Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи
| Попередня | Головна | Наступна |
УКРАЇНА В ПОЛЬСЬКИХ ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНИХ ДОКТРИНАХ
Погляди більшості польських політиків кінця XIX — початку XX ст. базувалися на переконанні у необхідності відродження польської держави у її історичних кордонах, де українські землі будуть органічною часткою Речі Посполитої 1. Представники різних політичних кіл лише по-різному бачили шляхи відродження незалежної польської держави, але в територіальному питанні їхні погляди були подібні.
Одна з найбільш популярних концепцій була сформульована табором націонал-демократів, т.зв. ендеків, лідером яких був видатний польський політичний діяч і публіцист Роман Дмовський. У своїх головних творах, «Думки сучасного поляка» (1903), «Німеччина, Росія і польська проблема» (1908), «Польська політика і відродження держави» (1925) та ін., він обґрунтував ідею «інкорпорації», тобто приєднання українських земель до польської держави. Напередодні Першої світової війни ідея набула свого завершеного вигляду. Згідно з нею, українцям, як народу «неісторичному», «недержавному», відмовлялося в праві на свою державу.
Обґрунтовуючи свої погляди, націонал-демократи доводили, що українці за останні століття нічим не виявили себе ні державно-політично, ні культурно, були пасивним, інертним елементом, нездатним до самостійного державно-творчого життя.
«Там, де ми можемо примножити свої сили і свою цивілізаційну працю, поглинаючи інші елементи, — зазначав Р.Дмовський, — жодне право не може заборонити нам того, а діяти так, то навіть наш обов’язок» 2. Разом з тим, враховуючи реалії кінця XIX — початку XX ст., він вважав за нонсенс програму відновлення Польщі в кордонах 1772 р. Це був принциповий відхід від історичної традиції. На думку ендеків інкорпорувати слід було стільки «східних», у тому числі й українських земель, скільки можна «проковтнути», скільки можна поступово повністю полонізувати, перетворивши Польщу на мононаціональну державу. Такими територіями вважалися Східна Галичина, Волинь і Поділля.
Інші українські землі, на думку ендеків, мали відійти до Росії, в якій вони вбачали противагу німецькому гегемонізму. Але й при цьому, націонал-демократи планували подальшу полонізацію українців, що опиняться у складі Російської імперії. Утворення Радянської Росії додало арґументів ендекам. Модернізуючи ідею antemurale (Польща — форпост і передмурок християнства у його протистоянні зі Сходом), вони стали вбачати у своїй діяльності важливу місію в охороні західної цивілізації від більшовицької загрози.
Таким чином, у політичних доктринах однієї з найавторитетніших і найвпливовіших політичних сил польського суспільства першої половини XX ст. — націонал-демократії — незалежній Україні місця не було.
Не менш впливовою і популярною, ніж концепція ендеків, була «федераціоністська» програма соціаліста Юзефа Пілсудського — найавторитетнішого польського політичного діяча XX ст. Суть цієї програми в тому, щоб у результаті повалення царизму і розпаду Російської імперії створити у Східній Європі, велику, сильну і міцну Польщу. Передбачалося, що відроджена Річ Посполита постане на «федеративних» засадах. До її складу увійдуть польські, литовські, білоруські і українські землі. Провідна роль, звичайно, відводилася польському етнічному, політичному, економічному і культурному елементу.
Незважаючи на те, що програма не давала відповіді на запитання, що робити, коли народи не захочуть об’єднатися в складі Речі Посполитої, соціалісти декларували добровільне входження до складу майбутньої держави. Наступні часи засвідчили еволюцію окремих діячів ППС, які відмовляли деяким народам у праві вирішувати самостійно свою долю.
Отже, дві впливові і популярні польські політичні доктрини щодо України — «інкорпораційна» і «федераціоністська» — ще до створення польської держави базувалися на іґноруванні прав українського народу на самовизначення і висували претензії на володіння українськими землями. Інші концепції не відігравали значущої ролі.
§1. Українська незалежність як загроза цілісності Польщі
Проголошення 7 листопада 1918 р. Тимчасовим урядом у Люблині Польської республіки ознаменувало завершення багатолітніх зусиль польського народу в справі відродження своєї державності. Зазначимо, що ще на етапі підготовки до проголошення незалежності політичні сили у Польщі уважно стежили за подіями в Україні і навколо неї і гостро реаґували тоді, коли, на їхню думку, ситуація не відповідала або загрожувала майбутнім польським державним інтересам (згадаємо протести проти пункту Берестейського мирного договору про приєднання Холмщини і Підляшшя до Української Народної Республіки та щодо виокремлення Східної Галичини і Буковини в окремий коронний край).
Події 1918–1921 рр. яскраво засвідчили, що польська держава своєю практикою послідовно реалізовувала напрацьовані польськими політичними силами доктрини і концепції в українському питанні.
Не заглиблюючись у підробиці, зазначимо, що проголошену 1 листопада 1918 р. Західно-Українську Народну Республіку новоповстала польська держава буквально задушила в ході українсько-польської війни (1918–1919 рр.) за Східну Галичину. Поляки не побачили в патріотичному злеті українців національно-визвольної боротьби, прагнення до створення власної держави, тобто явища, подібного до польського відродження. Для них це був антипольський виступ, що стався на споконвічних (як вони гадали) польських землях і який загрожував територіальній цілісності новопосталої держави. Польська сторона не могла допустити утворення в Східній Галичині незалежної української держави. І в цьому усі політичні сили тогочасного польського суспільства були єдині.
Ще яскравішим прикладом реалізації готових зовнішньополітичних концепцій в українському питанні була спільна польсько-українська війна 1920 р. проти більшовиків. Переважна більшість істориків небезпідставно вважає, що це була спроба реалізації «федералістської» програми Юзефа Пілсудського. Як відомо, 24 квітня 1920 р. між урядами УНР і Польщі було укладено т.зв. Варшавський договір (або договір Пілсудський — Петлюра) 3. Він містив визнання Польщею незалежної Української Народної Республіки. Армія УНР разом із поляками брала участь у війні проти більшовицької Росії з метою відновити владу Директорії в Наддніпрянській Україні. Проте, договір не був рівноправним. Користуючись безвихідним на тоді становищем Директорії, Польща залишала за собою Східну Галичину, Західну Волинь, Холмщину з Підляшшям і Полісся. Варшавський договір забезпечував широкий вплив поляків на адміністрацію, військо, фінанси і залізниці України. Договір вороже сприйняли західні українці та неприхильно — значна частина українців Наддніпрянщини.
Зрештою, польська сторона не дотримала умов договору і віддала УНР на поталу більшовицькій Росії. У жовтні 1920 р. Пілсудський, маючи військову ініціативу, під тиском ендеків загальмував наступ. Польща уклала перемир’я, а згодом, 18 березня 1921 р., Ризький мир з РСФРР і УРСР. За Ризьким миром українські землі було поділено між Польщею і Росією. Поляки визнали Радянську Україну як самостійну державу. За Польщею залишалися, крім Галичини (Східна Галичина була анексована Польщею після рішення Ради послів 15 березня 1923 р.), Холмщина з Підляшшям та західні частини Волині й Полісся. Війська УНР були інтерновані в Польщі.
Таким чином, вислідом «київського походу» Юзефа Пілсудського стала реалізація не його «федералістської» програми, а «інкорпораційної» концепції ендеків. За рахунок самостійної української держави було укладно мир з Росією.
§2. «Польща для поляків» та проект «Великої України»
У міжвоєнний період на перший план вийшла проблема ставлення до українців, що опинилися в складі Польщі в результаті окупації нею західноукраїнських земель. На озброєння була взята стратегія асиміляції українців. «Польща для поляків» — так можна коротко визначити національну політику табору народової демократії. Відомий ендецький політик і публіцист Станіслав Грабський писав, що «нині необхідною умовою утримання наявних кордонів є перетворення державної території Речі Посполитої в національну польську територію» 4. Звичайно, національна асиміляція корінного населення у польському середовищі здійснювалася методами економічної, політичної, ідеологічної і культурно-освітньої дискримінації українців. Шовінистичну політику ополячення Східної Галичини і Західної Волині табір народової демократії здійснював послідовно і безкомпромісно, за допомогою жорстоких репресій та переслідувань 5. У такий спосіб ендеки сподівалися довести, що приналежність західноукраїнських земель до Польщі забезпечена назавжди і таким чином покласти край сподіванням українців на власну незалежну державу.
Конкуруюча «федералістична» концепція подвижників Пілсудського, зазнавши деякого оновлення і модернізації, в 20–30-х роках стала відомою як доктрина «польського прометеїзму» 6.
Зовнішню політику Другої Речі Посполитої прометеїсти розглядали через призму майбутнього конфлікту цивілізованого Заходу, до якого вони зараховували, звичайно, й Польщу, з комуністичною Росією. Результатом такого зіткнення, як передбачалося, буде розпад багатонаціональної більшовицької імперії. Звільненим, але, на думку пілсудчиків, політично і національно недостатньо зрілим народам потрібна буде допомога у формуванні власної державності. Цю «цивілізаційну» місію брала на себе Польща. Планувалося, що потенційні держави утворять єдину федерацію, провідні позиції в якій займатиме Друга Річ Посполита.
Українській проблемі відводилася головна роль в реалізації федералістичної програми 7. Передбачалося, що в результаті розпаду СРСР за допомогою Польщі постане самостійна українська держава — Велика Україна. Вона, по-перше, відмовиться від Західної України, а по-друге, уклавши унію з Польщею, увійде до польської федерації. На думку прометеїстів, створення так званої «Великої» України у всьому відповідає «польським державним інтересам як засіб зміцнення Польщі» 8.
Однак програма прометеїстів мала і певні відмінності порівняно з поглядами своїх попередників. Вони стосувалися, переважно, ролі Західної України в реалізації східної програми Пілсудського за нових історичних умов з урахованням набутого досвіду. Прометеїсти критикували Варшавський договір 1920 р. за іґнорування інтересів галицьких українців, що призвело, начебто, до провалу «київського походу» взагалі. На новому етапі, на думку пілсудчиків, галицькі українці можуть стати не лише каталізатором руху за утворення Великої України на руїнах більшовицької імперії — вони будуть аванґардом і потужною силою нового походу на Схід.
Після державного перевороту (травень 1926 р.), що його здійснив Юзеф Пілсудський, політика уряду з національного питання була скореґована. Зазначимо, сама зміна влади і встановлення так званого режиму «санації» були значною мірою детерміновані невдачею в реалізації ендецької програми «національної асиміляції», активізацією національно-визвольної боротьби. Однак, як вказує один з найавторитетних польських дослідників даної проблематики Єжи Томашевський, «травневий переворот змодифікував практику внутрішньої політики тільки в обмеженому розмірі і лише на кілька років... Був то, однак, короткий період своєрідного флірту з національними меншинами». Тим більше, що, за його ж словами, «практика діяльності державної адміністрації на Східних кресах — байдуже, хто стояв на чолі її — від самого початку була близька програмі народових демократів» 9.
У міжвоєнний період єдиною політичною силою Польщі, що визнавала право українців до самовизначення, була Комуністична робітнича партія Польщі (пізніше Комуністична партія Польщі) та її складові Комуністична партія Західної України і Комуністична партія Західної Білорусі. Ставлення комуністів до «східних кресів» було визначене вже назвами двох останніх організацій. Конкретно гасло про право націй на самовизначення у різні періоди набувало різного змісту. Так, до 1925 р. комуністи виступали за возз’єднання Західної України і Західної Білорусі відповідно з УРСР і БРСР. Пізніше вживалася лише загальна фразеологія без констатації устремлінь і можливих наслідків 10.
§3. Польсько-українськи відносини в період Другої світової війни
Друга світова війна поклала початок одному з найтрагічніших періодів в історії українсько-польських відносин. У результаті подвійної аґресії проти Польщі з боку Німеччини і СРСР та розподілу між ними польських територій на підставі таємних протоколів угоди Ріббентроп — Молотов від 23 серпня 1939 р. західноукраїнські землі увійшли до складу Радянської України. У цій ситуації перед польським урядом, що опинився на еміґрації, постала проблема вироблення засад нової політики в українському питанні.
В еміґрантському уряді були прибічники як ідеї федералізму, зокрема прометеїсти, так і традиційні ендеки. Свою позицію в українському питанні польський уряд оголосив у декларації від 18 грудня 1939 р., в якій були сформульовані головні напрями його зовнішньої політики. Зокрема, у найзагальніших рисах підтверджувалися засади рівноправності і справедливості в ставленні до національних меншин 11. Декларація проголошувала також боротьбу Польщі за повернення втрачених «східних кресів» 12.
Головні умови майбутнього співіснування з українцями у повоєнній Польщі в планах інших політичних сил зводилися ось до чого: виселення українців з Польщі; реальне застосування принципу «рівні права — рівні обов’язки» за наявності свободи різноманітних форм політичного, громадського і культурного життя; застосування «кантонального» розподілу територій з одночасним переміщенням населення; запровадження територіальної автономії 13.
Таким чином, ожили всі концепції політичного вреґулювання українського питання, що постали у 1918—1919 рр. І якщо певні польські політичні групи готові були принаймні взяти до уваги ідею незалежності України в обмін на підтримку українцями боротьби проти Німеччини і СРСР, то офіційна політика уряду полягала у збереженні status quo ante bellum у справі східних територій Другої Речі Посполитої та українському питанні.
Спорадичні контакти діячів українського націоналістичного підпілля з поляками у 1941–1944 рр. не дали жодного результату. Обидві сторони представляли цілком протилежні позиції. Усе це призвело до кривавого українсько-польського конфлікту, що й до сьогодні отруює взаємини між двома народами. Розглядаючи причини українсько-польського протистояння Ярослав Пеленський, між іншим, зазначав: «Існують переконливі докази про те, що українське націоналістичне підпілля мало намір «деполонізувати» західноукраїнські території, зокрема, через примусове виселення польського населення та селективні винищувальні акції... З другого боку, польський уряд і його збройні сили, себто АК (Армія Крайова — Авт.), намагалися зробити все можливе, щоб утримати так званий «стан польського посідання» (присутності) на українських землях, і вдавалися до терористичних та військово-винищувальних методів для здійснення цього плану» 14. Жертвами кривавого терору стали десятки тисяч мирних жителів з обох сторін.
На перший погляд, цілком протилежну лондонському еміґрантському уряду позицію в українському питанні займали польські ліві, що діяли фактично під керівництвом комуністів. Будучи інструментом сталінської дипломатії, вони, визнаючи право націй на самовизначення, переважно схвалювали приєднання до СРСР західноукраїнських земель.
22 липня 1944 р., коли Червона армія вступила на територію Польщі, московське радіо оголосило про утворення Польського комітету національного визволення — тимчасового виконавчого органу влади, керованого польськими комуністами і підпорядкованого Москві. ПКНВ у своєму програмному маніфесті проголосив уреґулювання питання східного кордону за принципом: польські землі — Польщі, українські — Радянській Україні 15. 27 липня 1944 р. уряд СРСР уклав з ПКНВ угоду про кордон, згідно з якою за основу при визначенні радянсько-польського кордону встановлювалася так звана лінія Керзона 16. А вже, 9 вересня 1944 р. ПКНВ і уряд Радянської України за вказівкою Кремля уклали угоду про обмін населенням 17.
Польські комуністи вбачали у більшовицькій Росії ґаранта свого існування, майбутнього status quo Польщі в Європі. Вони всіляко обстоювали думку про перегляд західних і північних кордонів за рахунок Німеччини, а також про доцільність відмови на сході від непольських етнічних територій. Реалізація цих планів створювала можливість побудови однонаціональної польської держави, про яку весь час мріяли ендеки.
У 1944–1946 рр. був здійснений українсько-польський обмін населенням. при цьому, починаючи з вересня 1945 р., цей процес мав, фактично, характер депортації. Примусове виселення українців уряд Польської республіки провадив з допомогою органів безпеки і війська.
§4. «Пролетарський інтернаціоналізм» як засіб етнічної асиміляції
Результати Другої світової війни різко змінили ситуацію в українсько-польських відносинах. Офіційною доктриною в практиці міжнародних відносин і національному питанні комуністичної Польщі стала теорія пролетарського інтернаціоналізму. Насправді політика Польщі щодо українців базувалася на невизнанні їхніх самостійницьких устремлінь та на цілеспрямованій асиміляції, що заохочувалося Москвою.
Як відомо, на території Польщі після Другої світової війни діяли підрозділи ОУН-УПА, що в безнадійних умовах боролися за самостійну Україну. Аби остаточно вирішити українське питання і ліквідувати український національно-визвольний рух, польські комуністи здійснили сумнозвісну акцію «Вісла» 18. До 140 тисяч українців та їхніх родин було застосовано принцип колективної відповідальності. Зі східних українських етнічних земель їх виселили і розпорошили у дев’яти північно-західних воєводствах з метою остаточної асиміляції. Депортовані перебували під т.зв. адміністративним наглядом без права вільного пересування і зміни місця проживання. Деякі з подібних обмежень діяли до 70-х років 19.
Паралельно з виселенням на українських етнічних землях почалося нищення чисельних пам’яток історії і культури, церков. Тільки на Лемківщині було знищено понад 100 храмів. Ліквідовувалися топоніми, що свідчили про колишніх абориґенів. Реалізована за сталінськими зразками операція «Вісла» значною мірою досягла запланованих результатів. Позбавлені своєї землі, своїх коренів, традицій і звичаїв, депортовані українці поступово втрачали ознаки своєї етнокультурної окремішності.
§5. Проукраїнські настрої у польському суспільстві
У післявоєнний період важливим осередком ревізії польських зовнішньополітичних доктрин і концепцій щодо України була польська еміґрація. Поряд із силами, що стояли на позиціях лондонського еміґрантського уряду в українському питанні, з’явилися авторитетні речники українсько-польського діалогу. До них на самперед належать паризький журнал «Культура», що його видає Єжи Гедройц, та видавництво «Літературний інститут», де україністика посіла досить поважне місце (згадаймо видану ним знамениту антологію української літератури «Розстріляне відродження» Юрія Лавриненка). Єжи Гедройц ще перед війною виказав розуміння українських проблем і шукав можливості діалогу. Його ніколи не залишала надія на утворення в майбутньому незалежної, демократичної, дружньої Польщі України, і він вбачав свій обов’язок у створенні умов для польсько-українського порозуміння. У сімдесятих «Культура» ініціювала спільну декларацію відомих представників польської і української еміґрації. Загальноприйнятою є думка, що паризький щомісячник заклав якісні підвалини майбутнього діалогу обох народів, зробив великий внесок у подолання антиукраїнських упереджень і стереотипів у польському суспільстві 20.
На початку 80-х років важливу роль у формуванні врівноваженого погляду на проблеми українсько-польських відносин перебирають на себе демократичні і дисидентські угруповання в самій Польщі. Вони фактично діяли у напрямі, визначеному паризькою «Культурою».
Корекцію стереотипів, безумовно, здійснила діяльність «Солідарності», яка в 1980 і 1981 роках мала характер руху вільного, відкритого, позбавленого ворожості у ставленні до «інших», у тому числі й до сусідніх народів. Запровадження воєнного стану активізувало діяльність польського самвидаву. Політичною подією стала позацензурна публікація книги Казімєжа Подляського (Богдана Скарадзінського) «Білоруси — литовці — українці: наші вороги чи брати?» (1983), спрямованої на деміфологізацію польської свідомості щодо відносин із сусідами у XX ст.
«Проукраїнською» виявилася позиція такого відомого дисидентського угруповання, як Конфедерація незалежної Польщі (КНП). Очолювана старим антикомуністом Лєшеком Мочульським, вона мала помірковано-націоналістичний характер. КНП надавала і надає зв’язкам з Україною стратегічного значення, протиставляючи східноєвропейський реґіон у геополітичному відношенні як Заходові (Західній Європі і Америці), так і Сходові (власне, Росії) 21.
Таким чином, напередодні демократичних змін у Польщі та Україні (на рубежі 80-х — 90-х років) польські комуністи сходили з політичної арени, залишаючи за собою солідних баґаж антиукраїнських комплексів і стереотипів. Водночас пробивали собі дорогу «проукраїнські» доктрини і концепції, вироблені дисидентами і польською інтелектуальною елітою в еміґрації.
§6. Становлення міждержавних відносин
Прихід до влади в Польщі демократичних сил у 1989 р. і проголошення незалежності України у 1991 р. черговий раз у XX ст. у докорінний спосіб змінили ситуацію в українсько-польських відносинах. Перед польськими керівниками, політичними партіями і рухами, в цілому перед польським суспільством постала проблема вироблення не просто нової позиції у т.зв. «українському питанні», а довготермінової стратегії щодо новопосталої сусідньої держави.
Польща першою серед зарубіжних країн в грудні 1991 р. визнала незалежну українську державу. Але ще до цього, восени 1989 р. група польських парламентарів брала участь у роботі Першого з’їзду Народного Руху України. На з’їзді вони рішуче підтримали волелюбні устремління націонал-демократичних сил України. Саме тоді були закладені підвалини нової моделі польсько-українських відносин. Важливим продовженням польсько-українського діалогу була зустріч парламентарів у травні 1990 р. у Яблонні під Варшавою, наслідки якої у конструюванні польської політики щодо України відчутні й сьогодні 22.
Декларація про засади та основні напрями розвитку українсько-польських відносин, підписана 13 жовтня 1990 р., та Договір про добросусідство, дружні відносини і співпрацю від 18 травня 1992 р. заклали фундамент рівноправного стратегічного партнерства між двома державами.
У сьогоднішній Польщі існують дві найвпливовіші політичні сили — «проєвропейська ліберальна і «антиєвропейська» консервативна. Обидві ставляться до України загалом прихильно 23. У марґінальних виданнях з’являються реваншистсько-ностальґійні публікації «кресувяків» або «шанувальників Львова» 24, де висуваються навіть територіальні претензії до України. Але ці виступи і публікації не представляють ні офіційних кіл, ні впливових політичних сил, ні авторитетних ЗМІ.
Панєвропеїзм є головним напрямом зовнішньополітичної діяльності польської держави і таких авторитетних політичних угруповань, як Унія Демократична, Порозуміння Центр і Ліберально-Демократичний Конґрес. Конкретною і найближчою метою поляків є набуття повного членства в Європейському Союзі і НАТО. У цьому питанні немає розбіжності у польських політичних кіл. Вони вважають, що сьогодні лише НАТО є структурою, що ґарантує загальноєвропейську безпеку. Водночас, Варшава зацікавлена у розвитку зв’язків на сході континенту, у запобіганні виникненню нових бар’єрів в Європі. «Одним із найважливіших завдань польської зовнішньої політики, — зазначав перший посол Республіки Польща в Україні Єжи Козакевич, — є поширення і зміцнення різноманітних двосторонніх інструментів у наших двосторонніх відносинах з Україною, які полегшили б їй шлях до європейських інституцій» 25. Нагадаймо, що Польща надала Україні детальну програму дво- і багатосторонньої військової співпраці в рамках програми «Партнерство заради миру». Вона охоплює заходи в галузі освіти, підготовки спеціалістів, військові контакти на різних рівнях, спільні польові маневри і т.ін. Програма, на думку поляків, є безумовним свідченням їхньої зацікавленості у залученні України до процесів інтеґрації на субреґіональному рівні 26.
Провідною ідеєю польських консерваторів є так звана ідея «міжмор’я». Її автор — лідер Конфедерації незалежної Польщі Лєшек Мочульський 27. Головний зміст ідеї в тому, що країни Східної Європи (так званого «міжмор’я» — реґіон між Балтикою і Адріатикою та Чорним морем) задля збереження власної самостійності і самобутності мають максимально інтеґруватися, щоб їх не поглинули постіндустріальний Захід або шовіністична Росія. При цьому саме польсько-українські відносини, на думку ідеолога «міжмор’я», мають вирішальне значення для реалізації усієї програми.
Концепція «міжмор’я» знаходить відгук в українських політичних колах. Як відомо, кілька років тому Рух заініціював створення «Чорноморсько-Балтійського союзу», суголосного концепції «міжмор’я», як, зокрема, і плану «Європа-біс», запропонованого колишнім Президентом Польщі Лєхом Валєнсою.
* * *
Польські зовнішньополітичні концепції щодо України в XX ст. зазнали істотних змін, еволюціонуючи разом з бурхливою добою. Реалії сучасної посткомуністичної доби детермінують їхній якісно новий зміст. Польсько-українські взаємини, незважаючи на складну історичну спадщину, невідворотно вступають у фазу конструктивного, прагматичного взаємовигідного розвитку. Об’єктивні національні інтереси двох держав у стратегічних питаннях збігаються. Позбавлені деформуючих зовнішніх впливів та шовіністичних збочень, вони вже найближчим часом можуть виявити свій чималий потенціал.
1 Tomaszewski J. Kresy Wschodnie w polskiej mysli politycznej XIX i XX w.//Miedzy Polska etniczna a historyczna. Polska mysl polityczna XIX i XX wieku.—T.6.—Warszawa, 1988.—S.101.
2 Цит. за: Wapinski R. Narodowa Demokracja. 1893-1939. Ze studiow nad dziejami mysli nacjonalistycznej.—Wroclaw, 1980.—S.42.
3 Див. текст договору: Енциклопедія українознавства. Словникова частина.—Т.1.—Львів, 1993.—С.210.
4 Цит. за: Tomaszewski J. Kresy wschodnie...—S.108.
5 Сливка Ю.Ю. Західна Україна в реакційній політиці польської та української буржуазії (1920-1939). — Київ, 1985. — С.104-137.
6 Див. дет.: Mikulicz S. Prometeizm w polityce II Rzeczypospolitej.—Warszawa, 1971.
7 Сливка Ю. Ю. Цит. праця. — С. 142.
8 Там само. — С.143.
9Tomaszewski J. Kresy wschodnie... —S.112, 111.
10 Radziejowski J. Komunistyczna Partia Zachodniej Ukrainy. 1919-1929. Wezlowe problemy ideologiczne.—Krakow, 1976.—S.53, 81-83.
11 Сучаснiсть. Zeszyt w jezyku polskim.—1985.—N 1-2.—S.147.
12 Dzieje Polski. Pod redakcja J.Topolskiego.—Warszawa, 1976.—S.786.
13 Torzecki R. Kontakty polsko-ukrainskie na tle problemu ukrainskiego w polityce polskiego rzadu emigracyjnego i podziemia (1939-1944).—Dzieje najnowsze.—1981.—N 1-2.—S.324-327.
14 Пеленський Ярослав. Україна в польській опозиційній публіцистиці // Подляський Казімєж. Білоруси–литовці–українці: наші вороги — чи брати? — Мюнхен.—1986.—С.17.
15 Советский Союз — Народная Польша. 1944-1974. Документы и материалы.—М., 1974.—С.11.
16 Ibid.—S.19-20.
17 Ibid.—S.24.
18 Див. дет.: Akcja «Wisla». Dokumenty. Opracowal E.Misilo.—Warszawa.—1993; У жовтні 1944 року в листі польському еміґраційному уряду президент США Ф.Рузвельт фактично підтримав план виселення українців з Холмщини і Підляшшя // Час.—73.—1995.—10 листопада.
19 Tomaszewski J. Mniejszosti narodowe w Polsce XX wieku.—Warszawa, 1991.—S.49.
20 Wiez.—1991.—N 11-12.—S.261.
21 Рябчук Микола. «...Можуть бути вирішальними». Українсько-польські відносини: нові реалії, нові перспективи // Політика і час.—1993.—8.—С.29.
22 Zustriczi.—1990.—N 3-4.—S.31-85.
23 Рябчук Микола. Україна і Польща: старі міфи, нові реалії.—Рада.—1993.—4 березня.
24 Див.: Дашкевич Ярослав. Фальсифікація новітньої історії українського народу в сучасній Польщі. (Товариства кресов’яків та їх діяльність) // Український час.—Львів, 1991.—1.—С.15-19.
25 Козакевич Єжи. Рухаємось у доброму і бажаному напрямі.—Політика і час.—1995.—№4.—С.21.
26 Ibidem.
27 Див.: Сучасність.—1992.—№7.
| Попередня | Головна | Наступна |
