Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1988. — Т. 1: А-Г. — С. 39-53.]

Попередня     Головна     Наступна





АЛЕГРІЯ (Alegria) Сіро (4.XI 1909, Трухільйо — 18.II 1967, Ліма) — перуан. письменник. Представник індіанізму. Навчався в ун-ті м. Трухільйо. В 1934 — 57 — в еміграції. Зображуючи тяжке життя перуан. індіанців, А. поетизує їхнє світобачення — романи «Золота змія» (1935), «Голодні пси» (1939). Сповнений соціального протесту роман «Світ великий, та чужий» (1941) відтворює драматичні події повстання індіанців, позбавлених землі. Автор збірок оповідань «Страждання кабальєро» (1960), «Лицарська дуель» (1963), зб. віршів «Прямі лінії» (1964), кн. нарисів «Кубинська революція: особисте свідчення» (вид. 1973). Укр. мовою окремі твори А. переклали М. Жердинівська, Г. Козаченко.

Тв.: Укр. перекл. — Світ великий, та чужий. К., 1978; Анаконда і воїн. Казки та легенди індіанців Південної Америки. К., 1983; Рос. перекл. — Золотая змея. — Голодные собаки. М., 1970.

Ю. В. Покальчук.


АЛЕЙКСАНДРЕ (Aleixandre), Алейксандре і Мерло Вісенте (26.IV 1898, Севілья — 14.XII 1984, Мадрід) — ісп. поет, академік Ісп. королівської академії. В зб. «Романсеро громадянської війни» (1936) — вірші антифашист. спрямування. Філос. лірика, що стверджує гуманістичні принципи, представлена в збірках «Тінь раю» (1944), «Світ у самотності» (1950), «Останнє народження» (1953), «Історія серця» (1954), «Антологія моря і ночі» (1971), «Внутрішні діалоги» (1974). У кн. спогадів «Зустрічі» (1958) подано портрети письменників — сучасників А. Лауреат Нобелівської премії (1977). Укр. мовою окремі вірші А. переклали М. Литвинець і О. Мокровольський.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Поклик. К., 1984; Рос. перекл. — Стихи разных лет. «Иностранная литература», 1979, № 5.

Р. Ф. Естрела-Льопіс.


АЛЕКСАНДРІ (Alecsandri) Васіле (21.VII 1821, Бакеу — 22.VIII 1890, Мірчешть) — молд. і рум. письменник, фольклорист, один із засновників нац. театру, громад. діяч. Освіту здобув 1834 — 39 у Парижі. Учасник революц.-демокр. руху в Молдавії. Під впливом нар. пісень створив цикли лірики «Дойни» (1843 — 49), «Конвалії» (1848 — 63), «Маргаритки» (1852 — 62), «Пастелі» (1862 — 75), історико-патріотич. віршів «Легенди» (1869 — 75), «Нові легенди» (1876 — 77). Комедії «Йоргу з Садагури» (1844), «Кириця в провінції» (1852) — гострі сатири на тогочасний сусп. лад. Автор істор. драм «Деспот-воєвода» (1880), «Джерело Бландузії» (1884), «Овідій» (1890). Видав фольклор. збірник «Народна поезія» (т. 1 — 2, 1852 — 53). Виявляв інтерес до укр. нар. дум і пісень. Пісня «Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш» стала основою його балади «Штефан і Дунай» (1873). Укр. письменник і композитор С. Воробкевич поклав на музику понад 30 творів А. Укр. мовою окремі вірші А. переклали В. Щурат (кн. «Поезія XIX віку», 1903), Б. Мельничук та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Штефан і Дунай. В кн.: Мельничук Б. Журавлиний міст. Ужгород, 1981; [Вірші]. В кн.: Дойна. К., 1985; Рос. перекл. — Стихотворения. М., 1975.

Літ.: Коробан В. Василе Александри, Кишинев, 1959; Молдавско-русско-украинские литературные связи второй половины XIX в. Кишинев, 1979.

О. С. Романець.


АЛЕКСАНДРІЙСЬКА БІБЛІОТЕКА — найбільше з відомих зібрань книг періоду еллінізму. Засн. в Александрії Єгипетській при Александрійському музеї на поч. З ст. до н. е. Книжковий фонд (близько 700 тис. папірусних сувоїв) складався з творів давньогрец. л-ри і науки, а також книг мовами народів Сходу. Очолювали А. б. відомі вчені Ератосфен, Зенодот, Арістарх Самоський, Аполлоній Родоський, Каллімах та ін. Під керівництвом Каллімаха на основі фондів А. б. складено перший своєрідний каталог давньогрец. л-ри — бібліогр. таблиці з 120 сувоїв. Частина фонду б-ки загинула 47 до н. е. під час Александрійської війни, частину 391 н. е. знищили християни-фанатики. Остаточно загинула, очевидно, під час панування арабів (7 — 8 ст.).


АЛЕКСАНДРІЙСЬКА ПОЕЗІЯ — поезія епохи еллінізму (3 — 1 ст. до н. е.). Назва походить від Александрії Єгипетської, одного з центрів елліністичної культури. Порівняно з класичним («полісним») періодом розвитку давньогрец. л-ри А. п. відзначається різким спадом епічної творчості, звуженням громадян. тематики, пов’язаним із занепадом античної демократії. Об’єктом зображення стало повсякденне життя людини, селянський побут, що зумовило поглиблення психологізму. Переосмислювались міфологія — міф подається як легенда або казка, олімпійські боги і герої перетворюються на суто літ. персонажів. Посилився інтерес до «вченої» поезії, з’являються зразки дидактичної наукоподібної поеми (астрономічні поеми Арата, Ератосфена, медичні поеми Никандра Колофонського). Ускладнилась поетична мова, зросла вимога до досконалості викладу і ерудиції автора. Найпоширеніші жанри А. п. — гімни (Каллімах з Кірени), елегії (Філіт з о. Кос, Гермесіанакт з Колофони), буколіка (Феокріт, Мосх, Біон), епіграма (любовна, філософська, описова, декламаційна). Традиційний героїч. епос представлений поемою «Аргонавтика» Аполлонія Родоського. З міфол. епосом пов’язаний жанр епілій — невеликих поем, написаних гекзаметром (Каллімах, Евфоріон). Див. також Елліністична література.

Вид.: Рос. перекл. — Александрийская поэзия. М., 1972.

О. Є.-Я Пахльовська.


АЛЕКСАНДРІЙСЬКА ФІЛОЛОГІЧНА ШКОЛА — давньогрец. філол. школа, що сформувалася в Александрії Єгипетській. Досягла розквіту в 3 — 2 ст. до н. е. Поети і вчені, які працювали в Александрійській бібліотеці, займалися текстологічним вивченням творів давньогрец. письменників, поклавши початок наук. філології. Готували також вивірені тексти давньогрец. письменників, коментарі до них і тлумачні словники. Найвідоміші з представників цієї школи — Зенодот, Ератосфен, Арістофан Візантійський, Арістарх Самофракійський. Александрійські філологи Арістарх, Діонісій, Аполлоній Діскол розробили т. з. александрійську граматику, де подали класифікацію слів за частинами мови. Їхнє вчення про частини мови лягло в основу граматики лат. мови, а пізніше — граматик усіх європ. мов.

Ф. О. Нікітіна.


АЛЕКСАНДРІЙСЬКИЙ ВІРШ — осн. форма вірша у франц. поезії, особливо в епічній і драматичній; римований 12-складник з цезурою посередині й наголосами на 6-му і 12-му складах та чергуванням чоловічих і жіночих рим. Відомий з 12 ст. (епічна поема «Про Александра Македонського», від якої і походить його назва). В л-рі класицизму А. в. став панівним розміром епосу, трагедії (П. Корнель, Ж. Расін) та ін. «високих жанрів». Використовувався як відповідник класичному гекзаметрові. В рос. поезії — це шестистопний ямб з цезурою після 3-ї стопи з римуванням аабб. Дещо видозміненим А. в. (т. з. «александринами») І. Франко написав «Каменярі». В укр. поезії цей вірш застосовував також М. Зеров («Александрійські вірші»). Частіше використовується в перекладах з франц. і польс. мов — напр., у перекладі М. Рильського поеми А. Міцкевича «Пан Тадеуш».


«АЛЕКСАНДРІЯ»повість про життя і героїчні подвиги давньогрец. полководця і держ. діяча Александра Македонського (356 — 323 до н. е.). Створена у 2 — 3 ст. грец. мовою. В середні віки стала популярною на Заході і Сході, була джерелом рицарських романів і поем про Александра Македонського. На Русі перекладена в 11 — 12 ст. Найраніші списки «А.» містяться у складі хронографів, датуються 14 — 15 ст. У 15 — 18 ст. поширилась перероблена, т. з. сербська редакція «А.», відома у східнослов’ян. л-рах в численних списках. Ця редакція має вже християнське забарвлення. За жанром «А.» — воїнська повість. Багато її картин і образів мають фантастичний характер. Вплив «А.» позначився на давньорус. літописах, «Слові о полку Ігоревім», билинному і казковому епосі. Рукописні списки «А.» на укр. землях поширювалися до поч. 20 ст.

Літ.: Панькевич І. Тишівська «Александрія» з початку XVIII в. Ужгород, 1922; Гаєвський С. «Александрія» в давній українській літературі. К., 1929; Назаревський О. А. До вивчення давньої повісті в українській літературі. В кн.: Матеріали до вивчення історії української літератури, т. 1. К., 1959; Адрианова-Перетц В. П., Покровская В. Ф. Древнерусская повесть [Бібліографія], в. 1. М. — Л., 1940.

О. В. Мишанич.


АЛЕКСАНДРОВ Віктор Євгенович [6 (19).XI 1917, Ставрополь] — рос. рад. письменник. Член КПРС з 1943. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1964 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Живе на Україні. Автор повістей на військово-патріотич. тему: «Постріли в степу» (1958), «Їм відкривають серця» (1970), «Білі крила» (1972), «Тімур — син Фрунзе» (1979), «Михайло Фрунзе» (1987), зб. повістей і оповідань «Місто, над яким завжди ясно» (1978).

Тв.: Крылатые пехотинцы. К., 1963; Под белыми куполами. К., 1975; Нестареющая память. К., 1978; Запах окопной земля. К., 1987.

Б. В. Дружинін.


АЛЕКСАНДРОВ Володимир Степанович [20.VI (2.VII) 1825, с. Бугаївка, тепер Ізюмського р-ну Харків. обл. — 29.XII 1893 (10.I 1894), Харків] — укр. і рос. письменник і фольклорист. Син С. В. Александрова. Навчався в Харків. духовній семінарії, закінчив 1853 мед. ф-т Харків. ун-ту. Служив військ. лікарем у Варшаві, Полтаві, Керчі та ін. містах. Упорядкував «Украинский карманный календарь на 1887 год» (1886), альманахи укр. поезії «Складка» (1887, 1893, разом з К. Білиловським). Уперше виступив з віршем «Думка» у журн. «Основа» (1861, № 7). Автор ліричних віршів, віршових переказів біблійних легенд («Притча про Христа сіяча», «Стародавня легенда про ченця, що жив аж триста літ» та ін.; усі — 90-і pp.). Окремі поезії-переспіви («Я бачив, як вітер берізку зломив», «Ти несись, мій спів, з мольбою») стали популярними романсами. Як поет наслідував І. Котляревського. Написав п’єси «За Немань іду» (1872), «Не ходи, Грицю, на вечорниці» (1873), де широко використано нар. пісні. Публікував у своїй обробці нар. пісні з нотами («Народний пісенник з найкращих українських пісень», 1887), казки («Малоросійська казка Коза-дереза», 1881) та ін. Перекладав і переспівував з рос. (М. Лермонтова, І. Козлова, І. Крилова), нім. (Г. Гейне), польс. (А. Міцкевича), лат. (студентські пісні) мов. Неопубл. твори (сатира «Єлена Прекрасна в Трої», лібретто оперети «Богдан Хмельницький» за одноймен. поемою Є. Гребінки, оповідання «Мужицька правда» та ін.) зберігаються у відділі рукописів Ін-ту л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Спогади про А. написав П. Грабовський (журн. «Зоря», 1895, ч. 13). Портрет с. 42.

Тв.: [Вірші]. В кн.: Антологія української поезії, т. 2. К., 1984.

Літ.: Єрофеїв І. Матеріали до біографії В. С. Олександрова. «Червоний шлях», 1926, № 9; Назаревський П. П. Збірники пісень В. С. Александрова. «Народна творчість та етнографія», 1975, № 5.

Л. З. Мороз.


АЛЕКСАНДРОВ Микола Олександрович (псевд. — Микола Олександренко, Николай Аров; 1840, Ставрополь — 1907, Петербург) — рос. та укр. письменник, етнограф, видавець. Навчався у 1-й Київ. гімназії, слухав лекції у Моск. і Петерб. ун-тах. У 60-і pp. виступав з рецензіями в журн. «Современник», з гумористич. віршами в журн. «Оса», фейлетонами та критич. статтями в журналах «Якорь», «Дело», вів відділ крит. у журн. «Женский вестник», де надрукував статтю про Т. Шевченка «Недомовки про народного поета» (1867, № 8). Редагував «Современное обозрение», брав участь у виданні журн. «Библиограф»; 1875 — 76 у Москві редагував «Русскую газету»; 1881 засн. у Петербурзі «Художественный журнал». Підготував і видав понад 50 наук.- популярних етногр. нарисів — «Народи Росії» (1872), «Волга» (1874), «Благодатний край. Малоросія» (1898), «Багаті степи. Новоросія» (1898), «Козаки чорноморці й терці» (1900) та ін. Надрукував спогади про відвідування в Каневі могили Т. Шевченка. В 1900 здійснив інсценізацію поеми І. Котляревського «Енеїда».

Літ.: Лобас П. Невідомий лист М. Кропивницького. «Український театр», 1982, № 6.

П. О. Лобас.


АЛЕКСАНДРОВ Степан Васильович (90-і pp. 18 ст., с. Цареборисів, тепер Червоний Оскіл Ізюмського р-ну Харків. обл. — 1846, с. Гракове, тепер Чугуївського р-ну тієї ж обл.) — укр. поет. Батько В. С. Александрова. Закінчив Харків. колегіум, був сільським священиком. У л-ру ввійшов побутово-етногр. поемою «Вовкулака» (надр. 1848 в «Южном русском сборнике»). Як поет розвивав бурлескно-гумористичну традицію І. Котляревського, виявив знання нар.побут. мови. Широко використовував фольклорні матеріали, весільні пісні та обряди, нар. гумор. Поему «Вовкулака» позитивно оцінив І. Франко, відзначивши психологізм її другої частини (Франко І. Зібр. тв., т. 41. К., 1984, с. 267).

Тв.: Вовкулака. В кн.: Бурлеск і травестія в українській поезії першої половини XIX ст. К., 1959.

Літ.: Хропко П. П. Біля джерел української реалістичної поезії. К., 1972.

Т. І. Комаринець.


АЛЕКСАНДРОВИЧ Андрій Іванович [9 (22).I 1906, Мінськ — 6.I 1963, там же] — білорус. рад. поет, чл.-кор. АН БРСР з 1936. Член КПРС з 1930. Закінчив 1930 Білорус. ун-т (Мінськ). Осн. теми збірок «По білоруському бруку» (1925), «Прозолоть» (1926), «Гудки» (1930), «Народження людини» (1931), «Незабутня осінь» (1933), «Озброєні пісні» (1936), поем «Тіні на сонці» (1930), «Вікопомна осінь» (1933) — революц. перетворення в країні, буд-во соціалізму, виховання нової людини. Автор циклу поезій «Північ» (1938 — 55), віршів про Велику Вітчизн. війну, боротьбу за мир, книжок для дітей. Переклав окремі вірші Т. Шевченка, П. Тичини, В. Сосюри, М. Бажана та ін. Вірші А. укр. мовою перекладали І. Гончаренко, Б. Чалий, Г. Бойко. Був незаконно репресований. Реабілітований.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Пісні з Білорусі. К., 1957; Наш день. К., 1961; Рос. перекл. — Тополи и сосны. Стихи. М. — Л., 1966.

В. В. Гниломедов.


АЛЕКСАНДРОВИЧ Дмитро Михайлович — укр. поет серед. 18 ст. Будучи студентом Київ. академії, 1748 склав рукописний збірник з численними поетич. вправами, який зберігався в церковно-археол. музеї при академії. З 1902 вважається втраченим.

Літ.: Перетц В. Историко-литературные исследования и материалы, т. 3. СПБ, 1902.

В. О. Шевчук.


АЛЕКСАНДРОВИЧ (Олександрович) Митрофан Миколайович [псевд. — Митро Олелькович; січень 1837, с. Калита, тепер Броварського р-ну Київ. обл. — 15 (27).IX 1881, Київ] — укр. письменник, історик, фольклорист. Вчився в Петербурзі в інженер. уч-щі (1851 — 55) та інженерній академії (1855 — 57). Деякий час перебував на військ. службі, працював у межовій комісії в Острі, потім був мировим посередником у Мін. губ., головою Остерського земства на Чернігівщині. Перші публікації з’явилися 1860 у «Черниговских губернских ведомостях». Це — нарис «Із Канева до Чигирина й назад», обробки казкових сюжетів «Про городянку та бублики», «Семилітка». Осн. твори побачили світ у журн. «Основа». Тут протягом 1861 — 62 надр. п’ять оповідань («П’яниця», «Три пани», «Жидівська дяка», «Проскурка», «Пожежа») і два нариси. Популярним свого часу було дидактичне оповідання «Антін Михайлович Танський», побудоване на родинному переказі. Кращі соціально-побутові оповідання мають антикріпосницьке спрямування. А. помітно відходить від традиційних фольклорних прийомів, гол. увагу звертаючи на роль сусп. обставин, розкриття психології персонажів. Говорячи про оповідання А., І. Франко у передмові до вид. 1895 відзначав: «Мова його чиста, стиль простий і ясний, як хрусталь, далекий від усякої манірності та сентиментальності». Автор істор. досліджень «Андрусівський договір», «Петро Дорошенко» та ін.

Тв.: Українські писання Митра Олельковича [Передмова І. Франка]. Львів, 1895; Остерский уезд. Историческое описание, в. 1, К., 1881.

Літ.: До біографії Митрофана Александровича. «Зоря», 1886, № 10; Денисюк 1. О. Митро Олелькович — забутий прозаїк «Основи». «Українське літературознавство», 1970, в. 8; Міщук P. C. Українська оповідна проза 50 — 60-х років XIX ст. К., 1978; Дудко В. І. Митрофан Александрович як фольклорист і ентограф. «Народна творчість та етнографія», 1987, № 1.

М. Й. Шалата.


АЛЕКСАНДРОВИЧ Степан Гусейнович (15.XII 1921, селище Копиль, тепер смт Мін. обл. — 1.V 1986, Мінськ) — білорус. рад. письменник і літературознавець. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1950 Білорус. ун-т (Мінськ). Автор повістей про Якуба Коласа «Від рідної землі» (1962; укр. переклад Г. Вігурської) і «На широкий простір» (1972). Повість А. «Далекі зірниці» (1967) — про героїчний подвиг рад. народу в роки Великої Вітчизн. війни. Досліджував історію білорус. дожовтн. л-ри, книгодрукування і преси, білорус.-укр. літ. зв’язки (збірники крит. статей «Історія і сучасність», 1968; «Книги і люди», 1976; «Перехресними шляхами», 1985). До кн. «Сторінки братерської дружби» (1960) включив статті «Янка Купала — перекладач творів Т. Шевченка» і «Тарас Шевченко і Білорусія».

Тв.: Укр. перекл. — Від рідної землі. К., 1982.

О. К. Бабишкін.


АЛЕКСАНДРОВИЧ Тихін (світське ім’я — Тимофій; pp. н. і см. невід.) — укр. поет і теоретик поетичного мистецтва серед. 18 ст. Закінчив Київ. академію, 1737 був у ній наставником. Записав курс лекцій з риторики професора академії Сильвестра Кулябки. Був ієродияконом (1743) та ієромонахом (з 1744) Братського монастиря в Києві. У 1743 — 44 викладав складений ним курс поетики «Настанова в поетичному мистецтві...», де навів чимало прикладів з власних творів лат., рос., польс. і книжною укр. мовами (зокрема, байку про Цвіркуна та Мурашку). В 1744 — 45 — професор риторики. Автор «Ораторських настанов...» та «Зібрання риторичних настанов...» (1745 — 46).

Тв.: Басня о стрекозе и муравье... «Киевская старина», 1902, № 10.

Літ.: Вишневский Д. Киевская академия в первой половине XVIII столетия. К., 1903; Стратий Я., Литвинов В., Андрушко В. Описание курсов философии и риторики профессоров Киево-Могилянской академии. К., 1982.

В. О. Шевчук.


АЛЕКСЕВИЧ Клавдія Іванівна (20.XI 1830, с. Красна Кросненського пов., тепер ПНР — 15.X 1916, Львів) — укр. письменниця. Походила з родини священика. Закінчила пед. курси в Перемишлі. Брала участь у жіночому русі, була засновницею і головою жіночого т-ва «москвофільського» напряму у Львові. З баладою «Ольдіна» виступила в альм. «Зоря галицкая яко альбум» на год 1860. Автор п’єс з нар. побуту «Запаморочена», «Орендар» (1901), що ставилися аматорськими гуртками. Писала також для дітей.

Літ.: Курилло Ф. Кратная сводка писателей и журналистов на Лемковщине. В кн.: Научно-литературный сборник Галицко-русской матицы, в. 8. Львів, 1934.

О. Л. Рибалко.


АЛЕКСЄЄВ Михайло Миколайович (29.XI 1918, с. Монастирське, тепер Калінінського р-ну Сарат. обл.) — рос. рад. письменник, Герой Соц. Праці (1978). Член КПРС з 1942. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1957 Вищі літ. курси при Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). З 1968 — гол. ред. журн. «Москва». Подіям Великої Вітчизн. війни, праці військ. журналістів, будням Рад. Армії в повоєнний час присвячені роман «Солдати» (1951 — 53), повісті «Спадкоємці» (1957), «Дивізіонка» (1959), «Біографія мого блокнота» (1964), збірки оповідань і нарисів. У романах «Вишневий вир» (1961), «Вербичка неплакуча» (кн. 1 — 2, 1970; Держ. премія СРСР, 1976), «Забіяки» (1981), повістях «Хліб — усьому голова» (1964), «Карюха» (1967) відобразив життя рос. села до Великої Жовтн. соціалістич. революції, складний процес його перебудови в 20 — 30-і pp., створив галерею нар. характерів. До кн. «Слово в строю» (1975) увійшли статті про творчість О. Довженка, О. Гончара, П. Загребельного та ін. Переклав роман О. Гончара «Людина і зброя» (1962, разом з І. Карабутенком). Голова ради з укр. л-ри СП СРСР. Укр. мовою окремі твори А. переклали А. Дрофань, Д. Олександренко, М. Шумило та ін.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 6. М., 1975 — 77; Меж дней бегущих. М., 1986; Укр. перекл. — Вишневий вир. К., 1964; Хліб — усьому голова. К., 1967; Окоп. Б кн.: Сузір’я, в. 11. К., 1977; Вербичка неплакуча, кн. 1 — 2. К., 1974 — 79; Солдати. К., 1985; Ці споконвічні родинні зв’язки. К., 1985.

Літ.: Борзунов С. М. Михаил Алексеев. М., 1983; Куземський В. С. Творчість Михайла Алексєєва. К., 1983.

М. Ф. Гетьманець.


АЛЕКСЄЄВ Михайло Павлович [25.V (6.VI) 1896, Київ — 19.IX 1981, Ленінград] — рос. і укр. рад. літературознавець, мистецтвознавець, фольклорист, академік АН СРСР з 1958. Закінчив 1918 Київ. ун-т. Був 1920 — 24 професорським стипендіатом Новорос. ун-ту (Одеса), завідував науково-бібліогр. відділом Одес. держ. публічної б-ки (1924 — 27). Брав участь у діяльності Одес. відділення Всеукр. асоціації сходознавства, заснував Пушкінську наук. комісію при Одес. будинку вчених. У 1928 — 32 — професор Іркут., пізніше — Ленінгр. ун-ту, 1978 — 81 — голова Міжнар. к-ту славістів. У працях з рос., інших слов’ян. і західноєвроп. л-р, порівняльного літературознавства розглядав л-ру як частину духовної культури людства, що становить єдине ціле в заг. процесі розвитку форм сусп. свідомості. Важливе методологічне значення мають висунуті А. ідеї в питанні взаємозбагачення культур і л-р (книги «З історії англійської літератури», 1960, «Нариси історії іспано-російських літературних взаємин 16 — 19 ст.», 1964, та ін.). У 1916 — 27 виступав у київ. і одес. періодич. виданнях як муз. критик, публікатор архівних документів, книгознавець, історик культури, бібліограф. Друкував статті про творчу спадщину О. Пушкіна й О. Островськсго на Україні. Праці А. «Українські козаки, як їх змальовує французький поет 17 віку» (1927), «Лист князя Рєпніна до А. Шлегеля» (1930), «Беранже і французька пісня» (1933) опубл. укр. мовою. Підтримував особисті і творчі взаємини з М. Рильським (у музеї М. Т. Рильського в Києві зберігаються листи поета до А.). Автор статей про О. І. Білецького, статей і спогадів про М. К. Гудзія.

Тв.: Сравнительное литературоведение. Л., 1983; Пушкин. Сравнительно-исторические исследования. Л., 1984; Избранные труды. Л., 1984; Пушкин и мировая литература, Л., 1987.

Літ.: Финашина Г. Н. Михаил Павлович Алексеев [Биобиблиография]. М., 1972.

І. Я. Заславський.


АЛЕКСЄЄВ Сергій Петрович (1.IV 1922, с. Плисків, тепер Погребищенського р-ну Вінн. обл.) — рос. рад. письменник. Член КПРС з 1945. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1944 пед. ін-т в Оренбурзі. З 1967 — гол. ред. журн. «Детская литература». Пише для дітей. Автор творів про громадян. і Велику Вітчизн. війни, героїчне минуле рос. народу (повість «Червоні і білі», 1980; зб. повістей і оповідань «Богатирські прізвища», 1978 — Держ. премія СРСР, 1984), «Оповідань про Леніна» (1986). У книгах «Термінове розпорядження» (1984), «Головна спеціальність» (1985) відобразив пафос перших п’ятирічок, розповів, зокрема, про будівництво Дніпрогесу, трудові подвиги багатьох знатних людей України. У співавт. з Б. Чалим написав повість «Літак вирушає з Мирного» (1960) та сценарій кінофільму «Закон Антарктиди» (1962, пост. на Київ. кіностудії ім. О. П. Довженка). Міжнар. рада з дитячої та юнацької л-ри 1978 присудила А. почесний диплом Г. К. Андерсена. Окремі твори А. переклали В. Близнець, Ф. Маківчук та ін.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 3. М., 1982; Укр. перекл. — Історія хлопчика-кріпака. К., 1961; Небувале буває. К., 1963; Птиця — слава. К., 1964; Секретна просьба. К., 1965; Браточок. К., 1967; Триста три богатирі. К., 1967; Найвищий закон. К., 1970; Три перемоги. К., 1972; Декабристи. К., 1975; Два подвиги. К., 1977; Богатирський рід. К., 1983; Червоні і білі. К., 1986.

Літ.: Мотяшов И. П. Сергей Алексеев. М., 1982.

Л. М. Кіліченко.


АЛЕКСІН Анатолій Георгійович (3.VIII 1924, Москва) — рос. рад. письменник, чл.-кор. АПН СРСР з 1982. Член КПРС з 1958. Закінчив 1950 Моск. ін-т сходознавства. Осн. теми оповідань і повістей А. — нерозривність світу дітей і світу дорослих («А тим часом десь», 1966; «Пізня дитина», 1968; «Дійові особи та виконавці», 1972; «Поділ майна», 1978; «Серцева недостатність», 1979; «Сигнальники та сурмачі», 1987). У повістях «В тилу як у тилу» (1978), «Івашов» (1980), «Запам’ятай його обличчя» (1985) показав життя дітей у тяжкі роки війни. Автор п’єс «Дзвоніть і приїжджайте!», «Зворотна адреса» (обидві — 1974) та ін. За сценарій фільму «Право бути дитиною» 1970 удостоєний премії Ленінського комсомолу, за повість «Шалена Євдокія» (1976) — Міжнар. премії ім. М. Горького. Міжнар. рада з дитячої та юнацької л-ри 1978 присудила А. почесний диплом Г. К. Андерсена. Окремі твори А. перекл. Н. Лісовенко, І. Сподаренко.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 3. М., 1979 — 81; Сигнальщики и горнисты. М., 1987; Укр. перекл. — Незвичайні пригоди Сєви Котлова. К., 1965; Дуже страшна історія. Повісті. К., 1979; Говорить сьомий поверх. К., 1984.

Літ.: Воронов В. Анатолий Алексин. М., 1980; Николаева С. Анатолий Алексин. М., 1986.

С. П. Щолокова.


АЛЕКСІС (Alexis) Жак Стефен (22.IV 1922, Гонаїв — квітень 1961, Порт-о-Пренс) — гаїтян. письменник, громад. діяч. Писав франц. мовою. Навчався в Гаїтян. ун-ті (Порт-о-Пренс). Один із засновників Партії народного єднання Гаїті (1959), на основі якої 1968 утворилась Об’єднана партія таїтянських комуністів. У 1960 відвідав СРСР. Роман «Добрий генерал Сонце» (1955) присвячений боротьбі пролетаріату Гаїті, пробудженню його класової свідомості. Роман «Дерева-музиканти» (1957) — про життя і боротьбу селян проти монополії амер. компаній під час 2-ї світової війни. Люди з народу поетизуються в романі «Як оком моргнути» (1959). А. широко використовував нац. фольклор (кн. казок «Романсеро при світлі зірок», 1960). Був заарештований і вбитий таємною поліцією.

Тв.: Рос. перекл. — Добрый генерал Солнце. М., 1960; Деревья-музыканты. М., 1964.

Ю. В. Покальчук.


АЛЕКСІУ (’Αλεξίου) Еллі (22.V 1894, о. Кріт) — грец. письменниця, перекладачка. Член Компартії Греції з 1928. Навчалася в Афінах і Парижі; за фахом — педагог. Більшість творів присвятила темі виховання (роман «Люмпен», 1940, та ін.). Брала участь у Русі Опору. В 1949 — 62 перебувала в еміграції. Боротьбу грец. патріотів проти гітлерівських окупантів зобразила в романі «Притоки» (1955). Соціальною загостреністю позначені романи «І так далі» (1964), «Головна лінія» (1972). У 1961 побувала на Україні, виступила на 10-й наук. шевченківській конференції і прочитала «Заповіт» Т. Шевченка в своєму перекладі. Упорядник, редактор і автор вступної статті книги «Твори» Т. Шевченка, надрукованої 1964 в Афінах. За редакцією П. вийшли твори Лесі Українки в перекладі С. Мавроїді-Пападакі. В кн. «Зарубіжна література» (1983) окремі розділи присвятила творчості Л. Толстого і Т. Шевченка. Укр. мовою твори А. перекладали В. Забаштанський та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Франзескос. К., 1969; Рос. перекл. — Третья женская школа. Повесть. — Рассказы. М., 1983.

Літ.: Чернишова Т. Еллі Алексіу про Кобзаря. «Всесвіт», 1985, № 3.

Т. М. Чернишова.


АЛЕНДЕЙ Василь Степанович (16.X 1919, с. Кудеснери, тепер Урмарського р-ну Чув. АРСР) — чувас. рад. письменник, нар. письменник Чув. АРСР з 1982. Член КПРС з 1944. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1951 дворічну парт. школу (Горький). Автор романів «Бджілка золота» (1968), «До землі схиляються трави» (1969), повістей «Грядою пливуть хмари» (1961), «Чарівна ти, горобино» (1962), «Тече і кривуляє річка Цивіль» (1963), книг повістей та оповідань «Зірка невгасима» (1976), «Чути голос журавля» (1983) — про життя колг. села в роки війни і в мирний час, «Жовта хустина із золотими торочками» (1986). Переклав поему А. Малишка «Прометей», окремі оповідання В. Козаченка, В. Кучера, М. Чабанівського, вірші В. Швеця, К. Герасименка та ін. Укр. мовою ряд творів А. переклала Л. Кураколова.

Тв.: Укр. перекл. — Лісовий комендант. — Шляхи-дороги. В кн.: Оповідання чуваських письменників. К., 1964; Рос. перекл. — Ветер клонит травы. М., 1983; Шел солдат. Чебоксари, 1987.

П. М. Чичканов.


АЛЕППСЬКИЙ Павло (бл. 1627 — 69) — араб. церк. діяч, мандрівник і письменник. Див. Павло Халебський.


АЛЕШКО Василь Іванович (псевдоніми — В. Чучма, В. Гречаний, Ів. Підкова та ін.; 12.II 1889, Суми — р. см. невід.) — укр. рад. письменник. Закінчив 1907 с.-г. школу, працював агрономом, з 1922 — у сум. газеті «Плуг і молот». Належав до Спілки сел. письменників «Плуг». Друкувався з 1907. Автор поеми «Димарі в квітниках» (1919), збірок віршів «Громодар» (1920), «Поезії» (кн. 1 — 2, 1920), «Степи цвітуть» (1928), збірок оповідань «Хліб» (1930), «Моторний» (1931), зб. нарисів «У боях за бавовник» (1934), п’єси «Пожар» (1935). У своїх творах А. показав складні процеси, що відбувалися в пореволюційному селі, діяльність перших комун, артілей. Виступав з гуморесками (збірки «Божественні реп’яхи», «Терниця», обидві — 1925, та ін.), в яких викривав залишки дрібновласницької психології, реліг. забобони.

Ф. Т. Кириченко.


АЛЖІРСЬКА ЛІТЕРАТУРА — література алжір. народу. Розвивається араб., кабіл. і франц. мовами. Велике значення для її розвитку мала усна нар. творчість. Період становлення л-ри арабською і кабільською мовами — 16 — 18 ст. Відомі письменники 19 ст.: Абд аль-Кадір аль-Маджауї, Мухаммед Бен-Шенеб, Абд аль-Халім Бен-Смайя, Мухаммед ас-Саїд аз Захірі, найзначніший кабільський поет — Сі Моханд. У 20 ст. розгорнули діяльність просвітителі Абу аль-Якдан, Башір Брахімі, Мулуд аль-Хафіді, поети Мухаммед аль-Лаккані, Мухаммед ас-Саїд, Муфтія Закарія (автор тексту нац. гімну) та ін. Після 2-ї світової війни актуальні соціальні проблеми в своїх творах порушують поети Абу аль-Касим Саадалла (цикл «Перемога Алжірові», 1957), Мухаммед аль-Абд, Ахмед Урва, Мухаммед аль-Ід аль-Халіфа, Омар Барнаві, прозаїки старшого покоління Ахмед Ріда Хуху (роман «Дівчина з Мекки», 1947), ат-Тахір Ваттар (зб. новел «Удари, що жалять», 1971; «Жертва повертається цього тижня», 1974) і молодшого — Бакташ Марзак, Смаїл Гумакат, Ладраа Шріф, Омар Бельахсен, Хабіб Сайях, драматурги Мустафа аль-Ашраф (драма «Остання перешкода»), Абдаллах Наклі. З 70-х pp. проводяться літ. фестивалі, де представлена араб. нар. творчість. Л-ра французькою мовою виникла в 20-х pp. 20 ст. В 30-х pp. з’явилися поезії Ж. Амруша. Після 2-ї світової війни з гостропроблемними творами виступили прозаїки Маргеріт Таос (повість «Чорний гіацинт», 1947), Мухаммед Діб («Алжірська трилогія», 1952 — 57), Мулуд Фераун (дилогія «Земля і кров», 1953; «Тяжкий шлях», 1957),Малек Хаддад («Останній відбиток», 1958), Мулуд Маммері (романи «Забутий горб», 1952; «Коли спить справедливість», 1955), Ясін Катеб (роман «Неджма», 1956; драм. тетралогія «Кільце репресій», 1955 — 59), А. Аллег (докум. книги «Допит під тортурами», 1958, «Бійці в полоні», 1961, та ін.). Широкого розвитку набула А. л. після завоювання 1962 Алжіром незалежності. Реалістично відтворюють події нац.-визвольної боротьби алж. народу 1954 — 62 поети Нордін Тідафі, Жан Сенак, Анрі Креа, Ж. Амруш (поема «Алжірська боротьба», 1958), Башір Хадж Алі, Кемаль Умран, Рашід Буджедра (зб. «Щоб більше не мріяти», 1956), Нуреддін Аба та ін. З прозовими творами виступають Набіль Фарес, Айшз Лемсін та ін., з п’єсами — Мустафа Хасіан. Укр. мовою в перекладах І. Лебединського, В. Ткаченка, М. Литвинця та ін. надруковано новели і вірші Дріса Шрайбі, Ж. Амруша, Ж. Сенака, Омара Азраджа, А. Грекі, М. Діба, А. Креа та ін. — у збірниках «Полум’я» (1964), «Вогненні вітри», антології «Поезія Африки» (обидві книги — 1983) та періодич. виданнях. У 1978 видано роман Селлаха Салаха «Терниста дорога» (перекл. Ю. Калениченко), 1982 — романи ат-Тахіра Ваттара «Туз» (переклали В. Шагаль і В. В Ірин) та «І здригнеться земля» (переклав І. Єрмаков).

Літ.: Джугашвили Г. Я., Куделин А. Б., Никифорова И. Д. Литература Алжира. В кн.: Современные литературы Африки. Северная и Западная Африка. М., 1973; Джугашвили Г. Я. Алжирский франкоязычный роман. М., 1976; Литературы Африки. М., 1979; Прожогина С. В. Магриб. Франкоязычные писатели 60 — 70-х годов. М., 1980.

Т. М. Лебединська.


АЛІГЕР Маргарита Йосипівна [24.IX (7.Х) 1915, Одеса] — рос. рад. поетеса. Член КПРС з 1942. Навчалась 1934 — 37 у Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). Автор збірок «Каміння і трави» (1940), «Пам’яті хоробрих» (1942) та ін., поем «Зоя» (про Зою Космодем’янську, 1942; Держ. премія СРСР, 1943), «Твоя перемога» (1945), «Красива Меча» (1951), багатьох публіцистич. творів. З Україною пов’язані її вірші «Ірпінь» (1938), «Кінець дня» (присвячений О. Довженку), «Київ» (обидва — 1938), «Одеса» (1944), «Цикли про Крим» (1948, 1951). Переклала ряд творів Лесі Українки (драму «Камінний господар» та ін.), окремі вірші І. Франка, М. Бажана, С. Голованівського, А. Малишка, Л. Первомайського. Зб. літ.-критичних статей — «Стежинка в житі. Про поезію і поетів» (1980). Укр. мовою окремі твори А. переклав В. Бичко. За мотивами поеми «Зоя» Львів. укр. драм. театр здійснив постановку «Казка про правду».

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 3. М., 1984 — 85; Укр. перекл. — Зоя. К., 1949.

Літ.: Румянцева Э. М. Алигер Маргарита Иосифовна. В кн.: Русские советские писатели. Поэты. Биобиблиографический указатель, т. 1. М., 1977.

І. Т. Крук.


АЛІЄВ Умар Баблашович (31.I 1911, аул Верхня Теберда, тепер Карачаєвського р-ну Карач.Черкес. а. о. Ставр. кр. — 22.IX 1972, м. Карачаєвськ, похований в аулі Верхня Теберда) — карач. рад. поет, мовознавець, доктор філол. наук з 1962, професор з 1962. Член КПРС з 1940. Закінчив 1933 Ростов. пед. ін-т. Автор збірок віршів для дітей «Хто більше?» (1939), «Мати і дитина» (1964), поеми за нар. легендою «Аймуш» (1966), численних шкільних підручників і монографій з карач.-балкарської мови. Вірші різних років опубл. у зб. «Я твій син» (1981). Переклав поему Т. Шевченка «Кавказ».

М. А. Хубієв.


АЛІЄВА Фазу Гамзатівна (5.XII 1932, с. Гінічутль, тепер Хунзахського р-ну Даг. АРСР) — авар. рад. поетеса, нар. поетеса Даг. АРСР з 1969. Член КПРС з 1965. Закінчила 1961 Літ. ін-т імені О. М. Горького (Москва). У збірках «Весняний вітер» (1962), «Вісімнадцята весна» (1968), «У серці кожного Ілліч» (1965), «Вічний вогонь» (1972), «Коли радість в хаті» (1979), «Цілющі слова» (1981), «Очі добра» (1983), «Тривоги наших днів» (1985) та ін. знайшли відображення любов до рідного краю, почуття інтернаціоналізму, рад. патріотизму. Романи «Грудку землі вітер не понесе» (1968), «Родовий герб» (1970), «Восьмий понеділок» (1978) присвячені морально-етичним проблемам. Пише повісті, п’єси, нариси, вірші для дітей. Укр. мовою окремі твори А. переклали С. Литвин, А. Іщук.

Тв.: Укр. перекл. — [Твори]. В кн.: Сузір’я, в. 6. К., 1972; Рос. перекл. — Избранные произведения, т. 1 — 2. М., 1980; Горный мед. М., 1985.

М. О. Кобзєв.


АЛІМБАЄВ Музафар (29.X 1923, аул Кзилагаш, тепер Щербактинського р-ну Павлодар. обл.) — казах. рад. поет. Член КПРС з 1943. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1965 Казах. ун-т (Алма-Ата). Автор збірок «Пісні про Караганду» (1952), «Лірика» (1958), «Шляхи пісні» (1964), «Вічний вогонь» (1969), зб. пісень «Яснолика» (1984), докум. повісті «Школа Кумаша» (1986). Пише і для дітей (збірки «Господарка повітряних шляхів», 1982; «Що на що схоже», 1985; «Айні-долоньки», 1987). Уклав кн. «Перлини слів» (1978), куди увійшли прислів’я та приказки різних народів, у тому числі українського.

Написав цикл віршів про Т. Шевченка. Переклав деякі твори Лесі Українки, М. Рильського, Л. Первомайського,

Тв.: Рос. перекл. — Казахская песня. Алма-Ата, 1957; Степи казахские. М., 1958; И мы были юними. Алма-Ата, 1966; Служу добру. Алма-Ата, 1985.

Ф. О. Моргун.


АЛІМДЖАН Хамід (справж. — Хамід Алімджанович Азімов; 12.XII 1909, м. Джизак — 3.VII 1944) — узб. рад. письменник, чл.-кор. АН Узб. РСР з 1943. Член КПРС з 1942. Навчався 1928 — 31 в Узб. пед. академії (Самарканд). Автор поем «Зайнаб і Аман» (1938), «Сімург» (1939), написаних за фольклорними мотивами, патріотичної збірки віршів «Візьми зброю в руки» (1942), історико-героїчної віршованої драми «Муканна» (1942 — 43) та ін. Серед літературознавчих праць А. — «Тарас Шевченко» (1935). Переклав деякі твори Т. Шевченка («Заповіт», «Сон», «Огні горять, музика грає», «У тієї Катерини», «Ми вкупочці колись росли» та ін.), О. Корнійчука («Платон Кречет»), У поемах «Борець Турсун» (1942), «Сльози Роксани» (1944), віршах «Любов», «Другові зі Сходу, що йде на Захід» відобразив дружбу узб. і укр. народів. Укр. мовою окремі твори А. переклали Л. Талалай, Т. Коломієць, С. Литвин.

Тв.: Укр. перекл. — Поезії. К., 1982; Рос. перекл. — Избранное. М., 1979.

Літ.: Мамаджанов С. Мир поэта. Ташкент, 1972.

В. Г. Бєляєв.


АЛІМЖАНОВ Ануар Турлибекович (12.V 1930, аул Карлигаш, тепер Андреєвського р-ну Талди-Курган. обл.) — казах. рад. письменник. Член КПРС з 1953. Закінчив 1954 Казах. ун-т (Алма-Ата). Пише рос. мовою. Перша книга А. — репортаж про Всесвітній фестиваль демократичної молоді та студентів у Москві «Білий друг, жовтий друг, чорний друг» (1957). Збірки нарисів та оповідань: «Вічне коріння» (1960), «П’ятдесят тисяч миль по воді і по суші» (1962). Життя сучасного Казахстану відображено в повістях «Караван йде до сонця» (1962), «Сині гори» (1964).

Романи на істор. теми «Сувенір із Отрара» (1966; Міжнар. премія ім. Дж. Неру, 1969), «Стріла Махамбета» (1969), «Гонець» (1974), зб. нарисів та оповідань «Палаючий спис» (1977; про героїв Африки, що бореться). Роман «Повернення учителя» (1980) присвячений мислителю і філософу Сходу Абунасру Мухаммеду аль-Фарабі, роман «Дорога людей» (1984) закликає дбайливо ставитись до культурної, історичної спадщини, до природи, розповідає про трагедію Аральського моря. Автор книги літ. есе і спогадів «Людина без друга бідна» (1986). Укр. мовою окремі твори А. переклав А. Іщук.

Тв.: Укр. перекл. — Повість про орача. В кн.: Сузір’я, в. 11. К., 1977; Сувенір із Отрара. К., 1979; Рос. перекл. — Избранное, т. 1 — 2. Алма-Ата, 1979; Человек без друга беден. Алма-Ата, 1986.

Є. В. Лизунова.


АЛІТЕРАЦІЙНИЙ ВІРШ — поширена в англосаксонській, давньонімецькій, ісландській поезії 8 — 13 ст. форма вірша, яка вимагає однакової кількості (чотирьох) наголосів у рядку, поділеному цезурою, і повторення того самого приголосного в наголошеному складі у кожному піввірші. До А. в. звертались і укр. поети, щоб виразніше передати настрій ліричного героя: сумний, як у вірші І. Франка «Сипле, сипле, сипле сніг»; захоплено-піднесений у «Дощовій трилогії» М. Рильського: «Свище сірий, свище сивий» (дощ); чи в одному з віршів Д. Павличка: «Радуйся, дівчино, разом зі мною... // Ласкою леготу, листом на кленах...». В л-рах народів СРСР (казах., бурят., киргизькій та ін.) А. в. має вигляд фонетичної анафори: «Надивитися дай // На дівочу красу, // Ніжну вроду чола...» (А. Кунанбаєв, перекл. О. Лупія).

Й. М. Голомбйовський.


АЛІТЕРАЦІЯ (від лат. ad — до і lit(t)era — буква) — стилістичний прийом, який полягає в повторенні однакових приголосних з метою підсилення звукової інтонаційної виразності вірша. Як і рима, А. зміцнює смисловий зв’язок між словами, підкреслює найважливіші з них за змістом, надає образові органічної цілісності й експресії: «Нам неправда ненависна, як антисвіт» (Б. Олійник). Поширений різновид А. — звуконаслідування. Так, у рядках вірша М. Бажана: «Тихцем ступали обережні коні, нашоршившись на шуми польові» звуконаслідувальна А. створює враження настороженої тиші перед битвою, підсилюючи епітет «обережні коні». Подібну функцію виконує А. у вірші Р. Лубківського: «...Креше грім. Тиша кришиться кришталева». Значного худож. ефекту поети досягають, поєднуючи А. з ін. видом звукового повтору — асонансом: «Гармидер, гамір, гам у гаї...» (Т. Шевченко). В укр. поезії і прозі А. використовується з давніх часів. Див. також Звукова організація віриш, Звукові повтори, Звукопис.

Й. М. Голомбйовський.


АЛІШ Абдулла (справж. — Алішев Абдулла Барійович; 15.IX 1908, с. Куюки тепер Лаїшевського р-ну Татар. АРСР — 25.VIII 1944, Берлін) — татар. рад. письменник. Закінчив 1941 Казан. пед. ін-т. Учасник Великої Вітчизн. війни. У жовтні 1941 потрапив у полон. Перебував у концтаборі. Соратник М. Джаліля по антифашист. підпільній орг-ції. До останніх днів писав патріотичні вірші. Страчений фашистами. Писав переважно для дітей. Автор збірок оповідань «Хвилі» (1934), «Клятва» (1935), «Мамині казки» (1940), збірок віршів «Разом з Ільгізом», «Мій брат» (обидві — 1940), п’єс «Сусіди» (1934), «Зірка» (1935), «Маленький в’язень» (1941). У 1936 відвідав Україну. Піонерському рухові на Україні присвятив нариси «Роковина чудового палацу», «Майбутні інженери», «Серед друзів».

Р. К. Ганієва.


АЛІШАН Гевонд [6 (18).VII 1820, Константинополь — 9 (22).XI 1901, Венеція] — вірм. поет, філолог та історик. В 1832 жив у Венеції, де здобув церковну освіту. Писав вірші реліг. змісту, з кінця 40-х pp. — твори, пройняті ідеєю визволення Вірменії від іноз. гніту (поема «Аварайрський соловей», 1847). Автор кн. «Пісні» (т. 1 — 5, 1857 — 58), праць з історії, археології, географії та етнографії Вірменії, кн. «Спогади про батьківщину вірмен» (1869 — 70). А. належить значна роль у публ. літописів, зокрема зб. «Кам’янець», куди увійшла «Кам’янецька хроніка».

Тв.: Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Армянские поэты нового времени. Л., 1983.

О. І. Божко.


АЛКЕЄВА СТРОФА — в античному віршуванні силабо-метрична строфа, що складається з двох 11-складників, 9-складника і 10-складника логаедичної будови (див. Логаеди). Створена давньогрец. поетом Алкеєм (поч. 6 ст. до н. е.), більш визначеного вигляду набула у Горація (тому її зрідка називають «гораціанською строфою»). А. с. використав у вірші «Україна» В. Самійленко:

Яке ж блажéнство, крáю кохáний мій,

Твоїм без тéбе дітям зістáлося?

Чи мóже бýти той щаслúвим,

Хто вже не бáчить тебé й не чýє?

М. Л. Гаспаров.


АЛКЕЙ (’Αλκαιος; кін. 7 — 1-а пол. 6 ст. до н. е.) — давньогрец. поет. Брав участь у боротьбі з тиранією на о. Лесбос, звідки був родом. Монодична лірика А. (див. Монодія), яка збереглась в уривках, сповнена глибокого почуття. Писав політ. вірші, застольні й любовні пісні, гімни богам. Перший застосував Алкеєву строфу. Укр. мовою твори А. перекладали І. Франко, Г. Кочур, А. Содомора.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Антична література. К., 1968; Золоте руно. К., 1985.

Р. І. Доценко.


АЛКМАНОВА СТРОФА (частіше — Архілохова 1-а строфа) — в античному віршуванні — 4-рядкова строфа з чергуванням дактилічного гекзаметра і дактилічного тетраметра. Назва — від імен грец. поетів Алкмана і Архілоха (7 ст. до н. е.). Вживалась рідко. В тонічній імітації звучить так:

Рóдос услáвлять одні, Мітілéну, Ефéс чи Корінфа

Стіни, де мóре подвійне хвилює,

Фіви, де Вакх народúвся, або Аполлóнові Дéльфи

Чи мальовнúчу Темпéйську долúну...

(Горацій, перекл. А. Содомори).

М. Л. Гаспаров.


АЛОГІЗМ (від грец. ’α — префікс, що означає заперечення, і λογισμός — судження) — поєднання суперечливих понять, зумисне порушення логічних зв’язків для досягнення певного стилістичного ефекту, напр.: «Втечу! Втечу, хоча б у слові!.. Крізь вашу рабську кров безкровну» (М. Вінграновський). А. близький до оксиморона: «Палає синім льодом шлях» (Д. Павличко). Часто використовується в нар. творчості (загадки, небилиці).

В. В. Громова.


АЛОНІМ (від грец. ’άλλος — інший і όνυμα — ім’я) — різновид псевдоніма; підписане під літ. твором ім’я не автора, а іншої реальної особи. Напр., П. Куліш підписав деякі свої твори прізвищем відомого петербурзького журналіста М. Макарова. Див. також Містифікація літературна.


АЛОНСО (Alonso) Дора (22.XII 1910, с. Максімо Гомес, пров. Матансас) — кубин. письменниця. Учасниця революц. руху проти диктатури Мачадо та реакц. режиму Батісти. У 30-х pp. активно виступала в пресі зі статтями, нарисами та оповіданнями, спрямованими проти расової дискримінації і соціальної нерівності. Перший роман «Земля всередині» (1944) написаний в традиціях костумбризму. П’єси «Час бути сліпими» (1947) і «Будинок мрій» (1959) мають гостре соціальне спрямування. В романі «Беззахисна земля» (1961) відтворено тяжке життя кубин. селянства до революції. Книги для дітей: «У пошуках чорної чайки» (1966), «Опудало ї птахи» (1966), «Пригоди Гія» (1969), збірки оповідань «Понолані» (1966), «Одинадцять коней» (1970), «Оповідання» (1976). Укр. мовою окремі твори А. переклали Л. Олевський, Н. Головко.

Тв.: Укр. перекл. — Старий Чано. «Всесвіт», 1961, № 4; Беззахисна земля. К., 1964.

М. І. Жердинівська.


АЛОНСО МОНТЕРО (Alonso Montero) Xecyc (22.XI 1928, м. Віго, Іспанія) — галіс. (Іспанія) літературознавець і мовознавець. Автор праць з питань галіс. мови і реалізму в галіс. л-рі: «Слово в дійсності» (1963), «Реалізм і критична свідомість у галісійській літератур » (1968), «Становлення галісійської мови в художній літературі» (1970) та ін. Популяризує укр. л-ру. Стаття «Життя і поезія Тараса Шевченка» (1964) присвячена виходу 1964 в Парижі збірки поетичних творів Кобзаря, до якої увійшли й перекладені А. М. галіс. мовою вірші «Заповіт», «І день іде, і ніч іде», «О люди! люди небораки!».

Р. Ф. Естрела-Льопіс.


«АЛПАМИШ» — нар. героїчний епос про подвиги богатиря Алпамиша. У вигляді нац. версій побутує в тюркомовних народів (узбеків — «А.», казахів і каракалпаків — «Алпамис», башкирів — «Алпамиша і Барсин-хилуу» та ін.). Склався, очевидно, в 14 — 17 ст., коли народи Серед. Азії боролися проти джунгар. правителів; окремі сюжети сягають ще періоду матріархату. Осн. ідея епосу — боротьба за свободу, утвердження високих людських ідеалів. Найповніший (14 тис. віршів) варіант епосу «А.» записано 1928 від узб. оповідача Ф. Юлдаш-огли.

Вид.: Рос. перекл. — Алпамыш. Узбекский народный эпос. Л., 1982.

Б. П. Кирдан.


АЛТАЄВ Ал. [справж. — Ямщикова Маргарита Володимирівна; 23.XI (5.XII) 1872, Київ — 13.II 1959, Москва] — рос. рад. письменниця. Закінчила Фребелівські пед. курси в Петербурзі. Писала біогр. та істор. твори для дітей і юнацтва. Істор. повісті присвятила повстанням С. Разіна і декабристів — «Стеньчина вольниця» (1925), «Декабрята» (1926). В повістях «У татарській неволі» (1914, про мужність кн. Михайла Чернігівського) і «В лісах дніпровських» (1915) відобразила істор. події періоду Київ. Русі. Переклала оповідання «Федько-халамидник» В. Винниченка.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 16. М., 1928; Свободнорожденный. Х., 1930; Марат. Х., 1931; Памятные встречи. Воспоминания. М., 1959; Повести. М., 1972.

Літ.: Литвинов В. Ал. Алтаев. М., 1975.

Г. В. Ляшенко.


АЛТАЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра алтайського (тюркомовного) народу, що живе в Горно Алтайській а. о. В усній нар. творчості (нар. піснях, героїчному епосі «Алип-Манаш», казках, переказах ) відобразилась боротьба алт. племен проти завойовників, мрії про щасливе майбутнє. Дореволюц. А. л. представлена творчістю М. Чевалкова, автора першого писемного твору «Життя Чевалкова», що є соціально-етногр. характеристикою алтайців у дожовтн. час. Остаточно сформувалася за роки Рад. влади. Основоположниками рад. А. л. були М. Мундус-Едоков (п’єси «Невістка», 1927; «Раніше і тепер», 1928), П. Чагат-Строєв (поеми «Мудрий богатир», 1926; «Кара-Корум», 1929), які, використовуючи традиції усної нар.-поетичної творчості, йшли до реалістичного відтворення дійсності. Значну роль в утвердженні реалізму в А. л. відіграли твори П. Кучіяка (п’єса «Чейнеш», 1938; поема «Арбачі», 1933; роман «Адийок», 1943, незакінч. та ін.). Реалістичні традиції розвивались у творчості Ч. Чуніжекова, А. Саруєвої, С. Суразакова, І. Шодоєва. Сучас. А. л. представлена різними жанрами поезії і прози. Кращі зразки лірики створили Л. Кокишев, А. Адаров, Е. Палкін, Б. Укачин, Б. Бедюров та ін. Значних успіхів досягла алтайська поема: соціально-психологічна — «Туба» Л. Кокишевз (1958), «Амір» Е. Палкіна (1959), філософська — «Голубе небо» Е. Палкіна (1968), «Двері» А. Адарова (1969), «Одинокий дім серед білих снігів» Б. Укачина (1974) та ін. З’явився соціально-психологічний роман — «Арина» (1959), «Квітка степів» (1968) Л. Кокишева, «Алан» Е. Палкіна (1962), історико-революц. та історичний — роман-хроніка «Грізні роки» (1968) і «Перед світанком» (1972) І. Шодоєва. Найбільш інтенсивно розвивається повість: істор.-революц. — «Мундузак» Ч. Чуніжекова (1962), «Квіт часу» Б. Укачина (1971); проблемна — «Крик з вершин гір» Д. Каїнчина (1976), «На початку зими» Б. Укачина (1978); лірична — «Сліди на камінні» (1966) та «Де та дорога!» (1968) К. Телесова; докум.-публіцистична — «Убити б мені голод» Б. Укачина (1981), мемуарна — «Дорога у великий світ» А. Адарова (1979), дитяча та ін.; з’являються перші нац. п’єси. Розвиваються зв’язки алт. і укр. л-р, зокрема, алт. мовою в перекладі Л. Кокишева видано зб. творів Т. Шевченка. Соціалістичні перетворення в Алтайському краї, дружбу народів відтворив В. Гжицький у романі «Чорне озеро». Укр. мовою перекладено окремі твори Д. Каїнчина, Л. Кокишева, Б. Укачина (опубл. в укр. періодичних виданнях).

Літ.: Очерки по истории алтайской литературы. Горно-Алтайск, 1969; Казагачева З. Зарождение алтайской литературы. Горно-Алтайск, 1972; Палкина Р. Роман в литературах народов Южной Сибири. Горно-Алтайск, 1979.

Р. А. Палкіна.


АЛФАВІТ [грец. ’αλφάβητος, від назв перших букв грец. А. — альфа та бета (віта)], абетка, азбука — сукупність усіх графічних знаків — літер чи складових знаків якої-небудь системи письма, розміщених у традиційно усталеному для кожної мови порядку. А. виникли наприкінці 2-го тис. до н. е. в найдавніших звукових системах письма — угарітській і фінікійській. Від фінікійського письма походять сучас. буквені і деякі складові А. Через грецьке письмо від фінікійського веде початок етруське письмо, латинський алфавіт, слов’ян. кирилиця й глаголиця та ін. Більшість сучасних алфавітних систем письма грунтується на лат. А. (А. багатьох мов Європи, ряду мов Америки, Азії, Африки). На слов’яно-кириличній графічній основі грунтуються російський алфавіт, український алфавіт, білоруський, сучасні системи письма більшості народів СРСР (крім литовського, латиського, естонського А., що базуються на лат. основі, і вірм., груз. та євр. систем письма), а також болг., серб., македон. і монгольський А. На арабському письмі базуються А. арабомовних народів, а також персів, афганців та інших; від складового інд. письма брахмі походить більшість сучас. А. народів Індії. Іноді в одній і тій же мові можуть існувати різні А. (напр., кириличний і глаголичний А. в старослов’ян. писемності, для сербохорват. мови є два А. — серби користуються А. на основі кириличного, хорвати — латинського). Див. також «Азбучна війна», Гражданський шрифт, Письмо.

Літ.: Истрин В. А. Возникновение и развитие письма. М., 1965; Різник М. Г. Письмо і шрифт. К., 1978; Дирингер Д. Алфавит. М., 1963; Павленко Н. А. История письма. Минск, 1987.

М. А. Жовтобрюх.


АЛЧЕВСЬКА Христина Данилівна [4 (16).IV 1841, Борзна, тепер місто Черніг. обл. — 15.VIII 1920, Харків] — укр. педагог, діяч нар. освіти. Послідовниця К. Д. Уманського. Засн. у Харкові жін. недільну школу, якою керувала 1862 — 1919. Очолювала авторський колектив по укладанню тритомного критико-бібліогр. покажчика л-ри «Что читать народу?» (1884 — 1906), який містив анотації вчителів та відгуки читачів на 4183 книжки (самій А. належало понад 1150 статей). Покажчик високо оцінили Л. Толстой, А. Чехов, В. Короленко, М. Горький, І. Франко, Леся Українка, С. Ковалевська, В. Фігнер, Степняк-Кравчинський, Е. Ожешко та ін. прогрес. діячі культури. Організувала підготовку колективного тритомного посібника «Книга взрослых» (1899 — 1917; вийшло 40 видань). Автор мемуарів «Передуманное и пережитое» (1912), багатьох статей у журналах «Русская мысль», «Вестник Европы», «Русская школа», «Северный вестник», газетах «Южный край», «Школа и жизнь» та ін. Упорядник «Каталога книг» та «Програм викладання у недільних школах». Друк. оповідання в журн. «Детское чтение» («Рільник», 1870; рос. мовою та ін.). Кореспондент «Колокола» О. Герцена (псевд. — Українка). Зустрічалася й листувалася з Л. Толстим, Ф. Достоевським, І. Тургеневим, А. Чеховим, В. Короленком, Г. Успенським, І. Франком, М. Павликом. Установила в своїй садибі (Харків) 1899 перший на Україні пам’ятник Т. Шевченку (скульптор — В. Беклемішев). Учасниця педагогічних виставок у Парижі (1890, 1900), Москві й Нижньому Новгороді (1895, 1896). Удостоєна вищих міжнар. літ. і пед. нагород, золотих медалей Моск. й Петерб. т-в поширення в народі грамотності. Була віце-президентом Міжнар. ліги освіти.

Літ.: Христина Даниловна Алчевская. Полувековой юбилей (1862 — 1912). М., 1912; Вахтерова Э. Пятьдесят лет работы для народа. М., 1912; Мазуркевич О. Р. Визначні українські педагоги — народні просвітителі. К., 1963; Мухін М. І. Педагогічні погляди і освітня діяльність Х. Д. Алчевської. К., 1979.

О. Р. Мазуркевич.


АЛЧЕВСЬКА Христя [Христина Олексіївна; 4 (16).III 1882, Харків — 27.X 1931, там же] — укр. рад. письменниця, педагог, перекладач. Дочка Х. Д. Алчевської. Закінчила 1902 учител. курси в Парижі. Вчителювала в Харкові. Друкувалася з 1905. Рання творчість А. відбила настрої і сподівання демократичної інтелігенції, яка осуджувала соціальну нерівність, нац. гніт. Першу її збірку «Туга за сонцем» (1907) позитивно оцінив І. Франко, вказавши водночас на ідейну нечіткість, декларативність, «салонову» мову багатьох віршів. У роки реакції була близькою до демократичного табору в укр. л-рі. Чимало творів цього часу позначені мотивами розгубленості, смутку, проте у кращих віршах збірок «Сонце з-за хмар» (1910), «Пісня життя» (1911), «Вишневий цвіт» (1912), «Пісні серця і просторів», «Моєму краю» (обидві — 1914) А. висловлювала надію на духовне розкріпачення людини, на щасливе майбутнє рідного краю. Чимало віршів присвятила видатним діячам укр. культури, борцям за нар. щастя й волю. В пейзажній та інтимній ліриці А. переплелися мрійні поривання у світ краси і гармонії з осудом капіталістич. ладу. Осн. пафос збірок «Сльози» (1915), «Встань, Сонце!», «Мандрівець» (обидві — 1916) — викриття антинар. характеру імперіалістичної війни, утвердження гуманістичних ідеалів. Дожовтнева творчість А. розвивалася на реалістичній основі, вбираючи в себе елементи романтизму, символізму, імпресіонізму. В поезії найчастіше зверталася до таких форм, як елегія, етюд, пісня, марш, романс, легенда, лірична і драм. поема, посвятка. У лірико-психол. прозі горушувала гострі соціальні проблеми свого часу: «На роковину (Уривок з щоденника)», «Одлітають», «Одірвана гілка», «Асан і Зейнеп». Літ.-критичні статті, брошури А. присвячені творчості Т. Шевченка, укр. та рос. демократичних письменників 19 — поч. 20 ст. («З поля двох письменств», «Майстри слова», «Пам’яті Шевченка», «Дух велетня», «Селянська дитина — Василь Стефаник»), розвінчують індивідуалізм, аморалізм, культ «сильної особи» в творах В. Винниченка і М. Арцибашева («Два вороги міщанства»). У зб. «Пробудження» (1917) А. вітала Лютневу революцію 1917, помилково вважаючи, що вона приведе до «відродження країни». Після Великої Жовтн. соціалістич. революції А. від мотивів розгубленості, смутку поступово прийшла до усвідомлення істор. перетворень у житті країни, показу героїчного характеру комуністів («На сході сонця», 1925; «Килина», 1928). Сповідання «В Аджаристані» і драм. поема «26 комісарів» (1931) відтворюють події громадян. війни. Драм. поема «Луїза Мішель» (1926, вид. 1930) розкриває героїчні сторінки боротьби паризьких комунарів. А. перекладала здебільшого з рос. і франц. л-р. У перекладі рос. мовою видала зб. «З галицької і нашої літератури» (1915), ліричні вірші та поему «Мойсей» І. Франка; укр. мовою — вірші О. Пушкіна, К. Рилєєва (уривок з поеми «Наливайко»), І. Нікітіна, О. К. Толстого, Я. Полонського, М. Огарьова, романи В. Гюго «БюгЖаргаль» (1928), «93 рік» (1929), «Трудівники моря» (1931), вірші Вольтера, П. Корнеля та ін. Франц. мовою перекладала вірші Т. Шевченка, І. Франка, П. Тичини. Залишила велику рукописну спадщину (бл. 4 тис. творів), значна частина якої неопублікована й зберігається у відділі рукописів Ін-ту л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР та ЦНБ ім. В. І. Вернадського АН УРСР. Листувалася з І. Франком, О. Кобилянською, М. Коцюбинським, Лесею Українкою, В. Стефаником, М. Павликом.

Тв.: Туга за сонцем. М., 1907; Сонце з-за хмар. Х., 1910; Пісня життя. Х., 1911; Грезы. Х., 1916; Майстри слова. В кн.: Ольга Кобилянська в критиці та спогадах. К., 1963; [Вірші]. В кн.: Тридцять українських поетес. К., 1968; [Вірші]. В кн.: Антологія української поезії, т. 3. К., 1984; Співак з «душею геттінгенською». В кн.: Іван Алчевський. Спогади. Матеріали. Листування. К., 1980.

Літ.: Франко І. Поезії Христі Алчевської «Туга за сонцем». В кн.: Франко 1. Зібрання творів, т. 37. К., 1982; Сінько Г. По сторінках архіву Х. О. Алчевської. «Радянське літературознавство», 1970, № 2; Костенко В. В. Христя Алчевська. «Радянське літературознавство». 1982, № 3; Грузинська Л. М. Про творчість Христі Алчевської радянського часу. «Радянське літературознавство», 1987, № 8.

В. О. Дорошенко.


АЛЮЗІЯ (лат. allusio — жарт, натяк) літературна — худож.-стилістичний прийом; натяк, відсилання до певного літ. твору або істор. події в розрахунку на знання й проникливість читача, який має цей натяк витлумачити. Наприклад, образ М. Рильського: «Лисиці брешуть на щити, і кличе див поверху древа» (вірш «Слово про рідну матір») вповні розкривається тоді, коли читач знає його першоджерело — «Слово о полку Ігоревім». У цьому плані А. можна розглядати і як один із способів включення літ. твору в коло літ. традиції. Поняття А. в л-рі трактується і ширше — як особливий вид алегорії, що, на відміну від ін. її видів, розгадується у зв’язку з конкретними фактами її подіями історії та мистецтва: Ганнібалова клятва, Архімедів важіль, вічний революціонер. Див. також Ремінісценція, Стилізація.

М. А. Ігнатенко.


АЛЬБА (прованс. alba, букв. — світанок) — жанр лірики середньовічних прованс. поетів-трубадурів, розквіт творчості яких припадає на кін. 11 — 12 ст. Це строфічна (часто у формі діалогу) пісня про щасливе кохання і розставання закоханих вранці після таємного побачення. В А. завжди три персонажі: лицар, його дама і друг лицаря на варті. У рефрені кожної строфи повторюється слово «світанок» або «зоря». Енгельс назвав А. «цвітом провансальської любовної поезії» (Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 21, с. 69).

Г. Л. Рубанова.


АЛЬБЕРТІ (Alberti) Рафаель (16.XII 1902, м. Пуерто-де-Санта-Марія, пров. Кадіс) — ісп. поет. Член КПІ з 1931. Учасник нац.-революц. війни в Іспанії 1936 — 39. Член Всесв. Ради Миру. Ранні вірші А. тяжіють до нар. поезії (зб. «Моряк на суходолі», 1924). П’єса «Фермін Галан» (1931) — про життя і героїчну загибель революціонера Ферміна Галана; цикл віршів «Іспанські селяни» (зб. «Гасла», 1934) — про боротьбу ісп. трудящих. Мужній боротьбі ісп. народу проти фашизму присвячені збірки віршів «Поет на вулиці» (1936), «На зламі» (1937), «Столиця слави» (1936 — 38). Після поразки респ. Іспанії А. жив в Аргентіні, Італії. У 1976 повернувся до Іспанії. Твори, написані в еміграції, спрямовані проти тиранії, утверджують ідеали соціалізму, миру. Це збірки «Прибій» (1944), «Балади і пісні ріки Парана» (1954), «Весна народів» (1957), «До живопису», «Вірші про любов» (обидві — 1967), «Вісім імен Пікассо, і я кажу те, що я кажу» (1970), а також драм. «офорт» «Ніч війни в музеї Прадо» (1956), кн. спогадів «Загублений гай» (ч. 1 — 2, 1959). Лауреат Міжнар. Ленінської премії «За зміцнення миру між народами» (1965). У 1932 з дружиною М. Т. Леон відвідав Рад. Союз. Брав участь у 1-му Всесоюзному з’їзді рад. письменників (1934). У 1964 побував на Україні, взяв участь у роботі Міжнародного форуму діячів культури, присвяченого 150-річчю з дня народження Т. Г. Шевченка, в Каневі виголосив «Слово на Тарасовій горі». У 1965 упорядкував збірку своїх творів для видання на Україні. Окремі вірші А. переклали М. Рильський, Л. Дмитерко, І. Вирган, В. Харитонов, О. Буценко, С. Борщевський.

Тв.: Укр. перекл. — Поезії. К., 1969; [Вірші]. В кн.: Країна Рад — надія наша. К., 1977; [Вірші], «Всесвіт», 1984. № 4; 1986. №8; Рос. перекл. — Избранное. М., 1977.

В. Є. Харитонов.


АЛЬБЕРТОН Меїр Йосипович (15.VIII 1900, м. Бершадь, тепер Вінн. обл. — 20.XI 1947, Саратов) — євр. рад. письменник. Навчався 1935 — 36 в Дніпроп. гірничому ін-ті. Першим увів у євр. л-ру виробничу тематику. Повісті «Федір Зубков» (1927), роман «Шахти» (1929), п’єса «Роман Цат» (1930), зб. оповідань і нарисів «Без вигадок» (1941 — 47) присвячені робітникам Донбасу й Уралу, героям Великої Вітчизн. війни. Книга нарисів «Біробіджан» (1929) — про людей містечок України, які в 30-х pp. виїхали на Далекий Схід будувати Єврейську авт. область. Укр. мовою окремі твори А. переклав Р. Райцин.

Тв.: Укр. перекл. — Біробіджан. К., 1930; Шахта «Bis». Х. — К., 1932; Рос. перекл. — Биробиджан. М. — Л., 1930.

Г. І. Полянкер.


АЛЬБИКІВСЬКИЙ Микола Клеофасійович (20.I 1877, с. Гільці, тепер Чорнухин. р-ну Полтав. обл. — після 1933, Одеса) — укр. рад. письменник, актор, театр. діяч. Нар. в сім’ї урядовця. Брав участь в укр. і рос. аматорських трупах. З власною трупою гастролював у Керчі 1909. За рад. часу працював у театрах Одеси, Харкова, Полтави.

Перші літературні спроби А. належать до середини 90-х pp. Виступав у жанрах водевілю («Райські чародії», 1901; «Невірний товариш», 1895), драми («Чародій Твардовський», написана білим віршем за оповіданням «Пан Твардовський» Ю. І. Крашевського; «За долю мирську», 1908; «Борці за волю», 1917), фантастич. казки («Сатанаїл», 1918). Після Великої Жовтн. соціалістич. революції А. звернувся до тем, пов’язаних з життям рад. села й міста. Автор агітаційнореволюц. п’єс «Ви жертвою впали», «Голодні» (обидві — 1923), «Партійна честь», «Сон телепня», комедії «Жартовлива доля» (усі — 1923), буфонад «Балаганчик», «Політичний Грицько» (1924). У драмі «На порозі новини» (1933) змалював боротьбу на селі за утвердження соціалістич. моралі.

Тв.: [Твори]. В кн.: Український театр веселих мініатюр, т. 1 — 2. Одеса, 1915 — 16.

П. О. Лобас.


АЛЬБОМ (франц. album) — 1) Зшитки для записування віршів, малювання, для колекцій фотографій, листівок, поштових марок та ін. В л-рі розрізняють: А. одного автора (наприклад, «Роеsie» Лесі Українки, зберігається в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР), альбом з малюнками, фольклорними записами Т. Шевченка (зберігається в Ін-ті л-ри та Музеї Т. Шевченка у Києві); А. збірні, напр., П. Білецького-Носенка з його творами, списками віршів М. Лермонтова, Я. Полонського; Г. Данилевського з автографами творів і листів Г. Квітки-Основ’яненка, Є. Гребінки, Т. Шевченка та ін. (обидва — в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР); альбом П. Тичини з записами письменників, діячів культури та мист-ва (зберігається в ЦДАМЛМ УРСР); сімейні А. фотографій (напр., Олени Пчілки, М. Старицького — зберігаються в Ін-ті л-ри). А. можуть бути використані при атрибуції, датуванні худож. та мист. творів, а також служити джерелами текстів. 2) Книжкові видання з відтворенням картин, малюнків, автографів, фотовідбитків з пояснювальними текстами до них. На Україні видано А. про життя і творчість Марка Вовчка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, Панаса Мирного, П. Тичини.

А. М. Полотай.


АЛЬБОМНА ЛІРИКА — вірші салонного, аматорського характеру, призначені для альбому певної особи. З’явилися в середньовічній франц. поезії. Найпоширеніші жанри — мадригал, рондо, балада. В кінці 18 — на поч. 19 ст. проникла в Росію. На Україні А. л. не набула значного поширення, і тематика її не зводиться до любовної. Відомі зразки укр. А. л. залишили І. Франко («В альбом пані О. М.»), Леся Українка («В інші гори я полину...»), Я. Головацький («В альбом Ізмаїлу Срезневському», «В альбом Вацлаву Ганці»).

В. В. Громова.


АЛЬВЕР Бетті (справж. — Лепік Елізабет; 23.XI 1906, м. Йигева) — ест. рад. письменниця, нар. письменник Ест. РСР з 1981. Навчалася 1924 — 27 в Тартуському ун-ті. Автор роману «Вітрова коханка» (1927), сатиричної поеми «Пісня про білу ворону» (1931), поеми в прозі «Комедія злиднів» (1935), збірки віршів «Порохнява і вогонь» (1936). Найвищі творчі досягнення А. — поезія 60 — 80-х pp., що характеризується філос. заглибленістю в проблеми буття, взаємини людини і суспільства, утвердженням гуманізму (збірки «Надтріснуте дзеркало», 1962; «Зоряна година», 1966; «Пелюстки життя», 1971; «Летюче місто», 1979; «Корали в річці Емайиги», 1986). Укр. мовою окремі твори А. переклав О. Завгородній.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Сузір’я, в. 5. К., 1971; Рос. перекл. — Звездный час. М., 1973; Поэмы. Таллин, 1975; Дети ветра. М., 1979.

В. Г. Гримич.


АЛЬДИНИ, альди — видання відомих венеціанських друкарів Мануціїв 15 — 16 ст. Назва походить від імені засновника друкарні Альда Мануція Старшого (1449 — 1515). Загальна кількість А. — 1105 видань, у т. ч. 64 перевидання. Це переважно твори класиків античної л-ри і гуманістів епохи Відродження. Для А. характерний невеликий формат, видавнича обкладинка (тиснена золотом шкіра), видавнича марка (дельфін, що обвиває якір). У своїх виданнях Альд Мануцій уперше запровадив курсив, розробив систему розділових знаків. В СРСР зібрання А. є в Держ. б-ці СРСР ім. В. І. Леніна (Москва), Держ. публічній б-ці ім. М. Є. Салтикова-Щедріна (Ленінград), ЦНБ ім. В. І. Вернадського АН УРСР, Львів. наук. б-ці ім. В. Стефаника АН УРСР.

Літ.: Лазурский В. В. Альд и альдины. М., 1977.


АЛЬМАНАХ (араб. аль-манах — час, міра, календар) — 1) Неперіодичний збірник календарно-довідкового характеру, що містить відомості про істор. події, літ. новини, наук. досягнення, законодавчі акти. 2) Літ. А. — збірник літ. творів різних авторів, часто об’єднаних за певною ознакою (тематичною, жанровою, ідейно-художньою, територіальною і т. п.). Перші літ. А. з’явились у 17 ст. (Франція). Попередниками вітчизн. А. були рукописні «ізборники» і «цвєтники» (11 ст.). Значне поширення видань типу А. в Росії припадає на кін. 18 — поч. 19 ст. Укр. альманахи і збірники з’явилися в 30 — 40-х pp. 19 ст. Особливо важливе значення вони мали в ті роки, коли періодична преса укр. мовою була ще не розвинута. Серед А. 1-ї пол. 19 ст. були «Украинский альманах», «Одесский альманах», «Утренняя звезда», «Русалка Дністровая», «Киевлянин», «Ластівка», «Молодик», «Вінок русинам на обжинки». Позитивну роль у популяризації укр. л-ри відіграли літ. А. кін. 19 ст. — «Луна», «Рада», «Нива», «Складка», «Перший вінок», «Дністрянка», «Ватра», «Наша доля». Прогресивні А. поч. 20 ст. — «З потоку життя», «З неволі», «Терновий вінок» та ін. Своїм ідейно-естетич. спрямуванням вони протистояли А. «З-над хмар і з долин», «За красою» тощо. Після 1917 виходили А. «Жовтень», «Вир революції», «Гарт», згодом — «Комсомолія», «Партія веде», під час Великої Вітчизн. війни — «Україна в огні», «Молода гвардія України». В післявоєнний час виходили обласні А. «Литературный Донбасс», «Радянське Закарпаття», «Київ», «Харків», «К.ым», «Сузір’я» (більшість з них пізніше перетворено на журнали), «День поезії» (з 1968 — «Поезія») та ін. Іл. див. на окр. арк., с. 256 — 257.

Літ.: Голубева О. Д. Рогожин Н. П. Литературно-художественные альманахи и сборники. Библиографический указатель, т. 1 — 4. М., 1957 — 60; Смирнов-Сокольский М. П. Русские литературные альманахи и сборники 18 — 19 вв, М., 1965; Бойко І. З. Українські літературні альманахи і збірники XIX — початку XX от. К., 1967.

Я. М. Федченко.



«АЛЬМАНАХ БИБЛИОФИЛА» — 1) Збірник Ленінгр. т-ва бібліофілів, виданий 1929. В розділі «Хроніка» вміщено, зокрема, ст. «Українське бібліологічне товариство» (інформацію Я. Стешенка про утворення т-ва). В 1983 альманах перевидано фотомех. способом. 2) Видання, орган Всесоюзного добровільного т-ва любителів книги. Виходить з 1973 в Москві, спочатку один раз на рік, з 1979 — двічі на рік. Осн. розділи «А б.» — «Книга та життя», «Бібліотеки і бібліофіли», «Пошуки і знахідки», «Наші публікації», «Книжковий розвій». В альманасі відображається і укр. тематика. У різних випусках було надруковано статті про П. Тичину («Книгоград Павла Тичини», 1980), про Пересопницьке євангеліє («Врятований рукопис», 1980), зроблено огляд давніх укр. літописів («Козацькі літописи», 1983), вміщено публікацію про б-ку П. Должикова в Києві, 1981, тощо.

Літ.: Троицкий М. Д. К истории «Альманаха библиофила». В кн.: Книга. Исследования и материалы, сб. 38. М., 1979.

М. В. Геращенко.


«АЛЬМАНАХ ПІДКАРПАТСЬКИХ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ» — збірка поетич. і прозових творів. Вийшла 1936 у Севлюші (нині м. Виноградів Закарп. обл.). У ній взяли участь письменники Закарпаття, що писали укр. мовою (В. Гренджа-Донський, Ю. Боршош-Кум’ятський, О. Маркуш, Л. Дем’ян, М. Божук та ін.). Тут надрукував своє перше оповідання «Сліпий» М. Томчаній. У кращих творах, вміщених в альманасі, відображено боротьбу закарп. українців за соціальне і нац. визволення.

О. В. Мишанич.


АЛЬОШИН [справж. — Котляр Самуїл Йосифович; 8 (21).VII 1913, м. Замбрув, тепер ПНР] — рос. рад. драматург, канд. тех. наук з 1946. Закінчив 1935 Військ. академію моторизації і механізації Червоної Армії (Москва). Автор п’єс «Директор» (1950), «Одна» (1956), «Все залишається людям» (1959; укр. перекл. Ю. Буряківського), «Точка опори» (1960), «Дипломат» (1967), «Кущ горобини» (1970), «Її превосходительство» (1972), «Проблема» (1975), «Тема з варіаціями» (1979), «Вісімнадцятий верблюд» (1982) та ін., у яких порушує проблеми обов’язку, високих людських стосунків. П’єси «Гоголь» (1952), «Дон Жуан» (1960), «Людина із Стратфорда» («Шекспір», 1964), «Ксантіппа і цей, як його...» («Сократ», 1983) та ін. — історико-біогр. змісту. Вистави за п’єсами А. йшли в театрах Києва, Харкова, Львова, Миколаєва, Тернополя, ін. міст України.

Тв.: Пьесы. Беседы о театре. М., 1984; Укр. перекл. — Все залишається людям. К., 1961.

Літ.: Кучеренко Г. Драматург, п’єса і театр. «Мистецтво», 1967, № 4.


АЛЬТЕНБЕРГ (Altenberg) Петер (справж. — Ріхард Енглендер; 9.III 1859, Відень — 8.I 1919, там же) — австр. письменник. Вивчав юриспруденцію і медицину у Віден. ун-ті. Починав як імпресіоніст. Майстер малих форм (вірші в прозі, ескізи, афоризми). У його творах відбились явища повсякденного життя країни, зокрема Відня. Автор збірок «Як я то бачу» (1896), «Що приносить мені день» (1901), «Малюнки малого життя» (1909) та ін. У збірках «Vita ipsa» («Саме життя», 1918), «Вечір мого життя» (1919) відчутні риси експресіонізму. Укр. мовою твори А. перекладали Б. Заклинський, О. Карашкевич, М. Євшан та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Як я то бачу... Львів, 1912.

Літ.: Гофмансталь Г. фон. О книге Петера Альтенберга «Как я это вижу». Х., 1910.

Є. І. Нечепорук.


АЛЬТЕРНАНС (франц. alternance — чергування) — правила чергування рим (чоловічих, жіночих, дактилічних) у віршах строфічної будови, як сонет, секстина, рондо, тріолет, октава, онєгінська строфа тощо. В Росії й на Україні А. був прийнятий у 18 ст.


АЛЬТМАН Мойсей Єлійович (8.V 1890, м. Ліпкани, тепер смт Брічанського р-ну Молд. РСР — 21.Х 1981, Чернівці) — євр. рад. письменник. Закінчив 1908 Кам’янець-Подільську гімназію. Автор збірок оповідань «Міраж» (1926), «Коріння» (1948), романів «Мідраш Пінхас» (1936), «Метелики» (1938), п’єс «На покутному ланцюзі» (1946), «Десята заповідь» (1948), «Маніш» (1965) та ін., в яких відобразив тяжке життя трудящих, зокрема євр. населення Пн. Буковини, окупованої бурж.-поміщицькою Румунією, а пізніше — будівництво соціалізму на землях, возз’єднаних з Радянською Україною, події Великої Вітчизняної війни. Роздуми про сучасність, про долю світу — у добірці новел «Нотатки старого» (1974).

Тв.: Рос. перекл. — Корни. М., 1959.

Б. А. Буркатов.


АЛЬТМАН Петро Ізраїльович [16 (29).VI 1904, с. Івангород, тепер Христинівського р-ну Черкас. обл. — серпень 1941, побл. с. Степанці Канівського р-ну тієї ж обл.] — євр. рад. письменник, літературознавець. Член КПРС з 1926. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1937 Ін-т червоної професури (Київ). Працював 1937 — 41 ученим секретарем Ін-ту л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Автор зб. оповідань «Мішень сміється» (1931), повісті «Позиції» (1934), роману «Юність» (1941), біогр. нарису «Т. Г. Шевченко» (1939). Укр. мовою твори А. перекладали Є. Райцин та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Позиції К., 1934; Вибрані твори. К., 1957.

Б. А. Буркатов.


АМАДУ (Amado) Жоржі (10.VIII 1912, Ільєус, штат Баїя) — браз. письменник, громад. діяч, член Браз. академії л-ри з 1961. Член Браз. компартії з 1935. Член Всесв. Ради Миру. Навчався в ун-ті Ріо-де-Жанейро. Вже в першому романі «Країна карнавалу» (1931) А. в сатиричному дусі змальовує представників заможних класів, віддаючи свої симпатії простолюду. Тяжка праця робітників, становлення у них класової свідомості — у центрі романів «Какао» (1933), «Піт» (1934). У циклі романів «Жубіаба» (1935), «Мертве море» (1936), «Капітани піску» (1937) у стилі нар. легенд і переказів відтворено життя бідноти штату Баїя. Гостро соціальні твори про робітн. клас — дилогія «Безкраї землі» (1943) і «Сан-Жоржі дус Ільєус» (1944) та роман «Червона прорість» (1946) — засвідчили утвердження методу соціалістич. реалізму в творчості А. Гол. темою роману «Підпілля свободи» (1952) є боротьба народу, очолювана комуністами. Поема «Пісня про радянську землю» (1949) та кн. нарисів «Світ миру» (1950) присвячені СРСР. Жанр худож. біографії представлений книгами «Життя Луїса Карлоса Престеса, лицаря надії» (1942) і «Кастру Алвіо (1941). У романах «Габрієла» (1958), «Донна Флор та два її чоловіки» (1966), «Крамниця див» (1969), «Тереза Батіста прагне жити спокійно» (1972), «Китель, сюртук, нічна сорочка» (1979), «Токая гранде. Темний бік» (1984) та ін., широко використовуючи засоби нар. худож. творчості, А. малює яскраві, сповнені соціальних контрастів картини життя і побуту народу Бразілії. Лауреат Міжнар. Ленінської премії «За зміцнення миру між народами» (1951). Укр. мовою окремі твори А. переклали Ю. Покальчук, А. Перепадя, Ю. Петренко, Л. Олевський, К. Тищенко, П. Соколовський та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Червона прорість. К., 1960; Тереза Батіста прагне жити спокійно. «Всесвіт». 1974, № 5 — 7; Капітани піску. К., 1977; Дві смерті Кінкаса Водожаха. В кн.: Латиноамериканська повість. К., 1978; Китель, сюртук, нічна сорочка. «Всесвіт». 1981, № 8; Малий баїянець. «Всесвіт», 1985, № 7; Габріела. К., 1987; Рос. перекл. — Избранные произведения, т. 1 — 2. М., 1982.

Літ.: Кутейщикова В. Н. Жоржи Амаду. М., 1954; Тертерян И. А. Бразильский роман XX века. М., 1965; Покальчук Ю. В. Сучасна латиноамериканська проза. К., 1978; Покальчук Ю. В. Світ Жоржі Амаду. В кн.: Контрасти. К., 1983; Щур Л. А. Жоржи Амаду. Биобиблиографический указатель. М., 1965.

Ю. В. Покальчук.


АМАНЖОЛОВ Касим Рахімжанович(26.XI 1911, тер. Каркаралінського р-ну Караганд. обл. — 17.I 1955, Алма-Ата) — казах. рад. поет. Член КПРС з 1944. Учасник Великої Вітчизн. війни. Автор збірок «Сповідь життя» (1938), «Буря» (1948) та поем «Загадкова дівчина» (1939), «Сказання про смерть поета» (1944), «Наш дастан» (1947), в яких показав багатогранне життя Рад. Казахстану, героїзм рад. народу у Великій Вітчизн. війні. У поемі «Мартбек» (1944) змалював образ Героя Рад. Союзу казаха Мартбека Мамраева, який одним з перших форсував Дніпро під час визволення України від фашист. загарбників. Уславлює Дніпро як символ перемоги в «Баладі про воду». Післявоєнна поезія А. присвячена праці рад. людей, боротьбі за мир (збірки «Прекрасне дитя», «Вірші» — обидві 1949; «Світлий мир», 1950). Переклав вірші Т. Шевченка «Минають дні, минають ночі», «Вітре буйний, вітре буйний!», «Мені однаково, чи буду».

Тв.: Рос. перекл. — Стихи. М., 1975.

Б. І. Іскаков.


АМБРОСІЙ Параска Юхимівна (22.X 1910, с. Задубрівка, тепер Заставнівського р-ну Чернів. обл.) — укр. рад. народна поетеса. Член КПРС з 1950. Змалку залишилася сиротою, в 5 років її розбив параліч. Перший вірш «Проти фашизму» опубл. 1937. У роки фашист. окупації була ув’язнена в Чернів. тюрмі та Садгірському концтаборі. Автор віршів і коломийок про життя Рад. Буковини, натхненну працю людей. Для творчості А. характерне широке використання народнопоетич. засобів. Збірки віршів: «Буковинські співанки» (1950), «Квітує моя Буковина» (1960), «Проліски» (1976), «Сонячні вершини» (1980) та ін.

Тв.: Буковинські співанки. К., 1951; Квіти з полонини. К., 1966; Косарик. К., 1986; Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Песни над Окой и Днестром. М., 1982.

Літ.: Лесин В. Параска Амбросій. В кн.: Амбросій П. Самоцвіти. Ужгород, 1970; Сінченко Г. П. Амбросій і народна пісня. «Наукові записки Чернівецького університету», т. 68. Серія філологічних наук, в. 15.

Л. Ф. Дунаєвська.


АМЕБЕЙНА КОМПОЗИЦІЯ (від грец. ’αμοιβαιος — перемінний) — особливий вид паралелізму в побудові поетичного твору, обидві теми якого викладаються почергово. Змістовий, внутр. паралелізм підкреслюється синтаксичним паралелізмом, анафорою, повторами і перегуками композиційно значимих частин тексту. А. к. можна подати схемою A1 — B1 — A2 — B2 — A3 — B3..., де A і B позначають теми, а цифрові індекси — етапи послідовного їх розвитку. А. к. широко застосовується в нар. пісні (напр., «А ми просо сіяли»). З нар. творчості цей засіб перейшов у книжну поезію, де А. к. набрала більш складної форми, допускаючи на місці буквальних повторень перегук частин за змістом, напр.:

Фіалки сліпий продає:

«Візьміть хоч за хліба кавалок!..»

Ах, серце розбите моє

Теж повне пахучих фіалок.

Вони не почули благань,

Не кинули хліба сліпому...

О серце розквітле, зів’янь:

Фіалок не треба нікому!..

(О. Олесь).

Композиція цього вірша побудована на паралельному розвитку двох мотивів — це тема фіалок, що їх продає сліпий, і тема розбитого поетового серця, «повного квітучих фіалок».

Літ.: Жирмунский В. Композиция лирических стихотворений. В кн.: Жирмунский В. Теория стиха. Л., 1975; Дей О. І. Поетика української народної пісні. К., 1978.

М. П. Бондар.


АМІН-ЗАДЕ Мухіддін (22.III 1904, м. Ходжент, тепер Ленінабад — 9.IX 1966, Душанбе) — тадж. рад. поет. Навчався 1928 — 29 в Узб. муз.-хореографічному ін-ті (Ташкент). Автор збірок «Промінь» (1935), «Весна Батьківщини» (1939), «Голос перемоги» (1944), «Вибрані вірші» (1949), «Вірші» (1956), «Весна серця» (1964) та ін. Для творів А.-З. характерне сатиричне спрямування. Відомий також як поет-пісняр. Написав вірш «Моїм українським братам» (1962). Переклав поезії Т. Шевченка «І Архімед і Галілей», «Кума моя і я...», «Н. Костомарову», «А. О. Козачковському», «Заросли шляхи тернами», «І золотої й дорогої», «Рано-вранці новобранці», що ввійшли до тадж. видання творів Т. Шевченка (1940). Укр. мовою деякі вірші А.-З. переклали І. Гончаренко і М. Упеник.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Таджицька поезія. Антологія. К., 1962; Рос. перекл. — Я и мы. Душанбе. 1963.

О. А. Шокало.


АМІРЕДЖИБІ Чабуа (Мзечабук Іраклійович; 18.XI 1921, Тбілісі) — груз. рад. письменник. Навчався 1960 — 63 в Тбіліс. пед. ін-ті. Автор зб. оповідань «Дорога» (1962), повісті «Миска дядька Шота» (1965), зб. оповідань рос. мовою «Ціна перевалу» (1966), зб. казок «Крапля меду» (1979), крит.-публіцистич. статей, кіносценаріїв. У романі «Дата Туташхіа» (кн. 1 — 2, 1973 — 75; сценарій фільму «Береги», 1980; Держ. премія СРСР, 1981), створеному в умовно-притчовому стилі, А. зобразив широку панораму нар. життя Грузії кін. 19 — поч. 20 ст., порушив складні соціальні та філос. проблеми. В образі гол. героя показав пробудження революц. свідомості, шлях від стихійного бунтарства до організованої класової боротьби. Роман перекладений багатьма мовами, у т. ч. українською (О. Василенко).

Тв.: Укр. перекл. — Дата Туташхіа. К., 1984; Рос. перекл. — Дата Туташхиа. М., 1981; Белка и сверчок. М., 1985.

А. Г. Шпиталь.


АМІРІ Гайнан Гімазетдінович (25.VIII 1911, с. Новий Артаул, тепер Янаульського р-ну Башк. АРСР — 8.IX 1982, Уфа) — башк. рад. письменник. Член КПРС з 1942. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив Башк. пед. ін-т (Уфа). В поемі «Шамсутдін і Нуретдін» (1932) у гумористич. манері пише про звільнення людини від приватновласницької психології та ін. пережитків минулого. Автор книг нарисів «Нові думи» (1933) і «Це було на Дніпрі» (1950), оповідань «Золото» (1940), «Великий сад» (1947), повісті «Мурадим» (1960), поетич. збірок «Серце солдата» (1944), «Радощі життя» (1950), «Життя — горіння» (1957), «Крапля весни» (1964) — про звитяжну творчу працю рад. людей, патріотизм і дружбу народів. Відомий також як дитячий письменник, публіцист і літературознавець. Досліджував укр. тему в башк. літературі. Написав вірш «Україні» (1949), присвячений визволенню укр. земель від нім.-фашист. загарбників. Переклав ряд творів укр. поетів, зокрема вірш «На майдані» П. Тичини.

Тв.: Рос. перекл. — Радость. Уфа, 1953.

В. Г. Грижич.


АМІРОВ Мірсаяф Масалімович [псевд. — Мірсай Амір; 24.XII 1906 (6.I 1907), с. Зірган, тепер Мелеузівського р-ну Башк. АРСР — 1.VI 1980, Казань] — татар. рад. письменник. Член КПРС з 1939. Навчався 1939 — 41 в Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). У повістях 30-х pp. зображено класову боротьбу на селі в період колективізації («Людина нашого села», 1933; «Агідель», 1936). В роки Великої Вітчизн. війни А. — кореспондент газ. «За Родину» Пн.-Зх. фронту. У п’єсах «Міннікамал» (1944), «Пісня життя» (1947), романах «Люди з Ялантау» (1954), «Чиста душа» (1960) показано трудовий героїзм рад. людей. Автор комедій, сатирично-гумористич. оповідань, зб. літ.-критичних статей «Про нас» (1971), автобіогр. повісті «Коли ми були молоді» (1979). Боротьбу укр. партизанів проти нім.фашист. загарбників відтворив у п’єсі «Партизан Іван» (1942). Переклав п’єсу О. Корнійчука «Платон Кречет» (1953).

Р. К. Ганієва.


АМІРЯН Седа Григорівна (3.XII 1926, м. Диліжан) — вірм. рад. літературознавець, канд. філол. наук з 1963, засл. працівник культури УРСР з 1987. Закінчила 1951 Єреван. ун-т. З 1960 працює в Ін-ті л-ри ім. М. Абегяна АН Вірм. РСР. Досліджує взаємини вірм. л-ри з л-рами народів СРСР. Автор праць з питань вірм.укр. літ. зв’язків — монографії «Вірмено-українські літературні зв’язки» (1972), де значне місце займають розділи «Тарас Шевченко і Вірменія», «П. Тичина і вірменська література» та «Вірменська поезія в перекладі та оцінці Максима Рильського», книг «Вірмено-українські літературні зв’язки. Бібліографія» (1975), «Пам’ятки дружби» (1978), тут уміщено бібліографію творів, перекладених з укр. на вірм. мову та з вірм. на українську, численних статей у періодич. виданнях Вірм. РСР і УРСР. Уклала зб. «Здрастуй, Україно» (1976), куди ввійшли статті вірм. письменників про Україну та укр. л-ру.

Л. М. Задорожна.


АМОРІМ (Amorim) Енріке (25.VII 1900, м. Сальто — 28.VIII 1960, там же) — уругв. письменник. Член Компартії Уругваю з 1947. В своїх творах відобразив тяжке життя уругв. гаучо — жителів пампи, боротьбу селян проти визискувачів: роман «Тангарупа» (1925), трилогія «Віз» (1933), «Селянин Агіляр» (1934), «Кінь та його тінь» (1941). Гострі соціальні проблеми порушено в романах «Місяць, зроблений з води» (1944), «Дев’ять місяців над Неукеном» (1946), «Перемога не приходить сама» (1952), «Корраль Аб’єрто» (1956), «Лісоруби» (1957), «Гирло» (1958). Автор поетич. збірок «Двадцять років» (1920), «П’ять уругвайських поем» (1940), «Люблю» (1954), «Моя батьківщина» (1960). Укр. мовою окремі твори А. переклали М. Жердинівська, Л. Олевський, Т. Юкова.

Тв.: Укр. перекл. — Корраль Аб’єрто. К., 1958; Лісоруби. К., 1962.

Літ.: Покальчук Ю. На шляху до нової свідомості. К., 1977.

Ю. В. Покальчук.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.