Возняк M. — C. 20). Бартоломей Папроцький у книзі «Herbarz rycerstwa polskiego» (Краків, 1584. — C. 443 — 444), подаючи опис шибениці, подібний до опису Граціана, говорить, що П’ясецький помер швидко, а Вишневецький, падаючи, «зачепився ребром, перевернувся очима догори, був живим до третього дня, аж доки поганин не застрелив його з лука, коли той проклинав Магомета й їхню віру». Це ж повторює і Мартин Бєльський (Kronika Polska Marcina Bielskeigo / Nowo przez Iochima Bielskiego, syna iego wydana. — Kraków, 1597. — S. 614).

Та вже з 30-х років XVII ст. обставини смерті Дмитра Вишневецького починають обростати легендарними домислами. Так, Каспер Сємак у книзі «Civis bonus» (1632) каже, що завішений на гаку Вишневецький стріляв з лука і мало не вбив султана. Станіслав Темберський у панегірику новообраному королю Михайлу Вишневецькому описує цю сцену ще фантастичніше (Temberski S. Chronologia synoptica palmitis Coributei. — Kraków, 1669; Возняк M. — C. 20).

Що ж до Самійла Корецького, то він двічі потрапляв у турецький полон: 1617 р. (втік) і 1620 р., під час Цецорської битви, коли був ротмістром у війську гетьмана Станіслава Жолкевського. (Після поразки на Цецорському полі 19 вересня 1620 р. обоз Жолкевського відходив з боями до польського кордону і 6 жовтня був розгромлений під Могилевом-на-Дністрі.) Самійла Корецького ув’язнили в царгородській Чорній Вежі. Як видно з його листа від 30 травня 1622 р. до польського посла в Царгороді князя Збаразького, Корецький сподівався на допомогу свого дядька гетьмана Ходкевича (звільнення полонених обумовлювалося одним із пунктів Хотинського миру 1621 р.). Але 27 червня 1622 р. Корецького було задушено, про що повідомляли англійський та французький посли у листах до своїх урядів (листи від 27 та 28 червня 1622 р. — Возняк М. — С. 29 — 30). Як згадує польський посол Христофор Збаразький, Гусейн-баша Алкаїру, побоюючись Корецького на волі, вирішив його задушити, пославши у в’язницю дев’ятеро вбивць. Коли Корецькому зачитали вирок, він вирвав ножа у одного з убивць і завдав їм великої шкоди, перш ніж був задушений рушниками, закинутими ззаду на шию (Podgórski A. Pomniki dziejów Polski wieku siedemnastego. — Wrocław, 1840. — I. — S. 309.; Возняк M — C. 30).

Лицарська слава Самійла Корецького набула розголосу в тогочасному письменстві. Ще 1618 р. з’явилася «Pieśń o zacnym książęciu Samuelu Koreckim» (див. Возняк М. — C. 26 — 27). K. Вл. Войціцький нарахував у різних джерелах до тридцяти пісень із нотаткою: «Nota jako o księci Koreckim» (див.: Возняк М. — С. 26). Кирило Транквіліон-Ставровецький у своєму «Євангелії учительнім» (Рахманів, 1619) умістив присвяту Самійлові Корецькому, в якій прославляє його подвиги і втечу з полону. У 1633 р. Самійло з Скшипни Твардовський видав у Кракові поему «Przeważna legacya iaśne oświeconego ksiązęci Krysztopha Zbaraskiego», в якій називає Самійла Корецького оборонцем руських земель і сарматським Леонідом (Poezye / Samuela z Skrzypny Twardowskiego. — Kraków, 1861. — Biblioteka Polska. — Zeszyt 19 — 20. — S. 34 — 36; Возняк M. — C. 31). Того ж року єзуїт Андрій Скібіцький, виголошуючи в Корці погребове казання над волинським каштеляном Яном Каролем Корецьким, так висловився про Самійла Корецького: «Nie umrze sława twoja, Achillesie nasz polski, będą nowi Homerowie na sławę twoją, nie ustaną pouliczny o tobie śpiewania, nie umikną wieki, żyć w pamięci będziesz u ludzi, póki żyć będą ludzie» (Rycerz z namiotu, albo Kazanie na pogrzebie slawney pamięci X. J. M. Jana Karola Koreckiego, kasztelana wołyńskiego. Miane w Korcu w kościele farnym, Anno Domini 1633. 7 nowember przez x. Andrzeja Skibickiego Societatis Jesu. — Lublin, 1634. — Возняк M. — C. 31). Як одного з найвизначніших героїв Хотинської війни згадує Самійла Корецького дубровницький поет Іван Гундулич у поемі «Осман» (1621 — 1638; див.: Ivana Gunduliča Osman. — Загреб, 1884. — Пісня третя. — С. 35; пісня десята. — С. 143, 146.) Оспівав Самійла Корецького і польський барокковий поет Вацлав Потоцький (1622 — 1696) у першій частині поеми «Wojna Chocimska), кажучи про його героїчну смерть: «Tak padł ten rycerz z tyłu nożem uderzony» (Potocki W. Wojna Chocimska: Poemat bohatyrski w dziesięciu częściach. — Lwów, 1860. — S. 88; Возняк M. — C. 33).

Десь у другій половині XVIII ст. почала поширюватись легенда, що Самійло Корецький у Цареграді, висячи на гаку, спромігся знищити стрілами кількох ворогів (рукопис «Chria facti, in qua laudator factum inclyti herois Samuelis Korecki, qui a Turcis ex unco ferreo suspensus postulało arcu aliąuos bassas Turcicos sagittis confixit», Бібліотека Оссолінських. — № 722 — Арк 237 — 239 звор. — Возняк M. — C. 33).

Ця версія проникає і в поезію. Зокрема, в рукописному збірнику колишньої Віденської публічної бібліотеки вміщено пісню під назвою «Carmina perill. Korecki Byzantii in fixo clavo lemantantis et futura fata Poloniae praedicentis»:

Twój, Polaku, Mars na haku gdzieś przy Carogrodzie

Taki lament i testament pisai twej swobodzie:

Polski ptaku, widzę z haku, że przyjść na hak tobie;

Za czas maty, orle biaty, masz chodzić w żałobie!

(Возняк M. — C. 33).

Аналогічний текст записано і в співанику Доменіка Рудницького кінця XVII — початку XVIII ст. (Возняк М. Із співаника Домініка Рудницького // ЗНТШ. — 1929. — Т. 150. — С. 245).

На підставі усіх цих фактів можна припустити, що пісня-дума про Дмитра Корецького, записана у збірнику Кондрацького, очевидно, виникла у другій половині XVII ст. А суміщення постатей Вишневецького і Корецького вказує на літературно-фольклорне походження цього твору.

Публікація: Возняк М. Цікава пам’ятка української пісенності XVII в. // Україна. — 1929. — № 3-4 (березень-квітень). — С. 4 — 5. Див. також: Нудьга Г. А., 1956. — С. 197 — 200; Думи. — К., 1969. — С. 48 — 51; [Яременко В.] Народні думи, пісні, балади — К., 1970. — С. 36 — 39; Шевчук В. О., 1988. — С. 120 — 123.

Подається за публікацією М. Возняка в кириличній транскрипції.

Ой текуть річейки з криниць до єзьора. — Арк. 85, звор.

Варіанти: 1. У рукописному збірнику кінця XVII — початку XVIII ст. бібліотеки синодального училища церковного співу в Москві (№ 316): перші чотири строфи пісні «Ой текуть річейки...» поєднано з піснею «Ходить кума ледом, а кум огородом...» (Перетц В. Н. Новые данные для истории старинной украинской лирики // Известия ОРЯС АН, — 1907. — Кн. 1. — C. 159); 2. У рукописному пісеннику Степана Вагановського другої половини XVIII ст.:

Ой, текуть рЂченки c кирницЂ до єзера;

Ой, десь моя дЂвчинонька сумна невесела.

«Ой, як же я маю веселенька бити?

Ой, кого жъ я вЂрне люблю, c тим минЂ не жити.

Ой, я жъ єго люблю, и онъ тоє знає;

Бодай тому тяжше було, хто нас розлучає.

Ой, нЂтъ, не розлучит анЂ ся утЂшит;

Которій нас Бог засмутивъ, той нас потЂшит.

Ой, бувай же, бувай, та й нЂ дбай на тоє,

Ой, приЂжджай, мой милен[ь]ки та серденько моє.

Ой, скоро приЂдешъ, я всего забуду

И всЂмъ на пересаду веселен[ь]ка буду.

(Возняк М. Два співаники половини й третьої четвертини XVIII в. // ЗНТШ. — 1922 — Т. 133. — С. 161 — 162).

Публікація: Возняк М. Із збірника Кондрацького кінця XVIII ст. // ЗНТШ. — 1927. — Т. 146. — С. 178. Див. також: Нудьга Г. А., 1956. — С. 156; Шевчук В. О., 1984. — С. 169.

Подається за публікацією М. Возняка в кириличній транскрипції.

Рушилисє жовніре з обозу. — Арк. 89, звор. Літературна переробка перших строф відомої народної балади про тройзілля (див.: Балади: Кохання та дошлюбні взаємини. — К., 1987. — С. 244, 232 — 233).

Публікація: Возняк М. Із збірника Кондрацького кінця XVII в. // ЗНТШ. — 1927 — Т. 146. — С. 179.

Подається за публікацією М. Возняка в кириличній транскрипції.

Ой недалеко од Маначина. — Арк. 90. Уривок пісні фольклорного походження. Повніший варіант цієї пісні є у рукописному співанику Степана Вагановського (XVIII ст.) — останні дві строфи цього варіанта мають явно книжний характер:

ПЂснъ свЂцка

Ой, недалеко от Маличина

Полюбила мене хороша дівчина;

Не так любила, якъ шановала:

Вивела коничейка и осЂдлала;

Винесла лучок и стрЂлокъ пучокъ:

«На жъ тобЂ, мой миленкій, до твоих ручокъ».

Винесла хустку и делЂнъку;

«На жъ тобЂ, мой миленкій, про недЂленку.

Коли маєшъ, жону, Ђдь же додому,

А коли не маєшъ, мешкай зо мною,

А коли не маєшъ, о мнЂ не дбаєшъ,

Драй-дай-дай-дай-дамъ, як собЂ знаєшъ».

(Возняк М. Два співаники половини й третьої четвертини XVIII в. // ЗНТШ. — Т. 133. — С. 162).

Публікація: Возняк М. Із збірника Кондрацького кінця XVII в. // ЗНТШ. — 1927 — Т. 146 — С. 179.

Подається за публікацією М. Возняка в кириличній транскрипції.

Попередня     Головна     Наступна