Попередня     Головна     Наступна






ІЗ ЗБІРНИКА № 1125 КУРНІЦЬКОЇ БІБЛІОТЕКИ



Чом, чом, дівонько, смутне личко маєш?..


Чом, чом дівонько, смутне личко маєш,

Чом оченьками смутно поглядаєш?

Боюся ж я того, коли б ти давнього

До свого серденька не міла друженька.

Чом же ти смутненька, скажи правду щиру.

Поколь не скажеш, потуль не увіру.

Не тужи ти собі, коли я люб тобі;

А коли не люби, шукай давней згуби».

«Ах-ах, серденько, Богу прися[гаю],

Що я над тебе іншого не маю.

Пошли всенькі прочки, як глянули очки

На твої службоньки до моєй дівоньки.

Ах, серденько, не [в]се ж я тоє знаю,

І люблю тебе, о ніщо не дбаю.

Біс стоїть о біду, да в сміх чи не приду,

Що, трохи побивши, покинеш, любивши».

«Ах, серденько, годен такий сміха,

Котрий любить, а боїться гріха альбо лиха.

Кто все уважає, той серця не має.

Ти, моя потіхо, не дбай ти на лихо.

Ах, ах, серденько, [в]вірай серцю мому:

Люблю ж я тебе кріпко без сорому.

Да то ж п[ев]но лихо, що люблю не тихо,

Що тебе любити без біди ни бити».

«Ах, ах, серденько, не будь малой віри:

Бог нехай судить, хто тобі нещири.

Серце моє ручить, же, хоть час розлучить,

Без жадного труду любить тебе буду.

Буду ж я тебе так кріпко любити

Всім впересаду, поколь при[й]дет жити.

Хоть іди за гори, хоть плини на морі,

Тебе не покину, за море поплину».






Дівойка тяжейко вздихає...


Дівойка тяжейко вздихає,

Що свого дружбойка не має;

Краси з личойка іспали, чорн[і] очі заплакали.

«Нехай тая нужа, що ходиш недужа,

Що то за причина?

Чом очки рубойком криєш,

Чом друбні сльозойки сієш?

Нехай, прошу, буду знати, чого плачеш, з якуй страти.

Не туж головойки, знайдем способойки,

порадим ся з собою».

«Ой, дружбо ж, дружбойку муй люби,

Не долі я плачу, не згуби:

В любості-сь м [я] вправив красну, одказивав, що муй власни.

Тепер [в] дорожойку [в] свою сторонойку

Од’їхав муй сподар.

Батькоз і материн синець,

Назвався родом волинець;

Казала-м му, сиротойка: «Далекая дорожойка,

Забудеш любості», — а [в]ун по щирості

обіцявся повернути.

Звірила-м сє йому била,

Що-м його кріпко любила.

Вун, то всейко попри[й]мавши, і од’їхав, не казавши;

Ні сам не буває, ні знати не дає,

а я, сирота, в тужості.

Не дам я сердейку волі:

Не буде знати недолі,

Бо так уміють любості: хотяй хто прийме і в гості

За вірного слугу має взам’ян тугу, але треба терпіти.

Два місячейки минули, як мі [обіцявся] вернути.

Тепер юж больш, ніж годойка, ох лихая пригодойка,

Чом знати не даєш, чом не прибиваєш до мене, дівойки?

Терпячим в нагородойку

Дає Бог всім за служойку.

Терплю а Богу молюсє, будет [в]ун муй, не журюсє;

Коли мні з ним жити, буде Бог судити, Бог о тим нех радить».







Смутна хвиля в смажнуй долі, з якої причини?..


Смутна хвиля в смажнуй долі, з якої причини?

Вдень і вночі плачуть очі для любей дівчини.

Безпрестанне серце смутно о тим розми[ш]ляє,

Вік при[й]мати, не вмирати способу немає.

Жить в любості в одлеглості рувна смерті нуда,

А вмирати єще знати ніт Божого суда.

Створцо небес, ти дороги, ти стежки простуєш,

Ти од віка чоловіка на руках пістуєш.

Без твей волі влос наймнєйши не пуйде в загубу:

В однім слові на голові всіх знаєш рахубу.

Пресвятая твоя воля нєх над мною буде:

Тебе взяти в перш[і] свати, потім хочу люде.

Бо без твого презначеня прожна моя туга:

Ти сам даєш, обираєш, а не люде, друга.

Так на твою святу волю всенько поручаю,

Тобі пою піснь в покою, тебе величаю.







Пойду в дубровоньку...


Пойду в дубровоньку,

Гляну по світоньку:

Нема ж миленької,

Нема ж хорошої.

Кто [в] жалю поможе?

Ой ти, кріпки Боже,

Побий вороженьки

Од моєй дівоньки!

Нєх світом не мутять,

Здрадоньки не крутять.

Принесь мене, Боже,

До моєй [го]споже,

Нєх своє серденько

Потішу нудненько,

А мої очоньки

Нєх отруть сльозоньки.

Ой, тяжко ж мі, тяжко,

Головоньці важко:

Бідна головонько,

Без тебе, дівонько.

Сирота, не знаю,

Що чинити маю;

Где тебе шукати,

Не могу згадати.

Повіни, вітроньку,

Скажи новкноньку,

Що люба ділає,

З ким сє забавляє.

Под лісом річонька

Ой, шумить бистронька:

Риба до рибоньки,

А я без дівоньки.

Дикії звірята,

Мо[ї] соколята,

Нєх я з вами стану,

На милую гляну.

Моя ж то дівчина

Красная калина:

Як же не любити,

Чому ж не служити?

На мураві грають,

Пташоньки співають, —

Я, козак, думаю,

Любості не знаю.

Доля ж нещасная,

Мати проклятая,

Що мене зродила,

На біду пустила.

Чи я лягу спати,

Чи я сяду в хаті,

Стоїть ма миленька

В очах хорошенька.

Нехай хоча й згину,

Єще не покину,

Поколь житя стане. —

Поможи, муй Пане.

Смерте, где биваєш,

Чом не прибиваєш?

Стели могилоньку,

Умру за дівоньку,

Коли над гробом станеш,

На могилу глянеш,

Урони сльозоньку

Да й на могилоньку.











ПРИМІТКИ


Із збірника № 1125 Курніцької бібліотеки



Чом, чом, дівонько, смутне личко маєш?..

Публікація: Возняк М. З української лірики XVII в. // ЗНТШ. — 1935. — Т. 153 — С. 175 — 176. Див. також: Нудьга Г. А., 1956 — С. 180 — 181; Шевчук В. О., 1984 — С. 188 — 189.

Подається за публікацією М. Возняка в кириличній транскрипції.

Варіант: [Головацький Я.] Народные песни Галицкой и Угорской Руси. — М., 1878. — Ч. L — C. 341 — 343.



Дівойка тяжейко вздихає...

Публікація: Возняк М. З української лірики XVII в. // ЗНТШ. — 1935. — Т. 153 — С. 182 — 183. Див. також: Нудьга Г. А., 1956. — С. 178 — 179; Шевчук В. О. 1984. — С. 191 — 192.

Варіант з рукописного збірника першої половини XVIII ст. (до 1718 р.) зі східної Галичини (ЛНБ АН України, колекція А. Петрушевича, № 135) — Грушевський М. Співаник з початку XVIII в. // ЗНТШ — 1897. — Т. 15. — С. 43 — 45:

ДЂвчинойка тяжейко вздихає.

А що ж собЂ за туженку задає?

Краса з личенка испала,

Чорни очи заплакала.

Нетайная нужа,

Що ходить без мужа.

Що ж тому за причина?

Чем рубочком очейки криєш

И дробніє сліозойки сЂєш?

Прошу, нехай буду знати,

Чого плачеш, якой страти.

Не псуй головонки,

Знайдем способонки,

Порадим тя здорову.

Ой, друженку, друженку мой лубий,

Ой, плачу ж я своєи згуби.

А чужая сторонойка,

БЂдна ж моя головонка.

Нетайная нужа,

Що ходить без мужа.

Що ж тому за причина?

Я ся єму о всем звЂрила,

Да що-м єго крЂпко любила:

ПостЂлала-м постЂлойку,

Подкладала-м подушечку (подушейку)

Єму под голови,

ТЂшачися слови,

Мовила, що мой власний.

А я єму хусточку шила

І рутяний вЂночок вила,

А он, тоє одобравши,

И поихал, не жекгнавши.

И сам не буває,

И знати не дає,

А я в тузЂ, сиротойка.

Ойцевский, материн синець

Казался род[о]м волинець.

Сам поихал в дорожейку,

Сушить мою головойку.

Нетайная нужа.

Що хожу без мужа.

Що ж тому за причина?

Ой, покинь плакати,

Тяжко нарЂкати,

Бог-бо о том знає.


Подається за публікацією М. Возняка в кириличній транскрипції.




Смутна хвиля в смажнуй долі, з якої причини?..

Публікація: Возняк М. З української лірики XVII в. // ЗНТШ. — 1935. — Т. 153 — С. 180.

Варіанти: 1. «Псальма світська» із рукописного збірника Захара Дзюбаревича першої половини XVIII ст. (1728 — 1830 рр.). — Арк. 86 — 87; БАН № 16.6.29 — Перетц В. Н. Историко-литературные исследования и материалы. — Спб., 1900. — Т. 1. — Ч. 2. — С. 168:

Псальма свЂцка

1. В смутной хвилЂ смажной долЂ для якой причини,

В день и вночи плачуть очи для любой дЂвчини,

Безпрестанно сердце вяне, о чом розмишляти,

ВЂк приймати, еще знати способу не маєт

5. Жить в любости от лелости(?) равно смерти нужда,

А вмирати єще знати, нЂсть Божия суда.

Створца неба, ти дороги, ти стежки простуєш,

9. Ти от вЂка чоловЂка на руках пЂстуєш.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 1

Без Божои волЂ влос найменший не пойдет в загубу,

В єдном (?) сло†на голо†всЂм знаєш рахубу,

Пресвятая твоя воля нєх со мною будет,

Сам Бог друга назначаєт, а потом и люде.

Я на твою святу волю усе поручаю,

ТебЂ пою пЂснь покою, тебе величаю.


1 10 — 19-й рядки — вставка з іншої пісні.



2. [Головацький Я.] Народные песни Галицкой и Угорской Руси. — М., 1878. — Ч. 1. — С. 371 — 372:

Смутна доля смутной хвили, для якой причини,

Вдень і вночі плачуть очі для любой дівчини!

Безпрестанно серце в тузі о тім вспоминає,

Вік теряти — а вмирати, способу не має.

Без твоєго презначеня надаремна туга,

Сама даєш, вибираєш, ах, нелюба друга!

Дай ми, Боже, в серці моїм тугу понехати,

З другом милим і зичливим вік сей коротати!

Пресвятая воля твоя надо мною буде,

Тебе взяти в перед святий, а напотім люде.

Я на твою святу волю усе поручаю,

Тобі пою піснь в покою, тебе величаю.

Подається за публікацією М. Возняка в кириличній транскрипції.

Пойду в дубровоньку... — Текст записано латинкою.

Публікація: Возняк М. З української лірики XVII в. // ЗНТШ. — 1935. — Т. 153. — С. 178 — 179. Див. також: Нудьга Г. А., 1956 — С. 182 — 184; Шевчук В. О., 1984. — С. 189 — 191.

Варіанти: два коротші варіанти — в рукописному збірнику другої половини XVIII ст. ДПБ (Q. XIV, № 127) — Перетц В. Н. Историко-литературные исследования и материалы. — Спб., 1900. — Т. 1. — Ч. 2, — С. 170 — 171, 172:


№ 8

Пойду в дубровон[ь]ку, гляну по свЂтон[ь]ку:

Немаш милен[ь]каго, немаш хорошаго (2).

Хто в жалю споможе? Ти сам, крЂпкий Боже,

Побий ворожон[ь]ки за их неправдон[ь]ки! (2)

Чи я сижу в хате, чи я лягу спати,

Стоить мой милен[ь]ки в очах хорошен[ь]ки (2).

На мура†грають, пташен[ь]ки спЂвають,

Я, бЂдна, думаю, радости не маю (2).

Доля проклятая, мати нещасная,

Що мя зродила, на бЂду пустила (2).

Повинь там, вЂтрон[ь]ку, скаж[и] новинон[ь]ку,

Цо милый дЂлает и c кем розмовляет (2).

Знайте себЂ добре, цо не инша вина:

Ты к моєй смЂрти самая причина (2).

Як на гробЂ станеш, на могилу взглянеш,

Припомниш на [в]тіхи, радостные смЂхи (2).


№ 19

Доля проклятая,

Мати не[щасная],

Что меня вродила,

На бЂды пустила.

Взойду на горон[ь]ку,

Гляну по свЂтон[ь]ку:

Немаш мал[е]н[ь]ко[ї],

Немаєш хорош[ої].

Пойду в дубровон[ь]ку,

Гляну по свЂтон[ь]ку:

Ходить милен[ь]кая

Сама единен[ь]кая.

Нелзя приступити,

Туги роздЂлити.

Музичен[ь]к[и] грають,

Пташички спЂвають;

Я, бЂдны, думаю,

Что чинити маю.

Ой, Боже мой, Боже,

Кто мнЂ воспоможе!

ПобЂй вороженьки

От моеи девон[ь]ки!

Да текуть речен[ь]ки

Да барзо быстрен[ь]ки:

Риба д[о] рибон[ь]ки,

А я до дЂвон[ь]ки.

Ой гляну [я] в воду

Да на свою вроду:

Ой, видит[ь]ца, красна,

Да доля бЂсща[с]на.


Порівн. варіант із рукописного збірника Степана Вагановського середини XVIII ст. — Возняк М. Два співаники половини й третьої четвертини XVIII в. // ЗНТШ — 1922. — Т. 133. — С. 158 — 159.















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.