Попередня     Головна     Наступна






ІЗ ЗБІРНИКА № 316 БІБЛІОТЕКИ МОСКОВСЬКОГО СИНОДАЛЬНОГО УЧИЛИЩА ЦЕРКОВНОГО СПІВУ (ДІМ)




Скажи минЂ, соловейку, правду...


Скажи минЂ, соловейку, правду,

Где я свою миленкую знайду?


Чи на горЂ, чи на долинцЂ,

Чи на бЂлой своей постелинцЂ?


Ой сама я, сама сплю смачненько,

Не буди мя з вечера раненько.


Прійди ко мнЂ о самой полночи,

Если хочеш видЂть мои очи.


Поговорим на тот час с тобою,

Як маємо далЂй жить зо мною


[Хоть голосно будем размовляти,

Никто то не будет слыхати.


Бо на тот час сон сможет кождого

М учинить з мовного нЂмаго.]







Пойду ж я, пойду на гору высоку


. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Пойду ж я, пойду на гору высоку,

Ой впаду, впаду в скалу глубоку,

Нехай же больше на свЂтЂ

Без милои не буду жити.


Где ж моя мила, где ж ся ты подЂла,

Чи в далекіе пущы залетЂла?

Споминай же хоч на пустыни,

Серденько, мене щогодины.


Я по вся часы тебе споминаю,

А на нещастя свое нарЂкаю.

Лучше бы не быть живому,

Нижли без милой самому.


Моя милая, панонька красна,

Личенько твое, как крышталь ясна.

Златые власы на главЂ

МнЂ в сердцу раны задали.

Чорныи очи, чорныи брови,

Уста сахарны, зубоньки перловы,

Тяженько вас споминати,

Що нЂлзя з вами розмовляти.


Промов, серденько, хоч слово єдино,

Нехай жалосный смуток идет мимо.

УтЂш смутного мене,

Дай покой, серденько моє.







Ой бЂда, бЂда мнЂ, чайцЂ-небозЂ...


«Ой бЂда, бЂда мнЂ, чайцЂ-небозЂ,

Що вывела дЂти при самой дорозЂ,

Еще в зелененьком житЂ.

Где ж минЂ дЂти подЂти?»


Призовет журавля к себЂ на пораду:

«Брате журавлю, дай мнЂ пораду.

Где ж минЂ дЂти подЂти?

Придется проч полетЂти.


Як приспЂет жито, треба дати мыто.

Где ж я маю взяти — дЂти будуть брати?

Где ж минЂ дЂти подЂти?

Прійдется проч полетЂти».


«Не журися, моя сестро любимая,

Заким то приспЂє, Бог старанє мЂє,

Же твои малыє дЂти

Будуть, яко орлы, летЂти.

Где ж минЂ?


Ах вже приспЂваєт,

МнЂ жалю додаєт,

Еще ж мои дЂти

Не могуть летЂти.

Где ж минЂ?


Ах, вже пожовтЂло,

Подобно приспЂло,

Зараз будуть жати,

ДЂти забирати.


Где ж минЂ дЂти подЂти?

Прійдется проч полетЂти».







О роскошная Венера, где нынЂ обцуєш?..


О, роскошная Венера, где нынЂ обцуєш?

Ты, сердечный Купидине, чаю, глас мой чуєш?


ПрійдЂть ко мнЂ вси ускорЂ, утЂште смутненьку,

Розвеселить сію тугу, у мо[є]м серденьку!


Тужу зЂло и вздыхаю, ах мнЂ, умираю,

Когда милого не вижу, жива быть не чаю.


НЂсть-бо и в вертоградЂ таковаго цвЂта,

Красотою, добротою сред самаго лЂта,


Яко друг мой прелюбезно[й], в нем же свою душу

Полагаю и за него, ах, умерти мушу.


Сердечная моя мысли, претворЂте[сь] в слово

И скажыте миленькому: сердце ти готово.


Готово ест всегда сердце тя, милый, приняти,

Ты-бо єси моя радость, о сем изволь знати.


Не звала бы-м, мой любезнЂйшый, соколом ясненьким,

Или паче во удолЂх цвЂточком красненьким.


Но краснЂйше паче цвЂта єст твоя природа,

Весь-бо єси преизряден и честнаго рода.


Возрастом своим предивным зрак увеселяєш,

Словом сладким и уклоном себе почитаєш.


Зриш пречудно оченьками, аж серденько млЂє,

Душа горить, сердце болить, красная лелЂя!


Прійди ко мнЂ о полночи, двери ти отверсты,

Да рученьку лобызаю и златыє персты.


утЂш, потЂш, не даждь болше серденьку тошнЂти,

Мимо тебе аз не хощу инаго имЂти.







Перепеличенька я невеличен[ь]ка...


Перепеличенька

Я невеличен[ь]ка

По полю лЂтала,

Сокола шукала.


Соколоньку-пташе,

Мой милый кгаше,

Чом ты гордиш мною,

Не бе[ре]ш з собою.


Оставив в чужинЂ

При лихой годинЂ

Мене молодую, мене хорошую

И чорнобровую.


Я тебе шукаю,

За тебе вмираю,

Люблю тебе вельце,

Болить моє сердце.


Волила б умрети,

НЂж тебе не мЂти,

Бо єсте-сь кгречный

И рыцер [?] безпечный.

А що ж мнЂ сталося,

Я ошукалася,

Неровного влюбила,

БЂды захотЂла.


Погулявши, побуявши,

Да стану гадати,

Чи любити сокола,

Чи вже перестати.







Ох, сам я не знаю, чему-с[ь] мнЂ нуднен[ь]ко...


Ох, сам я не знаю, чему-с[ь] мнЂ нуднен[ь]ко.

Ох, чи не спить ис ким иншым, ах, моє серденько,


[В]олить мене острым мечем проразити,

А н[е]жели б кто иншый [мЂл] оную любити.


Бог дай, тыє зори никгды не свЂтили,

Єсли мою миленькую з иншым положи[л]и!


Тепер досконале ваш нестаток знаю,

А на стан свой малженьс[кій] цале нарЂкаю.


Кгды ж одного мене любить обязала,

На що ж минЂ и рученьку бЂленькую дала.


А где ж тыє слова, коханая моя,

И что была наєдинЂ розмова твоя?


Кто вашым змышленым словам даєт вЂру,

Тот будет простаком великим без мЂры.


Змышленыє слова с [к]лятвою присяги,

Нехай больше юж не мЂють на свЂтЂ поваги.







Ходит кума ледом, а кум огородом...


«Ходит кума ледом, а кум огородом.

Зыйдимося докупочки, чи не будем родом!?»


«Ой сама ж я, сама пшениченьку жала,

Ой прійду ж я до кумонька, немаш мого пана.


Нема пана дома, слуги нипочому.

Ой дала б я бЂлу ручку, да не знаю кому».


«Ой текуть рЂчен[ь]ки з крыниц[ь] до озьора.

Чему-сь моя миленькая смутна, не весьола?»


«Я як же [я] маю веселенька быти,

Ой кого ж я вЂрне люблю, с тым мнЂ не жити?


А я єго люблю, он тоє знаєт.

Богдай тому тяжко было, хто нас разлучаєт!


А ни разлучай же, а ни он разлучить,

Хто нас в любов совокупил, тот нас и утЂшить».







Попадя, попадя я не такая...


Попадя, попадя я не такая,

У мене головка кучерявая.


Огляди, огляди, єсли не вЂриш,

Лучше учиниш, коли измЂриш.


Обачиш, обачиш, що в попадицы

Лучше, нежели в свЂцкой молодицы.


Не треба, не треба огню гнЂтити,

Єст єго досыть, ничим гасити.


Прыбывай, прибывай, кто молодчаный,

Угаси той огонь минЂ поганый.


Я дЂда, я дЂда положу спати,

Подопру я єго самого в хатЂ.


Нехай дЂд, нехай дЂд лежить з бЂдою,

А я, мой миленькій, буду с тобою.







Ой, коли любиш, да не забывай же...


Ой, коли любиш, да не забывай же,

Чи і не любиш, да не споминай же.

Не так тяжко будет сердцу моєму терпЂти, .

Єсли мене, не любячи, не будеш мыслити.


Не маш на свЂтЂ никого горшого,

Под сходом слонца ничего тяжшего,

Єсли кажуть нелюбаго сердечне любити;

ВолЂла бы-м на пустыни з диким звЂрєм жити.


Там або згину, або жива буду,

А з ним живучи, як голубка буду.

Где я разум, нещасная, на тот час подЂла,

Кгды старого и шпетного будто полюбила.


Коли б я мЂла орловыє крыла,

Давно б я отсель в пустыню полетЂла.

Куды мои очи глянуть, аж серденьку мило.

Богдай мого нелюбого на свЂтЂ не было!







От нещаснои долЂ головон[ь]ка в мене болит...


От нещаснои долЂ,

Головон[ь]ка в мене болит,

Що не вижу милен[ь]кой,

Тож ми тяжен[ь]ко без неи,

Знати, она мене покинула.


Выходив на вси дорожен[ь]ки,

Вытоптав я вси стежєньки.

Не знайшов я миленькои,

Где ходили ножки єи.

Знати, она мене покинула.


Соловейко малесен[ь]кій

Не досыпаєш ноченьки!

Понесися под небеса,

Выведь мене з темна лЂса,

Злучи мене из милою!


А ты, орле, буяючи,

В чистом поли гуляючи,

Додай крылець до по[мо]чи

ПолетЂти на всЂ ночи,

Милен[ь]кои шукаючи!


А ты, гора з долиною,

Злучи мене из милою!

Не шумите, быстры воды,

Злучитеся, тихи скалы,

ПеревезЂть мене здорового!


Переплыв же я рЂченьку,

Моя мила на бережоньку,

БЂлы ручки умыває,

Чорны очи протирає,

Миленького споминає.


Хвала ж тобЂ, Господу Богу,

Що знайшов я свою небогу!

Присунь же ся близесен[ь]ко,

Моє милоє серден[ь]ко,

Тепер я тебе оглядаю!







Ой, перестан[ь], перестан[ь] до мене ходити...


«Ой, перестан[ь], перестан[ь] до мене ходити,

Мене, молоден[ь] кую, з розума зводити!»


(О[й], коли б я знала, да коли б вЂдала свою нещасную долю,

Ой, пошла бы я у черниченьки малою дЂвчиною.)


«Як я маю перестати, що я люблю тебе,

А ты мене, сердце моє, упусти до себе!»


«Як я маю упустити, мати ключи має

И великим замком двери замикає?»


«Украдь ключи у матери, коли ляже спати,

А своєго миленького упусти до хаты!»


Украла ключи у матери, мати не почула,

А своєго миленького до себе кликнула.


«Ходи тепер, мой милен[ь]кій, потЂш мою душу,

Я для тебе, що роскажеш, учинити мушу!»








[Щ]оденне нию, слезами ся мию...


[Щ]оденне нию,

Слезами ся мию.

Лице румяне

Вже истемняле.


Ил[ь] [?] ти по минЂ

Тужиш наєдинЂ,

За мою зичливость

И сердечну милость,


ТебЂ явленну

Щире щоденну?

А тепер уже

Сердечный друже,


И[з] вами розлука —

В помислєх мука:

Нудить, вялить сердце,

ТЂло знобит вел[ь]це?


[Щ]о уже чинити?

Хоч бы рада быти

В близ[ь]ком мешканню,

Сердечном коханню.


[Т]ил[ь]ко я до тебе

Подаю от себе

Поклон доземний.

Лиш нехай приємний


ТебЂ заховаєт,

Бол[ь]ш нЂхто не знаєт,

КромЂ [тебе], сердце,

Прошу о то вел[ь]це!











ПРИМІТКИ


Із збірника № 316 Московського синодального училища церковного співу (ДІМ)



Скажи минЂ, соловейку, правду... — № 20. — Арк. 1, з нотами. Останні два дистихи доповнені за рукописом № 152 (3199) Тверського музею, половини XVIII ст. (Обласний архів міста Твері).

Збірник описано В. М. Перетцем (Перетц В. Новые данные для истории старинной украинской лирики // Известия ОРЯС АН. — 1907. — Т. 12. — Кн. 1. — С. 151 — 166 (українськомовні тексти); Перетц В. Заметки о песнях XVIII в. // Русский филологический вестник. — 1907. — № 1 (російськомовні тексти останньої частини збірника); Перетц В. Польські пісні, записані українцем при кінці XVII століття // ЗНТШ. — 1906 — Т. 74. — С. 141 — 144).

Збірник датовано кінцем XVII ст. (1690-ті роки) — початком XVIII ст. (До арк. 21 написано українським скорописом кінця XVII ст., а остання частина — російським півуставом першої половини XVIII ст.) Рукопис з дефектами (не вистачає початку та декількох аркушів усередині), тому частина пісень дійшла в уривках. Так, перший аркуш починається прикінцевим уривком пісні, що, очевидно, вміщена була під номером 19:

Где колвек естес[ь], як ся тепер маєш,

Чи рониш слезы, чи ли c ким гуляєш,

Зпоминай завше милую родину,

Даст[ь] тебЂ Бог всемогущый щасливу годину.

(ЗНТШ. — Т. 74. — С. 142).

Публікація: Перетц В. Новые данные для истории старинной украинской лирики // Известия ОРЯС АН. — 1907, — Т. 12. — Кн. 1. — С. 152 — 153, з нотами (окремий відбиток. — С. 9 — 10). Див. також: Нудьга Г. А., 1956. — С. 157; Хрестоматія української дожовтневої музики // Упоряд. О. Я. Шреєр-Ткаченко. — К., 1974. — С. 20 (перша строфа з нотами).

Варіанти: [Новиков Н.] Новое и полное собрание российских песен. — М., 1780 — Ч. 4. — С. 163. — № 180; Рукописний збірник XVIII ст. № 152 Тверського музею. — Арк. 96, звор. (див.: Перетц В. Историко-литературные исследования и материалы. — Спб., 1900, — Т. 1. — Ч. 1. — С. 287); Рукописний збірник XVIII ст. ДПБ, О. XIV. 12. — № 44 (див.: Перетц В. Историко-литературные исследования и материалы. — С. 285); Возняк М. Матеріали до історії української пісні і вірші. — Ч. 1 // Українсько-руський архів. — Львів, 1913. — Т. 9. — С. 116; Українські народні пісні в записах Зоріана Доленги-Ходаковського. — К., 1974. — С. 415 — 416.

Подається за публікацією В. Перетца.



Пойду ж я, пойду на гору высоку... — [№ 23]. Арк. 2 — 2 звор. Внаслідок дефекту збірника початок пісні та нотний запис не збереглися.

Публікація: Перетц, 1907. — С. 153 — 154 (окремий відбиток. — С. 10 — 11). Див. також: Колесса Ф. М. Українська пісня на переломі XVII — XVIII вв. // Україна. — 1928. — Кн. 2. — С. 75 (без останніх двох строф); це ж саме: Колесса Ф. М. Фольклористичні праці. — К., 1974. — С. 98; Нудьга Г. А., 1956. — С. 165 — 166.

Подається за публікацією В. Перетца.



Ой бЂда, бЂда мнЂ, чайцЂ-небозЂ... — № 24. Арк. З — 3, звор., з нотами.

Публікація: Перетц. 1907. — С. 154 — 155 з нотами (окремий відбиток. — С. 11 — 12). Див. також: Нудьга Г. А., 1956. — С. 89 — 90; Хрестоматія української дожовтневої музики. — С. 18 — 19 (перші три строфи з нотами); Український кант XVII — XVIII століть/Упор. Л. В. Івченко. — К., 1990. — С. 104 — 105, з нотами.

Пісня книжного походження, виникла, очевидно, у другій половині XVII ст., на що вказує алегоричний образ трагічного становища України-чайки, що побивається за своїми дітьми. Анонімний автор «Історії русів» приписував авторство пісні гетьманові І. Мазепі. М. Цертелєв та М. Максимович вказували на Б. Хмельницького, як можливого автора пісні, а історик Д. М. Бантиш-Каменський пов’язував її виникнення з ім’ям запорозького кошового П. Калнишевського.

Пісня відома в численних варіантах. Порівн. книжний варіант із рукописного співаника Ф. Шелестинського (1760), арк. 68, звор.:

Ой, бЂда, бЂда чайцЂ-небозЂ,

Що вивела дЂтоньки при самой дорозЂ,

А еще в зеленом житЂ.

Где ж маю дЂти подЂти?

Призову я журавля к себЂ на пораду:

Ах, мой милий братЂ[е]нку, дай же минЂ раду!

Где ж маю дЂти подЂти?

Прийдетъся преч полетЂты.

Не журися, сестро моя любымая.

Скоро жито приспЂет, Бог стараня дает,

Же твои малие дЂти

Як орлы будут летЂты.

Коби ж то, братЂ[е]нку, була правда твоя,

Щаслива би була, брате, мова тая,

Жеб мои дЂти малые

От женцов були цЂлые.

Чему ж бо ти, сестро моя, барзо крикливая?

Ой, хто идет, не минаєш, помагай Бог даєш,

Кики-кики-кики звикла-сь кричати;

Як маєш дЂти сховати?

Трудно ж бо минЂ, братЂ[е]нку, натуру згубити.

Хочай би ти перестав тое говорити!

То я дЂток остерЂгаю,

Колы кики-кики та й вийкаю.

Лиха собЂ знаєш, як остерЂгати;

Треба тихо сидЂти, хочеш дЂти мЂти.

А то стрижено-голено будет:

Натура вовка в лЂс ведет.

Ой, гляди ж ти, губатый журавлю горбатый,

Сам себе самаго, не жития мого.

А то еще и досаждаєш,

Жалю мнЂ больше додаєш.

А вже жито пожовтЂло, подобно приспЂло:

Будут женцЂ жито жати, будут дЂти брати.

Где ж маю дЂти подЂти?

Прийдется преч полетЂти.

Ой, там, там, там нЂ чаенкы, нЂ дЂточок ея,

ТЂлко же пЂра із дЂточок ея.

Плач, плач по чаенцЂ, журавлю, плач,

Не вдавайся в великую роспач!

Не буду я плакати по такои злой сестрЂ,

Же мя не слухала, весь дом загубила.

І сама марне згинула,

Же на свЂтЂ безумне жила.

(Возняк М. Два співаники половини й третьої четвертини XVIII в. // ЗНТШ. — 1922. — Т. 133. — С. 131 — 132). Див. також: Малороссийские песни, изданные М. Максимовичем. — М., 1827. — С. 12 — 13; [Головацкий Я.] Народные песни Галицкой и Угорской Руси. — Т. 2. — С. 517 — 518; Чумацькі пісні. — К., 1976. — С. 125 — 138, с. 480 — 486 (огляд фольклорних варіантів).

Подається за публікацією В. Перетца.



О роскошная Венера, где нынЂ обцуєш?.. — № 26. — Арк. 5, звор. — 6, з нотами. Пісня-романс, виникла, очевидно, у дяківсько-шкільному середовищі, була дуже популярною на початку XVIII ст.

Публікація: Перетц, 1907. — С. 156 — 157, з нотами (окремий відбиток. — С. 13 — 14). Див. також: Колесса Ф. М. Фольклористичні праці. — К., 1970. — С. 98 (окремі строфи); Нудьга Г. А., 1956. — С. 170 — 171; Хрестоматія давньої української літератури/Упоряд. О. І. Білецький. — К., 1967. — С. 526 — 527; Хрестоматія української дожовтневої музики. — С. 21 (сім перших строф, з нотами).

Варіанти: Рукописний збірник ЦНБ № 473 (31); Збірник 3. Дзюбаревича, БАН, 16.6.29 (див.: Перетц В. Историко-литературные исследования и материалы. — Т. 1. — С. 218); Збірники Тверського музею: № 152 (3199). — Арк. 53, звор., та № 162 (3195). — Арк. 118, звор. (див.: Перетц, 1900. Историко-литературные исследования. — С. 287); Збірник ДІМ № 3134. — Арк. 129, звор. — 130 (див.: Український кант XVII — XVIII століть. — К., 1990. — С. 42) та ін.

Подається за публікацією В. Перетца.



Перепеличенька я невеличен[ь]ка... — № 27. — Арк. 7, звор. — 8 (з нотами).

Публікація: Перетц, 1907. — С. 157 — 158, з нотами (окремий відбиток — с. 14 — 15). Див. також: Нудьга Г. А., 1956. — С. 158 — 159.

Варіанти: 1) Грушевський М. С. Співаник з початку XVIII в. // ЗНТШ. — 1897. — Т. 15. — С. 16 — 17; 2) Рукописний збірник першої половини XVIII ст.

Тверського музею, № 153 (4223). — Арк. 64, звор. (див.: Перетц, 1900. — С. 287); 3) [Головацкий Я.] Народные песни Галицкой и Угорской Руси. — Т. 2. — С. 518; 4) [Чубинский П.] Труды... — Т. 5. — С. 89, 724; 5) Пісні Явдохи Зуїхи. — К., 1965. — С. 247 та ін.

Подається за публікацією В. Перетца.



Ох, сам я не знаю, чему-с[ь] мнЂ нуднен[ь]ко... — № 28. — Арк. 8. звор. — 9, з нотами.

Публікація: Перетц, 1907. — С. 158 — 159, з нотами (окремий відбиток. — С. 15 — 16). Див. також: Нудьга Г. А., 1956. — С. 169; Український кант XVII — XVIII століть. — С. 105 — 106 (з нотами).

Подається за публікацією В. Перетца.



Ходит кума ледом, а кум огородом... — № 29. — Арк. 9, звор. — 10, з нотами. У тексті поєднано уривки двох пісень: «Ходить кума ледом, а кум огородом» (напівфольклорного походження) та «Ой текуть рЂченьки з криниць до озера» (книжного походження) — порівн. текст із збірника Кондрацького.

Публікація: Перетц, 1907. — С. 159. Див. також: Український кант XVII — XVIII століть. — С. 108 (з нотами).

Подається за публікацією В. Перетца.



Попадя, попадя я не такая... — № 32. — Арк. 12, звор. — 13 (з нотами).

Публікація: Перетц, 1907. — С. 160, з нотами (окремий відбиток. — С. 17).

Подається за публікацією В. Перетца.



Ой, коли любиш, да не забывай же... — № 33. — Арк. 13, звор. — 14 (з нотами).

Публікація: Перетц, 1907. — С. 160 — 161, з нотами (окремий відбиток — с. 17 — 18). Див. також: Нудьга Г. А., 1956. — С. 162; Хрестоматія української дажовтневої музики. — С. 19 (з нотами).

Подається за публікацією В. Перетца.



От нещаснои долЂ головон[ь]ка в мене болит... — № 34. — Арк. 14, звор. — 15, звор. (з нотами).

Публікація: Перетц, 1907. — С. 163 — 164, з нотами (окремий відбиток — с. 20 — 21). Див. також: Нудьга Г. А., 1956. — С. 163 — 164; Хрестоматія давньої української літератури. — К., 1974. — С. 527; Хрестоматія української дожовтневої музики. — К., 1974. — С. 20 (з нотами); Український кант XVII — XVIII століть — С. 106 — 107 (з нотами).

Подається за публікацією В. Перетца.



Ой, перестан[ь], перестан[ь] до мене ходити... — № 36. — Арк. 16 — 16, звор. (з нотами). Другий дистих механічно перенесено з іншої пісні.

Публікація: Перетц. 1907. — С. 161 — 162, з нотами (окремий відбиток — С. 18 — 19). Див. також: Нудьга Г. А., 1956. — С. 167.

Подібний початок має пісня літературного походження, надрукована у польській брошурі «Nowe pieśni dworskie», що вийшла у Кракові між 1615 — 1620 рр. (див.: Badecki K.. Polska liryka mieszczańska. — Lwów, 1936. — S. 188, s. 410:

П[ер]естань, Ясю, з вечора ходити,

Мене м[о]лод[у]ю з розуму зводити...

Варіанти пісні «Ой, перестань, перестань до мене ходити...» зустрічаються у багатьох рукописних збірниках XVIII ст., зокрема див.: 1) збірник з Тернопільщини початку XVIII ст. — Арк. 16 — 17 (ЗНТШ. — 1897. — Т. 15. — С. 22); 2) пісенник Тверського Музею № 152 (3199). — Арк. 75 (Сперанский M. H. Описание рукописей Тверского Музея. — М., 1891. — С. 227); 3) збірник Степана Вагановського 1750 р. (ЗНТШ — 1922. — Т. 133 — С. 154); 4) [Новиков Н. И.] Новое и полное собрание российских песен. — М., 1780. — Ч. 4. — С. 175 — 176. — № 193; 5) рукопис основного фонду ДІМ 3134, № 20 (Український кант XVII — XVIII століть. — К., 1990. — С. 40 — 41); 6) [Чубинский П.]. Труды... — Т. 5. — С. 136, та ін. Порівн. варіант з Теличанського збірника середини XVIII ст., арк. 136 — 137 (Яворский Ю. А. Новые данные для истории старинной малорусской писни и вирши. — Львов, 1921. — С. 22 — 23):

«О, перестань, перестань до мене ходити,

Мене молодую з розума выводити».

«Як я маю перестати, коли люблю тебе,

А ты, моя кохана, пусти мя до себе».

«Як я маю тя пустити, мати ключі мае,

А великім она за[м]ком двери замыкае».

«Украдь ключі у матере, коли буде спати,

А мене молодого пусти до хаты».

Украла клуч у матере, коли не почула,

А своего коханого до себе кликнула:

«По[д] же тераз, мой коханый, потЂш мою душу,

Я для тебе, що роскажеш, учынити мушу».


Подається за публікацією В. Перетца.



[Щ]оденне нию, слезами ся мию... — № 37. — Арк. 21 — 21, звор. Публікація: Перетц, 1907. — С. 165 — 166 (окремий відбиток — с. 22 — 23). Подається за публікацією В. Перетца.


















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.