[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1988. — Т. 1: А-Г. — С. 357-368.]

Попередня     Головна     Наступна

ВОРОНИЙ Марко Миколайович [псевд. — Антіох Марко; 5 (18).III 1904, Чернігів — 18.III 1941] — укр. рад. поет. Син М. К. Вороного. Навчався у Київ. муз.-драм. ін-ті ім. М. В. Лисенка та Київ. ін-ті нар. освіти. Працював на Київ. кінофабриці. Друкувався з 20-х pp. Вірші й уривки з поем В., які публікувалися в журналах «Червоний шлях», «Глобус», позначені споглядальністю, сповнені роздумів про довколишній світ, природу, місце поета в суспільстві. Зб. віршів «Форвард» (1932) відбила зрушення в світогляді поета, його спроби активного втручання в нову, рад. дійсність. Поезії В. цього часу притаманні публіцистичність, різноманітна ритміка, метафоричність. Писав також вірші, віршовані оповідання, казки для дітей: «Червоні краватки», «Будівники», «Коники», «Носоріг» (всі — 1930) та ін. Незаконно репресований 1936. Реабілітований 1958.

Тв.: Трюки в кіні. К., 1930; Рос. перекл. — Красные галстуки. К., 1930; Пруд. К., 1930; Стройка. К., 1930.

Ф. Т. Кириченко, В. В. Савенок.

ВОРОНИЙ Микола Кіндратович [псевд. і крипт. — Арлекін, Віщий Олег, Homo, Sirius, Кондратович, Микольчик, М. В., К-ич М., М-У-ко та ін.; 24.XI (6.XII) 1871, Катеринославщина (тепер Дніпропетровщина) — 24.IV 1940] — укр. поет, театрознавець, перекладач. Нар. в сім’ї ремісника. Батько — К. П. Вороний походив з кріпаків, мати — О. Д. Колачинська — з роду осв. діяча 17 — 18 ст., ректора Київ. академії П. Колачинського. Навчався в Харків. реальному училищі, пізніше — в Ростов. реальному училищі, звідки був виключений за зв’язки з народниками, читання і поширення забороненої л-ри. Три роки перебував під наглядом поліції із забороною вступати до вищих навч. закладів Росії. Продовжував навчання у Віден. і Львів. ун-тах (філос. ф-т). У Львові зблизився з І. Франком, який справив великий вплив на формування його світогляду, літ.-естетичних поглядів. Працював бібліотекарем і коректором Наукового товариства імені Шевченка, режисером укр. театру т-ва «Руська бесіда», в редакції журн. «Житє і слово», де вів рубрику «Вісті з Росії». Допомагав І. Франкові у виданні газ. «Громадський голос» і «Радикал», деякий час був неофіц. редактором журн. «Зоря». З 1897 — актор труп М. Кропивницького, П. Саксаганського, О. Васильєва та ін., 1901 залишив сцену і служив в установах Єкатеринодара, Харкова, Одеси, Чернігова. В 1910 оселився в Києві, працював у театрі М. Садовського, викладав у театр. школі. Невизначеність ідейнополіт. позицій ускладнила сприйняття В. Великої Жовтн. соціалістич. революції, 1920 він емігрував за кордон. Жив у Варшаві, де зблизився з польс. письменниками Ю. Тувімом і Л. Стаффом, невдовзі переїхав до Львова. Викладав в укр. драм. школі при Муз. ін-ті ім. М. Лисенка, деякий час був директором цієї школи. Після повернення на Рад. Україну (1926) вів пед. і театрознавчу діяльність. Перші поетичні твори написав ще навчаючись у Харківському реальному училищі. Друкуватися В. почав 1893 (вірш «Не журись, дівчино»). Публікувався в періодич. виданнях «Зоря», «Літературно-науковий вістник», «Засів», «Дзвін», «Сяйво», «Рада», в антологіях, збірниках, декламаторах поч. 20 ст. «Акорди», «Українська муза», в альманахах «Складка», «За красою», «Дубове листя», «На вічну пам’ять Котляревському», «Багаття» та ін. У 1901 в «Літературно-науковому вістнику» опубл. відкритий лист програмного характеру, де закликав письменників до участі в альманасі, «який змістом і формою міг би хоч трохи наблизитись до нових течій і напрямів сучасних європейських літератур». У виданому ним альм. «З-над хмар і з долин» (Одеса, 1903) поряд з окремими поезіями, відірваними від дійсності, були представлені твори поетів, що гостро виступали проти декадансу, «чистого мистецтва» та ін. дрібнобурж. течій у л-рі і мист-ві, — І. Франка, П. Грабовського, Лесі Українки, М. Старицького, В. Самійленка та ін. Перша зб. В. «Ліричні поезії» вийшла 1911 у Києві. Вірші її були сповнені музикальності, свіжості образів. Однак у наступній збірці «В сяйві мрій» (1913) В. не уник певної естетизації, самозамилування ліричного героя. Поезія В. дедалі глибшає змістом, порушує загальносвітові теми, філос. питання («Мандрівні елегії»). Він одним з перших вводить у лірику тему міста, переймає ряд традиційних мотивів європ. поезії, де протиставляється поетична одухотвореність і буденність, утверджує нестримне прагнення людини до краси, світла, осягнення космосу («Ікар», «Сонячні хвилини»), розкриває трагізм духовної самотності (цикл «Осокорі»). Орієнтована передусім на читача, вихованого на кращих зразках світової л-ри, поезія В. була, за висловом О. І. Біленького, «явищем високої художньої цінності» (В кн.: Вороний Микола. Поезії. К., 1929, с. 32). Творчість В. знаменує розрив з народницькою поетичною традицією, їй притаманна різноманітність метричних форм і строфічних побудов. Тяжіння до модернізму не перешкоджало В. писати твори, пройняті щирою любов’ю до народу, шаною до його кращих синів («Краю мій рідний», «Горами, горами», «Привид», вірші, присвячені Т. Шевченкові, І. Франкові, М. Лисенкові). Будучи близьким певний час до ряду буржуазно-націоналістич. т-в і організацій, він водночас створює поезії, в яких висміює нац. обмеженість, псевдопатріотизм, їхню антигуманістичну, аморальну сутність («Мерці», «Молодий патріот», «Старим патріотам»). В. належить ряд мистецтвознавчих («Пензлем і пером») і театрознавчих розвідок («Театральне мистецтво й український театр», 1912; «Театр і драма», 1913, в якій виступає прихильником системи Станіславського; «Михайло Щепкін», 1913; «Український театр у Києві», 1914; «Режисер», 1925; «Драматична примадонна», 1924 — про сценічну творчість відомої актриси Л. Ліницької). Автор ряду літературознавчих статей, театр. рецензій. У спадщині В. значне місце посідають переклади й переспіви з ін. л-р. Це, насамперед, революц. пісні «Інтернаціонал» (Е. Потье), «Марсельєза» (Руже де Ліль), «Варшав’янка» (С. Свєнціцький); численні переклади з рос. л-ри (О. Пушкін, І. Тургенєв, Ф. Тютчев, А. Фет); з франц. (Сюллі Прюдом, П. Верлен, М. Метерлінк), нім. (Г. Гейне), англ. (В. Шекспір), італ. (Данте), япон., перської та ін. л-р. Незаконно репресований 1934. Архів В. зберігається в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР.

Тв.: Поезії. Х., 1929; Вибрані поезії. К., 1959; [Вірші]. В кн.: Антологія української поезії, т. 3. К., 1984.

Літ.: Білецький О. І. М. Вороний. В кн.: Вороний Микола. Вибрані поезії. К., 1959; Вервес Г. Д. Микола Вороний — поет, перекладач, публіцист. «Радянське літературознавство», 1971, № 12.

В. В. Яременко.

ВОРОНІН Леонід Якимович [16 (29).VI 1917, смт Кірове, тепер Дзержинського р-ну Донец. обл.] — рос. рад. поет. Член КПРС з 1943. Закінчив 1940 Харків. фінансово-екон. ін-т. Учасник Великої Вітчизн. війни. Живе на Україні. Осн. теми віршів В. (збірки «Хвилини життя», 1964; «Колоски над стернею», 1977; «Повернення до любові», 1986, та ін.) — Велика Вітчизн. війна і трудові будні сучасника.

О. С. Кухар-Онишко.

ВОРОНІН Прохор Данилович [псевдоніми — В-н П, У-на, Т. P., Прохор, Ворон-Вороніцький, Данилович П., Прохорець та ін; 21.VI (3.VII) 1885, с. Цвіжин, тепер Вінн. р-ну Вінн. обл. — 24.IV 1940, Київ] — укр. рад. письменник. Навчався в Кам’янець-Подільській духовній семінарії, з якої 1904 був виключений за належність до революц. гуртка. Вчителював, працював журналістом у Вінниці, Черкасах, Харкові. У 1937 переїхав до Києва. Належав до Спілки сел. письменників «Плуг».

У збірці оповідань «Як я виграв у товариша вчителя самовара» (1909), оповіданнях «Щасливий день Флора», «На зажинках», «Радивонка» (всі — 1927) відобразив атмосферу дореволюц. школи та життя рад. дітей. Переклав окремі твори Д. Маміна-Сибіряка, М. Горького, В. Іванова, К. Треньова, О. Дроздова, І. Новикова та ін.

Ф. Т. Кириченко, В. П. Мацько.

ВОРОНІН Сергій Олексійович [30.VI (13.VII) 1913, м. Любим, тепер Яросл. обл.] — рос. рад. письменник. Член КПРС з 1947. Закінчив 1928 ФЗУ при Ленінгр. метал, з-ді. З 1957 по 1964 — гол. ред. журн. «Нева». Для романів «На своїй землі» (кн. 1 — 2, 1948 — 52), «Два життя» (1962), повістей «Непотрібна слава» (1955), «Останній захід» (1974) та ін. характерна гострота морально-соціальної проблематики. Автор лірико-драм., філос.-психол. оповідань (збірки «Будинок напроти», 1954; «Другий цвіт», 1958; «Сонячні долини», 1965; «У чеканні чуда», «Роман без кохання», обидві — 1968; «Батьківська домівка», 1974; «Єдина ніч», «Мандаринові шкірки», «Острів кохання», всі — 1985; «Постріл на березі», 1987, та ін.), книг про письменницьку майстерність («Час підсумків», 1978, та ін.), кіносценаріїв. Автор докум. повісті «Життєпис Івана Петровича Павлова» (1984). Укр. мовою окремі твори В. переклали Д. Бобир, М. Лещенко, О. Петровський.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 3. М., 1981 — 82; Укр. перекл. — Непотрібна слава. К., 1960; Два життя. К., 1964; Батьківська домівка. К., 1979.

Літ.: Емельянов Л. И. Сергей Воронин. Л., 1983.

Т. П. Заморій.

ВОРОНОВИЧ Тамара Михайлівна (29.III 1909, с. Піщанка, тепер смт Вінн. обл. — 4.II 1979, Київ) — укр. рад. філолог, перекладачка, канд. філол. наук з 1954. Закінчила 1931 Київ. кооперативний ін-т, 1940 — Київ. ун-т. Викладала зарубіж. л-ру в Київ. ін-ті іноз. мов, Житом, пед. ін-ті. Переклала романи «Обвал» А. Стіля (1960), «Божі стеблинки» У. Сембена (1963), «Гонкурівську премію присуджено вбивці» П. Гамарра (1966), «Плавучий острів» (1964) і «Діти капітана Гранта» (1967) Ж. Берна, «Шуани» О. Бальзака (1976), новелу «Натурниця» (1971), подорожні записки «Під сонцем» (1970) і «Мандрівне життя» (1971) Гі де Мопассана, новелу «Сім дружин Синьої Бороди» А. Франса (1977) та ін.

Г. П. Кочур.

ВОРОНСЬКИЙ Олександр Костянтинович [19(31).VII 1884, с. Хорошовка Кірсановського повіту Тамб. губ. — 13.Х 1943] — рос. рад. письменник, літ. критик, громадський діяч. Член КПРС з 1904. Навчався в Тамб. духовній семінарії, звідки виключений за неблагонадійність. Брав активну участь у революц. русі. В 1911 в одес. газ. «Ясная зоря» друкував нариси і статті на літ.-громад. теми. Не раз сидів у тюрмі, перебував на засланні. В 20-х pp. — один з організаторів літ. процесу. В 1921 — 27 — редактор журн. «Красная новь». У літ.-крит. збірках («На стику», 1923; «Мистецтво і життя», 1924; «Літературні записи», 1926; «Мистецтво бачити світ», 1928, та ін.) порушував злободенні проблеми в л-рі, висвітлював творчість провідних письменників, виступав проти вульгарно-соціол. тенденцій у л-рі й культурі. Написав автобіогр. повість «За живою і мертвою водою» (1927). Був незаконно репресований, реабілітований посмертно.

Тв.: Избранное. М., 1976; Избранные статьи о литературе. М., 1982; Избранная проза. М., 1987.

С. Д. Абрамович.

ВОРОНЬКІВСЬКИЙ Іван (справж. — Коновал Іван Омелянович; крипт. — І. В.; 1875, с. Вороньків, тепер Бориспільського р-ну Київ. обл. — 5.Х 1925, там же) — укр. письменник. Нар. в сел. сім’ї. Склав екстерном іспити на звання вчителя, деякий час учителював. Через неблагонадійність був ув’язнений. Згодом працював коректором і секретарем «Земского сборника Черниговской губернии», де друкував свої статті («К вопросу о сохранении памятников народного творчества», 1902, та ін.). Брав участь у діяльності Черніг. губ. вченої архів. комісії. Друкувався в альманахах «Багаття» і «Вінок Т. Шевченкові». Автор поетич. збірок «Зіронька» й «Вірші» (обидві — 1904), п’єси «Без спомоги» (1905). На його творчості помітний великий вплив фольклору. Підтримував дружні взаємини з М. Коцюбинським. На музично-літ. вечорах у В. читав свої перші твори П. Тичина, який присвятив доньці письменника вірш «О панно Інно, панно Інно...» (1915).

Літ.: Неділько Г. Я. Іван Вороньківський. «Наукові записки Ніжинського державного педінституту ім. М. В. Гоголя», 1960, т. 11, в. 1; Дудко В. По сторінках «Земского сборника...». «Вітчизна», 1986, № 5.

П. П. Ротач.

ВОРОНЬКО Платон Микитович [18.XI (1.XII) 1913, с. Чернеччина, тепер Охтирського р-ну Сумської області — 10.VIII 1988, Київ] — український радянський, поет. Член КПРС з 1943. Виховувався в Охтирському дит. містечку. Працював на будовах Таджикистану, служив у Рад. Армії. Навчався 1938 — 41 в Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). У 1939 пішов добровольцем на фронт, воював з білофіннами. Учасник Великої Вітчизн. війни, командир підрозділу партиз. з’єднання С. А. Ковпака. Депутат Верх. Ради УРСР 10 — 11-го скликань. Вірші і пісні поета-воїна друкувалися як листівки, поширювались серед партизанів і населення тимчасово окупованих районів України. Перша зб. віршів — «Карпатський рейд» (1944). Героїка партиз. боротьби, духовна велич нар. месників відображені у нарисі «Партизанський генерал Руднєв» (1946), книгах віршів та поем «Весняний грім» (1947), «В ім’я твоєї волі...» (1949), «Від Москви до Карпат» (1951) та ін. Подвигу рад. патріотів, красі соціалістич. праці, боротьбі за мир і дружбу між народами, багатому духовному світу співвітчизників присвячені збірки віршів та поем «Славен мир» (1950; Держ. премія СРСР, 1951), «Моя Москва» (1953), «Моя Гуцульщина» (1956), «Драгі другарі» (1959; Респ. комс. премія імені М. Островського, 1960), «За всі літа розлуки» (1962), «Нелинь» (1963), «Повінь» (1970; Держ. премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1972), «Здвиг-земля» (1976), «Узьмінь» (1979), «Осениця» (1983) та ін. В. — поет широкого жанрового діапазону, оригінальної худож. манери, збагаченої народнопісенними традиціями. Бойові і трудові будні рад. людини у В. часто набувають легендарних рис, постають в укрупнених морально-філос. вимірах. Його поезії властиві лірична роздумливість, ідейна значимість, життєва правдивість, філософська глибина переживання, художній лаконізм, емоційна образність, ритмомелодійна своєрідність вірша. В. — автор текстів популярних пісень, а також багатьох книжок віршів-мініатюр і віршованих оповідань, казок, балад, поем для дітей. За збірки «Читаночка» (1969), «Казка про Чугайстра» (1971), «Сніжна зіронька горить» (1973), «Облітав журавель» (1974), «Всім по сім» (1975) удостоєний премії імені Лесі Українки (1976). Твори В. перекладено рос., білорус., узб., туркм., чувас., болг., польс., чес. та ін, мовами.

Тв.: Твори, т. 1 — 2. К., 1973; Твори, т. 1 — 4. К., 1982 — 83; Рос. перекл. — Стихи и поэмы. М., 1960; Песня ветерана. М., 1974; Избранное. М., 1983.

Літ.: Сердюк П. Платон Воронько. К., 1963; Горлач Л. Платон Воронько. К., 1973; Русакієв С. Платон Воронько. К., 1973.

П. О. Сердюк.

ВОСКРЕКАСЕНКО Сергій Іларіонович [6 (19).X 1906, с. Лазірці, тепер Канівського р-ну Черкас. обл. — 16.V 1979, Київ] — укр. рад. поет. Закінчив 1928 Київ. пед. технікум. Працював журналістом. Належав до літ. орг-ції «Молодняк». У лірич. збірках «Штурм» (1931), «Березнева ніч» (1937), «Поезії» (1939), нарисі «Героїка одеського комсомолу» (1938) відтворив події громадян. війни, трудові звершення рад. молоді. Під час Великої Вітчизн. війни — кореспондент газ. «За Радянську Україну!». На ці роки припадає становлення В. як сатирика і гумориста. В кореспонденціях, фейлетонах, віршах В. висміював нім. фашистів та їхніх прислужників — укр. бурж. націоналістів. У післявоєнний час активно співробітничав у журн. «Перець». У збірках сатир. віршів «Взагалі і зокрема» (1948), «Кому хвала, кому хула» (1952), «З перцем» (1957), «По коню й по оглоблях» (1969), «Рвись увись, але й під ноги дивись» (1973) та ін. викривав негативні явища, порушників соціалістич. моралі, гнівно таврував паліїв війни. Автор поем «Еней на Україні», «За голубим парканом», «Соборна корчма», багатьох фейлетонів, епіграм, віршів для дітей. Переклав поеми «Василь Тьоркін» і «Василь Тьоркін на тому світі» О. Твардовського, ряд творів білорус. поетів.

Тв.: Вибране, К., 1955; Подивись на себе збоку. К., 1962; На цьому і на тому світі. К., 1965; Не криви душею. К., 1966; Портрети зблизька. К., 1977; Звеличую і зневажаю. К., 1980; Гумор і сатира. К., 1984; Рос. перекл. — Стихи. М., 1953.

Літ.: Олійник С. Читачам про автора. В кн.: Воскрекасенко С. Звеличую і зневажаю. К., 1980; Крижанівський С. Муза полум’яної сатири. В кн.: Воскрекасенко С. Гумор і сатира. К., 1984.

С. А. Крижанівський.

ВОСКРЕСЕНСЬКА (Воскресенська-Рибкіна) Зоя Іванівна [15 (28).IV 1907, ст. Узлова, тепер Тул. обл.] — рос. рад. письменниця. Член КПРС з 1929. Понад 25 років служила в Рад. Армії. Ленінська тема є провідною у творчості В. — зб. оповідань «Крізь льодову імлу» (1964), кн. «Багаття. Оповідання про Володимира Ілліча Леніна» (1964), циклі «Серце матері» (1965), присвяченому М. О. Ульяновій, та однойм. кіносценарії (у співавт. з І. Донською; Держ. премія СРСР, 1968), повістях «Зустріч» (1963), «Ранок» (1968), «Подорож у майбутнє» (1978). Повість «Пароль — Надія» (1977) — про дитинство і юність Н. К. Крупської. Твори В., адресовані дітям і юнацтву, відзначаються достовірністю фактів, гостротою сюжету і психологізмом. У зб. оповідань «Яструбки» (1963), повістях «Ліниве сонце» (1965) та ін. відобразила участь дітей у революції. Роман «Консул» (1981) присвятила рад. дипломатам. Укр. мовою окремі твори В. переклали Д. Окийченко, І. Чирко та ін.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 3. М., 1974 — 75; Укр. перекл. — Зустріч. Повість про Марію Олександрівну Ульянову. К., 1966; Серце матері. К., 1978; Консул. К., 1985.

Літ.: Мотяшов И. Зоя Воскресенская. М., 1971.

Т. П. Заморій.

ВОСТОКОВ (справж. прізв. — Остенек) Олександр Христофорович [16.III 1781, м. Аренсбург, тепер Кінгісепп Ест. РСР — 8 (20).II 1864, Петербург] — рос. філолог-славіст, поет, член Рос. академії з 1820, Петерб, АН — з 1841. Навчався в Петербурзі в Сухопутному кадет. корпусі, потім в AM. Писав оди, близьку до творчості поетів-радищевців філос. лірику, для якої характерні волелюбні мотиви, просвітительські ідеї («Спроби ліричні та інші невеликі твори в віршах», ч. 1 — 2, 1805 — 06). Праця В. «Нарис про російське віршування» (1812) — одне з перших наук. досліджень рос. тонічного віршування. Своєю «Розвідкою про слов’янську мову» (1820) заклав основи порівняльно-істор. слов’ян. мовознавства в Росії. У праці «Опис російських і слов’янських рукописів Румянцевського музею» (1842) охарактеризував мовні й палеографічні особливості рукописів, у пізніх рукописних пам’ятках відзначав риси, властиві рос., укр. та білорус. мовам. Видав Остромирове євангеліє (1843), автор двох граматик рос. мови (1831), «Граматики церковнослов’янської мови» (1863). Брав участь в укладанні «Словника церковнослов’янської і російської мови» (1847), уклав «Словник церковнослов’янської мови» (т. 1 — 2, 1858 — 61).

Тв.: Стихотворения. Л., 1935; [Вірші]. В кн.: Поэты-радищевцы. Л., 1952.

І. П. Їжакевич.

ВОСЬМИВІРШ — віршований твір або строфа, що складається з восьми рядків. Композиційно будується як поєднання двох катренів, або чотирьох двовіршів, або двох тривіршів і двовірша, секстини і двовірша тощо з характерним для них порядком римування. В. бувають на чотири, рідше на три і дві рими або, як і ін. види строф, взагалі неримовані. Кількість можливих модифікацій у В. величезна, але практично реалізовано тільки деякі з них, як октава, сіціліана та ін. Зразки класичної октави є в ліриці і поемах М. Рильського, ін. поетів.

В. В. Громова.

ВОТРУБА (Votruba) Франтішек (13.IV 1880, с. Хишки, Південно-Чеська обл. — 18.XI 1953, Братіслава) — словац. критик, публіцист, перекладач, член Словац. АН з 1951. Член КПЧ з 1945. Один з основоположників марксист, літературознавства в Словаччині. Автор праць про творчість словац. письменників С. Халупки, Я. Краля, П. Гвєздослава, Тімрави, І. Краска та ін. Багато уваги приділяв рос., польс. л-рам. Популяризував укр. л-ру (ст. «Українсько-чеські видавничі відносини», 1903). Писав про І. Франка, Лесю Українку, М. Коцюбинського. У його перекладі вийшли оповідання І. Франка («Ліси і пасовиська», «Свинська конституція», «Гава» та ін.), новели В. Стефаника («Новина», «Діти», «Катруся», «Кленові листки»), окремі твори Лесі Українки, Б. Грінченка та ін.

Г. П. Кочур.

«ВПЕРЕД» — поетична збірка, упорядкована і видана 1888 у Чернівцях громад.-культурним діячем і публіцистом К. Трильовським. До неї ввійшли вірші Б. Грінченка (під псевд. В. Чайченко), О. Колесси (під криптонімом «Олекса К-а»), К. Білиловського, І. Журбина («На смерть О. Федьковича») та“ ряд творів анонімних авторів, серед яких виділяється легенда «Кудеяр» (підписана «Невідомий»), названа І. Франком «перлиною найновішої української поезії». Збірка має реалістич. характер, відбиває тенденцію до духовного єднання західноукр. і східноукр. діячів культури.

Літ.: Франко І. Збірка К. Трильовського. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 27. К., 1980.

Ф. П. Погребенник.

«ВПЕРЕД» — літ. альманах окружної письменницької федерації письменників «Вперед» у м. Глухові (до неї входили місцеві філії спілки «Плуг» і Всеукраїнської спілки пролетарських письменників). Вийшов 1928. Тут опубл. ст. «Ми ростемо» О. Турбіна, в якій викладено ідейно-естетичну програму федерації, добірки поезій В. Баска, В. Сергійчука, Ф. Ладухіна, О. Рклицького та ін., оповідання «Нові оселі» Т. Левченка, «В глушині-» А. Калиновського, «На руїнах старого» Ф. Ладухіна. Вміщено листи Лесі Українки до Ф. Петруненка. Твори друкувалися укр. і рос. мовами. іл. с. 362.

В. В. Громова.

ВРАБЕЛЬ Михайло Андрійович (псевд. і крипт. — Іван Газда, V. М., В-ль та ін.; 1866, с. Вирава, тепер Гуменського округу Східно-Словац. обл. ЧССР — 1923, Будапешт) — укр. педагог, журналіст і фольклорист. По закінченні Ужгород. учител. семінарії вчителював на Пряшівщині та в Бачці (Югославія). У 1899 — 1918 — ред. україномовної газ. «Неділя» (Будапешт). Газета вміщувала твори місцевих авторів, популяризувала укр. і рос. класику — Т. Шевченка, Марка Вовчка, Ю. Федьковича, В. Стефаника, Л. Глібова, С. Руданського, Л. Толстого, А. Чехова та ін., що було важливо в умовах мадяризації укр. населення. Упорядкував і видав на власні кошти дві збірки народнопісенної творчості: «„Русский соловей“. Народная лира или собрание народных песней на разных угрорусских наречиях» (Ужгород, 1890) та «Угрорусски народны спиванки... Том 1. Спиванки Мароморошски» (Будапешт, 1900). Друга збірка містила 869 коломийок, істор., рекрутських, соціально-побутових, любовних пісень і нар. балад. Зразки нар. творчості В. подав також у своєму «Букварі» (1898), написаному «язичієм». В. — автор багатьох статей з історії, культури й громад. життя Закарпаття.

В. Л. Микитась.

ВРАЖЛИВИЙ (справж. прізв. — Штанько) Василь Якович (1903, с. Опішня, тепер смт Зіньківського р-ну Полтав. обл. — 1938) — укр. рад. письменник. Належав до Спілки сел. письменників «Плуг», літ. об’єднань ВАПЛІТЕ, пізніше — «Пролітфронт». Друкувався з 1923. Перша книжка — зб. оповідань «В яру» (1924). В наступні роки вийшли збірки оповідань «Земля» (1925), «Вовчі байраки», «Молодість» (обидві — 1929), «Перемога» (1932) та ін., в яких відтворено події революції і громадян. війни, становлення рад. ладу, соціалістич. перетворення на селі. Автор повісті «Батько» (1929) та роману «Справа серця» (1933) — про соціалістич. буд-во в Казахстані, утвердження колективістських принципів у житті і побуті рад. людей. Переклав роман «Шагреньова шкура» О. де Бальзака (1929). Незаконно репресований 1935. Реабілітований 1956.

Літ.: Майфет Г. В. Вражливий (Риси літпортрету). «Червоний шлях», 1929, № 8 — 9.

В. А. Бурбела.

ВРАЗ (Vraz) Станко (ін. псевд. — Якоб Церовчан, Якоб Решетар; справж. — Якоб Фрас; 30.VI 1810, с. Церовец, побл. м. Лютомер — 24.V 1851, Загреб) — словен. і хорв. поет, критик, перекладач. Навчався 1830 — 35 в ун-ті м. Граца. Літ. діяльність почав з віршів словен. мовою. Після знайомства з Л. Гаєм (1833) почав писати хорв. мовою, став прихильником і одним з провідних діячів ілліризму. Секретар Матиці іллірійської (з 1846), один із засновників (1842) і редактор (1847 — 50) журн. «Ко!о» («Коло»), який багато зробив для пропаганди ідей ілліризму, південнослов’ян. єдності. Автор збірок «Райські яблука» (1840), «Голоси з Жеравинської діброви» (1841), «Гусла і тамбури» (1845), в яких представлена інтимна і громадян. лірика, політ. сатира, а також переклади віршів Данте, Дж. Байрона, О. Пушкіна, М. Лермонтова, А. Міцкевича, Я. Коллара. Під назвою «Іллірійські народні пісні» (1839) видав збірку словен. нар. пісень. Супроводжував І. Срезневського в його подорожі по Хорватії (1841). Листувався з О. Волинським. У бібліотеці Загреб. ун-ту зберігається примірник виданої 1844 поеми Т. Г. Шевченка «Гамалія» з дарчим написом О. Бодянського Вразові.

Літ.: Рудяков П. М. Українсько-хорватські літературні взаємини в XIX — XX ст. К., 1987.

В. Г. Гримич.

ВРАТІСЛАВ (Wratislaw) Альберт Генрі (5.XI 1822, Рагбі, графство Уовікшір — 3.XI 1892, Саутсі, графство Гемпшір) — англ. славіст, перекладач, чл.-кор. Чес. наук. т-ва з 1879. За походженням чех. Закінчив 1844 Кембрідж. ун-т. Перекладав з чес. л-ри, опублікував уривки «Краледворського рукопису», вірші Б. Яблонського, Я. Коллара та ін. (збірки «Чехословацька ліра», 1849; «Рукописи королівського двору та інші чеські поезії», 1852). Автор дослідження про Я. Гуса (1882). Видав у Лондоні збірку власних перекладів «Шістдесят народних казок винятково з слов’янських джерел» (1889), в якій уміщено 9 укр. казок: 6 народних («Красуня і зла баба», «Вуж і царівна» тощо) і 3 — літ. походження («Добрі діти — вінець», «Чорт і циган» Я. Головацького та «Бог і чорт» П. Лавровського). Тексти цих казок узяті із збірки К. Я. Ербена «Сто простонародних казок і переказів в оригіналі» (1865), який у свою чергу запозичив їх з 2-го тому «Записок о Южной Руси» П. Куліша (1857) і 2-го вип. альманаху «Вінок русинам на обжинки» І. Головацького (1847).

Літ.: Зорівчак Р. П. Український казковий епос англійською. «Вітчизна», 1984. № 12.

Р. П. Зорівчак.

ВРАЧАНСЬКИЙ Софроній (1739 — 1813) — болг. письменник і діяч нац. відродження. Див. Софроній Врачанський.

«ВРЕМЯ» — щомісячний літ.-крит. і політ. журнал. Виходив 1861 — 63 у Петербурзі. Офіційний видавець і редактор — М. Достоєвський, фактичне керівництво належало його брату Ф. Достоєвському. Постійні співробітники — А. Григор’єв, М. Страхов. У «В.» друкувались А. Майков, Л. Мей, Я. Полонський, М. Салтиков-Щедрін, О. Островський, Ф. Достоєвський. Було опубл. романи «Втікачі в Малоросії» та «Втікачі повернулися» Г. Данилевського. Журнал намагався примирити західників і слов’янофілів, виступав як проти революц.-демокр. табору «Современника», так і проти лібералізму «Русского вестника», співчував ідеям панславізму і визвольним рухам слов’ян. народів. Виявляв інтерес до творчості укр. письменників (Т. Шевченка, Марка Вовчка). У «В.» було надруковано ст. А. Григор’єва «Тарас Шевченко» — некролог на смерть укр. поета, його ж рецензію на видання «Кобзаря» 1860; рецензію на працю О. Афанасьєва-Чужбинського «Поїздка в Південну Росію». Журнал було заборонено за публікацію ст. «Фатальне питання» М. Страхова, яку уряд розцінив як спробу філос.-істор. виправдання польс. повстання 1863 — 64. Поновлено 1864 під назвою «Эпоха».

Літ.: Нечаева В. С. Журнал М. М. и Ф. М. Достоевских «Время». 1861 — 1863. М., 1972.

О. А. Кузьменко.

ВРЕЦЬОНА Григорій Захарович (крипт. і псевд. — В., Вр., Г. В., Григорій Веретено та ін.; 8.Х 1839, м. Винники, тепер Львів. обл. — 2.XI 1901, Львів) — укр. педагог, письменник, культур. діяч «народовського» напряму (див. «Народовці»). Вчителював у школах Львівщини та Львова, з 1877 викладав у Львів. учител. семінарії. Активний діяч Руського пед. т-ва, т-в «Просвіта» та «Шкільна поміч», член Наукового товариства імені Шевченка. В 1880 — 89 редагував журн. «Шкільна часопись». Автор статей на громадські, пед., філол., сільськогосп. теми, що друкувалися в журналах «Ластівка», «Голос народний», «Газета шкальна», «Зоря», «Учитель», «Письмо з „Просвіти“». Написав кілька віршів, оповідання «Зоня, безплатна учителька. Повість нестарого педагога... для молодих і старих» (1883).

М. О. Мороз.

ВРУБЛЕВСЬКА Валерія Василівна (19.XII 1938, Житомир) — укр. рад. письменниця, канд. філос. наук з 1974. Член КПРС з 1974. Закінчила 1968 Київ. ун-т. У 1982 — 86 працювала в Ін-ті філософії АН УРСР. Перший твір — повість для дітей «Перстень» (1969). Автор біогр. роману «Соломія Крушельницька» (1979; за романом знято 1982 на Київ. кіностудії ім. О. П. Довженка фільм «Повернення Батерфляй»), пригодницької повісті для дітей «Несподівані мандри» (1974) та зб. дитячих казок «Казки Турханового острова» (1971). Боротьбі з проявами споживацької і пристосовницької психології присвячено п’єси «Кафедра» (1979), «Візаві» (1981), «Покликання» (1985). П’єси В. йшли на сценах Київ. рос. драм. театру ім. Лесі Українки, Львів. укр. драм. театру ім. М. Заньковецької, ін. театрів України, Москви і Ленінграда, а також у театрах Чехословаччини, Румунії, Угорщини. Переклала з польської мови повісті «Блакитна планета» М. Канн (1967), «Волання» Ю. Кавальця (1976). Написала сценарій фільму «Первоцвіт», знятого 1987 на Київській кіностудії ім. О. П. Довженка. Лауреат премії ім. О. Є. Корнійчука (1988).

Тв.: П’єси. К., 1985; Соломія Крушельницька. К., 1986; Рос. перекл. — Соловей и Воробей. Сказки. М., 1980.

В. А. Бурбела.

ВРХЛІЦЬКИЙ (Vrchlický) Ярослав (справж. — Еміл Фріда; 17.II 1853, м. Лоуни — 9.ІХ 1912, м. Домажліце) — чес. письменник, член Чес. академії наук і мистецтв з 1890. Навчався 1872 — 75 у Праз. ун-ті. Поетич. збірки «Стародавні сказання» (1883), «Уламки епопеї» (1886), «Нові уламки епопеї» (1894), «Боги і люди» (1899) об’єднані автором у цикл «Епопея людства». В них В. прагнув осмислити істор. шляхи розвитку людства, образи Спартака, Дж. Бруно, Я. Гуса, Я. Жижки та ін. Однак філос. позиції В. подекуди позначені еклектизмом. Кращі реалістичні збірки «Сільські балади» (1885), «Моя батьківщина» (1903), «Коралові острови» (1908), «Дерево життя» (1909) мають патріотичне спрямування. Автор комедії «Ніч на Карлштейні» (1885) і віршованої драми «Бар-Кохба» (1897). Симпатії до рос. л-ри засвідчив віршами «Лермонтов», «Пушкін і море», «Гоголь». Перекладач творів західноєвроп. письменників. Сприяв виходу першого чес. видання вибраних віршів Т. Шевченка в перекл. Р. Єсенської (1900), листувався з І. Франком, який переклав його твори. За рад. часу окремі вірші В. переклали М. Рильський, Д. Павличко, Г. Кочур, Д. Паламарчук, В. Лучук, О. Шевченко та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Із поеми «Бар-Кохба». «Літературно-науковий вістник», 1899, кн. 9, 11 — 12; [Вірші]. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 11. К., 1978; [Вірші]. В кн.: Чеська поезія. К., 1964; [Вірші]. В кн.: Світовий сонет. К., 1983; Рос. перекл. — Стихи. М., 1980.

Літ.: Франко І. Нова чеська література і її розвій. Ярослав Врхліцький, його життя і творчість. «Бар-Кохба». В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 31. К., 1981; Лозинський І. Широчінь обдарування «Жовтень». 1985, № 7.

В. І. Шевчук.

«ВСЕМИРНАЯ ЛИТЕРАТУРА» — рад. видво, засн. в Петрограді 1918 за ініціативою М. Горького, підтриманою В. І. Леніним та А. В. Луначарським. У 1924 влилось у Ленвидав. Було намічено видати бл. 5000 кращих творів світової л-ри 17 — поч. 20 ст. З усіх видань, передбачених двома каталогами-проспектами «В. л.», опубліковано лише 213 книг у 7 серіях та 5 номерів журн. «Восток» і 6 — журн. «Современный Запад». Видання «В. л.» відзначалися високою якістю перекладів. Плани «В. л.» згодом були частково реалізовані вид-вом «Academia» і на сучас. науковому рівні здійснені 1969 — 77 вид-вом «Художественная литература» у серії «Библиотека всемирной литературы». При вид-ві з 1919 працювала студія худож. перекладу.

Літ.: Мясников А. С. А. М. Горький — организатор издательства «Всемирная литература». «Исторический архив», 1958, № 2; Шомракова И. А. «Всемирная литература». В кн.: История книги б СССР, т. 1. 1917 — 1921. М., 1983.

Л. І. Гольденберг.

«ВСЕСВІТ» — щомісячний літ.-мист. і громад.політ. журнал. Засн. 1925. Виходив 1925 — 34 у Харкові як ілюстроване двотижневе видання, потім — щотижня й щодекади, пізніше знову як двотижневик. Після переведення столиці УРСР до Києва (1934) журнал перестав виходити. З липня 1958 видання відновлено в Києві як щомісячний журнал — орган Спілки письменників України, Укр. т-ва дружби й культур. зв’язку з зарубіж. країнами, а з 1976 — і Укр. к-ту захисту миру. Першим гол. ред. був В. Блакитний. Пізніше журнал очолювали О. Полторацький, Д. Павличко, В. Коротич. З 1986 — О. Микитенко. В харків. період «В.» поряд з худож. творами рад. і зарубіж. авторів уміщував міжнар. публіцистику та інформацію. На сторінках журналу з поетич. творами виступали М. Рильський, М. Бажан, В. Сосюра, Н. Забіла, М. Доленго, з оповіданнями — Ю. Яновський, І. Микитенко, Остап Вишня, М. Йогансен, Г. Косинка, В. Вражливий та ін. Опубліковано вірші та оповідання членів заокеанської філії спілки «Гарт» Мирослава Ірчана, М. Тарновського. Часто друкувалися переклади творів зарубіж. письменників (Е. Верхарна, К. Клебера, И. Єнсена, Ф. Молнара та ін.). З 1958 «В.» вміщує переклади творів сучас. прогрес. зарубіж. письменників, які ще не видавалися в СРСР. За 50 — 80-і pp. надруковано в перекладі з 55 мов твори понад 2000 авторів більш ніж з 100 країн світу. Серед них — лауреати Міжнар. Ленінської премії «За зміцнення миру між народами» Р. Альберті, Ж. Амаду, Л. Арагон, Е. Базен, Б. Брехт, Н. Гільєн, А. Зегерс, Л. Кручковський, П. Неруда, Я. Ріцос, А. Хаміссі, Ф. А. Фаїз та ін.; лауреати Нобелівської премії М. А. Астуріас, Г. Гарсіа Маркес, Г. Гессе, В. Голдінг, О. Елітіс, А. Камю, С. Квазімодо, Сен-Жон Перс, Р. Тагор, П. Уайт та ін.; лауреати міжнар. премії «Лотос» А. Ла Гума, М. Дервіш, М. М. Джавахірі, То Хоай, Б. Сахні, С. Усман та ін.; лауреати багатьох нац. премій. Водночас журнал публікує нові переклади видатних творів минулого (епос про Гільгамеша, уривки з інд. книги гімнів «Рігведа», твори Арістофана, Гомера, Овідія, середньовічної європ. і сх. л-р, прози й поезії епохи Відродження, класицизму й Просвітительства). Вміщуються статті про л-ру й мист-во за кордоном, публіцистичні матеріали з питань міжнар. політики. «В.» висвітлює життя в країнах соціалістич. співдружності, прогрес. визвольні рухи у капіталістич. світі та країнах, що розвиваються, а також життя трудящих укр. походження за кордоном. Чільне місце в журналі посідають матеріали про боротьбу за мир і дружбу між народами, зарубіж. культур. зв’язки України. Діяльність видання спрямована на розвиток інтернац. взаємин укр. рад. л-ри. Навколо «В.» згуртувалося широке коло висококваліфікованих перекладачів з різних мов світу. Журнал публікував переклади М. Бажана, Бориса Тена, Л. Первомайського, М. Терещенка, В. Мисика, М. Пінчевського, М. Кашель. Серед сучас. перекладачів — Д. Білоус, В. Гримич, І. Дзюб, Й. Кобів, В. Коптілов, Р. Лубківський, М. Лукаш, Д. Павличко, В. Митрофанов, Є. Попович, О. Сенюк, А. Содомора, Г. Турков, Г. Халимоненко, І. Чирко та ін. На сторінках «В.» виступають провідні письменники, літературознавці, журналісти-міжнародники України та ін. республік СРСР. Нагороджений орденом Дружби народів (1985).

Літ.: Микитенко О. «Всесвіт». Сторінки історії. «Всесвіт». 1985, № 1, 3.

О. І. Микитенко.

«ВСЕСВІТНЯ БІБЛІОТЕКА» — вид-во, організоване І. Калиновичем у Львові. Діяла 1914, 1917 — 21. Видавала в укр. перекладах кращі зразки світової л-ри і науки, а також твори укр. авторів (з вступними статтями, коментарями та бібліографією). Вийшли «Поезії» Ф. Шіллера (1914), «Драматичні твори» О. Пушкіна, поема «Герман і Доротея» Й. В. Гете, збірка новел «Далекі шляхи» М. Яцкова (всі — 1917), комедія «Хмари» Арістофана, повісті «Смерть Тіціана» Г. Гофмансталя, «Без язика» В. Короленка, «Пісня про Роланда» (всі — 1918), наук. дослідження «Початки української комедії» М. Возняка (1920), «Нарис історії римської літератури» Т. Франка (1921). Серед перекладачів — І. Франко, О. Луцький, П. Дятлов, В. Щурат та ін. До книг М. Яцкова, В. Короленка і Т. Франка І. Калинович додав бібліогр. покажчики. Архів вид-ва зберігається у Львів. наук. б-ці ім. В. Стефаника АН УРСР.

М. О. Мороз.

ВСЕСВІТНЯ ЛІТЕРАТУРА — див. Література світова.

ВСЕСОЮЗНА КНИЖКОВА ПАЛАТА — держ. центр бібліографії і статистики друку СРСР; н.-д. установа в галузі бібліографії, книгознавства, видавничої справи, книжкової торгівлі. Засн. 1917 в Петрограді як Рос. книжкова палата, 1920 переведена в Москву і реорганізована в Рос. центр. книжкову палату. В 1920 — 30-х pp. створено респ. книжкові палати, в т. ч. Книжкову палату УРСР. У 1936 Рос. книжкова палата перетворена у В. к. п. З 1924 здійснює статистич. облік вітчизн. друк. продукції, з 1927 випускає друк. каталожні картки на видання, що виходять у країні.

Держ. бібліографічна реєстрація і статистич. облік здійснюється на основі безплатного контрольного (обов’язкового) примірника. Архів друку СРСР налічує 60 млн. одиниць зберігання (1988). В 1967 у складі В. к. п. організовано Центр. бюро наук.-тех. інформації з видавничої справи, полігр. пром-сті й книжкової торгівлі (1980 перейм. в н.-д. центр «Інформдрук»). Бере участь у роботі ряду міжнар. орг-цій. Проводить н.-д., методичні та інформаційні розробки з таких питань: теор. основи книгознавства і типологія видань; прогнозування й перспективне тематичне планування випуску друкованої продукції, автоматизація у галузі зведеного тематичного планування і координації випуску л-ри в країні; комплексні соціологічні дослідження потреб сусп-ва в книзі. Розробляє наук. основи галузевої системи наук.-тех. інформації з видавничої справи, поліграфії, книжкової торгівлі тощо. Здійснює наук.-методичне керівництво діяльністю книжкових палат союзних республік. В. к. п. випускає 20 поточних інформ. видань, періодичні покажчики «Книжная летопись», «Ежегодник книги СССР», «Летопись журнальных статей», «Летопись периодических и продолжающихся изданий СССР» тощо, статистич. щорічний зб. «Печать СССР в... году», журн. «Советская библиография», наук.-теор. зб. «Книга. Исследования и материалы» та ін. В 1987 на базі В. к. п. організовано наук.-виробниче об’єднання «Книжная палата», до складу якого входять В. к. п. (Гол. орг-ція), вид-во «Книжная палата», друкарня, Ін-т книги. Нагороджена орденом «Знак Пошани» (1977).

Літ.: Всесоюзная книжная палата. К 60-летию со дня основания. М., 1977.

О. О. Джиго.

ВСЕУКРАЇНСЬКА АСОЦІАЦІЯ ПРОЛЕТАРСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ (ВУАПП) — орг-ція рос. пролетарських письменників у Харкові. Опублікувала свою «платформу» в газ. «Коммунист» 24.II 1924, аналогічну ідейно-мистецькій платформі Всерос. асоціації пролет. письменників (ВАПП, 1920). Тісно пов’язана з орг-ціями Харків. Пролеткульту. Теор. засади ВУАПП, як і створеної 1925 РАПП, були піддані критиці в постанові ЦК РКП(б) «Про політику партії в галузі художньої літератури» (1925). Худож. твори учасників ВУАПП малозначні; з письменників, що підписали «платформу», відомим став лише М. Голодний. Деякі учасники ВУАПП увійшли згодом до рос. секції Все української спілки пролетарських письменників.

С. А. Крижанівський.

ВСЕУКРАЇНСЬКА НАУКОВА АСОЦІАЦІЯ СХОДОЗНАВСТВА (ВУНАС) — н.-д. орг-ція при Наркомосі УРСР. В 1922 за вказівкою В. І. Леніна в Москві було створено Всерос. наук. асоціацію сходознавства (ВНАС), яка мала свої філії в Харкові, Києві, Одесі, курси сх. мов — у Києві й Харкові. 1926 в Харкові засн. ВУНАС, що об’єднала всі українські філії ВНАС і спочатку налічувала 110 членів, у т. ч. 3 академіків (В. В. Бартольд, В. П. Бузескул, В. Ф. Левитський) і 28 професорів. Багато з них займалися літ. перекладами. У створенні і роботі ВУНАС брали участь А. Кримський, А. Ковалівський та ін. Орг-ція мала два відділи; політ.-екон. та істор.-етнологічний, очолюваний П. Ріттером. До її складу входила секція мов і л-ри, якою керував П. Тичина. 1-й з’їзд ВУНАС відбувся 1927, 2-й (на якому були присутні делегації з Ірану й Туреччини) — 1929. В 1928 делегація ВУНАС (в її складі був П. Тичина) відвідала Туреччину; було зібрано матеріали для випуску «Антології турецької поезії» (не видана). Члени асоціації брали участь у роботі Міжнар. конгресу орієнталістів 1928 в Оксфорді. Важливе місце в діяльності ВУНАС займало поширення знань про життя народів Сходу засобами худож. л-ри. Виходили переклади книг з перс., араб., кит., япон., індійських та ін. мов (твори А. Лахуті, Гафіза, А. Рейхані та ін.). При сприянні ВУНАС 1930 у Харкові було створено Укр. НДІ сходознавства. Друковані органи ВУНАС: журн. «Східний світ» і «Бюлетень ВУНАС». В 1931 ВУНАС, які ін-т, ввійшла до складу Всеукр. асоціації марксистсько-ленінських ін-тів.

Літ.: Всеукраїнська наукова асоціація сходознавства. 1926 — 1929. Х., 1929; Кочубей Ю. М. Брама до Орієнту. «Всесвіт», 1986, № 11; Лебединська Т. Цей самобутній Схід... «Літературна Україна», 1987, 22 січня.

Т. М. Лебединська.

ВСЕУКРАЇНСЬКА СПІЛКА ПРОЛЕТАРСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ (ВУСПП) — літ. орг-ція. Засн. на Всеукр. з’їзді пролет. письменників, який відбувся в Харкові 25 — 28.I 1927. Серед її членів — П. Безпощадний, О. Близько, С. Голованівський, Б. Горбатов, Д. Гордієнко, Д. Гофштейн, М. Доленго, Н. Забіла, Д. Загул, І. Кириленко, Б. Коваленко, О. Корнійчук, В. Коряк, І. Кулик, Іван Ле, І. Микитенко, Л. Первомайський, Я. Савченко, Л. Смілянський, В. Сосюра, М. Терещенко, П. Усенко, І. Фефер, М. Шеремет та ін. Друковані органи: «Літературна газета», журнали «Гарт», «Красное слово» (тепер «Радуга»), «Проліт» (євр. мовою). В основу своєї діяльності члени орг-ції поклали марксистську ідеологію і програмні настанови Комуністич. партії в галузі культур. роботи. Відігравши у перші роки свого існування позитивну роль у становленні і зміцненні ідейно-мистецьких позицій рад. л-ри, ВУСПП згодом захопилася методами командування в л-рі, виявляла нетерпимість до письменників (Остапа Вишні, Ю. Яновського, Ю. Смолича, О. Копиленка, М. Куліша, Є. Плужника, В. Поліщука), що не належали до орг-ції. Висунувши помилкове гасло «союзник або ворог», відштовхувала від себе т. з. попутників. Припинила діяльність після постанови ЦК ВКП(б) від 23.IV 1932 «Про перебудову літературно-художніх організацій». Переважна більшість її членів згодом була прийнята до Спілки рад. письменників України.

А. А. Тростянецький.

ВСЕУКРАЇНСЬКА ФЕДЕРАЦІЯ ПРОЛЕТАРСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ І МИТЦІВ — див. «Арена».

ВСЕУКРЛІТКОМ, Всеукраїнський літературний комітет художнього сектору Головполітосвіти УРСР — перший орган Укр. рад. уряду по керівництву літ. справами. Діяв 1919 — 22 в Києві і Харкові; пізніше його функції перейшли до відділу мистецтв управління Головполітосвіти, яке входило до складу Наркомосу УРСР. Мав укр., рос. та ін. секції. Відав творчими спілками, літ.-мистецькою періодикою та вид-вами. Мав також видавничі функції. Органом укр. секції В. був перший укр. літ.-худож. журнал «Мистецтво». У вид-ві В. вийшли поетичні збірки «В космічному оркестрі» П. Тичини (1921), «Червона зима» В. Сосюри (1922), роман у віршах «Ярина Курнатовська» В. Поліщука (1922), літ.-мистецький зб. «Жовтень» та ін.

С. А. Крижанівський.

ВСТАВНА НОВЕЛА — невеликий, відносно самостійний твір (епізод) у структурі роману, повісті, поеми, пов’язаний з худож. цілим темою (контртемою), але не розвитком фабули. Класичними зразками В. н. є «Амур і Псіхея» та ін. історії в «Золотому ослі» Апулея, «Повість про капітана Копєйкіна» в «Мертвих душах» М. Гоголя, сни героїнь у романах «Що робити?» М. Чернишевського і «Повія» Панаса Мирного. В. н. зі своїми діями і героями стоїть осібно від великої епічної форми, до якої вона введена, і її роль у композиції всього твору зумовлюється конкретним задумом й худож. завданням митця. «Фантазія місячної ночі» з «Берега любові» О. Гончара введена в роман як витвір уяви героїні, юної поетеси, яка роздумує про нетлінність правдивого слова, незламність духу Овідія. «Історія про несправжність», переказана Дмитром Чередою в романі «З погляду вічності» П. Загребельного, як і епізод «Сержант і дівчина» з його ж роману «Розгін», своєрідно мотивує характери дійових осіб і їхнє ставлення до життя.

Літ.: Майфет Г. Природа новели. Х., 1929; Шкловский В. Повести в прозе, т. 1 — 2. М., 1966.

В. В. Фащенко.

«ВТРАЧЕНЕ ПОКОЛІННЯ» — умовна назва групи західноєвроп. письменників-реалістів, здебільшого учасників 1-ї світової війни, яка розкрила перед юнаками з «середнього класу» облудність і лицемірство бурж. демократії. Творчість цих різних за нац. належністю, за політ., соціальними, естетич. поглядами письменників пройнята антивоєнним пафосом; у центрі її — доля молодої людини, яка, побачивши війну зблизька, втратила віру в офіційні ідеали, відчула вартість справжніх людських цінностей — товариства, дружби, любові, людяності, власної гідності. Організаційно група оформлена не була. Найвідоміші твори письменників «В. п.» — романи «Фієста» (1926) і «Прощавай, зброє» (1929) Е. Хемінгуея, «Три солдати» (1921) і «42-а паралель» (1930) Дж. Дос Пассоса, «Смерть героя» (1929) і «Всі люди — вороги» (1933) Р. Олдінгтона, «Великий Гетсбі» Ф. С. Фіцджеральда (1925), «На Західному фронті без змін» (1928) і «Три товариші» (1938) Е. М. Ремарка, «Дерев’яні хрести» Р. Доржелеса (1919), тетралогія «Листопад 1918» A. Дебліна (1938 — 50), оповідання Ж. Дюамеля та ін. Вплив л-ри «В. п.» відчутний на реалістич. західноєвроп. л-рі міжвоєнного часу і в «моральному реалізмі» — після 2-ї світової війни.

Т. Н. Денисова.

ВУЙЦІЦЬКИЙ (Wóycicki, Wójcicki) Казімеж Владислав (3.III 1807, Варшава — 2.VIII 1879, там же) — польс. письменник, етнограф і фольклорист. Закінчив 1830 Варшав. ун-т. Учасник польс. повстання 1830 — 31. В 1832 оселився у с. Залуччя на Покутті (нині Коломийського р-ну Івано-Франк. обл.). Підтримував зв’язки з львів. літераторами, зокрема з членами «Руської трійці». 1834 повернувся до Польщі. В 1849 — 79 — ред. журн. «Biblioteka Warszawska» («Бібліотека Варшавська»), в якому друкувалися матеріали з питань укр. і рос. л-р. Автор оповідань, повістей, драм з історії та шляхетсько-міщанського побуту, наук. праць, присвячених польс. театру і л-рі, спогадів, есе, літ.-крит. статей. Укр. матеріали містяться в збірниках В. «Народні прислів’я» (1830), «Пісні народу білохорватів, мазурів і Русі з-над Бугу, з додатком відповідних руських, сербських, чеських і словацьких пісень» (т. 1 — 2, 1836), «Стародавні легенди, перекази і оповідання польського народу і Русі» (т. 1 — 2, 1837), «Старі оповідання й образи» (т. 1 — 4, 1840), «Домашні нариси» (т. 1 — 4, 1842). B. належить одна з перших спроб літ. опрацювання фольклорного матеріалу про О. Довбуша — повість «Довбуш» (1839).

Р. Ф. Кирчів.

ВУЛФ (Woolf) Вірджінія (25.I 1882, Лондон — 28.III 1941, Родмелл, графство Суссекс) — англ. письменниця і літ. критик. Автор експериментальних творів модерніст. спрямування. В романах «Подорож у світ» (1915), «Кімната Джекоба» (1922), «Місіс Деллоуей» (1925), «До маяка» (1927), «Хвилі» (1931), «Роки» (1937), «Між актами» (1941) та ін. В. докладно (однак нерідко у відриві від соціальної дійсності) досліджує внутрішній світ та психологію індивіда. Особливу увагу В. привертають думки, найтонші відтінки почуттів та настрою персонажів. Автор літ.-крит. есе «Сучасна література» (вид. 1925). Творчість В. сприяла розвитку «потоку свідомості» літератури та психол. прози 20 ст.

Тв.: Рос. перекл. — Флаш. — Рассказы. — Повесть. М., 1986.

Літ.: Ивашева В. В. Вирджиния Вульф. В кн.: Ивашева В. В. Литература Великобритании XX века. М., 1984.

Т. В. Яхонтова.

ВУЛФ (Wolfe) Томас Клейтон (3.Х 1900, Ашвілл, шт. Південна Кароліна — 15.IX 1938, Балтімор) — амер. письменник. Навчався 1916 — 23 в ун-тах шт. Південна Кароліна і Гарвардському (з 1920). Романи «Подивись на свою домівку, Ангеле» (1929), «Про Час і про Ріку», зб. оповідань «Від смерті до ранку» (обидві книги — 1935). Посмертно опубл. романи «Павутина і скеля» (1939), «Додому нема вороття» (1940, укр. перекл. — Е. Хоменка), «Там, за горами» (1941). Твори В., що мають автобіографічний характер, насичені реаліями амер. життя, роздумами про шляхи розвитку Америки, пройняті гуманізмом, антифашист. пафосом і фактично переростають в епопею.

Тв.: Укр. перекл. — Додому нема вороття. «Всесвіт». 1973, № 5 — 7; Рос. перекл. — Взгляни на дом свой. Ангел. М., 1971; Домой возврата нет. М., 1982.

Літ.: Лидский Ю. Я. Томас Вулф. В кн.: Лидский Ю. Я. Очерки об американских писателях XX века. К., 1968; Анастасьев Н. А. Томас Вулф и реалистическая литература США 30-х годов. В кн.: Проблеми литературы США XX века. М., 1970.

Т. Н. Денисова.

ВУЛЬ Роман Михайлович (7.VII 1906, Одеса — 12.IX 1979, м. Балашиха Моск. обл.) — рос. рад. письменник і фольклорист. Член КПРС з 1931. Навчався в Крим. пед. ін-ті (Сімферополь). Автор збірки оповідань «У путь-дорогу» (1938), п’єси «Республіка Тавріди» (1940, йшла на сцені Крим. рос. драм. театру ім. М. Горького), нарисів, статей у періодиці. Літ.-краєзнавчі нариси «М. Горький у Криму» (1961) та ін. увійшли до кн. «Біля літературної карти Криму» (у співавт. з П. Дегтярьовим, 1965). Упорядник зб. «Кримсько-татарський фольклор» (1938).

Тв.: Укр. перекл. — Бригадир темпів. Х. — Одеса, 1932; Секрет перемог. — Комсомол на конвеєрах. Х. — Одеса, 1932.

В. А. Бурбела.

ВУЛЬГАРИЗМИ (від лат. vulgaris — звичайний, простий) — грубі або брутально-лайливі слова й вирази. Відзначаються різко негативним стилістичним забарвленням, експресивністю. В худож. л-рі вживаються для надання мові твору просторічно-побутового колориту, як засіб моральної, соціально-політ. характеристики персонажів, сатирич. чи гумористич. зображення дійсності [напр., «Дивлюсь, цар підходить до найстаршого... та в пику його як затопить!» (Т. Шевченко); «Чого вилупили баньки, неначе мене зроду не бачили?.. — гукнула не своїм голосом Мотря» (І. Нечуй-Левицький)]. Надмірне або стилістично невмотивоване вживання В. знижує худож.-естетичні якості твору.

В. А. Чабаненко.

ВУЛЬГАРНИЙ СОЦІОЛОГІЗМ — див. Соціологічний метод у літературознавстві.

ВУЛЬФ (Wulff) Гільмар (5.III 1908, Раннерс — 1984) — дат. письменник. Член Компартії Данії. Освіту здобув самотужки. Учасник Руху Опору, в роки 2-ї, світової війни видавав у Швеції газ. «Nyt fra Soviet Unionen» («Новини з Радянського Союзу»). У трилогії «Як погода в квітні» (1942), «Таке справді буває» (1943), «Пісні праці» (1945) зобразив боротьбу робітників за свої соціальні права. Трилогія «Шлях до життя» (1947), «Хліб життя» (1948), «День обіцянки» (1949) — про зростання класової свідомості сільс. пролетаріату. Повість «Сонячний блукач» (1953) має автобіогр. характер. У повістях «Негода» (1950) та «Безжальний палець божий» (1964) відтворено тяжке життя дат. рибалок. Гострі соціальні проблеми порушено в романі «...Але найперше — хліб» (1958) та в істор. романі «Бурлаки з річки Гудено» (1965). Писав також новели, радіоп’єси, видав кілька книжок подорожніх нарисів. Останні роки життя працював переважно в жанрі публіцистики.

Тв.: Рос. перекл. — Солнечный бродяга. М., 1960; Непогода. М., 1962; Пер борется за свободу. М., 1962.

Є. О. Попович.

ВУОЛІЙОКІ (Wuolijoki) Гелла Марія (псевдоніми — Юхані Тервапяя і Фелікс Тулі; 22.VII 1886, Хельме, Естонія — 2.II 1954, Хельсінкі) — фін. письменниця і громад. діячка. За національністю естонка. Закінчила 1908 Хельсінк. ун-т. Входила до групи прогрес. письменників «Кійла» («Клин»). Вітала Велику Жовтн. соціалістич. революцію. Під час 2-ї світової війни за антифашист. діяльність зазнала репресій. Брала участь в організації т-ва «Фінляндія — СРСР». Писала ест. і фін. мовами. На ест. матеріалі написані п’єси «Діти селянської садиби» (1912), «Лідія Койдула» (1932), роман «Жителі Затуманного» (ч. 1 — 2, 1914 — 33). У циклі реалістич. п’єс В. «Ніскавуорі» («Жінки Ніскавуорі», 1936; «Хліб Ніскавуорі», 1939; «Молода хазяйка Ніскавуорі», 1940; «Гета з Ніскавуорі», «Що ж тепер, Ніскавуорі?», обидві — 1953) відображено псдії від 80-х pp. 19 ст. до поч. 50-х pp. 20 ст. Автор щоденника «Ні, я не була ув’язненою» (1944), автобіогр. творів, роману «Сім’я робітника» (1950) — про робітн. рух у Фінляндії з 1895 до 1945. П’єси В. йшли в театрах України: «Жінки Ніскавуорі» («Кам’яне гніздо») — у Львові і Запоріжжі (1957), Одесі і Мукачевому (1958), «Молода хазяйка Ніскавуорі» — в Харкові (1980); «Юстина» — в Кривому Розі (1959), Львові і Запоріжжі (1962), Сімферополі (1966), Черкасах (1970).

Тв.: Рос. перекл. — Хлеб Нискавуори. М., 1957; Юстина. М., 1959; Дом на скале (Молодая хозяйка Нискавуори). М., 1973; Семья рабочего. — Женщины Нискавуори. М., 1979; Нет, я не была узницей. Петрозаводск, 1979.

Є. І. Нечепорук.

ВУРГУН Самед (справж. — Векілов Самед Юсиф оглу; 12.V 1906, с. Верхнє Салахли, тепер Казахського р-ну Аз. РСР — 27.V 1956, Баку) — азерб. рад. письменник і громад. діяч, нар. поет Аз. РСР з 1956, академік АН Аз. РСР з 1945. Член КПРС з 1940. Навчався 1929 — 31 у Моск. ун-ті. Розквіт Рад. Азербайджану — осн. тема поетич. збірок «Книга серця» (1934), «Вірші» (1935), «Вільне натхнення» (1939), епічних поем «Мугань» (1949), «Айгюн» (1951) та ін. Мрію про щастя, боротьбу труд. народу за світле життя відтворив у поемах істор. змісту «26» (1935), «Повстання» (1936), а також у поемах, в основу яких покладено легенди, — «Дівоча скеля», «Легенда про джерело» (обидві — 1935), «Легенда про місяць» (1941) та ін. Автор героїко-романтичних драм на істор. теми: «Вагіф» (1937; Держ. премія СРСР, 1941), присвяченої азерб. поетові-лірику 18 ст.; «Ханлар» (1939), в якій розкрито пробудження свідомості азерб. народу і керівну роль партії більшовиків у його революц. боротьбі; «Фархад і Ширін» (1941; Держ. премія СРСР, 1942). Високого патріотич. звучання сповнені твори, написані в роки Великої Вітчизн. війни (філос. п’єса «Людина», 1945, та ін.). Деякі вірші цього часу присвячені Україні («Українським партизанам», «Голуб»). Ряд творів — про В. І. Леніна («Читаючи Леніна», 1950; «Прапороносець віку», 1954, та ін.). Переклав поеми Т. Шевченка «Катерина» і «Мар’яна-черниця». Написав ст. про укр. поета «Серця, сповнені любові» (1938), а також ст. «Наше братерство» (1953) — про азерб.-укр. літ. зв’язки. Укр. мовою окремі твори В. переклав О. Ющенко.

Тв.: Укр. перекл. — Сходить сонце (Ханлар). К., 1952; Українським партизанам. В кн.: Вінок великому Кобзареві. К., 1961; Серця, сповнені любові. В кн.: Світова велич Шевченка, т. 2. К., 1964; Сестра-жалібниця. В кн.: Сузір’я, в. 9. К., 1975; Рос. перекл. — Собрание сочинений, т. 1 — 3. М., 1978 — 80.

Літ.: Бабаев Г. Самед Вургун. М., 1981; Ахундов Н. Самед Вургун. Библиография. Баку. 1965.

Т. Г. Гусейнов.

ВУСИК Олексій Сергійович (12.XII 1937, с. Говтва, тепер Козельщинського р-ну Полтав. обл.) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1963. Закінчив 1960 Київ. ун-т. Друкується з 1957. Йому належать книги гумору і сатири «На вус намотане» (1967), «Між нами, хлопці, кажучи» (1972), «Що в бога за пазухою» (1973), «Сьогодні або ніколи» (1975), «Нокаут» (1977), «Реальні нереальності» (1984), роман «Не зів’януть безсмертники» (1978), худож.-докум. повість «Зустрінемось у саду» (1986).

Тв.: Реальні нереальності. Дніпропетровськ, 1984.

В. О. Хитрук.

ВУСПП — див. Всеукраїнська спілка пролетарських письменників.

ВУХНАЛЬ Юрій (1906 — 37) — укр. рад. письменник. Див. Ковтун Іван Дмитрович.

ВУЦКІ (Wutzky) Анна Шарлотта (14.XI 1890, Берлін — 18.IV 1952, Гейдельберг, ФРН) — нім. письменниця, перекладач і педагог. Автор зб. казок «Ad astra» (1918), есе, новел з життя художників, музикантів («Музичні новели», 1927; «Звуки вальсу на Дунаї», 1937; «Грільпарцер і музика», 1943, та ін.). Перекладала укр. нар. пісні (зб. «Звуки бандури», 1919), твори Т. Шевченка (вірші 1838 — 44 років; опубл. лише «Нащо мені чорні брови»). До зб. перекладів В. «З країни колосків» (1920) увійшли 16 віршів І. Франка і 5 — Лесі Українки. Перекладені В. «Мойсей» І. Франка та «Лісова пісня» Лесі Українки лишились неопублікованими. Новели М. Коцюбинського, В. Стефаника, Т. Бордуляка, О. Кобилянської в перекладах В. друкувалися в берлін. газетах у 20-х pp. Переклала роман П. Куліша «Чорна рада» (не опубл.). Надрукувала чимало статей про Т. Шевченка та ін. укр. письменників.

Літ.: Погребенник Я. М. З історії перекладання Т. Г. Шевченка німецькою мовою. «Архіви України», 1971. № 2; Погребенник Я. М. Шевченко німецькою мовою. К., 1973.

Я. М. Погребенник.

ВЧЕЛІЧКА (Včelička) Геза (справж. ім’я — Антонін Едуард; 7.V 1901, Прага — 30.XII 1966, там же) — чес. письменник. Член КПЧ з 1925. Автор романів про робітн. рух у Чехії, життя трудящих у капіталістич. суспільстві («Кав’ярня на головній вулиці», 1932; «Поліцейська година», 1937; «Празькі таємниці», 1944), поетич. збірок «Стежкою мрій» (1930), «Монастирська вулиця» (1945) та ін., худож.-публіцистичних творів гостросоціального спрямування («Мандрівники і робінзони», 1932; «Повернення мандрівника», 1941), зб. нарисів «Декілька проклятих» (1934). У докум. кн. «В країні свастики» (1933) розвінчує фашизм. В. належить кн. нарисів про СРСР «Два міста на землі» (1935). Одним з перших у чес. л-рі звернувся до укр. проблематики, створивши після поїздки на Закарпаття цикл нарисів про злиденне життя населення краю («Підкарпатська Русь», 1927). Низка нарисів В. опубл. в СРСР 1932 — 33. Укр. мовою окремі твори В. переклали П. Гонтар, В. Лучук, Р. Лубківський та ін.

Тв.: Укр. перекл. — [Твори]. В кн.: Шахтарі нагора! Х., 1933; [Вірші]. В кн.: Чеська поезія. К., 1964; Поліцейська година. К., 1982; Рос. перекл. — Кафе на главной улице. М., 1958; Они, не колеблясь, пролили свою кровь на красные гвоздики. В кн.: История зарубежной коммунистической печати. 1917 — 1945 гг. М., 1981.

Літ.: Моторний А. В. Робітнича тема у творчості Гези Вчелічки. «Іноземна філологія», 1982, в. 68; Моторний А. В. Тема Радянського Союзу в творчості Гези Вчелічки. «Проблеми слов’янознавства», 1984, в. 29: Моторний А. В. Лірика Гезн Вчелічки. «Проблеми слов’янознавства», 1987, в. 35.

В. А. Моторний.

ВШТУНІ Азат (справж. — Маміконян Карапет Сетович; 17.VII 1894, м. Ван, Туреччина — 26.III 1958, Єреван) — вірм. рад. поет. Член КПРС з 1918. Навчався 1911 — 14 в Сорбонні. Учасник боротьби за встановлення Рад. влади на Закавказзі та в Криму (1917 — 20). Один з керівників Асоціації вірм. пролет. письменників. Автор збірок «Новий Схід» (1923), «Салам-наме» (1924), «Схід у вогні тепер» (1927), «Говорить радіо-Алжір» (1931), поеми «Рам-Рой» (1936), присвячених революц. Сходу. Патріотичні та антифашист. вірші періоду Великої Вітчизн. війни ввійшли до зб. «Любов і ненависть» (1946). Укр. мовою окремі твори В. переклав В. Струтинський.

Тв.: Укр. перекл. — Бомбей. «Всесвіт», 1932, № 31 — 33; [Вірші]. В кн.: Вірменська радянська поезія. Антологія. К., 1980; Рос. перекл. — Стихи и поэмы. Ереван, 1951.

С. Г. Амірян.

ВЮРМСЕР (Wurmser) Андре (27.IV 1899, Париж — 6.IV 1984, там же) — франц. письменник і журналіст. Член ФКП з 1934. Закінчив комерційне уч-ще. Був секретарем Комітету антифашист. інтелігенції (з 1934), 1935 — 40 — член виконкому Асоціації друзів СРСР і гол. ред. її органу «Росія сьогодні». У роки нім.-фашист. окупації брав активну участь у Русі Опору. Літ. діяльність почав фантаст. романом «Зміна господаря» (1928). В циклі романів «Людина приходить у світ» (т. 1 — 7, 1946 — 55) на тлі сусп. життя Франції 1-ї пол. 20 ст. показав еволюцію дрібнобурж. інтелігента від міщанської обмеженості до прийняття комуністич. ідей. Автор детектив. роману «Убивця вмирає першим» (1950), кн. нарисів «Чи не глянути на відоме по-новому?» (1972), літ.-публіцистичної книги про О. Бальзака «Нелюдська комедія» (1964), роману «Повернена дочка» (1977), трьох збірок коротких оповідань, збірки публіцистич. статей. Кілька разів приїжджав у Рад. Союз. У 1959 разом з дружиною, письменницею Луїзою Маміак, побував у Києві, с. Верхівні Житом. обл. (де жив деякий час О. Бальзак), Криму. В кн. «СРСР відкритим серцем» (1961) два розділи присвячено враженням від перебування на Україні. Опублікував багато статей у рад., у т. ч. укр., пресі. Укр. мовою окремі твори В. переклали Л. Кононович, Я. Собко.

Тв.: Укр. перекл. — Щиро ваш. «Всесвіт», 1981, № 2; Рос. перекл. — СССР открытым сердцем. М., 1961 [у співавт.]; Бесчеловечная комедия. М., 1967; Не посмотреть ли на известное по-новому? М. 1975.

В. І. Пащенко.

ВЯЗЕМСЬКИЙ Петро Андрійович [12(23).VII 1792, Москва — 10 (22).XI 1878, Баден-Баден, похований у Петербурзі] — рос. поет і критик. Навчався в Петерб. ун-ті. Входив до літ. гуртка «Арзамас». Підтримував зв’язки з майбутніми декабристами і волелюбними колами польс. інтелігенції. Рання лірика близька до декабристської (вірші «Петербург», 1818; «Сибірякову», 1819; «Обурення», 1820). Друкувався в альм. «Полярная звезда». В. помітно демократизував рос. вірш. У літ. боротьбі 20 — 40-х pp. виступив проти ретроградів у мистецтві, на захист романтизму. Один із зачинателів історії рос. л-ри (монографія «Фонвізін», 1848).

Тв.: Сочинения, т. 1 — 2. М., 1982; Эстетика и литературная критика. М., 1984; Стихотворения, Л., 1986.

Літ.: Гиллельсон М. И. П. А. Вяземский. Жизнь и творчество. Л., 1969.

Н. Р. Мазепа.

В’ЯЗОВСЬКИЙ Григорій Андрійович (2.II 1919, с. Баштанка, тепер смт Микол. обл.) — укр. рад. літературознавець і критик, доктор філол. наук з 1967, професор з 1970. Член КПРС з 1948. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1947 Одес. ун-т, з 1949 працює в ньому. Дослідник питань теорії л-ри, зокрема психології худож. творчості. Автор монографій «Письменник і життя» (1959), «Літературно-художній тип і його прототип» (1962), «Специфіка творчого труда письменника» (1964), «Питання психології творчого труда письменника» (1966), «Орбіти художнього слова» (1969), «Від життя до художнього твору» (1979), «Творче мислення письменника» (1982), «Світ художньої літератури» (1987) та ін. Співавтор і наук. редактор кн. «Тарас Григорович Шевченко. Біографія» (1960), підручника для студентів університетів «Теорія літератури» (1975) та ін. Портрет с. 367.

Літ.: Арюпіна Л. В. Григорій Андрійович Вязовський. Біобібліографічний покажчик. Одеса, 1986.

В. В. Фащенко.

В’ЯЗЬ — 1) Старовинне декоративне письмо, в якому букви й слова зливаються в суцільний орнамент. Використовувалося для оздоблення рукописів, стародруків (найчастіше в заголовках та на початку текстів), в ужитковому мистецтві — різьблення на камені, кістці, дереві, вишивання на тканині. Ознаки В. — сплетіння букв через зближення і взаємозаміну їхніх частин, вставляння однієї букви в іншу. В. почала з’являтися у візант. книгах з 11 ст., у пд. слов’ян — з 13 ст., у давньорус. книгах — з 14 ст. На Україні відомі зразки В. на гробниці князя Ярослава в Софійському соборі в Києві, в рукописних книгах — Пересопницькому євангелії (1556 — 61) та ін. і в стародруках: у виданнях Івана Федорова — Апостолі (1574), Острозькій біблії (1581), в «Києво-Печерському патерику» (1570), в «Анфологіоні» (1619) тощо. 2) З’єднання двох чи кількох букв в один складний знак або злиту групу знаків (напр., в інд. письмі деванагарі, в араб. письмі). Іл. с. 367.

Літ.: Запаско Я. П. Орнаментальне оформлення української рукописної книги. К., 1960; Карский Е. Ф. Славянская кирилловская палеография. М., 1979.

І. Я. Чепіга.

Попередня     Головна     Наступна