[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1988. — Т. 1: А-Г. — С. 287-302.]

Попередня     Головна     Наступна

ВЕНГЕР Микола (pp. н. і см. невід.) — рос. і укр. письменник 30 — 60-х pp. 19 ст. Жив в Одесі. Літ. діяльність почав 1831 повістю «Путешествие англичанина». Його «малоросійська повість нинішнього часу» — «Микола Коваль» (Миколаїв, 1832) — один з перших зразків худож. прози в новій укр. л-рі. В ній відображено негативне ставлення укр. селянства до польс. повстання 1830 — 31 через загарбницькі прагнення шляхти включити Правобережну Україну до Польщі. Окремими виданнями укр. мовою опублікував в Одесі твори: «Військова пісня» і «Малоросійська пісня» (обидва — 1853), «Совіт ворогам» (1854), «Чумаки в Одесі» (1858), «Червоний жупан» і «Одеська ярмарка» (обидва — 1859), рос. мовою вийшли «Російські герої» і «Сирний тиждень» (обидва — 1854), «До ополчення» (1855), «Гуляння в Одесі 26 серпня 1856 року» (1856), «Красуня» (1858), «Високосний рік» (1859) та ін.

Р. Я. Пилипчук.

ВЕНГЕРОВ Семен Опанасович [5 (17).IV 1855, м. Лубни, тепер Полтав. обл. — 14.IX 1920, Москва] — рос. рад. літературознавець, видавець і бібліограф. Закінчив 1882 Петерб. ун-т. Почесний член Харків. ун-ту (з 1910). Досліджував творчість О. Пушкіна, М. Гоголя, І. Гончарова, О. Писемського, В. Бєлінського та ін. Історико-культур. значення мають фундаментальні довідково-бібліогр. видання В.: «Критико-біографічний словник російських письменників і вчених. Від початків руської освіченості до наших днів» (т. 1 — 6, 1885 — 1904), «Джерела словника російських письменників» (т. 1 — 4, 1900 — 17); «Російські книги» (т. 1 — 3, 1897 — 99); усі три видання залишилися незавершеними. Тут вміщено багато матеріалів з історії укр. л-ри і культури. Велику наук. цінність становлять бібліогр. картотеки В., що зберігаються в архіві Ін-ту рос. л-ри АН СРСР (Пушкінського дому) у Ленінграді, які включають і документи, що стосуються укр. культури і л-ри. Зокрема, в колекції автобіографій зберігаються автографи укр. літераторів та громад.-культур. діячів. Редагуючи з 1891 літ. відділ «Енциклопедичного словника» Брокгауза і Єфрона, В. подавав у ньому матеріали про укр. л-ру, зокрема опубл. статтю І. Франка «Південноруська література», біогр. довідки про укр. письменників та культур. діячів, залучав до співробітництва укр. літераторів. Листувався з І. Франком.

Літ.: Калентьева А. Г. Влюбленный в литературу. Очерк жизни и деятельности С. А. Венгерова (1855 — 1920). М., 1964; Франко І. С. А. Венгеров. Критико-биографический словарь русских писателей и ученых. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 27. К., 1980; Поляков А. С. Труды профессора Семена Афанасьевича Венгерова. Библиографический перечень. М., 1916.

І. Д. Бажинов.

ВЕНГЕРСЬКИЙ (Węgierski) Томаш Каєтан (26.XII 1755, с. Слівно, побл. Білої Підляски — 11.IV 1787, Марсель, Франція) — польс. поет і перекладач. Закінчив 1770 Варшав. єзуїтську колегію. За гостру сатиру на тогочасний лад зазнав переслідувань і 1779 змушений був залишити батьківщину. В іроїкомічній поемі «Оргáн» (1784) в сатир. тонах змалював сучасну йому дійсність. Чимало невеликих творів В. — епіграм, фрашок, байок, памфлетів, спрямованих проти сваволі магнатів, соціальної несправедливості у Речі Посполитій, поширювались переважно в рукописах. Перекладав твори Вольтера, Ш. Л. Монтеск’є, Ж. Ж. Руссо. Укр. мовою окремі твори В. переклали В. Лучук, О. Сенатович.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Антологія польської поезії, т. 1. К., 1979; Рос. перекл. — Философ. — Коляска. — Сказка о самом себе. В кн.: Поэзия западных и южных славян. Л., 1955.

Літ.: Бобрик Н. П. Польский поэт-просветитель Томаш Каетан Венгерский. М., 1981.

Р. П. Радишевський.

ВЕНГЛИНСЬКИЙ (Węgliński) Лев (псевд. — Godsiemba, L. Kost’ Prawdolubec z Jezupola, Лірник Наддністрянський та ін.; 20-і pp. 19 ст., с. Журавне, тепер смт Жидачівського р-ну Львів. обл. — не раніше 1904) — укр. і польс. поет. У 1848 виступив з революц. віршами-листівками польс. мовою (друкувалися у Львові). В 1858 польс. транскрипцією вийшли «Новії поезії малоруськії...» у 3 томах (т. 1 — «Лучі», т. 2 — «Оман», т. 3 — «Русалка»). Видання багате на форми і жанри, особливо фольклорного походження. В ньому поет проте уникав соціальних тем. Мова насичена полонізмами. Більш значимі пізніші збірки В.: польс. мовою — «Пісні мулярів і ковалів» (1881) та українською у 2-х томах — «Звуки від наших сел і нив» (1885, написана польс. транскрипцією). У другій В. співчутливо змалював тяжке соціальне становище селян («Біда з довгами», «Садиба», «Діти руські на селі»). У 1885 видав зб. сатир. оповідань «Гіркий сміх» та зб. віршів польс. мовою «Співи Годземби», що починалася розділом «Переклади, наслідування та обробки мотивів українських народних пісень». Залишив також укр. переклади з польс., чес., серб., словац., лит., нім., франц. поезії.

Літ.: Б. А. Д. [Дідицький Б. А.]. Новії поезії малоруськії. Сборник, № 3 — 8. [Відень], 1859; Кирчів Р. Ф. Мовою українського народу. В кн.: Українською музою натхненні. К., 1971.

М. Й. Шалата.

ВЕНЕВІТІНОВ Дмитро Володимирович [14(26).IX 1805, Москва — 15(27).III 1827, Петербург, похований у Москві] — рос. поет. Закінчив 1824 Моск. ун-т. Був одним із засновників Т-ва любомудрія. У літ.-критичних статтях розвивав теорію романтизму, заперечував нормативну естетику класицизму, пропагував ідеї народності л-ри, громадян. служіння поета. Вірші В. відзначаються глибиною філос. думки, соціальною насиченістю. Його творчість мала виразне громадян. і політ. звучання («Пісня грека», «На смерть Байрона»). Автор перекладів з лат. (Марон Публій Вергілій) та нім. мов (Й. В. Гете, Е. Т. А. Гофман). П. Грабовський переклав вірші В. «Чого, Парасю, ти блідна» (1896) і «Шануй співця за гуки щирі» (1897).

Тв.: Стихотворения. Проза. М., 1980; Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Грабовський П. Вибрані твори, т. 1. К., 1985.

Літ.: Тарковская Л. А. Дмитрий Веневитинов. Ташкент, 1974.

Н. Р. Мазепа.

ВЕНЕЛІН (справж. прізв. — Гуца) Юрій Іванович [22.IV 1802, с. Велика Тибава, тепер Тибава Свалявського р-ну Закарп. обл. — 26.III (7.IV) 1839, Москва] — рос. і укр. історик, етнограф і фольклорист. Навчався на філос. ф-ті Львів. ун-ту (1822), закінчив 1829 мед. ф-т Моск. ун-ту. Один із засновників болгаристики в Росії, а також фольклористики в Болгарії. Автор праць з болг. історії, л-ри й фольклору («Давні і нинішні болгари...», т. 1, 1829; «Про зародження нової болгарської літератури», ч. 1 — 2, 1838 — 41, та ін.). У ст. «Про характер народних пісень у слов’ян задунайських» (1835) дав високу оцінку фольклору сербів та болгар. Зібрані ним болг. нар. пісні опубліковано в зб. «Болгарські пісні із збірника Ю. І. Венеліна, М. Д. Катранова та інших...» (1855).

В. досліджував питання історії і культури укр. народу, зокрема Карпатської Русі. Праця «Про джерела народної поезії загалом і про південноруську особливо» (1834) є розгорнутою рецензією на «Українські народні пісні» М. Максимовича. Фольклор. матеріали, зібрані В., опубл. частково («Карпаторуські прислів’я», 1906). Незважаючи на недостатню обгрунтованість, а то й помилковість деяких його припущень і тверджень, праці В. мали помітний вплив на розвиток вітчизн. і болг. філології, сприяли зміцненню рос.-болг. та укр.-болг. зв’язків. Йому споруджено пам’ятники в Одесі (1842) та Софії.

Літ.: Шумада Н. С. Ю. Венелін як збирач і дослідник українського фольклору. «Народна творчість та етнографія», 1961, № 4; Байдура Т. Юрій Іванович Венелін. Братислава, 1968.

Н. С. Шумада.

ВЕНЕСУЕЛЬСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра венес. народу, розвивається в основному ісп. мовою. Народно-поетична творчість індіанців доколоніального періоду не збереглася. В колоніал. період (16 — 17 ст.) л-ра орієнтувалася на ісп. зразки й була представлена гол. чин. істор. хроніками («Історичне зібрання» П. де Агуаро, 1575; «Історія завоювання і заселення провінції Венесуели» Х. де Ов’єдо-і-Баньйоса, опубл. 1723). Початки власне В. л. засвідчують «Елегії» Х. де Кастельяноса (2-а пол. 16 ст.) та анонімна поема «Епічна риса» (1743). Ці твори позначені виразним впливом гонгоризму. З кін. 18 ст. поширилися просвітительські ідеї, які втілилися у творчості письменника В. Саліаса (автора тексту нац. гімну), поета Х. А. Монтенегро, драматурга Х. Д. Діаса. Значний вплив на формування нац. л-ри справила патріотична публіцистика Ф. Міранди та С. Болівара. В роки Війни за незалежність ісп. колоній в Америці 1810 — 26 і перші повоєнні десятиліття в л-рі утвердився просвітительський класицизм, видатним представником якого був учений-філолог, громад. діяч і поет А. Бельйо («Звернення до поезії», 1823; «Ода землеробству в тропіках», 1826), який у пізніших творах виступив провісником романтизму. Він був автором першого драм. твору «Розраджена Венесуела» (1804). Романтизм, характерною рисою якого було відображення нац. життя країни, утверджується в кін. 30-х pp. 19 ст. (вірші Р. Агостіні та його драма «Кора, або Діти сонця», 1837). Високою громадянськістю відзначаються твори поета P. M. Баральта (елегічна поема «Прощання з вітчизною», 1844; героїчна ода «До Колумба», 1850), прозаїка і драматурга Х. В. Гонсалеса (кн. «Мій похорон Болівара», 1842) та ін. Розквіт романтизму, особливо в поезії, пов’язаний з нац.-патріотичною тематикою (вірші А. Лосано, Д. Р. Ернандеса, Х. А. Майтіна, соціальна сатира Р. А. Арвело та Х. В. Камачо).

Найповніше романтичні принципи втілилися в поезії на істор. тематику — «Індіанська дівчина», «Сини Парайаунти» Х. Р. Єпеса, «Пісня індіанців пісагерос» П. Х. Арочі, «Голуби, які воркують» Д. А. Ернандеса, «Індіанська балада» Е. Кальканьйо, «Останній касік» Ф. Техери. В цих творах викриваються злочини ісп. конкістадорів, зображуються звичаї, традиції і вірування індіанців. У творчості пізніх романтиків намітився потяг до модернізму (поетич. збірки Х. А. Переса Бональде «Строфи», 1877, і «Ритми», 1880), що утвердився у творах поетів-декадентів кін. 19 — поч. 20 ст. — М. Санчеса Пескери, К. Борхеса. Романтична проза представлена романами Х. Кальканьйо «Бланка де Торрестілья» (1865) і драм. творами засновника романтич. театру Е. Ескобара (істор. драми «Фантастична подорож», 1857; «Кола ді Рієнці», 1862). У 2-й пол. 19 ст. в поезії поширився т. з. нативізм (від лат. nativitas — першородний), представники якого основне завдання творчості вбачали в правдивому, без ідеалізації, змалюванні побуту селянина (поема «Креольська сільва» Ф. Ласо Марті, вид. 1914). Одним з провідних напрямів венес. прози 19 ст. стає костумбризм, якому властива просвітительсько-критична спрямованість. В історії венес. костумбризму виділяються три періоди: становлення (поч. 30 — 40-і pp.: Х. М. Кахігаль, Ф. Торо, P. M. Баральт, Л. Д. Корреа); виявлення суто нац. характеру (поч. 50 — серед. 60-х pp.: Д. Мендоса); зрілість і розквіт (серед. 60 — серед. 80-х pp.: Н. Г. Болет Пераса, Ф. де Салес Перес, Ф. Техера, Р. Болівар, Г. Пікон Фебрес, Е. Мендес-і-Мендес, М. Мармоль). В кін. 80 — на поч. 90-х pp. цей напрям починає занепадати.

Першим реалістичним і водночас нац. за проблематикою став роман М. В. Ромеро Гарсії «Пеонія» (1890), в якому вперше у соціальному плані показано зіткнення бурж. цивілізації з феодальним «варварством». Посилюються мотиви соціальної критики у творчості письменників-модерністів — романи М. Діаса Родрігеса («Повалені ідоли», 1901), Л. М. Урбанехи Ачельполя («У нас в країні», 1916), поетів У. Переса, А. Мати. В кін. 10-х pp. 20 ст. у В. л. заявило про себе «покоління 1918 року». Представники його відмовилися від принципів модернізму, утверджували пріоритет змісту над формою, необхідність нац. тематики, інтерес до внутр. світу людини. До «покоління 1918 року» належали поети А. Е. Бланко, Л. Барріос Крус, Е. Ардело Ларріва, Ф. Пас Кастільйо, Л. Е. Мармоль, Х. Фонбона Пачано, Е. Планчарт, Х. А. Рамос Сукре, І. Урданета та ін., прозаїки Р. Гальєгос, Х. Гармендія, Х. Е. Лосада, В. Фуентес, К. Ф. Лопес, Б. Мільян, В. Родрігес, Х. Гонсалес Ейріс, Х. Р. Покатерpa, M. Пікон Салас, Т. де ла Парра, А. М. Керемель. Прагнення до нац. та соціального визволення, заклик до боротьби проти диктаторських режимів відбилися у поезіях А. Е. Бланко «Пісня колоса і плуга» (1916), «Пісня до Іспанії» (1923), «Провідник по 2000 року» (1938). Соціально-критичний характер мали романи Р. Бланко Фомбони «Залізна людина» (1907) і «Золота людина» (1915), Х. Р. Покатерри (перший посол Венесуели в СРСР) «Темні життя» (1916), а також його «Гротескні оповідання» (1922) та автобіогр. хроніка «Спогади венесуельця часів занепаду» (т. 1 — 4, 1927). Нова для В. л. тема боротьби за емансипацію жінки порушується в «прозі спогадів» Т. де ла Парри «Іфігенія» (1924) та «Спогади матінки Бланки» (1929). Вершиною розвитку В. л. критичного реалізму є творчість Р. Гальєгоса, в центрі романів якого постає проблема «варварство — цивілізація» («Донья Барбара», 1929; «Кантакларо», 1934; «Канайма», 1935). В кін. 20-х — на поч. 30-х pp. у л-ру прийшло «покоління 1928 року»: А. Арраїс, П. Рохас Гуардіа, Л. Кастро, К. А. Леон, А. Услар П’єтрі, А. Кросе, Р. Діас Санчес, Х. Падрон, М. Отеро Сільва, А. Паласьос, Х. Фаббіані Руїс, Г. Менесес. Творчість цих письменників об’єднує інтерес до соціальних і нац.-психол. проблем. З ім’ям А. Услара П’єтрі пов’язані перші прояви сюрреалізму і пошуки нових худож. форм у В. л. Він автор численних романів, зокрема на істор. тематику («Червоні списи», 1931; «Шлях до Ельдорадо», 1948). Першим твором про «нафтову лихоманку» в країні, засилля північноамер. монополій та експлуатацію пролетаріату став роман Р. Діаса Санчеса «Нафта» (1936). З революц. позицій оцінює ісп. дійсність М. Отеро Сільва в романі «Лихоманка» (1939), закликаючи до докорінної перебудови суспільства. В 40 — 50-х pp. у л-рі посилюється критико-реалістич. напрям. Прагнення до нац. визволення і соціальних змін, боротьба з фашизмом — у центрі поезій А. Е. Бланко, прози М. Пікона Саласа. Викриття експансіоністської політики США — осн. тема публіцистич. творів М. Брісеньйо Ірагоррі, есе П. Е. Колля. В умовах диктаторської сваволі прогрес. л-ра і культура жорстоко переслідуються. Багато письменників були змушені жити в еміграції. Та соціальний протест у л-рі не зникає. Тема протидиктаторської боротьби відображена у віршах Лусіли Веласкес (зб. «Поезія чинить опір», 1955), романі Р. Гальєгоса «Вогонь у дзьобі ворона» (повне видання під назвою «Земля під ногами» опубл. 1971).

З 50-х pp. зближення з комуністич. і робітн. рухом визначає характер сучас. прогрес. В. л.: антиімперіалістич. вірші поета А. Ламеди, поема П. Лайї «Послання миру» (1955), поетич. твори на захист миру і демократії поетів і прозаїків Е. Мухіки, К. А. Леона, поета і літ. критика Х. Рамона Медіни та ін. У 60 — 70-х pp. у зв’язку із загальним піднесенням латиноамер. революц.демократичного руху в творчості прогрес. письменників Венесуели домінує тема боротьби нар. мас проти засилля північноамер. монополій, транснаціональних корпорацій та місцевої реакції, у багатьох творах порушуються важливі соціальні і політичні проблеми молоді Лат. Америки — романи М. Отеро Сільви «Смерть Оноріо» (1963) і «Коли хочеться плакати, не плачу» (1971), зб. оповідань Е. Мухіки «Три вікна» (1970), поетич. збірки «Покищо ніч» Е. Суберо (1963) та «Сьогодні я встаю і кажу» Е. Коломбані (1963). У романах С. Гармендії «Мешканці» (1963), «Погане життя» (1969), «Покійники, чужинці й духи» (1970) гостро засуджується аморальність та антигуманність бурж. способу життя. Тема наступності нар. боротьби звучить у істор. п’єсі «Хто вкрав цю битву?» С. Ренхіфо (1979). Укр. мовою перекладено твори К. А. Леона, А. Услара П’єтрі та ін. До зб. «Слово, народжене в борні. Поезія та проза молодих латиноамериканських письменників» (К., 1984) увійшли вірші Ф. Ернандеса в перекладі Д. Головка.

Літ.: Кутейщикова В. Н. Роман Латинской Америки в XX веке. М., 1964; Мамонтов С. П. Литература Венесуэлы. В кн.: Мамонтов С. П. Испаноязычная литература стран Латинской Америки XX века. М., 1983.

В. С. Харитонов.

ВЕНУОЛІС Антанас (справж. прізв. — Жукаускас; 7.IV 1882, с. Ужуожяряй, тепер Анікщяйського р-ну — 17.VIII 1957, м. Аніктцяй) — лит. рад. письменник, нар. письменник Лит. РСР з 1957. Закінчив 1910 Моск. ун-т. У ранніх оповіданнях «Повернувся» (1908), «Утоплена» (1909), «Дружина» (1909) розвінчував сваволю куркулів, показував духовну кризу бурж. інтелігенції. Автор повістей «Рак» (1920), «Палата інтелігентів» (1921), роману «Перед настанням дня» (1925), в якому правдиво відтворено дійсність бурж. Литви. Істор. роман «Роздоріжжя» (1932) — про боротьбу литовців з хрестоносцями в 15 ст. Роман «Садиба Пуоджюнасів» (1952) подає широку картину життя в бурж. Литві, розгортання класової боротьби на селі. Видав зб. «Перекази та легенди» (1957), автобіогр. книгу «З моїх спогадів» (1957). Укр. мовою окремі твори В. переклали В. Гончар, Н. Непорожня.

Тв.: Укр. перекл. — Садиба Пуоджюнасів. К., 1957; Астроном Шмукштарас. В кн.: Литовське радянське оповідання. К., 1981; Рос. перекл. — Избранное. М., 1959; Усадьба Пуоджюнасов. М., 1982; Перепутья. Вильнюс, 1986.

Б. С. Масьонене.

ВЕНЦЛОВА Антанас Томасович (7.I 1906, с. Трямпіняй, тепер Капсукського р-ну — 28.VI 1971, Вільнюс) — лит. рад. письменник, нар. письменник Лит. РСР з 1965, член-кор. АН Лит. РСР з 1949, громад. діяч. Член КПРС з 1950. Закінчив 1932 Каунас. ун-т. Депутат Верховної Ради СРСР 1 — 5-го скликань. У збірках оповідань «Берези в бурю» (1930), «Ніч» (1939) виступав як письменник-антифашист. У роки Великої Вітчизн. війни вийшли збірки патріотич. віршів «Клич Батьківщини» (1943), «Там, де яблуня висока» (1945), зб. оповідань «Дорога в Литву» (1942). Післявоєнні збірки поезій «Молодість країни» (1947), «Вибране» (1950, рос. мовою; Держ. премія СРСР, 1952) розкривають теми боротьби за мир, соціалістич. будівництва. Автор роману «День народження» (1958), в якому показано крах бурж. ладу і початок соціалістич. життя в Литві, автобіогр. трилогії «Весняна ріка», «В пошуках молодості», «Буря опівдні» (1964 — 69). Твори В. відзначаються пластичністю образів, оптимістичним, світлим настроєм; він активно звертається до досягнень поетичної культури різних народів. В. належать публіцистичні і літ.-критичні статті (зокрема, про Т. Шевченка), переклади творів О. Пушкіна («Євгеній Онєгін», «Мідний вершник», «Борис Годунов» та ін.), творів Т. Шевченка («Кавказ», «Сон», «Катерина», «Заповіт» та ін.), віршів П. Тичини. Укр. мовою окремі твори В. переклали П. Тичина, В. Петровський, З. Віденко, В. Давиденко.

Тв.: Укр. перекл. — Тарас Шевченко у Вільнюсі. В кн.: Вінок великому Кобзареві. К., 1961; Безсмертя поета. В кн.: Світова велич Шевченка, т. 2. К., 1964; День народження. К., 1965; Вільнюс уночі. — Тільки тебе. В кн.: Сузір’я, в 5. К., 1971; Рос. перекл. — День рождения. М., 1960; Избранная лирика. М., 1970.

О. М. Євстаф’єва.

ВЕНЯРСЬКИЙ (Wieniarski) Антоній (21.I 1823, с. Верховина на Люблінщині, тепер ПНР — 30.V 1869, Варшава) — польс. письменник і публіцист. Автор прозових і драм. творів переважно моралізаторського характеру, серед яких є й на укр. тематику: «Петро Конашевич-Сагайдачний. Українська повість» (1851; перероблена і видана 1860 під назвою «Образ святої Варвари. Українська повість»), «Татарчук. Поліський мандрівник. Образок з давніх часів» (1854), нарисів «Олеськ» (1858), «Підкамінь» (1861), «Дорошенко під Львовом» (1862).

Р. О. Пилипчук.

ВЕР (справж. прізв. — Черевко) Віктор Прокопович [24.IX (7.Х) 1901, Полтава — травень 1944] — укр. рад. письменник. Закінчив 1917 комерційне училище в м. Коканді. Учасник громадян. і Великої Вітчизн. воєн, загинув на фронті. Був членом літ. угруповання «Нова генерація». З 1935 жив і працював у Києві. Перші вірші опубл. 1927. Поема «Колектив» (1931) — пристрасна розповідь про тринадцяту весну Країни Рад, першу колгоспну сівбу. Трудові будні рад. людей, ентузіазм першої п’ятирічки відтворено у зб. віршів «Колона пісень» (1933). Видав лекцію «Данте. Життя і творчість поета» (1941). Переклав драму «Гамлет» В. Шекспіра (1941; пост. Харків. укр. драм. театром ім. Т. Г. Шевченка та Львів. укр. драм. театром ім. М. Заньковецької).

C. А. Крижанівський.

ВЕРБИЦЬКИЙ Микола Андрійович [псевд. — Антіох, Миколайчик Білокопитий, Миколайчик, Перебийніс, Черніговець Я. та ін.; 1 (13).II 1843, Чернігів — 27.XI (10.XII) 1909, там же] — укр. письменник. За участь у студент. русі був виключений з Київ. ун-ту; навчався в Петербурзькому, звідки теж був виключений; закінчив 1864 Київ. ун-т. Брав участь у виданні рукописного журн. «Помийниця» Київ. громади. Через «неблагонадійність» В. вислано з України, куди він повернувся більш як через 30 років. Викладав у гімназіях Полтави, Чернігова, Рязані, Орла. Був учителем М. Заньковецької, Л. Андрєєва. Друкувався в журналах «Основа», «Літературно-науковий вістник», «Правда», «Зоря», газетах «Черниговские губернские ведомости», «Черниговский листок», «Киевский телеграф», «Неделя» (Петербург), у декламаторі «Розвага», альм. «З потоку життя». Ранні вірші позначені романтичним світовідчуттям. Мотив невблаганної долі, життєвих труднощів у них нерідко завершується оптимістичними нотами («Невольник», «Веселий час!..»). Автор циклу поезій «Carmina senectutis» («Пісні старості»), в якому відчутний вплив романсової лірики Я. Полонського. Написав ряд оповідань та нарисів з мисливського життя, які друкувалися у спеціальних періодичних виданнях («Природа и охота», «Семья охотников» та ін.). Підтримував дружні взаємини з Г. Успенським. Портрет с. 289.

Тв.: [Вірші]. В кн.: Поети пошевченківської доби. К., 1961; [Вірші]. В кн.: Антологія української поезії, т. 3. К., 1984; Очерки из охотничьей жизни, ч. 1 — 2. Тула, 1898.

Літ.: Покальчук В. Забутий поет. «Життя й революція», 1929, № 12; Погрібний А. Поет Микола Вербицький. «Літературна Україна», 1968, 23 квітня.

P. C. Міщук.

ВЕРБИЦЬКИЙ Петро Пантелеймонович [12 (25).І 1914, м. Старокостянтинів, тепер Хмельн. обл. — 14.XII 1960, Харків] — укр. рад. літературознавець, канд. філол. наук з 1940. Член КПРС з 1945. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1936 Харків. ун-т. З 1946 працював у ньому. Дослідник історії зарубіж. л-р. Автор праць «Полум’яний пропагандист Великого Жовтня (Анрі Барбюс і Радянський Союз)» (1950), «М. Горький і Барбюс» (1952) та ін., статей про творчість зарубіж. (А. Стіля, Л. Арагона, А. Міцкевича) й укр. (І. Муратова, М. Стельмаха та ін.) письменників.

Тв.: Прапороносці миру. Х., 1955; Волеслав Прус. Творчість. Х., 1967.

Л. Г. Викова.

ВЕРБИЦЬКИЙ Тимофій Олександрович (Тимофій Александрович, Тимофій Вер; р. н. невід. — бл. 1642) — укр. друкар, видавець. Ймовірно, працював у друкарні Кирила Транквіліона-Ставровецького в Почаєві та Рахманові. У 20-х pp. жив у Києві і був реєстровим козаком («товаришем Війська Запорізького»); 1621 — 24 працював у Києво-Печерській друкарні. При сприянні Іова Борецького заснував у Києві на Подолі власну друкарню, де видав «Часослов», до якого додано тропарі й кондаки на честь київ. князів Володимира, Бориса і Гліба (1625, 2-е вид. 1626), перший київ. друкований «Буквар» і «Псалтир» (1628). Бл. 1635 виїхав у м. Кимполунг (Волощина) для керівництва друкарнею, яку Петро Могила послав волоському господареві Матвію Басарабу. Брав участь у редагуванні книг, писав до них передмови.

Літ.: Исаевич Я. Д. Преемники первопечатника. М., 1981.

Я. Д. Ісаєвич.

ВЕРВЕС Григорій Давидович (15.IV 1920, с. Петрове, тепер смт Кіровогр. обл.) — укр. рад. літературознавець, чл.-кор. АН УРСР з 1978, професор з 1962. Член КПРС з 1944. Учасник Великої Вітчизн. війни. Голова Укр. комітету по вивченню і поширенню слов’ян. культур, член бюро Міжнар. асоціації по вивченню і поширенню слов’ян. культур при ЮНЕСКО. Закінчив 1942 Об’єднаний Укр. ун-т у м. Кзил-Орді (Каз. РСР). Автор праць, присвячених історії укр. і польс. л-р, проблемам міжслов’ян. літ. зв’язків, розвитку, взаємодії і взаємозбагаченню л-р європ. соціалістич. країн, теор. питанням порівняльного літературознавства. Ряд праць надруковано також за кордоном, зокрема, у Варшаві вийшли книжки «Там, де Ікви срібні хвилі плинуть» (1972), «Ярослав Івашкевич» (1979). Нагороджений медаллю ПНР «За заслуги перед польською культурою» (1972).

Тв.: Адам Міцкєвич в українській літературі. К., 1955; Іван Франко і питання українсько-польських літературно-громадських взаємин 70 — 90-х років XIX ст. К., 1957; Т. Г. Шевченко і Польща.К., 1964; Про традиційне і новаторське в слов’янській поезії XX ст. К., 1968; В інтернаціональних літературних зв’язках. Питання контексту. К., 1983; Польська література і Україна. К., 1985; Рос. перекл. — Максим Рыльский в кругу славянских поэтов. М., 1981; Ярослав Ивашкевич. М., 1985.

В. П. Вєдіна.

ВЕРГА (Verga) Джованні (31.VIII 1840, м. Катанія, о. Сіцілія — 27.I 1922, там же) — італ. письменник. Родоначальник і теоретик веризму. Навчався в Палерм. ун-ті. Патріотичні романи «Карбонарії в горах» (1862), «В лагунах» (1863) пройняті ідеями нац.-визв. боротьби. В повісті «Недда» (1874), романах «Родина Малаволья» (1881), «Мастро дон Джезуальдо» (1889), збірках новел «Життя полів» (1880), «Сільські новели» (1883) з демокр. позицій змалював життя трудящих. Інсценізував свої новели («Сільська честь», за мотивами якої П. Масканьї написав однойм. оперу, та ін.). І. Франко в статті «Джозуе Кардуччі» (1907) назвав В. серед тієї «плеяди талановитих письменників, якою пишається з’єдинена Італія». Укр. мовою окремі твори В. переклали М. Вишневська, І. Корунець.

Тв.: Укр. перекл. — Таврований рудий. Х., 1928; Історія осла святого Йосифа. К., 1957; Рос. перекл. — Драмы. М. — Л., 1941; Новеллы. М., 1957; Мастро дон Джезуальдо. Л., 1980.

Літ.: Кирхенштейне А. Джованни Верга и литература Италии. Рига, 1965; Франко І. Джозуе Кардуччі. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 37. К., 1982; Данченко В. Т. Джованни Верга. Биобиблиографический указатель. М., 1966.

А. Х. Іллічевський.

ВЕРГЕЛАНН (Wergeland) Генрік Арнольд (17.VI 1808, Крістіансанн — 12.VII 1845, Крістіанія, тепер Осло) — норв. поет, публіцист. Один з основоположників нац. л-ри, представник її романтич. напряму. Навчався 1825 — 29 в ун-ті Крістіанії. Ліро-епічна поема «Світобудова, людина і месія» (1830, друга редакція має назву «Людина», 1845) пройнята тираноборчими мотивами, відбиває мрію поета про демокр. республіку. У збірках «Вірші, перший цикл» (1829), «Вірші, другий цикл» (1833), спрямованих проти європ. реакції, виступав на захист норв. трудящих, польс. революціонерів, негрів США. Автор драми «Холера в Індії» (1835) — про боротьбу з колонізаторами, сатир. фарсів і комедій з сусп.-політ. життя Норвегії («Конституціоналіст», 1840), політ. трактатів, збірки статей і есе. Перекладав з нім., англ. та франц. л-р. Окремі вірші В. переклали П. Грабовський, О. Мокровольський.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Грабовський П. Вибрані твори, т. 1. К., 1985; [Вірші]. В кн.: Співець. К., 1972; Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Стихи норвежских поэтов. XIX век. М., 1984.

Літ.: Григорьева Л. Г. Творчество Хенрика Вергеланна и его место в норвежском романтизме. В кн.: Неизученные страницы европейского романтизма. М., 1975.

Є. І. Нечепорук.

ВЕРГЕЛІС Арон Алтерович (7.V 1918, м. Любар, тепер Житом. обл.) — євр. рад. письменник. Член КПРС з 1955. Закінчив 1940 Моск. пед. ін-т. Учасник Великої Вітчизн. війни. З 1961 — гол. ред. журн. євр. мовою «Совєтіш Геймланд» («Радянська Батьківщина»). Автор поетич. збірок «Біля джерела» (1940), «Біробіджанці» (1948), «Спрага» (1956), «Друга зустріч» (1961), «Від А до Я» (1970), в центрі яких людина, її громадян. устремління, творчий неспокій. Поеми «Пісня про Йосифа Бумагіна» (1947), «Пісня про благодатну працю» (1948), «Космічна поема» (1962) звеличують героїзм рад. воїна, мирну працю. Написав роман «Час» (1974 — 75), ряд критич. нарисів про євр. рад. письменників (І. Фефера, А. Кушнірова та ін.). Окремі вірші В. переклав Д. Павличко.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. «Жовтень», 1986, № 6; Рос. перекл. — Избранные произведения, т. 1 — 2. М., 1985; 16 стран, включая Монако. М., 1982; Волшебство. М., 1985.

Г. І. Полянкер.

ВЕРГІЛІЙ Марон Публій (Publius Vergilius Maro; 15.X 70 — 21.IX 19 до н. е.) — рим. поет. Автор зб. «Буколіки» (42 — 39 до н. е.) — творів з життя пастухів (див. Буколіка) і дидактичної поеми «Георгіки» (36 або 37 — 29 до н. е.), де змальовував сільс. ідилії, оспівував красу природи, землеробську працю. Осн. твір — епічна поема «Енеїда» (29 — 19 до н. е., незакінч.) — розповідає про мандрівки й війни троянця Енея, міфічного засновника Рим. держави. У багатьох л-рах світу відомі травестії (пародійні переробки) цієї поеми, зокрема «Енеїда» І. Котляревського. І. Франко переклав один з віршів В., який назвав «Грамотика, або Мужицька приправа» (Франко І. Зібрання творів, т. 9. К., 1977). Твори В. перекладали також С. Руданський, М. Зеров, М. Білик та ін. М. Зеров написав сонет «Вергілій».

Тв.: Укр. перекл. — [Твори]. В кн.: Зеров М. Вибране. К., 1966; [Твори]. В кн.: Антична література. Хрестоматія. К., 1968; [Твори]. «Іноземна філологія», 1970, в. 20. Питання класичної філології, № 8; Енеїда. К., 1972; Рос. перекл. — Буколики. — Георгики. — Энеида. М., 1971; Энеида. М., 1979.

Літ.: Франко І. Про життя і твори Вергілія. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 26. К., 1980; Кузьма Ю. М. Римські поети епохи Августа в перекладах М. Зерова. «Іноземна філологія», 1970, в. 20. Питання класичної філології, № 8.

А. О. Білецький.

ВЕРЕСАЄВ (справж. прізв. — Смідович) Вікентій Вікентійович [4 (16).I 1867, Тула — 3.VI 1945, Москва] — рос. рад. письменник. Закінчив 1888 Петерб. ун-т., 1894 — мед. ф-т Юр’євського (тепер Тартуський) ун-ту. В 1900-і pp. входив до літ. групи «Середа», друкувався у зб. «Знание». У повістях «Без дороги» (1894) і «На повороті» (1902), оповіданні «Пошесть» (1898) показав крах ідеалів народництва, звернення демокр. інтелігенції на межі 19 — 20 ст. до марксизму. Писав про тяжке життя робітників (оповідання «На мертвій дорозі», 1896; повість «Два кінці», 1899 — 1903) і селян (оповідання «З поспіху», «В сухому тумані», обидва — 1899; «Ванька», 1900, та ін.). В. І. Ленін відзначав правдивість життєвих спостережень в оповіданні В. «Лизар» (див. Повне зібр. тв., т. 3, с. 258 — 259). Популярними були «Записки лікаря» (1901), де В. порушував гострі соціальні та моральні проблеми. Як лікар брав участь у рос.-япон. війні 1904 — 05. В «Оповіданнях про війну» (1906) і циклі публіцистич. нарисів «На війні» (1907 — 08) змалював реалістичні картини війни, розвінчав самодержавство. Після революції 1905 — 07 пережив духовну кризу, яка позначилась і на його творчості. В рад. час завершив цикл творів про долю інтелігенції: роман «У безвиході» (1922), «Сестри» (1933). Надрукував спогади «В юні роки» (1927), «У студентські роки» (1929), «Невигадані оповідання про минуле» (1940), оповідання і нариси про сучасність. Автор досліджень про О. Пушкіна, М. Гоголя, Ф. Достоевського і Л. Толстого. Переклав ряд творів з давньогрец., зокрема «Іліаду» та «Одіссею» Гомера, «Роботи і дні» Гесіода, вірші Сафо й Архілоха.

Влітку 1890 жив у м. Юзівці (тепер Донецьк). Написав цикл нарисів про тяжку долю шахтарів («Підземне царство», 1892). У 1892 був запрошений сюди для боротьби з епідемією холери. Життєві враження цього часу поклав в основу повісті «Без дороги». В 1911 у Москві за ред. В. вийшла зб. перекладів «Пісні Тараса Шевченка». У 1939 приїздив на відкриття пам’ятника Т. Шевченку в Києві, написав ст. «Любити Україну — любити Шевченка» та «Оригінали й переклади» (про переклади творів Т. Шевченка рос. мовою). Листувався з М. Коцюбинським. Твори В. перекладали М. Виноградова, А. Головко, І. Сенченко, О. Копиленко, Л. Смілянський, А. Шиян, В. Козаченко. Лауреат Держ. премії СРСР (1943). Портрет с. 291.

Тв.: Полное собрание сочинений, т. 1 — 12. М., 1928 — 31; Собрание сочинений, т. 1 — 5. М., 1961; Собрание сочинений, т. 1 — 4. М., 1985; Укр. перекл. — Твори, т. 1 — 2. К., 1956; Життя Пушкіна. Вінниця, 1937; В сухому тумані. К., 1953; На повороті. К., 1969; Записки лікаря. К., 1982.

Літ.: Бабушкин Ю. У. В. В. Вересаев. М., 1966.

М. Ф. Гетьманець.

ВЕРЕСАЙ Остап Микитович (1803, с. Калюжинці, тепер Срібнянського р-ну Черніг. обл. — квітень 1890, с. Сокиринці тих же р-ну і обл.) — укр. кобзар. Нар. в сім’ї кріпака. У 3-річному віці осліп. У репертуарі В. було 9 дум («Федір безродний, бездольний», «Втеча трьох братів з города Азова», «Невольники на каторзі», «Івась Коновченко, Вдовиченко», «Проводи козака», «Бідна вдова і три сини», «Буря на Чорному морі», «Сокіл і соколя», «Сестра і брат»), соціально загострена пісня «Нема в світі правди», за виконання якої його не раз заарештовувала поліція, сатир. пісні («Дворянка», «Хома та Ярема» та ін.), побутові пісні, псалми, жебранки тощо. Широкій громадськості В. став відомий після його виступу 1873 в Києві на засіданні Пд.-Зх. відділу Рос. геогр. товариства, де було заслухано також реферати М. В. Лисенка про муз. особливості укр. дум і пісень у виконанні В. і О. О. Русова, про життя В. та його репертуар. Виступав В. і 1874 на 3-му археологічному з’їзді у Києві. У 1875 брав участь у кількох концертах у Петербурзі. Думи й пісні від В. записували Л. М. Жемчужников, М. В. Лисенко, О. О. Русов, П. П. Чубинський, К. Ф. Ухач-Охорович та ін. Про нього писали І. Я. Франко, С. В. Тобілевич, О. Ф. Міллер, П.П.Сокальський, Ф.М. Колесса, О. Г.Сластіон, М. О. Грінченко, П. Г. Тичина та ін. Т. Шевченко подарував В. «Кобзар» з дарчим написом. Образ В. відтворив М. Рильський у вірші «Любов Вересая», поемі «Мандрівка в молодість», про нього написав повість «Остап Вересай» Ф. Бурлака. Відомі його портрети роботи скульпторів І. Коломієць, В. Зноби, М. Харченка, художників Л. Жемчужникова, М. Маковського, М. Самокиша. Ім’я В. знали й за кордоном, про нього писали, зокрема, зарубіжні діячі культури А. Рамбо (Франція), P. M. Рільке (Австрія), B. Ральстон (Англія), Ф. Равіта (Польща), Л. Куба (Чехія). У Сокиринцях 1959 засновано кімнату-музей О. Вересая, 1978 йому встановлено пам’ятник.

Літ.: Думы и песни, исполняемые Вересаем. В кн.: Записки Юго-Западного отдела Русского географического общества, т. 1. Материалы. К., 1874; Украинские народные думы. М., 1972; Лисенко М. В. Характеристика музичних особливостей українських дум і пісень, виконуваних кобзарем Вересаем. К., 1955; Лавров Ф. І. Кобзар Остап Вересай. К., 1955; Правдюк О. А. Кобзарське мистецтво О. Вересая та розвиток української музичної фольклористики. «Народна творчість та етнографія», 1978, № 6; Нудьга Г. Гомер XIX ст. В кн.: Нудьга Г. Слово і пісня. К., 1985.

О. А. Правдюк.

ВЕРЕШ (Veres) Петер (6.I 1897, с. Бальмазуйварош — 16.IV 1970, Будапешт) — угор. письменник, публіцист. Одержав поч. освіту. Воював у лавах Угор. Червоної Армії, був членом Директорії Угор. Рад. Республіки 1919. Автор зб. оповідань «Дерновий ряд» (1940), повісті «Неврожайний рік» (1942). Належав до демокр. крила т. з. народних письменників. Однак, деякі твори В. позначені натуралізмом, ідеалізацією патріарх. укладу, впливом націоналістич. ідеології. Збірки оповідань «Випробування» (1949) і «Залізничники» (1951) — про будівництво нового суспільства в Угорщині. В романі-трилогії «Історія сім’ї Балог» (1951 — 57) показав життя угор. селян від поч. 20 ст. до повалення хортистського режиму. В кн. нарисів «По землі України» (1951) змалював героїчну працю, моральну велич рад. людей. Укр. мовою окремі оповідання В. переклали Ю. Гойда, М. Томчаній та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Випробування. Ужгород, 1955; Мала осіння буря. В кн.: Угорські оповідання. К., 1976; Рос. перекл. — Избранное. М., 1977.

Літ.: Россиянов О. К. Творчество Петера Вереша, В кн.: Писатели стран народной демократки. М., 1955.

І. П. Мегела.

ВЕРЕШ (Weöres) Шандор (22.VI 1913, м. Сомбатгей) — угор. поет, перекладач, літературознавець. Закінчив 1939 ун-т у м. Печі. Автор збірок «Холодно» (1934) і «Медуза» (1943), поетич. драм «Місяць і Дракон» (1967), віршів для дітей тощо. Його поезія відзначається глибиною філософського осмислення законів людського буття, високим худож. рівнем. Літ.-крит. статті та віршовані прозові твори В. увійшли до «Вибраних творів» (1970). Перекладає античну, сх. та європ. поезію, зокрема поезію народів СРСР (О. Пушкіна, М. Лермонтова, В. Брюсова, С. Маршака, В. Маяковського, III. Руставелі та ін.). У 1953 в Будапешті видано «Кобзар» Т. Шевченка, в якому вміщено 122 твори (у т. ч. «Причинна», «Катерина», «Гайдамаки», «Кавказ», «Неофіти») в його перекладі. В 1964 приїжджав на Україну для участі у відзначенні 150-річчя з дня народження Т. Шевченка. В. належить кілька статей і віршів про укр. поета. Переклав окремі твори І. Франка, Лесі Українки, Д. Загула, М. Бажана та ін. [опубл. в його книгах «Закликання духів» (1958) і «Збірка перекладів» (1975), а також в антології «Українські поети» (1971)]. Кілька віршів В. переклав Ю. Шкробинець.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Шкробинець Ю. Угорська арфа. Ужгород, 1970; [Вірші]. «Всесвіт», 1972, № 6.

Літ.: Мегела І. П. Пристрасність художнього мислення. «Всесвіт», 1975, № 4.

К. І. Горват.

ВЕРЕШМАРТІ (Vörösmarty) Мігай (1.XII 1800, Кагольнашнєк — 19.XI 1855, Пешт) — угор. письменник і критик. Представник романтизму. Один з основоположників нової угор. л-ри. Закінчив Будапешт. ун-т. У 1825 вийшла патріотична епічна поема В. «Втеча Залана». Починаючи з 30-х pp. писав соціально й політично загострені твори, в яких закликав до служіння батьківщині, виступав на захист селян («Заклик», 1836, «Що ми робимо?», 1844; «Доля й угорець», 1845; «В чому біда?», 1847). Під час революції 1848 — депутат революц. парламенту Угорщини. Вірші 50-х pp. («Передмова», «Старий циган» та ін.) сповнені смутку у зв’язку з поразкою революції, але в них висловлено й віру в щасливе майбутнє. Широко відомі драми В. «Чонгор і Тюнде» (1831), «Ціллеї і Гуняді» (1844), поеми «Руїни» (1831) і «Пробудження Арпада» (1837), балада «Прекрасна Ілонка» (1832). Автор циклу театрознавчих статей «Драматургічні уривки». Творчість В. відіграла значну роль у розвитку угор. літ. мови, вплинула на формування угор. революц.-демократичної поезії. Укр. мовою окремі вірші В. переклали П. Грабовський, Ю. Шкробинець.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Шкробинець Ю. Угорська арфа. Ужгород, 1970; [Вірші]. В кн.: Співець. К., 1972; Кохай свою країну милу. В кн.: Грабовський П. Вибрані твори, т. 1. К., 1985; Рос. перекл. — Избранное. М., 1956; Чонгор и Тюнде. М., 1984.

К. О. Шахова.

ВЕРЕЩИНСЬКИЙ Микола Михайлович (1793, м. Ходорів, тепер Жидачівського р-ну Львів. обл. — 5.XI 1882, Чернівці) — укр. педагог і культур. діяч. Учився у Львів. і Віден. ун-тах. З 1816 вчителював у Сучаві (тепер СРР), у 20 — 50-х pp. — директор гол. школи в Коломиї. Боровся проти полонізації та онімечування українського населення Галичини й Буковини. Підтримував коштами «Руську трійцю», фінансував видання «Русалки Дністрової». На кошти В. вийшов також зб. «Галицькі приповідки і загадки, зібрані Григорієм Ількевичем» (1841). Під час революції 1848 разом з І. Озаркєвичем організовував у Коломиї укр. театр. вистави, був одним із засновників «Галицько-руської матиці». Літ.: Студинський К. Й. Причинки до історії культурного життя Галицької Русі в літах 1833 — 47. В кн.: Кореспонденція Якова Головацького в літах 1835 — 49. Львів, 1909.

М. Й. Шалата.

ВЕРИГА-ДАРЕВСЬКИЙ Артем Гнатович [псевд. — Білоруська Дуда; 23.X (4.XI) 1816, містечко Кубличі, тепер село Ушацького р-ну Вітеб. обл. — — 1884] — білорус. і польс. поет-демократ. За участь у польс. повстанні 1863 — 64 був висланий до Усолля (Сх. Сибір), 1868 — в Іркутськ. Через цензурні умови більшість творів В.-Д. не друкувалася, рукописи їх не знайдено (збереглися лише уривки). Автор поеми «Агульго», комедій «Скупість», «Гріх 4-й — гнів» (опубл. уривок — «Плач солдатки»), драми «Гордість» тощо. В.-Д. бував на Україні, цікавився укр. л-рою (віденський літератор М. Ренієр переписав для нього фольклорний сатир. «Вірш про бідного селянина Кирика і ненажерливого попа»). Написав польс. мовою баладу про Е. Ружицького — керівника повстання 1863 — 64 на Волині.

А. Й. Мальдіс.

ВЕРИЗМ (verismo, від італ. vero — істинний, правдивий) — реалістичний напрям в італ. л-рі та мист-ві останньої третини 19 ст. Сформувався під впливом критичного реалізму в європ. л-рі, теорії натуралізму Е. Золя. Особливості В., однак, зумовлені специфікою суто нац. проблем Італії після Рисорджименто — боротьби за нац. єдність і об’єднання країни (1870). Письменники-веристи Дж. Верга (основоположник напряму), Л. Капуана, Г. Деледда, М. Серао, Ф. де Роберто, С. Ді Джакомо, Д. Чамполі, проголосивши всеосяжним літ. жанром роман із сучас. життя, своїм гол. завданням вважали створення нової л-ри, яка б відбивала соціальні конфлікти італ. суспільства: злигодні народу, безпросвітне життя селянства та бідняків провінції в умовах наступу капіталізму. Веристи обгрунтували соціально-істор. детермінованість буття, але соціальну несправедливість часто трактували як фатальний закон (звідси — мотиви приреченості і песимізму в л-рі В.). Леся Українка в ст. «Два напрями в новітній італійській літературі» (1899) зазначала, що італ. письменники цього напряму намагалися «ставитися критично до навколишньої дійсності, але не зуміли встановити ні міцного критерію, ні визначеного ідеалу». В. сприяв демократизації л-ри, розширенню її тематич. діапазону. Він дав поштовх розвитку побутового театру (Дж. Роветта, Дж. Джакоза), вплинув на формування відповідної тенденції в музиці (опери П. Масканьї, Дж. Пуччіні, Р. Леонкавалло), живопису (Ф. П. Мікетті, Дж. Пеліцца да Вольпедо), скульптурі (В. Вела, В. Джеміто). Традиції В. розвивають прогрес. письменники сучас. Італії (К. Леві, Ф. Йовіне, В. Пратоліні та ін.).

Літ.: Українка Леся. Два направлення в новейшей итальянской литературе. В кн.: Українка Леся. Твори, т. 8. К., 1965; Володина И. Луиджи Капуана и литературная теория веризма (1860 — 1880). Л., 1975; Володина И. Пути развития итальянского романа. Вторая половина XIX — начало XX в. Л., 1980; Кирхенштейне А. Джованни Верга и литература Италии. Рига, 1965.

О. Є.-Я. Пахльовська.

ВЕРИКІВСЬКИЙ Михайло Іванович [8 (20).XI 1896, м. Кременець, тепер Терноп. обл. — 14.VI 1962, Київ] — укр. рад. композитор, диригент і муз. фольклорист, засл. діяч мистецтв УРСР з 1944. Закінчив 1923 Київ. консерваторію. У 1926 — 28 — диригент Київ., 1928 — 35 — Харків. оперних театрів. Викладав у Київ. муз.-драм. ін-ті ім. М. В. Лисенка та в Київ. консерваторії (з 1946 — професор). Написав за творами Т. Шевченка опери «Сотник» (1939), «Наймичка» (1943), хорову поему «Гайдамаки» (1919), літ.-муз. композицію «Кавказ» (1939), муз. поему «Чернець» (1942). Автор музики до кінофільмів («Назар Стодоля», 1936, та ін.). Створив балет «Пан Каньовський» (1930), ораторію «Дума про дівку-бранку Марусю Богуславку» (1923), симф. твори, рапсодії, кантати, хори й романси на слова Т. Шевченка, І. Франка, П. Тичини, М. Рильського та ін., драм. вистави тощо. Записував і обробляв нар. пісні. Портрет с. 292.

Літ.: Герасимова-Персидська Н. М. І. Вериківський. К., 1959; Шурова Н. Михайло Вериківський. К., 1972.

М. М. Гордійчук.

ВЕРІСІМУ (Veríssimo) Еріку (17.I 1905, Крус-Алта — 28.XI 1975, Порту-Алегрі) — браз. письменник. Майстер соціально-психол. прози. В романах «Перехресні шляхи» (1935), «Місце під сонцем» (1936), «Дивіться на польові лілеї» (1938), істор. дилогії «Час і вітер» (1949 — 62) реалістично змальовує життя пд. Бразілії. Роман «Сага» (1940) — про участь бразільців у нац.-революц. війні в Іспанії 1936 — 39. Враження від поїздки до США відбито у книгах нарисів «Чорний кіт на сніговому полі» (1941) та «Повернення Чорного кота» (1946). Певний вплив фрейдизму відчутний у психол. романах «Далі — мовчання» (1943) і «Ніч» (1954). Проти експансіоністської політики США в країнах Лат. Америки й Азії спрямовані романи «Пан посол» (1965) і «Полонений» (1967). У романі «Пригода в Антаресі» (1971) у формі гротеску зображено соціальні контрасти браз. суспільства. Автор «Нарису бразільської літератури» (1945), книг для дітей. Укр. мовою оповідання «Як справи, гангстере» переклав С. Колесник («Всесвіт», 1987, № 9).

Тв.: Рос. перекл. — Господин посол. М., 1969.

Ю. В. Покальчук.

ВЕРКОР (Vercors; справж. — Жан Брюллер; 26.II 1902, Париж) — франц. письменник. За освітою інженер, У 1941 під час нім.-фашист. окупації Франції заснував підп. вид-во «Мінюї». Після війни — член Нац. та Всесв. Рад Миру. В творчості В. особливе місце займає героїка Руху Опору, в якому брав активну участь (повість «Мовчання моря», 1942; роман «Зброя пітьми», 1946; кн. спогадів «Битва мовчання», 1967). Автор романів «Люди чи тварини?» (1952), «Сільва» (1960), «Квота, або „Прихильники достатку“» (1966, у співавт.), «Пліт Медузи» (1969), «Вовча пастка» (1979), «Анверський тигр» (1986), циклу повістей «На цьому березі» (т. 1 — 3, 1958 — 60) та ін. У ряді творів висвітлює проблеми сучасності в морально-етичному плані. Укр. мовою повість «Вир» переклав М. Мещеряк.

Тв.: Укр. перекл. — Вир. «Прапор», 1961, № 1; Рос. перекл. — Люди или животные? М., 1957; «Молчание моря» и другие рассказы. М., 1959; Сильва. М., 1961; Квота, или «Сторонники изобилия». М., 1970; Волчий капкан. «Иностранная литература», 1987, № 5.

Л. А. Єремєєв.

ВЕРЛЕН (Verlaine) Поль (30.III 1844, Мец — 8.I 1896, Париж) — франц. поет. Один з основоположників символізму. Закінчив ліцей у Парижі. В 1871 працював у бюро преси Паризької комуни. У збірках «Сатурнічні поезії» (1866), «Добра пісня» (1870), «Романси без слів» (1874), «Мудрість» (1881) та ін. — мотиви смутку, самотності, реліг. містики. Збірки «Колишнє й недавнє» (1884), «Паралельно» (1889) та ін. мали реалістичний характер, в них відтворено революц. події часів Комуни. Автор книги літ.-крит. статей «Прокляті поети» (1884), автобіогр. нарису «Сповідь» (1895) та ін. В. збагатив світову лірику тонкою асоціативністю, музичністю, новими віршовими засобами. Високо оцінюючи поетичну майстерність В., І. Франко, Леся Українка водночас відзначали суб’єктивістський характер його поезії. Укр. мовою вірші В. перекладали І. Франко, П. Грабовський, М. Вороний, М. Зеров, М. Рильський, П. Тичина, М. Терещенко, М. Лукаш, Г. Кочур та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Лірика. К., 1968; [Вірші]. В кн.: Сузір’я французької поезії, т. 2. К., 1971; [Вірші]. В кн.: Передчуття. К., 1979; Рос. перекл. — Лирика. М., 1969.

Літ.: Франко І. З чужих літератур. В кн.: Франко І. Літературно-критичні статті. К., 1950; Наливайко Д. Поль Верлен по-українськи. «Дніпро», 1969, № 8.

Л. Х. Іллічевський.

ВЕРЛІБР (франц. vers libre — вільний вірш) — див. Вільний вірш.

ВЕРН (Vегпе) Жюль (8.II 1828, Нант — 24.III 1905, Ам’єн) — франц. письменник. Один з основоположників жанру наук.-фантаст. роману. Навчався 1847 — 50 на юрид. ф-ті Сорбонни. Автор 65 романів і наук.-популярних книг. У романах «Від Землі до Місяця» (1865), «Діти капітана Гранта» (1868), «Навколо Місяця» (1869), «Двадцять тисяч льє під водою» (1870), «Робур-завойовник» (1886) та ін. передбачив ряд майбутніх наук.-тех. відкриттів, створив образи вченихгуманістів. Підтримував нац.-визв. боротьбу колоній. У романах-антиутопіях «П’ятсот мільйонів бегуми» (1879), «Володар світу» (1895), «Рівняння на прапор» (1896) та ін. застерігав людство від винаходів смертоносної зброї, передрікав появу вчених-мілітаристів. Велику роль у популяризації творів В. в Росії відіграла Марко Вовчок, яка переклала рос. мовою 16 його книг («Діти капітана Гранта», «Подорож навколо світу за 80 днів», «П’ятнадцятирічний капітан», «Подорож до центра Землі», «Навколо Місяця» та ін.). Укр. мовою твори В. перекладали Н. Романович-Ткаченко, А. Білецький, Т. Черторижська, В. Пащенко, Д. Паламарчук, Ю. Назаренко, Н. Янко-Триницька, Т. Воронович, Л. Пахаревський, Д. Лисиченко, Е. Ржевуцька, П. Соколовський та ін. За романом «П’ятнадцятирічний капітан» на Київ. кіностудії ім. О. П. Довженка поставлено 1986 однойм. фільм.

Тв.: Укр. перекл. — Від Землі до Місяця. Х. — Одеса, 1935; Незвичайні пригоди експедиції Барсака. К., 1959; Плавучий острів. К., 1964; Діти капітана Гранта. К., 1967; Двадцять тисяч льє під водою. К., 1970; П’ятнадцятирічний капітан. К., 1978; Рос. перекл. — Собрание сочинений, т. 1 — 12. М., 1954 — 57; Собрание сочинений, т. 1 — 8. М., 1985; Дунайский лоцман. Одесса, 1986.

Літ.: Андреев К. Три жизни Жюля Верна. М., 1960; Брандис Е. Жюль Верн. Л., 1963; Жюль-Верн Ж. Жюль Верн. М., 1978; Брандис Е. П., Лазарев М. Х. Жюль Верн. Биобиблиографический указатель. М., 1959.

А. Х. Іллічевський.

ВЕРНЕР (Werner) Рут (15.V 1907, Берлін) — нім. письменниця і журналістка (НДР). Член Компартії Німеччини з 1926. Учасниця антифашист. підпілля, сподвижниця відомого розвідника-антифашиста Р. Зорге. Автор романів «Незвичайна дівчина» (1958; значною мірою автобіографічний), «Мальки і рибини» (1972), оповідань, репортажів про події міжнар. і нім. робітн. руху. Особливу популярність здобули її книги «Ольга Бенаріо. Історія мужнього життя» (1961; художня біографія нім. революціонерки) та докум. повість «Повідомляє Соня» (1977; про діяльність в роки 2-ї світової війни антифашист. розвідувальної групи на чолі з Р. Зорге). Нагороджена двома рад. орденами Червоного Прапора.

Тв.: Рос. перекл. — Ольга Бенарио. История отважной жизни. М., 1964; Соня рапортует. Подвиг разведчицы. М., 1980; Гонг торговца фарфором. М., 1981.

К. О. Шахова.

ВЕРНЕТ (Vernet) Іван Пилипович (Верне Жан; бл. 1760, Монбейяр, Франція — не пізніше 1825, Харків) — рос. і укр. журналіст, фольклорист. У 80-х pp. 18 століття був домашнім читцем у російського полководця О. В. Суворова. З 1787 до 1805 і з 1816 жив і працював у Харкові, з 1805 викладав у Новгород-Сіверській гімназії. В журн. «Украинский вестник» надрукував статті «Сковорода, украинский философ» (1817, ч. 6, № 4; у співавт. з Гессом де Кальве Г. — перша біографія укр. філософа і письменника, позначена, однак, суб’єктивістським тлумаченням його життя й творчості), «Валковское кладбище», «Небольшая поездка по Змиевскому уезду», «Возвращение из Валок в Харьков», в яких містилося чимало укр. етногр. матеріалу. Був у дружніх стосунках з Г. Квіткою-Основ’яненком.

Тв.: Мои безделицы. ч. 1 — 2. М., 1840.

Літ.: Л. [Мельгунов Н. А.]. Иван Филиппович Вернет. швейцарский уроженец и русский писатель. Из воспоминаний обыкновенного человека. «Современник», 1847, т. 1, кн. 2; Багалей Д. И. Харьковский педагог и журналист нач. 19 в. И. Ф. Вернет. В кн.: Сборник Харьковского историко-филологического общества, т. 20. Х., 1911.

В. Т. Полєк.

ВЕРНИГОРА Леонід Михайлович (20.X 1939, с. Решетилівка, тепер смт Полтав. обл.) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1964. Закінчив 1967 Київ. ін-т нар. г-ва і 1979 ВПШ (Київ). З 1975 — на парт., з 1983 — на профсп. роботі. Друкується з 1965. Збірки повістей та оповідань «Гарячий серпень» (1978), «Теплий дощ у дорогу» (1981), повість «А жито половіє» (1984), роман «Вічне поле» (1986) присвячено трудівникам села і міста, подвигу рад. воїнів у роки Великої Вітчизн. війни. Автор публіцистичної кн. «Відверта розмова» (1987). Окремі твори В. перекладено рос., білорус., болг. мовами.

А. М. Дяченко.

ВЕРСИФІКАЦІЯ (лат. versificatio — віршування) — мистецтво будувати віршовану мову за певними правилами. Див. Віршування.

ВЕРТЕП, вертепна драма — старовинний укр. нар. ляльковий театр, що виник у 2-й пол. 17 ст. у зв’язку з розвитком на Україні шкільної драми, зокрема інтермедій. Найраніші дані про В. належать до 1666, хоча скомороші «игры, глаголемыя куклы» побутували ще в Київ. Русі, а звичай «ходіння з куклами» відомий з 1573. Авторами, постановниками і популяризаторами В. спочатку були мандрівні дяки, студенти Київської академії. В. (первісно: печера, в якій народився Ісус Христос) — вистава, що розігрувалася у гарно оздобленому з дерева або з картону двоповерховому будиночку (скриньці) розміром 1,5 × 1,5 × 0,5 м або й менше. У підлозі поверхів вирізано розгалужені щілини, крізь які схований від глядачів задньою стіною скриньки вертепник водив знизу ляльки, укріплені на дротинах. Ляльки виготовлялися з дерева, їх розмальовували і одягали відповідно до статі, віку, професії, нац. та соціальної належності персонажа. Вертепник говорив за дійових осіб різними голосами, помічники грали на муз. інструментах, виконували дуети, хори тощо. Складалася вистава з двох частин — дій. У першій на верхньому поверсі В. розігрувалася традиц. різдвяна драма: у 13 — 17 коротеньких явах розгортався євангельський сюжет про народження Ісуса Христа, про поклоніння йому пастухів і царівволхвів, про Іродів наказ вирізати віфлеємських немовлят, за що смерть стинала йому косою голову. Дійство мало укр. колорит: пастухи були в сіряках, із сопілками, по-народному віталися тощо. Несамовитий Ірод-цар, постійно оточений воїнами, — «прелюбезный друг» самого чорта, який, однак, з радістю тягнув безголове тіло царя до пекла, а хор повчав: «А от так несуть розкошників сего світа». Друга частина В., що виконувалася на нижньому поверсі, складалася з 28 — 31 невеликих яв-інтермедій, слабо пов’язаних з попередньою дією, і мала суто світський характер. Тут виступали ін. персонажі (лише чорт грав в обох діях): дід і баба, москаль, солдат і «красавиця» Дар’я Іванівна, циган з циганкою, угорець з угоркою, шляхтич з полькою та слугою, шинкар-єврей з жінкою, шинкарка, уніатський піп, селянин Клим з козою, дяк-бакаляр (пиворіз) та його учень, а наприкінці — жебрак Савочка. Різноманітний склад цих персонажів по-своєму відтворював структуру тогочасного укр. суспільства, його звичаї, симпатії та антипатії. В цій частині діяв запорожець (він навіть розміром більший від ін. ляльок) — героїчна постать, сповнена почуття своєї соціальної сили і людської гідності, що перемагає всіх ворогів. У великому монолозі він розгортав цілу історію народно-козац. визвольного руху, боротьби укр. нар. мас проти різних загарбників і гнобителів; рядки з цього монологу виписано під численними нар. картинами козака Мамая. Персонажі інтермедій змагалися в дотепах, співали, танцювали тощо, кожен діяв згідно зі своїми соціальними, становими, нац., віковими ознаками та інтересами. Це створювало повчальне і веселе динамічне видовище, типізоване за законами поетики нар. творчості. Індивідуалізація образів досягалася зовнішністю ляльки, її одягом і особливо мовою. Осн. маса персонажів розмовляла укр. нар. мовою, солдат — переважно рос. мова цигана була пересипана «циганськими» словами тощо. Другу частину В. визначала фольклорна стихія — звучали нар. пісні, приказки, прислів’я, фразеологізми. Написана драма в осн. нерівноскладовими силабічними віршами, але є і 13-складові вірші, а також прозові партії. Вона була улюбленим нар. видовищем на Україні, перероблялася в Росії (споріднена з петрушкою) і Білорусії (батлейка). Найдавніші тексти вертепної драми збереглися з 2-ї пол. 18 ст. (Сокиринецький В., 1771). У 19 — 20 ст. записано редакції Новгород-Сіверського (1874), Славутинського (1897, 1928), Батуринського (кін. 19 ст.), Хорольського (1928), Куп’янського (1937) текстів. Вплив В. позначився на новій укр. л-рі.

Вид.: Маркевич Н. Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян. К., 1860; Галаган Г. П. Малорусский вертеп. «Киевская старина», 1882, кн. 10; Марковський Є. Український вертеп. Розвідка й тексти, в. 1. К., 1929; Виноградов Н. Н. Великорусский вертеп. «Известия ОРЯС АН», 1905, т. 10, кн. 3 — 4; 1906, т. 11, кн. 4; Виноградов Н. Н. Белорусский вертеп. «Известия ОРЯС АН», 1908, т. 13, кн. 2.

Літ.: Франко І. До історії українського вертепу XVIII в. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 36. К., 1982; Кисіль О. Український театр. К., 1968.

Л. Є. Махновець.

ВЕРТИНСЬКИЙ Анатолій Ілліч (18.XI 1931, с. Демешкове, тепер Лепельського р-ну Вітеб. обл.) — білорус. рад. поет. Член КПРС з 1961. Закінчив 1956 Білорус. ун-т (Мінськ). Автор поем «Заозер’я» і «Дожинки» (обидві — 1968), «Усі чотири вітри — поема надвір’я» (1978), збірок віршів «Пісня про хліб» (1962), «Три тиші» (1966), «Людський знак» (1968), «З’явлення» (1975), «Світло земне» (1981), «Вічне сходження» (1982) та ін. Пише також для дітей. Виступає з публіцистич. та критич. статтями. Творчість В. пройнята ідеями утвердження громадян. активності людини. Т. Шевченкові присвятив вірш «На поклін до Кобзаря» (1984). Переклав окремі твори П. Тичини, І. Драча, Р. Третьякова та ін. укр. поетів. У зб. «В сім’ї вольній, новій» (К., 1985) опубл. його есе «Шевченко і Білорусь». Укр. мовою ряд віршів В. переклали М. Сингаївський, О. Довгий, О. Палійчук та ін.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Калинові мости. К., 1969; [Вірші]. В кн.: Білоруська радянська поезія. Антологія, т. 2. К., 1971; Рос. перекл. — Возвращение. Стихи. М., 1969; Вечный восход. Стихи и поэмы. М., 1982.

В. В. Гниломедов.

ВЕРХАРН (Verhaeren) Еміль (21.V 1855, с. СентАман, біля Антверпена — 27.XI 1916, Руан) — бельг. поет, драматург, критик. Писав франц. мовою. Закінчив 1881 ун-т у м. Левені. На поч. 80-х pp. належав до літ. об’єднання «Молода Бельгія». У зб. «Фламандки» (1883) поетизував життя сільс. Фландрії. У збірках символіст. віршів «Вечори» (1887), «Розгроми» (1888), «Чорні смолоскипи» (1890), пройнятих настроями відчаю, зобразив жорстоку капіталістич. дійсність, атмосферу кризи сучасного йому суспільства. На поч. 90-х pp. В. зблизився з робітничим соціалістич. рухом Бельгії, що позначилось на його творчості. У збірках віршів «Примарні села», «Міста-спрути» (обидві — 1895) змальовано соціальні контрасти великого міста, подано трагічні картини руйнування села під натиском капіталізму; вірші «Повстання», «Коваль», «Трибун» та ін. й особливо драма «Зорі» (1898) мають уже революц. спрямування. У пафосних образах В. зображує боротьбу нар. мас, проголошує ідею соціальної революції, єднання трудящих світу. В збірках віршів «Закривавлена Бельгія» (1915), «Червоні крила війни» (1916) він засудив загарбницьку політику нім. імперіалізму. Виявив себе як визначний майстер верлібру. Автор крит. праць про Г. Рембрандта, П. П. Рубенса, В. Шекспіра, В. Гюго, про франц. та бельг. символістів. В. І. Ленін, за свідченням Н. К. Крупської, «зачитувався Верхарном». У вірші «Хвала вітрові» (зб. «Безмежне сяйво», 1906) В. згадував про Україну, Дніпро. П. Тичина присвятив В. вірш «Верхарн у 1905-му», І. Сенченко написав оповідання «Верхарн». Драма «Зорі» йшла в укр. театрах (1919 — в Київ. театрі Червоної Армії; Харків. Будинку освіти ім. А. Луначарського). До композиції «Перший будинок нового світу», яка була пост. 1921 в Київ. театрі «Центростудія», ввійшли драма «Зорі» Е. Верхарна і вірші із зб. «Плуг» П. Тичини. Про творчість В. писали І. Франко, Леся Українка, М. Рильський та ін. Укр. мовою окремі твори В. переклали М. Терещенко, О. Коваленко, В. Самійленко, М. Зеров, Борис Тен та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Поезії. К., 1922; Поеми. Х., 1927; Вибрані поезії. К., 1946; Вибране. К., 1966; [Вірші]. В кн.: Передчуття. К., 1979; Рос. перекл. — Избранное. М., 1955; Стихотворения. — Зори. М., 1972.

Д. Х. Іллічевський.

ВЕРХОВИНЕЦЬ (справж. прізв. — Костів) Василь Миколайович (5.I 1880, с. Старий Мізунь, тепер Долинського р-ну Івано-Франк. обл. — 11.IV 1938) — укр. рад. композитор, фольклорист і етнограф. Закінчив 1899 Самбірську вчител. семінарію. У 1899 — 1906 працював актором і хормейстером Руського народного театру у Львові, 1906 — 15 — актор, хормейстер і диригент театру Миколи Садовського в Києві. В 1920 — 32 керував кафедрою мистецтвознавства у Полтав. пед. ін-ті, потім працював у Київ. муз.-драм. ін-ті ім. М. В. Лисенка. Автор праці з укр. хореографії «Теорія українського народного танку» (1919), збірника дитячих ігор і пісень «Весняночка» (1925). У його доробку — «Народне українське весілля, описане 2 і 3 квітня 1912 в с. Шпичинці...» (1914). В. гармонізував «Інтернаціонал», створив популярні пісні «Заграй, кобзарю», «Більше надії, брати», «Грими, грими, могутня пісне!», які стали народними, а також хори, романси, збирав і обробляв укр. нар. пісні. Незаконно репресований 1938. Реабілітований 1958.

Тв.: Весняночка. К., 1979.

Літ.: Золочевський В. Українська народна музика у творчості В. М. Верховинця. «Народна творчість та етнографія», 1960, № 3; Дзюба Г. А. Фольклористична діяльність В. М. Верховинця. «Народна творчість та етнографія», 1985, № 1.

M. M. Шубравська.

ВЕРХОВИНКА Леся (справж. — Ярослава Миколаївна Кучковська; 3.IV 1903, м. Ділятин, тепер смт Івано-Франк. обл. — 21.II 1936, там же) — укр. письменниця. Друкувалася в журналах «Молода Україна» і «Нові шляхи», серійному виданні «Діточа бібліотека» та ін. Автор п’єс для дітей «Іменини Влодка» і «Стріча в лісі», циклу оповідань з гуцульського життя («Старе лихо», 1923; «Вечерниці», 1929; «На полонині», 1926;«Невістка», 1929; та ін.). В оповіданні «Дівчинка з лялькою» (1927) змалювала нужденне життя дітей міських підвалів. В. належить ряд автобіогр. оповідань («Казка минулих літ», 1923; «Пробудження», 1930, та ін.). За проблематикою і худож. особливостями деякі твори В. (зокрема на гуцул. теми) перегукуються з прозою Марка Черемшини. Написала ст. «Жінка в творах Франка» (1925).

Тв.: Іменини Влодка. Львів, 1922.

Ф. П. Поеребенник.

ВЕРХРАТСЬКИЙ Іван Григорович (псевд. — Любарт Горовський, Лосун, Подоляк, Щипавка та ін.; 24.IV 1846, с. Більче, тепер Більче-Золоте Борщівського р-ну Терноп. обл. — 29.XI 1919, Львів) — укр. філолог, природознавець і письменник. Закінчив 1868 філос. ф-т Львів. ун-ту і 1874 — природничі курси в Кракові. Був дійсним членом НТШ у Львові і першим головою його матем.-природничо-мед. секції. Вчителював у гімназіях Дрогобича (там його учнем був І. Франко), Станіслава (тепер Івано-Франківськ), Львова. В. заклав основи укр. наук. термінології з природознавства («Початки до уложення номенклатури й термінології природописної народної», в. 1 — 6, 1864 — 79). Йому належать праці з лексикології («Знадоби до словаря южноруського», 1877) й правопису. Наук. цінність зберігають його дослідження з діалектології — про буковинський, лемківський та ін. говори. Автор статей про літ. укр. мову («Замітки про взаємини руського язика і народної літератури», 1880, та ін.). У 1880 видавав літ.-наук. журнал «Денница» «народовського» напряму. Виступав з лірич. й сатир. творами (збірки «Стрижок», «Тріолети», «Байки, приказки і повістки», усі — 1876). І. Франко та М. Павлик, критикуючи В. за тематичну й проблемну обмеженість, суб’єктивність і поетичну невправність, водночас відзначали багатство мови його худож. творів. В. рецензував твори Ю. Федьковича, «Німецько-руський словар» О. Партацького та ін. Перекладав польс. письменників, зокрема Ю. Словацького.

Тв.: У справі язиковій і декотрі замітки про книжки для українського люду. В кн.: Хрестоматія матеріалів з історії української літературної мови, ч. 2 К., 1961.

Літ.: Худаш М. Л. І. Г. Верхратський. «Мовознавство». 1971, № 4.

Л. Л. Гумецька.

ВЕРШИГОРА Петро Петрович [3 (16).V 1905, с. Северинівка, тепер Каменського р-ну Молд. РСР — 27.III 1963, Москва] — рос. рад. письменник, Герой Рад. Союзу (1944), генерал-майор (1944). Член КПРС з 1943. Закінчив 1930 Одеську консерваторію, 1938 — ВДІК. Працював кіноактором і режисером в Одесі, з 1938 — кінорежисером Київ. кіностудії. Під час Великої Вітчизн. війни — учасник партиз. руху на Україні, з грудня 1943 — командир 1-ї Укр. партиз. дивізії. Написав художньо-докум. повісті «Люди з чистою совістю» (1946; Держ. премія СРСР, 1947; укр. перекл. 1946 — 47), «Карпатський рейд» (1950), «Рейд на Сан і Віслу» (1959, укр. перекл. 1959), оповідання про героїчну боротьбу рад. народу в тилу ворога (зб. «Іван-герой», 1960). Відтворив широку картину партиз. руху на тимчасово окупованих фашистами територіях України, Білорусії, Польщі; одним з перших у рад. л-рі почав розробляти тему інтернац. єдності партиз. антифашист. руху в різних країнах; показав провідну роль комуністів в організації боротьби проти фашист. загарбників. Автор кн. «Переправа. Невигадані пригоди» (1961; укр. перекл. 1961), до якої ввійшли також новел» про ветеранів війни і праці; роману «Рідний дім» (1962) на тему післявоєнної відбудови Брянщини; праць з історії партиз. руху («Воєнна творчість народних мас», 1961) та ін. Українською мовою окремі твори В. переклав М. Якубенко. Портрет с. 298.

Тв.: Укр. перекл. — Переправа. Невигадані пригоди. К., 1961; Люди з чистою совістю. К., 1975; Рейд на Сан і Віслу. К., 1968.

Г. М. Сабат.

«ВЕРШИНИ СВІТОВОГО ПИСЬМЕНСТВА» — серія книг, що виходить у вид-ві «Дніпро» з 1969. Розпочато як видання найвизначніших творів зарубіж. л-ри. Вперше укр. мовою опубліковано романи Апулея, Г. Гессе, Дж. Голсуорсі, С. Лагерлеф, А. Мандзоні, Г. і Т. Маннів, Г. Мелвілла, Ф. Моріака, В. Теккерея, Е. Хемінгуея та ін. З 1980 до серії стали включати і класику л-р народів СРСР (А. Чехов, Т. Шевченко. A. Упіт, С. Айні та ін.). Кожен том містить вступну статтю (серед авторів — Д. Затонський, Д. Наливайко, Й. Кобів, К. Шахова та ін.), коментарі. Перекладачі серії — Ю. Лісняк, B. Митрофанов, Д. Паламарчук, Є. Попович, А. Содомора, О. Сенюк, Ірина Стешенко, В. Шовкун та ін. Іл. с. 298.

Р. І. Доценко.

ВЕРЬОВКА Григорій Гурійович [13 (25).XII 1895, м. Березна, тепер смт Менського р-ну Черніг. обл. — 21.Х 1964, Київ] — укр. рад. композитор, хоровий диригент, педагог, громад. діяч, нар. артист УРСР з 1960. Член КПРС з 1946. Закінчив 1933 Київ. муз.-драм. ін-т ім. М. В. Лисенка. Викладав хорове диригування в цьому ж ін-ті (1923 — 27) та в Київ. консерваторії (з 1934; з 1947 — професор). У 1948 — 52 очолював Спілку композиторів України. У 1943 організував Укр. нар. хор і був його керівником до 1964 (у 1965 хорові присвоєно ім’я Г. Г. Верьовки). Записував нар. пісні, вводив їх до репертуару Укр. нар. хору. Автор масових пісень, хорів, романсів, кантат на слова укр. поетів (П. Тичини та ін.), обробок українських народних пісень. Лауреат Державної премії СРСР (1948), Держ. премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1968, поем.).

Тв.: Народні пісні в записах Григорія Верьовки. К., 1974.

Літ.: Григорій Верьовка. К., 1972.

М. М. Гордійчук.

ВЕСЕЛИЙ Артем [справж. — Кочкуров Микола Іванович; 17 (29).IX 1889, Самара, тепер Куйбишев — 2.XII 1939] — рос. рад. письменник. Член КПРС з 1917. Учасник Великої Жовтн. соціалістич. революції і громадян. війни. Навчався у Вищому літ.-худож. ін-ті ім. В. Я. Брюсова та Моск. ун-ті. Входив до літ. групи «Перевал». Провідна тема перших творів В. — події, пов’язані з революцією та громадян. війною (п’єси «Розрив-трава», 1919; «Ми», 1921; повість «Ріки вогняні», 1923, та ін., оповідання «Дике серце», 1924). Роман «Росія, кров’ю вмита» (частково опубл. 1929, повністю — 1932) був задуманий як епічна панорама нар. життя в роки грандіозних соціальних зрушень. Події твору відбуваються на Поволжі, Кубані, Україні й Кавказі, в донецьких і сальських степах. В. показав різке зіткнення полярних соціальних сил, гостроту класової боротьби, прагнув відтворити образ нової політ. доби, утвердження соціалістич. ладу. Творам В. властиві драматизм і правдиве відображення життєвих колізій, романтична патетика, новаторські пошуки в галузі поетики і стилю, експресивність оповіді, метафоризація. Худож. шукання В. перегукуються з досвідом укр. рад. прози 20-х pp. про громадян. війну. Був незаконно репресований. Реабілітований посмертно.

Тв.: Избранная проза. Л., 1983; Мои лучшие страницы. Х., 1927; Пирующая весна. Х., 1929.

Літ.: Скобелев В. Артем Веселый. Очерк жизни и творчества. Куйбышев, 1974; Логвин Г. П. О поэтике произведений Артема Веселого. «Вопросы русской литературы». 1984, в. 1.

І. Д. Бажинов.

ВЕСЕЛИНОВИЧ (Веселиновић) Янко (1.V 1862, с. Црнобарський Салаш — 14.VI 1905, с. Глоговац) — серб. письменник. Був сільс. учителем. Переслідувався за передові погляди. В своїх творах реалістично показав життя селян, їхні побут і звичаї, хоч нерідко ідеалізував патріарх. відносини (збірки оповідань «Малюнки з сільського життя», кн. 1 — 2, 1886 — 88; «Польовий цвіт», 1890 — 91; «Від серця до серця», 1893; «Райські душі», 1893; «Давні знайомі», 1891 — 96; роман «Селянка», 1893). Соціальні конфлікти на селі відображені в романі «Борці» (1889), оповіданнях «Біла ворона» (1890), «Староста Ілля» (1891) та ін. Таврував політичне пристосовництво (роман «Герой наших днів», 1897 — 1903). У істор. романі «Гайдук Станко» (1896) змалював повстання сербів проти тур. поневолення на поч. 19 ст. На становлення В. як письменника великий вплив мали «Народні оповідання» Марка Вовчка, про що він писав у «Листах з села» (1904). Вплив укр. л-ри особливо позначився в оповіданнях зб. «Малюнки з сільського життя».

Тв.: Рос. перекл. — Гайдук Станко. М., 1969.

Літ.: Бершадська М. Янко Веселинович і Марко Вовчок. В кн.: Міжслов’янські літературні взаємини, в. 3. К., 1963.

І. П. Ющук.

«ВЕСЕЛКА» — збірник літ. творів про укр. село, підготовлений київ. студ. громадою. Видруковано 1887 у Львові за допомогою І. Франка. Містить розділи «Рідна оселя», «Город та сад», «Село», «Поле», «Ліс», «Річка та став». Відповідно до тематики дібрано і розміщено фольклорні та літ. твори, зокрема вірші Т. Шевченка, Б. Грінченка, байки Л. Боровиковського і Л. Глібова, уривки з прози Марка Вовчка, І. Нечуя-Левицького, Д. Мордовця, переклади творів М. Гоголя, І. Тургенєва, П. Беранже, а також статті аграрної тематики тощо. І. Франко надрукував тут запис нар. пісні про наймита «Ой зацвіла черемшина коло перелазу». Царськими властями ввезення збірника в Росію було заборонено.

Літ.: Возняк М. Участь Франка у «Веселці». В кн.: Возняк М. З життя і творчості Івана Франка. К., 1955.

Р. Ф. Кирчів.

«ВЕСЕЛКА» — вид-во дит. л-ри системи Держкомвидаву УРСР. Міститься у Києві. Засн. 1934 як Дитвидав УРСР (тепер. назва — з 1964). Першими виданими книгами були твори Т. Шевченка, І. Франка, М. Коцюбинського, С. Васильченка, П. Панча, Н. Забіли, О. Іваненко та ін. Значне місце відводилось книжкам про соціалістич. буд-во, школу і виховання, героїку громадян. війни (романи «Дуже добре» і «Десятикласники» О. Копиленка, повісті «Школа над морем» О. Донченка, «Син Таращанського полку» П. Панча, поетичні збірки «Ясоччина книжка» Н. Забіли, «Товариш Кіров» М. Пригари та ін.). В роки Великої Вітчизн. війни Дитвидав припинив свою діяльність. Л-ра для дітей у цей час і по війні виходила в ін. вид-вах. У 1956 на базі редакції дит. л-ри вид-ва «Молодь» Дитвидав відновив свою роботу. «В.» випускає книжки для дошкільнят, школярів молодшого і серед. віку та старшокласників (художні, наук.-популярні, публіцистичні твори, книжки-іграшки тощо). Видаються серії «Юні герої», «Шкільна бібліотека», «Пригоди. Фантастика», «Казки народів СРСР», «Історико-революційна бібліотека», «Доблесть», «Твоя майбутня професія» та ін. (всього 14). Серед видань значне місце займають твори про В. І. Леніна (повісті «Хлопчик і жар-птиця» В. Канівця, «Під високими Татрами» Ю. Бандурака, «Ленінка» Ю. Збанацького тощо). Багато книжок присвячено школі, проблемам виховання дітей (повісті «Бригантина» О. Гончара, «Женя і Синько» В. Близнеця, «Звичайний шкільний тиждень» Н. Бічуї та ін.). В 1984 — 85 вийшла тритомна антологія укр. л-ри для дітей «Веселка». При вид-ві 1982 відкрито Будинок дитячої книги. З «В.» співробітничають художники Г. Якутович, М. Примаченко, Н. Лопухова, О. Івахненко та ін. Вид-во нагороджено орденом Дружби народів (1984), Почесною Грамотою Президії Верх. Ради УРСР (1969). За пропаганду словац. дит. книги М-во культури Словац. Соціалістич. Республіки нагородило «В.» медаллю Л. Под’яворинської (1975).

Літ.: Костюченко В. Українська радянська література для дітей. К., 1984; «Веселка» — дітям. Бібліографічний покажчик дитячої літератури. 1934 — 1984. К., 1985.

В. А. Костюченко.

ВЕСЕЛОВСЬК.ИЙ Олександр Миколайович [4(16).II 1838, Москва — 10(23).X 1906, Петербург] — рос. літературознавець, фольклорист та етнограф, професор Петерб. ун-ту з 1872, академік Петерб. АН з 1881. Закінчив 1859 Моск. ун-т. Тривалий час перебував у закордонних відрядженнях (у різних ун-тах Зх. Європи). Один з найвидатніших представників порівняльно-істор. методу в літературознавстві. Автор монографій «Вілла Альберті» та «Боккаччо, його середовище і ровесники» (т. 1 — 2, 1893 — 94), праці про Данте і Петрарку. Величезною ерудицією, тонким аналізом і глибоким проникненням у дух досліджуваної епохи позначені і розвідки В. з рос. класичної л-ри («Пушкін — національний поет», 1899; «В. А. Жуковський. Поезія почуття і уява серця», 1904, та ін.). На основі багатьох досліджень письменства та фольклору народів світу заклав наук. підвалини історії світової л-ри («З історії літературного спілкування Сходу і Заходу. Слов’янські оповіді про Соломона і Китовраса та західні легенди про Морольфа і Мерліна», 1872; «Нотатки з літератури і народної словесності», 1883; «Історія епосу», 1884 — 86, та ін.). В. зробив значний вклад у теорію словесного мист-ва, став засновником істор. поетики («Історія чи теорія роману?», 1886; «З вступу до теорії історичної поетики», 1894; «З історії епітета», 1895; «Три розділи з історичної поетики», 1899, та ін.). Досліджував витоки христ. середньовіч. міфотворчості, поклав початок вивченню відношення фольклору до істор. дійсності («Казки про Івана Грозного», 1876), визначив внесок Візантії та Київ. Русі в розвиток л-ри європ. середньовіччя. Розробляв питання первісного синкретизму і походження жанрів. На матеріалі укр. фольклору 19 ст. реконструював ранню південнорус. версію билинного епосу («Південноруські билини», 1881). Часто звертався до пам’яток давнього письменства і фольклору України («Дослідження в галузі російських духовних віршів», 1880 — 91; «Короткі примітки до билин», 1885 — 96). Автор рецензій на фольклорист, праці В. Антоновича, М. Драгоманова, П. Чубинського. Листувався з І. Франком.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 6, 8, 16. СПБ — Л. — М., 1908 — 38; Избранные статьи.Л., 1939; Историческая поэтика. Л., 1940; Неизданная глава из «Исторической поэтики» А. Н. Веселовского. «Русская литература», 1959, № 2 — 3.

Літ.: Памяти Александра Николаевича Веселовского. Пг., 1921; Азадовский М. К. Литературное наследие А. Н. Веселовского и советская фольклористика. «Советский фольклор», 1941, № 7; Соколов А. Н. Веселовский — основоположник исторической поэтики. «Учёные записки Московского университета», 1946, в. 107; Горский И. К. Александр Веселовский и современность. М., 1975; Историческая поэтика. М., 1986.

С. К. Росовецький.

ВЕСІЛЬНІ ПІСНІ — жанр родинно-обрядової народнопоетичної творчості, органічний складник обряду весілля. В. п. на різних стадіях весілля мають неоднакове обрядове навантаження. Частина їх тісно пов’язана з конкретними етапами обряду (коровай, гільце, плетіння вінка, покривання молодої, комора тощо). В них найбільше відобразились матріархальні й патріархальні елементи, язичницькі дохристиянські вірування. Інша частина пісень обслуговує кілька етапів обряду, несучи на собі його осн. художнє й емоційне навантаження, створюючи ліричну атмосферу. Ці пісні відображають тугу молодої за дівочим життям, родиною, родом, передчуття тяжкої долі в чужій сім’ї. Багато В. п. ніби з’єднують окремі етапи весілля. Великою різноманітністю відзначаються жартівливі В. п., т. з. передирки, або перекори, — пісенні змагання між учасниками весілля — дружками, боярами, світилками, свашками. Для В. п. характерні циклічність, пісенні періоди, наявність драм. елементів, оригінальні заспіви, приспіви тощо. Деякі В. п., зв’язки яких з обрядом ослабилися, стали згодом звичайними ліричними родинно-побутовими піснями. Багато В. п. побутує й за рад. часу. Укр. В. п. генетично й типологічно споріднені з російськими та білоруськими. Перша писемна згадка про В. п. у сх. слов’ян датується 1096. Згадки про весілля і В. п. на Україні є в «Описі України...» Г. Л. Боплана (1650), «Описі весільних українських простонародних обрядів...» Г. Калиновського (1777). Окремі зразки В. п. (без опису обряду) вперше опублікував З. Доленга-Ходаковський у праці «Проект наукової подорожі по Росії для пояснення давньої слов’янської історії» (1820). Уперше опис укр. весілля разом з піснями опублікував 1830 Л. Голембійовський. У 30-х pp. 19 ст. з’явилися добірки В. п. (у збірниках В. Залеського, Ж. І. Паулі, П. Лукашевича, в «Русалці Дністровій» тощо). Велику кількість їх опубліковано в збірниках Й. Лозинського «Руське весілля» (1835), А. Метлинського «Народні південноруські пісні» (1854) та в «Трудах этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край» П. Чубинського (т. 4, 1877). За рад. часу на Україні вийшли грунтовні видання «Весілля» (кн. 1 — 2, 1970) та «Весільні пісні» (кн. 1 — 2, 1982), в яких опубліковано бл. 4 тис. В. п. (з них бл. З тис. — з мелодіями). В. п. використовували в своїй творчості С. Александров, Г. Квітка-Основ’яненко, Т. Шевченко, М. Старицький, М. Кропивницький, І. Карпенко-Карий, І. Франко, О. Кобилянська та ін.

Вид.: Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край.., т. 4. СПБ, 1877; Весілля, кн. 1 — 2. К., 1970.

Літ.: Лафарг П. Свадебные песни и обычаи, В кн.: Лафарг П. Очерки по истории культуры. М. — Л., 1928; Охримович В. Ю. Значение малорусских обрядов и песен в истории эволюции семьи. «Этнографическое обозрение», 1891, № 4; 1892, № 4; Сухобрус Г. С. Весільна обрядова поезія. В кн.: Українська народна поетична творчість, т. 1. К., 1958; Шубравська М. М. Весільна пісенність на Україні та її обрядова функція. В кн.: Весільні пісні, кн. 1. К., 1982.

М. М. Шубравська.

«ВЕСНА» — перша літ. збірка на Рад. Закарпатті, вийшла 1947 в Ужгороді. У «В.» вміщено твори молодих поетів — Ю. Гойди, С. Панька, В. Діянича, П. Горецького, М. Рішка та ін. У віршах дорад. періоду звучить віра у визволення від соціального і нац. гніту. Лейтмотив творів рад. часу — возз’єднання Закарпаття з УРСР, дружба народів, радість вільної праці.

В. С. Поп.

ВЕСНЯНКИ — вид календарно-обрядової поезії у сх. слов’ян, присвяченої приходу весни (у Галичині їх наз. гаївками, гагілками тощо). В. — хорові пісні з іграми й танцями, в них органічно поєднані слово, рух і мелодія. У давнину, створюючи В. і виконуючи пов’язані з ними магічні обряди закликання весни, люди намагалися вплинути на природу, заручитися її підтримкою, щоб мати добрий урожай. З часом В. і обряди втратили магічний зміст і перетворилися на традиційні забави та ігри молоді. В пізніших В. прославлялося кохання, врода, молодість, висміювалися негативні риси і вчинки людей. Вони стали звичайними нар. ліричними піснями і лише в деяких місцевостях зберегли свою обрядову функцію. Публікували укр. веснянки П. Чубинський, Я. Головацький, Б. Грінченко, В. Гнатюк, І. Манжура, М. Стельмах та ін. Муз. обробки їх належать М. Лисенкові, М. Леонтовичу, С. Людкевичу, В. Верховинцю, Л. Ревуцькому, М. Вериківському, П. Козицькому та ін. композиторам. Образи й мотиви В. використовували у своїй творчості І. Франко, П. Грабовський, Леся Українка, М. Рильський, А. Малишко.

Вид.: Ігри та пісні. Весняно-літня поезія трудового року. К., 1963; Веснянки. К., 1970.

Літ.: Гнатюк В. М. Гаївки. В кн.: Гнатюк В. М. Вибрані статті про народну творчість. К., 1966.

Ю. З. Круть.

ВЕСОЛОВСЬКИЙ Ярослав Іванович (псевд. — Охрім Будяк, Олег Сатир та ін.; 20.II 1881, с. Молодятин, тепер Коломийського р-ну Івано-Франк. обл. — 21.VI 1917, Віллішгоф, побл. Відня) — укр. публіцист, перекладач, громад.-культур. діяч, письменник. Закінчив юрид. ф-т Львів. ун-ту. Належав до русько-укр. радикальної партії. Редагував тижневик «Поступ» (1902 — 04), газети «Буковина» (1904 — 06) і «Діло» (1910 — 11), видання т-ва «Просвіта» (з 1907), тижневик «Неділя» (1911 — 12) та ін., де опубл. ряд своїх творів. Друкувався також у газ. «Громадський голос» (1899), журн. «Літературно-науковий вістник» (1901) та ін. У творчому доробку В. — ліричні вірші «Веснянка», «Вечір суму», «На народний мотив» та ін., оповідання «В долині смутку» та ін., літ.-критичні статті про І. Вагилевича, Леся Гринюка, нариси тощо. Перекладав твори О. Пушкіна (вірші «Дзвіночки звучно звенять», 1899; «Мені не жаль вас вже, весняні дні...», 1901), М. Лермонтова (вірші «В’язень», 1900; «Сосна», 1903), М. Лескова (оповідання «Брамадата і Радован», 1907), В. Короленка (оповідання «Огники», 1906), Л. Толстого (оповідання «Про двох братів...», «Праця, смерть і слабість», обидва — 1904), Максима Горького («Пісня про Сокола», 1900). Архів В. зберігається у ЦДІА УРСР у Львові.

Літ.: Лозинський Михайло. Ті, що від нгс відійшли. Львів, 1917.

Ф. П. Погребенник.

ВЕСОС (Vesaas) Тар’єй (20.VIII 1897, Телемарк — 15.III 1970, Осло) — норв. письменник. Вчився у вищій нар. школі. Писав на лансмолі (новонсрвезька мова). Поема «Людські діти» (1923), тетралогія «Батькова мандрівка» (1930), «Сігрід Сталльброк» (1931), «Незнайомі люди» (1932), «В серці бринить рідна мелодія» (1938) — про життя селянства. В дилогії «Велика гра» (1934) та «Жінкам потрібна домівка» (1935) порушено соціальні проблеми села, показано його класове розшарування. Роман «Дім у темряві» (1945) і п’єса «Ранковий вітер» (1947) — про лихоліття гітлер. окупації Норвегії. Цим творам властива алегоричність і символіка, що дедалі ускладнюється в романах, у яких він змальовує боротьбу добра і зла в людині, зіткнення в ній творчих і руйнівних начал («Бліх», 1946; «Весняна ніч», 1954; «Птахи», 1957; «Крижаний замок», 1963). Автор поетич. збірок «Щастя для подорожнього» (1949), «Світло отчої землі» (1953), «Життя над річкою» (1970) та ін. Укр. мовою окремі твори В. переклала О. Сенюк.

Тв.: Укр. перекл. — Нільс Фет. — Кінь. В кн.: Сучасна норвезька новела. К., 1975; Рос. перекл. — Великая игра. — Птицы. — Ледяной замок. — Рассказы. М., 1983.

Є. О. Попович.

ВЕСТДЕЙК (Vestdijk) Симон (17.X 1898, м. Гарлінген — 23.III 1971, Утрехт) — нідерл. письменник, критик. Вивчав медицину, психологію в Амстердам. ун-ті. Творчість В. має гуманістичний, антибурж. характер. Автор поетич. збірок «Вірші» (1932), «Римована палітра» (1933), «Служіння жінці» (1934), «Дитина міста і села» (1936), «Рембрандт і ангели» (1956); романів: історичних — «П’ята печать» (1937), «Останні роки Пілатового життя» (1938), «Острів рому» (1940), психол.-побутових та соціальних — «Знову до Іни Дамман» (1934), «Пан Віссер спускається в пекло» (1936); циклу автобіогр. романів «Антон Вахтер» (1939 — 48) та ін. Деякі романи спрямовані проти фашизму («Ельза Белер, німецька служниця», 1936; «Вогнепоклонники», 1947; «Спотворений Аполлон», 1952). Під час нім. окупації був ув’язнений, події цього часу відображено в романі «Пастораль 1943 року» (1945). Інші романи — «Філософ і убивця» (1961), «Процес майстра Екгарта» (1970). Писав критичні праці («Проблема вини у Достоєвського», 1945), статті (зб. «Мистецтво і сон», 1957). Вірш В. «Сліпі» в перекл. В. Осадчого увійшов до зб. «Поклик» (К., 1984).

Тв.: Рос. перекл. — Пастораль сорок третьего года. — Рассказы. М., 1973.

Г. П. Конур.

«ВЕСТНИК ЕВРОПЫ» — громад.-політ. і літ.-мист. журнал. Виходив у Москві 1802 — 30 двічі на тиждень. Засн. М. Карамзіним. Редакторами, крім М. Карамзіна, були П. Сумароков, В. Жуковський та ін. «В. Е.» друкував твори В. Жуковського, Г. Державіна, І. Дмитрієва, К. Батюшкова, П. Вяземського, М. Гнєдича. Вміщено «Письмо к Лужницкому старцу» і «Малороссийские анекдоіы» Г. Квітки-Основ’яненка. Друкувалися також твори укр. мовою: Л. Боровиковського — балади «Маруся» (переспів поеми «Світлана» В. Жуковського), «Відьма», вірші «Подражаніє Горацію», «Фарис» (переспів з А. Міцкевича), переклад вірша «Два ворони» О. Пушкіна; П. Гулака-Артемовського (балада «Твардовський»; дві казки, ода «До Пархома»), О. Шпигоцького (переклади з «Кримських сонетів» А. Міцкевича) та ін. Було опубл. рецензію на рос. перекл. О. Шпигоцьким поеми «Конрад Валленрод» А. Міцкевича.

І. Д. Бажинов.

«ВЕСТНИК ЕВРОПЫ» — літ.-худож. і громад.політ. журнал. Виходив у Петербурзі 1866 — 1918 (перші два роки — щокварталу, потім — щомісяця). У галузі л-ри естетична платформа «В. Е.» визначалася орієнтацією на реалістич. напрям. У різні часи в журналі друкувалися І. Тургенєв, І. Гончаров, М. Салтиков-Щедрін, О. К. Толстой, М. Лєсков, К. Станюкович, Д. Мамін-Сибіряк, А. Фет, Я. Полонський, О. Жемчужников, Д. Мордовець та ін. Було вміщено романи «Потьомкін на Дунаї» та «Уманська різня» Г. Данилевського. У 1900-х pp. публікувалися твори І. Буніна, М. Горького, Є. Чирикова та ін. «В. Е.» приділяв постійну увагу питанням розвитку укр. л-ри, культури, історії укр. народу. В ряді опубл. тут статей обстоювалося право укр. мови й л-ри на вільний розвиток. Журнал виступав проти переслідувань і цензурних обмежень укр. друкованого слова, утверджував ідею рос.-укр. дружби і літ. єднання (виступи М. Драгоманова, М. Костомарова, стаття М. Фабриканта про цензурні переслідування укр. л-ри). На сторінках «В. Е.» вміщено значну кількість матеріалів з історії укр. л-ри («Нарис історії української літератури» О. Пипіна, рецензії на кн. М. Петрова «Нариси історії української літератури» і «Нариси літературної історії малоруського наріччя у XVII — XVIII ст.» П. Житецького), розвідки про творчість укр. письменників. Чимала кількість публікацій була присвячена Т. Шевченку (ст. О. Пипіна про рос. повісті Т. Шевченка, рецензії на видання «Кобзаря» мовою оригіналу і в рос. перекладах, на кн. «Життя і творчість Т. Шевченка» М. Чалого, розвідка «Т. Г. Шевченко в новітніх виданнях його творів» Г. Житецького). Тут уміщено також статті про творчість І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка; рецензії на зб. «Хуторна поезія» П. Куліша, «Переклади з М. Гоголя» Олени Пчілки, на видання творів Г. Сковороди, на «Полное собрание сочинений» Марка Вовчка; нарис про І. Франка, стаття-спогад «М. М. Коцюбинський» М. Горького; короткий огляд літ. діяльності Димитрія Туптала; відгуки на бібліогр. праці Х. Д. Алчевської «Що читати народові» та І. Левицького «Галицько-руська бібліографія». Публікувалися добірки укр. фольклору та рецензії на фольклорист, праці М. Драгоманова і В. Антоновича, П. та І. Рудченків, М. Янчука, М. Сумцова, Д. Яворницького та ін.; дослідження «Малоруська етнографія» О. Пипіна. У «В. Е.» надруковано оповідання «До світла» І. Франка в перекл. Л. Драгоманової з передм. М. Драгоманова, нарис «Серед степу» Панаса Мирного, перша повість З. Тулуб «На роздоріжжі», рецензія Є. Ляцького на антологію «Вік», некрологи про Б. Грінченка та О. Бодянського. З «В. Е.» в журн. «Друг» часто передруковувалися матеріали з питань л-ри, історії та критики. Співробітником і активним автором літ.-критичного відділу «В. Е.» був М. Славинський.

Літ.: Никитина М. А. «Вестник Европы». В кн.: Русская литература и журналистика начала XX века. 1905 — 1917. М., 1984; Белозерская Н. А. 25-летие «Вестника Европы». «Русская старина», 1890, № 12.

І. Д. Бажинов.

«ВЕСТНИК КИЕВСКОГО УНИВЕРСИТЕТА» — щорічник ф-ту романо-герм. філології Київ. ун-ту. Засн. 1967. До 1978 видавався укр. мовою. Літературознавчі матеріали подаються здебільшсго у розділах «Зарубіжна література» та «Теорія і практика перекладу». Тут висвітлюються питання теорії, історії, сучас. розвиток прогресивних зарубіж. л-р Зх. Європи, Пн. та Пд. Америки, Австралії, проблеми худож. перекладу укр. та рос. л-р романо-герм. мовами. Вміщено публікації, присвячені відгукам франц. критики про Т. Шевченка, відтворенню символіки в нім. перекладах «Кобзаря», історії перекладів творів Дж. Байрона на Україні тощо.

В. О. Дорошенко.

«ВЕСТНИК ЮГА» — щоденна літ. і політ. газета. Виходила 1902 — 05 у Катеринославі (тепер Дніпропетровськ). Публіцистичні статті газети викривали свавілля місц. влади. У «В. Ю.» надр. повість Л. Яновської «Дарочка», оповідання М. Левицького, вірші М. Бикова, Т. Романченка, статті М. Рубакіна, Л. Оболенського, Є. Тарле, М. В. Чехова та ін. В умовах репресій газета вміщувала статті про Т. Шевченка, повідомлення про влаштування вечорів, присвячених укр. поетові. Видання заборонено пар. владою.

О. І. Сидоренко.

«ВЕСТНИК ЮГО-ЗАПАДНОЙ И ЗАПАДНОЙ РОССИИ» — щомісячний істор.-літ. журнал. Виходив 1862 — 71 (до 1864 — у Києві, потім — у Вільні під назвою «Вестник Западной России»). Мав шовіністичний характер, був спрямований проти нац.-визв. рухів на Україні, в Білорусії, Литві і Польщі, пропагував асиміляторську і колонізаторську політику цар. уряду. Був запеклим противником розвитку нац. культур і освіти, видання творів Т. Шевченка та ін. укр. письменників, заперечував самобутність укр. мови. Журнал виступав проти прогресивних періодич. видань, особливо «Современника» та «Основи». Публікував матеріали з історії боротьби правосл. церкви проти католицизму й унії (полемічні вірші поч. 17 ст., твори Івана Вишенського, Іоаникія Галятовського та ін.), з історії братств, етногр. розвідки, істор. романи, уривки творів зарубіж. мемуаристів 15 — 16 ст., інтерпретуючи їх відповідно до своїх ідеологічних позицій.

О. М. Дзюба.

ВЕТЕМАА Енн (20.VI 1936, Таллін) — ест. рад. письменник. Член КПРС з 1964. Закінчив 1959 Таллін. політех. ін-т і 1965 Таллін. консерваторію. Автор «маленьких романів» — «Монумент» (1965), «Втома» (1967), «Реквієм для губної гармошки» (1968), «Яйця по-китайськи» (1969), п’єс «Вечеря на п’ятьох», «Свята Сусанна» (обидві — 1974), «Знову лихо з розуму» (1975), «Лялькові ігри» (1982) та ін., в яких засуджує егоїзм, кар’єризм, соціальну пасивність; філос. роману «Мебіусів листок» (1985), роману «Прибулець» (1987). B. вдається і до травестійних переробок фольклорно-етногр. сюжетів («Спогади Калевіпоега», 1972; «Короткий довідник естонських русалок», 1982), до іронічної форми оповіді (роман «Сріблопряхи», 1977; «маленькі романи» «Ах, так...» і «Чи отак!!!», обидва — 1984). В укр. перекладі О. Завгороднього вийшла кн. «Маленькі романи» (1984).

Тв.: Рос. перекл. — Маленькие романы. М., 1979; Сребропряхи. М., 1984.

Літ.: Жулинський М. Літературні «лови» Енна Ветемаа. В кн.: Ветемаа Е. Маленькі романи. К., 1984.

С. Г. Ісаков.

«ВЕХИ», «Збірник статей про російську інтелігенцію». Видано у Москві 1909 групою публіцистів і філософів реліг.-ідеалістич. напряму, які виступали проти революції (М. Бердяєв, C. Булгаков, М. Гершензон, Б. Кістяківський, П. Струве та ін.). Автори «В.» вважали революцію 1905 — 07 помилкою і твердили, що вона була лише продуктом діяльності інтелігенції. «Віхівці» піддали нападкам матеріалізм і атеїзм В. Бєлінського, М. Чернишевського, Г. Плеханова, марксизм як ідеологію і політ. стратегію, виступили проти партійності в л-рі і філософії. Критикуючи і відкидаючи ідеалістичні погляди «віхівців» на культуру як єдину, «цільну», В. І. Ленін висунув і пізніше розвинув концепцію двох культур у кожній нац. культурі класового суспільства. Він гостро засуджував ідеологію «В.»: «„Вехи“ — найбільші віхи на шляху цілковитого розриву російського кадетизму і російського лібералізму взагалі з російським визвольним рухом, з усіма його основними завданнями, з усіма його корінними традиціями» (Ленін В. І. Повне зібр. творів, т. 19, с. 161).

Літ.: Мейлах Б. Ленин и проблемы русской литературы XIX — начала XX вв. Л., 1970.

Ю. В. Войцехівський.

«ВЕЧЕРНИЦІ» — перший у Галичині літ.-громад. журнал «народовського» (див. «Народовці») напряму. Виходив 1862 — 63 у Львові щотижня під ред. Ф. Заревича і В. Шашкевича. Обстоював розвиток укр. нац. культури, л-ри і мови, підносив ідею єдності Галичини з Наддніпрянщиною. У «В.» надруковано твори Т. Шевченка («Відьма», «Гамалія», «Кавказ» та ін. — всього 15) і статті про нього П. Куліша, Л. Жемчужникова, О. Лазаревського. На захист Т. Шевченка від нападок польс. реакц.-шовіністичної преси журнал опублікував статті «Слівце правди» Д. Танячкевича та «Ми і вони» К. Климковича. Тут було вміщено оповідання Марка Вовчка («Козачка» і «Пройдисвіт»), твори О. Стороженка (оповідання «Матусине благословення» і «Скарб»), Ю. Федьковича (вірші, оповідання, повісті «Люба-згуба», «Серце не навчить»), Ф. Заревича (повість «Хлопська дитина», «Дві матері»), О. Афанасьєва-Чужбинського, В. Бернатовича, Н. Вахнянина, Л. Глібова та ін., статтю К. Климковича «Збирання забитків усної словесності». «В.» повідомляли про сусп.-політ., літ.-культурне і наук. життя, сприяли зростанню літ. сил Галичини.

Літ.: Нечиталкж М. Ф. Журналістика на західноукраїнських землях XIX ст. В кн.: Історія української дожовтневої журналістики. Львів, 1983; Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 41. К., 1984.

П. І. Арсенич.

«ВЕЧОРНИЦІ» — збірник гумористич. оповідань, байок, гуморесок і куплетів, виданий 1907 в Харкові. До нього ввійшли оповідання «Підбрехач» Г. Квітки-Основ’яненка, «Сіра кобила» П. Куліша, «Вуси» О. Стороженка, байки Л. Глібова, гуморески С. Руданського та М. Кропивницького, а також Л. Лучицького і П. Раєвського. У 1912 вийшло 2-е вид. збірника, куди додатково включено оповідання «Без титулу» А. Чехова, «Лист турецького султана запорізьким козакам» та «Відповідь запорізьких козаків турецькому султанові».

М. Ф. Гетьманець.

ВЕЯН Андріс (справж. — Калнач Донат; 20.IV 1927, волость Нірза, тепер Лудзенського р-ну Латв. РСР) — латис. рад. поет. Член КПРС з 1966. Закінчив 1950 Ризький пед. ін-т. У збірках «Молодість» (1953), «Сонце піднімається вище», «Школа біля озера» (обидві — 1957), «Роки і сліди» (1964), «Білий корабель у блакитних водах» (1974), «За озером високі гори» (1977) та ін. оспівує розквіт рідного краю, дружбу народів. Зб. вибраних віршів, мініатюр, нарисів і публіцистич. статей «Лубанс мріє про Даугаву» (1987) у значній мірі має автобіогр. характер. Автор вірша «Вітер України» (1970). Т. Шевченку присвятив вірші «Кобзар» (1957), «Нічна розмова Райніса з Тарасом у засланні» (1965); нарис «Так розмовляють з батьком» (1969), статті «Безсмертя великого Кобзаря» (1961) і «Прометей України» (1964). Перекладав латис. мовою вірші Лесі Українки, переклав і упорядкував збірку творів П. Тичини «Сталь і ніжність» (1963). Укр. мовою окремі вірші В. переклав Б. Степашок.

Тв.: Укр. перекл. — Бурштинові краплі. К., 1965; Нічна розмова Райніса з Тарасом у засланні, В кн.: Сузір’я, в. 2. К., 1968; Рос. перекл. — Половодье. Рига, 1970; Время. М., 1979.

Б. К. Звайгзне.

ВЄДІНА Валерія Павлівна (10.VIII 1926, Черкаси) — укр. рад. літературознавець, доктор філол. наук з 1981. Закінчила 1951 Київ. ун-т. З 1951 працює в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Досліджує питання розвитку класичної і сучасної польс. л-ри, укр.-польс. літ. взаємини, проблеми генезису соціалістич. реалізму та ін. Автор книг: «У спільній боротьбі (Дружба і співробітництво російських, українських та польських революціонерів-демократів)» (1958), «Літературно-громадські зв’язки пролетарських письменників Західної України і Польщі 20 — 30-х років XX ст.» (1960), «Польська пролетарська проза міжвоєнного двадцятиліття (1918 — 1939)» (1965), «Сучасна польська проза (До проблеми новаторства)» (1971), «Єжи Путрамент» (1977), «Польська воєнна проза» (1980), «Марія Конопніцька» (1987). Нагороджена медаллю ПНР «За заслуги перед польською культурою» (1976).

О. В. Шпильова.

Попередня     Головна     Наступна