Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1988. — Т. 1: А-Г. — С. 369-384.]

Попередня     Головна     Наступна





Г



ГАБАШВІЛІ Віссаріон — див. Бесікі.


ГАБАШВІЛІ Екатеріне Ревазівна [16(28).VI 1851, м. Горі — 7.VIII 1938, с. Ахалкалакі, тепер Камського району, похована в Тбілісі] — грузинська письменниця, громад. діяч. У повістях та оповіданнях зображувала тяжке життя селянства, соціальні суперечності на селі («Роман у Дідіхеві», 1881; «Кона», 1882; «Орена і Куче», 1883; «Магданин Сивко», 1890; «Думки гаробника», 1891; «Лезгинка Тіни», 1898; «Сільські лихварі», 1925, та ін.), деградацію феодальної аристократії («Бенуар № 3», 1898), створила образи сільських інтелігентів, народників («Гамарджвебулі Ніко», 1896; «Друг села», 1911; «Сільський учитель», 1918, та ін.). Значну увагу приділяла становищу жінки, її ролі в громад. житті («Різні весілля», 1881; «Обезкрилена», 1912). Багато оповідань Г. для дітей стали хрестоматійними. Укр. мовою окремі твори Г. переклав О. Синиченко.

Тв.: Укр. перекл. — Магданин Сивко. В кн.: Маленька скарбничка. К., 1982; Рос. перекл. — Рассказы. Тбилиси. 1957.

О. П. Синиченко.


ГАБЕ Дора Петрова (28.VIII 1888, с. Харманлик, тепер с. Дибовник Варненської обл. — 16.II 1983, Софія) — болг. поетеса, Герой Соц. Праці з 1978. Навчалася в Софійському ун-ті, вивчала філологію в Женеві і Греноблі. Збірки «Фіалки» (1908), «Земний шлях» (1928), «Сновида» (1933) — переважно інтимно-лірич. спрямування. Пізніше в її творчості звучать патріотичні мотиви, які особливо повно виявилися в поемі «Вела» (1946), присвяченій мужній партизанці Велі Пеєвій. Високим рівнем ідейності і художності позначені збірки «Що бачить сонце» (1960), «Спинися, сонце!» (1967), «Невидимі очі» (1970), «Густа тиша» (1973), «Вірші» (1975), «Глибини. Розмови з морем» (1976). Писала для дітей (повісті «Маленький добруджанець», 1927; «Мовчазні герої», 1955, тощо). В белетризованій біографії «Мати Парашкева» (1971) відтворила образ матері Г. Димитрова. Перекладала твори рос., чес, польс., франц. л-р. Укр. мовою окремі твори Г. переклали Д. Білоус, В. Бойченко, Л. Голота, О. Кетков, М. Малярчук, М. Шаповал. Портрет с. 370.

Тв.: Укр. перекл. — Мовчазні герої. К., 1959; Мати Парашкева. К., 1974; [Вірші]. В кн.: Антологія болгарської поезії, т. 2. К., 1974; [Вірші]. В кн.: Сонце над вічним полем. Дніпропетровськ, 1982; [Вірші]. В кн.: Шаповал М. Ірпінський зошит. К., 1982; Дитина і веселка. В кн.: Давайте дружить! К. — Софія, 1985; Червоноармієць. «Всесвіт», 1985, №5; Рос. перекл. — Стихи. М., 1980.

О. Д. Кетков.


ГАБІЄВ Саїд Ібрагімович (28.V 1882, м. Опочка, тепер Псков. обл. — 14.III 1963, Тбілісі) — лакський рад. письменник. Член КПРС з 1918. Учасник революції 1905 — 07. Закінчив 1909 Петерб. ун-т. Зачинатель лакської літератури. Палким закликом до боротьби проти гнобителів звучали його вірші 1904 — 1909 «Коли б...», «Гірські потоки», «Чи не пора?». В газ. «Заря Дагестана», яку Г. видавав у Петербурзі, опубл. рос. мовою його алегоричний вірш у прозі «Безумець» (1912), повість «В народ» (1913, незакінч.). Революц.-романтичну спрямованість мали вірші, які ввійшли до зб. «Звуки лакського чонгура» (1927). Г. належать книги «Лаки, їхнє минуле і побут» (1906), «Араби, іслам і мюридизм на Кавказі» (1926). Перекладав твори рос. літератури.

Г. Г. Ханмурзаєв.


ГАБОР (Gabor) Андор (24.I 1884, с. Уйнеппуста — 21.I 1953, Будапешт) — угор. письменник і перекладач. Член Компартії Угорщини з 1919. Закінчив Будапешт. ун-т. У 1919 був членом уряду Угор. Рад. Республіки. У 1933 — 45 жив у Рад. Союзі. Зб. віршів «Батьківщина моя» (1920) спрямована проти хортистської реакції і білого терору. Автор роману «Пан Ніхто» (т. 1 — 2, 1946), оповідань і антифашист. статей. У 1939 опубл. у редагованому ним журн. «Ùj Hang» («Новий голос»), що виходив у Москві, уривок з поеми «Єретик» Т. Шевченка, вірші «Породила мене мати», «Утоптала стежечку», «І багата я», «Ой чого ти почорніло», «Гімн черничий» у своєму перекладі. Ост. три твори і вірш «Якби мені черевики» вміщено у «Кобзарі», що вийшов у Будапешті 1961. Оповідання «Ленін у Нойкельні» опубліковано в зб. «Світ славить Ілліча» (К., 1967) та ін. книгах. Укр. мовою окремі твори Г. переклали Г. Касьяненко, В. Густі, К. Бібіков.

Тв.: Укр. перекл. — [Твори]. В кн.: Фашистська Німеччина (Збірка). Х., 1934; Панна Лілея. К., 1936; [Вірші]. «Всесвіт». 1987, № 4; Рос. перекл. — Венгерцы. М., 1942 [у співавт.]; В последний вечер. Ташкент, 1942; Куда ты, Венгрия? Ташкент, 1943; Доктор Никто. М., 1978.

Літ.: Мегела І. Зброєю слова. «Всесвіт», 1984, № 2.

І. П. Мегела.


ГАВАТОВИЧ (Гават) Якуб (17.III 1598, Львів — 17.VI 1679, там же) — польс. письменник і культур.-осв. діяч. Закінчив Ягеллонський ун-т у Кракові. Вчителював у м. Кам’янці-Струмиловій (тепер Кам’янка-Бузька Львів. обл.). З 1669 жив у Львові. Автор ряду польськомовних прозових і віршованих теологічних творів і перекладів з лат. мови: «Казання» (1629), «Школа терпіння» (1640), «Зеркало духовної любові» (1645) та ін. У 1619 у Кам’янці-Струмиловій було поставлено віршовану трагедію Г. на біблійний сюжет «Трагедія, або Образ смерті пресвятого Іоанна Хрестителя, посланця божого». Того ж року твір видано у Львові. Після 2-го і 3-го актів у трагедії гралися дві укр. інтермедії — «Продав кота в мішку» і «Найкращий сон». Ці інтермедії — одні з перших, відомих нині, драм. творів укр. мовою. Ймовірно, Г. записав їх уже готовими з мандрівного укр. драматичного репертуару.

Тв.: Українські інтермедії XVII — XVIII ст. К., 1960.

Літ.: Павлик М. Якуб Гаватович (Гават), автор перших руських інтермедій з 1619 р. «Записки Наукового товариства імені Шевченка», 1900, т. 35 — 36; Махновець Л. Є. Інтермедії до драми Якуба Гаватовича. «Радянське літературознавство», 1962, № 3.

О. В. Мишанич.


ГАВАШЕЛІ (справж. прізв. — Гавашелішвілі) Натела Михайлівна (10.II 1946, с. Млаше, тепер Адигейського р-ну) — груз. рад. перекладачка. Закінчила 1969 Тбіліс. ун-т. Стажувалася з укр. мови в Київ. ун-ті і з польс. — у Львівському. Переклала байки з книги «Басни харковскія» Г. Сковороди, вірші «О панно Інно...», «Мобілізуються тополі...» П. Тичини, «Малюнки на панелі» М. Бажана, оповідання «Політика» Г. Косинки, «Чугайстер» С. Пушика, «Пістрява, біла і червона» Б. Чіпа, повість «Тисяча вікон і один журавель» Л. Письменної та ін. твори.

О. П. Синиченко.


ГАВІДІА (Gavidia) Франсіско (1863 — 1955) — Сальвадор. поет, драматург. Був близьким другом Р. Даріо. Вніс у Сальвадор. поезію нац. проблематику, розкрив її в новаторській худож. формі: збірки «Вірші» (1878), «Вірші і думи» (1884), драм. поема «Принцеса Сітала» (1944). Автор драми «Юпітер» (1895), комедії «Любов і інтерес» (1901), філол. та істор. праць: «Етюди про філософію і мову» (1909), «Етюди про Дон Кіхота» (1912), «Нова історія Сальвадору» (т. 1 — 2, 1917 — 18) та ін. У творах Г. відбилися демократичні погляди письменника.

Р. Ф. Естрела-Льопіс.


ГАВЛІЧЕК-БОРОВСЬКИЙ (Havliček-Borovský) Карел (31.Х 1821, м. Борово, Південно-Чеська обл. — 29.VII 1856, Прага) — чес. поет, публіцист. Навчався 1840 в Праз. духовній семінарії, з якої був виключений за вільнодумство. В 1843 — 44 жив у Росії, був учителем у родині літератора-слов’янофіла С. П. Шевирьова. Учасник революції 1848. У публіцистич. книгах «Дух народної газети» і «Кутногорські послання» (обидві — 1851) виступив з гострою критикою австр. абсолютизму і клерикальної реакції. Основу худож. спадщини Г.-Б. становлять сатир. поеми «Тірольські елегії» (1852, опубл. 1861), «Хрещення св. Володимира» (1848 — 54, опубл. 1876), «Король Лавра» (1854, опубл. 1870), а також серія епіграм, спрямованих проти монархії, церкви. Враження від перебування в Росії відбилися у кн. «Картини з Росії» (1843 — 46). Укр. тематика в творчості Г.-Б. навіяна спогадами про перебування у Галичині під час подорожі в Росію (статті «Слов’янин і чех», «Слов’янська політика», обидві — 1846; вірш-епіграма «Патрони Галичини» тощо). Підтримував прагнення укр. народу до визволення з-під австр. гніту. Був близько знайомий з Я. Головацьким і О. Бодянським. Викривальну сатиру Г.-Б. високо оцінив І. Франко, який переклав майже всю його поетич. спадщину, дослідив життя і творчість. Укр. мовою окремі вірші Г.-Б. переклали М. Лукаш, Є. Бандуренко, О. Шевченко.

Тв.: Укр. перекл. — Вибір поезій. Львів, 1901; [Твори]. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 11. К., 1978; [Вірші]. В кн.: Чеська поезія. К., 1964; [Вірші]. В кн.: Бандуренко Є. Південна сторона. Одеса, 1982; [Твори]. «Жовтень», 1984, № 2; Рос. перекл. — Избранное. М., 1957; Тирольские элегии. М., 1963.

Літ.: Селищев А. Взгляды Карла Гавличка Боровского на Россию. Казань, 1913; Франко І. Карел Гавлічек-Боровський. Життєписний нарис. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 11. К., 1978; Лозинський І. Незгасне сяйво полум’яного Гавлічка. «Жовтень», 1984, № 2.

В. І. Шевчук.


ГАВРАНЕК (Havranek) Богуслав (30.I 1893, Прага — 2.III 1978, там же) — чес. мовознавець, член Чехословац. АН з 1952. Закінчив 1918 Праз. ун-т. Професор Брненського (з 1929) і Праз. (з 1945) ун-тів. Був директором Ін-ту чес. мови, Ін-ту рос. мови і л-ри Чехословац. АН (1953 — 61). Один із засновників Празького лінгвістичного гуртка. Автор праць із славістики, зокрема богемістики, передусім з питань діалектології та історії чес. літ. мови, мовної культури й норми, взаємозв’язків між усним і писемним різновидами літ. мови, про роль старослов’ян. мови у формуванні й розвитку окремих слов’ян. мов. Вивчав мову худож. творів (Б. Немцової, К. Г. Махи, А. Ірасека та ін.). Започаткував порівняльне вивчення слов’ян. літ. мов, досліджував взаємодію мов. Серед праць: «Розвиток чеської літературної мови» (1936), «Порівняльне вивчення структури слов’янських літературних мов», «Дослідження з літературної мови», «Мовна культура в соціалістичному суспільстві» (усі — 1963). У своїх дослідженнях використовував укр. матеріал. Багато зробив для організації вивчення й зміцнення чес.-рос. літ. та культурних зв’язків.

Літ.: Богуслав Гавранек. «Мовознавство», 1978, №4.

Т. Б. Лукінова.


ГАВРИЇЛ ДОМЕЦЬКИЙ (серед. 17 ст. — бл. 1710) — укр. і рос. письменник, церк. діяч. Див. Домецький Гавриїл.


ГАВРИЛЕНКО Володимир Никифорович [2(15). VIII 1905, Херсон] — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1928. Навчався 1929 — 32 в Харків. ін-ті пед. профосвіти. Учасник Великої Вітчизн. війни. Керував літ. групою «Трактор», був редактором журн. «Трактор» (1930 — 34). Друкується з 1929. Перша збірка оповідань «Портрети друзів» (1935) та романи «Щирість» (1941), «Максим Попелюх» (1957) — про життя і працю робітників радгоспів. Нариси, написані Г. на фронті, увійшли до зб. «Безсмертя» (1943). Автор повісті «Москвичка Тоня» (1954), збірок нарисів і оповідань «Комуністи» (1963), «Хто дорогий для мене» (1964), «Коли приходить щастя» (1965) та ін. — переважно про радянську молодь. У 70 — 80-х роках опубліковано уривки з нових художніх творів Г. у періодичній пресі. На тему казок М. Горького написав лібретто балету «Данко» (композитор В. Нахабін). Балет поставлено 1948 на сцені Харків. театру опери та балету ім. М. В. Лисенка. Ряд творів Г. перекладено рос. мовою.

Тв.: Коли приходить щастя. Вибране. Х., 1965.

В. А. Бурбела.


ГАВРИЛОВ Гнат Гаврилович [17 (30).III 1912, с. Великі Сіби, тепер Можгинського р-ну Удм. АРСР — 4.XII 1973, Іжевськ] — удм. рад. письменник. Член КПРС з 1940. Закінчив 1928 Можгинське пед. училище. Учасник Великої Вітчизн. війни. Г. належать поетич. збірки «Вірші» (1937), «Щасливий край» (1939). Постановкою його першої п’єси про колгоспне будівництво «Шумить ріка Вала» (1931) був відкритий Удм. держ. театр. У п’єсах Г. знайшли відображення минуле рідного народу («Холодне джерело», 1934), події громадян. війни («Герої», 1936), життя сучас. села («Дзвінка осінь», 1968). Як прозаїк Г. відомий своєю трилогією «В рідних краях» (1958 — 63), де показав становлення удм. творчої інтелігенції, повістю «В дальній бригаді» (1970). Перекладав з рос. і укр. л-р, зокрема вірші Т. Шевченка, що ввійшли до зб. «Вірші і поеми» (1951). Написав вірш «Тарасові Шевченку».

Тв.: Рос. перекл. — Вечно молоды. Ижевск, 1971; Корни твои. Ижевск, 1975.

Ф. К. Єрмаков.


ГАВРИЛЮК Олександр Якимович [псевдоніми: О. Вольний, А. Холмський; 10 (23). IV 1911, с. Заболоття, кол. Бельського повіту Седлецької губ., тепер ПНР — 22.VI 1941, Львів] — укр. рад. письменник. Нар. в сел. сім’ї. Член Компартії Зх. Білорусії з 1929. Був секретарем повітового комітету Компартії Зх. Білорусії, взяв активну участь у роботі ЦК КПЗУ по підготовці Антифашистського конгресу діячів культури 1936 у Львові. Належав до літ. орг-ції «Горно», був співробітником журн. «Вікна». Протягом 1929 — 39 14 разів перебував під арештом, сидів у в’язницях, двічі — в концтаборі Береза Картузька, звідки у вересні 1939 його визволила Червона Армія. Загинув під час бомбардування Львова нім. фашистами.

Літ. діяльність почав 1929 написаним у тюрмі віршем «Спогади політв’язня», що став популярною революц. піснею, та оповіданням «Прощайте». Його твори пройняті пролетарською ідеологією, спрямовані проти реакційного режиму бурж. Польщі. У «Поемі про петлю» (1932), поемах «Пісня з Берези» (1937, опубл. 1941), «Львів» (1939), в ряді оповідань, у повісті «Береза» (1939 — 41, опубл. 1946) створив яскраві образи комуністів-підпільників, відобразив боротьбу трудящих Зх. Білорусії та Зх. України за своє соціальне і нац. визволення. У віршах «Непередбачений епілог», «Жовтень у Львові», «Мавзолей» вітав возз’єднання західноукр. земель в єдиній Укр. Рад. соціалістич. державі. Відомий також як публіцист і літ. критик. Автор статей «Пальці на горлі», «Учімося розуміти і сприймати поезію» та ін. Проти бурж.-націоналістич. фальсифікації творчості Т. Шевченка спрямовані статті «Пани і паничі над „Кобзарем“», «Кобзар стереже» (обидві — 1936, опубл. окремими книжками 1961), «Невмируще слово» (1941) та ін. За життя, Г. видано оповідання «Наївний мурин» (1930) і «Поезії» (1941). Його творчість, сповнена революц. пафосу, позначена глибокою єдністю особистого і громадського, ввійшла до кращих надбань л-ри соціалістич. реалізму. Твори Г. перекладено рос., білорус., польс., чес. та ін. мовами.

Тв.: Вибрані твори. Львів, 1976; Пісня з Берези. К., 1981; Рос. перекл. — Избранное. М., 1952.

Літ.: Буряк Б. Служіння народові. К., 1960; Мельничук Ю. Олександр Гаврилюк. Львів, 1955; Радченко В. Безсмертя борця. К., 1956; Трофимук С. Олександр Гаврилюк. Літературний портрет. К., 1968; Кущ О. Олександр Гаврилюк. Бібліографічний покажчик. К., 1957.

С. А. Крижанівський.


ГАВРИЛЮК Танасій (5.Х 1870, с. Рожнів, тепер Косівського р-ну Івано-Франк. обл. — 27.Х 1904, там же) — укр. поет. Нар. в сім’ї бідного селянина. Закінчив чотирикласну школу в рідному селі. Займався ткацтвом. Друкувався (з 90-х pp.) у газетах «Батьківщина», «Руська рада», «Руське слово», періодичних виданнях «москвофільського» спрямування. Автор просвітницьких публіцистич. брошур. У кращих поетичних творах змалював тяжку долю трудового селянина («Наша журба», «Моя нива», «Землю вкрила груба плахта...» та ін.). Писав віршовані гуморески, пейзажну лірику («Два куми», «Навесні», «Вечір» та ін.), твори на істор. теми («Батькові Хмельницькому» та ін.). У віршах і брошурах Г. відбилися консервативні риси його світогляду, що формувався певною мірою під впливом видань «москвофільського» характеру. Г. зібрав і упорядкував збірку нар. пісень, яку 1890 надіслав до Рос. географічного т-ва в Петербурзі (неопубл.).

Ф. Я. Погребенник.


ГАВРИШКІВ Богдан Михайлович (12.VI 1928, с. Підгірці, тепер Бродівського р-ну Львів. обл.) — укр. рад. літературознавець, критик і перекладач, кандидат філол. наук з 1958. Член КПРС з 1968. Закінчив 1950 Львів. ун-т. Дослідник історії західноєвроп. л-р, зокрема нім. л-ри 18 — 19 ст., укр.-нім. літ. зв’язків. Автор праці «Роль Г. Е. Лессінга в розвитку демократичної культури Німеччини» (1958), багатьох статей. Перекладає твори серболуж., нім. і польс. письменників. Серед перекладів: романи «Шарлатан» Г. Кестена (1968), «Гімназист» (1979), «Роки змужніння» (1981) Ю. Брезана та ін., п’єси «Мінна фон Барнгельм» і «Емілія Галотті» Г. Е. Лессінга (1976), роман «Небо пломеніє» Я. Парандовського (1978) та ін. Упорядкував збірники «Ф. Шіллер. Естетика» (1974), «Й. В. Гете. Поезія і правда» (1982).

П. К. Медведик.


ГАГАУЗЬКА МОВА — мова гагаузів, які живуть у Молд. РСР, УРСР (Одес. та Запоріз. обл.), на Пн. Кавказі, в Серед. Азії, Каз. РСР, а також за кордоном — в НРБ, СРР, Греції й Туреччині. Належить до огузької групи тюркських мов. Зазнала великого впливу слов’янських (болг., рос. та укр.) і романських (молд. та рум.) мов. В СРСР Г. м. розмовляє понад 154 тис. чол. (1979, перепис). На тер. Молдавії й України в Г. м. виділяють центральний (ліг в основу писемної мови) і пд. діалекти. Для Г. м. раніше використовували письмо, що базувалося на грецькому й латинському, з 1957 алфавіт гагаузів в СРСР — на основі російського.

Г. м. існує багатий фольклор — казки, легенди, пісні, балади, частівки-маані, байки, анекдоти про Ходжу Насреддіна тощо. У ньому є багато спільного з фольклором балканських народів, чимало й усних перекладів з молд., рос. та укр. фольклору. Розвивається писемна л-ра Г. м. У своїх творах гагаузькі рад. письменники оспівують Батьківщину, дружбу народів, Комуністичну партію, боротьбу за мир, зображують тяжке минуле гагаузів. Опубліковано збірки віршів: «Перше слово» (1963), «Натхнення» (1969) та «Вірші» (1984) Д. Кара Чобана, «Дзвени, моя пісне» (1966) й «Пісні молодості» (1975) Д. Танасоглу, «Оберемок сонця» (1969) й «Птахи піднебесся» (1982) С. Куроглу, «Рідна сторона» Г. Гайдаржі (1970), «Братерство» М. Кьосе (1975), повість «Гвоздики розцвіли знову» М. Бабоглу (1983), роман «Довгий караван» М. Танасоглу (1985), збірку «Проза» Д. Кара Чобана (1986) та ін. Відомими гагауз. рад. літераторами є також К. Крецу, С. Булгар, П. Чеботар, Ф. Мариноглу, В. Філіоглу та ін. Г. м. існує й перекладна л-ра з рос., молд., української (вірші Т. Шевченка, П. Тичини та ін.), ін. мов. Укр. мовою перекладено з гагаузької деякі твори Д. Кара Чобана.

Літ.: Покровская Л. А. Гагаузский язык. В кн.: Языки народов СССР, т. 2. М., 1966; Курогло С. С., Маруневич М. В. Социалистические преобразования в быту и культуре гагаузского населення МССР. Кишинев, 1983; Гагаузско-русско-молдавский словарь. М., 1973.

О. М. Гаркавець, С. В. Семчинський.


ГАГЕРУП (Hagerup) Інгер Юханне (12.IV 1905, Берген — 15.II 1985, Осло) — норвезька поетеса. Член т-ва «Норвегія — СРСР». Перша зб. віршів — «Я заблукала в лісах» (1939). Під час 2-ї світової війни патріотичні вірші Г., спрямовані проти фашизму, поширювались нелегально. У 1943 емігрувала до Швеції. Автор філос.-психол. та лірич. віршів, що ввійшли до збірок «Далі» (1944), «Сьома ніч» (1947), «Ти хочеш, щоб я була такою» (1950), «Пливе мій корабель» (1951), «З кратера серця» (1964), «Літо» (1971), книжок спогадів «Приходить дівчинка» (1965) та «Що ти шукаєш тут?» (1966), радіоп’єс, творів для дітей. Переклала ряд віршів В. Маяковського. Укр. мовою окремі твори Г. переклали Д. Павличко, М. Сингаївський, О. Мокровольський.

Тв.: Укр. перекл. — Камінь. «Ранок», 1980, № 12; Смерть розповідає про свій план щодо Венеції. В кн.: Світовий сонет. К., 1983; Пісня роду. В кн.: Поклик. К., 1984; Рос. перекл. — Стихотворения. М., 1956; Встреча с прошлым. В кн.: Рассказы скандинавскнх писателей. М., 1957; Пушкинский юбилей. В кн.: Положа руку на сердце. М., 1967; Норвежская рождественская песня. В кн.: Во имя жизни, М., 1984.

Е. А. Жежерун.


ГАГІЛКИ — див. Веснянки.


ГАДЖІЄВ Меджид Джирасович (11.І 1929, с. Куруш, тепер Ахтинського р-ну Даг. АРСР — 29.X 1985, Махачкала) — лезгин. рад. письменник. Член КПРС з 1962. Закінчив 1958 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Автор збірок оповідань «Молоде життя» (1956), «В життя» (1959), «Друзі маленького Мамеда» (1961), «Інші часи» (1963), «Кінець Гізенті» (1964), роману «Ось камінь, ось терези» (1965), в яких висміюються пережитки минулого, зображено боротьбу за соціалістичні ідеали, становлення нової людини. Перекладав з рос., укр., чес., авар. мов; у його перекладі вийшла повість О. Гончара «Микита Братусь».

Тв.: Рос. перекл. — Вот камень, вот весы. М., 1974; Повести и рассказы. Махачкала, 1980; В жизнь. Махачкала, 1982.

Г. Г. Ханмурзаєв.


ГАДЗІНСЬКИЙ Володимир Антонович (псевд. — Йосиф Гріх, Оскар Редінг, Трильський; 21.VIII 1888, Краків — 11.VIII 1932, Одеса) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1918. У 1906 — 09 наввчався у Львів. вищій політех. школі, 1910 — 13 — у Віденському ун-ті, 1914 — 17 перебував на фронтах імперіалістичної війни. В 1917 переїхав на Наддніпрянську Україну, брав активну участь у будівництві нової, рад. культури. Друкувався з 1908. Був членом Спілки пролетарських письменників «Гарт», літ. організацій «Арена», «СІМ», ВУСПП. Автор поетич. збірок «З дороги» (1922), «Не-абстракти» (1927), поем «УСРР», «Айнштайн», «Земля» (всі — 1925), «Заклик Червоного Ренесансу» (1926), «Розум» (1929), фантаст. повісті «Кінець» (1927); зб. статей і рецензій «Фрагменти стихії» (1927), критико-біогр. розвідок про творчість Є. Григорука, Г. Михайличенка, В. Чумака. Вірші Г., особливо його поеми, витримані в дусі т. з. наукової поезії.

С. А. Крижанівський.


ГАДІ МУХАММЕД (справж. — Ага-Мухаммед Гаджі Абдуссалім оглу; 1879, м. Шемаха, тепер Аз. РСР — травень 1920, м. Гянджа, тепер Кіровабад) — азерб. поет, Закінчив медресе. У романтичній за своїм характером творчості Г. М. переважає громадян. і філос. лірика. Виступав проти нац. і соціального гніту, самодержавного деспотизму та реліг. мракобісся (вірші «Крик народу», 1907; «Я — книга», 1908). Під час 1-ї світової війни воював на тер. Зх. України, де написав ряд віршів, зокрема «Зі споминів про поле бою», «Спостереження однієї зоряної ночі» (обидва — 1915), «Перлини поезії» (1918), «Рідний край, згаданий на чужині» (з карпатських спогадів) та ін. У поемі «Картини відродження» (1918 — 19) засуджував імперіалістичну війну, описував тяжке життя західноукр. селян. Переклав деякі твори Омара Хайяма, Нізамі Гянджеві, Гафіза.

А. Абдулла, Г. Р. Мамедзаде.


ГАДІЄВ Цомак Секайович [Михайло Юрійович; 2 (14).І 1883, с. Н. Ганіс, в Гудській ущелині, Грузія — 24.Х 1931, Орджонікідзе] — осет. рад. письменник. Член КПРС з 1919. Навч. 1903 — 08 в Юр’єв. (тепер Тартуський) ун-ті. В 1908 за участь в антиуряд. демонстраціях і революц. вірші («Поклик до бою», «Набат», «Народ») засланий до Сибіру. Повернувся після Лютневої революції 1917; учасник Великої Жовтн. соціалістич. революції, боровся за владу Рад у Пн. Осетії. На засланні написав цикл віршів «Тюремні записки», кілька оповідань і серію історико-літ. статей. Автор поетич. зб. «Хвилі життя» (1926), драми «Ті, що йдуть до щастя» (1928), повісті «Честь предків» (1931) — про боротьбу осетин за соціальне визволення і побудову соціалізму. Г. належать статті про творчість О. Пушкіна, О. Герцена, М. Лермонтова, М. Чернишевського, М. Добролюбова, М. Гоголя, Т. Шевченка, Дем’яна Бєдного; переклав «Інтернаціонал» Е. Потьє. На засланні 1914 виступив з рефератом про Т. Шевченка. Портрет с. 371.

Тв.: Укр. перекл. — Тягар життя. В кн.: Осетинські оповідання. Х. — К., 1931.

Літ.: Джусойты Н. Цомак Гадиев. Орджоникидзе, 1965.

І. А. Луценко.


ГАЄНКО Петро Михайлович [псевд. і крипт. — П. Гай, П. Городецький, П. Михайлович, Кооператор, П., П. Г., П-ч та ін.; 20.XII 1878(1.I 1879) — р. см. невід.] — укр. поет. Нар. в сел. сім’ї. Закінчив 1906 учител. ін-т. Дебютував низкою віршів 1907 у журн. «Рідний край». Друкувався також у журналах «Літературно-науковий вістник», «Молода Україна», альманасі «Терновий вінок-», газ. «Рада» (тут опубл. понад 200 віршів). Вірші Г. відзначаються різноманітністю мотивів (любовна й пейзажна лірика, протест проти нац. гніту, віра в перемогу над соціальним злом), довершеністю форми. Писав оповідання («Петрусь», «З заробітків», «Вернувся»), п’єси («В свято», 1909), віршовані фейлетони (зб. «На громадські теми», 1912). Окремі твори опубл. в альм. «Українська муза».

Тв.: На громадські теми. К., 1912.

Ю. В. П’ядик.


ГАЗЕЛЬ (від араб. газаль — ліричний вірш) — форма ліричного вірша. Складається з кількох (не більше 12) дворядкових строф — бейтів, побудованих на метричній основі арузу, які римуються за схемою аа, ба, ва, га і т. д. Кожна строфа містить закінчену думку і має самостійне значення, а всі вони об’єднані спільним настроєм, розміром і моноримою. Композиційної єдності надає віршеві і редиф, регулярний словоповтор після рими. Як жанр Г. відокремилась від касиди, де була вступною частиною. Зміст Г., як правило, — оспівування коханої жінки, спогад про молодість. Ця віршова форма, що виникла в перс. та араб. поезії у VII ст., стала з XIII — XIV ст. дуже поширеною в ряді тюркомовних л-р, а також у перс. таджицькій і деяких л-рах Індії і Пакистану, розвивається у деяких сучасних л-рах Бл. та Серед. Сходу і Пд.-Схід. Азії. Видатними майстрами Г. були Сааді, Гафіз, Джамі, Навої, Рудакі. До Г. зверталися і деякі європ. поети (Й. В. Гете, Ф. Боденштедт), у рос. поезії — А. Фет, В. Брюсов, в укр. — І. Франко, Д. Павличко та ін. Зразок цієї форми — початок «Газелі» укр. поета А. Казки:

Хлоп’ятком бігав я в садку — то був лиш сон!

Ласкало сонце у щоку — то був лиш сон!

І сад здававсь старий, густий, і так було

В нім любо гратись в холодку — то був лиш сон!

І батько, й ненька, і брати, і сестри — де воно?

Все щезло, мов луна в гайку, — то був лиш сон!..

Літ.: Бертельс Е. Э. Избранные труды, т. 1. М.,1960; Мирзоев А. М. Рудаки и развитие газели в X — XV вв. [Душанбе], 1958.

М. М. Мірошниченко.


ГАЗЕНКЛЕВЕР (Hasenclever) Вальтер (8.VII 1890, м. Ахен — 15.VIII 1940, Ле-Міль, Франція) — нім. письменник. Один з провідних представників експресіонізму. Навчався в ун-тах Оксфорда (1908), Лозанни і Лейпціга (1909). З 1933 — в еміграції в різних європ. країнах. Після вторгнення фашистів до Франції покінчив життя самогубством у таборі для інтернованих. Зб. віршів «Політичний поет» (1919) пройнята респ. ідеями. В трагедії «Син» (1914) Г. з характерним для експресіонізму пафосом відобразив конфлікт поколінь як одне з істотних сусп. протиріч. Драми «Рятівник» (1916), «Антігона» (1917) мають антивоєнне спрямування. В сатир. комедіях «Ділова людина» (1927), «Вторгнення Наполеона» (1930), «Христофор Колумб» (1932) висміював бурж. мораль. У 1933 написав антифашист. трагікомедію «Мюнхаузен» (опубл. 1947, пост. 1948). П’єси Г. в 20-х pp. йшли в рад. театрах. Окремі його вірші перекладено укр. мовою.

Тв.: Рос. перекл. — Браки заключаются в небесах. Л. — М., 1929; Делыхы. «что надо»... М. — Л., 1929.

А. Г. Баканов.


«ГАЗЕТА А. ГАТЦУКА» — ілюстрований політ. і літ.-худож. тижневик. Виходила 1875 — 90 в Москві, видавець-редактор — О. Гатцук. У 70-і pp. мала консервативний, з 80-х pp. — ліберальний напрям. У газеті та щоміс. белетристичних додатках, що виходили з 1884, друкувалися М. Лєсков, О. Писемський, М. Щербина, пізніше — Л. Толстой, В. Короленко, Г. Мачтет, Д. Мордовець, М. Стороженко, Ф. Корш, І. Линниченко та ін. Публікувалися також твори укр. письменників, зокрема переклади віршів П. Куліша, його переклад-переробка повісті «Заметіль у степах» М. Грабовського, драма «Богдан Хмельницький весною в Малоросії» В. Маклакова, ст. «Щепкін і Шевченко» М. Стороженка, рецензії на укр. видання, інформація про культур. життя Сх. Галичини, вміщено некрологи про О. Бодянського, Я. Головацького, огляди журн. «Киевская старина» та ін.

Р. С. Міщук.


«ГАЗЕТА ШКОЛЬНА» — пед. видання «народовського» (див. «Народовці») напряму. Виходила 1875 — 79 у Львові двічі на тиждень. Організатор і редактор — О. Партицький. Крім статей з питань педагогіки та історії освіти на Україні, «Г. ш.» публікувала твори Т. Шевченка, Марка Вовчка, М. Шашкевича, М. Устияновича, Ю. Федьковича та ін. Друкувалися також матеріали про укр. фольклор (напр., про нім. переклади укр. нар. пісень), з історії давньої л-ри (про «Слово о полку Ігоревім») та ін.

М. П. Гуменюк.


ГАЗЕТИ ЛІТЕРАТУРНІ — див. Літературні газети.


ГАЇВКИ — див. Веснянки.


ГАЇТЯНСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра гаїтян. народу, створюється переважно франц., а також гаїтян, креольською мовами. В основу Г. л. лягли традиції культури місцевих індіан. племен (таїно, сібонеї, араваки), негрів — вихідців з Зх. Африки та європ., насамперед франц., культури. В нар. творчості зберігаються елементи афр. та індіан. фольклору, зокрема давні пісні та легенди про Анакаону Велику, індіанську поетесу, яка очолила боротьбу місц. племен проти франц. і ісп. конкістадорів. Переможна війна проти колонізаторів 1791 — 1803 і проголошення незалежності країни (1804) визначили дальший характер розвитку Г. л., яка протягом 19 ст. постійно звертається до тем визвольної боротьби. Високою громадянськістю, волелюбністю пройняті вірші І. Но, романи Е. Бержо «Стелла» (1859) і Д. Делорма «Франческа» (1872). В ост. третині 19 ст. патріотичні мотиви в Г. л. посилюються у зв’язку з намірами імперіалістичних держав, зокрема США, колонізувати країну. Виникає антиколоніальна публіцистика (А. Фірмін, Л. Жанв’є), з патріотич. віршами виступають М. Куаку, Г. Гільбо, І. В’є. Вірші О. Дюрана, який першим почав писати креол, мовою, позначені нац. колоритом. Поч. 20 ст. характеризується пожвавленням літ.-мистецького життя в країні. Довкола журналів «La Jeune Haïti» («Молоде Гаїті»), «La Ronde» («Коло») гуртується велика група прогресивних літераторів. Освоюється жанр соціального роману — «Фемістокл Епамінонд Лабастер» Ф. Марселена (1901), «Сім’я Пітіт-Кая» (1905), «Зун у мачухи» (1906) Ж. Леріссона (автор тексту нац. гімну). Ці твори, не позбавлені рис натуралізму, подають широкі картини життя народу, його побуту, звичаїв, вони написані живою розмовною мовою. Формується сатир. течія: в романі «Сена» (1905) Ф. Ібер викриває негативні сторони гаїтян. суспільства, критикує політ. і екон. корупцію правлячої верхівки. Творчість поетів Ж. Сільвена, Е. Вілера, Е. Лафоре зазнала впливу франц. парнасців, для неї характерне прагнення відійти від реальної дійсності у світ «чистого мистецтва».

Піднесення національно-визвольної боротьби проти амер. окупації (1915 — 34) викликало значне посилення критико-реалістич. тенденцій в Г. л., що поєднувалися з етнічними особливостями гаїтян, культури. З’явилася течія т. з. негризму (або афроамериканізму). Журн. «La Revue Indigène» («Індіанський огляд») об’єднав передових письменників-негристів, творчість яких утверджувала нац. самосвідомість через нові соціальні теми, образи героїчної минувшини, широке застосування фольклорних форм і нар. поетики (Ж. Румен, Ж. Брієр, Е. Румер, Р. Каміль, Ф. Моріссо-Леруа). Твори Ж. Румена, засновника Компартії Гаїті (1934), зокрема роман «Господарі роси» (1944), в якому вперше в Г. л. змальовано образ революціонера, мали значний вплив на дальший розвиток нац. л-ри. У 30 — 40-х pp. з’являються романи братів Ф. і П. Марселенів, Ж. Б. Сінеа — з сел. життя. Виходять гостросоціальні романи «Жнива» Ф. Моріссо-Леруа (1946), «Зерно гніву» А. Леспеса (1949), «Господь бог сміється» Е. Сент-Амана (1952) — про тяжке становище нар. мас. Романи видатного гаїтян. письменника Ж. С. Алексіса «Добрий генерал Сонце» (1955), «Дерева-музиканти» (1957), «Як оком моргнути» (1959), в яких відтворено героїчну боротьбу народу за свободу, здобули світове визнання. В період розгулу реакції (60 — 70-і pp.) з революц. віршами виступив Р. Депестр (збірки «Чорна руда», 1952; «Щоденник морського звіра», 1964). Твори А. Фелпса (поетич. збірки «Вибух тиші», 1962; «Чотири сторони світу», 1966; «Ти, країно моя», 1968; роман «Мінус нескінченність», 1973), Ж. Етьєна (поетич. збірки «Сильніше за мрію», 1960; «Розум і моє кохання», 1961; «Діалог з моєю тінню», 1973), Р. Філоктета (поетич. збірки «Час людей», 1960; «Марга», 1961; поема «Барабани сонця», 1962) та ін. сповнені високого громадян. звучання, закликають до повалення антинар. диктаторського режиму. Багато письменників були змушені емігрувати (Ж. Брієр, Р. Депестр, Р.Моріссо, А. Фелпста ін.). Поезія і драматургія розвиваються частково й гаїтян. креольською мовою. Ще О. Дюран в кін. 19 ст. написав нею поему «Шукун» і низку віршів, цією мовою пише поет Е. Румер, ставляться п’єси Ф. Моріссо-Леруа. Укр. мовою окремі твори Ж. Румена, Ж. Брієра, Р. Депестра, А. Фелпса, Р. Філоктета, Р. Моріссо переклали М. Москаленко, В. Кордун, А. Перепадя.

В. С. Харитонов.


ГАЙ Георгій Микитович [21.IV (4.V) 1900, м. Ізяслав, тепер Хмельн. обл. — 8.XI 1966, Дніпропетровськ] — укр. рад. літературознавець, доктор філол. наук. професор Дніпроп. унту з 1954. Член КПРС з 1950. Закінчив 1923 Київ. ін-т нар. освіти і 1931 Київ. муз.-драм. ін-т ім. М. Лисенка. Досліджував історію рос. дожовтн. та рад. л-ри. Автор праць з історії укр.рос. літ. взаємин «Герцен і Шевченко», «Знаменна сторінка з історії непорушної дружби народів» (обидві — 1954) та ін. У монографії «Творчість О. С. Серафимовича» значну увагу приділив зв’язкам рос. письменника з укр. л-рою. Г. належать статті про Т. Шевченка, М. Коцюбинського та ін.

Тв.: О. С. Серафимович. Літературно-критичний нарис. К., 1954; Роман и повесть А. И. Герцена 30 — 40-х годов. К., 1959; Драматичний діалог. Питання мовної композиції. К., 1961 [у співавт.]; Творчество А. С. Серафимовича. Х., 1960.

І. Д. Бажинов.


ГАЙ (Gaj) Людевіт (8.VII 1809, м. Крапіна, Хорватія — 20.IV 1872, Загреб) — хорв. письменник, громад. діяч. Один з провідних діячів ілліризму. Прихильник ідеї єднання слов’ян. народів. Підтримував тісні зв’язки з письменниками і науковцями слов’ян. країн. У 1840 і 1867 відвідав Росію, де зблизився з моск. слов’янофілами. Реформатор хорв. правопису, один із засновників 1835 першої хорв. газ. «Novine horvatzke» [«Хорватські новини»; з 1836 — «Ílirske narodne novine» («Іллірійська народна газета») з літ. додатком «Danicza» («Зоря»), пізніше «Danica ilirska» («Зоря іллірійська»)], в якій знайомив з л-рою та фольклором слов’ян. народів, зокрема українським.

Автор патріотичних віршів німецькою, а з 1826 хорват. мовою («Ода із Загоріа», 1832), слів і музики пісні «Ще Хорватія не загинула» (1833, опубл. 1835). Діяльністю Г. цікавилися О. Бодянський, І. Срезневський, М. Шашкевич. 1842 в Одесі видано нарис М. Надєждіна «Рід княжевичів», в якому дано докладну характеристику культур. діяльності Г. Про його творчість писав І. Франко (ст. «Слов’янська взаємність в розумінні Яна Коллара і тепер», 1893), відзначав тісні зв’язки Г. з представниками слов’ян. культур. зокрема Е. Коритком, молодим фольклористом, вихідцем з Покуття, який збирав словенські народні пісні (стаття «Еміль Коритко, забутий слов’янський етнограф», 1908).

Літ.: Лещиловская И. И. Иллиризм. К истории хорватского национального Возрождения. М., 1968; Прийма Ф. Я. Н. И. Надеждин и славяне. В кн.: Славянские литературные связи. Л., 1968.

Є. М. Пащенко.


ГАЙДАБУРА Михайло Денисович [псевд. — Вербовчан; 30.IV (13.V) 1909, с. Вербове, тепер Пологівського р-ну Запоріз. обл. — 1942, загинув під Севастополем] — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1939. Учасник Великої Вітчизн. війни. Навчався в Київ. худож. ін-ті. Друкувався з 1929. У 1938 вийшла його збірка оповідань «У морі». Друге видання цієї збірки (1953, посмертно) доповнене творами, опублікованими до війни у періодиці, та незавершеною повістю «Кронштадт». Провідна тема творчості Г. — життя і трудові звершення комсомолу 30-х років, героїка буднів військових моряків Балтики.

Тв.: У морі. К., 1956.

Літ.: Лісняк В. З любов’ю до комсомолу. «Дніпро», 1954, № 10.

Ф. М. Білецький.


ГАЙДАЄНКО Іван Петрович [25.XII 1913 (7.I 1914), с. Семиозерне, тепер Кустанайської обл. Каз. РСР] — рос. рад. письменник, живе на Україні. Член КПРС з 1945. Закінчив 1932 Одес. морехідне уч-ще. Учасник нац.-революц. війни 1936 — 39 в Іспанії та Великої Вітчизн. війни. У 1956 — 72 очолював Одес. орг-цію СПУ. Друкується з 1939. Перша книжка — докум. повість «У коричневому полоні» (1942) про перебування автора у катівнях франкістської Іспанії та нім. гестапо.

Події Великої Вітчизняної війни відтворено у повістях «Острів бур» (1949), «Забути не можу» (1969) та ін. Роман-трилогія «Санта-Марія» (1967) та роман «Оливи палають» (1975) — про мужність і стійкість рад. моряків, які допомагали респ. Іспанії в боротьбі проти фашизму. Автор публіцистич. книжок «Зарубіжні зустрічі», «На морських дорогах» (обидві — 1950), «Друзі і недруги» (1982), «Кредо» (1987), докум. повісті «А істина одна» (1985), п’єс «За горизонтом» (1951, у співавт.), «Останній сигнал» (1958) та ін., повістей та оповідань для дітей (збірки «Колиска», 1982; «Володар чорних джунглів», 1986). Твори Г. перекладено укр., болг., польс., рум., словац., чес. мовами.

Тв.: Пьесы. К., 1979; Избранные произведения, т. 1 — 2. К., 1984.

І. М. Дузь.


ГАЙДАЙ Іван Іванович (10.X 1923, с. Широка Балка, тепер Білозерського р-ну Херсон. обл.) — укр. рад. письменник, засл. працівник культури УРСР з 1976. Член КПРС з 1952. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1961 ВПШ при ЦК Компартії України. У 1962 — 87 працював редактором Херсон. обл. газ. «Наддніпрянська правда». Друкується з 1952. У збірках гуморесок і оповідань «На довгій ниві» (1962), «Дідова таємниця» (1963), «Риб’яча струна» (1967), «Стережіться, дівчата!» (1970), «Щука в животі», «Ласкаво просимо» (обидві — 1973), «Ювелірна Томочка» (1982) та ін. гостро засуджує негативні явища суспільного життя, вади людського характеру. В ряді творів Г. майстерно передає красу рідної природи, славить працелюбство. Роман «Сині ранки» (1979), повісті «На землі батьків» (1975), «Терпка ягода» (1982) присвячені проблемам сучас. села, соціальному і духовному становленню рад. молоді.

Тв.: Рос. перекл. — Номенклатурний вареник. М., 1977.

Г. О. Бандура.


ГАЙДАЙ Михайло Михайлович (16.II 1931, м. Маріуполь, тепер Донецької області) — укр. рад. фольклорист і перекладач, канд. філол. наук з 1965. Син М. П. Гайдая. Закінчив 1954 Київ. ун-т. Працює з 1969 старшим наук. співробітником ІМФЕ АН УРСР. Автор праць з питань міжслов’ян. фольклорних і фольклористичних зв’язків, про фольклорні жанри — нар. баладу тощо («Народна етика у фольклорі східних і західних слов’ян», 1972; «Питання історичного розвитку слов’янської народної балади», 1982). Перекладач і упорядник зб. «Чеські і словацькі прислів’я та приказки» (1975). Перекладає твори франц. письменників (А. Франса, Г. Флобера, А. Бомбара та ін.).

Тв.: Чехословацько-українські взаємини в сучасній фольклористиці. К., 1968; Етичні й естетичні принципи у слов’янській народній баладі. К., 1978.

Н. С. Шумада.


ГАЙДАЙ Михайло Петрович [9(21).XI 1878, с. Даньківка, тепер Прилуц. р-ну Черніг. обл. — 9.IX 1965, Київ] — укр. рад. фольклорист і музикознавець. Закінчив 1920 Київ. академію мистецтв. З 1924 працював в АН УРСР, 1944 — 46 завідував відділом муз. фольклору ІМФЕ АН УРСР. Зібрав понад 4000 нар. пісень з мелодіями, серед них укр., білорус., рос., ассір., балк., грец. та ін. Записи опубл. у багатьох фольклорних виданнях. Записував пісні й думи на фонографі. Автор праць з питань укр. фольклору («Народні голосіння», «Зразки народної поліфонії», обидві 1928; «До питання про музичний фольклор робітників», 1938; «Нові записи улюблених пісень Т. Г. Шевченка», 1939, тощо). Досліджував робітн. фольклор, партиз, пісні періоду Великої Вітчизн. війни.

Н. С. Шумада.


ГАЙДАМАКА (справж. прізв. — Вертепов) Дмитро Абрамович [26.I (7.II) 1864, станиця Луковська, тепер Моздок. р-ну Пн.-Осет. АРСР — 9.V 1936, Дніпропетровськ] — укр. рад. актор і режисер. Навчався у Моск. сільськогосп. академії. Сценічну діяльність розпочав 1891 актором у трупі М. Кропивницького. У 1897 — 1927 — керівник, режисер і актор укр. труп; 1927 — 36 — актор Дондерждрами, театру «Жовтень» (Ленінград), Вседонбасівського театру (Слов’янськ), Дніпроп. театру ім. Т. Г. Шевченка. Переклав укр. мовою лібретто опери «Галька» С. Монюшка, оперети «Гейша» С. Джонса. Г. належить переробка трагедії «Мазепа» Ю. Словацького (під назвою «Мазепа-паж», 1906), п’єси «Сирітка Хася» Я. Гордіна, інсценізація «Гайдамаків» Т. Шевченка. Архів Г. зберігається у ДМТМК УРСР у Києві.

Є. С. Хлібцевич.


ГАЙДАМАЦЬКІ ПІСНІ — укр. історичні пісні про гайдамацький рух, зокрема Коліївщину — визвольну боротьбу нар. мас 1768 проти феод.кріпосницького та нац.-реліг. гноблення на Правобережній Україні, яка в той час перебувала під владою шляхет. Польщі. Для Г. п. характерна героїко-патріотична піднесеність в оспівуванні борців за честь і незалежність рідної землі, в них виразно відбилися прагнення трудового народу до свободи, ненависть до гнобителів. Героями Г. п. часто були істор. особи: І. Гонта, М. Залізняк, І. Бондаренко, М. Швачка, С. Неживий, Г. Голий та ін., які мали велику популярність серед народу. Активними учасниками гайдамацького руху були бандуристи (див. Кобзарі), які супроводили гайдамаків у походах, грою на бандурі й піснями підносили їхній бойовий дух. Багато з них за це зазнали переслідувань (Д. Бандурка та ін.), а В. Варченко, П. Скряга, Сокового зять Михайло за вироком польс.-шляхетського суду були страчені. Близьким до Г. п. є опришківський фольклор. Мотиви та образи Г. п. використовували укр. письменники: Т. Шевченко (поема «Гайдамаки» та багато віршів), М. Костомаров, І. Карпенко-Карий (трагедія «Сава Чалий»), Ю. Мушкетик (роман «Гайдамаки»), М. Сиротюк (роман «Побратався сокіл»), Я. Стецюк (повість «Гонта») та ін.

Вид.: Історичні пісні. К., 1961.

Літ.: Українська народна поетична творчість, т. 1. К., 1958; Дей О. Відгомони Коліївщини у фольклорі. «Народна творчість та етнографія», 1968, № 5.

І. П. Березовський.


ГАЙДАР (справж. прізв. — Голиков) Аркадій Петрович [9 (22).I 1904, м. Льгов, тепер Курської обл. — 26.Х 1941, с. Ліпляве, тепер Канівського р-ну Черкас. обл., похований у Каневі] — рос. рад. письменник, один із зачинателів рос. рад. дитячої л-ри. Навчався в реальному уч-щі в м. Арзамасі, закінчив 1919 6-і київ. курси червоних командирів. З чотирнадцяти років — учасник громадян. війни, воював на багатьох фронтах, був командиром роти, згодом — полку. В повісті «У дні поразок і перемог» (1925) зобразив події громадян. війни на Україні. Картини революції, великих соціальних перетворень у житті рад. суспільства змальовано у повістях «Р. В. Р.» (1926), «Школа» (1930), «Дальні краї» (1932). На тему рад. патріотизму та інтернац. солідарності трудящих — повісті «Військова таємниця» (1935) й «Доля барабанщика» (1939). Оповіданнями «Блакитна чашка» (1936) та «Чук і Гек» (1939) Г. започаткував жанр лірико-психол. новели в рос. рад. дитячій л-рі. Повість «Тимур та його команда» (1940), у якій зображено дитячу патріотичну самодіяльність, поклала початок широкому тимурівському рухові серед рад. школярів. У поетич. казці «Гарячий камінь» (1941) утверджується висока моральна цінність людського життя, прожитого в злагоді з ідеалами епохи й велінням совісті. У перші дні Великої Вітчизн. війни Г. брав участь у боях на Україні, зокрема в обороні Києва, в партиз. загоні, що діяв під Каневом. Його нариси про боротьбу проти нім.-фашист. загарбників на Україні друкувалися в газ. «Комсомольская правда». Для творчості Г. характерні глибоке проникнення у духовний світ дитини, орієнтація на дитяче сприйняття, лаконізм і викінченість форми, напруженість сюжету. Його оповіді притаманні тонкий гумор і романтична піднесеність. Дія багатьох творів Г. відбувається на Україні. Вони не раз видавалися укр. мовою в перекладі С. Ковганюка, О. Ільченка, О. Іваненко та ін. Героїчному життю Г. присвячені поема В. Скомаровського «Зошит в лінійку» (1980) та повісті Б. Камова «Аркадій Гайдар» (1978) і «Сумка Гайдара» (1982). За мотивами повістей та оповідань Г. на Київ. кіностудії ім. О. П. Довженка створено фільми «Бумбараш» (1971) та «Р. В. Р.» (1975). На сцені Київ. театру юного глядача поставлено п’єсу «Хлопчиш-Кибальчиш». У Каневі відкрито Гайдара А. П. бібліотеку-музей, на могилі Г. споруджено пам’ятник. В 1976 у Києві на честь Г. встановлено бронзову скульптуру (автор Є. Марчук).

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 4. М., 1979 — 82; Избранное. М., 1986; Повести и рассказы. К., 1986; Укр. перекл. — Твори, т. 1 — 4. К., 1955 — 56.

Літ.: Смирнова В. В. Аркадий Гайдар. М., 1972; Розанов И. И. Творчество А. П. Гайдара. Минск, 1979; Традиции и новаторство в творчестве А. П. Гайдара. Горький, 1982; Гольдін А. Невигадане життя. К., 1983.

Н. І. Чорна.


ГАЙДАРА А. П. БІБЛІОТЕКА-МУЗЕЙ — культурно-освітній комплекс у Каневі Черкас. обл., до складу якого входять дит. б-ка і літ.-мемор. музей. Музейну експозицію відкрито влітку 1967, Неподалік бібліотеки-музею — могила А. Гайдара. У с. Ліплявому, де 1941 загинув письменник, у хаті, яка під час Великої Вітчизн. війни була явочною квартирою партиз. загону, міститься філіал бібліотеки-музею. Фонди музею налічують бл. 6 тис. експонатів, серед яких речі А. Гайдара, зокрема шабля і польова сумка, його робочий стіл, рукопис щоденника, книжки з автографами і б-ка письменника, листи, фотографії тощо. Приміщення збудовано 1966 на кошти, зароблені школярами України. На базі бібліотеки-музею та філіалу відбуваються районні, обласні, всесоюзні зльоти тимурівців, Гайдарівські читання. За активну роботу по комуністичному вихованню молоді бібліотеці-музею присуджено Респ. комсомольську премію ім. М. Островського (1980).

Літ.: Береза В. П. Бібліотека-музей Аркадія Гайдара. Путівник. Дніпропетровськ, 1970; Береза В. П. В гости к Гайдару. Путеводитель по Библиотеке-музею Аркадия Гайдара в Каневе. К., 1984.

В. П. Береза.


ГАЙДЕБУРОВ Павло Олександрович [1841, Миколаїв — 31.XII 1893 (12.I 1894), Петербург] — рос. та укр. журналіст, видавець, письменник, перекладач. У 1857 — 61 навчався в Петерб. ун-ті, був виключений за участь у студ. заворушеннях і ув’язнений у Петропавловську фортецю. В 1861 — 62 — співробітник журн. «Основа», де вів відділ «Південно-руський літопис». Протягом 1876 — 93 був редактором-видавцем газ. «Неделя». В різні роки співробітничав у журналах «Искра», «Дело», «Современник». Виступав з публіцистич. статтями, а також реалістич. оповіданнями і нарисами з життя народу («Дивна доля», 1857, та ін.), драмами (п’єса «Фантазерка», опубл. 1894) тощо. У названій періодиці, як і в додатках до «Недели» — щомісячному «Журнале романов и повестей» (1878 — 84) та «Книжках „Недели“» (з 1884), вміщував матеріали про укр. культуру і л-ру, зокрема про Т. Шевченка. В «Современнике» 1861 опублікував свій переклад поеми «Гайдамаки» Т. Шевченка разом з віршем-присвятою Кобзареві.

Тв.: [Автобіографія). «Книжки „Недели“», 1894, № 2.

І. Д. Бажинов.


ГАЙДУЦЬКІ ПІСНІ — епічні пісні сербів, хорватів, болгар, румунів, молдаван, албанців та ін. народів. У Г. п. оспівано збройну боротьбу гайдуків (народних захисників) проти тур. поневолювачів і проти місцевих багатіїв у 15 — 19 ст. У Г. п. стверджується ідея соціальної справедливості, прославляються героїчні подвиги ватажка гайдуків та його дружини — борців за правду і волю, захисників скривджених. Г. п. зберігають значення як художні твори, де реалістично відтворено істор. події в нар. сприйнятті й оцінці. Укр. мовою Г. п. перекладали М. Старицький, І. Франко, М. Рильський, Л. Первомайський та ін. Образи й мотиви цих пісень використали Ю. Федькович, Леся Українка, Д. Павличко, Д. Білоус.

Вид.: Сербська народна поезія. К., 1955; Эпос сербского народа. М., 1963.

Літ.: Гацак В. М. Восточнороманский героический эпос. М., 1967; Шептунов И. М. Хайдуцкое движение в фольклоре южных славян и болгарской литературе. М., 1982.

Н. С. Шумада.


ГАЙНИЙ Віктор Станіславович (26.IV 1932, с. Гуто-Мар’ятин Народицького р-ну Житом. обл.) — укр. письменник у Чехословаччині. З 1947 живе в ЧССР. Член КПЧ з 1960. З 1949 — актор укр. театру в Пряшеві. Автор поетич. збірок «Шумлять Бескиди» (1959), «Весінній передзвін» (1972), «Стежками гаїв» (1981), п’єс «Одного чудового дня» (1959), «Недокінчений епізод» (1962), «Поема про любов» (1967), «Світло і тінь» (1969), «Мрійники» (1977), «Там, де щебечуть солов’ї» (1983). Написав повість «Ти свідком будеш, Газдоране» (1982). В своїй творчості відображає нове життя в соціалістичній Чехословаччині.

Тв.: Поема про любов. Пряшів. 1978.

І. Д. Красовський.


ГАЙРАТІ [справж. — Абдурахім Абдуллаєв; 2 (15).II 1905, Ташкент — 17.I 1976, там же] — узб. рад. письменник, нар. письменник Узб. РСР з 1972. У збірках віршів «Голос свободи» (1927), «Мелодії життя» (1928), «Темп» (1931), «Полум’яні душі» (1932), повісті «Хашар» (1929) зобразив нове життя Узбекистану. Глибоким ліризмом позначені поетич. збірки «Любов» (1939), «Золота молодість» (1940), поеми «Лист матері» (1933), «Джиноста» (1935), «Фуркат» (1959). Писав і для дітей (повість «Незабутні дні», 1956; зб. «Оповідання», 1958, та ін.). Дружбі узб. та укр. народів присвятив вірші «На хвилях Дніпра», «Катерина».

Тв.: Рос. перекл. — Детство моего друга. Ташкент, 1959; Стихи разных лет. Ташкент, 1977.

В. Г. Гримич.


ГАЙ-САГАЙДАЧНА Катерина (pp. н. і см. невідом.) — укр. драматург, актриса. Працювала в трупі М. Старицького (80-і pp. 19 ст.). Автор водевілю «Живий мрець» (1909), сатирично-гротескової п’єси «Тогосвітня концесія» (1911), в якій висміювались псевдоінтелігенти; драми «Паж Мазепа» — переробка «Мазепи» Ю. Словацького (1896; у співавт., була заборонена цензурою).

Л. З. Мороз.


ГАЛАЙДА Ілля Павлович (1.VIII 1931, с. Чертіжне, тепер Гуменського округу Східно-Словацької обл.) — укр. письменник у Чехословаччині, канд. філол. наук. Член КПЧ з 1948. Закінчив 1958 Моск. ун-т. На викладацькій роботі. Виступає з віршами, оповіданнями, літературознавчими розвідками. В худож. творах розробляє теми визволення Чехословаччини Рад. Армією, сучас. життя. Автор поетич. книг «Спалахи» (1974), «Спрага серця й землі» (1981), «Безсоння» (1986), зб. оповідань «Коли йдуть дощі» (1980), монографії «Казки Пушкіна. До проблеми реалізму» (1975).

О. В. Мишанич.


ГАЛАКТІОН (Galaction) Гала (справж. — Грігоре Пішкулеску; 16.IV 1879, с. Дідешть — 8.III 1961, Бухарест) — рум. письменник. Член Рум. академії з 1947. Закінчив 1903 Бухарест. ун-т, учився 1903 — 09 у Чернів. ун-ті. Майстер ліричної новели, в якій своєрідно поєднані реальне й фантастичне (збірки «Церковця в Резорах», 1914; «Дзвін монастиря Нямц», 1916, та ін.). У зб. «Новий світ» (1919) вітав перемогу Великого Жовтня в Росії і революц. боротьбу пролетарів Румунії. Автор романів «Роксана» (1931), «Капці Махмуда» (1932), «Доктор Тайфун» (1933), де, змальовуючи правдиві картини життя міста й села, показував бездушність, приватновласницьке користолюбство, що панували в бурж. суспільстві, викривав лицемірство христ. проповіді аскетизму і всепрощення. Персонажами ряду творів (оповідання «Адамиха», «Федорове різдво» тощо) виступають і представники укр. населення Румунії, а в його щоденнику «Журнал» (т. 1, вид. 1973) міститься інформація про життя Чернівців 1903 — 09.

Тв.: Рос. перекл. — [Твори]. В кн.: Румынские повести и рассказы, т. 2. М., 1959.

О. С. Романець.


ГАЛАН (Galan) Валеріу Еміл (15.II 1921, с. Севень Ботошанського повіту) — рум. письменник і журналіст. Навчався 1940 — 44 у тех. ін-тах Ясс, Чернівців, Тімішоари. Майже 20 років працював у редакції органу ЦК РКП «Scinteia» («Іскра»). Осн. тема творчості — боротьба робітників і селян за нове життя. В істор. романі «Світанок рабів» (1950; переробл. вид. 1961) показав солідарність робітн. класу з сел. повстанням 1907. Формування соціалістич. відносин на селі змалював у романі «Береган» (т. 1 — 2, 1954 — 59). Поїздка до Китаю стала джерелом ряду повістей про життя кит. трудящих — зб. «Сусіди» (1955) та ін. Автор циклу соціальних романів «Повторні обходи лікаря Б. А.» (1965 — 69), роману «Подвійний шах Армора» (1970), повістей «Потоп», «Цеглярі» (обидві — 1948), «Кінь діда Єфтіміе» (1950), комедії «Моя подруга Піке» (1963). Тв.: Рос. перекл. — Потоп. Бухарест, 1960.

С. В. Семчинський.


ГАЛАН Ярослав Олександрович (псевдоніми — Яга, Мирон Яро, Володимир Росович, Ігор Семенюк та ін.; 27.VII 1902, м. Динув, тепер Пшемисльського воєводства, ПНР — 24.X 1949, Львів) — укр. рад. письменник. Нар. в сім’ї службовця. З 1924 член КПЗУ, 1949 вступив у кандидати в члени ВКП(б). Напередодні 1914 австр. влада інтернувала батька Г. в концтабір Таллергоф у числі багатьох галицьких «москвофілів». У 1915 сім’я Г. евакуювалась до Ростова-на-Дону, звідки повернулась до Перемишля 1918. Навчався у Віден. (1923 — 26) і Краків. (1926 — 28) ун-тах. Один рік викладав польс. мову в укр. гімназії в Луцьку, але 1929 був позбавлений права на пед. роботу в межах тодішньої Польщі як член КПЗУ та один із засновників і керівників орг-ції революц. письменників «Горно». У 1930 — 32 працював у журн. «Вікна». В 1932 — 39 був безробітним, брав активну участь у комуністич. підпіллі, в підготовці й проведенні Антифашистського конгресу діячів культури 1936 у Львові. Перебував під особливим наглядом поліції, двічі (1936 і 1937) був заарештований. Після возз’єднання Зх. України з УРСР працю вав у редакціях газет «Вільна Україна» (1939 — 41), «Правда Украины» і «Радянська Україна» (1942 — 48). У роки Великої Вітчизн. війни був коментатором на радіостанціях — радіостанції імені Т. Г. Шевченка (Саратов, 1942), «Радянська Україна» (Москва, 1943), «Дніпро» (пересувна прифронтова, 1943), в групі журналістів ЦК КП(б)У. З листопада 1945 по квітень 1946 Г. — спецкор газ. «Радянська Україна» на Нюрнберзькому процесі. Літ. діяльність почав як драматург (п’єси «Дон-Кіхот із Еттенгайму», 1927; «Вантаж», 1930; «Вероніка», 1930). Проблемам визвольної боротьби народу Зх. України присвячені сатир. комедія «99 %» (1930), драма «Осередок» (1932). У трагедії «Під золотим орлом» (1947) показав тяжке життя в таборах «переміщених осіб», свавілля амер. окупац. властей у Зх. Німеччині, злочинні дії укр. бурж. націоналістів, створив героїч. образи рад. патріотів. Драма «Любов на світанні» (1949) присвячена становленню нового життя на західноукр. землях, вона відтворює формування соціалістич. світогляду в трудящих, боротьбу за організацію колгоспів, викриває ворожу ідеологію. П’єсам Г. властиві політич. гострота, напруженість конфліктів, викінченість образів; починаючи з 1952 вони з успіхом ішли на сценах театрів УРСР, ін. союзних республік, а також соціалістич. країн.

Значну худож. цінність становлять прозові твори Г., зокрема новели «Кара», «Цілина», «Невідомий Петро» (всі — 1932), «Померлі борються» (1934) та ін., в основу сюжетів яких покладено конкретні події визвольної боротьби трудящих Зх. України. Протягом 1939 — 41 Г. написав серію оповідань, нарисів, статей, в яких утверджував оновлене життя на західноукр. землях, дошкульно таврував пережитки минулого, прояви негативного («Дженні», «Дід Мартин», «Незабудька» та ін.). Справжнім подвигом письменника-комуніста була його публіцистика, спрямована проти фашизму, укр. бурж.-націоналістич. контрреволюції, клерикального антикомунізму й міжнар. імперіалізму. Вже у своїх перших памфлетах, що друкувалися у «Вікнах», він викривав імперіалістичні плани розбійницького походу проти СРСР, демаскував укр. націоналістичних посіпак фашизму. Радіокоментарі Г. у роки війни сповнені глибокого аналізу подій у світі, нищівного осуду нім.-фашист. розбою, пройняті непохитною вірою в перемогу рад. народу (частина коментарів увійшла до кн. «Фронт в ефірі», 1943). У збірках сатир. нарисів, памфлетів, фейлетонів «Їх обличчя» (1948), «Перед лицем фактів» (1949) показав злочинне нутро верховодів фашист. Німеччини та їхніх поплічників з націоналістич. табору, використавши значною мірою матеріали Нюрнберзького процесу. З убивчим сарказмом розвінчував реакційну ідеологію і політику Ватікану та його уніат. агентури. За памфлети з цієї серії («Я і Папа», «Отець тьми і присні», «Присмерк чужих богів», «На службі у сатани»), що увійшли до кн. «Вибране» (1951), Г. посмертно удостоєний Держ. премії СРСР (1952). Велику увагу Г. приділяв висвітленню укр.-польс. взаємин. Багато писав польс. мовою (повість «Гори димлять», оповідання «Померлі борються» та ін.), друкувався в прогресивній польс. періодиці. Виступав також як літ. і театр. критик. Загинув від рук націоналістично-клерик. агентури у Львові. В 1964 Спілкою журналістів України встановлено премію ім. Я. О. Галана за кращі публіцистичні твори. У 1960 у Львові відкрито Галана Я. О. музей. У Львові, Дрогобичі та в смт Яблуневі Івано-Франк. обл. Г. споруджено пам’ятники. Іл. див. на окремому аркуші, с. 256 — 257.

Тв.: Твори, т. 1 — 4. К., 1977 — 80; Рос. перекл. — Избранное. М., 1958; С крестом или с ножом. М., 1962.

Літ.: Млинченко К. Зброєю полум’яного слова. К., 1963; Бєляєв В. П., Йолкін А. С. Ярослав Галан. К., 1974; Кулінич Г. Г. Ярослав Галан. К., 1977; Про Ярослава Галана. К., 1987; Гуменюк М. П., Куш, О. П., Шаповалов І. І. Ярослав Галан. Бібліографічний покажчик. Львів, 1956; Вальо М. А. Ярослав Галан. Бібліографічний покажчик. Львів, 1982.

П. М. Довгалюк.


ГАЛАНА Я. О. МУЗЕЙ у Львові — літ.-меморіальний музей, філіал Львів. істор. музею. Відкритий 1960 у квартирі, де 1944 — 49 жив Я. Галан. Матеріали експозиції відображають дитячі та юнацькі роки, революц. діяльність письменника, його роботу коментатором радіостанцій імені Т. Г. Шевченка, «Радянська Україна», «Дніпро» під час Великої Вітчизн. війни, спецкором газ. «Радянська Україна» на Нюрнберзькому процесі. Представлені також рукописи, прижиттєві видання його творів, газети і журнали, де вони були надруковані, фотоматеріали, документи про участь письменника в громадсько-політ. і культур. житті, особисті речі, муз. інструменти, на яких він грав. Експонуються документи про вшанування пам’яті письменника.

Літ.: Коссой В. М., Пивоварчук І. В., Ярмолюк О. М. Літературно-меморіальний музей Ярослава Галана. Путівник. Львів, 1984.

О. М. Ярмолюк.



ГАЛАС (Halas) Франтішек (3.Х 1901, Брно — 27.Х 1949, Прага) — чес. поет, перекладач. Почав друкуватися у комуністич. пресі 1921. В роки фашист. окупації співробітничав у нелег. виданнях КПЧ. У зб. «Сепія» (1927) тема 1-ї світової війни трактується в дусі декадансу, водночас тут порушено проблему суспільного призначення поезії. Цю проблематику продовжують і поглиблюють наступні збірки «Півень полохає смерть» (1930), «Обличчя» (1931) та ін., позначені складною метафоричністю. Глибоко психологічна поема «Старі жінки» (1935). У збірках «Навстіж» (1936), «Торс надії» (1938) звучать мотиви засудження бурж. дійсності і фашизму. Ідеями патріотизму і боротьби пройнятий цикл віршів «Наша пані Вожена Немцова» (1940). Будівництво нового життя в країні, героїзм народу, визвольну місію Рад. Армії Г. оспівує в збірках «Барикада» (1945), «В лавах» (1948), «А що ж, поете?» (вид. 1957). Автор книг для дітей («Вірші для дітей», 1941; «Лічилки», 1948, та ін.). Перекладав твори О. Пушкіна, А. Міцжевича, Ю. Словацького, Е. Аді та ін. Укр. мовою окремі вірші Г. переклали Борис Тен, Г. Кочур.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Чеська поезія. К., 1964; Ленін. В кн.: Знамено першої зорі. Одеса, 1980; Рос. перекл. — Стихи. М., 1974; [Вірші]. В кн.: Поэзия ЧССР. М., 1975; [Вірші], В кн.: Поэзия ЧССР. XX век. М., 1983.

В. А. Моторний.


ГАЛАСЕВИЧ (Galasiewicz; справж. прізв. — Галос) Ян Кантій (1.IX 1849, с. Пшегінь Духовна під Краковом — 16.III 1911, Варшава) — польс. драматург. Серед його п’єс — нар. драми: «Чортівська лава» (1880, переробл. 1884 І. Карпенком-Карим і С. Тобілевич під назвою «Чортова скала», ставилася трупами М. Кропивницького, М. Садовського і П. Саксаганського), «Хата за селом» [1884, у співавт. з З. Меллеровою, за однойм. повістю Ю. І. Крашевського; з 1895 (в укр. перекл. Є. Калитовського) йшла на сцені львів. мандрівного Руського нар. театру].

Р. Я. Пилипчук.


«ГАЛАТЕЯ» — журнал «літератури, повістей і мод». Видавався 1829 — 30, 1839 — 40 в Москві С. Раїчем. Зіграв позитивну роль у формуванні поетики рос. філос. лірики. В «Г.» друкувалися вірші О. Пушкіна, Ф. Тютчева, Ф. Глинки, О. Полежаєва, В. Туманського, С. Шевирьова. Опублікував «Українські казки» І. Срезневського, уривки з комедії «Дворянские выборы» Г. Квітки-Основ’яненка, глави з роману «Чугуевский казак» О. Афанасьєва-Чужбинського, його оповідання та вірші («Пробудження», «Німий», «Елегія», «Істина» та ін.).

О. А. Кузьменко.


ГАЛАХОВ Олексій Дмитрович [1 (13).I 1807, м. Сапожок, тепер Рязан. обл. — 14 (26).XI 1892, Петербург] — рос. історик л-ри, письменник. Закінчив 1825 Моск. ун-т. Автор оповідань, повістей, критичних оглядів (друкувалися в «Отечественных записках») та навч. посібників з л-ри. Осн. праця «Історія російської словесності, давньої і нової» (т. 1 — 2, 1863 — 75), на якій позначились принципи «естетичної критики». В 1858 познайомився з Т. Шевченком, 1860 брав участь у спробі визволити його рідних з кріпацтва.

М. М. Сулима.


ГАЛЕК. (Hálek) Вітезслав (5.IV 1835, с. Долінек Мельницького краю — 8.Х 1874, Прага) — чес. письменник, критик, публіцист. Навчався у Праз. ун-ті. Відстоював демократизм, реалізм, нац. самобутність чес. л-ри. Починав як поет-романтик — поема «Альфред» (1858), зб. «Вечірні пісні» (1859) позначені ідеями патріотизму, прагненням осягнути суть соціальних конфліктів. Набутком реалізму Г. стали поетич. цикли «Вірші про село», «На природі» (обидва — 1874), повісті та оповідання на сел. тематику («У маєтку і в халупі», 1871; «Під голим пагорбом», 1874; «Студент Квох», 1874). Ці твори пройняті оптимізмом і вірою в народ, хоч і містять деяку ідеалізацію патріархальності. Роман «Комедіант» (1861) відбив ідеалістичні сподівання Г. на мирне розв’язання соціальних конфліктів. Автор істор. драм «Царевич Олексій», «Завіш із Фалькенштейна», «Король Рудольф» (усі — 1860), «Король Вукашин» (1861), «Іржі з Подебрад» (1874), ліричної трагедії «Амнон і Тамар» (1864). Укр. мовою окремі вірші Г. переклали Борис Тен, М. Львович, Є. Дроб’язко. Портрет с. 379.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Чеська поезія. К., 1964; Рос. перекл. — Повести и рассказы. Л., 1985.

І. М. Лозинський.


ГАЛЕЧКА Анна Миколаївна (1.XI 1934, с. Пчолинне, тепер Гуменського округу Східно-Словацької обл. ЧССР) — укр. письменниця у Чехословаччині. Член КПЧ з 1953. Закінчила 1960 Пряшівську вищу пед. школу. На журналістській роботі. Автор зб. оповідань для дітей «Твої ровесники» (1979).


ГАЛИЦЬКЕ ЄВАНГЕЛІЄ 1144, Крилоське євангеліє — пам’ятка старослов’ян. мови давньоруської редакції. Написане кириличним уставом на пергаменті: 1 — 228 аркуші датовано 1144, решту (32 аркуші) дописано в 14 ст. Давня частина Г. є. оздоблена кіноварними ініціалами, пізніша — заставками. Відкрив пам’ятку львів. єпископ Гедеон Балабан 1572 в с. Крилосі (тепер Галицького р-ну Івано-Франк. обл.), розташованому на місці давньорус. Галича (звідси й назви пам’ятки). В Г. є. відбилося чимало східнослов’ян. мовних рис, що згодом стали характеризувати укр. мову. Повністю Г. є. видав 1882 — 83 архімандрит Амфілохій. Досліджував пам’ятку В. Ягич («Чотири критико-палеографічні статті», 1884). Г. є. зберігається в Держ. істор. музеї в Москві.

Літ.: Українські письменники, т. 1. К., 1960.

В. В. Німчук.


ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКИЙ ЛІТОПИС — визначна пам’ятка історіографії і л-ри 13 ст. На відміну від попередніх літописів не поділяється на датовані літописні записи, а становить суцільну розповідь, що включає своєрідні повісті про військ. походи та ін. події. Перша частина Г.-В. л. завершена в 50-х pp. 13 ст., ймовірно в м. Холмі при дворі князя Данила Галицького. На думку дослідників, в укладанні цієї частини взяли участь печатник Кирило, холмський єпископ Іван, боярин Діонісій Павлович. Починається похвалою князю Роману Мстиславичу, стилістично близькою до окремих місць «Слова о полку Ігоревім». Далі розповідається про боротьбу Данила Галицького з боярськими заколотниками та іноз. загарбниками. Осн. ідея повісті — заклик до захисту рідної землі, прославлення Данила як продовжувача справи князів Київ. Русі періоду найбільшої її могутності. Виклад емоційно наснажений, насичений метафорами, вишуканими порівняннями, афоризмами. Поряд з ускладненими риторичними зворотами, цитатами з творів візант. авторів, наводяться нар. прислів’я, переказуються фольклорні за походженням легенди та пісні. Риси спільності стилю цієї повісті з «Житієм Олександра Невського» дали підставу для гіпотези про те, що автором обох творів є київ. митрополит Кирило.

Другу частину (події з 1261) складено при дворі волин. князів Володимира Васильковича і Мстислава Даниловича. Порівняно з першою («галицько-холмською») частиною манера розповіді в ній простіша. Автор дбає про послідовність і ясність викладу, звертає увагу на побутові подробиці. У мові менше церковнослов’янізмів, натомість повніше відображено особливості волин. і галиц. говірок. У літописі міститься похвала Володимиру Васильковичу (прославляється як книжник і філософ), де є запозичення з «Слова о законЂ і благодати» Іларіона.

Г.-В. л. є (поряд з «Повістю временних літ» і Київським літописом 12 ст.) складовою частиною Волин. літописного зведення кін. 13 — поч. 14 ст. Найстарішим його списком є Іпатіївський літопис, в якому Г.-В. л. доповнено помилковими датами подій; ближчі до первісного тексту пізніші списки укр. походження — Погодінський, Хлєбниковський, Марка Бундура. Мотиви з Г.-В. л. (переказ про євшан-зілля, розповідь про Митусу) використовувалися укр. письменниками 19 — 20 ст., зокрема І. Франком, М. Вороним. Сучас. укр. мовою Г.-В. л. переклав Л. Махновець.

Вид.: Летопись по Ипатскому списку. СПБ, 1871; Полное собрание русских летописей, т. 2. М., 1962; Галицько-Волинський літопис. «Жовтень», 1982, № 7.

Літ.: Черепнин Л. В. Летописец Даннила Галицкого. «Исторические записки», 1941, т. 12; Пашуто В. Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. М., 1950; Генсьорський А. 1. Галицько-Волинський літопис (Процес складання; редакції і редактори). К., 1958; Генсьорський А. 1. Галицько-Волинський літопис (Лексичні, фразеологічні та стилістичні особливості). К., 1961; Білецький О. Українські літописи XIII — XVI ст. В кн.: Білецький О. Зібрання праць, т. 1. К., 1965; Исаевич Я. Д. Культура Галицко-Волынской Руси. «Вопросы истории», 1973, № 1; Крип’якевич І. П. Галицько-Волинське князівство. К., 1984.

Я. Д. Ісаєвчч.


ГАЛИЦЬКО-РУСЬКА МАТИЦЯ — культурно-освітнє т-во, засн. 1848 у Львові на зразок ін. слов’ян. матиць з метою піднесення освіти народу та розвитку л-ри і мист-ва на західноукр. землях. Випускало дешеві книжки з різних галузей знань. Перша книжка — «Буквар руський для школ в Галіції» А. Добрянського (1848). Згодом вийшли «Граматика руського язика» Я. Головацького, п’єса «Справа в селі Клекотині» Р. Моха (1849), «Читанка для малих дітей» М.Шашкевича (1850, 1853). Ряд видань позначено консерватизмом, впливом реліг. ідеології. Починаючи з 50-х pp. у виданнях Г.-р. м. дедалі частіше з’являється «язичіє». Під впливом гол. чин. А. Петрушевича т-во повністю перейшло на «москвофільські» (див. «Москвофіли») позиції. У 1854 — 60 А. Петрушевич надрукував тут «Галицкий исторический сборник» (три випуски), а пізніше — «Сводную летопись» та ін. укладені ним збірники істор. матеріалів. У 1865 — 68 Г.-р. м. видавала «Науковый сборник» (щорічно 4 випуски), з 1870 — «Литературный сборник», 1901 — 06, 1908 — «Научно-литературный сборник». Проводила регулярний обмін виданнями з ін. матицями: сербською, словенською, чеською. Т-во проіснувало до 2-ї світової війни.

Літ.: Головацький Я. Ф. Історичеський очерк основанія «Галицько-руської матиці». Львів, 1850; Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 41. К., 1984; Пашаева Н. М., Климкова Л. Н. Галицко-русская матица во Львове и ее издательская деятельность. В кн.: Книга. Исследования и материалы, сб. 34. М., 1977.

М. Й. Шалата.


«ГАЛИЧАНИН» — літ.-худож. і наук. збірник. Виходив у Львові 1862 — 63 за ред. Я. Головацького та Б. Дідицького (вийшло 4 випуски). Публікував нові твори письменників Галичини, Буковини, Закарпаття і Наддніпрянської України (М. Устияновича, Ю. Федьковича, С. Воробкевича, О. Духновича, П. Куліша, О. Кониського, Д. Мордовця та ін.), статті й наук. розвідки з питань л-ри, мови, історії, літ.-бібліогр. огляди. Вміщував матеріали з питань фольклору, етнографії, переклади творів зарубіж. письменників. У публікаціях «Г.» відбилися як прогресивні тенденції, що виявилися в пропаганді ідей культур. єднання укр. земель, міжслов’ян. літ. взаємообміну, зверненні до нар. мови, так і консервативні (певна ідеалізація минулого у статтях на істор. теми).

Ф. П. Погребенник.


«ГАЛИЧАНИН» — наук.-художній журнал, додаток до газ. «Слово». Виходив у Львові 1867 — 70 за ред. Б. Дідицького. Друкував статті з питань історії, етнографії, культури, літ. хроніку, бібліогр. нотатки, нові твори укр. письменників, переклади із зарубіж. л-р. Поряд з реалістич. творами С. Воробкевича, В. Ільницького (під псевд. Денис з-над Серета), Ф. Калитовського, І. Гавришкевича, циклом віршів М. Максимовича «П’ять псалмів в привіт „Галичанину“ із Києва» тощо публікувалися і малозначні вірші Б. Дідицького, О. Павловича та ін. Журнал популяризував творчість І. Крилова, Ф. Тютчева, А. Майкова, І. Тургенєва та ін. рос. письменників. Орієнтувався на «язичіє», але друкував твори і нар. мовою.

Ф. Я. Погребенник.


«ГАЛИЧО-РУСЬКИЙ ВІСТНИК» — газета для українців Галичини. Виходила 1849 — 50 у Львові тричі на тиждень за ред. М. Устияновича. Сусп.політ. і екон. життя висвітлювалося в ній з офіційних позицій. Ряд статей присвячено нар. освіті, укр. мові. Публікувалися твори галицьких літераторів, зокрема оповідання М. Устияновича «Месть верховинця», «Старий Єфрем»; надр. переклади з рос. — оповідань В. Даля, В. Соллогуба, з чес. — Ф. Челаковського та ін., сербських нар. пісень. З лютого 1850 до 1866 газета видавалася у Відні під ін. назвами.

Р. Ф. Кирчів.


ГАЛІ Муса (справж. — Галієв Габдрахман Галійович; 15.Х 1923, с. Старомусіно, тепер Чишмінського р-ну Башк. АРСР) — башк. рад. поет. Член КПРС з 1947. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1952 Башк. пед. ін-т (Уфа). У поемі «Агідель» (1957) відобразив перебування В. І. Леніна в Уфі, початок революц. руху в Башкирії. Автор багатьох книжок, в яких художньо осмислюються найважливіші етапи повоєнного життя республіки й країни, героїчна праця рад. людей, перші перемоги у космосі, миролюбна політика Рад. Союзу: «Розмова через моря» (1960), «Сонце пустелі й сльози» (1961), «Дві пісні про вітер зі сходу» (1962), «Червневі вечори» (1970), «Білий дощ» (1973), «Стежинки пам’яті» (1980) та ін. Переклав ряд віршів М. Рильського («Квітчастий луг», «Черемшина після дощу» та ін.), І. Драча («Автографи матерів молодогвардійців», «Балада любові», «Дівочі пальці»), Б. Олійника («Пам’яті Павла Тичини», «Пісня про матір», «Парубоцька балада»), П. Мовчана («Спогад про війну»). Укр. мовою окремі твори Г. переклали І. Драч, П. Ребро, П. Лиходід та П. Мовчан.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: З берегів Агіделі. К., 1970; [Вірші]. «Літературна Україна», 1970, 16 жовтня; Росинка. К., 1975; [Вірші]. В кн.: Мелодії Агіделі. Дніпропетровськ, 1980; Рос. перекл. — Песня Ак-Идели. Уфа, 1961; Солнце и слезы. М., 1965; Корни дуба. Уфа, 1969; Сердце весны. М., 1971; Обращение к роднику. М., 1981; Багряные травы. М., 1983; Язык любви. М., 1984.

В. Г. Гримич.


ГАЛІЛЕЙ (Galilei) Галілео (15.II 1564, Піза — 8.I 1642, с. Арчетрі, побл. Флоренції) — італ. фізик, механік, астроном, поет, філолог, критик, з 1611 — член Академії деї Лінчеї в Римі. Навчався в Пізан. ун-ті. Послідовник М. Коперника, захищав і розвивав теорію геліоцентричної системи світу, за що переслідувався церквою, офіційно вважався «в’язнем інквізиції» (твори Г. виключені з Індексу заборонених книг лише 1835). Більшість трактатів, зокрема «Діалог про дві найголовніші системи світу — Птолемеєву і Коперникову» (1632), який був причиною судового процесу над Г. 1633, написані нар. італ. мовою, що доводило її рівноцінні можливості з латинською. Трактати Г. відзначаються витонченістю стилю, майстерністю викладу і є одним з найдосконаліших зразків прозових жанрів ренесансної епохи. Автор лекцій про Данте, крит. праць «Нотатки про Аріосто», «Критика Тассо». В бурлескній поезії «Сатира на вбраних у тогу» висміяв консервативну професуру. Канцона «Про зорі Медічі» (у співавт.) — про 4 супутники Юпітера, які Г. відкрив 1610. Твори Г. вивчались у Київській академії. На захист Г. став Феофан Прокопович у лат. вірші «Папський вирок Галілею». У курсі лекцій Феофана Прокоповича «Фізика» (1708 — 09) простежується орієнтація укр. вченого на закони динаміки Галілея.

Літ.: Азархін В. А., Горський В. С. Коперник. Бруно. Галілей. К., 1974.

О. Є.-Я. Пахльовська.


ГАЛІН (справж. прізв. — Рогалін) Борис Абрамович [25.VIII (7.IX) 1904, м. Нікополь, тепер Дніпроп. обл. — 11.XII 1983, Москва] — рос. рад. письменник, журналіст. Член КПРС з 1925. Навчався в Моск. ун-ті. Учасник Вел. Вітчизн. війни (військ. кор. газ. «Красная звезда»). У повоєнні роки жив у Донбасі. Книжки нарисів «Перехід» (1930), «Випробування» (1937) та ін. присвячені індустріалізації країни. Збірки нарисів «У Донбасі» (1946) і «В одному населеному пункті» (1947; Держ. премія СРСР, 1948) — про боротьбу шахтарів проти німецько-фашистських окупантів, відбудову народного господарства.

Різні етапи соціалістичного будівництва відтворив у збірках нарисів «Чудесна сила» (1954), «Роки нашого життя» (1956), «В ім’я майбутнього» (1958), «В грозу і бурю» (1967). Важливе місце у творчості Г. посідає ленінська тема (збірки «Будівник нового світу. Нариси про Леніна», 1960; «Азарт юності», 1970).

Тв.: Избранное. Очерки. М., 1981; Строитель нового мира. Очерки и литературные портреты. М., 1978; Время далекое — товарищи близкие. Литературные портреты. М., 1970; Укр. перекл. — В Донбасі. Нариси. К., 1949.

І. Д. Бажинов.


ГАЛІП Теодот Мелетійович (псевд. і крипт. — Немирич, Gracchus, Т. Г., Ф. Г., Ф. М. Г. та ін.; 19.VI 1873, с. Волока, тепер Вижницького р-ну Чернів. обл. — 1943, Брно, ЧССР) — укр. письменник, громад.-культур. діяч. Закінчив юрид. ф-т Чернів. ун-ту. Один з організаторів укр. радикальної партії на Буковині. Після захоплення краю боярською Румунією (1918) емігрував на Закарпаття. Писав вірші, поезії в прозі, оповідання, повісті, статті (зокрема, на юрид. теми), перекладав з ін. л-р. Автор повісті з життя буковин. інтелігенції «Перші зорі» (1895), зб. віршів «Думки та пісні» (1901), реалістичних за способом зображення, пройнятих громадян. пафосом, співчуттям до тяжкої долі трудового люду. Лірика Г. близька до нар. пісні. У 20 — 30-і pp. опублікував цикл ліричних віршів «Хризантеми» та ін.

Тв.: Думки та пісні. Чернівці, 1901; [Вірші]. В кн.: Акорди. Антологія української лірики. Львів, 1903.

Літ.: Кримський А. Теодот Галіп. Перші зорі. В кн.: Кримський А. Ю. Твори, т. 1. К., 1972; Франко І. Теодот Галіп. Перші зорі. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 30. К., 1981.

Ф. П. Погребенник.


ГАЛІСІЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра нац. мовою галісійців, осн. населення істор. області Галісія на Пн. Зх. Іспанії. Бере свій початок з народнопісенних джерел і творчості трубадурів 13 ст. Ф. Гарсіа-Ешгаравуньї, Б. ді Бонавала, пізніше — Масіаша «Закоханого» (14 або 15 ст.). Тривалий час розвивалась лише поезія; найвизначніші поети середньовіччя — Ф. Кашкісіу і В. Перес ді Камоенш. Після утворення в 16 ст. єдиної ісп. держави розвиток нац. л-ри Галісії припиняється і до поч. 19 ст. існує лише усна нар. творчість. Визвольна війна проти наполеонівського нашестя викликала піднесення нац. самосвідомості галіс. народу. Першим значним твором нової Г. л. став антиклерикальний романсеро «Благання одного галісійця...» М. Парду ді Андраді (1813). Родоначальниками галіс. романтизму, для якого характерне звернення до фольклору й уславлення минулого батьківщини, були поети Ф. Аньйон-і-Пас (зб. віршів «Спогади дитинства», 1851) і Ш. М. Пінтуш, який оспівав селянське життя в кн. «Галісійська сопілка» (1853). Вершиною романтичної галіс. поезії є творчість галіс. та ісп. поетеси Розалії ді Каштру (за ісп. транскрипцією — Росалія де Кастро), якій належать дві збірки галіс. мовою — «Галісійські наспіви» (1863) і «Нові листки» (1880), а також зб. «На берегах річки Cap» (1884, ісп. мовою). Змальовуючи красу рідної Галісії та духовне благородство трудящої людини, вона не залишила поза увагою й соціальних злигоднів — безземелля, розорення селянства тощо. Романтичні традиції продовжував поет Е. Пондаль (кн. «Скарги сосон», 1886). Збіркою віршів «Пісні моєї землі» (1880), яка пройнята мотивами соціального і антиклерикального протесту, М. Куррош Енрікеш утвердив у Г. л. реалізм. Розвиваються галіс. драматургія і проза. З’являються перший роман галіс. мовою «Машіна, або Позашлюбна дочка» М. Вальядареша (1880), істор. романи «Жуана» М. Амора Мейлана (1886), «Ткаля з Бонавала» (1894) і «Замок Памбре» (1895) А. Лопеша Феррейру. Осн. прозові жанри кін. 19 — поч.20 ст. — побутове оповідання (зб. новел «Казки кузні» Е. Карре Альдао) і роман («Остання любов» А. Рібальти; «Ештебу» Ж. Лешти Мейси), які засвідчують розклад старого побуту і зародження капіталістич. відносин у місті й на селі. Життю і побуту селян присвячено вірші Л. Амаду Карбалью. Після 1-ї світової війни в Г. л., здебільшого в поезії, з’явилися модерніст. течії. В роки Республіки (1931 — 39) їх витіснила л-ра соціального звучання, особливе піднесення якої відзначається у період нац.-революційної війни в Іспанії. Тоді ж остаточно утвердилась галіс. мова, яку раніше вважали діалектом португальської. Певну роль в цьому відіграла збірка Ф. Гарсіа Лорки «Шість поезій по-галісійськи» (1935). За часів франкізму, який душив будь-яку автономію народів Іспанії, культур. життя в Галісії занепадає. Серед сучас. галіс. письменників — Е. Бланку Амор, автор повісті «Погуляли...» (1953), поет і прозаїк К. Казареш (зб. оповідань «Темні сни Кліо», 1979, та ін.), новеліст Ш. І. Тайбу. Після заснування вид-ва «Галаксія» (1951) набуває розвитку книговидавнича справа. Здобули визнання праці відомого галіс. літературознавця і мовознавця Х. Алонсо-Монтеро (зокрема, з питань галіс. мови і реалізму в галіс. л-рі). У 1964 в газ. «El progreso» («Прогрес», 13.XII) було опубл. його ст. «Життя і поезія Тараса Шевченка», вірші «Заповіт», «О люди! люди небораки!» галіс. мовою. Укр. мовою в перекладі М. Литвинця вийшли новели «Таємниця історії» і «Гідальго часів Фердінанда» К. Казареша (зб. «Світло у вікні. Сучасна іспанська новела». К., 1986) та збірка його оповідань «Хлопчик, який приносить щастя» (К., 1987).

Літ.: Плавскин З. И. Испанская литература XVII — середины XIX века. М., 1978.

М. І. Литвинець.


ГАЛКІН Лев Абрамович [25.VIII (7.IX) 1913, м. Дружківка, тепер Донец. обл.] — рос. рад. письменник. Член КПРС з 1944. Закінчив 1940 Донец. індустр. ін-т. Учасник Великої Вітчизн. війни. Живе на Україні. Поетич. книги «Брянський ліс» (1946), «Завидна доля» (1959), поема «Друзі» (1950) та ін. — про трудові будні робітників і колгоспників, боротьбу нар. месників проти фашист. окупантів. Повісті «Один парашут не розкрився» (1966), «Якби каміння могло розказати...» (1970), «Біглий вогонь» (1971), «Слід по росі» (1975) присвячені подіям Великої Вітчизн. війни. Автор драм. творів «Зоряні ночі» (1957), «Чарівний луг» (1976), віршів для дітей. Пише сатиричні вірші і фейлетони.

Тв.: Избранное. Х., 1963; Темная ночка — День партизанский. К., 1983; Медаль. Х., 1984; Укр. перекл. — Зустріч. В кн.: Самодіяльний театр, зб. 2. Х., 1948.

В. А. Буркатов.


ГАЛЛ АНОНІМ (Anonim Gall; pp. н. і см. та справж. ім’я — невідомі) — польс. хроніст кін. 11 — поч. 12 ст. Автор найдавнішої польс. «Хроніки і діянь князів або правителів польських» (написана бл. 1113 — 16, лат. мовою; надр. 1749), що відтворює події від кін. 9 ст. до 1113. Чимало місця в хроніці відведено політ. стосункам між Польщею і Київ. Руссю.

Тв.: Рос. перекл. — Хроника и деяния князей или правителей польских. М., 1961.

Р. П. Радишевський.


ГАЛСАНОВ Цеден (Циденжап) Галсанович [10 (23).II 1917, с. Ілька, тепер смт Заіграївського р-ну Бурят. АРСР] — бурят. рад. поет, нар. поет Бурят. АРСР з 1986. Член КПРС з 1962. Закінчив 1967 Вищі літ. курси при Літ. Ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). Автор збірок «Пісні» (1934), «Молодість» (1938), «Уславлення» (1942), «Вибра не» (1940, 1948, 1962), поем «Велика радість» (1936), «Чотири дні і три ночі» (1938), «Легенда про батора» (1942), «Луна на Чудському озері» (1943), «Друзі мої» (1962), «Байкальські акварелі» (1972), «На перевалі» (1982), роману у віршах «Гусяче озеро» (1987), творів для дітей. У віршах Г. оспівується оновлене життя рідного краю, дружба народів СРСР. Перекладав твори О. Пушкіна, О. Грибоєдова, М. Некрасова, В. Маяковського та ін. У 1939 опубліковано його переклади «Заповіту», поем «Сон» та «Гайдамаки» Т. Шевченка.

Тв.: Рос. перекл. — Байкальские стихи. М., 1950; Мне с Байкала видится далеко. Улан-Удэ, 1978.

С. Ж. Балданов.


ГАЛУШКО Денис Онисимович (1898 — 1938) — укр. рад. письменник. Нар. у сел. родині. Учасник громадян. війни. У 1932 — 37 викладав у Харків. ін-ті нар. освіти, 1937 — 38 — у Харків. унті. Був одним з організаторів і секретарем бюро літ. об’єднання ЛОЧАФ. Автор книг оповідань «Перший раз на чаті» (1929), «Дні боротьби» (1931), «Перші роки» (1934), нарисів «Рейд ударників» (1931) та спогадів «Рядовий революції» (1935) — про червоноармійське життя, боротьбу за встановлення Рад. влади. Незаконно репресований 1937. Реабілітований 1957.

В. А. Бурбела.


ГАЛЧАК Анна Михайлівна (11.IV 1929, м. Медзілаборце, тепер Гуменського округу Східно-Словацької обл.) — укр. письменниця у Чехословаччині. Закінчила серед. фахову школу. Член КПЧ з 1948. Пише вірші і оповідання переважно лабірським діалектом — збірки «Лабірські оповідання» (1976), «Окрилені мрії» (1978), «Вдови і сироти» (1982), «Балади» (1984).


ГАЛЧИНСЬКИЙ (Gałczyński) Константи Ільдефонс (23.I 1905, Варшава — 6.XII 1953, там же) — польс. поет, перекладач. Навчався 1923 — 26 у Варшав. ун-ті. Під час нім.-фашист. окупації Польщі — в’язень концтаборів для військовополонених. Довоєнна творчість Г. представлена сатир. повістю «Ослик Порфіріон, або Клуб святотатців» (1929), поемами «Кінець світу» (1928), «Бал у Соломона» (1933), зб. «Поетичні твори» (1937). Після війни — активний учасник буд-ва нової Польщі, у творчості відстоював позиції соціалістич. гуманізму. Створив своєрідний сатир. театр «Зелена гуска» [сатир. сценки друкував у журн. «Przekroj» («Огляд»), 1946 — 50]. Автор поетич. збірок «Зачарований візок» (1948), «Шлюбні обручки» (1949), «Ліричні вірші» (1952), лірич. циклу «Пісні» (1953), циклу сатир. мініатюр-фейлетонів «Листи з фіалкою» (1946 — 50), поем «Ольштинська хроніка» (1950), «Ніоба» (1951), «Віт Ствош» (1952), сатир. поеми «Подорож Хризостома Бульвеція до Темнограда» (1953). Г. розробив і утвердив оригінальну поетику худож. діалогізму, що грунтується на творчому використанні світових мистецьких надбань. Його стиль відзначається тонким поєднанням лірики, гумору і сатири. Письменник поставив на службу реалістич. мистецтву новаторські прийоми гротеску та абсурду. Перекладав твори англ., нім., франц., ісп., чес., рос. та ін. письменників. Укр. мовою окремі твори Г. переклали Р. Лубківський, І. Глинський, К. Гурницький, В. Гуцаленко, С. Космачевська, П. Тимочко та ін.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. «Всесвіт», 1973, № 3; ІВірші]. В кн.: Антологія польської поезії, т. 2. К., 1979; [Вірші]. «Всесвіт», 1980. № 1; [Вірші]. В кн.: Гурницький К. Земля в польоті. Ужгород, 1981; [Вірші]. В кн.: Слов’янська ліра. К., 1983; [Вірші]. В кн.: Поклик. К., 1984; Клич лунає світом. В кн.: Свобода прийшла! К., 1984; [Вірші]. «Всесвіт», 1985, №3; Рос. перекл. — Стихи. М., 1967; Избранное. М., 1975.

Літ.: Моренець В. П. Джерела поетики Константи Ільдефонра Галчинського. К., 1986.

В. П. Моренець.


ГАЛЯТОВСЬКИЙ Іоаникій (р.н. невід. — 12.I 1688, Чернігів) — укр. письменник, церк.-осв. і громад. діяч. У 40-х pp. 17 ст. закінчив Києво-Могилян. колегію. Був одним з найосвіченіших людей на Україні. Викладав риторику в Києво-Могилянській колегії, 1659 — 64 був її ректором. З 1669 до кінця життя — архімандрит Єлецького монастиря в Чернігові. Палкий прихильник союзу України і Росії, листувався з царським двором, порушував питання про об’єднання слов’ян. сил для боротьби з татаро-турецькою експансією. Сприяв розширенню і зміцненню укр.-рос. політ. і культур. зв’язків. Автор зб. проповідей «Ключі» разумЂнія...» (три видання: 1659, 1663 і 1665, укр. перекл. — 1985), збірок легенд «Небо новое» (1665 і 1666) і «Скарбница потребная» (1676), теологічного трактату «Души людей умерлых» (1687) та ряду полеміко-богословських трактатів, написаних книжною укр. і польс. мовами. Три з них — «Розмова Білоцерківська» (1676), «Стара церква» (1678) і «Фундаменти» (1683) — спрямовані проти католицизму та унії. Найбільшим досягненням укр. полемічної л-ри 2-ї пол. 17 ст. були «Фундаменти», де Г. викладає і спростовує тридцять католицько-уніатських «фундаментів» єдності Русі з Римом. Виходячи за межі «чистої теології», письменник зачіпає животрепетні питання свого часу, яскраво описує жорстокість і несправедливість, образи і знущання над православними, подає чимало побутових зарисовок класово-релігійних зіткнень. У трактатах «Лебідь» (1679) та «Алькоран» (1683) обстоював ідею загальнослов’ян. єднання у збройній боротьбі проти татаро-турецької експансії. Г. полемізував з іудаїзмом («Месія правдивий», 1669), язичництвом («Боги поганські», 1686), сектантськими течіями («Софія мудрість», 1686). Створив перший вітчизн. курс гомілетики (теорія проповіді) — трактат «Наука, албо способъ зложеня казаня», доданий до зб. «Ключъ разумЂнія...», де виклав теор. засади бароккової (див. Барокко) проповіді. Всі твори Г. (бл. 20) були надруковані за життя автора, деякі перекладалися ін. мовами, зокрема рос., рум., польською. Г. культивував типово бароккові літ. форми і стилістичні прийоми, які панували в укр. письменстві 2-ї пол. 17 ст. Укр. мова творів Г. значною мірою наближена до народнорозмовної.

Тв.: Ключ розуміння. К., 1985.

Літ.: Сумцов Н. Ф. Иоанникий Галятовский. «Киевская старина», 1884, № 1 — 4.

І. П. Чепіга.


ГАЛЬВАН (Galván) Мануель де Хесус (1834, Санто-Домінго — 1911, там же) — домінікан. письменник, громад. діяч. Автор першого нац. роману «Енрікільйо» (1879, вид. 1882) — про нац.-визвольне повстання індіанців проти ісп. колонізаторів 1520 — 30. Твір написаний на основі архів. документів і свідчень учасника повстання. Визнаний одним з кращих істор. романів у латиноамер. л-рі.

Тв.: Рос. перекл. — Энрикильо. №., 1963.

А. Х. Іллічевський.


ГАЛЬЄГОС (Gallegos) Ромуло (2.VIII 1884, Каракас — 5.IV 1969, там же) — венес. письменник, політ. діяч. Навчався 1905 — 06 у Каракас. ун-ті. В 1947 — 48 — президент Венесуели. Після держ. перевороту жив в еміграції (до 1958). Визначний представник критичного реалізму. У зб. оповідань «Шукачі пригод» (1913), романах «Рейнальдо Солар» (1920), «Донья Барбара» (1929), «Кантакларо» (1934), «Канайма» (1935), «Чужоземець» (1942) Г. засуджує свавілля венес. правлячої верхівки, поміщиків, порушує важливі проблеми сусп. життя країни. Істор. роман «Бідний негр» (1937) — про боротьбу за скасування рабства у 19 ст. Роман «На тій самій землі» (1943) викриває грабіжницькі дії амер. нафтових компаній у Венесуелі, роман «Соломинка на вітрі» (1952) присвячений боротьбі кубин. молоді в 30-і pp. проти диктатор, режимів. У 1971 вийшов роман Г. «Земля під ногами».

Тв.: Рос. перекл. — Канайма. М., 1959; Бедный негр. М., 1964; Кантакларо. М., 1966; Донья Барбара. М., 1970.

М. І. Жердинівська.


ГАЛЬКА Гнат Михайлович (псевд. і крипт. — Жегота Михайлов Навротник, И. М. Г., Ж. М. Н. та ін.; 1.II 1824, с. Зарзаниця, тепер Теребовлянського р-ну Терноп. обл. — 26.IV 1903, с. Дубківці, тепер с. Раштівці Гусятин. р-ну тієї ж обл.) — укр. фольклорист, етнограф. Закінчив 1850 духовну семінарію у Львові. Був священиком і наглядачем нар. шкіл у Тернополі й селах Тернопільщини. Видав фольклорно-етногр. зб. «Народні звичаї і обичаї над Збручем» (1860, ч. 1. Весілля, гаївки; 1862, ч. 2. Веснянки, вечорниці, колядки, щедрівки, купальські, обжинки, приказки), окремі етногр. праці «Народний празник Купала» (1861), «Приказки» (1874), «З народних казок», «Народні звичаї по галицькому березі ріки Збруч» (обидві — 1893), «Народні притчі і римовки» (1894), «Названня місяців». Друкував статті на етногр. та аграрні теми у львів. журналах «Наука» (1873 — 86), «Ластівка» (1874 — 75), «Учитель» (1880), «Неділя» (1881) та ін.

П. К. Медведик.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.